Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 12. 1787 рік

Настав 1787 рік…

На початку року графиня Софія де Вітте отримала депешу від короля Речі Посполитої Станіслава Августа із запрошенням терміново з’явитися до двору. Чим була викликана така квапливість, кур’єр не пояснив, а тому графиня не стала довго роздумувати і, попрощавшись із чоловіком, попрямувала до Варшави.

Після невеликого офіційного прийому в королівському палаці й обіду на честь 55-річчя короля придворним були призначені аудієнції на наступний день. Король був схвильований, відчувалося, що йому не до святкувань.

Софія одяглася скромніше і в призначений час прибула до палацу.

— Графине, — почав без передмов король, — я хочу, щоб через місяць ви супроводжували мене в вояжі по Польщі й Україні для зустрічі з Катериною II, князем Григорієм Потьомкіним і, можливо, з імператором австрійським Йосифом II. Князь Потьомкін, за повідомленням моїх людей, домігся великих успіхів в облаштуванні Лівобережної України та Криму, створив там майже незалежне царство і тепер бажає похвалитися перед монархами своїми досягненнями. Але не це мене хвилює. Останнім часом погляди князя все більше звертаються на правий берег Дніпра: видав свою племінницю заміж за графа Браницького, налагодив торгівлю з графом Станіславом Потоцьким. Обидва графа, і Браницький, і Потоцький, і раніше були неприязно налаштовані до нас, а тепер тим паче показують свою незалежність. Потрібно з’ясувати, чи не задумав князь Потьомкін розширити свої володіння.

— Чим же я можу бути вам корисна, ваша величносте?

— По дорозі до Канева, де планується зустріч із царицею, ми зупинимося в Тульчині у палаці Потоцьких. Кажуть, він за розкішшю не поступається моєму, королівському. У Хвостові повинні відбутися переговори з князем Потьомкіним. Стверджують, що Потоцький не дуже щасливий зі своєю дружиною Жозефіною Мнішек. Потьомкін же, навпаки, всюди оточений жіночою увагою і ласкою, залюбки відповідає жінкам тим же… Ось тут-то і знадобляться ваша врода і природний розум. Необхідно дізнатися про таємні задуми цих панів. Будучи послом у Росії при дворі Єлизавети, я вдало користувався одним зробленим мною спостереженням (його справедливість була неодноразово перевірена згодом): про великі таємниці не говорять, поки не віддзвонить опівночі. Людина, яку вранці застаєш застебнутою на всі ґудзики і яку вдається розніжити протягом дня, розважаючи її і не подаючи вигляду, що ти збираєшся щось у неї вивідати, відкривається надвечір сама собою, як квітка Єрихону: між першою і другою ночі вона повністю відверта, а на світанку закривається знову. Сонце і таємниця — погані союзники. І я дізнавався набагато більше російських секретів узимку, ніж влітку, коли у них в Петербурзі протягом шести тижнів зовсім немає ночі.

— Якщо я правильно зрозуміла, ваша величносте, ви штовхаєте мене в ліжко до цих панів.

— Ні, графине. Доводити справу до ліжка зовсім не обов’язково. Щоправда, — усміхнувся король, — якщо вам самій це буде не неприємно.

— У мене є чоловік, — спалахнула Софія і вискочила з кабінету.

Князь Григорій Олександрович Потьомкін, фаворит Катерини II, справді був вродливим, ставним чоловіком. Але не тільки це приваблювало в ньому жінок, враховуючи фізичний недолік князя — відсутність ока. Потьомкін обожнював жінок. Обожнював настільки, що міг відкласти навіть справи державної важливості заради зустрічі з черговою красунею. І до кожної своєї коханки князь ставився так палко, ніби це його єдине й останнє кохання. Прекрасний психолог, Григорій Олександрович щедро обдаровував своїх жінок подарунками і робив це завжди незвичайно, красиво і з вигадкою, викликаючи захоплення. І коли коханка дізнавалася, що у неї є суперниці, то… пробачала Потьомкіна.

