Джордж і корабель часу

Розділ двадцять перший

це так виставу ти влаштував! Нічого не скажеш! — мовила Енні, сидячи по-турецькому на великій подушці в хатинці, яка так нагадувала будиночок на дереві, де колись дуже давно, коли світ був іншим, вони з Джорджем полюбляли сидіти.

Джорджа привели до неї після несподіваного порятунку в морі. Коли хлопець у розпачі вигукнув ім’я Енні, без надії сподіваючись, що подруга якимось дивом його почує, усе різко змінилося. До човника тут же підпливло якесь судно, і моряки витягнули його на борт. Джорджа закутали в ковдру і дали йому термос із чимось схожим на гарячий, смачнючий, солодкий чай. Моряки трималися з ним приязно, але насторожено: він чув, як хтось із них переконував інших, що це до Альби прокрався хитрий шпигун з Едемополіса. Але його одразу заглушив інший голос, який нагадав, що команда врятувати хлопця надійшла з верхів.

Решту шляху через бурхливі хвилі Скрутної затоки Джордж подолав у бадьорому настрої. Так, він втомився, замерз і перехвилювався, але йому вдалося! Він плив до Альби — єдиного місця, де він зможе почуватися в безпеці! І вдалося все тому, що він вигукнув ім’я своєї найкращої подруги! Джордж спробував розпитати моряків, але ті, хоч і привітні, не хотіли йому нічого розповідати, тому що боялися мимоволі видати інформацію, якої він не мав знати. Тому Джордж просто заплющив очі й поринув у глибокий сон без сновидінь, а прокинувся аж тоді, коли його доставили в теплу кімнату, сказали помитися, перебратися в піжаму й лягати спати. Згодом його розбудили, сказали вдягнути м’який бавовняний спортивний костюм і провели до Енні.

Зустріч із Енні стала найбільшим потрясінням за всю його неймовірну подорож.

— Ну ти й постаріла! — не стримавшись, вигукнув Джордж, щойно її побачив.

Та він одразу її впізнав. Перед ним була та сама дівчинка, яку він знав багато років тому, тільки лице її покрилося зморшками, а у волоссі з’явилися сиві пасма.

— Невже це справді ти? — одночасно вигукнула Енні. Вона обійняла його. Джордж помітив, якою високою, стрункою і сильною вона стала. Та все ж йому здалося, що він обіймає не найкращу подружку і найсміливішу мандрівницю у Всесвіті, а свою бабцю.

— Не можу повірити! — сказала Енні, коли вони обоє змахнули сльози з очей. — Джордж! Я думала, що вже ніколи тебе не побачу!

— А я тут як тут! — Джордж сам не вірив у те, що відбувалося.

Вони знову зустрілися, тільки тепер їх розділяли десятки років життя і досвіду. То було щось схоже на той випадок, коли під час квантової телепортації одна його половина з’явилася на далекому супутнику Юпітера, а друга кричала до Енні, щоб та його врятувала. Хлопцеві здавалося, що тепер його половина знову кричить до неї через колосальну прірву простору й часу.

— Ти завжди знала більше за мене! — пожартував він, намагаючись приховати своє збентеження.

— Нам треба про стільки всього поговорити! — на поморщеному, обвітреному лиці Енні засяяла приязна усмішка.

Вона ущипнула його за руку.

— Ти такий юний, Джордже! А я така стара порівняно з тобою.

Хоч Енні й нарікала, що постаріла, вона й далі була струнка й зібрана.

«Цікаво, хто з нас першим фінішував би на марафоні? — подумав Джордж. — Напевно, Енні».

— Не можу повірити, що знову тебе бачу! — сказав хлопець.

На руках Енні повипиналися вени, а шкіра поморщилася й покрилася темними цятками.

— Я стільки всього маю тобі розповісти! — мовила Енні. — Але спочатку мій народ хоче дізнатися, чи ти працюєш на Дампа. Скажи правду, Джордже, в ім’я нашої довгої дружби — а для мене вона, до речі, тривала довше, аніж для тебе! Ти на боці Дампа? Чому ти прибув сюди з Едемополіса?

