Джордж і корабель часу

Розділ десятий

жордж тут же обернувся, поки автобус не від’їхав далеко.

— Ерік? — промовив він самими губами до Німу, яка залишилася позаду. — Що з ним трапилося?

Навіть якщо Німу зрозуміла його відчайдушний мовчазний крик, вона не збиралася відповідати на це питання. «З неї вийде хороша подвійна агентка», — розмірковував Джордж. Розмова з нею нагадала йому про той день, коли вони з татом пішли рибалити і йому трапилась дуже слизька рибина. Тільки він зрадів, що міцно її тримає і зняв з гачка, як риба вивернулась і плюснула у воду.

— Бульцмане! — сказав хлопець. — Ти це чув? Німу знає Еріка! Як таке може бути?

Старий робот глянув Джорджеві в очі — його пошарпане лице мало серйозний вираз.

— У моєму оновленні багато інформації про це, — сказав він. — Але я пообіцяв Емпіреєві, що мовчатиму, поки ми не опинимося у безпеці.

— Мої батьки й сестрички ще живі? — не відступав від свого Джордж. — Скажи мені тільки це — і все!

— Не знаю, — розчарував його Бульцман. — Емпірей мені не сказав. Досить, я більше не буду про це говорити. Мені метал крається, коли я мушу повідомляти погані новини. Не знаю, як ви, люди, терпите такі емоції. Напевно, ви сильніші, ніж здаєтеся на перший погляд.

Джордж замовк і обернувся до вікна. Коли він лиш подумав, що Ерік, тато Енні — сам? — на червоній планеті, його очі наповнилися слізьми. Може, тому Енні так старалася зв’язатися з ним на «Артеміді»? Може, вона сподівалася, що він якимось дивом полетить на Марс і врятує її тата? Джордж знав, що Ерік мріяв там побувати, але, схоже, його мрія про політ на Марс закінчилася ще гірше, ніж Джорджева мрія про космічну подорож. Та якщо Ерік полетів на Марс, а Енні опинилася невідомо де у світі майбутнього, хто ж залишився, щоб допомогти його близьким?

— Але хто зрадив Еріка? — не стримався Джордж. — Що взагалі сталося?

— Ніхто не знає, хто його зрадив, — стиха відповів Бульцман. — Він працював над ідеєю запрограмувати машини на підпільну боротьбу з Едемом. Розумієш, Ерік вірив, що машини здатні швидко розвинути інтелект і працювати пліч-о-пліч з людьми, щоб урятувати нашу планету й наше майбутнє. Не дати Дампові захопити владу. Запобігти жахливим війнам, які закінчилися Великим розколом. Він вірив у те, що навіть якщо люди виявляться безсилими зупинити Дампа, втрутяться машини. А коли стануть по-справжньому розумні, то сприймуть Дампа за найбільшу загрозу для Землі й повстануть проти нього. Ерік вірив у це. Однак хтось доніс режиму Дампа про його план.

— О ні! — вигукнув Джордж. — Хто міг так підступно вчинити?

— Більшість людей думають, що Німу, — мовив Бульцман. — Нібито саме тому вона досягла такого успіху за режиму Дампа. Вона була дитиною-вундеркіндом і долучилася до корпорації ще в підлітковому віці. Багато хто вважає, що вона зрадила Еріка, аби разом із Дампом захопити владу. Але Емпірей запевняє мене, що це неправда і що Німу такого не робила.

— Що? — вражено перепитав Джордж. — Але навіщо Німу...? Хто ж тоді зрадив...?

У голові аж гуло від думок. Еріка відправили на Марс за те, що він програмував машини для таємного опору? Якщо Еріка піймали, то зупинився і його проект? З почутого Джордж зрозумів, що його роботу продовжила Німу, а згодом Емпірей. Отож Німу справді не могла зрадити Еріка, адже вона таємно продовжила його працю. А що з Геро? І чому Німу сказала, що не хоче втягувати в це дитину?

Але Бульцман вперто мовчав.

— Я й так порушив обіцянку! — скрушно сказав він. — Я став ненадійним, як людина! Поки ми не досягнемо пункту призначення, я триматиму язика за своїми металевими зубами.

Зрештою, Джордж мусив спершу обмізкувати почуте — а дізнався він більш ніж досить. Відхилившись на спинку крісла, він дивився у вікно, намагаючись відволіктися від щемкого болю у грудях.

Пишна зелень, яка здавалася такою гарною, коли вони тільки прибули до Бульбашки, тепер мала штучний вигляд і була ніби з воску. Яскраво-зелені дерева здавалися неприродними й мали забагато листя, квітів, бруньок і плодів. Своїм несправжнім виглядом вони тільки підтверджували, що Едем — це фальшивка, а не вільна природна екосистема.