Неординарність мислення, природне фантазерство, організаторські здібності, безстрашність воїна перетворили цю людину на одну з видатних постатей XVIII століття.

У тридцятирічному віці потрапивши на територію України, Григорій Потьомкін закохався в цей край і все подальше життя провів тут, зробивши стільки корисного для України, скільки не зробив жоден правитель до нього.

Отже, тридцятирічний поручик Потьомкін потрапляє на театр турецької війни і за п’ять років, завдяки своїй безстрашності і кмітливості, стає генерал-поручиком. Ще рік — і він уже генерал-аншеф, спершу граф, а потім і князь Священної Римської імперії з титулом ясновельможного.

А в 1775 році Потьомкін прибуває до України не тільки як воєначальник, а і як державний муж. Що ж він тут застає?

Північ України — це старовинні золотоглаві міста Новгород-Сіверський, Ніжин, Чернігів і Київ, територія з давніми традиціями, розвинутою торгівлею. Праворуч від Дніпра — землі дуже доглянуті, поділені між Річчю Посполитою, Австрією і Османською імперією. Лівобережна Україна — слаборозвинена і малозаселена, із Запорізькою Січчю поблизу порогів Дніпра. Південь — пустеля, нейтральна смуга, зона відчуження, хоча за природними умовами це благодатний край. Але нескінченні набіги татар змусили українців покинути ці місця. І нарешті, татарський Крим. У Петербурзі Потьомкіну пояснили, що це — непотрібні, марні землі з дуже спекотним кліматом. Двічі московити вторгалися на півострів і двічі майже повністю втрачали там свою армію. Причиною тому було зовсім не страшне татарське військо. Нестерпна спека, відсутність прісної води, слабке знання місцевості — все це діяло значно сильніше, ніж ворог. Тисячі трупів загиблих солдат і полеглих коней довелося залишити на шляху втечі.

І можливо, вже тоді у своїх фантазіях Потьомкін побачив і почав створювати з південних губерній Росії фактично незалежне царство. І бачив він його — від Молдови до Кубані, від Смоленська і до Криму.

Отже, граф Потьомкін прибуває до України, щоб… насамперед знищити Запорізьку Січ і через рік стати князем Священної Римської імперії з титулом ясновельможного. Але… Князю потрібна була боєздатна, швидка, мобільна армія. Проти татар і турків неможливо було воювати звичайними методами. Необхідний був багатовічний досвід боротьби з непередбачуваним суперником. Російські війська здатні були стояти насмерть стінка на стінку, вгризатися в землю, відвойовуючи кожен клаптик землі. Все це досягалося муштрою, нескінченним повторенням, доведенням до автоматизму однієї і тієї ж операції протягом кількох років. Але не це тут було потрібно.

Для боротьби з хитрими і розумними турецькими військами необхідні були не менш розумні воїни, які досконало вивчили їхні звички, прийоми війни, топографію місцевості. Запорожці знали не тільки принцип організації ворожих військ, а й систему озброєнь, час нападу, дроблення загонів і місця їх дислокацій. За кілька століть протистояння ворогу вони вивчили місця засідок противника; броди на річках; печери і колодязі; дороги і переправи. Самі неодноразово використовували методи турків, нападаючи або захищаючись. Ну а властиві українцям кмітливість, винахідливість, спритність, хитрість і вправність робили запорожців чудовою військовою силою у війні проти турків.

Князь Потьомкін усе це чудово розумів. Більш того, багато чого з досвіду запорожців він застосовував для створення нової армії. Саме у запорожців він підгледів простоту в одязі і вміння швидко готуватися до бою. Провівши чимало часу серед козаків, Потьомкін краще розумів недоліки російської армії і необхідність здійснення реформ.

«Очистити полки від зайвих надмірностей і кожен рід війська поставити на такій нозі досконалості, щоб уся в ньому благопристойність була відповідно до стрімкого його руху».

