Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 19. Порожнеча й відродження (1797–1799)

Якщо вам доведеться побувати в Умані влітку, обов’язково зупиніться тут на два-три дні. І не тільки для того, щоб детальніше познайомитися із «Софіївкою», поблукати її затишними куточками. Для контрасту можна погуляти по старій частині міста, зазирнути до охайних садиб, покуштувати у гостинних господарів полуниці з вершками, білої черешні, соковитих стиглих зелених слив. А якщо ви сподобаєтеся господареві, він обов’язково протопить для вас лазню, і коли вже не вистачатиме повітря, принесе холодного бурштинового уманського пива, і обов’язково з раками. Пиво додасть апетиту, і тут у свої права вступить господиня — холодний борщ у тіні крислатого горіха остаточно занурить вас у лоно спокійного українського сільського життя.

Граф Станіслав розумів, що врятувати, вилікувати Софію може тільки спілкування з людьми. Причому не з їхнього кола, де лунатимуть тільки жалісливі промови і співчутливі вигуки, а з простими людьми, що століттями зазнавали подібних втрат і були здатні своєю мудрістю привнести спокій у кожну душу.

Після приїзду з Москви Станіслав із Софією відразу переїхали до Умані. Там не було такого шикарного палацу, як у Тульчині, проте затишний одноповерховий дерев’яний будинок з мезоніном налаштовував на спокій. А прогулянки в невеликому англійському садку за будинком повертали до внутрішньої гармонії, єдності з природою.

У ці дні і Станіслав, і Софія зрозуміли, наскільки вони потрібні одне одному. Софія жіночою інтуїцією відчувала: незважаючи на те, що Станіслав намагався підтримати її, сам він потребував опіки не менше за неї. М’який, добрий і чутливий, він страждав не тільки від того, що не зміг запобігти біді, а й через недостатню, як йому здавалося, увагу до себе коханої жінки.

Майже весь час Софія та Станіслав проводили разом: вранці — прогулянки верхи, обідали часто в оселях простих уманців, а вечорами довго блукали по парку при запалених ліхтарях.

— Мені так легко і спокійно з тобою, коханий. Спасибі, що привіз мене сюди. Щастя — усвідомлювати, що тебе палко кохають. І у відповідь мені хочеться розкрити тобі, Стасе, всю пристрасть мого кохання до тебе.

Станіслав обняв Софію за плечі.

— Так, люба моя, тільки кохання може заспокоїти наші безжальні думки про пережите. Я дуже хочу бачити тебе знову веселою, як раніше, тоді й мою душу наповнить радість. Готовий виконати будь-яке твоє бажання, аби усмішка знову з’явилася на твоєму прекрасному обличчі.

Його щирі, від чистого серця слова не могли не розчулити гарячу натуру грекині. Знову вони проводили ночі в пристрасних обіймах, гарячих поцілунках, виконували будь-які примхи, доставляючи один одному найвищу насолоду. Чарівні нічні години пролітали непомітно, так що майже не залишалося часу для сну, проте вранці ні Станіслав, ні Софія не відчували втоми.

Жоден лікар у світі не зміг би так швидко повернути до повноцінного життя убитих горем батьків, як це зробило кохання, яке не тільки не притупилося від випробувань, а навпаки, стало сильнішим.

«Софіївка» після зими почала набувати чіткіші обриси. Котлован для нижнього ставка був майже готовий. Майбутній парк манив до себе можливостями, що відкривалися для творчості. Граф Потоцький стримав слово: на допомогу Метцелю прибув садівник, німець Олива. Дещо неспокійний, він увесь час перебував у русі, в пошуку несподіваних рішень. Спілкувався не тільки з Людвігом, постійно роз’їжджав по маєтках Потоцького, розмовляв із селянами, вишукував якісь рослини, перевіряв ґрунт і весь час щось буркотів під ніс.

— Людвігу, — звернулася якось до Метцеля Софія, — дотепер мені здавалося, що значна частина життя нашої родини ще попереду. Але смерть дітей… Перше кохання Станіслава — Гертруда… Я вважаю, буде правильним, якщо в майбутньому парку знайдеться місце і для історії нашої родини.

— Я зрозумів вас, графине. Мені необхідно це обміркувати.

Через тиждень Метцель прийшов із папкою креслень. По його зосередженому обличчю Софія здогадалася, що тиждень, узятий на роздуми, інженер використав недарма.

— Графине, — урочисто почав Метцель, потім глянув у бік Потоцького, вклонився і додав, — ваша світлосте! Я спробував виконати ваше прохання, графине, і якщо те, що я зараз покажу, ви приймете, я буду дуже щасливий, бо вже давно вважаю себе членом вашої родини. Куточок пам’яті чи філософських роздумів (називайте його як хочете) я вирішив розмістити поруч з Елізіумом: тиха річка, не привертаючи нічиєї уваги, несподівано натикається на два камені, розділяючись на три частини. Три струмочка, як три сльози матері, падатимуть униз у мовчазній тузі — це пам’ять про трьох передчасно померлих дітей. Поруч буде споруджена усічена колона — символ перерваного життя. Мені навіть більше імпонує порівняння з недогорілою свічкою. Неподалік розташується композиція з трьох каменів: бездиханна дівчина, схилений над нею убитий горем юнак і подушка — причина смерті дівчини.

Метцель показав малюнок. Граф Потоцький узяв його, уважно поглянув спочатку на аркуш паперу, потім на Метцеля і мовчки обняв інженера.

