Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 11. Любов і політика

Горохів чекав гостей. Глава сімейства граф Михайло Вієльгорський жадав спілкування з молоддю. Досвід, знання, отримані ним на Заході, він вважав за необхідне впровадити в політичний устрій Речі Посполитої, де, на його думку, давно вже назріли політичні реформи. Республіка, в якій уживалися поляки, литовці, українці, євреї та білоруси, котилася у прірву: з одного боку, через відсутність твердої королівської руки, з іншого — через liberum veto (вільне «забороняю» — звичай, який вимагав одностайності в польських сеймах), що перетворив парламент країни на збіговисько балакунів, бо голос одного депутата міг заблокувати рішення, котре готувалося всім сеймом протягом тривалого часу. На допомогу собі граф Михайло привіз із Парижа 74-річного абата Маблі — філософа, просвітителя, суперечки та дискусії з яким у графа доходили мало не до бійки.

Син Михайла Юрій більш за все чекав приїзду Жозефіни Потоцької в надії на продовження їхнього швидкоплинного роману. Цікаво зустрітися йому було і з графом Станіславом, який вважався прекрасним співрозмовником і красномовним опонентом у суперечках.

З неприхованим інтересом і цікавістю чекала гостей і друга дружина графа Михайла — француженка графиня де Травасьє.

Тільки від Потоцьких приїхали Ігнацій, Станіслав Костка, Станіслав із Жозефіною і сестра Станіслава Роза Брюль, а ще — Ржевуський, граф Рапацький із дружиною Нінель із Локачів, білоцерківські Браницькі, графиня Богуславська…

Поки йшли приготування до балу граф Михайло Вієльгорський і абат Маблі зібрали всіх чоловіків для серйозної розмови.

— Панове! — почав господар будинку. — Тут зібралася нехай і не вся, але значна частина передової молоді нашої республіки. За час, проведений у Парижі, я багато думав про нашу батьківщину, спілкувався з найосвіченішими головами Європи, яскравим представником яких є присутній тут мій друг і водночас затятий опонент метр Маблі. Наш абат усе своє життя присвятив пошуку шляхів досягнення благоденства для роду людського, неможливого без правильної організації суспільного ладу. Причому, в різних країнах, залежно від цілої низки причин і передумов, він бачить цей лад різним — від монархії до республіки. Зокрема, вже цього року метр Маблі розкритикував американську Конституцію як занадто демократичну. Але повернімося до нашої країни. Навіщо я зібрав вас зараз? Наше зібрання абсолютно відкрите, ми ні від кого нічого не приховуємо й анітрохи не протиставляємо себе нашому королю. Я обов’язково викладу в листі його величності Станіславу Августу всі цікаві ідеї, що виникнуть під час наших плідних суперечок. Вам, молоді, жити в цій країні, і вам потрібно думати, як зробити її кращою, могутнішою, багатшою. Кожна країна, як будь-який живий організм, повинна постійно розвиватися і вдосконалюватися, інакше на неї чекає крах, а у нас зараз утворився якийсь застій. Кілька років тому метр Маблі, почасти на моє прохання, написав працю, де вважає, що наш король повинен бути спадковим, а виконавча і законодавча влада розділені. Потім я звернувся до Жан-Жака Руссо, праці якого, я впевнений, ви знаєте. Цей ідеаліст запропонував свою форму правління. Він вважає, що всі люди народжуються рівними, плоди земні належать усім, а земля — нікому, монарх не може бути спадковим, селян необхідно звільнити від кріпосного рабства. Державний устрій має бути федеративним, бо федеративна форма поєднує в собі вигоди великих і малих держав. Але вони, розумні люди сучасності, не можуть здалеку відчувати те, що відчуваєте ви тут, усередині своєї батьківщини. Вони можуть дати раду, але долю країни все-таки доведеться вирішувати вам. Я знаю, що ваші юні уми ще вільні від догм, і кожен з вас намагається по-своєму удосконалювати форму управління своїми маєтками.

Граф Станіслав Потоцький активно долучився до обговорення реформ. Маючи вже деякий досвід, він схилявся до думки, що Польща повинна перетворитися на федерацію воєводств, а король — мати обмежені повноваження.

На другий день Ігнацій запросив Станіслава Потоцького до своїх покоїв. Кузени сіли в кріслах біля каміна. Потріскування у вогні дерев’яних цурок налаштовувало на душевну бесіду (власне, цього і бажали обидва Потоцькі).

— Що ти, мій дорогий кузене, знаєш про масонство? — відразу запитав Ігнацій.

— Зовсім небагато. Знаю, що вони називають себе братством вільних каменярів, що це таємна організація, яка бажає принести світу благо, і цілі у неї найвищі. Незрозуміло мені тільки одне: навіщо тримати в таємниці благородні цілі? Навпаки, все має бути відкритим.

— Це якраз пояснюється простіше всього. Коли масонство зародилося, церква поставилася до нього з великою недовірою. З одного боку, боячись конкуренції, з другого — єретичних поглядів. Знову ж таки, багато масонів займають дуже високе положення в суспільстві і не хочуть афішувати свої благі діяння із сором’язливості. І нарешті, як казав мій батько (та і твій теж): «Чоловіки — це дорослі хлопчаки». Вони хочуть погратися в лицарів. А все таємне завжди привертає до себе.

— Я чув, ти, Ігнацію, уже входиш до керівництва масонства в нашій країні.

— Не просто до керівництва, Станіславе. По великому секрету скажу: мене обрали великим майстром Корони, Литви та України. До нашого великого польського сходу входять тринадцять лож. До однієї з них, «Святині Ізіди», я пропоную вступити тобі.

— Але чи гідний я? — із хвилюванням запитав граф Станіслав.