Потьомкін скасував у солдат буклі на голові, ввів коротку стрижку, хоча сам віддавав перевагу довгому волоссю, за що у запорожців за ним закріпилося прізвисько Грицько Нечеса. Заборонив нескінченне маршування і муштру, прийняті в російській армії. А в уставі для військ записав:

«Одяг військ наших і амуніція такі, що придумати ще не можна краще для пригнічення солдата. Краса одягу військового складається в рівності і відповідності речей з їх вживанням; вбрання повинно служити солдатові одягом, а не бути тягарем. Усяке франтівство належить знищити, бо воно є плід розкоші, вимагає багато часу, утримання і слуг, чого у солдата бути не може… Туалет солдатський повинен бути такий, що встав, то й готовий…

Для піхотного шпага зайвий тягар, зброя невикористовувана, про яку головне старання у всіх, як би вправніше надіти, щоб марширувати вільніше, також і ворочатися; многія армії шпаг у піхоті не вживають, а носять багнети.

Сідло угорське краще всіх сідел; доказ того, що всі нації, які їздять верхи, такі вживають: угорці, татари, черкеси, козаки і поляки, вони легкі, коней зовсім не саднять; робити їх у постах можна і дешевше старих».

Мудрі ватажки запорізьких козаків Антон Головатий і Сидір Білий допомогли Потьомкіну в короткий термін сформувати п’ять драгунських полків і сім гусарських, необхідних для розвідки і швидких маневрів. Трохи пізніше ще десять козацьких полків також були перетворені на регулярні.

Але збільшення числа кінних полків було недостатньо. Потьомкін розумів необхідність посилення боєготовності всього війська. І надійшов наказ: довести число гренадерів з селян і міщан України до сорока батальйонів, сформувати шість єгерських корпусів, мушкетерські чотирьохбатальйонні полки. Чисельність армії у смузі від Кубані до Дніпра досягла 150 тисяч чоловік. Саме цим військам із часом належить брати Ізмаїл та Очаків, Перекоп та Гаджибей, Кишинів і Бендери.

Завдяки успішним військовим діям князя Потьомкіна територія півдня країни почала поступово збільшуватися, що дозволило ясновельможному князю закласти нові міста Херсон і Катеринослав, побудувати дороги і нові мости. Пустельні землі почали заселятися й оброблятися.

Після приєднання у 1783 році Криму до Новоросії завершився вихід країни до Чорного моря. Херсон став базою будівництва Чорноморського флоту, а базування флоту перенесено до Севастопольської гавані. За умов використання водних шляхів відкривалися нові можливості для торгівлі.

Від втілених у життя задумів у Потьомкіна голова йшла обертом, а мріялося ще про більше. Як державному діячу йому хотілося показати всій Європі не стільки кількість завойованих земель, скільки якість перетворень у них. Як простій людині князю не терпілося вразити всіх результатами своєї діяльності.

Потьомкіну вдалося добитися свого. Не лише глави трьох європейських держав — російська цариця Катерина II, польський король Станіслав Август під ім’ям князя Понятовського, австрійський імператор Йосиф II під ім’ям графа Фалькенштейна, а й дипломати, дворяни, поміщики, духівництво зі Старого Світу були запрошені на початку 1787 року відвідати Україну.

6 січня 1787 року Катерина II покинула Санкт-Петербург і вирушила до Києва. Майже весь двір і дипломатичний корпус супроводжували царицю у цій далекій подорожі. Сильні морози і короткий день анітрохи не бентежили мандрівників. Майже всі учасники вели щоденники, щоб залишити нащадкам подробиці подорожі, пікантні дрібниці і просто свої думки. Найбільш жваво, неупереджено, з описом природи і замальовками характерів подорожуючих робив це французький посол Сегюр:

«Потяг складався з чотирнадцяти карет і 124 саней з 40 запасними. На кожній станції нас чекали 560 коней.

