Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 4. Кам’янець

— Слуга проведе тебе до твоєї каюти, — повідомив Боскамп. — А пізніше я чекаю тебе на вечерю.

— Добре, графе, — відповіла Софія. — Якщо ви дозволите, я ще трохи побуду на палубі.

Константинополь віддалявся. Прощавай, місто дитинства, прощайте, дівочі мрії!

Софії важко було згадувати останні півтора роки: смерть батька, зруйнований будинок — удар, який завдав землетрус, докорінно змінив усе життя сім’ї. Завжди вважалося, що батько вів своє підприємство успішно, тому і мати, й дочка відчували себе спокійно і впевнено, як за кам’яною стіною. І навіть тепер, коли батька не стало, їм здавалося, що проблем із грошима не буде, і, незважаючи на тяжкість утрати, майбутнє не виглядало суцільною трагедією. Вони не врахували, що мати Софії нічого не розуміла в юридичних тонкощах, та й багато економічних питань, якими займався Костянтин, були вище її розуміння. Замість того, щоб найняти адвоката, Марія повністю поклалася на бухгалтера чоловіка, який обіцяв вирішити всі питання найкращим чином. Спочатку жінка сама намагалася розібратися у справах чоловіка. Як виявилося, готівкових коштів було зовсім небагато, бо Костянтин вкладав гроші більшою мірою в закупівлю товарів, у розвиток свого підприємства і фінансування ще багатьох речей, не дуже доступних розумінню дружини. Майже повністю зруйнований будинок і розбитий корабель також не обіцяли покращення економічного становища сім’ї. Безліч паперів — кредитні зобов’язання, заставні, рахунки, податки — остаточно заплутали вдову, і вона повністю переклала всі справи на бухгалтера. Час ішов, а грошей не додавалося. Більше того, незабаром бухгалтер оголосив, що у сім’ї не вистачає коштів на відновлення будинку, тому найрозумнішим рішенням буде продаж залишків оселі й землі та купівля дешевшого житла. Так Софія з матір’ю опинилися на протилежному боці Золотого Рогу в районі Пера. Через півроку там їх і знайшов Боскамп Лясопольський.

— Я все знаю про ваше горе. Повернувшись із Варшави, я відразу попрямував у Фанар, але не знайшов вас там.

— Ми змушені були продати колишній будинок. Наш бухгалтер допоміг зробити це з найбільшою вигодою, — заплакала Марія.

— А ви знаєте, хто купив ваш будинок? — здивовано запитав Боскамп.

— Ні, але яке це тепер має значення?

— Дуже велике! — вигукнув поляк. — Новий власник вашого будинку і є ваш колишній бухгалтер. Схоже, цей пройдисвіт здорово обвів вас!

— О ні, не кажіть так. Він був дуже милостивий до нас і прийняв щиросердну участь у нашій долі!

— Цей негідник непогано нажився на вашому горі. Завтра ж подамо на нього до суду. Я цього так не залишу!

Суд не виявив нічого кримінального в діях бухгалтера (всі папери були в належному стані), хоча всі розуміли, що махінації мали місце. Подальше затягування судового процесу обіцяло перетворитися на просте викачування грошей, і Марія з Боскампом вирішили відступити.

Лясопольський став частим гостем у родині. Марія була ще дуже привабливою жінкою, і Кароль відверто залицявся до вдови, приносячи різні подарунки і надаючи їй знаки уваги. Софія спокійно ставилася до такої поведінки Лясопольського. Вона розуміла, що без чоловіка матері важко, до того ж іноземний дипломат був і непоганий собою, і багатий.

На той час Софії виповнилося сімнадцять років, і вона стала справжньою красунею.

— Час нашу дівчину виводити у світ, — якось мовив Боскамп, вручаючи Марії два запрошення на прийом і бал у польській місії.

Цей вечір виявився доленосним для юної грекині. Скромна проста дівчина відразу зуміла завоювати симпатії гостей. На балу зібралися дипломати майже з усіх європейських країн, від Франції до Росії. Знання французької, грецької та турецької мов, природна кмітливість і такт привернули до Софії увагу не тільки чоловіків, а й їхніх дружин. І після балу дружини дипломатів і міністрів, перебиваючи одна одну, запрошували її на посиденьки у свої салони, на бали та карнавали.

Господині салонів підбирали гостей з особливою ретельністю. Сюди потрапляли і світська знать, і поети, і філософи, і музиканти. Тут обговорювали нові досягнення людей творчих професій, порушували політичні питання і філософські теми, грали музику, читали вірші і просто приємно проводили час.

Софія як губка вбирала досі не відоме їй життя вишуканого товариства. Світські бесіди з їх прихованими уколами і каверзами, новини із життя столиць та царини моди, свіжі плітки і просто жіноче щебетання — все це приваблювало до салонів безліч гостей, незалежно від їхнього положення у суспільстві і вмісту їхніх гаманців.

Грекині дуже сподобалася фраза, кимось кинута, що салон — це термометр суспільства.

Незабаром після прийому в польській місії дівчина запропонувала матері запросити Боскампа за місто на грецькі гуляння в день Святої Трійці. Граф Кароль замовив яхту для себе і друзів, адже святкування планувалося на мальовничому острові Халкі.

Свято тривало три дні. Крім греків, на острів приїхало безліч турків, і хоча Трійця — християнське свято, це їх абсолютно не бентежило. Всі знали, що розваги в ці дні на кшталт карнавалу: переодягання, музика, танці, вино рікою, різноманітні страви з м’яса і риби надовго запам’ятовувалися і дітям, і молоді, і людям похилого віку. Лясопольському особливо сподобався танець, в якому брала участь і Софія. Молоді люди ставали в одну лінію, бралися за руки і, ритмічно прискорюючись, підстрибуючи і перебираючи ногами, доводили себе до збудження. А глибоко за північ найсміливіші бралися за еротичні танці.

Минуло кілька місяців. Якось слуга і писар Лясопольського, що симпатизував Софії, зайшли до неї. Останній, тримаючи в руках списаний аркуш паперу, таємничо промовив:

— Пан граф диктував мені листа до Варшави, і там є кілька слів про тебе. Якщо хочеш, я тобі їх зачитаю.

— Сподіваюся, там немає нічого поганого?

— Навпаки, особисто мені сподобалося. Слухай.

«Голова, яка нагадує голову знаменитої Фріни, її землячки, гідна різця Праксителя, прикрашена найчарівнішими очима світу й устами, в яких блищать дві низки красивих зубчиків; лінія підборіддя гідна захоплення, волосся — немов у Дафни, чоло і вуха архіпропорційні. Її голівка спочиває на шиї, яка, на жаль, не така досконала. Руки — як у античних статуй з її країни…

Її характеризують влучність мислення, тямущість і витонченість значно вище звичайного рівня. Софія міркує з природною логікою, тому її цілком можна було б вважати ученицею Аристотеля, оскільки у своїх софізмах вона досягла значної досконалості і може загнати будь-якого співрозмовника в глухий кут. Її проникливість і увага відображаються у виразі обличчя, у жестах, словах і думках. Пам’ять у неї просто чудова, ідей і хитрощів — більше всяких меж стоїцизму, її максима — радіти сьогодні, девіз — насолоджуватися втіхами, які маєш. Вільна від примх, гримас і солоденького кокетства, вона ніколи не буває сумною. Вигадує, прикрашає і розповідає свої історійки з такою імітацією правди і наївності, що навіть наймудріший дав би себе обдурити, якщо б його не попередили. Ніколи не дивується примхам долі, не виявляє надмірної радості чи суму, звичні для простого люду у хвилини успіху або невдачі. Скромна і без претензій, завжди задоволена і в доброму гуморі, вона здобула прихильність усіх без винятку в будинку місії. Хоча, незважаючи на рекомендації господаря, її часто обслуговували не найкращим чином, вона ніколи нікому не скаржилася. Гофмейстер стверджує, що ця дівчина — справжній ангел…»

Писар підняв голову. Софія навіть зашарілася від такої схвальної оцінки міністра.