— Я спостерігав за тобою, мій дорогий кузене. Ти робиш багато корисного і для країни, і для людей, що живуть навколо тебе. А вступ до нашого братства вільних каменярів дозволить тобі ще більше розвинути в собі чесноти. Спілкуючись з людьми, пов’язаними єдиною метою, ясніше уявиш, в якому напрямку потрібно рухатися, які завдання вирішувати. У свою чергу, сам зможеш передати частинку свого досвіду нам.

— Але мені здається, все це я можу робити і не вступаючи до масонів!

— Абсолютно правильно, мій дорогий брате! — вигукнув Ігнацій. — Але це лише маленька дещиця того, чим займаються каменярі. Одне з головних завдань братства — пізнання істини. Всі ми неосвічені, темні. Чим більше людина знає, чим краще вона освічена, тим незрозумілішим їй здається наше буття, тим більше виникає проблем. У тебе, я впевнений, є багато невирішених питань.

— О, звичайно, Ігнацію! — гаряче відгукнувся Станіслав. — І одне з головних питань: навіщо ми існуємо — і люди окремо, і Земля в цілому? Навіщо нас висмикнули з небуття на мить, звану «життям», щоб потім знову відправити у небуття? Якщо для продовження роду, як багато хто вважає, а простіше — для розмноження, то це дуже примітивно. І чому саме нас обрала доля? Де ми були до народження і куди діваємося після смерті? А може, просто хтось проводить величезне дослідження?

— Мене також хвилюють подібні питання. Іноді здається, що наша Земля — це маленька частинка такого самого живого організму, як наш. Або ж інше: в нашому організмі є інстанції, подібні до Землі або інших планет, з істотами, що проживають там за тими ж природними правилами і законами, що і ми на нашій Землі. І таке зменшення, втім, як і збільшення у Всесвіті, нескінченне.

— І ми в цьому світі, схоже, не одні. Я що маю на увазі? Людина вважає себе володарем свого життя. Насправді ніхто не знає своєї долі: чи вона визначена заздалегідь, чи вищі сили керують нами на власний розсуд.

— А навіщо нам дано розум? Не собакам або кішкам, а нам? Випадковостей, як ти кажеш, не буває. Може, хтось колись щось забув? І зараз намагається відновити це?

— Коли я дивлюся на зоряне небо, мені стає цікаво, навіть страшно, що туди можна летіти нескінченно в часі і просторі.

— А навіщо людині заздрість, ревнощі, прагнення до влади, жадібність, якщо підсумок у всіх один?

— Стоп! Людина сама, без помічників, не може осягнути вищу мудрість, а ми всі разом, камінь за каменем, покоління за поколінням прагнутимемо до пізнання — воздвиження великого храму істини.

— Це висока мета, Ігнацію. Але ж вона є не тільки у масонів?

— Звичайно. Бог єдиний, при цьому у світі існує безліч релігій. До нашого братства вступають люди різних національностей, кольорів шкіри, вірувань, і я вірю, що не мине й ста років, як усі релігії об’єднаються під одним керманичем, і вже одне це вирішить багато питань нашого буття.

— Тут я з тобою не погоджуся. І знаєш чому? Прості люди, можливо, й об’єдналися б під одним Богом, але це не потрібно вищим церковним чинам. Може, я скажу богохульні слова, але в церкві, як і в суспільстві, є багаті і бідні, розумні й дурні. І священики, що сидять на троні, зовсім не бажають ділитися своїми привілеями, багатством з іншими. О як я хотів би помилятися!

Настала довга пауза. Обидва брати занурились у свої думки.

Першим мовчання порушив граф Станіслав.

— Але ж не однією лише наукою займається орден?

— Звичайно ж ні! Основна мета масонства — поліпшення роду і життя людського. Ось тепер ми підійшли до головного. Мільйони людей готові давати корисні поради всьому світові, при цьому не бажаючи змінювати своє порожнє, повне вад життя. Але тільки почавши з себе, зі свого оновлення та очищення, можна намагатися щось змінити в інших.

— Мабуть, це дуже правильна думка, — погодився граф Станіслав.

Граф Ігнацій зазирнув ув очі свого кузена, намагаючись знайти там відповідь на питання: «Чи до кінця той зрозумів усю глибину сказаного мною?»

Станіслав несміливо промовив:

— Я готовий на всі умови. Мені потрібно ще багато працювати над собою, але сподіваюся, брати повірять у мою щирість.

— Не хвилюйся, людина все життя повинна працювати над своїм удосконаленням. Горе тому, хто цього не розуміє. Я думаю, ти станеш гідним членом нашого братства. Через кілька днів ми проведемо обряд таїнства посвячення в масони.

— Я дуже хвилююся, чув, що цей ритуал пов’язаний з черепами, кровопусканням і ще безліччю містичних таємниць.

— Ну що ж, — загадково усміхнувся Ігнацій, — ми лицарський орден. А справжні лицарі повинні пройти через усі випробування. Пам’ятаєш, як у дитинстві ми мріяли стати лицарями?

Через три дні за графом Станіславом Потоцьким зайшов граф Рапацький і запросив його на обряд посвячення у масонський орден. Пройшовши всю складну церемонію вступу, граф Станіслав дав клятву братам каменярам:

— Клянуся в ім’я Верховного Будівельника всіх світів ніколи і нікому не відкривати без наказу від ордена таємниці знаків, дотиків, слів доктрини і звичаїв масонства і зберігати про них вічне мовчання, обіцяю і клянуся ні в чому не зраджувати йому ні пером, ні знаком, ні словом, ні рухом тіла, а також нікому не передавати про нього ні для розповіді, ні для письма, ні для друку або будь-якого іншого зображення і ніколи не розголошувати того, що мені тепер уже відомо, і що може бути довірено згодом. Якщо я не витримаю цієї клятви, зобов’язуюсь піддатися наступному покаранню: нехай спалять і спопелять мені уста розпеченим залізом, та відсічуть мені руку, та вирвуть у мене з рота язик, нехай буде повішений мій труп посеред ложі при посвяченні нового брата як предмет прокляття і жаху, нехай спалять його потім і так розсіють попіл по повітрю, щоб на землі не залишилося ні сліду, ні пам’яті зрадника.

