Двічі графиня та двічі генерал

Вступ

— Усе, вирішено! — радісно повідомив Сергій дружині Ользі та дочці Ксюші. — Завтра зранку занурюємося в казку: їдемо до Умані, в «Софіївку».

— Ура! — закричали його дами і негайно почали збиратися.

Як завжди, розмова зайшла про «вічне» — вічну нестачу нарядів у гардеробі. Довелося Сергію пояснювати, що одяг у поїздці повинен бути напівспортивним, оскільки доведеться багато ходити пішки.

Вранці швидко поснідали, залили в термос запашної кави, зарядили фотоапарат, завантажилися у свій старенький автомобіль, і подорож почалася.

Ранок видався теплий, сонячний, і це ще дужче покращило і без того гарний настрій мандрівників. Швидко проскочили напівпорожні київські вулиці, на виїзді з міста помахали олімпійському ведмедику, і ось уже широка смуга траси Київ — Одеса почала відраховувати свої кілометри.

Траса вельми колоритна: сади змінюються зеленими полями, рівнинна дорога — тривалими спусками та підйомами, на луках хлопчаки-пастухи з поважним виглядом доглядають за табунами корів. У селах лелечихи вже сіли в свої гнізда на стовпах, а горді самці охороняють сім’ї, час від часу покидаючи житло в пошуку їжі для своїх благовірних, але одразу ж повертаються, ревниво оглядаючи околиці. Таблички біля дворів: «Мед», «Раки»; склянки з молоком. Добре ж як!

На думку спадають рядки з поеми Трембецького «Софіївка»:

(Пер. В. Собченка)

На в’їзді в Глеваху зустрічні машини «закліпали» — значить, за поворотом стоїть даїшна «фара». Караван машин сповільнив швидкість.

За Білою Церквою зробили невелику зупинку на перекур і ковток кави.

Далі — вже без зупинок.

Поволі всі подумки занурюються в майбутню екскурсію. Починаються розпитування.

— Тату, а яка Умань?

— Ксюхо, я не можу однозначно відповісти на твоє питання.

Для мене це: лісок в ДОСах із нескінченним футболом і преферансом, постійно гудуть МІГи-21 і красені-офіцери льотчики, 1968 рік і батько із «тривожною» валізкою, готовий разом із полком вилетіти до Чехословаччини, 4-та школа і найкращий у світі друг Дімич, Третє озеро й раки, жовта черешня з аличею, перше кохання і стискаючий душу італійський фільм «Ромео і Джульєтта»…

У машині запанувала тиша.

Щоб якось її розвіяти, Сергій засміявся і мовив:

— Ми дуже любили своїх батьків, наслідували їх багато в чому, вважали, що свій батько кращий від усіх. Сперечалися про їхні достоїнства, іноді до курйозів. Якось у черговій суперечці з Генкою, перераховуючи видатні риси батьків, хтось із нас багатозначно промовив:

— А мій батько вип’є більше твого (малося на увазі спиртне).

— Та ні, твій слабак, мій більше вип’є.

— Ха-ха-ха, нумо на спір!

Спір — справа нескладна, тим пач що й «розбиваючі» тут же знайшлися.

— А як ви доводити збираєтеся?

Отут ми замислилися. Батькам сказати таке язик не повернеться. Що ж робити? Але в молодому віці перешкоди долаються просто, тому було прийняте дуже «мудре» рішення: якщо не можуть наші «родики», значить, їхню силу ми повинні перевірити на собі.

Сказано — зроблено. Скинулися хто скільки міг і — в магазин. Тоді продавалося дешеве вино із фруктів по 1 крб. 02 коп. і 1 крб. 07 коп., яке ми називали «грушки-яблучка». Зібралися у Дімича (у нього була своя кімната — небачена на ті часи розкіш), увімкнули котушковий магнітофон, сперечальникам налили по повному півлітровому кухлю вина, собі потрошечку, для участі, і «дуель» почалася. За її умовами, потрібно було випити весь кухоль, не перериваючись, а програє той, хто першим скаже: «Все, більше не можу».

Зробивши кілька ковтків цього зілля, я зрозумів, що весь кухоль мені не здолати. Подивився на Генку: той мужньо тримався. З уявним вигуком «українці не здаються!» я зробив ще пару ковтків. Відчуваю: вино починає зворотний шлях. Ну що ж, напевно, час здаватися! Збираю всі немислимі внутрішні резерви і ще мить продовжую знущання над своїм організмом. А він (організм) уже починає розуміти, що сьогодні потрапив не в ту компанію і йому час відшаровуватися від мене. «Гаразд, — умовляю я його, — не нервуй, ще ковток і я припиню твої страждання».