Було 17 градусів морозу, дорога прекрасна, і ми їхали славно. Наші карети на високих полозах начебто летіли. Щоб захищатися від холоду, ми закуталися у ведмежі шуби, одягнуті поверх іншого, ошатнішого та багатшого, але теж хутряного одягу; на головах у нас були соболині шапки. Таким чином, ми не помічали холоднечі, навіть коли вона доходила до 20 градусів. На станціях всюди було так добре натоплено, що швидше ми могли зазнати зайвого жару, ніж холоду. У цей час найкоротших днів у році сонце вставало пізно, і через шість чи сім годин наступала вже темна ніч. Але для розсіювання цього мороку східна розкіш надала нам освітлення: на невеликих відстанях по обидва боки дороги горіли величезні багаття з повалених у купи сосен, ялин, беріз, так що ми їхали між вогнів, які світили яскравіше денних променів».

Звичайно ж, найбільша карета була у Катерини. Всередині неї імператриця могла дати обід на вісім персон або ж піти до спальні зі своїм фаворитом Мамоновим. Бібліотека і канцелярія дозволяли займатися справами в дорозі. Ну і, вибачте, вбиральня, щоб не оголювати на морозі найясніші зади. Тепло в кареті підтримувалося грубкою, яка опалювалася дровами.

25 січня на кордоні Новгород-Сіверського намісництва процесію зустрічав генерал-губернатор Новгород-Сіверського, Чернігівського та Київського намісництв фельдмаршал Петро Олександрович Румянцев.

«Обличчя цього маститого й знаменитого героя служило виразом його душі, в ньому було видно і скритність, і гордість, ознаки справжньої гідності», — писав Сегюр.

Катерина дуже любила цього полководця і за перемогу в турецькій війні, що остаточно позбавила Московське царство від васальства Османською імперією, пропонувала Румянцеву в’їхати до Москви на колісниці через тріумфальну арку! Але він відмовився: такі почесті чинилися хіба що в Стародавньому Римі.

А ось Катерина не змогла відмовитися від цього ритуалу: спочатку в Новгород-Сіверському (через тріумфальну арку з гербами десяти козацьких полків, побудовану на її честь), а потім і в Чернігові.

— Ось бачиш, Петре Олександровичу, — докірливо, але з усмішкою мовила цариця Румянцеву, — я поступливіша і не відмовляюся від твоїх почестей.

— Ну що ти, матінко, — відповідав Румянцев. — Моя справа — воювати, а твоя — приймати почесті.

До Чернігова Катерина в’їжджала близько шостої години вечора. Було вже темно, але весь шлях освітлювався, як удень. Імператриці довелося проїхати через три тріумфальні арки, прикрашені палаючими плошками і квітами, і тріумфальні ворота, перш ніж вона потрапила до найстарішої частини міста — пагорбу на високому березі Десни, де розташовувалися фортеця і дитинець. Чернігівська фортеця складалася з кількох ліній укріплень, а потужні фортифікації були добре оснащені.

Дзвіниці Спасо-Преображенського, Борисоглібського соборів і Колегіуму підсвічувалися плошками, полум’я яких коливалося в такт дзвонам. Артилерійські залпи, військовий парад та феєрверк супроводжували в’їзд Катерини в древній, але такий прекрасний Чернігів.

Виправка військових була на висоті, навіть фельдмаршал Румянцев, що знався на цій справі, залишився задоволений.

— Що ж, дорогий Петре Олександровичу, я, мабуть, затримаюся в Чернігові на кілька днів, — оголосила Катерина.

Румянцев, звичайно ж, чекав цього, більше того, готувався до зустрічі найсерйознішим чином.

Задовго до приїзду було видано наказ, який проголошував:

«На станціях, де обіди і нічліги призначені, а тим більше перебування, потрібна і дичина, і жива риба. Серед дичини — лосі, кабани, кози і зайці, а з птахів — дрохви, глухі і польові тетерева, рябчики і куріпки. Для цього потрібно визначеним до стрільби та полювання людям потрібну кількість пороху і свинцю або на купівлю всього необхідне число грошей видати.