За вікном промайнуло кілька крихітних різнобарвних колібрі. А за ними налетіли бджоли, яких автобус зацікавив значно більше. Спочатку їх був десяток, та вже за мить об шибки бився цілий рій.

— Тільки не бджоли! — здригнувся Джордж, випірнувши із сумних роздумів.

Найсильніше стривожився Бульцман.

— Поганий знак, — схвильовано мовив він. — Я відчуваю надзвичайну тривогу, і це дуже неприємно!

Бджіл стало так багато, що за вікнами потемніло, але в цю мить вони доїхали до люка, за яким починався зовнішній світ. Той відчинився — і вмить зачинився, а розлючений бджолиний рій залишився всередині Бульбашки.

— Але як так, що нашу появу помітили тільки бджоли? — запитав Джордж Бульцмана. — Ми зайшли собі й вийшли. Тільки бджоли звернули на нас увагу!

— Їхні системи нас не фіксують. Бджоли помітили нас, бо вони набагато розумніші за інших, — пояснив Бульцман. — Відчуття — так як розумієте їх ви, люди, — не вважаються надійним інструментом, щоб оцінювати ситуацію.

— Але хіба роботи не фіксують зображення? — запитав Джордж. — Хіба вони не бачать?

— Бачать, — відповів Бульцман. — Але тепер машинні сенсори перевіряють усі візуальні дані й зіставляють їх з іншою інформацією, а ми з тобою цієї інформації не генеруємо, бо не маємо потрібних пристроїв. Кожної хвилини генерується море візуальних даних — тисячі терабайтів, — і вони, мабуть, ще не навчилися їх ефективно обробляти. Або хтось знищує твоє зображення, як тільки воно з’являється...

— Що? — перепитав Джордж.

Йому дещо спало на думку.

— Але хіба потік думок Геро або підшкірний чіп — чи що там у неї ще є — нас не видасть? Якщо ми звернемо з маршруту, який веде до академії, вони відразу це побачать і поженуться за нами!

— Емпі подбав про це, — відповів Бульцман. — Він запустить від її імені фальшивий потік, а реальний призупинить. Десь зараз він і мав би це зробити!

Цієї миті Геро, яка досі сиділа тихо, обурено зойкнула.

— Напевно, вона щойно про це дізналася, — сказав Джордж.

— Мій потік! — скрикнула дівчинка. — Він завис! Бульцмане, ти можеш це якось виправити?

Вона благально глянула на побитого старого робота.

— Будь ласочка! — чарівно усміхнулася вона. — Він завис якраз у той момент, коли я розповідала всім знайомим, що покидаю Бульбашку і їду в Чудесну академію! Я не встигла додумати!

— Дуже шкода, — удавано співчутливо сказав Бульцман, — але Емпірей попередив нас, що коли ми виїдемо з Бульбашки, твій потік думок зупиниться.

Геро насупилася. Мало того, що опікунка наполягла залишити шолом віртуальної реальності, який нібито не можна зі собою брати, то тепер ще й це! Геро не хотіла віддавати шолом, але Німу сказала, що він є власністю Бульбашки, а в Чудесній академії їй дадуть новіший і кращий.

— І що мені тепер робити? — поскаржилася Геро. — Ні думасиків, ні шолома!

Джорджеві згадалося, що Енні теж колись так скиглила, коли мама не дозволяла їй бавитися на планшеті.

— Можеш дивитися у вікно, — запропонував Бульцман.

На жаль, він вибрав дуже невдалий час. Як тільки Геро обернулась до вікна, щоб подивитися на світ за межами Бульбашки, як за шибкою щось з’явилося. Дівчинка скрикнула. Поряд із автобусом бігла розкуйовджена, неохайна, брудна двонога істота. Геро перехопила її погляд — примара витріщилася на неї, вишкіривши криві почорнілі зуби.

Геро тицьнула пальцем на істоту.

— Що це?! — нажахано писнула вона.

Біля автобуса Джордж помітив групку розпатланих істот у лахмітті — вони бігли на двох ногах берегом висохлої річки. Довкола простягалася випалена, гола рівнина, якою вітер гнав хмару пилу, однак істоти здавалися пристосованими до таких умов.

Вони з легкістю мчали так само швидко, як і автобус. Зазирнувши вперед, Джордж побачив, що на повороті на них чекає засідка.

Натовп обшарпанців розмахував примітивною зброєю і голосно вигукував, явно готуючись до атаки. Один із них скочив з горбка просто на автобус, розпластавшись на вітровому склі. Жахливе видовище! Джордж прикипів до сидіння.

