Джордж і корабель часу

Розділ четвертий

жордж хотів запитати ще щось, але Бульцман його випередив.

— А та Бульбашка колись називалися по-іншому? — спитав робот, коли вони заходили до шкільного автобуса без водія.

Він сів біля робота Геро. Джордж із дівчинкою сіли попереду.

— Ну звісно! — відповіла Геро. — Колись давно, ще до Великого розколу, те місце називалося Фоксбриджем. Цікаво, хто придумав таку безглузду назву?

— Фоксбридж! — у Джорджа волосся стало дибки. — Фоксбридж!

У голові промайнули образи його рідного міста: галасливі бруковані вулички, різнобарвні вітрини крамниць, пекарня з тацями запашних булочок із родзинками, ринок зі смугастими ятками, парки, де бавилися дітлахи, величні університетські будівлі, їхній провулок, де тулилися один до одного будинки, а сади позаду них спускалися до річки... Як усе це могло перетворитися на якусь там «бульбашку»?

— А ми далеко від Фоксбриджа? Ой, від Бульбашки? — запитав Бульцман.

— Ммм, десь за тридцять дампів, — відповіла Геро.

— Тридцять дампів? — перепитав Джордж. — Що це означає?

— Дамп — це одиниця часу, — здивовано пояснила Геро. — Невже ти цього не знаєш? І одиниця відстані теж. Дампометр — це дистанція, яку долаєш за один дамп.

— То скільки він триває часу, той дамп? — запитав Джордж.

— Рівно стільки, скільки житель Едему може втримати увагу на чомусь одному, — зі знанням справи відповіла Геро.

— А скільки це?

— Ну ми вже з тобою проговорили півдампа! — відповіла дівчинка.

— Так швидко? Та це ж дуже мало! — розхвилювався Джордж.

— Я знаю, — фиркнула Геро. — А мені постійно дорікають, що я занадто уважна. Треба вміти скоріше відволікатися, а мені не вдається.

Вона закопилила губу.

— І ще ті запитання! Якби ж я перестала постійно про все питати! Але питання самі вилітають з мого рота.

Дівчинка насупилась.

— І через це в мене погані оцінки.

— Але ж ставити питання — це, навпаки, добре! — сказав Джордж. — Чому тобі занижують оцінки?

Геро тільки глянула на нього підозріливо, так наче перед нею була пастка, в яку їй не хотілося втрапити. «А мені ніхто не заважає ставити питання», — подумав Джордж і запитав:

— Тут щось сталося останнім часом? За минулий рік, наприклад?

Він сумнівався, що їхня космічна подорож могла тривати аж цілий рік, але вирішив назвати найдовший період, який міг собі уявити, а далі діяти за ситуацією.

— Ну, посуха якась чи що?

— Сталося, от тільки ми не кажемо рік, — відповіла Геро. — Це слово вже давно застаріло. Тут кажуть сонцедамп. Так, тут справді щось сталося, але не за минулий сонцедамп! А в давні часи, коли мене ще не виростили. А мені вже майже дев’ять сонцедампів! Про Великий розкол ти ж чув, правда?

— Розкол? — розгублено перепитав Джордж. А це що таке?

— Та перестань, — вона штурхнула його ліктем. — Навіть у Потойбічні вам мусять розповідати про Великий розкол — коли те, що лишилося від планети, поділили на дві половини: на Едем і на Потойбіччя. Бульбашка — в Едемі. А ти прибув із Потойбіччя.

Джорджеві голова йшла обертом. Те, що лишилося від планети?.. Робот Геро вирішив його просвітити.

— Можна я щось скажу? — запитав він.

— Джордже, це Емпірей, мій робот, — без ентузіазму мовила Геро. — Можеш називати його просто Емпі.

— Краще не треба, — заперечив робот. — Мені подобається моє повне ім’я.

— Не слухай його, — сказала Геро. — Мені попався якийсь зануда — все йому не так. Усі його називають Емпі — всі! А я називаю його Емпі Нетямущий.