Уже у своїх покоях у палаці Вієльгорських Станіслав відчув якийсь особливий прилив енергії, незрозумілу радість. Йому хотілося кричати, співати, кружляти в танку. Він любив увесь світ, і єдина його думка була — про допомогу нужденним, про благодіяння, про велике його призначення в цьому житті.

У такому стані його застала Жозефіна. Графиня теж сяяла, але зовсім з іншої причини.

— Що трапилося, любий? Чому ти такий веселий?

— Життя прекрасне, дорога! У мене тут з’явилося багато друзів, моїх однодумців. А ти, я бачу, теж усім задоволена?

— Так, тут весело. А завтра — великий бал. Я вже вся в клопотах про зачіску та вбрання.

— Чудово! Завтра і я залюбки потанцюю. Обіцяй перший танець мені.

В очах у Жозефіни з’явилася розгубленість, яку вона відразу поборола.

— Ти знаєш, любий, я, не порадившись із тобою, перший танець уже обіцяла графу Юрію. Усе ж таки він — господар, і я не змогла відмовити йому в проханні.

— Ну гаразд, — запросто здався граф Станіслав. — Але другий уже точно мій.

Станіславу було невтямки, що поки він займався чоловічими справами, Жозефіна брала участь у всіх музичних і літературних вечорах, душею яких був Юрій Вієльгорський. І як тоді у Варшаві, і Жозефіна, і Юрій, зустрічаючись поглядами, говорили одне одному дуже багато.

Графиня Потоцька намагалася перешкодити своєму бажанню, розуміючи, що чинить по відношенню до Станіслава бридко і підло, але щовечора знову і знову прагнула до салону Юрія, не в силах себе побороти.

Бал пройшов дуже весело. У палаці Вієльгорських панувала атмосфера легкості, невимушеності. Граф Михайло Вієльгорський із сином змогли передбачити все до дрібниць, щоб бажання гостей їхнього будинку виконувалися негайно і беззаперечно. Шампанське, прекрасна музика, веселі жарти, блискучі прикраси із золота і дорогоцінних каменів на знатних дамах — усе це створювало особливий святковий настрій. Граф Станіслав Потоцький (а він, як ми пам’ятаємо, був прекрасним танцюристом) почував себе щасливим. Він навіть не помічав, що більшу частину танців Жозефіна подарувала Юрію Вієльгорському. Станіслав танцював увесь вечір і не помічав багато чого з того, що бачили всі на цьому балі.

Коли гості почали розходитися, Станіслав, попрощавшись із Жозефіною, попрямував до своєї спальні. Він з усмішкою згадував увесь цей вечір, емоції переповнювали його.

«Мені так не заснути, — думав Потоцький. — Потрібно розповісти Жозефіні про грандіозну подію, що сталася зі мною, — вступ у нову смугу життя, про свої плани, сподівання, надії, та й просто поговорити».

Граф Станіслав постукав у спальню дружини. Відповіді не було.

«Уже спить? Ну нічого, вона буде рада мене побачити».

Потоцький відчинив двері — спальня була порожньою.

«Напевно, вона в туалетній кімнаті, — вирішив Станіслав. — Зроблю їй сюрприз — сховаюся у ліжку».

Несподівано на туалетному столику він побачив складений аркуш паперу. Недобре передчуття опанувало графом. Він неспішно розгорнув папір.

«Чекаю тебе в павільйоні в саду. Цілую, Юрій».

«Господи, навіть любовне побачення приховати не можуть», — ця думка чомусь першою виникла в голові Станіслава.

Тіло його обм’якло, і він стомлено опустився на ліжко Жозефіни. Якщо чесно, він чекав від своєї дружини такої витівки. Чекав і боявся цього. І справа зовсім не в графі Вієльгорському, а в її темпераменті, схильності до швидкоплинного флірту, бажанні постійно перебувати в центрі уваги, в її любові до компліментів і навіть до примітивних лестощів. Розумом Станіслав усе це розумів, але в душі… Ревнощі захлеснули його. Він безліч разів бачив зради чужих жінок і чоловіків і завжди ставився до цього філософськи, а іноді і з гумором. Але це не стосувалося його самого. А зараз настав час випити отруту подружньої зради і йому.

Чим більше Станіслав думав про те, що сталося, тим сильніше розпалювалося в ньому почуття гніву, і коли, нарешті, до спальні повернулася Жозефіна, він відчував до неї справжню ненависть.

— Стасе, — як ні в чому не бувало, з усмішкою мовила Жозефіна, — ти давно мене чекаєш?

— Де ти була, дорога? — насилу стримав свої емоції граф.

— Уявляєш, мене запросила до себе графиня Чижова. Вона отримала листа з Петербурга і терміново хотіла розповісти мені останні плітки.

Граф Станіслав мовчки простягнув їй записку Юрія.

Жозефіна зашарілася, і благодушність миттєво зникла з її обличчя.

— Пробач мене, Стасе, якщо можеш, — лагідно мовила вона.

Потоцький миттю вискочив із кімнати.

Наступного дня він наказав своєму камердинерові нікого не приймати. Всю ніч граф Станіслав не спав, придумуючи покарання для Жозефіни — одне гірше за інше. Тільки під ранок забувся важким сном. І коли слуга оголосив: «Граф Ігнацій Потоцький», Станіслав зрозумів, що це — єдина людина, з якою він зараз може спілкуватися.