— І все-таки я вважаю, що наш парк повинен залишити нащадкам не тільки пам’ять про передчасно померлих, а й повну історію родини Потоцьких. Тому вище усіченої колони пропоную висадити шість берестів як символ продовження роду Потоцьких. І хай двоє ваших синів вже пішли до іншого світу, я вірю, що мені доведеться посадити ще кілька цих чудових дерев, як тільки у вас знову народяться сини. Не забув я і дочок, графе. Дівчатка завжди були джерелом життя. Тому неподалік від грота Нарциса буде переливатиметься на сонці фонтан із семи струменів — за кількістю ваших дочок із Жозефіною. Залишилося тільки увічнити вас із Софією у цьому творінні. Алея сподіваюся, що ваше довге життя надасть не один привід залишити про вас пам’ять як серйозну, так і жартівливу.

— Людвігу, я навіть уявити не могла, що все можна вирішити так геніально просто. Спасибі вам.

Якось наприкінці літа Софія, лягаючи спати, тихенько шепнула Станіславу:

— Схоже, Метцель — наш щасливий пророк.

— У якому розумінні, дорога?

— Я вагітна і дуже хочу, щоб наш інженер висадив ще один берест.

Потоцький підхопив дружину й у захваті закружляв її.

— Усе, тепер з подвоєною силою домагатимуся розлучення із Жозефіною. Ти знаєш, mon ange, я відчуваю деяку провину за смерть наших дітей. По суті, вони були незаконнонародженими, бо наш союз досі не узаконений. Я розумію, що не варто так думати, але, можливо, Господь не побажав прийняти їх у цьому світі. Злотницький зараз у Петербурзі і повинен використовувати всі свої дипломатичні можливості, щоб виграти нашу справу. Я сьогодні отримав від нього листа, в якому він повідомляє, що Жозефіна дуже «подружилася» із Шуазелем де Гуфьє і вже близька до позитивного вирішення питання про розлучення.

— Напевно, не зовсім щиро пролунає з моїх вуст, але я бажаю їй тільки щастя.

Через кілька днів, як завжди після сніданку, слуга приніс свіжу пошту. Крім численних журналів і газет із Парижа, Відня, Варшави, Берліна і Києва, Станіслав отримав листа від Жозефіни, а Софія — від Йозефа де Вітте.

— У Жозефіни дві проблеми, — вимовив Станіслав, відклавши листа. — Але рішення у них одне — гроші.

— Які ж проблеми?

— Наша донька Вікторія виходить заміж.

— Але це ж приємна подія!

— Загалом так, але ти ще не знаєш, за кого.

— Тепер я і коханець Жозефіни граф Шуазель де Гуфьє стаємо родичами. Сватами. Суджений Вікторії — син графа Антуан Луї Октав.

— О, як цікаво!

— Дай Бог їм щасливого і довгого спільного життя.

— А друга проблема?

— Друга проблема — син Юрій. Знову заліз у борги. Мати не говорить про причини, покриває його, але мені здається, справа пов’язана з картами. Юрій якось хвалився в листі, що йому надзвичайно щастить у картах. Але ж він тільки-но отримав звання камер-юнкера, йому світить блискуче майбутнє при дворі. Потрібно тільки трішечки постаратися… — Станіслав піднявся і нервово заходив по кімнаті.

— Що ти збираєшся робити, mon ami?

— Поки не знаю. Швидше за все допоможу, але попереджу, що це востаннє, і вимагатиму від Жозефіни і Юрія звіту про те, що трапилося.

Станіслав дуже любив свого старшого сина, Софія бачила це. Любив і переживав за нього.

— А може, служба при дворі — не його покликання? — несміливо запитала вона у графа.

— Ти думаєш, це я заслав Юрія до Петербурга? Подалі від своїх очей? Навпаки, я наполягав, щоб він залишався тут, де створені всі умови для процвітання та економічного благополуччя. До того ж, мені дуже потрібен помічник. Та й, зрештою, треба починати потихеньку передавати справи, адже старість уже не за горами, — Станіслав бешкетно поглянув на Софію.

— Судячи по моєму животу, вам, графе, можуть позаздрити не тільки чоловіки вашого віку, а й молоді люди, — засміялася грекиня.

— Це більшою мірою не моя заслуга, графине. Виною всьому ваша краса і наша духовна єдність. Але повернімося до Юрія. Я справді умовляв його залишитися в Україні, пропонував повну самостійність, більше того, він був вільний проводити будь-які експерименти на своїх землях. Адже у нього світла голова, і в ній уже народилося кілька нехай і спірних, але цікавих ідей. І все ж він вибрав Петербург. Можливо, і Жозефіна вплинула на його рішення. Але вирішальне слово, без сумніву, було за Юрієм.

— Що ж, його почасти можна зрозуміти: молодим потрібне спілкування з однолітками, їх приваблює світ, бали, вистави, концерти і найголовніше — можливість виділитися, відчути свою значимість у цьому житті.

— Не знаю, не знаю. Усе це швидко має набриднути, бо розмаїття там не так багато, а залежність від високих осіб дуже напружує і пригнічує внутрішню свободу. Що пише Йозеф?

— Схоже, проблемну нас із тобою скоро будуть однаковими, — усміхнулася Софія.

— Що таке?

— Не минуло й року, як наш молодий корнет був прийнятий на службу до кінної гвардії в Петербурзі. І от тепер йому надали звання підпоручика. Ну що ж, син з дитинства мріяв стати військовим, як і його батько. Дай Бог йому щастя!

— Я теж бажаю йому успіхів. А головне — домагатися їх своїм умінням, а не на полі брані.