— Не працюю я на Дампа! — спалахнув Джордж. — Як ти можеш таке думати про мене, Енні?

— Та я знаю! — вигукнула Енні, закотивши, як завжди, очі на лоба. — Це люди питають. Я казала їм, що такого не може бути! Як тільки ти встав у човні й викрикнув моє ім’я, я відразу здогадалася, що це ти. І що ти не на боці Дампа.

— Я намагався добратися сюди разом із однією дівчинкою, — сказав Джордж. Він сидів на великій подушці навпроти Енні, звідки було видно зелені поля Альби. Сонце вже високо підбилося, а значить, він проспав мало не до обіду. — Я повинен був вивести її з Едему, бо там їй загрожувала небезпека.

— А ти нітрохи не змінився, Джордже, — мовила Енні. — Далі рятуєш людей!

— Але потім вона втекла від мене, і я опинився в Едемополісі з іншим знайомим, Аттікусом, який живе в Болоті.

Він зиркнув на Енні — та здавалася трохи спантеличеною. Може, він пояснює по-дитячому? Вона була схожа на його маму або тата, коли він намагався їм щось пояснити, а вони його не розуміли. Джордж вирішив відразу перейти до діла.

— У мене мало часу, і я мушу передати тобі повідомлення від Дампа!

— Повідомлення від Дампа? — зневажливо пхикнула Енні. — Ми цілий час отримуємо повідомлення з Едему, але більшість із них виявляються фальшивими! Вони вічно намагаються нас обдурити. Тому ми й розірвали з ними зв’язок.

— Ні, цього разу повідомлення справжнє, — відповів Джордж. — Словом, Дамп хоче, щоб ти припливла в Едем. І то вже, а то буде пізно.

Енні охнула.

— Пізно? — повторила вона. — Ти що, жартуєш, Джордже?

— Ні, — відповів хлопець, — зовсім не жартую. Якби ж то! Він погрожує усіх знищити, якщо ти не припливеш. Усіх, Енні.

— Ти взагалі в курсі, що накоїв Трелліс Дамп? Ти знаєш, що він і його батько заподіяли мені, коли захопили владу? Моєму татові? Твоїм рідним? Усім людям на Землі? Трелліс Дамп-перший і так наробив лиха, коли прийшов до влади в розпалі кліматичної кризи. Він завжди цінував вигоду більше за людей. Та коли його син вирішив піти ще далі... почалася війна, Джордже. Війна, в якій загинули мільйони людей. А Едем? Ти не уявляєш, на яку діру Дамп перетворив Едем за останні сорок років! Ноги моєї там не буде! Хоч які фальшиві новини він через тебе передає!

— Звісно, що я не в курсі, бо звідки я б мав це знати? — відповів Джордж. — Я щойно прилетів сюди з минулого. Пропустив не одне десятиліття. Я намагався з’ясувати, що й до чого, але ніхто не хоче мені нічого розповідати, а якщо й розповідає, то я не знаю, чи можна тому всьому вірити! Але ж тобі я довіряю, Енні. Ти мусиш мені допомогти.

Енні, вигнувши брову, відхилилася на подушку й тихенько свиснула.

— Ясно, — сказала вона — її блакитні очі заблищали.

Джордж зрозумів, що він знає Енні такою, якою та була в минулому: школярку, дослідницю, любительку пригод. А цієї дорослої Енні — запальної і войовничої очільниці повстанців, майже сивої, він зовсім не знав.

— Навіщо? — запитала Енні, спершись ліктями на коліна. — Навіщо мені покидати Альбу, де ми живемо в мирі й безпеці, — вона обвела рукою довколишні пагорби, невеликі будиночки й мерехтливі озера, — і повертатися туди, де мене пограбували, кинули за ґрати, оббрехали і мало не вбили? Я зробила все, що могла, аби втекти звідти, інакше мені був би кінець. І мені це вдалося, але так пощастило далеко не всім.

— А що сталося з Еріком? — запитав Джордж.

Найбільше йому хотілось дізнатися, що трапилося з його рідними, але він не був готовий про це почути.

— Його відправили в заслання, — відповіла Енні.