— Хіба так гарно? — зітхнув робот. — Ну добре, як собі хочете. Словом, Великий розкол, — у його голосі знову зазвучали насмішкуваті нотки, — це історична подія, яка назавжди запам’ятається своєю величчю і розколеністю.

— Ну а що взагалі сталося? — запитав Джордж. Йому згадався гучний вибух, який вони почули у динаміку на космічному кораблі. Ні, такого не може бути. Тільки не це...

— Після низки катастроф, спричинених кліматичними змінами та іншими екологічними проблемами, народи Землі розв’язали жахливу війну, — мовив робот; його голос посерйознішав, очі заблищали.

Джордж крутнувся на кріслі й нажахано глянув на Бульцмана. Той простягнув свою металеву руку і вхопив хлопця, який мало не зомлів від шоку, за плече.

— Скільки тривала та війна?— прошепотів Джордж. «Мабуть, десятиліттями, — подумав він, — раз вона завдала стільки шкоди».

— Дві з половиною хвилини, — відповів робот. — Загинули мільйони людей, їхні домівки були знищені, з лиця Землі зникли цілі екологічні системи. Людську цивілізацію відкинуло на кілька тисячоліть назад. Зброя спустошила нашу планету. В атмосферу потрапили токсичні гази. Океани закипіли, ліси згоріли, а полярні шапки розтанули. Більшість планети стала непридатна для життя.

Джорджеві забракло повітря. Його немовби вдарили кулаком у живіт. Він заплющив очі, як маленький хлопчик: мовляв, якщо чогось не бачиш, то воно не відбувається насправді. Та коли їх розплющив, світ залишився таким, як і був. Він так і сидів у автобусі поруч із дівчинкою та її роботом, у цьому дивному новому світі, разом із підгорілим металевим приятелем на сусідньому сидінні.

Але почуте шокувало не тільки його. Геро була не менш приголомшена, ніж Джордж.

— Це неправда! — палко заперечила вона. — Нам зовсім не так розповідали! Нам казали: це добре, що стався Великий розкол, бо тоді виник Едем і до влади прийшов Дамп-другий — хай живе довго і щасливо! — який дав людям свободу!

— Ну звичайно, — квапливо погодився з нею робот. — Великий розкол став поворотним моментом, який подарував світле майбутнє людям і роботам, що ним ми насолоджуємося в Едемі, просвітленому райському саду. Народи світу не хотіли, щоб ними далі керували політики й експерти, тому обрали двох лідерів, які мали очолити дві корпорації, кожна з яких управляла своєю половиною планети. Чи радше тим, що від неї лишилося. Обидві корпорації, ясна річ, вже й до того мали величезний вплив, колосальні прибутки і зіграли не останню роль у тому, що на світі виник конфлікт. А Великий розкол стався тоді, коли ці компанії домовилися поділити свої володіння.

— Світом керують компанії? — перепитав Джордж. — І то тільки дві?

— Так, тільки дві, — підтвердив робот. — Ну ще є нейтральна зона, яка не захотіла приймати корпоративні правила. Але ми про неї не говоримо. Там живуть не дуже хороші люди.

«Не дуже хороші люди?» — подумав Джордж. До чого тут це?

— А як тепер усе влаштовано? — запитав він, намагаючись зрозуміти, в який світ вони повернулися зі своїх мандрів.

— О, дуже мудро, — відповів робот. — Усе йде як по маслу. Уряд і корпорація — тепер одне й те саме. На чолі уряду і на чолі корпорації — Трелліс Дамп-другий — хай живе довго і щасливо! Усе, що уряд вважає найкращим для народу, корпорація «Едем» тут же виробляє. А люди відразу все це купують у борг. Людей тут більше не називають громадянами. Тільки споживачами.

Автобус, який пригальмував на вибоїнах, виїхав на рівне і знову помчав уперед у хмарі пилу.

— А хто керував світом перед Треллісом Дампом-другим? — запитав Джордж.