— Це і моє велике бажання. Але ти ж знаєш, дорогий: Росія без війни або хоча б без конфлікту довго прожити не може.

У грудні 1797 року Софія несподівано отримала листа із Санкт-Петербурга. Несподівано — тому що відправником був Юрій Потоцький.

«Madam la Comtesse! Прошу вибачити за мою зухвалість, але обставини змусили мене взятися за перо. Насамперед хочу повідомити, що моя мати згодна дати розлучення батькові. Я теж доклав до цього певних зусиль, бо вважаю батьків вибір — одружитися на одній із найвродливіших жінок Європи — дуже вдалим. Написав слово „вдалим“ і зрозумів, що це не зовсім точний вираз. Просто я дуже радий за батька, і це ні в якому разі не бажання підлестити йому і тобі. Тепер наша родина збільшиться ще на одну людину. Це ти, мила графине. Прошу ще раз вибачити мене за таке звернення, але вважаю, що звернення на „ти“ в сім’ї доречніше, ніж на „ви“. Сподіваюся, це радісна звістка, і незабаром я зможу побачити тебе, мила графине, щасливою повною мірою. Але я був би нещирим, якби сказав, що пишу тільки для того, щоб повідомити цю радісну звістку.

Я розумію — батько дуже розсерджений на мене (останній його лист буквально пронизаний гнівом). Він звинувачує мене у невдячності, ображається, що я не відчуваю потреби у спілкуванні з ним. Він має рацію — моя поведінка і грошові розтрати останнім часом не прикрашають прізвище Потоцьких. Причиною тому мій азарт і свобода, до якої я виявився не зовсім готовий. Це мене засмучує не менше батька, і я обіцяю виправитися. Тому прошу тебе, мила графине, тебе, кого так любить мій батько і кому в усьому вірить, візьми мене під свій захист і спробуй виправдати мене…»

Софія не роздумуючи розповіла про лист Станіславу.

— Я щасливий, що саме старший син приніс радісну для нас із тобою звістку, — граф обійняв Софію. — Не менше радий і тому, що він приймає тебе до нашої сім’ї або, навпаки, сам вливається до неї. Дасть Бог, і інші діти наслідують його приклад, і тоді родина Потоцьких завдяки своїй єдності зможе досягти багато чого. Напиши Юрію, що тобі вдалося пом’якшити мій гнів. Я вірю в нього, але тільки він сам зможе знайти вихід з того скрутного становища, в якому опинився. А ми з тобою, ma chere, повинні набратися терпіння і дочекатися офіційних паперів від Жозефіни.

Антоній Злотницький прибув до Тульчина в березні 1798 року. Сказати, що його приїзду дуже чекали і Станіслав, і Софія — значить нічого не сказати. Антоній був задумливий і побажав відпочити після довгого переїзду. Граф Потоцький добре знав Злотницького: той ніколи не тягнутиме час, якщо справи кепські. Тому незважаючи на те, що Станіслава роздирала цікавість щодо паперів, привезених Злотницьким, він вирішив не квапити події і дати своєму посланцеві до Петербурга можливість як слід зосередитися, щоби потім разом виплеснути всі новини.

За обідом (Софії він здався нескінченним) їли мовчки, лише іноді обмінюючись нічого не значущими фразами.

Нарешті, перейшли до каміна і влаштувалися в м’яких кріслах. Попиваючи каву, граф Станіслав наче ненароком звернувся до Антонія:

— Що нового в Санкт-Петербурзі?

— Події не дуже веселі, графе.

— Що ж могло так засмутити вашу світлість? — граф крадькома поглянув на Софію і підморгнув, даючи зрозуміти, що все гаразд.

— Помер Станіслав Август.

— Коли це сталося?

— 12 лютого. Поховали короля у костелі св. Катерини, що на Невському проспекті.

Павло І був присутній на похованні.

— Він прийшов із Росії і залишився там назавжди, — зітхнув Потоцький. — Але досить про мертвих, повернімося до справ живих.

— Ось тут ваша свобода, графе, — Злотницький підняв угору папку з паперами, — але наскільки я розумію, ви хочете отримати свободу, щоб знову її втратити. Чи не так, графине?

Злотницький повернувся до Софії, поглянув на її живіт і усміхнувся.

— Ну що ви, дорогий Антонію, хіба це втрата свободи, коли тебе шалено кохають, хочуть догодити всім твоїм бажанням і передбачити всі твої думки?

— О це підступне жіноче плем’я! — вигукнув, сміючись, Злотницький. — Ви всі так говорите, коли хочете загнати пташку до клітки. Насправді це ви, жінки, здобуваєте свободу, коли вам вдається обдурити нас, простаків. А потім спустошуєте наші гаманці заради своїх нарядів і прикрас, необхідних вам для нової жертви — коханця. А нам залишається жалюгідна доля страждальців-ревнивців.

— Будь ласка, не будьте так жорстокі, Антонію! Не можна ж усіх жінок стригти під одну гребінку.

— А головна суперечність, графине, полягає в тому, що якщо ви не подобаєтеся нікому зі сторонніх чоловіків, то це нам, вашим чоловікам, приносить страждання ще більші, ніж ревнощі.

— Ти захопився, Антонію, так розкриєш усі наші чоловічі таємниці, — перебив його Станіслав. — Ближче до справи.

— Незабаром сюди прибуде пан Клембовський. Він уповноважений Жозефіною підписати всі шлюборозлучні папери. Ось, мабуть, і все.