Граф Ігнацій зайшов із похмурим обличчям, мовчки обняв Станіслава і зазирнув йому в очі. Ігнацій помітив у погляді кузена зосередженість і деяку відчуженість, і хоча той спробував усміхнутися, очі видали обурення, що роздирало його зсередини.

— Дорогий брате, — почав відверто Ігнацій, — я знаю про твоє горе. Тепер розкажи мені про свої плани.

— Мої плани? — перепитав граф Станіслав, і в його очах промайнула недобра іскорка. — Плани дуже прості. Ми сьогодні ж переїжджаємо до Тульчина, там графиня збирає свої речі і далі вирушає до маєтку своїх батьків — Дуклі. І якщо ти прийшов просити мене про інше, не старайся. Я не говоритиму гучних слів про зраду. Я не можу пробачити цій жінці її обман.

Ігнацій нервово заходив по кімнаті (на його обличчі заграли жовна).

— Я не збираюся тебе вмовляти, — різко промовив він. — Я прийшов до тебе не як кузен і навіть не як родич. Я тут як твій брат у масонстві, — голос його пом’якшав, — і вважаю, що провидіння посилає тобі перше випробування. Ми з тобою говорили, що однією з головних цілей нашого ордену є виправлення роду людського шляхом очищення себе самого, прощення ближнім своїм їхніх недоліків та помилок. Масон повинен протягувати руку допомоги кожному, і тим більше не відмовляти тому, хто просить. Я говорив із графинею Жозефіною. Вона глибоко кається у скоєному і стверджує, що ти — найважливіший чоловіку її житті. Не забувай також, що шестеро твоїх дітей потребують ласки і батька, і матері в однаковій мірі, і виховати їх ви маєте разом, незалежно від обставин. Ти повинен придушити свою гординю і пробачити дружину. Залишаю тебе до вечора наодинці зі своїми думками, а ввечері скажеш про своє рішення.

Ігнацій тихо вийшов. Не одну годину Станіслав провів у роздумах, а потім запросив до себе графиню Жозефіну. Через деякий час Жозефіна вийшла від чоловіка, по її заплаканому, але щасливому обличчю можна було зрозуміти, що граф простив її.

Увечері Станіслава знову відвідав Ігнацій.

— Ми поспілкувалися з Жозефіною, — уже спокійно почав Потоцький. — Вона справді шкодує про те, що трапилося. Не знаю, чи надовго. Такі жінки, як вона, постійно привертають до себе увагу чоловіків, і ця увага лестить їм. Ну що ж, час покаже. Тим не менш, дорогий кузене, ми завтра залишаємо Горохів. Тобі величезне спасибі за участь та небайдужість до моєї сім’ї.

Брати обнялися і побажали один одному якнайшвидшої зустрічі.

Усю дорогу до Тульчина граф Станіслав провів у роздумах. Пробачити Жозефіну він пробачив, але… «Але», і дуже велике, залишилося.

По приїзді до Тульчина Станіслав замкнувся в бібліотеці.

«Якщо у мене проблеми в особистому житті, спробую більше уваги приділити громадському», — вирішив він. Поступово в думках у нього почав формуватися образ політичного устрою країни. Своїми ідеями він вирішив поділитися з депутатами сейму на черговому засіданні, що планувалося восени 1784 року в Гродно.

Королівська влада, за його переконанням, повинна бути сильно обмежена, а от регіони, навпаки, в змозі забезпечити відродження і процвітання держави. Тим не менш, у Станіславі Августі він насамперед бачив друга, здатного не тільки прийняти нові пропозиції, а й втілити їх у життя.

«Усі мої думки відкриваю Вашій королівській величності, бо хочу, щоб Ви знали мій характер і читали в моєму серці», — писав він Станіславу Августу напередодні сейму.

Королю сподобалася відкритість молодого Потоцького, і він відповів, що сподівається на суттєву допомогу «свого друга і доброго громадянина» у справі державного будівництва.

Графа Станіслава тепер дуже тягнуло зітнутися у суперечках і дискусіях з іншими особами з вищої сфери країни. Він передчував уже перемогу в битві за майбутнє мільйонів своїх співгромадян. Потрібно зазначити, що про графа Станіслава Потоцького останнім часом нерідко згадували у вищих колах. Молодь і середнє покоління стежили за його успіхами, починаннями і перетвореннями у власних маєтках. Люди похилого віку, у свою чергу, бурчали, що він дав надто багато волі своїм холопам, запевняючи, що цього робити ні в якому разі не можна, інакше повториться Коліївщина. Жіноча громада з великим схваленням оцінила примирення Станіслава з Жозефіною — не можна в одну мить руйнувати такі гарні пари, до того ж через такі «дрібниці».

Граф Станіслав розумів: він повинен приїхати на сейм не тільки з пропозиціями, а й з реальними справами. І перед самим від’їздом йому прийшла в голову цікава ідея…

Хоча до своєї промови на сеймі Потоцький ретельно готувався, страх перед великою аудиторією спочатку скував його: графові вперше доводилося виступати при такому великому скупченні народу. Якийсь час він боровся із хвилюванням і боязкістю, але незабаром впевненість повернулася до нього. Станіслав зрозумів, що лише будучи гранично щирим, він зможе зацікавити інших своїми пропозиціями. І справді, депутати уважно прислухалися і неодноразово переривали його оплесками. А кульмінація промови графа Потоцького була наприкінці його виступу (це та ідея, яка виникла перед від’їздом).