— Куди? — спитав Джордж.

— На Марс, за державну зраду, — сказала Енні. — Хтось доніс на нього: розповів про його діяльність режиму. Його миттю заарештували — він встиг тільки сказати мені, щоб я продовжила його роботу. Якраз тоді я намагалася зв’язатися з тобою через цілий Всесвіт! Тебе так довго не було, що я подумала: ану ж ти оселився на Марсі — ми ж змалку мріяли туди полетіти, пам’ятаєш? Ти полетів у космос, щоб дослідити нові світи і знайти відповіді на питання, які давно не давали нам із тобою спокою. Я знала, що настане той день, коли ти повернешся і твої відповіді допоможуть науковцям тут, на Землі. Я мала надію, що Бульцманів Мозок захищатиме тебе. І що ти зможеш допомогти Ерікові... Але ми запізнилися, — вона замовкла. — Війну ми пережили, але вибралися з Едему в останню хвилину.

— Ми? — перепитав Джордж.

— Ми з твоїми рідними. Я вивела їх звідти, живих і здорових, — сказала Енні.

Джордж з полегшенням зітхнув.

— На той час я вже виросла й займалася наукою. Мені було за тридцять. Багато моїх колег теж не хотіли там лишатися. Отож ми вирішили втекти з Едему, але робити це довелось таємно, тому ми не змогли вивести всіх. Багато хто лишився там.

— По-моєму, декого з них я зустрічав, — сказав Джордж, маючи на думці Матінку та її колонію.

— Але я так і не знаю, хто зрадив Еріка, — мовила Енні. — Хоча підозрюю декого.

— Я познайомився з Німу, — сказав Джордж. — Вона просила передати тобі, що вона не винна і що не зраджувала Еріка! До речі, хто вона така? Яка її роль у всій цій історії?

— Німу, — зітхнула Енні й здвигнула плечима, — моя сестра.

— Що?! — вигукнув Джордж. — Як?

Як не дивно, стільки всього відразу стало на свої місця.

— Вона набагато молодша за мене, — сказала Енні. — Моя рідна мама загинула в жахливій аварії, коли була на гастролях з оркестром. Дуже давно, ще до Великого розколу й до того, як виник Едем. Я довго не могла цього пережити, але тепер рада, що вона усього цього не бачила. Тато одружився вдруге, і Німу — його донька від другої дружини. Вона...

Енні голосно видихнула.

— Я дуже давно з нею бачилася. Вона мені не подобалась. Я гадала, що вона небезпечна. Розпещена. Але вона була дуже розумна, ясна річ. Вундеркіндка, набагато розумніша за нас з тобою. Але як вона мене дратувала! Проте Ерік обожнював її і не хотів чути жодного кривого слова в її бік. І через це зрада Німу набагато болючіша. Вона зв’язалася з режимом ще тоді, коли була підлітком, і ми думаємо, що саме вона й донесла на тата.

Джордж міркував тим часом про своє:

— Але тоді виходить, що Ерік — дідусь Геро.

— Геро? — здивовано перепитала Енні. — Ти хочеш сказати, що дівчинка на ім’я Геро справді є?

Джордж кивнув.

— Так! Це та дівчинка з Бульбашки, яку я мав доправити сюди. А чому б її мало не бути?

Енні зітхнула.

— Я вважала, що вона — просто приманка, — пояснила вона. — Фальшивка. Німу знала, що я пальцем об палець не вдарю, щоб їй допомогти, після того, як вона вчинила з татом. І тому я вирішила, що вона вигадала ту дитину, його внучку, щоб виманити мене в Едем!

— Чесно кажучи, Німу дуже засмучена, що Еріка таке спіткало, — мовив Джордж. — І вона переконувала мене, що це не її рук справа...

— Я не вірю жодному її слову, — перебила його Енні. — Вона стала міністеркою науки — і то за режиму, який заборонив науку й освіту!

— Геро закінчила школу, — відповів Джордж засмучено. — Точніше, завчила купу фальшивої інформації. І навіть не має як перевірити, що з того правда, а що — ні. Вона так раділа, що пройшла до Чудесної академії!

