Джордж і корабель часу

Розділ вісімнадцятий

ойно Джордж вирішив дозволити Аттікусу ще трохи розважитися, як щось сталося і настрій на площі змінився. Ще хвилину тому всі штовхалися, аби дістатися якомога ближче до сцени, де відбувався бій, та раптом пролунав гучний голос — і всі завмерли, піднявши обличчя догори, немов соняхи до сонця. Вони з Аттікусом — дві найменші фігурки на площі — й собі глянули вгору. Хмари розрізав промінь світла, і ті розійшлися, наче завіса, за якою постали хмародери у всій красі.

На похмуру, темну площу полилося сонячне світло, їх засліпили яскраві відблиски від довколишніх будівель. Коли очі призвичаїлися до світла, Джордж побачив на найвищій вежі золоті літери. Ті виблискували так яскраво, що хлопець не відразу розібрав, що ж там написано.

«ВЕЛИКА ВЕЖА ДАМПА», — врешті прочитав він.

— Знайшли! — зрадів Аттікус. — Це точно та, про яку казала моя мама.

— Ага! Мабуть! Тепер лишилося знайти Чудесну академію, — відповів Джордж.

Коли він дивився на височезний хмародер, набагато вищий за сусідні будинки, його охопило дивне, гнітюче відчуття, так ніби з нього хтось висмоктав всі хороші емоції і всередині лишилася порожнеча, яку, якщо втратити пильність, тут же можуть заповнити жорстокі, ниці, мерзенні пориви.

Голос озвався знову. Екрани довкола площі згасли, і на центральній сцені з’явилася 3D-голограма золотистого чоловіка. Він був справжнім велетнем, вищим за гладіаторів. Мав золотисте волосся, золотисту шкіру і навіть вбраний був у костюм із чистого золота. Біліли тільки його зуби й очі. Це той самий чоловік, збагнув Джордж, та сама сердита помаранчева постать, яку вони бачили в лісі поруч із Мисливцем за дітлахами. Той, що мріяв з ними розправитися. «Гм, — подумав Джордж, — але якщо Трелліс Дамп-другий сорок років при владі, він мав би вже постаріти. Невже справжнього Дампа більше ніхто не бачив? Тільки його голограму?»

— Народе Едему! — голограма підняла руки.

— А де ж він насправді? — роззирнувся Джордж. — У реальному житті?

— Напевно, там, — Аттікус тицьнув на Велику вежу Дампа. — Він не спускається сюди, бо не хоче нюхати цей сморід!

У відповідь натовп затягнув пісню на честь свого керманича: «Едем — найкращий зі світів! Ми любимо Едем! Едем — єдиний на світі, на вічні віки!». Вони не співали, а радше горланили, хто як міг.

— Дякую! — підняла на диво маленькі руки гігантська голограма. — Ви — найкращі! Ми — найкращі!

Юрба заревіла. «Дивно, як ті худющі люди, які зібралися на площі, можуть так голосно кричати?» — подумав Джордж. І тут же зрозумів, що рев виривається з гігантських колонок, розставлених довкола площі.

— Народе Едему! — рявкнув Дамп, коли галас різко стих — так наче хтось клацнув вимикачем. — Ми зібралися тут з важливої причини!

Галас здійнявся знову, проте швидко припинився.

— Сьогодні, — продовжувала голограма, — не просто День підрахунку, в який ви дізнаєтеся, скільки заробили за минулий сонцедамп. І скільки заборгували чудесному королівству-корпорації «Едем» за те, що вона милостиво подбала про всі ваші потреби. Сьогодні ми святкуємо! Ми підписали мирну угоду! Віднині ми об’єднаємо дві великі нації в одне ціле.

Поруч із Треллісом Дампом матеріалізувалася постать — така неймовірно гарна, що Джорджеві аж боліли очі на неї дивитися.

— Віднині, — казав Дамп, — ми, народ Едему і народ Потойбіччя, житимемо в гармонії! Ми — найвеличніші нації-корпорації на планеті й тепер працюватимемо разом на основі спільних цінностей. Я і королева Бімболіна-Кімоболіна!