— Панове, свої пропозиції щодо покращення нашої армії я вирішив підкріпити власним внеском. Із дозволу його величності, — граф зробив уклін в бік короля, — я викупив у Юрія Стемпковського регіментарство. Це дає мені право на командування українсько-подільською дивізією в чині генерал-лейтенанта. І тепер хочу зробити власний внесок до справи посилення наших військ. Я дарую Речі Посполитій полк піхоти з повним утриманням — 400 піхотинців, 24 гармати з кінною тягою і все необхідне для їх утримання.

Вигуки «Віват! Хай живе граф Потоцький! Слава великому громадянину!» перервали його виступ.

— Крім цього, — мовив далі Потоцький, коли настала тиша, — зі шляхти (кількох сотень осіб) я організував полк кінної міліції, який разом з моїми надвірними козаками охоронятиме кордон з боку Туреччини і Росії.

І знову «Віват! Віват! Віват!»

— Ну і, нарешті, ще про один невеликий подарунок країні, — граф Станіслав хитро усміхнувся. — Сьогодні я отримав листа з Тульчина. Моя дружина графиня Жозефіна народила майбутнього воїна — сина Ярослава!

Такого захопленого привітання не чекав навіть Потоцький — овації, свист і вигуки не змовкали кілька хвилин.

Повідомлення про народження сина Потоцький отримав майже напередодні виступу. Їдучи з Тульчина, він знав, що Жозефіна повинна скоро народити. Маленький черв’ячок гриз його самолюбство з приводу термінів. Але тепер граф заспокоївся, бо терміни пологів вказували на те, що завагітніла вона за місяць до їхньої поїздки в Горохів.

Наступного дня графа Станіслава очікувала ще одна приємна подія: партія князя Адама Чарторийського прийшла на засідання сейму, на знак поваги до Потоцького, в дружньому мундирі генерала — в кунтуші та жупані з синіми і блакитними лацканами. І весь зал знову вітав прихід графа Станіслава стоячи й оплесками.

Незабаром після сейму Станіслав і Жозефіна попрямували до Варшави на запрошення короля Станіслава Августа.

Відразу граф Потоцький став чи не першою особою в місті. А коли Жозефіна представила у своєму палаці в Варшаві кілька прапорів майбутнього полку, власноруч вишитих самою графинею і її дочками, тонка цівка обговорення у світському товаристві відносин між подружжям Потоцьких перетворилася на водоспад захоплення сімейством.

На честь Потоцьких Станіслав Август дав обід, на якому подружжя сиділо по обидві руки короля. Розмова за обідом була стриманою, а деякі репліки, виголошені між подачею страв, стосувалися абстрактних тем. А от по завершенні обіду, перейшовши до іншої зали, король звернувся до Потоцького, але так, щоб чули всі оточуючі.

— Після сейму в Гродно у вас, графе, зараз бенефіс. Усі тільки й говорять про ваш патріотизм, народний ентузіазм дійшов навіть до королівського палацу. Ваш вчинок приніс вам заслужену славу.

— Ваша величносте, — з уклоном відповідав граф Потоцький, — я дуже задоволений тією оцінкою, яку ви мені дали. Але мушу визнати, що реакція суспільства не адекватна зробленому мною, і слава, про яку ви сказали, не зовсім заслужена. Точніше, дісталася вона мені не надто високою ціною.

— Годі, графе. Це вчинок справжнього громадянина. У нас дуже люблять пишномовно говорити про патріотизм, не підкріплюючи конкретними діями. Ви ж без зайвих слів сформували полк.

— Мені здається, ваша величносте, що перетворення, здійснені мною в родових маєтках, заслуговують набагато більшої уваги і почестей, ніж формування полку, на яке я витрачу зовсім небагато грошей і зусиль. А ось якщо мене підтримають інші ваші піддані, тоді мій вчинок може бути оцінений як починання великої справи. Хочу додати, що на цьому я не зупинюся і продовжу формувати нові військові підрозділи.

Ці слова графа Потоцького викликали оплески короля і всіх присутніх.

— Ви справжній лицар. А інші епітети, яскравіші і соковитіші, зараз висловить вам наш улюблений поет Юліан Немцевич.

— Нащадку мужів благородних слов’янської країни… — почав декламувати Немцевич.

Жозефіна, яка більше року не відвідувала столицю, розгубилася: з одного боку, вона з хвилюванням чекала засудження частини королівського двору за свій зв’язок із Вієльгорським, з другого, несподівано здійснилася її давня мрія — бути в центрі уваги вищого суспільства столиці. Більш того, вона вважала, що слідом за чоловіком і сама викликала любов нації. Графиня із захопленням передчувала прийоми, бали, захват шанувальників.

Мрії Жозефіни перервали оплески та овації. Поет закінчив свій панегірик закликом до долі оберігати Потоцького до пізньої сивини для друзів, рідних і батьківщини!

— Браво! — вигукнув Станіслав Август. — Я хочу теж оцінити заслуги нашого героя. Думаю, наші депутати не образяться, якщо від їхнього імені до наступного сейму буде виготовлена пам’ятна срібна медаль із зображенням профілю графа Потоцького.

Присутні гаряче підтримали свого короля.

— Тоді, дорогий графе, вам доведеться попозувати моєму медальєру-художнику Йоганну Філіпу Хольцхаузеру.

— Залюбки, ваша величносте, — розплився в усмішці граф Станіслав.

Хольцхаузера запросили до палацу Потоцькиху Варшаві через кілька днів.

Художник пояснив, що на медалі буде погрудний портрет у профіль графа Станіслава. Граф вирішив, що на грудях його обов’язково повинен красуватися великий хрест Ордена Білого Орла. Тому він надів орденський костюм — кунтуш із білого сукна, обшитий златотканим кантом з тонких шовкових золотих і срібних ниток, і парчевий жупан. А поверх костюма — орденську стрічку із хрестом. Жозефіна уважно оглянула чоловіка.