І тут Генка, видихаючи, ставить кухоль на стіл і бурмоче:

— Усе, здаюся, більше не можу.

Це була прекрасна мить: організм знову возз’єднався зі мною і навіть для закріплення успіху дозволив зробити ще ковток. Подальше зрозуміле — «честь» батька врятована, та й мій авторитет піднявся на небачений рівень. Ну, а уїдливим висловлюванням на адресу Генки не було меж.

Справедливості заради треба зауважити, що років через п’ять ми розповіли батькам про нашу суперечку, на що Генкін батько заявив моєму, що він переміг би. Розвинутися суперечці завадили їхні дружини…

А для ще більшої справедливості скажу я вам, що насправді ми майже ніколи не пили, тільки тому зброєю було обране вино. Основним заняттям усе-таки був футбол.

— А ти, тату, виявляється, був заводним, — зауважила Оксана.

— А він і зараз нівроку, — відповіла за Сергія Ольга, злегка зашарівшись.

— Так, але ми трохи відволіклися. Отже, Умань. Це незрозуміле місто розташоване в самому центрі України, і оповите воно безліччю легенд.

Почнемо з того, що щорічно на 5–7 днів вересня сюди з’їжджаються кілька тисяч євреїв-хасидів з усього світу святкувати Новий рік — Рош-Га-Шан. І ось таку силу-силенну людей потрібно розмістити по готелях, квартирах, причому виконати всі їхні «примхи»: у будинку не повинно бути жінок, телевізора, радіо, картин, портретів; світло у святкові дні має горіти цілодобово, навіть електролампочка в холодильнику не може вимикатися.

— А чому вони їдуть саме до Умані?

— Там похований один з головних єврейських святих — рабі Нахман. Побутує думка, що відвідавши його напередодні єврейського Нового року, набираєшся на цілий рік енергії, позбавляєшся хвороб. Тому всі родичі і сусіди тих, хто їде до Умані, передають записочки Нахману з різними проханнями і побажаннями на наступний рік. Коротше кажучи, уманчани збуджені цілий місяць.

А в листопаді до міста останнім часом зачастили німці. Є легенда, що під час Першої світової війни уманська селянка виходила пораненого німецького єфрейтора Адольфа Шикльгрубера. У цьому факті немає нічого дивного, крім однієї малої деталі — згодом Адольф став Гітлером. У1941 році він разом із Муссоліні відвідував «Софіївку», приймав парад італійських військ і, напевно, у знак «подяки» фашисти влаштували під містом відомий своєю жорстокістю концтабір «Уманська яма».

Можливо, німці приїжджають відсвяткувати другий день народження фюрера, а може, вшанувати пам’ять своїх батьків, похованих під час уже Другої світової війни на галявині біля китайської альтанки в «Софіївці»… І все-таки головною визначною пам’яткою Умані, звичайно ж, є парк «Софіївка». Але зараз я вам про неї не розповідатиму. ЦЕ потрібно бачити! Хочу лише зауважити, що він по-своєму прекрасний і навесні, і влітку, і восени, і навіть узимку.

Саме в цей час наші мандрівники в’їхали до Умані. Сергій повернув автомобіль праворуч: проїхали повз танк (пам’ятник нашим воїнам), новий головний вхід до парку і попрямували до старого головного входу. Поставивши автомобіль на стоянку і купивши вхідні квитки, наші мандрівники увійшли в тінисту алею парку.

— Ну що, дівчата, — весело почав Сергій, — слухайте історію про Софію та інших героїв, причетних до її долі. Тільки врахуйте: щоб зрозуміти її життя, перейнятися її почуттями та думками, нам, окрім Умані, доведеться об’їздити всю Україну: Кам’янець-Подільський та Хотин, Кристинопіль (Червоноград) та Львів, Тульчин і Чорномин, увесь Крим і Одесу, побувати в Миколаєві і Херсоні, Каневі та Кременчуці, а вже потім, на додач, відвідати Стамбул, Париж, Берлін, Відень, Петербург, Ніццу і Варшаву. І при цьому нам доведеться брати в облогу й захищати фортеці, танцювати на балах і стрілятися на дуелях, кохати і мріяти, зачаровувати і зраджувати…

— Ми згодні! — радісно вигукнули Ольга та Оксана і заплескали в долоні.