17 квітня 1798 року графиня Софія де Вітте стала графинею Софією Потоцькою. Вінчання відбулося в Успенській православній церкві Тульчина за участю православного священика та католицького ксьондза.

Виходячи з церкви, граф Станіслав нахилився до вуха графині Софії і тихенько шепнув:

— Ну от, тепер і ти двічі. Двічі графиня.

Станіславові було 46 років, Софії — 38. Вік, коли рішення приймаються самостійно, виважено. Вік, коли розумієш, що помилки вже бути не повинно, коли хочеться не тільки повної гармонії у стосунках, а й духовної єдності. Цей союз повинен був відбутися, бо Станіслав та Софія пережили у спільному житті, мабуть, найважчі випробування. Для нього це і втрата батьківщини, і життя на чужині, і навіть безгрошів’я. Софія, не претендуючи всі ці роки ні на що, крім можливості бути поруч із коханим, усіляко підтримувала його і намагалася як могла скрасити його життя. Чоловіки, навіть найсильніші, можуть зламатися і у простішій ситуації, тут же обставини були дуже серйозні. Але енергійній Софії вистачало доброти, життєвої мудрості, розуміння і для маленьких дітей, і для Станіслава і, до того ж, вміння залишатися однією з найвродливіших жінок Європи. Природа щедро наділила грекиню даром любові — як до своїх близьких, так і до життя взагалі.

І ось тепер починався один з найдивовижніших етапів життя наших героїв — вони були разом, і ніщо не могло перешкодити їхньому щастю!

Через три тижні Софія народила сина, якого Потоцькі назвали Олександром. Метцель розпорядився посадити в «Софіївці» ще один берест.

У травні до Тульчина несподівано приїхав Ян Потоцький.

На цей раз Ян повертався з подорожі на Кавказ, де пробув більше року.

— Я трохи поживу у тебе, — звернувся він прямо з порогу до Станіслава. — Хочу в тиші впорядкувати свої думки. Скажу тобі по секрету: задумав написати дві дрібнички.

— Що, знову? — засміявся граф Потоцький.

— Так, одна з них — щоденник моєї останньої поїздки «Подорож до Астраханських і Кавказьких степів».

— А друга?

— Унікальний твір, я навіть назву придумав — «Рукопис, знайдений у Сарагосі». Все, що я написав і видав до цього, не йде ні в яке порівняння з задуманим. Цю книгу я писатиму довго, може, до кінця свого життя або поки не набридне. Побудована вона буде на новелах, які додаватимуться і додаватимуться, поки у мене вистачить життєвих сил. Тут і містика, і фантастика, і казки, і бувальщина — все, що накопичилося в цій дурній голові.

Ян постукав себе по голові і голосно засміявся.

З наступного дня гість засів у бібліотеці і почав одержимо працювати. А в помічники собі несподівано взяв Констанцію, сімнадцятирічну доньку Станіслава і Жозефіни. Дівчина чудово орієнтувалася в бібліотеці і чи не на першу вимогу знаходила в цьому величезному сховищі потрібну письменнику книгу. При цьому Ян Потоцький міг годинами мовчати, обдумуючи сюжет або окрему фразу, а Констанція тихенько сиділа поруч, чекаючи чергового питання або прохання допомогти.

Через якийсь час Ян звернувся до Станіслава як завжди з несподіваною пропозицією.

— Я хочу просити руки твоєї дочки. Як ти до цього ставишся?

Принагідно зазначимо, що Ян був старший за Констанцію на двадцять років.

— Ти вистрілюєш, як корок із пляшки з шампанським! — вигукнув Станіслав, ледь не поперхнувшись за обідом. — Це твоя чергова вигадка-дрібничка?

— Тату, — жартівливо відповів Ян, — ваша жорстокість іноді вражає. Не будь я Потоцьким, уже образився б.

— Ну що ти, Яне, — втрутилася в розмову Софія. — Станіслав — добрий чоловік. Але постав себе на його місце: ні з того ні з сього просять руки його дочки. Врешті-решт, потрібно хоча б поцікавитися її думкою.

Станіслав наказав слузі негайно покликати Констанцію. Дівчина не змусила себе довго чекати. Граф як міг ласкаво звернувся до дочки:

— Не хочу надовго затягувати розмову, тому відразу звертаюся до тебе з питанням: цей уже досить літній чоловік робить тобі пропозицію стати його дружиною. Я не кваплю з відповіддю, бо вирішується твоя подальша доля. Думати можеш скільки твоїй душі завгодно. Чоловік він добрий, але великий непосида, так що тобі доведеться або мотатися з ним по всьому світу, або частенько залишатися на самоті.

— Тату, — несміливо почала Констанція, — я теж не зволікатиму з відповіддю. У мене вже було досить часу все обдумати. Я згодна.

— Ну що ж, воля твоя. Сьогодні просто якийсь божевільний день. Софіє, зараз випадково не повний місяць? Або ти, Яне, загіпнотизував мою бідну дочку своїми казками про вовкулаків? Так чи інакше — рішення прийняте. Призначайте день весілля.

Забігаючи наперед, повідомимо, що Ян протримався вісім років. За цей час Констанція народила йому трьох дітей — хлопчика і двох дівчаток. А сам Ян Потоцький написав і видав у Парижі книжку, яка зробила його знаменитим на весь світ — «Рукопис, знайдений у Сарагосі». Після чого відправився у тривалу подорож через Сибір на Далекий Схід до Тихого океану. Через два роки, коли він повернувся, Констанція зажадала розлучення. A y 1815 році в своєму родовому маєтку Уладівка біля Бердичева під час чергового нападу меланхолії Ян Потоцький відкрутив срібну кульку з цукорниці і закликав до себе капелана, щоб той освятив цю кульку. Капелан, звиклий до дивацтв графа, зробив це без жодної задньої думки. Через п’ятнадцять хвилин з кабінету графа пролунав постріл — Ян заклав кульку в пістолет і покінчив життя самогубством.