— Мені здається, ти повинен бути в мундирі: ця медаль через століття розповість нашим нащадкам, що ти заробив цей знак за свої військові діяння, будучи генералом.

Потоцький погодився з таким аргументом і поверх камзола надів мундир з еполетами. На грудях, нижче шиї, Жозефіна прикріпила мереживне жабо, на голові була непомітна перука з хвостиком, стягнутим стрічкою. Довершувала наряд генерала стрічка з орденом, що йшла від лівого плеча через груди під праву руку.

— Станіславе, так значно солідніше й урочистіше, — Жозефіна була задоволена.

Граф знав, що у його дружини добрий смак, а тут її підтримав ще і Йоганн Філіп.

— Я не хочу вам лестити, графе, але у вас справді благородний профіль: високе чоло, римський ніс, щоправда, підборіддя злегка важкувате, але це зовсім не псує обличчя.

Художник працював над малюнком більше місяця. Жозефіна час від часу робила критичні зауваження, до яких Хольцхаузер уважно прислухався.

Коли остаточний варіант малюнка був затверджений, медальєр вручив Потоцькому записку від короля.

«Дорогий графе! На аверсі медалі ми пропонуємо вам наступний текст: STANISL: FELICI РОТОСКІ PALATINO RUSSI &Аеlig; QUOD IN COMITIIS, MDCCLXXXIV. REIPUBL: COPIAS COMPARAND О, ЕТ TUENDO SUIS SUMPTIBUS MILITE, AUCTURUM SE ULTRO OBTULERIT, CONSCRIPTA NUPER POTOCCIANA LEGIO, CIVI OPTIMO AUCTORI TRIBUNOQUE SUO1786.

СТАНІСЛ: ФЕЛІКС ПОТОЦЬКИЙ ВОЄВОДА РУСЬКИЙ У ЗВ’ЯЗКУ З ЙОГО УЧАСТЮ В ГРОДНЕНСЬКОМУ СЕЙМІ 1784. РЕСПУБЛ: РІВНІСТЬ МОЖЛИВОСТЕЙ, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СВОЇХ ВІЙСЬКОВИХ ВИТРАТ, ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДОБРОВІЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ, НЕДАВНО ПРОВЕДЕНИЙ НАБІР У ЛЕГІОН ПОТОЦЬКОГО, ГРОМАДЯНСЬКЕ БЛАГО ПОБОРНИКИ ДЕПУТАТИ ПРИСВЯЧУЮТЬ 1786.»

— На словах його величність просив передати, що якщо цей текст вас влаштовує, я негайно розпочну ліплення і виготовлення форми, — повідомив Йоганн Філіп.

— Передайте його королівській величності, що для мене велика честь бути настільки високо оціненим на цьому пам’ятному знакові.

До палацу Потоцьких у Варшаві, як буває в таких випадках, потягнувся натовп підлабузників і прохачів. І до тих, і до інших граф ставився спокійно, вважаючи, що цю навалу потрібно просто пережити як один з атрибутів слави, що прийшла до нього. Тим більше що він, як і раніше, вважав інтерес до себе швидше надуманим, ніж заслуженим. І все ж йому було приємно розгортати свіжі газети, де так чи інакше згадувалося його ім’я. Ксьондз Франтішек Сярчинський написав велику статтю «Похвала Станіславу Потоцькому Щенсному», тут же видану окремою брошурою. Трохи згодом придворний поет Чарторийських Франтішек Діонізій Княжнін у своїй «Оді на регімент Потоцьких» закликав націю до єдності, намагаючись розбудити віру в майбутнє на прикладі графа Станіслава Потоцького.

Незабаром відбулася подія європейського масштабу — графа Станіслава запросили на чергові вибори Великого майстра Великого польського сходу (Польщі, Литви та України). Потоцький сприйняв запрошення не більше ніж данину поваги до себе. Однак коли його кандидатуру запропонували на пост Великого майстра, граф категорично відмовився, вважаючи, що він ще не готовий до подібної місії. Але його підтримав брат Eques Salsinatus (а це був король Станіслав Август), і графа Станіслава Потоцького майже одностайно благословили на виконання обов’язків Великого майстра.

На процедурі посвяти дещо збентежений Потоцький пообіцяв, що боротиметься за подальший розвиток масонства, за відродження Польщі, процвітання народу.

— У наших ложах кожен зможе висловлювати свою думку, не боячись бути перерваним. При обговоренні будь-яких проблем у нас не обов’язкова однодумність. Боротьба світла з темрявою, із забобонами і релігійною нетерпимістю — одне з наших основних завдань. Я ж, зі свого боку, прагнутиму розвивати братерські зв’язки з іншими Великими ложами світу.

Восени 1785 року на щорічний ярмарок до Умані приїхали кузени графа Станіслава Ігнацій та Станіслав Костка Потоцькі, Северин Ржевуський і Адам Чарторийський. Останнім з Білої Церкви підтягнувся сусід Потоцьких товстун Ксаверій Браницький.