— Трелліс Дамп-перший, ясна річ, — відповів робот. — Хто ж іще?

— Ну то раз Трелліс Дамп тоді був президентом, значить, він і спричинив Великий розкол, хіба ні? І як тоді Треллісу Дампу-другому вдалося створити Едем?

— Трелліс Дамп-другий тісно співпрацював зі своїм батьком перед Великими розколом. Та коли було вирішено розділити планету, він сказав, що народ бажає, аби він повністю перебрав владу від батька, — терпляче пояснював робот. — Трелліс Дамп-другий — хай живе довго і щасливо! — вирішив стати нашим провідником у світле майбутнє. Створити Едем таким, яким ми бачимо його сьогодні. Усе в Едемі символізує вдячність народу його мудрому і всюдисущому лідерові. Це все, що тобі треба знати про Едем.

Джорджеві закипів мозок. Він обернувся до вікна, намагаючись скласти цей пазл. Бракувало однієї частинки, яка б усе пояснила... Де ж вона? Бульцман нахилився до нього.

— По-моєму, вони щось знайшли.

Він показав пальцем на роботів-патрульних, які мчали до корпорації «Едем», тримаючи над головами великий уламок. Емпірей теж їх помітив. Він суворо глянув через вікно на патрульних — ті вмить зупинилися, кинули уламок і поволі рушили геть.

Усі пасажири автобуса мали на собі шоломи віртуальної реальності — всі, крім Джорджа й Геро. Хлопцеві не давала спокою одна думка. Вона турбувала його від початку й до кінця їхньої космічної подорожі. Час. Це все якось пов’язано з часом. Вони не знають, який тепер рік і як швидко минає час. Невідомо, скільки тривала їхня мандрівка космосом. Може, вони пролетіли не тільки крізь простір, а й крізь час? Ану ж «Артеміда» була кораблем часу?..

Джордж зсунувся на краєчок крісла. Його сусідка Геро, мотнувши хвостиком, витягнула яскраво-червоний шолом і наділа його на голову. Вона почала ледь помітно розгойдуватися з боку в бік. Джордж постукав її пальцем по плечу — Геро мало не підскочила.

— Що таке? — сердито запитала вона, стягнувши шолом. — Так негарно!

— Що ти робиш? — запитав Джордж.

Дівчинка здивовано на нього глипнула.

— Ти що, не знаєш?

— Звідки мені знати? — відповів Джордж.

— Я виконую домашнє! — сказала Геро. — Мушу закінчити дорогою додому.

— Але ж ти не маєш ані книжки, ані зошита! — мовив Джордж. — Чи хоча б екрана, на якому можна було б клацати.

— Книжки? Зошита? Може, тобі ще ручку дістати?

— Геро, а який зараз рік? — тихо запитав Джордж.

— Тобто — «який рік»? — перепитала Геро. — Сороковий.

Вона знову взялася надівати шолом.

— Як це сороковий? — перепитав Джордж, зиркнувши через плече на Емпірея. — Коли я покинув... ммм... Землю, — останнє слово він промовив зовсім пошепки — так, щоб його почув тільки робот, — надворі був дві тисячі вісімнадцятий. Значить, рік мав би бути дві тисячі якийсь там...

— Ні, — перебив його робот. — Після Великого розколу час збили до нуля. Після того, як великий Трелліс Дамп-другий зайняв місце свого батька й повів нас у світле майбутнє. Так вирішили наші милостиві лідери в Едемі й у Потойбічні. Там, звідки ти прибув, — це речення робот особливо наголосив, — вирішили, що лідери повинні розпоряджатися і часом теж. Тому час вернули до нуля — до точки, з якої починається відлік славної Другої епохи Дампа.

— Слухай, я дійсно мушу повертатися до віртуального сховища інформації, — сказала Геро. — Воно записало, що я почала сесію, і якщо я її не закінчу, то отримаю нижчу оцінку. А я так не хочу ризикувати, бо...

Вона закусила губу.

— Бо що? — запитав Джордж.

