Джордж і корабель часу

Розділ одинадцятий

иходити? — обурилася Геро. — Нікуди я не збираюся виходити! Це не Чудесна академія!

Вони приземлилися досить непогано: маленький літакобус пригальмував серед гілляччя й доволі м’яко опустився на землю. Але де ж вони опинилися?

— Що це за місце? — запитав Джордж Бульцмана, коли двері відчинилися і в салон просочилася солонкувата імла.

Він потягнув носом повітря — різкий запах сірки, сморід зігнилих рослин і щось схоже на гіркуватий дим. «Таке густе, що можна ложкою їсти», — подумав Джордж.

— Ми ще на Землі?

Він знав, що в космос вони не вилетіли, але тутешній клімат був зовсім інакший — йому аж не вірилося, що вони досі на тій самій планеті.

— Це Болото, — повідомив Бульцман, який знав це завдяки оновленню, що його люб’язно встановив Емпірей.

— Фу-у-у-у! — скривилася Геро. — Який жах! Негайно розверніть автобус і завезіть мене до академії!

— Ми не мали тут опинитися, правда? — запитав Джордж Бульцмана.

Крізь густий смог було видно тільки невеличкий клаптик землі, точніше болота, яке виглядало так, ніби засмокче їх тієї ж секунди, як вони туди стануть.

— Ні. Це була аварійна посадка, — стривожено відповів Бульцман.

Визирнувши через вікно, Джордж побачив, що й друге крило їхнього малого літакобуса відвалилося, коли той продирався крізь гілки. Зостався один салон. «Нам неабияк пощастило залишитись живими й здоровими», — подумав Джордж.

— Чому це місце таке дивне? — запитала Геро, явно сподіваючись, що двері от-от зачиняться й автобус якимось дивом поїде далі, як завжди й бувало у Бульбашці.

— Схоже, кліматичні зони на Землі тепер дуже відрізняються одна від одної, — припустив Бульцман. — Ми прибули з пустельного регіону, де ніколи не падає дощ, туди, де його, навпаки, забагато.

Щойно робот це сказав, як надворі щось голосно зачвакало й забулькало.

— І що тепер? — спитав Джордж. Йому зовсім не подобалося місце, в якому вони опинилися, але принаймні вони були на землі, а не зависли на дереві чи не застрягли на вершині гори.

— Я нікуди не виходжу, — твердо мовила Геро. — Я мала приїхати до Чудесної академії, де все гарне і блискуче, де живуть мої друзі й де розповідають про всякі круті штуки.

Однак автобус мав дещо інший намір.

— Цей автоматизований засіб пересування самоліквідується через тридцять секунд, — пролунало з динаміка. — Негайно покиньте цей автобус. Повторюю: самоліквідація через тридцять секунд. Усі людські істоти й роботи повинні негайно покинути салон.

Геро побіліла.

— Хутчій, Геро! — вигукнув Джордж, розстебнувши її пасок безпеки. — Хапай свого наплічника — і побігли!

Але Геро навіть не ворухнулася.

— Ти не можеш тут лишатися — автобус вибухне через двадцять секунд!

— Дев’ятнадцять, — прокарбував автоматичний голос.

Джордж спробував підняти Геро, але та виявилася занадто важка. Він у розпачі роззирнувся. Треба забрати її звідти — не можна чекати, поки автобус вибухне чи активує ще якийсь механізм для самознищення. Може, вистрибнути через вікно й потягнути Геро за собою? Але на допомогу прийшов Бульцман.

Робот-велетень легенько підняв Геро довгими металевими ручищами й, міцно її тримаючи, щоб не вирвалася, виніс із автобуса. Бульцман угруз на кілька сантиметрів у в’язке болото, яке вже почало поглинати їхній автобус. Але принаймні вони з Геро вибралися!

— Ну ж бо, Джордже! — гукнув Бульцман, так і тримаючи дівчинку на руках.

Той довго не думав: вхопивши наплічники, які дала їм Німу, він вискочив з автобуса й приземлився — хлюп! — на шмат порослої бур’янами землі, що видався йому більш-менш твердим. Хлопець хотів якомога швидше відповзти від автобуса, поки не сталося вибуху. Натомість той просто розчинився — так наче хтось розібрав його, атом за атомом. Автобус мов корова злизала.

— Нічого собі! — вигукнув Джордж, лежачи на землі.

— Біорозкладні матеріали? — висунув здогад Бульцман. — Або, може, він розпорошив сам себе?

Старий робот легенько поклав Геро на порослий травою ґрунт поряд із Джорджем. Дівчинка тут же сіла, випроставши спину, мов під лінійку. Вигляд у неї був наляканий і збентежений.

— Що відбувається? Ми ж уже мали бути в академії! — сказала вона.