— Веселий рік у нас видався, Софіє, — суцільні весілля. Спочатку наше, за нами — Вікторії і Констанції, а там, дивись, і Жозефіна влаштує своє життя.

— Я хочу думати тільки про нас, Стасе. Я так тебе кохаю і так щаслива з тобою!

— Я теж щасливий, що ми знайшли одне одного, ma chere. А тобі не здається, що нам час подумати про весільну подорож?

— Під тримаю будь-яке твоє рішення, дорогий, аби бути поруч.

Після недовгих нарад подружжя із задоволенням відзначило, що їхні бажання збігаються. Італія — країна поетів, музикантів і художників — вабила обох наших героїв.

— Ти знаєш, Софі, Метцель дуже задоволений, що ми ідемо до Італії. Він бажає, щоб ми там вибрали за своїм смаком скульптури для «Софіївки» і привезли їх до Умані. А в мене є ще одна дуже цікава задумка, але розповім я про неї лише в Італії.

— А зараз, милий, не можна?

— Ні, це плід моєї фантазії. Прошу, наберися терпіння.

У жовтні несподівано прийшов лист із Санкт-Петербурга від Юрія. Послання було написане помітно тремтячою рукою, і Станіслав одразу зрозумів, що сталося щось недобре. Юрій без передмов повідомляв, що Жозефіна раптово померла від зараження крові.

«Мати була вагітна і вирішила зробити аборт. Операція пройшла успішно, проте наслідки жахливі», — писав Юрій.

І ще син повідомляв, що коханець матері Шуазель де Гуфьє нікого не допускає до паперів Жозефіни і пред’являє права на спадщину.

Станіслав покрутив лист у руках і кинув його в палаючий камін.

— Не говоритимемо нікому про причини смерті Жозефіни, — тихо сказав він Софії. — Нехай офіційною версією залишається зараження крові.

— Гаразд, Стасе, я з тобою повністю згодна. Жозефіна — мати твоїх дітей, і їм необов’язково знати такі непотрібні подробиці. Мати — це святе.

Увечері у присутності дітей вона звернулася до Людвіга Метцеля і Станіслава:

— Я думаю, буде правильним, якщо в нашому сімейному парку залишиться пам’ять і про Жозефіну. У картинній галереї висить її прекрасний портрет, де вона постає перед нами в образі Діани. Мабуть, цей образ був близький їй. Тому пропоную грот Нарциса перейменувати в грот Діани. І ніякої статуї перед водяним дзеркалом не ставити.

— Спасибі, Софі, — розчулено промовив Станіслав. — Це дуже правильно.

До Петербурга залагодити всі необхідні формальності виїхав Адам Мощенський, а Потоцькі вирушили до Європи.

У Відні Станіслав отримав докладного листа з Петербурга від Мощенського. Адам повідомляв, що довелося прикласти чимало зусиль, аби переконати графа Шуазеля в безпідставності його претензій на спадок Жозефіни. Окремо в листі Мощенський торкнувся справи Юрія. На його думку, Потоцькому-молодшому потрібно виходити у відставку і повертатися додому.

«Юрію потрібно якомога швидше залагодити всі свої справи, і тоді вирваний з цієї прірви син повернеться до батька і своєю майбутньою поведінкою нагородить батька за всі неприємності, які він зараз доставляє. Юрій не так уже й зіпсований, як про нього говорять у столиці, не зробив жодного підлого вчинку, однак через своє марнославство заплутався у путах картярської гри, почав самостійно виплутуватися, але застряг ще сильніше, звернувшись до лихварів. А тут ще й Шуазель спромігся скомпрометувати вашого сина, розпускаючи брудні чутки. Як результат, усе його оточення відвернулося від нього. Граф Безбородько погодився залагодити всі його справи. Але відставку Юрій отримає тільки після того, як розрахується з усіма кредиторами.

Зараз Юрій — третій серед старших камергерів, незабаром його зроблять генерал-ад’ютантом, і тоді не соромно буде йти у відставку.

Коли імператор Павло звертається до кого-небудь на прийомі, це завжди викликає в інших велику заздрість. Таке щастя випало Юрію в день св. Михайла. Під час пишної церемонії імператор звертався до нього кілька разів. Значить, справи його небезнадійні».

— Лист Мощенського мене здорово обнадіює, хоча Адам, я думаю, дещо прикрашає дійсний стан справ сина. Після приїзду заберемо його назад до України. А поки попрошу Адама навести лад у його справах і сплатити всі борги.

Щойно подружжя Потоцьких перетнуло кордон Венеціанської республіки, у Станіслава виникло відчуття, що за ними стежать. Граф навіть збирався поділитися своїми підозрами з Софією, але вирішив почекати — хотів упевнитися у правильності своїх висновків.

Уночі він довго не міг заснути, перебираючи в умі, що ж могло стати причиною цього стеження.

«Може, якийсь маніяк хоче привести у виконання рішення варшавського суду? — болісно думав він. — Інших причин зацікавленості в моїй особі я не бачу».

Начальник охорони Кислицький заспокоїв графа Станіслава, запевнивши, що уважно стежить за всім оточуючим і що, швидше за все, граф просто дещо перевтомився в дорозі.