Геро заховала голову між колінами, прикривши її руками. Бульцман обійняв її за плечі. Хлопець почув тихе схлипування. Йому теж захотілось розплакатися.

Цієї хвилі на допомогу несподівано прийшли технології. Мабуть, в автобусі були встановлені спеціальні програми на випадок надзвичайної ситуації. Праворуч і ліворуч висунулися крила — і автобус, розігнавшись, відірвався від землі. Різко повернувши, він скинув непроханого гостя з вікна — той гепнувся на землю і став махати звідти кулаком. Решта істот, оточивши тісним колом скинутого товариша, розлючено дивилися услід автобусу.

— Вставай, Геро, уже все спокійно, — сказав Джордж.

Дівчинка підняла голову. Шовковисте темне волосся скуйовдилося, гривка стирчала в різні боки.

— Що сталося?! — вражено вигукнула вона. Її зіниці розширилися від страху.

— То були люди, яких вигнали з Бульбашки й інших місць, — припустив Джордж.

— Які вони страшні! — сказала Геро. — Не дивно, чому опікунка казала, що я мушу добре вчитися і досягти дамп звичайного успіху! Я нізащо не хочу стати однією з них! І взагалі, я не знала, що тут хтось живе. Ох, скоріше б доїхати до академії!

— Сказати їй? — прошепотів Джордж до Бульцмана.

— Ні, — похитав головою робот. — Не все відразу. Треба діяти поступово. Запитай мене щось інше, щоб я міг делікатно почати етап інформування.

— Що, наприклад? — поцікавився Джордж. — О, знаю!

Його вже давно хвилювало це питання.

— Емпірей оновив твої дані про космічні подорожі?

— О ні, тільки не це! — зітхнула Геро. — Я ж тобі вже казала: космічним польотам настав кінець!

— Люба Геро, — по-старомодному звернувся до неї Бульцман, — твій коментар суперечить реальності!

— А що, не настав? — з голосу Геро зникла впевненість у тому, що вона знає все про світ, у якому живе.

«Цікаво, чи скоро вона пробудиться зі своєї бульбашкової ілюзії», — подумав Джордж.

Автобус тим часом летів над безкінечною рівниною; довкола, скільки око сягало, простягалися піщані дюни. Ні дерев, ні міст — малих чи великих, ні доріг. Тільки гола земля. Подекуди Джордж бачив якісь позначки — напевно, на тих місцях була колись дорога чи якесь містечко. Невідомо... З того, що сонце залишилося позаду них, хлопець зрозумів, що вони летять на північ — хоч би у бік Альби!

— Космічні польоти відбуваються і за режиму Дампа, — повільно промовив Бульцман, — хоча не так, як пам’ятаємо ми із Джорджем з давніх часів.

— З яких часів? — запитала Геро. — А-а-а! Згадала! Ти ж мені казав! Ви прилетіли з космосу, та ще й з іншого часу! Як я могла таке забути?

Дівчинка збентежилася.

— Емпірей тимчасово заморозив твою короткотривалу пам’ять, — пояснив Бульцман. — А тепер, коли ми покинули Бульбашку, вона помалу «відмерзає».

— Але ж це підло! — образилася Геро. — Це ж моя пам’ять, а не його! Чому Емпі має право лізти в мої спогади?

— Бо Едем — не такий, як тобі здається, — сказав Джордж. — І ми маємо допомогти тобі вибратися з нього.

— До Чудесної академії? — уточнила Геро, сподіваючись почути «так». — Усе буде добре, коли ми туди доберемося, правда? Я зустріну там усіх своїх друзів з Бульбашки, ми знову будемо разом, і все буде супер.

Вона дуже хотіла почути у відповідь «так-так-так». Джордж зітхнув. Він не знав, казати їй правду чи ні. Але ж Бульцман просив не поспішати. Може, якби їм вдалося переконати Геро, що принаймні одне з того, що розповідають про Бульбашку, — не більш ніж вигадана байка, то їй було б простіше сприйняти всю правду. Крім того, йому й самому кортіло про все дізнатися.

— Бульцмане, — рішуче запитав Джордж, — то що там з космічними польотами? Що Емпі тобі розповів?

— Після того як Трелліс Дамп-другий перейняв владу від батька, космос став нелегальною зоною, — відповів Бульцман. — Корпорації хотіли впевнитися, що за ними ніхто не шпигує з космосу і не скеровує звідти ракет. Тому вони заборонили всі космічні дослідження, а людям сказали, що це даремна трата колосальних ресурсів. А насправді вони просто боялися, що хтось відбере у них владу.