Крім цього, на кожну поштову станцію треба надіслати по 3 рогатих худоби, 3 телят, 10 баранів, 15 курей, 15 гусей, 2 пуди борошна, 2 відра вершків, 500 штук яєць, 6 окостів, барило оселедців, 50 лимонів, самовари, чайники, обробні дошки і столові прибори…»

Як і годиться в таких випадках, предводитель дворянства Новгород-Сіверського намісництва Афанасій Лобисевич тут же зробив розцінку усіх призначених продуктів: «На кожному таборі належало заготовити їстівних припасів усього на суму 180 руб. 95 коп.: волів 3 — 25 руб., телят 3–3 руб. 50 коп., баранів 10 — 7 руб., птиці: курей 15 — 1 руб. 50 коп., гусей 15 — 3 руб., качок 15 — 2 руб. 50 коп., індичок 15 — 3 руб. 75 коп., дикої птиці — на 5 руб., сиру голландського — на 2 руб., масла коров'ячого пуд — 8 руб. 20 коп., вершків 2 відра — 5 руб., яєць 500 — 5 руб., чаю фунт — 4 руб., кави півпуда — 6 руб. 50 коп., цукру 2 пуди — 22 руб., вина білого 3 відра — 12 руб., вина червоного 3 відра — 12 руб., горілки французької 2 відра — 14 руб., солодкої горілки 5 штофів — 15 руб., міцної горілки 5 штофів — 8 руб., англійського пива 4 дюжини — 24 руб., оселедців барило — 5 руб. і масла прованського 1/2 дюжини — 3 руб.».

Через два дні царський кортеж під пальбу рушниць і дзвони покинув Чернігів. Попереду був Київ.

У той час Київ не був цільним містом і складався із трьох розрізнених частин: Подолу, Старого Києва і Печерська. А Хрещатиком іменувалася місцевість уздовж Дніпра, де Володимир Великий хрестив киян. Тим не менш, древній Київ відрізнявся своєю величчю, красою та гостинністю жителів.

Усі кияни (і вельможні, і бідні) перебували в хвилюючому очікуванні приїзду численних гостей з Європи.

Станіслав і Жозефіна Потоцькі з двома старшими дітьми приїхали до Києва в середині січня і влаштувалися в шикарному затишному двоповерховому будинку неподалік від Царського палацу.

Величезна кількість аристократії вже зібралася в Києві, не менше ще очікувалося.

Графу Станіславу було цікаво спостерігати, як тихий і спокійний Київ поступово оживав і починав вирувати.

Відразу по приїзді Жозефіна вмовила чоловіка влаштувати невеликий прийом.

Наступного дня у вітальні Потоцьких почали збиратися запрошені. Першими завітали подружжя Браницьких. Дружина графа Ксаверія Браницького Олександра була племінницею князя Потьомкіна і знала всі плітки і чутки, які надходили зі шляху прямування поїзда цариці. Приїхав і предводитель дворянства Києва граф Василь Капніст. Цей молодик (а йому ще не виповнилося і тридцяти) подавав великі надії як поет і драматург. Багато хто з присутніх читали рукописний варіант його досить сміливої «Оди на рабство», в якій автор виступав за свободу України, проти запровадження кріпацтва. Щоправда, видати її молодий чоловік поки не наважувався. Приїхав і двоюрідний брат Станіслава граф Ігнацій Потоцький разом із князем Сапєгою. Привітавшись із господарями і гостями, вони відразу усамітнилися, щось жваво обговорюючи. Трохи згодом прибув генерал-фельдмаршал Каменський, і вітальня відразу наповнилася шумом і жартами. Під’їхали й інші гості. Вечір розпочався.

Усе товариство розбилося на чотири групи. Господиня дому, вродлива і дещо гордовита графиня Жозефіна, разом з Олександрою Браницькою зібрали навколо себе майже всіх жінок, в іншій групі в центрі уваги були двоюрідні брати Потоцькі, генерала Каменського обступили військові, і нарешті, четверту групу склали київські дворяни з губернським предводителем дворянства графом Капністом на чолі.