До Венеції залишався один переїзд, але вже насувалася ніч, і наші мандрівники вирішили зупинитися в невеликому затишному готелі. Господар сам провів гостей до виділеної кімнати і запропонував повечеряти в трактирі при готелі. Зазвичай у дорозі їжу для подружжя готував кухар Потоцьких, але господар так розхвалював свого, що граф Станіслав погодився.

У трактирі вечеряв якийсь дворянин, більше нікого не було.

— Граф N*, — представився молодий чоловік років тридцяти.

Зав’язалася розмова. З’ясувалося, що граф мандрує з Венеції до Берліна.

— Якщо вам уже доводилося бувати у Венеції, ви будете неприємно здивовані, — повідомив граф N*. — Наполеоне Буонапарте зі своєю армією знищив Венеціанську республіку. Тринадцять століть Венеція була вільною, займалася торгівлею, а тепер…

Граф махнув рукою.

— Ви венеціанець? — запитала Софія.

— Був ним, — із жалем відповів граф, — тепер ми належимо Австрії. Але не про це я хотів сказати. Ми очікували армію Наполеоне в надії, що вона принесе в наше життя ковток свіжого повітря, а вийшло навпаки: Буонапарте наказав зняти навіть бронзових коней із фасаду собору святого Марка і відправити їх до Парижа. Потім вони почали руйнувати стародавні палаццо, а долю коней із фасаду собору розділили багато інших шедеврів мистецтва, що зберігались у Венеції.

Несподіваний шум на подвір’ї змусив усіх повернутися до дверей. У ту ж мить до трактиру ввірвалися озброєні люди в масках. Кислицький і граф N* (лише у них були шпаги) кинулися на захист. Граф спритним прийомом поранив одного з нападників і кинув шпагу графу Станіславу.

— Стасе, стережися! — крикнула Софія, попереджаючи чоловіка про небезпеку ззаду, але було вже пізно.

Сильний удар по голові оглушив графа, і він знепритомнів…

Отямився Станіслав тільки на ранок. Голова розколювалася від болю.

— Де Софія? — запитав він у камердинера, що чергував біля ліжка.

Той у відповідь дав Потоцькому аркуш паперу.

«Графе! Прошу вибачення за непрошений візит і не зовсім приємне спілкування. Я майже шістнадцять років чекав нової зустрічі з тобою і нарешті дочекався. Тоді ти обдурив мене, і я цього не забув. Спостерігаючи за вами практично від Відня, я зробив висновок, що найдорожче для тебе зараз — твоя нова дружина. Тепер про справу. Ти мені заборгував двадцять тисяч дукатів за картину, яку я не викрав. За ці роки наросли відсотки, і нині твій борг складає тридцять тисяч. Погодься, це зовсім смішна плата за таку вродливу жінку. За графиню не переживай, жоден волос не впаде з її голови, якщо ти будеш слухняний. Подробиці обміну отримаєш у наступному листі. Завжди твій Караколлі».

— Мерзотник! — вигукнув Станіслав і жбурнув записку на підлогу. — Що трапилося після того, як я знепритомнів?

— Граф і начальник охорони відчайдушно билися і знищили по супротивнику, але сили були нерівні. Незабаром обидва були поранені, а бандити схопили графиню, забрали двох своїх убитих і швидко зникли з корчми.

— Граф живий?

— Так, ми зробили йому перев’язку, але він дуже слабкий.

Потоцький спробував підвестися, і це йому вдалося, хоча в голові все переверталося.

— Проведи мене до кімнати графа, — попросив він камердинера.

— Ми поклали графа і Кислицького в одній кімнаті — це вимога лікаря.

Граф N*, дуже блідий, лежав у ліжку з перев’язаним плечем і, здавалося, спав. Але коли до кімнати зайшов граф Станіслав, він відплющив очі й усміхнувся.

— Графе, прошу вибачення, що втягнув вас у цю халепу. Я ваш боржник і навіть не знаю, як…

— Пане, — перебив Потоцького граф, — я зробив тільки те, що на моєму місці зробив би будь-який дворянин. Тому прошу не обтяжувати себе, підшукуючи слова подяки. До того ж, основне завдання — вберегти графиню — ми не виконали.

— На жаль, це правда. Я в розпачі і прийшов до вас за порадою.

— Вам уже відома причина викрадення?

— О, так, — Станіслав глянув на камердинера, і той передав графу записку. — Ось, прочитайте.

— Я так і знав. Ці люди справді дуже небезпечні. І якщо ви хочете моєї поради, вона проста: погоджуйтеся на їхні умови.

— О ні, ви, мабуть, неправильно мене зрозуміли. Зі свого боку я виконаю всі умови, поставлені цим бандитом. Мене понад усе хвилює доля Софії, її безпека.

— Що ж, сподіватимемося на порядність (хоча тут це слово недоречне), скоріше, на жадібність до грошей цього бандита.

Потоцький виконав усі умови Караколлі, і в обумовлений час під’їхала карета, з якої вийшла Софія.

Наступного дня Потоцькі переїхали до Венеції й оселилися в одному з найкращих готелів.

— Дівчинко моя, — схвильовано вимовив Станіслав, — ці два дні, поки ти була в полоні у бандитів, здалися мені вічністю. Я думав, серце вистрибне з грудей від переживань. Тільки тепер я до кінця зрозумів, як кохаю тебе і як ти мені дорога.

— Стасе, милий, я уявляю, як тобі було тяжко. Адже ти не знав, що зі мною відбувається. А незнання завжди жахливе. Обходилися зі мною цілком пристойно, принаймні не було навіть спроб мене образити.