— Спасибі, — подякувала вона писарю і дала тому монетку за працю.

Після цих подій минуло більше півроку, і ось місяць тому міністр Боскамп Лясопольський отримав листа від короля Станіслава Августа із вказівкою повернутися до Варшави.

Питання про майбутнє Софії постало дуже серйозно. На сімейній раді було вирішено, що вона вирушить із Боскампом до Європи. Звичайно, існував певний ризик, бо гарантувати дівчині безхмарне майбутнє міністр не міг. Але й залишатися в Стамбулі не було ніякої можливості: в кращому випадку на юну красуню очікував гарем…

Софія відігнала похмурі думки, що оволодівали нею. Рішення прийняте, назад дороги немає. І що б тепер не сталося, вона не відступить. Тільки вперед!

Дівчина залишилася сама в каюті. Вона вперше перебувала на кораблі як пасажир. Це було для неї дуже незвичним — хотілося мріяти і мріяти.

Її самотність перервав стуку двері. Софія відчинила.

— Від графа, — повідомив слуга і поставив на столик великий плетений саквояж. Уклонившись, слуга зник.

Грекиня підійшла до столика і відкрила подарунок. У валізі лежали найтонша білизна, нічні сорочки з батисту, перламутрові коробочки із запашними маслами, білилами, рум’янами.

І Софії відразу стало зрозуміло, чим завершиться сьогоднішня вечеря. Їй зовсім цього не хотілося (до Боскампа як жінка вона не мала ніяких почуттів). Дівчину тривожила її подальша доля. Що та їй приготувала? В яку смугу життя вона вступає? У щасливу, зі стрімким виром, який винесе її на саму вершину до світу мрій із багатством і визнанням, або ж у згубну й опустить на саме дно, з якого вона щойно піднялася.

Усе тепер залежить від цієї людини, від Боскампа. Вона тепер повністю йому коритиметься. І якщо вже так склалося, виконає сьогодні ввечері всі його бажання.

Красуня роздяглася догола і почала приводити себе до ладу. Після вмивання зі заздалегідь підготовленого кимось глечика з водою Софія почала натирати себе ароматичною олією. Розчесавши густе кучеряве смоляне волосся і помилувавшись собою у дзеркалі, оголена зовсім, юна дівчина вигукнула про себе: «А все-таки я гарна!»

О, молодість! Навіть у найважчі хвилини ти дозволяєш нам з оптимізмом сприймати прийдешні негаразди!

У призначений час за Софією прийшов посильний і провів грекиню до каюти посла.

Дівчина постукала в двері, й одразу ж Боскамп відчинив їх. Він чекав на неї і не приховував цього. У каюті панував напівморок, тільки дві свічки ледь мерехтіли. На столику стояли тарелі з легкими закусками, фруктами і пляшки з вином.

— Добрий вечір, графе.

— Проходь, проходь, Софіє, — усміхнувся Лясопольський. — Яка ти сьогодні чарівна! Сідай. Попереду у нас довгий шлях до Варшави, тому ми повинні як слід відзначити початок цієї подорожі.

Із цими словами чоловік налив вино в келихи і додав:

— Повір мені, я щиро бажаю тобі досягти в нашому суспільстві значних висот.

Після випитого вина на щоках Софії з’явився легкий рум’янець, і це ще більше розохотило графа.

Він почав розповідати якусь веселу історію, розмашисто жестикулюючи руками, але Софія майже не чула його: вона з легким страхом очікувала завершення вечері. Боскамп відчув це, підійшов і вклав її руку в свою. Потім підніс до губ і почав цілувати. Дівчина затамувала подих. Раптом його рука ніжно доторкнулась до її волосся і повільно опустилася на шию. Він почав часто цілувати її чоло, скроні, шию. Софія намагалася відхилити свою голову, уникнути його дотику, але раптом вона зловила себе на думці, що їй усе-таки приємно. Несподівано він розстебнув ґудзик на її сукні, потім іще один і збуджено попросив:

— Прошу тебе…

У цих словах були і прохання, і наказ, і, головне, впевненість у своїх діях.

Софія все зрозуміла, повільно розстебнула інші застібки на сукні, зняла білизну і, залишившись зовсім голою, із заплющеними очима лягла на ліжко.

Боскамп задув свічки і при таємничому світлі місяця замилувався грекинею. Але навіть при такому слабкому освітленні він помітив, як палали щоки юної дівчини, а її високі груди піднімалися від частого дихання. Він милувався її чорним волоссям, злегка смаглявим обличчям, що поки не знало пудри. Було дуже тихо, тільки ледь чутно плескалися хвилі за бортом.

Софія подумала: «Він дивиться на мене, абсолютно голу. А може бути, це не я? Ні, все-таки я. Що ж я відчуваю? Цікавість. Так, цікавість, я завмираю від невідомості. Що він зробить? Яким буде його перший дотик? І невже зараз я пізнаю таємницю посвячення у кохання?»

Він почав ніжно погладжувати її, пестити груди, не забуваючи при цьому весь час повторювати ласкаві слова. І коли її збудження досягло межі, гострий біль пронизав її наскрізь. Софія застогнала і забилася в його обіймах…

Подорож наближалася до завершення. Вдалині високо над Дністром виросла фортеця.

— Що це за цитадель? — запитала Софія.

— Це неприступна фортеця Хотин. Ще нікому не вдавалося завоювати її штурмом. Взяти її можливо тільки змором, — відповів Боскамп.

— О, пан посол має рацію. Цей форпост Великої Порти не дістанеться нікому, якщо тільки Аллах не захоче цього, — з цими словами турок, що був поруч, пішов до себе і за мить повернувся з товстою книгою в руках. — Я дарую цю турецьку книгу прекрасній супутниці, а про фортецю Хотин вона може прочитати прямо зараз.

Софія взяла в руки книгу в гарній палітурці, на якій золотими літерами було написано «Валахія, Молдавія і Україна в турецькому описі 1740 р.».

Турок розгорнув книгу в потрібному місці, і дівчина почала читати:

«Хотин розташований у вузькій долині Дністра на молдавському березі. Нижче старої кам’яної фортеці, поставленої на скелі, зведені нові укріплення у формі мішків. Усередині старої фортеці знаходиться мечеть, перероблена зі старої церкви, житло джебеджібаші, діздара, артилерійські казарми і будинок імама і муедзина. Ця стара фортеця збудована з великим мистецтвом і умінням. Льохи мають склади, з яких є виходи в кам’яні криті переходи і коридори. У прекрасні кімнати гарнізону піднімаємося сходами, як на мінарет. Легенда розповідає, що в них колись містився гарем. Посеред цієї старої фортеці є джерело, викопане у скелі; його глибина 300 сажнів, і воно живиться водою з Дністра. Там є талісман, що оберігає фортецю, так що в ній не можуть жити ні скорпіони, ні змії, ні небезпечні плазуни, ані навіть кури і голуби. Останніх необхідно доставляти ззовні, а якщо потримати кілька днів усередині, то вони дохнуть. Так само гинуть і випадково завезені в фортецю разом із сіном змії, щойно доторкнуться до землі. Вежі дуже високі, але вони малокорисні, тому що над ними панують сусідні височини, і їх легко можуть досягти снаряди із зовнішніх позицій, де розташований палац паші.