Королева Потойбіччя Бімболіна-Кімоболіна елегантно підняла руку й усміхнулася. Вона розтулила рота, але звідти не вирвалося ні звуку. Натомість екрани навколо площі заповнилися смайликами:

— Що вона каже? — заворожено запитав Аттікус. Він погойдувався туди-сюди, мов зачарований. — Вона така гарна!

Джордж подумав, що Геро, мабуть, була б на сьомому небі від щастя, коли б нарешті побачила королеву Бімболіну-Кімоболіну.

— Вона говорить смайлицькою, — пояснив він.

— Ми надто довго ставилися до своїх друзів як до ворогів! — проревів тим часом Дами. — Але у нас є справжні вороги! Тому ми повинні триматися разом зі своїми друзями, підтримувати особливі стосунки й воювати з рештою світу.

Королева Бімболіна-Кімоболіна поважно кивнула й послала цілий потік смайликів:

— Аттікусе, — квапливо шепнув Джордж на вухо своєму приятелю. — Час іти.

«Ми зможемо втекти, якщо проберемося крізь натовп, поки всі зачаровано дивляться на королеву Бімболіну-Кімоболіну», — подумав він.

Та вже було пізно. На їхні плечі лягла чиясь важка рука — рука людини, а не робота. Щоправда, від того легше не стало.

— Піймалися, — прошепотів, без сумніву, людський голос. — Слизус вас зловив.

Джордж хотів вивернутися, але голос прохрипів:

— Так-так, мої любі! Дивимося вперед і проходимо.

Джордж спробував вирватися від нього, але Слизус спритно викрутив його руку за спиною, так само спритно схопивши й Аттікуса.

— Розступіться! — уже голосно гукнув Мисливець за дітьми. — Пропустіть! Служба полювання на дітей Едемополіса! Слизус Слизовим упіймав ще двох!

Люди розступилися, проводячи Джорджа й Аттікуса жалісливими поглядами.

— Діти! — почулися перешіптування у натовпі. — Діти!

Голоси були сповнені смутку. Кілька людей простягнули руки й погладили їх по головах. Якась жінка розплакалася.

— Допоможіть їм! — просила вона людей довкола. — Врятуйте хлопчиків!

Але її саму тут же відтягнули вбік. Почувся тільки стогін — тихий, мов шепіт, який щойно прокотився натовпом.

— Врятуйте їх!

— Тихо! — крикнув Слизус.

Він плюнув на землю і штовхнув хлопців уперед.

Перш ніж Слизус знову схопив їх за плечі, Аттікус встиг натягнути на голову капюшон, щоб не було видно, хто йде. А глянувши на Джорджа, замурзаного і з відкритою головою, можна було відразу здогадатися, що то дитина.

— Це малі біженці-злодійчуки, які хочуть скористати зі щедрості Едему, нічого не давши взамін! Вони прокралися сюди, щоб використати нашу доброту і заразити нас хворобами й забороненими думками. Дякуйте, що ваш милостивий Великий Лідер захищає вас від такої напасті!

Люди, замовкнувши, відступили крок назад.

— Отак краще! — просичав голос позаду хлопців. — І не торкатися їх! З дітьми можуть мати справу тільки професіонали! Ви знаєте правила!

Люди зіщулилися від страху. Джорджа й Аттікуса тим часом вели, мов справжніх злочинців, до гігантської золотої брами при вході у Велику вежу Дампа.

— Куди ви нас ведете? — запитав Джордж.

— Побачиш, — відповів Слизус.

Вони дійшли до брами, яку стерегли великі металеві роботи-охоронці. Між ними стояв чоловік, такий же високий і дебелий, як і вони. Слизус штовхнув дітей у руки роботів.

— Прошу дати доступ до свого потоку думок, — сказав чоловік.

— Звісно, ваша безпековосте, — відповів Слизус.

Мисливець за дітлахами мав безглуздий вигляд: порослий щетиною немолодий чоловік у поношеному, схожому на шолом капелюсі, закутаний у клапті якогось лахміття. Але він не міг втриматися, аби гордо не назвати своє ім’я — ану ж хтось у натовпі вмирав, так хотів його почути.