Звичайно ж, усіх дам цікавили вісті з дороги.

— Дмитрієв-Мамонов, фаворит Катерини, зовсім розхворівся в дорозі, і все товариство змушене було зупинитися на три дні, — повідомила графиня Браницька.

— Що ж з ним трапилося, застудився? — поцікавилася графиня Жозефіна.

— Ні, його, бідненького, закачує в дорозі, — не без сарказму пояснила Браницька.

— Цілий день в дорозі важко витримати, — зітхнула Потоцька.

— Та ні ж! Не цілий! — вигукнула племінниця Потьомкіна. — Поїзд рухається з 9 до 12, потім відпочинок, а з 15 до 19 — знову дорога. Якщо врахувати, що сніг по всьому шляху уторований, подорож перетворюється на приємну прогулянку. Швидше за все, молодий куртизан об’ївся ананасів.

— Невже і в дорозі Катерина не може обійтися без коханця?

— О, так! Вона стверджує, що і дня не може прожити без любовних утіх.

Браницька розповіла анекдот, як Катерина II ночувала одна, під ранок замерзла і викликала грубника. Побачивши гарного молодика, запалала до нього пристрастю, але той на її прохання зігріти приносив усе нові і нові оберемки дров, і лише коли камін розжарився до червоного, зрозумів, у чому справа.

— Він був такий гарний коханець, що Катерина в захваті вигукнула: «Продовжуйте, пане капітане!», а коли справа була зроблена, додала: «Відтепер ви називатиметися Тепловим, у пам’ять про ту подію, коли ви зігріли свою государиню. Дякую за чудову службу вітчизні, пане полковнику! Прощавайте!»

І кажуть, в того ж дня йому було наказано негайно покинути Петербург з указом про дарування йому потомственого дворянства, прізвища Теплов та десяти тисяч селян десь тут, у Чернігівській губернії.

Жозефіна усміхнулася і, кокетливо поглянувши на графа Капніста, мовила:

— Графе Василю, приєднуйтесь до нас разом з вашим товариством.

— Із задоволенням, — Капніст уклонився. — Ми якраз обговорюємо приготування до приїзду імператриці.

— Бідний граф Румянцев, йому не позаздриш.

— Так, інспекція, вивчивши план Царського палацу, вирішила, що він досить добрий для прийому Катерини. Але ми-то знаємо, що він занепав і потребує серйозного ремонту. Ось і довелося Румянцеву за власний кошт зробити ремонт, закупити нові меблі, підготувати житло для численного почту. Кияни завжди відрізнялися гостинністю, — усміхнувся Капніст. — Але зараз, по-моєму, магістрат навіть перестарався. Було побудовано троє, — граф Василь підняв угору вказівний палець, — троє тріумфальних воріт, а перед підйомом на Печерськ у Хрещатому яру відновлена Тріумфальна арка. Я не кажу вже про пристрій ілюмінації на магістратській вежі, купівлі поштових коней і безліч інших заходів для зустрічі та проживання імператриці з почтом.

— А скільки часу цариця має намір пробути в Києві? — запитала княгиня Ламберт.

— У князя Потьомкіна план такий: далі вся чесна компанія повинна відправитися на галерах, споруджених спеціально для цієї подорожі, — відповіла графиня Браницька.

— Але ж щоб це здійснити, необхідно чекати не менше двох-трьох місяців!

— Так, і нам доведеться шукати собі розваг.

У групі Потоцького обговорювалося інше питання.

— Коли король Станіслав Август має намір виїхати з Варшави? — запитав граф Браницький.

— Це відбудеться не раніше ніж через місяць, — повідомив князь Сапєга.

— Візит буде офіційний?

— Ні, його величність вирішив не збирати сейм для офіційного дозволу на виїзд із країни.

— Але тоді він не має права залишати межі Речі Посполитої.

— Він планує зустрітися з Катериною у Каневі, що знаходиться на нашій території.

— Розумно, розумно. Але чи не викличе це гніву імператриці?