Граф Ксаверій належав до того типу людей, яких називають «зірвиголова». Батько Браницького залишив синові у спадок пристойний достаток, який Ксаверій успішно розтринькав у молодості. Здобувши прекрасну освіту в Європі, Браницький спочатку захопився подорожами, але потім його душа зажадала гострих відчуттів, і він почав шукати військової слави. Маючи запас зухвалості, сміливості й авантюризму, граф Ксаверій Браницький спочатку воював проти Пруссії в лавах французького війська, потім брав участь у Семирічній війні. Пізніше зійшовся з майбутнім королем Станіславом Августом і вірно йому служив. Станіслав Август мав справжню прихильність до Браницького — йому потрібні були віддані люди. І граф Браницький почав стрімко просуватися службовими сходами, йому були даровані Перемишльське і Білоцерківське староства. Граф Ксаверій знову розбагатів, але це не вгамувало його войовничий дух. Життя своє не цінував ні в гріш, тому його шпага чи не завжди була при ньому. Він шукав будь-якого приводу для дуелі. При цьому благородство його душі ніколи не дозволяло порушувати кодекс честі дуелянта. Чого тільки варта гучна свого часу дуель графа Браницького з відомим ловеласом Джакомо Казановою! Поєдинок відбувся через одну італійську актрису, і спровокував його граф Ксаверій. Хоча Казанова не був дворянином (а це означало, що Браницький міг не лише відмовитися від дуелі, а й запросто вислати Казанову з країни), бій усе-таки відбувся. Граф поранив Казанову в руку, сам же дістав важке поранення в живіт, майже смертельне в ті часи. Слуги Браницького накинулися на суперника, готові порубати того, але граф зупинив їх наказом не чіпати Казанову. Яким важким не було поранення, Ксаверію вдалося вижити.

Володіючи рідкісною красномовністю і дотепністю, граф Браницький постійно розбурхував сейми своїми ідеями і пропозиціями. Не визнаючи жодних етичних критеріїв, міг сміливо критикувати і короля, і будь-якого магната. Ну а в пиятиках і картярських іграх нашому гуляці не було рівних.

Ось і тепер, приїхавши до Умані, він загорівся ідеєю відродження батьківщини, створивши опозицію королю. Федерація воєводств, запропонована Станіславом Потоцьким, — один із шляхів цього відродження.

— На останньому сеймі король попросив погасити свої борги народними грошима, і сейм в черговий раз дав свою згоду. Але глава держави повинен керувати, а не розкошувати, — заявив Браницький гостям Потоцького.

Депутати сейму (яких було чимало серед запрошених до Потоцьких) вирішили зібратися через рік у Чарторийського в Пулавах, кожен зі своїми пропозиціями та ідеями.

Якось після балу графиня Жозефіна попросила чоловіка прийняти делегацію жінок — дружин гостей.

— У нас до тебе є розмова на дуже делікатну тему, — оголосила Жозефіна.

Наступного дня слуга доповів, що кілька жінок просять прийняти їх. Граф Станіслав усміхнувся і повідомив, що готовий до зустрічі.

— Ваше світлосте, — офіційно почала розмову графиня Жозефіна, — ми, прогресивні жінки, звертаємося до вас як до Великого майстра польського масонства.

Потоцький підвів очі з німим запитанням: «Звідки вони знають про це?»

— Ми не пояснюватимемо, звідки у нас такі відомості, і сподіваємося, що ви цього не заперечуватимете.

Граф Станіслав зрозумів, що жінки налаштовані дуже рішуче, але не міг приховати усмішку.

— Слухаю вас уважно.

Жінки всі разом почали говорити, Станіслав підняв руку і попросив Жозефіну, щоб говорили по черзі.

— Ще в Варшаві ми вирішили просити тебе організувати жіночу масонську ложу, — повідомила графиня Потоцька.

Граф Станіслав від несподіванки встав із-за столу і в першу мить навіть не знав, як на це реагувати. Потім, трохи заспокоївшись, відповів:

— Це неможливо, милі дами. Конституція вільних каменярів категорично забороняє приймати жінок у масони. Але чому у вас виникло таке бажання?

— Масонство своїми ідеалами вибрало розум, рівність, незалежність, чи не так? — вступила в розмову графиня Чарторийська.

— Так, це правда.

— Тоді чому ви не можете знайти нам місця в тому гармонійному і досконалому світі, який намагається побудувати Орден?

— Навпаки, милі сестри (можна я вас так називатиму?). Ми вас любимо і цінуємо як матерів і дружин, і саме тому не хочемо звалювати на вас додаткові труднощі.

— Так, ми знаємо, що народжувати і виховувати дітей — наша головна місія на землі. Але і ви, масони, намагаєтеся переробити людей, зробити їх терпимішими, чистішими, перевиховати. А якщо ми, матері, познайомимося з вашим вченням, то намагатимемося з раннього дитинства закладати у своїх дітях риси, відповідні вашим ідеалам, і цим полегшимо вашу працю, коли діти стануть дорослими.

— До того ж, ми не претендуємо на спільне перебування в ложах чоловіків і жінок. Хочемо, щоб була створена суто жіноча ложа, — додала графиня Жозефіна.

— А ще, графе, нам дуже цікаво і навіть страшно. Ми згораємо від цікавості, коли чуємо розповіді про те, які перепони ви долаєте у своїх ритуалах — це і вогонь, і мечі з кинджалами, і клятва на крові, і ходіння по цвяхах, і навіть стрибки у прірву. Я просто тремчу від страху, — несподівано для всіх пролепетала графиня N*.

Після цих слів засміялися уже всі.

— Так, масонські ритуали первісно розраховані на лицарський дух і чоловічу психіку. Ви, звичайно, перебільшили міру їх небезпеки для здоров’я. Хоча деякі ритуали, я думаю, вам не підійдуть.

— Які ж?

— Ну, наприклад, у майбутнього масона є ритуал, обов’язковою умовою якого є оголені груди з лівої сторони на знак відкритості серця.

— О, з цим ми якраз згодні, — мало не хором відповіли жінки, і їхні слова потонули в загальному реготі.

— Ну гаразд, — промовив граф Потоцький, і в кабінеті запанувала тиша. — Я не кажу вам «так», але і не кажу «ні». Сам прийняти таке рішення я не можу — мені потрібно порадитися з братами.

Незабаром на своєму Конгресі брати — члени Великого польського сходу вирішили створити автономну жіночу ложу і назвали її «Благодійність».

