Джордж і корабель часу

Розділ двадцять четвертий

еро! — Німу кинулась уперед, але Енні її перепинила.

— Тихо, Німу, — сказала вона. — Хай говорить!

— У мене є питання, — повторила Геро.

«Здається, вона подорослішала відтоді, коли я бачив її востаннє», — подумав Джордж. Дівчинка здавалася дуже впевненою і зосередженою. А от Дамп мав цілком інший вигляд.

— Я плачу вам гроші, щоб ви не пускали сюди дітей! — вишкірився він на своїх радників. — Де той набридливий Мисливець за дітлахами?

— Ви відправили його геть! — нагадав йому один із його посіпак. — З тим другим хлопцем.

— Верніть його сюди, — скомандував Дамп. — Це він у всьому винен! Що ці діти роблять в Едемополісі? Я хочу почути відповідь!

— І я хочу! — озвалася Геро. — Чому ви брехали нам, дітям? Чому нас не могли нормально вчити й розповідати правду про світ?

Дамп витріщився на неї. Він безпомічно роззирнувся довкола й махнув до радника, аби той щось відповів. Але всі відійшли назад.

Енні натомість ступила крок уперед і всміхнулася до Геро.

— Привіт, Геро, — мовила вона. — Я твоя тітка Енні!

— Круто! — Геро була вражена цією чарівною та водночас строгою на вигляд жінкою. — А що таке «тітка»?

— Звідки ти прийшла і де знайшла всіх цих дітей?

Геро озирнулася й обвела поглядом дітлахів, які з’юрмилися позаду неї.

— Я звільнила їх, — по-простому пояснила вона. — Пішла в Чудесну академію, бо хотіла дізнатися, що сталося з дітьми із Бульбашки!

— І як там — у Чудесній академії? — поцікавився Джордж. Невже вона сама туди дісталася?!

— Моторошно і жахливо! Ніхто там нічого не вчить. — Геро докірливо глянула на Німу: — З дітей висмоктують інтелект, щоб Трелліс Дамп усе розумнішав! А ти хотіла відправити мене туди!

— Не хотіла! — заперечила Німу. — Я зовсім не збиралась тебе туди відправляти. Вибач, що все так сталося!

— А як ти їх визволила? — запитала Енні.

— Дехто мені трохи допоміг, — визнала Енні. — А так... то я сама впоралася.

— А хто тобі допоміг? — уточнила Енні.

— Мій робот, — відповіла Геро. — Той, якого моя опікунка знайшла в сміттєвому таборі. Я думала, що з нього мало користі, а він виявився крутим хлопцем!

Вона показала їм надолонника.

— Я говорила з ним через цю штуку! Він підказував мені, коли я не знала, що робити.

Енні глянула на Космоса — той визирав у вікно.

— То ти звільнила всіх цих дітей із Чудесної академії і привела сюди? — запитала вона.

— Ну, це трапилося після того, як одна пані, яку називають Матінка, розказала нам правду про академію, — пояснила Геро. — Вона там колись була. Тоді я вирішила, що мушу піти туди й забрати звідти своїх друзів. Так і сталося.

— Але... як тобі це вдалося?

— Ви, дорослі, — Геро сердито глянула на Німу й усіх інших у кімнаті, — думаєте, що від нас, дітей, можна відкупитися горами непотребу, щоб ми перестали вас діставати. А ви собі за той час забиратимете наші мозкові ресурси, аби процвітав Едем! Ви змусили нас повірити в те, що ми винні вам трильйони дамп-койнів і що все життя мусимо працювати в поті чола, щоб віддати вам цей борг! Віддати вам свої гроші за те, що ви змусили нас працювати! І ще й знищили світ, у якому ми живемо!

Дорослі вражено позамовкали.

— Це все завдяки Джорджеві, — усміхнулася Геро, і на її щічці з’явилася ямочка. — Він першим не полінувався пояснити мені, що все насправді не так, як я собі гадала. Спочатку я йому не повірила. Думала, що він з глузду з’їхав. Але ні, з ним усе добре. Він просто хотів мені допомогти.

— Ага, — кивнув Джордж.

— Джордж витягнув мене з тієї Бульбашки, — останнє слово Геро промовила з відразою. — Він був дуже сміливий. Я теж була смілива, але тоді цього не розуміла, тому це не рахується.

— Але ж ти боролася з тигром, — нагадав їй хлопець.

— Якби Джордж мене не врятував, — продовжувала Геро, — мене б запроторили в Чудесну академію і викачували б із мене мізки, як з усіх моїх друзів.