— А в минулому польоти в космос, навпаки, були спільними міжнародними проектами, — сумно сказав Джордж. — А ті рухомі цятки в небі? Що це таке?

— Насправді в небі постійно щось рухається, — відповів Бульцман. — Емпірей підозрює, що режим Дампа запустив щонайменше один орбітальний апарат.

— А чому Німу про це не в курсі? — спитав Джордж. — Якщо вона така крута тітонька в Едемі?

— Бо навіть Німу не має доступу до такої засекреченої інформації, — пояснив Бульцман. — Хоч вона й міністерка науки. Це, мабуть, найбільша таємниця Едему.

— І що то за апарат? — запитав Джордж.

— Хто його зна, — відповів Бульцман. — Може, космічна станція, може, якийсь об’єкт із ракетами, а може, супутник, що шпигує за Потойбіччям. Або взагалі — три в одному.

— Ого! — здивувався Джордж. — І про це ніхто не має знати?

Геро слухала їхню розмову, роззявивши рота.

— Та ви обоє здуріли! — обурилась вона й обернулася до вікна. — Маю надію, ви знаєте, як виглядає смайлик, який надсилають хлопчикові з роботом, у яких зірвало дах.

Джордж зрозумів, що його питання про космос виявилося невдале і що спроба просвітити Геро провалилася. Дівчинка подумала, що це Джордж із Бульцманом з’їхали з рейок, а не світ.

Тим часом долішній ландшафт змінився. Суха рівнина поступилася місцем пагорбам і гірським хребтам, де теж майже нічого не росло. Автобус спритно перелетів через скелясті пасма. Вершини брунатно-червоних гір не були покриті снігом чи льодом, що прикрашали б їх, наче крем на торті.

Джорджеві знову закрутило в животі. Раптом автобус затрусило — його кинуло вниз, а потім різко вгору. Туман за вікном ставав усе густіший. Хлопець ледве бачив, куди вони летять. Але туман — то ще півбіди: вони потрапили у страшенну грозу. По шибках тарабанили важкі дощові краплі, а довкола раз у раз спалахували блискавиці, розколюючи фіолетово-сірі хмари, що накочувалися на них зусібіч.

— Ти впевнений, що цей автобус без водія вміє літати? — вигукнув Джордж після того, як той ледь не врізався у шпичак скелі, що випірнув із густого туману.

— Дуже потужна гроза, — схвильовано сказав Бульцман. — У наш час на Землі таких сильних не було. Вона викликає в мене метеорологічну тривогу!

Летючий автобус перевернувся на бік, вивернувшись від ще однієї підступної скелі, а діти й робот мало не попадали одне на одного.

— Ей! — сердито вигукнула Геро. На відміну від Джорджа, вона сиділа пристебнута й залишалася на своєму місці, коли літакобус немилосердно кидало вгору-вниз. — Я на таке не підписувалася!

— Ай! — зойкнув Джордж, вчепившись за поруччя автобуса, щоб не полетіти на другий бік, коли той знову поверне. Він мимоволі зацідив Бульцманові ногою в лице. — Ви-и-и-бач! — вигукнув він.

Нарешті автобус вирівнявся і Джордж знову вмостився у кріслі. Спочатку здавалося, що вони таки зможуть перелетіти через грозу, що вирувала довкола них з таким гуркотом, ніби розлючений велетень тупотів по Землі. Але малому летючому автобусові було не під силу тягатися з безжалісним штормом. Його кидав на всі боки вітрюган, який би й гору міг здути, жалили величезні сліпучі спалахи ясно-блакитної блискавки і шмагав дощ, що водоспадом лився з фіолетових хмар. Автобус не втримався і почав втрачати висоту. Знизившись, він летів над верхівками дерев через густий ліс — принаймні так це виглядало в густому тумані. Двигун закашляв і зачмихав. Одне крило відламалося на вітрі. Всередині кабіни пілотів було пусто: жодної панелі приладів, за яку міг би сісти реальний пілот. Більше того: було навіть незрозуміло, як відчинити двері, щоб вистрибнути.

— Ми не зможемо самі посадити автобус! — нажахано вигукнув Джордж, збагнувши, що зараз станеться. — Що робити? Ти можеш зв’язатися з Емпіреєм?

— Емпірей нам нічим не допоможе! Тримайся! — сказав Бульцман, встромивши голову між коліна. — Більше нічого ми вдіяти не можемо.

Автобус знову шарпнувся й пірнув у ліс, а тоді, продершись крізь гілки дерев, нарешті зі скреготом зупинився.