Але дівчинка вже пірнула у віртуальний світ, куди йому було зась. Краєм ока він помітив, що робот Геро хитає головою, та коли обернувся й подивився на нього, той відвів погляд убік.

Усі інші пасажири теж сиділи в шоломах, кожен у своєму світі, і блукали віртуальними сховищами інформації, виконуючи домашнє завдання. Джорджеві лишалося тільки дивитися у вікно. А там було сумне видовище. Довкола простягалася пустеля. Автобус котився серед висохлих бур’янів, що лопотіли на вітрі.

— Бульцмане, — простогнав Джордж через плече. — Що нам робити? Як знайти моїх рідних? Енні? Еріка? Де вони всі? І де ми?

У той час автобус проминув щось схоже на руїни покинутих будинків, що порожніми вікнами витріщалися на Джорджа. Ні дахів, ні дверей не було. Там явно ніхто не жив. Удалині за понищеними будинками Джордж побачив кілька патрульних роботів — ті бігли пустелею, наче краби.

— Не знаю, — зітхнув Бульцман. — Я не можу під’єднатися до мережі, яка б повідомила мене про поточний статус.

Він замовк.

— Може, знімеш скафандр? По-моєму, він буде зайвий там, куди ми їдемо. Краще залишити його в автобусі.

— Дійсно, — відповів Джордж.

Ліпше зняти скафандр, адже потрібно розвідати, що відбувається, а для цього треба не виділятися серед інших. Він стягнув його і запхав під крісло. Під сподом хлопець мав шорти й футболку.

Він виліз колінами на крісло і повернувся до свого робота.

— Бульцмане, я от що подумав. Дивись: коли пересуваєшся дуже швидко, час сповільнюється, — тихо сказав він, зиркнувши на робота Геро, — той начебто вимкнувся.

— Ну так, ефект уповільнення часу, — з розумним виглядом мовив Бульцман. — Знаменита теорія відносності Ейнштейна, одне з найдивовижніших відкриттів двадцятого століття.

— У минуле ми не можемо повернутися. Ну, принаймні думаємо, що не можемо...

— Ага, — кивнув Бульцман.

— Зате можемо стрибнути в майбутнє. Коли рухаєшся дуже-дуже швидко, час усе більше сповільнюється. Тобто якщо ми дуже швидко летіли в «Артеміді», то кілька днів на борту корабля могли тривати кілька років на Землі, правда?

Бульцман зітхнув.

— Я сам про це думав, — мовив він.

— Гадаєш, Аліот так запрограмував «Артеміду»? — запитав Джордж. — Може, він і не збирався перелетіти через усю Сонячну систему в пошуках життя, а хотів перенестись у майбутнє, прихопивши зі собою розумних дітей замість війська?

— На жаль, мій господар міг утнути все що завгодно, — похмуро відповів Бульцман. — Боюся, що хоч ти його начебто й знищив, він таки засміявся останнім і послав нас у майбутнє.

— А я сподівався, ти скажені, що я з’їхав з глузду, бо ми ніяк не могли опинитися в майбутньому... — сказав Джордж.

— Ох, могли, ще й як могли, — зітхнув Бульцман. — Чесно кажучи, я зараз переживаю такі емоції, що думаю, чи не стати мені знов нечутливою машиною, аби їх позбутися.

Автобус різко загальмував, і Джордж мало не злетів із крісла. Нарешті вони кудись приїхали. Автобус став у чергу перед величезною напівпрозорою бульбашкою.

Геро скинула шолом.

— Встигла! — сказала вона. — Не можна все завалити і втратити останній шанс на...

Інші діти теж познімали шоломи.

— Де ми? — запитав дівчинку Джордж, опустившись на сидіння.

— Ми вже на місці! — відповіла Геро. — Біля Бульбашки. Зараз автобус проїде через сканер — і нас пропустять.

— То ось як він виглядає, — мовив Джордж. — Фоксбридж майбутнього. Я потрапив туди, куди треба. Тільки не в той час...