Побудована за старим містом фортеця має ворота: Константинопольські, Тімішорські, Водяні й Таємні. У зовнішньому дворі є дві лазні, дві мечеті, а поблизу Константинопольських воріт багато крамниць; перед внутрішньою фортецею — лазня і ворота енічер-агасі, поблизу неї — мечеть і казарми яничарів; нарешті, на краю долини розташований пороховий склад».

Софія глянула на фортецю: здалеку вона виглядала як іграшкова.

«Усередині, праворуч від Константинопольських воріт, знаходилися артилерійські казарми і приміщення для возів, темниця агалів і палац дефтердара, зліва — хлібна комора, велика і майстерно збудована, подібної до якої немає ні в Румелії, ні в Порті, ані в інших фортецях. За вказівкою автора, на підставі найвищого наказу дошки були доставлені молдавським воєводою, вирізані з тамтешнього гірського дубу, мали довжину 24 ліктя, ширину 2 долоні і товщину півдолоні. Поряд із лазнею дефтердара Касим-ефенді — гарно побудована школа й арка.

До приходу росіян життя в Хотині було дешевим. Так, 2 кили пшениці коштували 10 пара, 1500 окка найліпшого борошна — 1 гуруш, 25 окка масла — 1 гуруш. Лікоть польського сукна коштував від 15 до 40 пара максимум. Дуже добру лисячу шубу можна було отримати за 20–30 гурушей, а хутро видри — за 2 аспра, соболь — за 8 пара, російську лисицю — за 40–50 пара. Стільки ж коштувала і лисиця нафе [1]. Куниче хутро польські купці продавали по 2 гуруша зв’язку 60 і ще просили тебе взяти, тому що на кожному розі було повно. Чай, бурштин, імбир, гвоздика і мускатний горіх перебували в достатку. Кориця і гвоздика коштували в крамницях по 4 гуруша окка. Тканина була трьох сортів: найкраща по 80 гурушей, другого сорту по 45–50 гурушей, а третього — ще дешевше. Що стосується чаю, позументів і бурштину, автор цих рядків відтіля ще звернув на них увагу Порти. Особливо польський ситець вивозився звідси в Константинополь. Лікоть коштував 10 пара, а найкращий — 40 гурушей.

Клімат у Хотині дуже добрий, вода чиста, багато джерел, пагорби — зелені, як смарагд діброви. Фруктів — яблук, груш, слив — великий достаток і чудової якості. Є сорт чорносливу, який так легко перетравлюється, що вранці натщесерце можна з’їсти 500 штук. Кісточки самі вискакують назовні. У долинах ростуть суниця й особливий сорт малини. Її ягода схожа на ягоду шипшини, а листок — на листок аґрусу, у неї приємний мускусний запах, вона вивозиться до Константинополя, де продається на окка. Дика вишня велика, як горіх, а стовбур дикої шипшини має товщину з палець. Околиці Хотина оточені фруктовими садами і городами. Черешні та вишні є в достатку. Завдяки гарному повітрю відсутня лихоманка та інші подібні хвороби. Цікаво, що хліб тут зберігається невимолоченим у коморах, інакше через місяць він згниє. Деякі снопи стоять так і десять років».

У Жванці на них очікував молодий офіцер з охороною.

Це був чоловік років тридцяти п’яти, досить високий, з маленькими вусиками і скуйовдженою головою. Спочатку він заговорив польською, але, помітивши, що Софія не розуміє його, перейшов на французьку. Обличчя грекині осяяла ледь помітна посмішка, а офіцер представився гостям:

— Майор Йозеф де Вітте, помічник коменданта Кам’янецької фортеці. Батько удостоїв мене великої честі, доручивши зустріти вас і супроводжувати до Кам’янця.

Софія помітила, що викликала у майора неприхований інтерес. Він напевно не очікував, що у посла буде така прекрасна супутниця.

На березі на них чекали дві карети і два вози. Поки чоловіки розмовляли, грекиня, щоб не здатися нескромною, відійшла в бік і з цікавістю спостерігала, як слуги завантажують вози скарбом, набутим Лясопольським у Стамбулі.

Як тільки навантажені до верху вози рушили у напрямку Кам’янця, майор запропонував Боскампу та особам, які його супроводжували, зайняти місця в каретах, а сам легко скочив на коня.

Уранці наступного дня Йозеф, його сестра Консолата і Софія, наспіх поснідавши, поїхали верхи на конях оглядати визначні пам’ятки Кам’янецької фортеці.

— Ви поляки? — запитала Софія.

— Ні, весь наш рід походить із голландців. Дід на початку століття найнявся на службу в російську армію, брав участь у боях під Полтавою (навіть відзначився там), але потім перевівся в польську армію і був направлений до Кам’янця. Батько в мене взагалі унікальна особистість. Тут, у фортеці, він почав службу в чині штик-юнкера, а тепер — комендант Кам’янецької фортеці і всіх прикордонних фортець і замків, генерал-майор коронного війська і полковник коронної артилерії. Ну а я, ваш слуга, поки ще майор. Так що всі чоловіки в нашій сім’ї — професійні військові, — гордо усміхнувся Йозеф.

Молоді люди доїхали до турецького мосту.

— Огляд почнемо звідси, — мовив Йозеф.

Софія глянула вниз, і голова у неї пішла обертом.

— Боже, яка висота! — вигукнула дівчина.

— Усе, що за нами, і є фортеця, — пояснив офіцер. — А попереду — замок. Унизу річка Смотрич — головний архітектор, точніше, скульптор Кам’янецького каньйону. Важко повірити, що така маленька річечка створила таку величезну ущелину. Смотрич починається тут, тут же й закінчується. Річка робить петлю у вигляді грецької літери «омега». І от усередині цього кола, як на острові, розташований наш Кам’янець.

— Я людина не військова, але мені здається, що сама природа підготувала це місце для фортеці, — зауважила Софія.

— Так, людині залишалося дещо доповнити це природне спорудження кріпосними стінами та вежами. І ось перед вами неприступний бастіон, — підхопив офіцер.

— Напевно, каньйон дуже довгий?

— Коли-небудь ми обов’язково прогуляємося вздовж його стін. Це будуть дуже цікаві тисячі кроків.

Софія кивнула: їй сподобалася така впевненість Йозефа.

Молоді люди повернулися у бік замку. Казкової краси старий замок виглядав як на малюнку: висячи над прірвою в декількох десятках метрів над землею, з дев’ятьма великими вежами і двома маленькими, він загрозливо зустрічав усіх гарматами, які сховалися в бійницях і просто в кріпосних стінах.

— А зараз ви побачите ще одне незвичайне видовище.

Йозеф підійшов до офіцера, щось сказав йому. Той усміхнувся і віддав кілька наказів підлеглим. Солдати швидко зарядили гармату на кріпосній стіні, і вусатий сержант підніс гніт до гармати.

— Затискуйте вуха! — прокричала Консолата Софії.

Пролунав гучний постріл, і миттєво каньйон ожив: тисячі, ні, мільйони птахів, що мирно сиділи у своїх гніздах і кублах на скелях ущелини, наповнили все навколо криком, гамором, шелестом крил. Маленькі горобці пурхали серед великих, трохи незграбних лелек, моторошне каркання ворон перегукувалося з несамовитим криком горлиць. Каньйон ухав, стогнав, гарчав, скрипів, пищав і верещав…

Наприкінці прогулянки наша трійця дісталася до костелу Петра і Павла. Перед аркою, що вела до костелу, Йозеф і його супутниці спішилися.

— Загадуйте бажання, — запропонувала Консолата. — У кожного, хто пройде під аркою, воно обов’язково здійсниться.