— З честю представлюся: Слизус Слизович, найуспішніший мисливець за дітлахами в Едемополісі, який дбає про безпеку в нашому великому місті. Як ви бачите, у мене активна реєстрація, а торік, мушу зауважити, мене нагородили за те, що я піймав найбільше дітей у місті. Мені залишають п’ятизіркові відгуки за мої послуги. І я справді на них заслуговую. Ох, тих збитошників не так легко зловити! Де вони тільки не ховаються. От, наприклад, минулого тижня...

— Досить, — перебив його начальник охорони — його лице не відображало жодних емоцій. — Це що за одні?

— Ваша величносте, — потираючи руки, Мисливець за дітлахами зобразив на лиці лукаву посмішечку. — Сьогодні я затримав двох дітисьок, — він плюнув на землю, — які проникли в Едемополіс і хотіли завадити святкуванню перемир’я.

Начальник охорони з відразою глянув на Джорджа й Аттікуса.

— Дітям заборонено розгулювати Едемополісом, — сказав він. — Вони повинні перебувати в робочих зонах, у які їх призначили. Їхня поява в місті у День підрахунку наробить клопоту. Ще чого доброго батьки почнуть ридати за своїми дітками! Трелліс Дамп — хай живе довго і щасливо! — вважає, що це псує святковий настрій. Заберіть їх звідси. Вкиньте їх у море. І щоб я вас тут більше не бачив.

— Але ж, ваша охоронносте, — улесливо прогугнявив мерзенний Мисливець за дітлахами, — це не прості діти.

— А які? — запитав начальник охорони, явно втративши цікавість до розмови.

— Це особливі дітиська, — вишкірився Слизус. — Цінні джерела інформації. Трелліс Дамп — хай живе довго і щасливо! — просив мене зловити їх і привести до нього.

Охоронець насторожився.

— А чому я про це не знаю? — вигукнув він.

— Суперсекретна місія, — гордо відповів Мисливець за дітлахами. — Конфіденційна інформація.

— Ясно, — відповів охоронець.

Він зв’язався з людьми всередині будівлі. А тоді, кілька разів кивнувши головою, обернувся до Мисливця.

— Дякую, Слизусе, — мовив він. — Я їх проведу.

— Постривайте-но, — сказав Слизус. — Може, мені дістанеться за них винагорода. Якщо ви не проти, я сам передам дітей з рук у руки.

Начальник охорони не був у захваті, але Слизуса пропустив. Слідом за ними рушили роботи. Слизус здавався щасливим як слон, коли опинився у величезному вестибюлі.

— Золотий ліфт! — прокаркав він. — Нарешті настав той великий день, коли Слизус Слизович проїдеться в золотому ліфті! Ох, якби ж мене зараз хтось бачив!

— Бачать, думаю, — сказав Джордж, роззираючись вестибюлем, теж, схоже, зробленим із золота.

Освітлювали залу величезні жаровні, в яких горів начебто справжній вогонь, кидаючи зловісні відблиски на золотисту поверхню.

— Думаю, тут усюди камери.

Попереду височіли подвійні двері, оздоблені великими прозорими каменями, в яких відбивалося полум’я.

— Діаманти! — вражено сказав Джордж. — Навіщо на дверях ліфта діаманти?

— Замовкни! — гаркнув Слизус. Він скинув пошарпаного капелюха й намагався сяк-так розплескати на голові ріденьке волосся. — Ти... ти не маєш права говорити!

— Чому це? — відказав Джордж, який зрозумів, що йому більше нема чого втрачати.

— Тому що ти — ніхто і твої балачки нікому не цікаві, — сказав Слизус.

Дивлячись у викривлене жовте відображення на золотистих дверях, він плюнув на пальці й спробував пригладити неслухняну волосину. Тоді обережно начепив на голову свого жахливого капелюха.

— Он той нормальний, тихо сидить, — схвально кивнув він на Аттікуса.

Джордж найбільше за все мріяв, щоб Аттікус нарешті оговтався. Інакше він опиниться сам як палець.

Двері ліфта роз’їхалися — кабіна теж була з чистого золота. Джордж не думав, що колись побачить стільки золота в одному місці, аж воно видасться йому нудним. Краще б тут було щось звичайне і просте — наприклад, цегляні стіни.

Роботи заштовхали всіх трьох у золоту кабіну.

Коли двері зачинилися, Слизус полегшено зітхнув.

— Нарешті! — прохрипів він. — Слизус їде вгору!