Джордж вирішив, що це не зовсім вдалий момент повідомити їй про те, що вони туди навіть не збиралися, що він узагалі не знав, де та академія, і що навіть якби знав, то все одно йому наказали відвести Геро у зовсім інше місце. Він сподівався, що Бульцман має план Б.

— Куди тепер? — запитав він робота, піднявшись на ноги. Тоді відкрив один із наплічників і витягнув звідти очищувач води.

Хлопець наповнив верхню частину мулистою смердючою рідиною з величезної калюжі й вражено спостерігав, як униз крапає кришталево чиста вода.

— Працює! — вигукнув він і ковтнув води. Тоді дістав другий очищувач, наповнив його і простягнув Геро.

— Гм-м-м, — озвався робот, який за той час роззирнувся довкола, — їх оточувала густа волога імла. — Туди! — тицьнув пальцем.

Джордж глянув у той бік, куди він показував, але в тумані важко було щось розгледіти.

— А чому туди? — запитав хлопець.

— Не хвилюйся, — лагідно сказав робот. — Я знаю, що роблю. Емпірей дав мені всю потрібну інформацію. Тепер я — твоє джерело знань. Можеш покластися на мене. Я доведу вас до місця призначення.

— Але ж це не входило в Емпіреєві плани, правда? — запитав Джордж. — Ми спустилися на землю через аномальну грозу.

— Не таку вже й аномальну, — відповів Бульцман. — Кліматичні зміни...

Геро зневажливо пхикнула.

— ...спричинили те, що така погода стала нормальною. Тепер що завгодно може трапитися. На моє робо-щастя, ми приземлилися в лісі, а не серед річки, яка після зливи вийшла з берегів! Вода — ворог робота-помічника, який виконує свої людино-підтримувальні обов’язки!

— Можеш зв’язатися з Емпі й запитати його, що нам тепер робити?

Бульцман зніяковів.

— Емпірей просив мене контактувати з ним тільки в разі критичної небезпеки. Інакше вони вирахують, де ми перебуваємо. А це, як на мене, не критична ситуація, а просто незаплановане відхилення від маршруту.

— А як ти взагалі зможеш з ним зв’язатися? — поцікавився Джордж.

Він розгорнув кілька сублімованих батончиків ґраноли — один дав Геро, а від другого сам відкусив шматок.

— Отак, — Бульцман підняв до рота долоню. — Емпірею, — сказав він, нібито розмовляючи з ним насправді, — орел приземлився.

Він захихотів і опустив долоню, усміхнувшись до Джорджа й Геро.

«А Бульцманові весело», — подумав хлопець.

— Куди ти тільки що говорив? — запитала Геро.

Джордж зрадів, що дівчинка нарешті оговталася.

— Це так званий надолонник, — пояснив Бульцман і показав пристрій завбільшки зі смартфон, прикріплений до його великої металевої долоні. — Мені дав його Емпірей. Він плануватиме наш маршрут і за потреби встановлюватиме зв’язок з Емпіреєм. Але, будь ласка, повірте: я вас не підведу. Чесно кажучи, я вже давно мріяв про таку місію. Це мій шанс стати по-справжньому корисним роботом.

— А та штукенція може показати шлях до... ну, до того місця, в яке треба йти? — стиха запитала Геро, відкусивши шматок батончика.

— Відповідь ствердна! — засяяв милий робот. — Він уже проклав новий маршрут. Треба перетнути Болото й рухатися у бік столиці Едему — Едемополіса.

— Супер! — втішився Джордж.

Може, Бульцман справді має рацію і їхнє становище не таке катастрофічне, як йому здається. Він згадав, що Німу дала йому карту. Хлопець сягнув у задню кишеню... і витягнув розмоклий брудний папірець, який розлізся у його долоні.

Бульцман усміхнувся.

— Папір — матеріал не дуже міцний, Джордже, — сказав він. — Сучасні технології надійніші.

Він знову показав долоню.

— Едемополіс! — радісно вигукнула Геро. — Bay! Це ж таке круте місце! Зроблене зі скла й золота і гойдається на хмарі! Найгарніше місто в цілому світі!

«Цікаво, скільки на планеті лишилося міст і чи справді краса досі щось важить?» — розмірковував Джордж.

— А там, — продовжував Бульцман, — нам треба буде з’ясувати, як добиратися далі. Але мусимо бути дуже обережні. Едемополіс — дуже небезпечне місто, хоч і гарне. У кожному кутку шпигуни.

«Шпигуни», — подумав Джордж, вдивляючись у довколишній морок, що дедалі густішав. І чому його це не дивує? Як же інакше Едем міг би зберегти свою владу?

— Ходімо.

— Я понесу Геро, — запропонував Бульцман, намагаючись бути корисним.

— Не треба! — скочила на ноги Геро. — Я вмію ходити!

— Тоді за мною! — скомандував робот. — І не відставайте.