Софія замислилася. В останні дні життя подарувало стільки нових вражень, а ще кілька тижнів тому воно здавалося їй безвихідним. А тепер вона тут, у чужій, але гарній країні, у компанії галантного офіцера і його сестри…

Грекиня відчула на собі чийсь пильний погляд і, підвівши очі, побачила Йозефа, що спостерігав за нею. Їхні очі зустрілися, і вона зрозуміла, що подобається молодому офіцеру. Дівчина поспішно відвела свій погляд, таким чином даючи йому зрозуміти, що не готова до мовчазного діалогу.

«Мабуть, найбільше мені хотілося б зазирнути в майбутнє, дізнатися, яка доля мені вготована хоча б на найближчий час, — подумала вона. — Напевно, це і є моє головне бажання».

Молоді люди підійшли до костелу. І тут на Софію чекав ще один сюрприз. Поруч із католицьким храмом стояв турецький мінарет, на вершині якого піднеслась статуя Мадонни.

— Як таке могло статися? — грекиня завмерла від подиву.

— О, саме це місце і може розповісти подорожньому, як змінювалася влада в Кам’янці, які народи ним володіли. Спочатку був побудований кафедральний костел, потім, коли місто завоювали турки, перетворили його на мечеть, а поруч прибудували мінарет. Коли турки пішли, спочатку було вирішено знести мінарет, але розум переміг. І тоді як символ торжества християнства над ісламом на вершині мінарету піднеслася Мадонна, а під її ногами — півмісяць, символ Османської імперії.

Подорожуючі виїхали за місто, щоб помилуватися цим архітектурним дивом на відстані. Йозеф спеціально вивіз дівчат на заході сонця, щоб вони могли побачити, як змінюється місто в сутінки: загравою відсвічували вікна будинків, а золоті куполи церков грали сонячними відблисками у воді. Але ось сонце приготувалося сховатися за обрій, і хоча ще не було темно, запалили ліхтарі. Кам’яне місто поступово перетворилося на один великий казковий палац із середньовічного царства. Освітлений вогнями, він постав у зовсім іншому вигляді: силуети храмів, будинків і споруд на тлі темно-синього неба створювали враження містичного місця, що зберігає в собі тисячі таємниць. Багатоповерхова Кушнірська башта своєю верхівкою уперлася в саме небо, яке, як мозаїкою, складало купол ночі килимом незліченних зірок. І все це оточене казковою стрічкою Смотрича, водне дзеркало якого збільшувало місто до нескінченності.

Софія, затамувавши подих, милувалася цією красою…

Настав час повертатися до будинку графа де Вітте. Тільки тепер Софія змогла як слід роздивитися його. Це був великий двоповерховий маєток із мансардою на другому поверсі. Два різьблених білокам’яних портали прикрашували квіти, рослини і фігурки загадкових міфічних тварин.

Коли молоді люди повернулися з прогулянки, Ян де Вітте і Боскамп Лясопольський пили каву на мансарді і про щось розмовляли.

— Сподіваюся, діти показали вам місто у всій красі, — звернувся де Вітте до Софії.

— Так, тільки не вдалося побачити замок, — зітхнула дівчина, але відразу ж пожвавішала: — Мені здається, військових потрібно виселити з цього міста.

Усі присутні здивовано глянули на неї.

— Так-так, виселити, — усміхнулася грекиня. — І поселити тут художників і поетів, щоб вони оспівували всю цю красу. А за кількістю церков місто нагадало мені Стамбул. Там теж є і християнські, і вірменські, і єврейські храми.

Цими словами Софія, не підозрюючи того, заслужила симпатію старшого Вітте — в глибині душі більше архітектора і художника, ніж військового.

— А що, молоді люди, — звернувся до них Ян. — Ми тут із графом Боскампом вирішили запропонувати вам через тиждень влаштувати бал на честь нашого посла. Ви не проти?

— Таточку, я обома руками за! — скрикнула Консолата. — А ти, Йозефе?

— Я не заперечую, — відповів майор більш стримано і злегка нахилив голову.

— Ну от і славно, організаційні питання я беру на себе. Ти, Консолато, займешся запрошеннями, Йозеф — оркестром. Список гостей обговоримо ввечері. А ви, Софія, повинні стати родзинкою нашого балу.

Ян де Вітте, голландець за походженням, почав службу в Кам’янці в чині штик-юнкера. У Європі він здобув прекрасну освіту в галузі військової та цивільної архітектури. Чудово малював. За понад 20 років комендантства запропонував десятки військово-інженерних планів модернізації фортеці, більшість із яких були втілені в життя. Фортеця модернізувалася паралельно з поліпшенням ворожої артилерії, здатної з кожним роком руйнувати все неприступніші бастіони.

Коли Ян де Вітте прийняв командування фортецею, там налічувалася 101 гармата. Майже всі лафети, осі і колеса були гнилі, розбиті, тому й артилерія — непридатною як до оборони фортеці, так і для польових експедицій. Бракувало не лише боєприпасів для гармат, а й пороху.

Під керівництвом молодого полковника швидко відремонтували ще придатні гармати та фортифікаційні споруди, побудували нові казарми для особового складу, новий ливарний двір для виробництва гармат (з цією метою виписали ливарника-людвисара з Прусії Франца Йоганна Водика). Тут майстри-ливарники відливали гармати різноманітного калібру та типу. Тут же виготовляли ядра, картечні заряди, гранати артилерійські і ручні. Внизу, на річці, побудували млини, де мололи і перемішували сірку, селітру та деревне вугілля для виготовлення пороху. Був відремонтований і модернізований цейхгауз для зберігання арсеналу зброї. При цьому чисельність останнього була подвоєна, і становила від половини до третини озброєнь усієї Речі Посполитої, значно перевищуючи варшавський арсенал. Кам’янець став одним із головних артилерійських центрів держави. Більше того, Ян де Вітте запропонував побудувати фабрику зброї, підкріпивши пропозицію інженерними та економічними розрахунками. Але ця ідея так і залишилася на папері.

Отже, лише згаданого вистачило б, щоб звести Яна де Вітте в ранг видатних військових інженерів-архітекторів XVIII століття. Але в душі інженера постійно боролися між собою архітектор військовий і цивільний. Причому останній залишив після себе не менше пам’яток архітектури. Просто перерахуємо їх. Отож, Ян де Вітте — автор проектів таких споруд:

— костелу Босих Кармелітів у Бердичеві;

— палаців Сапєг та Любомирських у Львові;

— Домініканського костелу в Тернополі;

— костелу кількох будинків, зокрема самого Вітте разом із «садами Вітте» у Кам’янці;

— і, нарешті, вершина творчості — Домініканський костелу Львові.

Звістка про прийдешній бал швидко облетіла місто — не тільки знать, а й чиновники, купецтво, офіцери, вчителі завмерли в очікуванні цієї радісної події (останнім часом бали в місті не були такими частими, як хотілося б).

«Запросять чи не запросять?» — стало головним питанням для більшості жителів Кам’янця. І коли бажане запрошення надходило, був привід для радості: старшому поколінню лестило, що вони шановані люди, а для молоді це була можливість з’явитися у найвищому товаристві.

Щойно всі запрошення були розіслані, почалася підготовка до вечора. Миттєво розійшлися з лавок євреїв відрізи, стрічки, мережива, біжутерія та інші атрибути вечірніх туалетів. А кравці, схоже, працювали цілодобово. Молоді офіцери спішно приводили до ладу свої парадні мундири.

У будинку де Вітте теж був передсвятковий переполох.