— Я дуже радий, що тобі не заподіяли зла.

Софія була у прозорому бежевому пеньюарі. Вся її витончена фігурка просвічувалася крізь це вбрання.

— Яка ти прекрасна, Софі! — Станіслав узяв Софію за руки і поклав на величезне ложе. Потім звільнив свою кохану від одягу, що приховував її розкішне тіло. — Я в захваті від тебе, твого тіла! Ти створена для захоплення, ти символ весни, символ кохання. Пам’ятаєш, перед від'їздом я обіцяв тобі в Італії сюрприз? Точніше, це мрія. Але для її втілення потрібна твоя згода.

Він почав обсипати тіло Софії поцілунками.

— Я готова для тебе, коханий, на все!

— Не квапся з відповіддю, ma chere. Моє прохання дуже незвичайне: я хочу бачити тебе у «Софіївці» в оголеному вигляді. Ні, не лякайся, не тебе, а твою скульптуру. Вважаю, що ти гідна цього. Уявляєш, серед застиглих грецьких богинь буде скульптура таємнича, прекрасна у всій своїй натхненній наготі! І це буде дуже справедливо: назва парку пов’язана з твоїм ім’ям, парк пронизаний твоєю душею, а тепер і ти сама, нехай у мармурі, додаси парку неповторної поетичності і відчуття свободи.

— Але ти ж знаєш, що всі і так шукають будь-яку можливість очорнити наші почуття, а мене взагалі…

— Я подумав про це, Софі. Про таємницю цієї скульптури знатимемо тільки я і ти.

— Але ж є ще і скульптор, а я просто не уявляю себе в ролі натурниці, адже мені доведеться приймати перед ним усі пози, які він тільки забажає, і я не впевнена, що це буде мені приємно.

Софія уявила собі це дійство, і щоки її спалахнули.

— Мовчання скульптора буде щедро винагороджене. Крім того, обличчя скульптурі ми попросимо зробити відмінним від твого, і ніхто у світі не здогадається, що це ти, моя мила. Під час сеансів у скульптора я перебуватиму поруч і підтримувати тебе морально.

— Ні, Стасе, ось цього якраз і не треба. Це буде виглядатиме зовсім аморально.

— Значить, ти згодна?!

— Якщо б це був не ти, я ніколи в житті не погодилася б на таке. Ти знаєш, Станіславе, ми, жінки, дуже тонко відчуваємо, коли нас кохають. А найголовніше для жінки у цьому житті — кохати і бути коханою. Хоч твоя пропозиція і викликає у мене неприйняття, повторю ще раз: для тебе я готова на все.

Уранці Станіслав виявив, що він в ліжку один. Підвів голову і ледь не розсміявся: Софія стояла оголена перед дзеркалом, приймаючи різні пози.

— Я, звичайно, ще дуже гарна, ось тільки одне мене бентежить.

— Що, дорога?

— По-моєму, ти перебільшуєш мою граціозність, пластичність, вроду…

— Ого! — вигукнув Станіслав. — Ти, схоже, вже вживаєшся в роль майбутньої натурниці.

— Фі, — Софія ображено відвернулася від чоловіка, — це поняття абсолютно несумісне із тим, що ти говорив мені вчора, а з титулом графині — взагалі.

— Пробач, mon ami, я не хотів тебе образити.

Для втілення мрії в реальність Станіслав вибрав П'єтро Белліні — маловідомого скульптора з дуже відомим прізвищем. П'єтро за віком був ровесником графа і хоча не став таким знаменитим, як його земляк Антоніо Канова, в майстерності навряд чи поступався тому (доля розподіляє наші ролі на цій землі). П'єтро поставився до своєї роботи з великою відповідальністю. Після того, як граф Станіслав обговорив зі скульптором питання оплати праці і, звичайно ж, абсолютної таємниці всього, що відбувається, Петро призначив перший сеанс.

Залишивши Софію у скульптора, Станіслав спробував зайнятися своїми справами, але всі думки поверталися до неї, коханої дружини: як вона там? А повернувшись через кілька годин, Станіслав застав у студії цілковиту тишу: П'єтро і Софія, схилившись над столом, уважно розглядали численні замальовки на папері.

— Графе! — вигукнув скульптор, побачивши Потоцького. — Я в захваті! Ви мали рацію, вирішивши залишити нащадкам красу тіла вашої дружини. Вона заслуговує на це! Я відразу ж вирішив для себе, що Софія гідна бути в образі Венери — найвродливішої з богинь, завжди юної і до кінця не зрозумілої. Коли я робив замальовки графині в різних позах (ви їх зараз побачите), вона була настільки граціозна і пластична, що я позбавлявся в ці миті дару мови. Я в захваті як художник і заздрю вам як чоловік!

Після цього фонтану красномовства він розклав перед Потоцьким кілька малюнків із зображенням Софії. Кожна позиція (а їх було чотири — лежачи, стоячи, сидячи і навпочіпки) була представлена в кількох ракурсах: спереду, збоку та ззаду.

— Не обговорюватиму з вами анатомічні питання. Як скульптор я можу годинами розповідати про пропорції тіла, розподіл ваги в різних позах. Для себе я вже вирішив, якою буде майбутня скульптура, але хочу, щоб і ви висловили свою думку. Для мене це дуже важливо.

— Ви не заперечуєте, якщо ми заберемо всі ваші малюнки, а завтра дамо відповідь?