Він увімкнув маленькі лампочки на своїх металевих клешнях — так стало трохи ліпше видно. Світло, пробиваючись крізь туман, ставало димчасте і тьмяне. Було видно тільки, що довкола — лісова галявина.

Бульцман спрямував світло вгору, і вони побачили височенні, порослі густим мохом дерева, з яких скапував дощ. Гілки покрутилися, утворивши фантастичні фігури над їхніми головами. Унизу дерева були оточені непролазними чагарниками, густими кущами папороті й виткими повзучими рослинами. Кожне дерево мало сотні темних листків. У цьому дивному лісі плинув якийсь солодкавий, землистий аромат.

— Смоківниці! — вигукнув Джордж, який добре знав ботаніку. Колись його тато понад усе любив поратися в саду, і Джордж навчився від нього більше, ніж думав.

Під величезним листям звисали стиглі плоди інжиру.

— Що за «смоківниці»? — запитала Геро.

Вона торкнулася дерева й тут вже відсмикнула руку. А потім ретельно витерла її об свій спортивний костюм, залишивши на ньому темно-зелені плями.

— Скуштуй, — сказав Джордж; він виріс із батьками, які обожнювали всілякі фрукти й овочі.

Він зірвав з дерева соковитий стиглий інжир і простягнув його Геро. Дівчинка зморщила носика. Джордж зірвав іще один — і цього разу скуштував його сам.

— М-м-м, смакота, — мовив він. — Не бійся, спробуй!

Геро відкусила малесенький шматочок. Спочатку скривилася, але відчувши, який той солодкий, здивовано сказала:

— Гм, дуже навіть смачно!

«Цікаво, а вона колись їла справжню їжу, — подумав Джордж, — чи тільки порошки, таблетки, смузі та сублімовані батончики?»

— Інжир — це рослина, знана ще з доісторичних часів, — сказав Бульцман, звірившись із Емпіреєвими файлами, що містили загальні факти. — Смоківниця, або інжирне дерево, може рости в дуже різних місцях, які раніше були безлюдні. Корені дерева такі міцні, що прорвуться через найтвердіші матеріали, як-от бетон.

— Що таке «бетон»? — поцікавилася Геро.

Джордж роззирнувся. Де-не-де виднілися рештки якихось будівель. Бульцман посвітив ліхтариком, і Джорджеві здалося, що за гілками смоківниць видно силуети покинутих будинків.

— Думаєш, інжир захопив місто? — запитав Джордж.

У далекому минулому він разом із батьками відвідував руїни міст — залишки стародавніх цивілізацій. Невже міста, в яких він бував на Землі, тепер теж лежать у руїнах? Неймовірно!

— Так, — відповів Бульцман. — По-моєму, колись це було велике місто на півночі твоєї країни.

— Ти знаєш, як воно називалося? — запитав Джордж.

— Манчестер, — сказав Бульцман. — Ти знав таке?

— Знав, — зітхнув Джордж. — Тільки тепер його вже не впізнати. Ну, принаймні в майбутньому ще є дерева, — він спробував зосередитися на чомусь позитивному. — Але як ми проберемося далі? Тут же немає стежок.

— Якщо ти мені дозволиш піти першому, — сказав Бульцман, — я спробую використати всі запрограмовані можливості й допомогти вам!

Він помарширував уперед, вириваючи рослини і прокладаючи шлях для Геро й Джорджа.

— А в цьому інжирному лісі є хижаки? — стривожено запитав Джордж, ідучи вслід за роботом.

Він насторожено роззирнувся. В тумані між деревами відлунювали дивні голоси. Невідомо було, що це за звуки і звідки вони беруться. Вони були схожі то на скрекотання папуг, то на металеве гудіння, то на якийсь химерний моторошний шепіт просто в Джорджа під вухом. Раз у раз чувся якийсь далекий гуркіт.

— Я помітив у горах леопарда, — сказав Бульцман. Він тупав уперед, а Геро поспішала навшпиньки за ним. — Значить, не всі великі кішки вимерли. І, якщо я не помиляюсь, Емпірей говорив про якісь експерименти з ДНК...

У цей момент Джордж почув, як ліворуч щось хрипко замуркотало. Він прислухався й почув чиїсь м’які кроки. Хтось рухався у тому самому темпі, що й він. Хлопець уповільнив ходу — кроки сповільнилися теж. Джордж кинувся вперед, мало не збивши Геро з ніг, — кроки прискорилися. А тоді вони затихли й у лісі запанувала тиша. Було чутно, як Бульцман прокладає дорогу, як мугикає Геро і як не може віддихатися Джордж. Інші звуки зникли — так наче в лісі з’явилося щось таке величезне і страшне, аж всі принишкли, щоб не видати себе і свою схованку.