Софія розуміла, що буде об’єктом найпильнішої уваги й обговорення на балу. І їй дуже хотілося не загубитися серед усього цього блиску дорогоцінних каменів, шелесту вечірніх суконь і віял, мерехтіння свічок і аромату парфумів.

Вона уважно переглянула вміст саквояжу, подарованого їй на кораблі Лясопольським. Дівчина задоволено усміхнулася, знайшовши там білу бальну сукню з рожевими вставками, білі довгі (майже до ліктя) рукавички, чорну вечірню сукню з оксамиту, витончений капелюшок у тон, прикрашений червоними квітами, і, нарешті, золотаво-жовтий грецький наряд. Побачивши таку кількість убрання, вона, як і будь-яка жінка, відразу ж захотіла все це приміряти, ну і, звичайно, помилуватися собою у дзеркалі.

У двері постукали, ввійшла Консолата. Її не можна було назвати красунею. Висока і струнка, хоч і трохи худорлява, завдяки граціозній поставі, життєрадісному блиску очей вона була дуже привабливою. Побачивши вбрання Софії, дівчина відразу погодилася допомогти його приміряти.

Біла сукня так підкреслила вродливе, ледь смагляве обличчя грекині, її чорні очі і темне волосся, що Консолата мимоволі скрикнула від захвату:

— Яка ти гарна, Софіє! Тобі обов’язково треба бути на балі саме в цій сукні.

Але коли гостя вбралася у чорну оксамитову, більш облягаючу сукню, яка підкреслила виточену постать, високі груди грекині, оголила ніжні плечі і злилася в єдиній кольоровій гамі з розкішним волоссям, захопленню Консолати не було меж.

А глянувши на себе в дзеркало в золотаво-жовтому грецькому вбранні, Софія сама завмерла, відчуваючи, що вона просто випромінює весняну свіжість!

Отож, дівчата так і не визначилися з убранням, залишивши вибір на останній день.

Підготовка до балу йшла повним ходом: молоді люди збиралися то втрьох, то попарно, всі разом обговорювали програму танцювального вечора, заходили знайомі молодих де Вітте дізнатися, які танці готувати до свята, пропонували свої номери, конкурси та лотереї. Вечорами у вікнах багатьох будинків спостерігалася одна й та ж картина: огрядні матусі тренують своїх доньок, згадуючи ті чи інші па, батьки сімейств при цьому ховаються у відлюдних закутках, щоб, не дай Боже, не опинитися між матір’ю і дочкою в момент, коли вони радіють чи сваряться.

Софія деяких танців не знала, тому Консолата взяла на себе зобов’язання навчити гостю. З польським, що відкриває бал, особливих проблем не виникло (незважаючи на його уявну простоту, дівчатам таки довелося трохи попрацювати над поставою, урочистістю виходу і граціозністю). Менует Софія згадала досить швидко, а от мазурці довелося приділити час.

Йозеф із Консолатою готували якийсь сюрприз, репетируючи в кімнаті сестри. До того ж майор займався військовим оркестром і списками молодих офіцерів (запрошених військових і дівчат мало бути порівну).

Старший де Вітте збирав кошти на бал (за передплатою), обговорював із дружиною Маріанною меню вечері.

І ось нарешті бал.

Військовий оркестр заграв урочистий польський. За етикетом, у першій парі повинен був іти посол Лясопольський з господинею дому. Але замість Маріанни з Боскампом виступала її дочка Консолата. За ними — Ян де Вітте з Софією Клавоне. Їхній вихід викликав подих захоплення, особливо серед чоловічої частини запрошених. Софія в останній момент вирішила надіти білу декольтовану сукню і, як вона зрозуміла, не помилилася. Чоловіки навіть дещо забарилися, розглядаючи грекиню, а потім, немов схаменувшись, почали підходити до дам і запрошувати їх на польський. Третю пару склав Йозеф де Вітте з донькою вірменського купця Григоряна. Далі йшли офіцери, купці, чиновники різного рангу, яких Софія не знала. Зачарована строкатістю костюмів, яскравістю світла, музикою, офіцерськими еполетами, вона була щаслива. Дівчині здавалося, що вона не танцює, а пливе, і навіть прості реверанси з нахилами приносили їй велике задоволення. Грекиня пливла б ще і ще, але раптом музика замовкла. Ян де Вітте уклонився своїй дамі на знак подяки і разом із послом та іншими чоловіками вирушив на другий поверх на мансарду, де вже стояли ломберні столики для гри в карти.

Заграли мазурку, і до Софії попрямував Йозеф де Вітте у своєму парадному майорському мундирі. Частина жінок зібралася біля господині будинку Маріанни де Вітте, інші — біля огрядної дружини поміщика Фальківського. Незабаром матусі почали діставати з рукавів хусточки, крадькома витирати сльози розчулення, переживаючи за власних чад і згадуючи свій дебют на балу.

Далі був величний і складний менует, і тут не обійшлося без курйозів. Деякі пари мимоволі зіштовхувалися, партнери плутали рухи, але це не бентежило молодих людей — веселощі вже набрали обертів.

Після де Вітте на черговий танець нашу грекиню запросив високий капітан, потім сором’язливий багнет-юнкер, потім знову Йозеф. Софії захотілося пити, галантний кавалер підкликав лакея, що розносив прохолодні напої.

— Який сьогодні прекрасний вечір, — з усмішкою мовила Софія.

— Так, а попереду ще стільки цікавого! Так що готуйтеся, — відповів майор і закружляв дівчину в танці.

Після запальної французької кадрилі музика раптово замовкла, і на середину зали вийшли брат і сестра де Вітте.

— А тепер довгоочікуваний сюрприз! — оголосив Йозеф. — Півроку тому я був у Відні. Там у моду входить новий танець із цікавою назвою walzer. Зараз ми з сестрою спробуємо показати його.

Йозеф глянув на диригента оркестру і кивнув головою. Заграла музика. Де Вітте підійшов до Консолати, взяв однією рукою даму за талію, а в другу поклав її руку — і вони закружляли в танці.

Якийсь час присутні оторопіло дивилися на танцюючу пару, навіть картярі спустилися побачити це дійство. І тут Софія, яка стояла біля поважних дам, почула спочатку несміливі, а потім впевненіші вигуки:

— Але це ж непристойно!

— Вульгарно!

— Це справжня розпуста!

Так-так, дорогий читачу! Саме так був сприйнятий наприкінці XVIII століття майбутній «король усіх балів» — вальс, не тільки в Кам’янці, а й у Європі. Ще кілька десятків років він завойовував собі право присутності на балах. Річ у тому, що найвищою мірою близькості партнерів у танцях тих часів був легкий дотик кінчиками пальців. І те, що Йозеф узяв партнерку за талію, викликало бурхливий протест дам. Це вважалося аморальним і надто сексуальним. А проте новий танець не викликав протесту у представників сильної статі, які виявили непідробний інтерес до пари.

У молоді ставлення до танцю теж було неоднозначним. Проте його завершення потонуло в криках «браво» та оплесках. Кілька гостей, серед них і Софія, тут же зажадали від Йозефа і Консолати показати основні фігури вальсу, і брат із сестрою залюбки їх демонстрували, хоча самі були ще далекі від досконалості.

Перший урок вальсу був сповнений веселощів, дурощів, своєрідної гри. Офіцери, які лише спостерігали, голосно і відверто кепкували над своїми товаришами і при цьому від душі сміялися.

Вечір явно удався. Закінчити бал вирішили танцем-грою котильйоном, а поки — перерватися на вечерю. За столом сміх і жарти не припинялися, було багато заздоровниць за господарів і гостей. Софія мало що розуміла: розмова йшла в основному польською та українською мовами, але радісний настрій присутніх передався і їй. Разом з тим вона відчувала на собі косі погляди деяких гостей. Інші, навпаки, дивилися дуже доброзичливо і усміхалися їй.