— До того жахливого місця? — з відразою скривилася Енні. — Ми колись штурмували академію, щоб визволити звідти дітей. Але змогли врятувати тільки одну дитину.

— Я знайомий з нею! — сказав Джордж. — Тільки це вже бабця, а не дитина!

— Така бабця, як я? — іронічно перепитала Енні.

— Та ні, що ти, значно молодша за тебе, — бовкнув Джордж, а тоді зрозумів, що він тільки-но ляпнув, і почервонів як рак.

— Не переймайся, — засміялася Енні. — Треба трохи часу, аби звикнути, що я — бабця, а ти — хлопчисько. Розкажи мені більше про Німу й Геро.

— Німу вдала, ніби посилає Геро в Чудесну академію, але насправді відправила її сюди! Коли я прилетів з космосу, мене підібрав робот Німу — той, що опікується Геро. А потім він сказав Німу, що я повинен відвести Геро до Альби.

— Робот Німу сказав, щоб ти втікав до Альби і взяв зі собою Геро? — вражено перепитала Енні. — Що ж то за робот такий?

— По-моєму, то був суперкомп’ютер у тілі робота, — відповів Джордж. — Геро розповіла мені, що Німу знайшла Емпірея...

— Емпірея? — пожвавилась Енні. — Ти сказав «Емпірея»?

— Ага, — кивнув Джордж. — Знаєш, то було так дивно. Я готовий був повірити, що Емпірей... Ну, мені здалося, що він знає, хто я.

— Джордже, ти знаєш, що означає ім’я «Емпірей»? — запитала Енні.

— Ем-м-м, ні, — відказав Джордж. — І не маю телефона, щоб пошукати.

— Це стародавнє слово. З грецької воно означає «найвищі небеса», — пояснила Енні. — Або, як дехто каже, «Всесвіт». Джордже, по-моєму, ти знайшов Космоса!

— О Дампе добрий! — вигукнув Джордж, скопіювавши улюблений вислів Геро.

Отже, «вона» — це Енні, а Емпірей — не хто інший як Космос, їхній добрий приятель і помічник під час космічних подорожей у далекому минулому.

— Але постривай, — мовила Енні. — Ти сказав, що Космос був роботом-опікуном Геро?

— Еге ж, — відповів Джордж.

— Тобто найгеніальніший комп’ютер у світі підпрацьовував нянем?! — здивувалась Енні. — Але ж Німу — міністерка! Вона повинна була здати Космоса режиму тієї ж миті, коли його розсекретила. Вона не мала права користуватися ним для власних потреб. Це суперечить законам Едему!

— Німу не на боці Дампа. Я впевнений, що вона — подвійна агентка і хоче, щоб Едему настав кінець і щоб Геро нарешті жила нормально! — сказав Джордж. — Вона трохи розповідала про те, як вони з Емпіреєм продовжували роботу її батька — тобто Еріка, ох! — але так і не запустили його проект, бо їх зрадили.

— Не вірю! — вигукнула Енні. — Німу реалізувала його план?

— Який план? — запитав Джордж.

— Ерік планував запрограмувати машини так, щоб ті захищали Землю. Він передбачав, що одного дня машини стануть дуже розумні й вирішать, що Дамп — це найбільша загроза для планети. І скинуть його! Знаєш, Джордже, людська дурість у сто разів небезпечніша за штучний інтелект... Ерік вірив, що люди й машини зможуть співпрацювати задля спільного блага. Так, як він співпрацював із науковцями з усього світу. Що вони ділитимуться знаннями. Він вважав, що тільки так вдасться подолати колосальні глобальні проблеми, з якими зіткнулася Земля. І що це захистить нас від таких людисьок як Дамп — з їхніми підступними намірами. Але він не встиг запрограмувати машини, бо його затримали й відправили на Марс! І тепер ти хочеш сказати, що Німу закінчила почату ним роботу? Зсередини режиму?

— Ага, — відповів Джордж. — Думаю, якраз так воно й було! Машини налаштовані проти Дампа, і йому дуже важко бути розумнішим за них.

Він пригадав одну річ, яку почув у Великій вежі Дампа.