— Звичайно, звичайно! Я не маю наміру квапити вас.

Після вечері Станіслав та Софія сіли перед каміном.

— Розповідай, ma chere, як усе пройшло, — якомога байдужіше запитав граф, хоча згорав від нетерпіння.

— Я бачу, ти злегка збуджений, — усміхнулася грекиня, — і чекаєш від мене чогось такого… Не хвилюйся, коханий, усе пройшло досить просто і буденно. Особливе збентеження я відчувала лише в перший момент, коли виходила із-за ширми оголена. Але П'єтро виявився прекрасним психологом: він одразу допоміг мені відчути довіру до себе, зняти скутість. Переконав мене в тому, що ми — учасники одного процесу, попросив позбутися скутості, бо тільки так можна досягти багатства емоційних контрастів скульптури, незважаючи на її нерухомість. Його захоплення моїм тілом викликало у мене навіть почуття деякої переваги (адже було так непросто погодитися на цей «захід»). Та й сама обстановка майстерні допомогла мені переключитися на робочий лад.

— П'єтро не дозволяв собі нічого зайвого?

— Ні, mon ami, він був дуже коректний і чемний. Мені навіть здалося, що він просто приголомшений довірою, яку ти йому виявив, — адже не щодня перед ним оголюються графині, — з усмішкою відповіла Софія.

Наступного дня Потоцькі повідомили П'єтро про своє рішення:

— Нам більше за все сподобалася Венера-купальниця.

— Я так і знав, — широко усміхнувся скульптор. — Тепер, графине, ви проклянете мене.

— Це ще чому?

— Ви зробили дуже правильний вибір. Венера-купальниця символізує прихід нового дня, схід сонця, цвітіння весни, ранкову красу і свіжість жіночого тіла. А з погляду скульптора фігура навпочіпки дуже важка для виконання. Адже мені потрібно вихопити мить руху і зупинити його, зберігши очікування подальшої дії. Але ще важче доведеться вам, графине: людина навпочіпки не може довго залишатися в одному положенні — це неймовірне навантаження на всі м’язи, що буквально перетворюються на больові згустки.

— Я спробую, — відповіла грекиня і поглянула на Станіслава.

І все ж із часом Софія жартома називала свої відвідини скульптора «інквізицією над власним тілом».

Минуло два місяці. Софія і Станіслав Потоцькі сиділи на відкритій терасі на набережній Неаполя в тіні апельсинових дерев, насолоджувалися шумом морських хвиль і спостерігали за Везувієм, що пихкав димом, як старий курець.

— Дивлячись на всю цю красу, мимоволі думаю про нашу «Софіївку». І знаєш чому? — запитав Станіслав, пригубивши вино.

— Чому?

— На нижньому ставку Метцель протиставив падіння води у водоспаді її прагненню піднятися вгору в фонтані — і в природі все побудоване на антиподах. Навіть сидячи тут, ми це спостерігаємо. Райський куточок Землі, апельсинові дерева, рідкісні картини природної краси з одного боку, і тут же — вулканічне пекло Везувія, що лякає своєю невідомістю і непередбачуваністю.

— Так, ти правильно це підмітив. Справді, Італія — це райський куточок. Чарівна природа надихає художників, архітекторів, узагалі усіх людей мистецтва, тому більшість шедеврів народжується саме тут. І навіть міста завдяки натхненню майстрів стають немов продовженням того, що створила природа, їхня архітектура така ж послідовна, як і все навколо.

— Та й ми з тобою попалися на цей гачок, — усміхнувся Станіслав. — Подорож уже поповнила нашу колекцію твоїм портретом, написаним у Відні Хубертом Морером, і скульптурою Венери для нашого парку. Це мій подарунок тобі.

— У мене теж є подарунок.

— Спробую вгадати. Ти пригледіла для нашої бібліотеки розкішний подарунковий альбом? Ні? Тоді кілька старовинних монет у мою колекцію? Теж ні? Ну, тоді здаюся, — Станіслав підняв руки вгору.

— Стасе, мій подарунок значно дорожче: я подарую нам обом дитинку. Я вагітна.

— Ще одного Потоцького! — вигукнув граф. — Зачатий і народжений в Італії — він просто зобов’язаний бути щасливим у житті.

— Ні, Стасе, народжувати його я хочу вдома, в затишній тиші, щоб перше, що він побачить, стало і його рідним місцем також.

— Ти маєш рацію, дорога. Я так тебе кохаю!

І все ж Потоцькі затрималися в Італії ще на кілька місяців. При цьому вони дуже мало часу витрачали на світські церемонії, а на втамування спраги естетичної не шкодували ні сил, ані часу. І в Неаполі, і в Римі кожен день приносив їм щось нове, примітне. І повертаючись вечорами додому, стомлені і знесилені, наші герої розуміли, що пізнати місто, якому понад двадцять століть, де різні епохи нашарувалися і перемішалися одна з одною, неможливо і за кілька років.

Обом хотілося залишити в пам’яті той чи інший куточок мальовничої Італії, копію картини, що сподобалася. Станіслав не шкодував грошей на такі цілі, і Потоцькі стали бажаними гостями у майстернях художників, скульпторів. Не забувало подружжя і про доручення Людвіга Метцеля. Копії статуй античних богів, скульптури сфінксів і морських чудовиськ, мармурові чаші, насіння квітів і саджанці дерев — усе, що мало наповнити парк, вирушало до Умані. А ще — книги, альбоми, монети, різьблені меблі, бра, жирандолі…

У вересні 1799 року граф і графиня Потоцькі вирушили до України.