«Ну що ж, так, напевно, і має бути», — подумала грекиня.

Після вечері старий граф запросив гостей подихати свіжим повітрям у внутрішньому дворику маєтку, який, як і сам будинок, був предметом гордості архітектора і являв собою наче продовження основної будівлі. Ян де Вітте вдало використав нерівність рельєфу — пологий спуск — і влаштував там дві тераси на різних рівнях. На невеликій площі це виглядало дуже ефектно. У центрі верхньої тераси на квітковій клумбі стояла величезна чаша з водою, що стікала далі створеним рукою майстра гірським струмком і народжувала дзюркотливий союз каменю і води. Вода, спадаючи з верхньої тераси, закінчувала свій шляху крихітному ставку на нижній терасі. Зручно розташовані лави дозволяли вдень милуватися грою переломленого у воді світла, прислухаючись до шуму водного каскаду, заряджатися життєвою енергією або мріяти про щось приємне. Ну а ввечері, коли слуги запалювали у дворику ліхтарі, розташовані, до речі, зі знанням справи, блиск струменів, м’яке дзюрчання води і химерної форми дерева надавали цьому куточку романтичності, ілюзії первозданності. Дерев у саду було небагато, і це робило дворик просторим і повітряним. На верхній терасі недалеко від будинку стояла невелика, потопаюча у звисаючій зелені кругла альтанка. Розташована в цьому затишному куточку двору, вона була улюбленим місцем неквапливих бесід, ділових зустрічей. Оповиті плющем і ліанами кам’яні стіни внутрішнього дворику оживали влітку, але і взимку, коли рослини оголювалися, вони виглядали дуже оригінально, бо Ян де Вітте оздобив їх мозаїкою з різнокольорових каменів.

Несподівано освітилася нижня тераса.

— Феєрверк! — закричали жінки.

Чотири вогняних фонтанчики заграли різними кольорами, незабаром до них приєдналися невеликі вогняні млини, що крутилися як справжні. Трохи згодом у центрі тераси з огорожі, створюючи враження суцільної стіни струмливого полум’я, кинувся донизу вогнепад. Казкові млини ще розсипали свої палаючі струмені, а в небо вже злітали ракети — зелені, червоні, жовті; вони ринули вгору, крутились, як змії, і зникали в темряві нічного неба. Але ось згасла остання ракета, а разом з нею зник і феєрверк — на нічне небо опустилася оксамитова завіса темряви. Всі зааплодували в захваті від побаченого, вважаючи, що це кінець вогняної вистави. Але присутні забули, що головний режисер цього дійства — Ян де Вітте, і архітектор, і художник, і артилерист водночас, який вирішив сьогодні перетворити небо на гігантське художнє полотно. Далі сталося те, що неможливо описати словами, а потрібно бачити і сприймати як диво. У небі-полотні над старою фортецею один за одним з’являлися різні вогняні малюнки: розкішні півонії чергувалися з коралами, кульбаби перемежовувалися срібною павутиною, тріск ракет, що розривалися, змінювався громом гармат, які вивергали вогонь. Кольорові хвилі накочувалися на застиглих у подиві гостей. Дійство тривало кілька хвилин. Вогняний міраж зник так само несподівано, які з’явився. Гості були в захваті!

Через кілька хвилин Йозеф де Вітте оголосив про продовження балу. Матусі з татусями почали поступово роз’їжджатися, а молодь продовжувала веселитися.

Бал завершував котильйон — танець-гра, улюблена забава юного покоління. Це дійство могло тривати понад дві години — і весь час під музику мазурки, вальсу і польки. Танці чергувалися з іграми у струмочок і фанти, повторенням усіляких танцювальних па за провідною парою.

Софія мала незмінний успіху чоловіків, але більше всіх їй приділяв увагу Йозеф. Грекиня була просто щаслива, сміялася, жартувала, перемежовуючи французькі слова із грецькими. Присутні поглядали на пару з деякою іронією.

Після чергового туру де Вітте підвів дівчину до Боскампа, а сам вийшов на повітря — побути наодинці і розібратися зі своїми думками. Софія подобалася йому, вона безсумнівно була дуже гарна. Її мила усмішка просто зачаровувала, крім того, в ній відчувалася якась рідкісна природність. «Цікаво, чи подобаюся я їй?» — тривожився майор. Його думки перервав сміх праворуч — група офіцерів щось весело обговорювала. Йозеф радісно попрямував до них, але, підійшовши ближче, раптово зупинився: офіцери напідпитку обговорювали Софію, причому вживаючи не надто приємні вислови.

— Цікаво, де знайшов Лясопольський цю константинопольську кралю і куди її везе? — почув він голос поручика Марціна Баранецького.

— За її ангельським личком вгадується досвідчена… Мені здається, що в Стамбулі вона займалася проституцією. Схоже, Боскамп теж непогано покористувався її тілом, а зараз і Вітте попався в її тенета, — відповів йому зі смішком командир третьої кампанії капітан Йозеф Якубовський.

Майор Вітте почервонів і вийшов зі свого укриття.

— Капітане, ви поводитесь, як баба. Я наполягаю на вашому вибаченні і поясненні.

Якубовський не очікував побачити тут Вітте, але все-таки відповів:

— Майоре, я не бачу сенсу щось пояснювати і залишаюся при своїй думці.

— Ви… ви негідник, ми порозуміємося завтра вранці за новою фортецею.

Секундантом Йозефа погодився бути капітан Кароль Лоський, Якубовського — поручик Михайло Куровський. Якубовський негайно покинув будинок де Вітте, секунданти почали обговорювати умови дуелі. З тіні будинку вийшла схвильована, ніким не помічена Консолата, яка стала мимовільним свідком того, що сталося.

А Боскамп Лясопольський у цей час розмовляв із Софією.

Йозеф уже трохи заспокоївся і намагався заснути. Він і Якубовський вважалися найкращими стрілками в гарнізоні, отож завтра їхнє життя залежатиме не тільки від влучності, а й від швидкості стрілянини. У голову лізли неприємні думки.

«Чи варто було влаштовувати весь цей скандал?» — запитував він себе.

Де Вітте заново переживав учорашній день: усе почалося просто чудово. Він із таким натхненням займався підготовкою до балу, і надії його виправдалися. Софія йому дуже подобалася, якщо не сказати більше. Йозефові здалося, що і він їй небайдужий. І треба було вийти у двір саме в ту фатальну хвилину! Хвилиною пізніше — і дуелі не було б. А тепер…

Він підвівся і заходив по кімнаті. Як би йому хотілося перенестись у завтрашній вечір! Грекиня була в Кам’янці трохи більше тижня, а вже стільки подій відбулося за цей час. Безсумнівно, вона перевернула розмірений, спокійний ритм його життя. І ось це життя в небезпеці…

Йозеф знову ліг і вже уявляв власний похорон. Труну з його тілом везуть на лафеті, позаду — вбиті горем Софія і Консолата. Батько змахує сльозу, його погляд спрямований у нікуди. У фортеці гармати дають останній на його честь салют. І ось у найдраматичніший момент він підводиться з труни на радість усім оточуючим…

«Які дурниці лізуть у голову! — подумав де Вітте. — Тільки б не дізналася хвора мати! Якубовський усе-таки мерзотник, вічно після випивки чеше язиком. Але ж мені часто подобалися його витівки, скільки разів я сам відпускав єхидні й образливі жарти щодо наших дівчат. Може, варто було піти так само тихенько, як і вийшов? Ні, треба поважати себе. І взагалі, якщо все закінчиться вдало, Софія стане моєю дружиною».