— Дамп сказав, нібито в нього найпотужніший мозок. Що він мав на увазі? Якщо він такий розумний, то чому не може змінити ситуацію?

— Не знаю, — відповіла Енні. — Звідси важко судити, де в Едемі правда, а де брехня.

— Що ж, я знаю, як це перевірити, — мовив Джордж і підвівся. — Ходімо швидше!

— Ми нікуди не йдемо, — спокійно відповіла Енні.

— Що? — перепитав Джордж. — Але ж Енні, — ми мусимо! Ми повинні повернутися, знайти Геро, забрати Космоса й мого друга Аттікуса і врятувати всіх людей! Енні, якщо ти не підеш зі мною, він просто... Не знаю, що він там зробить, але всім в Едемі точно буде невесело!

— Послухай, — сказала Енні. — Це дуже складно.

— Ні, не складно, — заперечив Джордж. — Вставай і ходімо до Едемополіса, щоб побороти Дампа й урятувати Едем! Та Енні, яку я знаю, точно б так учинила.

— Але я вже не та Енні. Я прожила набагато більше за тебе — і все своє доросле життя тільки те й робила, що боролася з тими людьми. Якщо ти думаєш, що як тільки я зайду в Едемополіс...

— А як же Геро? — виклично сказав Джордж. — Думаєш, Ерік не хотів би, щоб ти її врятувала? Якщо ти зараз зі мною не підеш, Геро й інші діти в Чудесній академії та й в усьому Едемі просто загинуть!

— В Альбі тисячі людей живуть активно, мирно і щасливо, — відказала Енні. — Ми маємо ракетний щит, тому наразі нам нічого не загрожує. А якщо Дамп мене схопить, я поставлю свій народ під загрозу. Ні, ми просто почекаємо. Опір машин уже почався. Може, люди теж почали повставати? Дампа скинуть разом із його корпорацією — тоді ми рушимо на Едемополіс і переможемо його без жодних втрат!

— Ні! — вигукнув Джордж. — Тоді в Едемі вже не буде кого рятувати! Його зітруть з лиця Землі! І ти не знаєш, як поведуться машини — ти просто вгадуєш. А якщо Німу так розсердиться, коли ти, її сестра, не прийдеш їй на допомогу, що справді вирішить допомогти Дампові? Ти хоч уявляєш, що він може накоїти?

— Це надто ризиковано, — рішуче мовила Енні. — Зрозумієш, коли підростеш. Я мушу залишитися тут, зі своїм народом. Я їм потрібна.

Джордж задумався.

— Ну добре, — сказав він. — Я в курсі, що ти доросла, а я — ні. І що ти знаєш таке, чого я навіть уявити не можу. Зате я знаю, якою ти була колись, і впевнений, що ти навчила цих людей, — він кивнув у бік Альби, — усього, що вмієш сама. Бо ти така. Ти вчишся, щоб ділитися знаннями з іншими — так само ти казала про Еріка. От, наприклад, ті люди, — він показав пальцем на якусь сім’ю, що йшла вулицею. — Це ж ти їх усього навчила?

— Ну і...? — запитала Енні.

— А тепер ти поводишся як Дамп, — докірливо сказав Джордж. — Кажеш, що людські життя в Едемі не мають значення. Що той народ — не такий, як твій, і тобі до нього байдуже. Що то не твоя проблема, коли з ними станеться біда, бо тут усе добре і всі щасливі. Так не годиться, Енні!

— Ясно, — Енні підвелася і глянула на нього дуже дорослим поглядом. — Ти все сказав?

— Все, — відповів Джордж.

Вона усміхнулася — нарешті справжня усмішка, як у тої колишньої Енні. Відстань і час, що їх розділяли, умить зникли.

— То на що ми чекаємо? — запитала вона. — Пішли!

Вона рушила було до дверей, а тоді зупинилась і обернулася.

— Прошу тебе тільки про одне, — мовила Енні, як тільки Джордж розтулив рота. — Не кажи того, що ти збираєшся сказати.

— Я хотів сказати, що мама з татом пишалися б тобою, — відповів Джордж.