Джордж і корабель часу

Розділ шістнадцятий

о ти справді бував у космосі! — прошепотів Аттікус, показуючи пальцем на зірки, ледь помітні за густими кронами дерев. — Он там! Мама казала, що бабця розповідала їй про космічні подорожі і про те, як колись у небі були космічні станції і туди літали кораблі... А потім усім сказали, що польоти в космос — це повна нісенітниця, і заборонили покидати Землю. Мама пояснювала мені, що так вони брехали людям, аби ті не подумали, що можна полетіти на іншу планету й жити там, якщо їм не подобається в Едемі.

Вони цілу вічність брели лісом у пітьмі, яку час від часу прорізали промені місячного світла, що виринали з-за хмар. Спочатку Джордж нічого не бачив, але згодом його очі призвичаїлися до лісового мороку. Звуки, які спершу здавалися моторошними й тривожними, уже не так лякали. Він уже не підстрибував від кожного шурхоту й шелесту, як тоді, коли вони тільки зістрибнули на лісову долівку з останнього підвісного містка.

Аттікус сказав, що вони вже покинули земні колонії — так далеко він ще ніколи не заходив. Дороги він теж не знав і тому мусив видивлятися в темряві ледь помітні сліди, які свідчили, що тією чи тією стежкою недавно пройшла людина. Часом сліди губилися і вони звертали не туди, опиняючись у глухих закутках або перед руїнами бетонних стін.

Ще на початку походу Аттікус серйозним голосом попросив Джорджа йти слідом за ним і мовчати як риба. Але він сам не міг стриматися. Не встигли вони хоч трохи відійти, як він почав розпитувати Джорджа про все, що його цікавило. Звідки він? Як дістався до Болота? Джордж хотів розповісти йому про історію космічних польотів. Але спробуйте пояснити будову космічного корабля тому, хто ніколи не мав справи з технологіями!

Проте Аттікус хапав усе на льоту.

— Хотів би я колись полетіти в космос, — тихо сказав він.

— Мені здається, люди туди вже щось запустили, — відповів Джордж.

— Коли Едему настане кінець, — бадьоро сказав Аттікус, — я полечу й дізнаюся, що це!

— Думаєш, це колись станеться? — запитав Джордж.

— Мусить статися! — мовив Аттікус.

— А далі що? — запитав Джордж. — Хто керуватиме всім, коли ви позбудетеся Трелліса Дампа?

— Моя мама! — відповів Аттікус. — Їй це класно вдається! Або ти! Ото круто буде! А мене зробиш головним воїном! Обіцяєш?

— Питаєш! — відповів Джордж, пробираючись до галявини попереду.

Якщо він справді стане лідером Едему — щоправда, він у цьому дуже сумнівався, — круто буде мати Аттікуса поруч.

Аттікус присів і махнув рукою Джорджеві, щоб і той зробив так само. Джордж послухався, сів навпочіпки й підсунувся ближче до нього. На галявині попереду світилося дивне блакитне світло — там хтось був!

У Джорджа так сильно загупало серце в грудях, аж він перелякався, що його почує той, хто там причаївся на галявині. Серед нічних звуків почулися кроки, але цього разу не великої кішки, а радше людини, яка ходила туди-сюди.

Джордж ліг долілиць і поплазував уперед, наче змія, слідом за Аттікусом. На краю галявини вони завмерли. Перед ними у моторошному блакитному світлі виднілася постать людини в довгому плащі й круглому білому капелюсі.

Аттікус ледь чутно шепнув Джорджеві на вухо:

— Мисливець за дітлахами!

— Що він робить?— так само тихо запитав Джордж.

Однак Аттікус тільки хитнув головою. Мисливець за дітлахами стояв біля якогось ціпка, встромленого в землю, і дивився в небо.

— Ну давай, давай... — бурмотів він. — Ну! Де ж ти?

Джордж подивився вгору й побачив яскраві цятки, що рухалися темним небом. Мисливець за дітлахами теж не зводив із них очей.

— Ну, лови! — пробурмотів він знову. — Лови! Де ж той сигнал? Клятий Едем, чому тут нічого не працює?

Джордж мимоволі здригнувся — сухе листя під ним зашаруділо. Аттікус, у якого від збудження світилися очі, торкнувся його руки — тихо, мовляв.

— Він намагається з кимось зв’язатися, зловити сигнал, — прошепотів Джордж.

— Від чого? — запитав Аттікус.

— Від якогось проектора?— припустив Джордж. — Від лазера? Поняття не маю...

Мисливець за дітлахами в чудернацькому капелюсі таки зловив сигнал, але йому не прийшло повідомлення чи вказівка, як думав Джордж. Сталося щось несподіване. Перед очима у приголомшених Аттікуса й Джорджа посеред галявини почала матеріалізуватися ще одна людина. Прибулець був ніби зітканий із помаранчевого світла. Набагато вищий за чоловіка в капелюсі, він нависав над ним, сердито на нього витріщившись.

Мисливець за дітлахами, схоже, злякався. Скинув капелюха і вклонився так низько, що мало не торкнувся носом землі.

— Господарю, — улесливо прохрипів він.

— Нащо ти мене викликав? — сердито запитала постать, що світилася моторошним мандариновим світлом.

— Господарю, — повторив чоловік, який уже простерся ницьма на болотистій землі. — Я маю звістку!

— Яку ще звістку, йолопе? — рявкнула постать. — Чому ти не послав мені її через нормальний канал?

— Господарю, — втретє повторив чоловік, цього разу в його голосі прозвучали лукаві нотки. — Я не впевнений, що ваші канали зв’язку безпечні. Мені здається, що серед вас затесався шпигун. Зрадник.