Із цими думками де Вітте ненадовго забувся. О сьомій ранку за ним заїхав Лоський. На місце дуелі суперники прибули майже одночасно. На пропозицію секундантів помиритися обидва відповіли відмовою.

Капітан Лоський оголосив умови дуелі:

— Поєдинок відбуватиметься на пістолетах. Дистанція — 30 кроків. Супротивники з пістолетами в руках стоять на встановленому місці спиною один до одного. За командою «стріляти!» ви повертаєтеся обличчям, зводите гачки і робите по одному пострілу. Питання є?

Питань не було. Секунданти встромили свої шпаги поруч із дуелянтами. Потім останні були запрошені для видачі зброї. Поручик Куровський відкрив спеціальний футляр з палісандрового дерева, де лежали два дуельні пістолети француза Лепажа. Право вибору зброї першому було надано майору Йозефу де Вітте.

Поки секунданти заряджали пістолети, дуелянти зняли з себе мундири, залишившись у сорочках.

«Готові?» — запитав Лоський і, отримавши ствердну відповідь, скомандував: «До бою!» Супротивники попрямували до встановлених місць.

Два Йозефа застигли в очікуванні команди «стріляти!», але в цей час із боку дороги пролунало гучне «стій!».

Усі обернулися. На дорозі верхи на коні із піднятою вгору рукою з’явився генерал Ян де Вітте.

— Майоре де Вітте і капітане Якубовський, до мене! — наказав генерал.

Офіцери перезирнулись і безсило попрямували до командира.

— Здати зброю! — пролунав новий наказ. — Слухаю вас, панове.

Погляд його впав на пістолети.

— Ого! — вигукнув генерал. — Як далеко все зайшло! У мене в гарнізоні професійна дуельна зброя!

Після хвилинного мовчання генерал мовив далі, підвищуючи голос:

— Хлопчиськи! Ворог стоїть у двадцяти кілометрах від фортеці — а вони влаштовують перестрілку! І це одні з моїх найкращих офіцерів, і хоча б привід був вартий того!

Вітте-молодший хотів було щось заперечити батькові, але той не дав йому слова.

— Ви знаєте, що на вас очікує після того, що сталося? Тим більше що в гостях у мене посол, і через кілька днів про дуель стане відомо королю. Єдиний вихід — помиритися. Прошу вас, панове офіцери, потиснути один одному руки.

Після рукостискання і слів примирення генерал додав:

— Оголошую вам своє рішення: по п’ять діб домашнього арешту кожному. Але щоб жодна жива душа не знала про це. Ви, майоре, поясните, що відпочиваєте після підготовки до балу, а ви, капітане, що вам нездужається. Усе зрозуміло?

— Так точно, — відповіли офіцери.

— Кличте своїх секундантів.

— Панове, капітан Якубовський та майор де Вітте вирішили помиритися, — оголосив генерал. — Зброю я конфіскую, прошу футляр. У ваших інтересах приховати все, що тут сталося. Честь маю.

Уранці, коли батько помчав до місця дуелі, Консолата тихенько постукала в двері кімнати Софії. Побачивши схвильовану дівчину, та відразу зрозуміла, що щось сталося.

— Йозеф викликав капітана Якубовського на дуель. Я повідомила про це батькові, і він, сильно розгніваний, помчав до місця дуелі. Тільки б устиг!

— Через що ж поєдинок? — хвилювання Консолати передалося Софії.

— Якубовський відпустив кілька непристойних жартів на твою адресу, і брат не зміг цього залишити поза увагою.

— Вони стріляються через мене? — здивовано перепитала грекиня. — Але я начебто не давала приводу. Щоправда, був епізод, коли Йозеф підійшов до мене запросити на танець майже одночасно з Якубовським, і я віддала перевагу твоєму братові, але ж через це скандал не влаштовують…

— Я побуду в тебе до їх повернення, — Консолата намагалася заспокоїти Софію.

Незабаром повернувся Ян де Вітте. Консолата вибігла до нього і майже відразу повернулася, на цей раз дуже весела.

— Батько встиг. Вони помирилися. Софі, жодного слова Боскампу Лясопольському — інакше в гарнізоні будуть великі неприємності.

Із цими словами дівчина пішла.

Софія занурилася у роздуми. Десь у глибині душі їй було приємно, що вона стала приводом розбрату двох чоловіків. Але як їй тепер поводитися з Йозефом? Вона не могла сказати, що шалено закохана в нього, хоча, безсумнівно, він їй подобався. Принаймні, де Вітте-молодший у змозі захистити її — сьогодні він це довів.

Увечері батько запросив Йозефа до свого кабінету на розмову.

— Отже, сину, — якомога м’якше почав Ян. — Стрілялися ви через Софію.

— Так, батьку, Якубовський не надто коректно висловився про нашу гостю. Але не це головне. Річ у тому, що я ніколи не відчував нічого подібного. Батьку, я закоханий…

Ян де Вітте уважно подивився на сина, а той із пристрастю додав:

— Я хочу просити її руки.

Генерал закурив трубку і багатозначно помовчав.

— Сину, по-перше, наскільки я розумію, ти не знаєш, як вона до цього поставиться; по-друге, нам невідомо, яку роль в її долі грає посол Лясопольський. По-третє, дівчина вона, звичайно, гарна, але повір моєму досвіду, Йозефе, вона не для тебе — вона створена для столиць, балів, нарядів, кокетства і флірту. Ну і, нарешті, останнє, хоча і не найголовніше: Софія бідна, і тобі доведеться розраховувати тільки на свої заробітки офіцера. Хоча, — додав батько, — вона досить розумна, і, як знати, може, це в майбутньому принесе вам обом непогані дивіденди.

Уранці за сніданком Йозеф тихенько шепнув Софії:

— Мені треба поговорити з вами віч-на-віч.

— Добре, я чекатиму вас у себе в кімнаті, — відповіла грекиня, і серце її прискорено забилося.

Коли сніданок закінчився, Ян де Вітте і Боскамп Лясопольський попрямували до кабінету, а Йозеф зайшов до Софії.

— Софі, — хвилюючись, почав офіцер. — 3 часу вашої появи в нашому місті моє життя наповнилося новим змістом, мені захотілося зробити щось таке, що вивело б мене й оточуючих зі стану деякої напівдрімоти. Я офіцер, людина, покликана в наш неспокійний час убивати, але я не настільки зачерствів і огрубів, щоб не любити життя. А з вашою появою я полюбив його ще більше, але полюбив не для себе, а заради вас. У мені народилося нове прекрасне почуття, і я, сильний дорослий чоловік, нічого не можу з цим зробити. Я кохаю вас, Софіє, і прошу вашої руки.

Із цими словами офіцер став на одне коліно і поцілував руку дівчини.

— Милий Йозефе, я, звичайно ж, згодна, — відповіла Софія, і на її очах виступили сльози. — Я дуже рада, але… але я не зовсім вільна розпоряджатися власною долею. Граф Лясопольський є моїм опікуном і покровителем, і я дала слово матері у всьому радитися з ним.

— Тоді скоріше підемо до графа і запитаємо дозволу! — нетерпляче вигукнув Йозеф.

— Ні, я сама спочатку поговорю з Лясопольським і скажу вам його рішення, — твердо заперечила дівчина.

Посол спокійно сприйняв її повідомлення про пропозицію де Вітте.