Вона показала на роздратованих хлопців і дівчат, які до того часу вже розійшлися по кімнаті. Джордж зрадів, коли побачив Аттікуса, який тримався позаду. Біля нього стояла висока постать із довгим сріблястим волоссям. «Це ж Матінка! — подумав Джордж. — Гордо стоїть поруч із сином». Напевно, їй таки вдалося переконати жителів колонії долучитися до всіх тих, що повстали, а потім привести їх сюди, в Едемополіс, щоб скинути Дампа.

— А від тебе я чекаю пояснення, — сказала Геро до Німу.

Та була біла як стіна.

— Геро, Геро... — пробурмотіла вона.

Джордж ступив крок уперед.

— Геро, твоя мама, — він показав на Німу, — теж по-своєму героїня. Усе трохи не так, як тобі здається. Розумієш, коли Німу тримала тебе в Бульбашці, прислала тобі Емпірея, а потім попросила мене завести тебе до Альби, вона насправді оберігала тебе.

Геро закліпала — таке їй точно не спадало на думку. Німу вдячно усміхнулася Джорджеві. Але бойового настрою Геро не втратила. Коли на кону стояло стільки всього, дівчина не могла думати в цю хвилину тільки про себе. Вона випростала спину.

— Нам ще багато треба зробити — у всьому Едемі є діти, які потребують нашої допомоги! — голосно сказала вона юрбі довкола. — А ви, — вона обернулася до Дампа, — так і не відповіли на моє питання!

— Твоє питання? — писклявим голосом перекривив її Дамп. — Твоє питання! Я — президент Дамп, дурне ти дівчисько! Я керую Едемом, а тепер і Потойбіччям теж. Я керую світом і всім, що в ньому є. А ти заробила собі ще два трильйони боргу. Бажаю щасливо відпрацювати, лузерко!

— По-моєму, ви помиляєтесь, — Джордж хвилину тому перешіптувався з Космосом і отримав від нього новини для правителя Едему. — Ви більше не президент. Вас тільки що скинули.

— Брехун! — закричав Дамп. — Мене неможливо скинути! Я ухвалив закон про те, що буду президентом Едему вічно! І чхати мені, за кого там голосують люди!

— Тепер це не має значення, — мовив Джордж. — Ви забирали мізки цих дітей собі й давали накази, які мали виконувати розумні машини. Але ви усе втратили. Діти втікають, а машини нарешті повстали проти вас. Тепер жоден робот в Едемі — від робота-газонокосарки до робота, який запускає ядерні ракети, — більше вас не слухатиметься. А без чужих мізків ви не зможете обвести їх навколо пальця. Вам кінець!

— Лузер, — сказала Геро, якій явно сподобалося нове слівце.

Енні усміхнулась і підморгнула їй.

— Правду кажеш, — мовила вона, подивившись на всіх довкола. — Хто хоче, щоб Дамп далі керував нашою державою?

Ніхто не озвався — ні людина, ні робот.

Енні повернулася до Дампа — той стояв, поблідлий і згорблений, посеред кімнати.

— Послухайте, — сказав він. — Не треба бігти поперед батька... Можемо...

Німу шепнула щось Енні на вухо. Та кивнула.

— Хороша ідея! — вона махнула рукою роботам, і вони тут же схопили Дампа й поволокли його з кімнати.

— Куди вони його ведуть? — запитав Джордж, коли Дампа, який намагався звільнитись від роботів, повели геть.

— Хай посидить у в’язниці разом зі своїми найпалкішими прихильниками, поки ми вирішимо, що з ним робити далі! — сказала Німу. — Таке покарання йому точно «сподобається».

— А хто тепер усім керуватиме? — запитав хтось із дітлахів позаду Геро.

Усі обернулися до Енні. Вона мала дух справжньої лідерки — досвідченої бійчині, здатної вивести світ із кризи, яка надто вже затягнулася.

— Я? — запитала вона. — А вам не здається, що я трохи застара?

— Ну, тобі, зрештою, стільки ж років, як і мені, — сказав Джордж.

— Та ні, — заперечила Енні. — Час мені передати цю справу комусь іншому. Я не хочу керувати світом. Мені просто хочеться, щоб він став кращим. І взагалі — вистачить із вас старих, які вказують, як жити.

— Ти про що, Енні? — запитав Джордж. — Як же нам тепер бути?

— Нам? — перепитала Енні. — Ти маєш на увазі себе, Геро й Аттікуса? І всіх інших дітей, правда? Ти не можеш повернутися в минуле, Джордже... Але твій корабель часу привіз тебе в теперішнє. І ти можеш рухатися вперед, у майбутнє. Цей світ тепер твій! Він належить тобі, Геро й іншим дітям. І він буде таким, яким ви його собі побудуєте.