Джорджа за спиною аж морозом сипонуло. «Німу», — подумав він. Вона служила в уряді й водночас працювала над загадковим планом щодо машин і хотіла таємно вивести Геро й Джорджа за межі Едему. Та й Емпірей точно не працює на режим. Невже їх схопили? Джордж розповів про них Аттікусу та його мамі! Може, це він у всьому винен? Йому стало важко дихати.

— Хто він? — гарикнула постать.

— О, ваша величносте Дампе, живіть довго й щасливо, — прохрипів чоловік.

Дамп! — здивувався Джордж. — То це Трелліс Дамп власного персоною?

— Кажи вже! — перебила його фігура. — Що тобі відомо?

— Діти! — загадково сказав Мисливець. — Утікачі. Але їх неможливо піймати, бо вони весь час зникають!

— Га? — сердито перепитав Дамп. — Що ти мелеш, чоловіче?

— Мене звати Слизус, — сказав чоловік, зібравши докупи рештки гідності, які можуть бути в того, хто розпростерся на землі перед лазерною проекцією. — Слизус Слизович, головний мисливець за дітлахами у королівстві-корпорації «Едем».

— Ти можеш говорити нормально? — спитав Дамп. — Я не розумію, що ти хочеш мені сказати!

— Діти! — повторив Слизус. — Двоє дітей! Пересуваються Едемом — самі! Але ніхто не може їх знайти! Що це може означати?

— А що ті дітиська самі роблять? — обурився Дамп. — Думаєш, вони вільні?

— Ні, господарю, що ви! — заперечив Слизус. — Свобода тільки для обраних дорослих — тих, які просвітлені і яким можна довіряти. Точно не для дітей. І не для всього народу Едему! Колись люди вже були вільні, і подивіться, що вони наробили...

— Та знаю, знаю, — буркнув Дамп. — Поки я і мій батько-клон Трелліс Дамп не прийшли й не навели лад.

— І повернули світу його велич, — сказав Слизус.

— Слухай, ти вже мені набрид, — перебив його Дамп. — Ти маєш ловити дітей — то, може, тим і займешся? І перестанеш діставати мене своїми дурницями!

— Це не дурниці, — квапливо мовив Слизус.

— Маєш тридцять дамплин. Пояснюй давай, — сказав Трелліс. — Ну!

— Ми не можемо зловити тих дітей, бо вони невидимі! — пояснив Слизус.

— Невидимі? — фиркнув Дамп. — Що ти торочиш ДУРне?

— Хтось стирає дані про них, але не встигає знищити все до кінця. Я бачу тіні й віддзеркалення двох дітлахів.

Емпірей стирає їхні з Геро зображення, але забуває почистити ділянки довкола! — здогадався Джордж.

— Тобто? — запитав Дамп.

Нарешті Слизус зумів його зацікавити.

— Це означає, що двоє дітей-утікачів пересуваються Едемом, а хтось всередині режиму їм допомагає.

— Що то за дітиська?

— Ми перевіряємо в цілому Едемі, чи всі діти на своїх місцях, — мовив Слизус. — Скоро ми дізнаємося, кого бракує.

«Виходить, Слизус от-от дізнається, що Геро не прибула до Чудесної академії», — подумав пригнічений Джордж.

Далі Мисливець за дітлахами повідомив іще гіршу новину.

— А коли ми визначимо, хто з дітей зник, то вирахуємо й того, хто зламав систему, щоб їм допомогти, — лукаво сказав він. — По-моєму, хтось із ваших соратників працює проти вас.

— Трясця! — вигукнув Дамп. — Правду кажеш! Довкола мене самі зрадники!

— Коли я піймаю втікачів, то допитаю їх, — мовив Слизус. — Вони розкажуть мені все, що знають, і тицьнуть пальцем на зрадників у вашому оточенні.

— Молодець, — сказав Трелліс. — Добре працюєш. Як тебе там звати, кажеш?

— Слизус Слизович, — пробурмотів Мисливець за дітлахами.

— А може, вони шпигуни? — задумався Дамп. — Може, дітиська пробралися сюди з Потойбіччя?

— Може... — невпевнено мовив Слизус. — Я простий мисливець за дітлахами і хотів тільки передати інформацію най...

Дамп не дав йому закінчити.

— Я запропоную так званий мирний договір із Потойбічним, — сказав він, розмірковуючи. — Відволічу їх. Треба виграти час, щоб...

Раптом він похопився, що міркує вголос.

— Піймати обох! — скомандував він Мисливцеві. — І всіх, хто їм допомагав, усіх, хто хоч трохи налаштований проти мене. А потім про все мені доповісти. Про все до кінця!

— Господарю, — Слизус вклонився ще нижче.

Джордж не бачив його лиця, але здогадався, що той посміхається.

— Чого чекаєш? — гаркнув Дамп. — До роботи!

І Дамп зник — бліде світло лазера застрибнуло назад у ціпок Слизуса.

Щойно Дамп дематеріалізувався і в лісі знову стало чути тільки нічне шарудіння й шелест, як Слизус висмикнув палицю з землі, склав її, наче телескоп, і поклав до кишені. Насвистуючи, він подибав геть стежкою через галявину. Джордж нарешті зміг видихнути.

— Що то було?! — шепнув він на вухо Аттікусу.

— Біда, — відповів той. — Велика біда нас чекає.

— Що ж робити? — запитав Джордж.

— Але є й хороша новина, — продовжив Аттікус, роззираючись лісом у пошуках слідів. — Якщо ми наткнулися на старого Слизуса, а він напав на слід Геро, це означає, що ми на правильному шляху.