Через дев’ять місяців граф Потоцький отримав листа від короля.

«Ваша світлосте, пане генерале! Мені надійшла скарга на російський полк, розквартирований на Волині. Команди полку беруть у поміщиків фураж насильно, грошей не дають, залишають тільки квитанції. А якщо одержують відмову в наданні товарів, відбивають замки в коморах, забираючи звідти самовільно сіно та овес. На реляції, подані полковнику Сологубу, відповіді немає. Прошу вас як нашого регіментарія або звернутися зі скаргою до князя Потьомкіна, або розібратися самостійно з цими безчинствами».

— Що ж, це непоганий привід для знайомства з князем Потьомкіним, — подумав граф Станіслав.

І зробити це було не так уже й складно. Річ у тім, що сусід Потоцьких Браницький був одружений на племінниці Потьомкіна, і князь часто відвідував гетьмана в Білій Церкві.

Незабаром Ксаверій Браницький повідомив графу Станіславу, щоб той готувався до зустрічі гостей, і коротко розповів про уподобання князя в їжі, музиці та розвагах. І справді, не минуло й тижня, як прибув офіцер від князя Потьомкіна, який повідомив про завтрашній приїзд генерал-губернатора Новоросії.

Граф Станіслав дещо хвилювався: ходили чутки про нібито вибуховий характер князя, що той примхливий, піддається постійним перепадам настрою, цинічний. Але виявилося зовсім навпаки.

Потоцький приймав Потьомкіна в Тульчині з усіма почестями, як і годиться зустрічати другу особу сусідньої держави. За кілька кілометрів до міста, за дорученням графа Станіслава, князя зустрів кінний загін, який конвоював кортеж Потьомкіна до самого міста. У Тульчин князь в’їжджав під барабанний бій, гарматні залпи і дзвони. На центральній площі були вишикувані війська. По обличчю гостя граф Станіслав зрозумів, що Потьомкін задоволений таким ставленням до своєї особи. Після урочистої частини граф Потоцький запросив гостей до палацу.

Потьомкін, відмовившись від відпочинку після дороги, запропонував генералу Потоцькому відразу ж узятися за вирішення офіційних питань. Граф Станіслав запросив князя до кабінету і вручив йому скаргу на російський полк. Потьомкін уважно вивчив документ.

— Ваша світлосте, прошу принести мої щирі вибачення його величності королю Станіславу Августу. Я невідкладно розберуся у ситуації, і винні будуть покарані. Сподіваюся, надалі такі неподобства не повторяться.

— Ваша світлосте, — так само офіційно відповів Потоцький, — я негайно напишу королю вашу відповідь, і думаю, Станіслав Август буде задоволений її змістом. А зараз прошу на обід у вашу честь.

Потьомкін виявився дуже приємним співрозмовником і допитливою людиною. Коли під час обіду камерний ансамбль виконав твори Боккеріні, князь задоволено заусміхався.

— Графе, бачу, розвідка у вас працює на належному рівні.

(Браницький в листі Потоцькому повідомив, що у даний час Потьомкін обожнює слухати твори Луїджі Боккеріні, особливо його квартети, і вважає навіть у чомусь кращими за твори Гайдна. У політиці дрібниць не буває — Потоцькі добре попрацювали і над цим питанням.)

І тепер князь залюбки почав бесіду про переваги обох авторів. Музику Боккеріні він вважав чуттєвішою й емоційнішою, а музику Гайдна — логічнішою.

Графиня Жозефіна охоче долучилася до цієї розмови і підтримала князя.

— Ваша світлосте, в Європі також не вщухають суперечки, хто з цих авторів талановитіший, і чия музика краще. Але мене найбільше вразила фраза, яка звучить приблизно так: «Якби Бог захотів говорити з людьми за допомогою музики, то вибрав би музику Гайдна, але якщо б Всевишній сам захотів послухати музику, то, без сумнівів, вибрав би Боккеріні».

— Браво! — заплескав у долоні князь. — Емоційніше сказати не можна.

Після цього деяка напруженість у стосунках господарів із князем зникла, і подальше перебування ясновельможного в Тульчині залишило найприємніші спогади. Музичні вечори в театрі палацу, прогулянки по парку і околицям міста, навіть відвідування селищ — усе це дуже сподобалося князю.

Потьомкін відмовився від полювання, запропонованого Потоцьким, зате залюбки відвідав кінний завод, жваво цікавився врожаєм і цінами на борошно, овес, сіно. І незабаром запропонував графу Станіславу контракт на поставку багатьох товарів, причому за вищими цінами, ніж Потоцький продавав.

— У Росії минулий рік був неврожайним, а армія може бути боєготовною, тільки коли вона сита, — пояснив свою пропозицію князь.

Такий договір був дуже вигідний Потоцькому, і Потьомкін, знаючи це, включив до свого почту людей, що займалися постачанням в армію. Після кількох днів переговорів постачальників з управляючими й економами графа Потоцького були підготовлені папери для підпису.

Контракти підписали в останній вечір перебування князя Потьомкіна в Тульчині. Розлучалися господарі з гостем майже друзями, і на прощальній вечері князь сказав:

— Учора я отримав листа від її імператорської величності Катерини II. Наша імператриця з великою симпатією ставиться до вас, графе, і до вас, графине. І сьогодні я відкрию вам маленький секрет. На початку наступного року її величність планує тривалу, багатомісячну подорож з Петербурга до Криму. У листі вона запрошує вас відвідати Київ під час її перебування в цьому прекрасному місті, і вашу присутність вважатиме за велику честь із вашого боку. Я як організатор цієї поїздки також мрію бачити вас у Києві, де збереться безліч важливих осіб з усієї Європи.