— За нами щось крадеться, — прошепотів Джордж до своїх супутників попереду, але Бульцман затято махав клешнями на всі боки і його не почув, а Геро зосередила всю увагу на тому, щоб не відстати від робота. Раптом щось як загарчало — і то так голосно, що це почули, мабуть, всі лісові істоти.

Від моторошного гарчання стигла кров у жилах. Воно долинало десь із туману. Джордж уперше чув такий звук, але інтуїція підказувала йому, що так гарчить хижак, який занюхав свою жертву. Бульцман зупинився мов укопаний і розвернувся, заховавши Геро за своєю спиною. Дівчинка розтулила рота, щоб закричати, але звідти не вирвалося ні звука. «Навіть якби вирвалося, це б нічого не змінило», — подумав Джордж. Бо те щось у тумані знову гучно загарчало, заглушивши все довкола, а потім почувся звук, схожий на той, коли великий звір облизується в передчутті обіду.

— Де воно? — нажахано запитав Джордж. — І що це?

Він став позаду Геро, так щоб дівчинка була захищена з усіх боків. Робот посвітив ліхтариком у туман, шукаючи звіра, який їх вистежив. Вони почули м’які кроки, тоді знову гарчання... і раптом із мороку просто на них вистрибнув велетенський смугастий звір із довгими жовтуватими іклами. Бульцман ступив уперед, прийнявши всю силу удару на себе. Геро й Джордж встигли відскочити вбік за мить до того, як Бульцман упав на спину, а тигр скочив на нього. Хлопець прикипів до землі, спостерігаючи, як тигр намагається роздерти металевий тулуб робота. Бульцман і тигр вовтузилися на землі — розлючений звір даремно намагався вгризти зубами метал. Бульцман міцно обхопив тигра, як недавно Геро, коли виносив її з автобуса, от тільки той був значно сильнішим противником, аніж тендітна дівчинка. «Що робити, коли нападає тигр?» — гарячково міркував Джордж. Але його мозок теж завмер, як і тіло. На думку йому спадав тільки тигр із дитячої книжки, який зайшов на чай, але цей тигр зовсім не був схожий на пухнасту тваринку, яку хочеться запросити на горнятко чаю з канапками. Він був схожий радше на... шаблезубого тигра! Але ж ті вимерли сотні років тому! Як таке може бути?..

Геро стояла позаду Джорджа й широко розплющеними очима спостерігала, як звір мотлошить їхнього робота-провідника. Раптом вона метнулася вперед, кинулась на спину тигрові й, загепавши по ній кулаками, заверещала:

— Ану злазь, хулігане! Дай Бульцманові спокій!

Джордж зрозумів, що вона навіть не підозрює, в якій небезпеці опинилася. Він скочив до неї і стягнув її з тигра на траву, а сам застрибнув великому звіру на спину — чи не вдасться йому якось стягнути його з Бульцмана? Долоні зісковзували з гладкого хутра, але хлопець сяк-так заліз і схопив тигра за горло.

У цю мить тигр видав інший звук. Він уже втомився гризти металеву плоть своєї жертви, яка була йому не по зубах. Бульцман виявився не таким смаколиком, як він сподівався. Тепер тигр силкувався вирватися з цупких обіймів робота. Бульцман пережив уже чимало пригод. Після довгої космічної мандрівки, в якій його ніхто не ремонтував і не було часу на перепочинок, його руки ослабли й не могли добре втриматися за слизьке хутро розлюченого тигра.

Почувся гучний рев, заскрипів метал — і тигр визволився від робота, тримаючи на спині Джорджа, який вчепився за нього, немов вершник за необ’їждженого жеребця. Звір обернув величезну морду у бік Геро, понюшив повітря й облизав пащу. Очевидно, він збагнув, що з Геро вийде смачна вечеря. Джордж іще сильніше стиснув тигра за горло — його руки занурились у м’яке хутро на шиї грізного звіра, його довгі вуса лоскотали йому передпліччя. Тигр облизався — хлопцеві на долоню капнула тепла слина.

Джордж бачив настовбурчені вуха хижака, його розкосі бурштинові очі, довгі ікла, скуйовджену помаранчеву гриву й білі вуса. Йому здавалося, що час застиг. Хижак присів на задні лапи, готуючись атакувати Геро, яка завмерла на місці. На тлі темного лісу її лице було схоже на розмитий блідий овал.

— Вибачте, — голосно сказав Джордж, сам не знаючи, у кого просить пробачення.

Мабуть, у Геро — за те, що не зміг її врятувати. У рідних — за те, що покинув їх і полетів у космос. А найперше — у найкращої подруги Енні, яку він теж покинув багато років тому, коли помчав на космічному кораблі без неї, із самим лише роботом.

— Вибачте, — повторив він.

Тигр голосно гаркнув і приготувався до стрибка...