— Цього і слід було очікувати. Ти, наскільки я розумію, теж не проти? Що ж, дорога, партія для тебе, в принципі, непогана. Вийшовши заміж за де Вітте, ти відразу стаєш графинею, а далі всі шляхи-доріжки перед тобою відкриті. Сподіваюся, ти не забудеш мене, і при нагоді я зможу звертатися до тебе?

— Звичайно, графе, адже ви стільки доброго для мене зробили, — відповіла Софія. — Але, сподіваюся, ваші прохання не виходитимуть за межі дозволеного.

— Звичайно, дорога. Хоча ці межі у пов’язаної узами шлюбу жінки значно ширші, ніж у незаміжньої. Проте, питання ще остаточно не вирішено — мені потрібно обговорити деякі деталі з твоїм нареченим. Чекаю його в альтанці внутрішнього дворика.

— Я миттю, — грекиня вискочила з кімнати.

Йозеф чекав у залі. Побачивши Софію, він кинувся до неї.

— Ну що, Софіє? Що?

— Ідіть до Лясопольського, він в альтанці. По-моєму, він налаштований дуже благодушно і хоче обговорити з вами деякі деталі.

Боскамп сидів у плетеному кріслі альтанки і розпалював люльку. За цим заняттям і застав його Йозеф.

— Добре у вас тут, спокійно. Коли закінчу службу, створю собі у Варшаві подібний затишний куточок… Отже, майоре, ви маєте намір одружитися із Софі? — звернувся посол до Йозефа.

— Так, графе, і моя доля зараз у ваших руках.

— Не приховую, майоре, коли мати Софії довірила мені подбати про свою доньку, я й не припускав, що все так швидко вирішиться. Я планував довезти дівчину до Варшави і вже там узятися за її майбутнє. Із такою вродою вона повинна жити в столиці, прикрашати собою світське суспільство при королі. Але, враховуючи ваше обопільне рішення, я не противитимуся.

— Дякую, пане посол! — радісно вигукнув Йозеф.

— Не поспішайте, тепер нам потрібно залагодити деякі майнові справи. По-перше, їдучи з Константинополя, я залишив матері Софії більше тисячі злотих на господарські справи, — збрехав Лясопольський. — По-друге, на обновки Софії витратив не менше п’ятисот злотих, та й на її утримання пішла сила-силенна грошей. Зрозумійте, майоре, це не продаж грекині — просто мені потрібно відшкодувати свої збитки. Гроші, погодьтеся, чималі, так що подумайте.

— Я згоден, — відповів, майже не роздумуючи, Йозеф де Вітте, миттєво вирішуючи, де ж знайти таку суму.

— Тоді бажаю щастя, — простягнув йому руку Боскамп, радіючи вигідній угоді.

Софії Йозеф повідомив, що всі деталі улагоджені, при цьому не обмовившись про гроші.

— Чи кохаєте ви мене?

— О так, так і ще раз так, — схвильовано відповіла дівчина і заридала.

— Що з вами?

— Це я від щастя, — Софія підійшла до нього, ніжно оповила шию руками і поцілувала.

Із батьком відбулася більш докладна розмова. Ян де Вітте пообіцяв додати Йозефові суму, якої бракувало до двох тисяч, але був явно незадоволений.

— Боскамп — великий пройдисвіт, — обурено мовив Ян. — Гаразд, іди до матері і повідом про своє рішення, а з послом я поговорю.

— Батьку, прошу тебе не втручатися. Це моя справа, і я не хочу, щоб ти влаштував сварку через мене.

— Ні, дорогий, тепер це наша спільна справа. Іди і за мене не турбуйся.

Йозеф зайшов до матері. Побачивши сина, жінка усміхнулася.

— Чого це ти такий скуйовджений?

— Мамо, ти тільки не хвилюйся. Я вирішив одружитися.

— Нарешті. І хто ж твоя обраниця, невже все-таки донька Гороховських?

— Та ні ж, мамо, з Гороховською я давно вже не зустрічаюся. Це наша гостя — Софія Клавоне.

Мати зовні залишилася спокійною:

— Мушу визнати, сину, у тебе відмінний смак, але ти зовсім не практичний. Софія, безсумнівно, вродлива і, наскільки я встигла помітити, досить розумна, але, мені здається, їй буде важко у ролі твоєї дружини. Вона ще надто молода і не розуміє, скільки спокус чекає її, як будь-яку гарну жінку. Я помітила, що для неї приємні компліменти, але чи вистачить їй мужності встояти перед ними в майбутньому? Адже ти, синку, ще зовсім її не знаєш. До того ж, вона чужинка, і як їй житиметься в нас? Свята і бали закінчаться, і треба буде ставати просто дружиною. А бути дружиною офіцера — це складна професія, я те знаю напевно.

— Але, мамо, вона ж не розпещена столична дівчина і пройшла шлях від благополуччя до фактичних злиднів.

— Так, це змусить її поважати тебе, але буде предметом пересудів і пліток у нашому суспільстві. І я не впевнена, чи прийме воно безприданницю.

— Це мої клопоти, — відповів Йозеф і відразу подумав про дуель. Він не дозволить ображати дружину, і вже довів свою рішучість викликом на поєдинок.

Мати і син зрозуміли одне одного, але кожен залишився при своєму.

Батько зустрів сина в радісному збудженні.

— Ми про все домовилися з Лясопольським, суму вдалося знизити вдвічі — до тисячі злотих. Так що починай підготовку до весілля. І ще, пан посол їде через два дні, і мені потрібно підготувати рапорт королю. Тож принеси мені дані по фортеці і цейхгаузу.

Увечері вся сім’я де Вітте, а також Софія і Лясопольський зібралися в залі, і батьки благословили нареченого і наречену.

Наступного дня комендант замкнувся у себе в кабінеті і почав писати доповідь королю Станіславу Августу Понятовському.

«Цілком таємно.

Маю честь доповісти Вашій Величності стан справ по фортеці Кам’янець.

Особовий склад разом із рядовими, бомбардирами і сержантським складом налічує 190 осіб. Передовою артилерійською позицією є Новий замок. На бастіонах та контрескарпах Нового замку знаходиться 59 гармат 3-8-фунтового калібру. У Старому замку — 25 різнокаліберних гармат, у тому числі два 24-фунтових картауни. Таким чином, у напрямку Старого замку зосереджено 84 гармати, тобто близько третини всієї наявної артилерії.

На міських батареях розташовано 33 гармати на комплексі Польської брами, 22 — на комплексі Руської брами. Комплекс міських воріт, що прикривають місто із західної сторони, сполучається із замковим комплексом, він забезпечений 38 гарматами. Із них 21 дислокується на Нижньому ронделі (над пороховою лабораторією) та 17 — на Верхньому ронделі (Вірменський бастіон). Тут зосереджені найбільші гарматні калібри: 125-ти і 24-фунтові мортири, 12-фунтові чвертькартауни та гаубиці, 24-фунтові напівкартауни. Решта, 79 гармат, розосереджені на батареях св. Марцина, св. Терези, св. Михала, св. Йозефа, св. Георгія».

Не втомлюватимемо читача подальшими цифровими викладками, відзначимо лише, що далі генерал наводить дані про кількість гранат, ядер тощо кількість відлитих у Кам'янецькому ливарному цеху гармат за останній рік, кількість виготовленого пороху. Ну і, звичайно, військові витрати і прохання грошей на підтримку фортеці в належному стані.

Генерал запечатав листа і сховав його у сейф. Приїхавши до Варшави, Боскамп Лясопольський передасть його королю.

Софія тим часом була в думках про майбутнє весілля, але мріям її не судилося так швидко здійснитися. Через два тижні з Маріанною де Вітте несподівано стався напад, і наступного дня вона померла. Весілля довелося відкласти.