— Сподіваюсь, ні. Вона повинна пам’ятати, що першим коханцем у неї був Понятовський. А перше кохання залишається у серці на все життя.

— Так, але московити останнім часом почали нахабніти. Нещодавно у Варшаві король Станіслав дивився в театрі п’єсу. Московський посланник Рєпнін увійшов до своєї ложі, коли вже був зіграний перший акт. Побачивши, що вистава давно почалася, велів опустити завісу і розпочати п’єсу спочатку, — презирливо зауважив Ігнацій Потоцький.

— І що король?

— У Станіслава Августа не вистачило сміливості перервати це неподобство, і він усе повернув на жарт.

— Граф Ігнацій рішуче налаштований проти втручання Москви у справи Речі Посполитої, — шепнула Жозефіна Олександрі Браницькій.

— Катерина це знає і просила Потьомкіна позбавити її від присутності графа Ігнація Потоцького, — стиха відповіла графиня Олександра.

В іншому кутку зали генерал Каменський розмовляв із племінником короля Йозефом Понятовським.

— Вдаване перемир’я з турками дуже хитке. Турки збираються з силами, і думаю, найближчим часом нас очікує війна.

— Графе, як ви можете так спокійно говорити про війну? — з неприхованим жахом запитала графиня Соболева.

— Я військова людина, графине. І моє служіння батьківщині в цьому і полягає. Крім моїх здогадок, дані розвідки підтверджують занепокоєння у військах противника. Але не хвилюйтеся. Османська імперія в занепаді — її час минув. Князь Потьомкін — ось хто здатен вдихнути свіжий вітер у ці землі. Чи не так, графе? — звернувся він до Станіслава Потоцького, що тільки-но підійшов до них.

— О так! — вигукнув граф. — Енергія князя здається невичерпною.

Перед вечерею товариство почало розпадатися на дрібні групки, обговорюючи вбрання, зустріч імператриці і короля, майбутній обід.

29 січня Київ зустрічав імператрицю.

За три версти від Дніпра кортеж чекав генерал-майор Енгельгардт з ескадроном лейб-кірасирського полку. Генерал голосно скомандував: «Струнко-о-о!», під'їхав до двомісної карети імператриці, що була запряжена десятьма кіньми, і при схиленому штандарті віддав рапорт. Оркестр грянув марш, і ескадрон почав конвоювати карету. Коли поїзд під’їхав до мосту, в повітря злетіла ракета, і миттєво в Печерській фортеці почалася стрілянина з гармат, а в соборах і церквах залунав дзвін.

— 71 постріл, — підрахував Андрій Полетика, предводитель дворянства Чернігова, звертаючись до губернатора Милорадовича. — Треба запам’ятати для історії.

Цариця переправилася через міст, точніше, навіть не міст, а настил з дерев’яних брусів. Уздовж усього мосту стояли матроси в зеленій формі з червоними комірами і білими еполетами.

Переїхавши міст, Катерина перехрестилася, з полегшенням зітхнула і звернулася до віце-адмірала Пущина:

— Петре Івановичу, я думала знайти в цих полуденних місцях теплий вітер і побоювалася, що переїзд по льоду через Дніпро буде неможливий, а тут мені доповіли, що стоїть двадцятиградусний мороз, який і в Петербурзі рідкість.

— Так точно, ваша величносте. Але в цих краях подібний мороз не такий страшний, і ви не знайдете тут жодного обмороженого.

За мостом біля перших тріумфальних воріт городничий і міський голова піднесли імператриці хліб-сіль і вино, і далі карету супроводжували українські козаки.

Перед другими тріумфальними воротами, що вели до Печерської фортеці, Катерину зустрічали губернатор і дворянство. Київський обер-комендант Кохіус підніс імператриці ключі від фортеці, звідки в цей момент пролунав 101 залп.

Увечері Василь Капніст записав у щоденнику:

«Супроводжена Київськими міщанами верхами, яких було понад двісті осіб. Під’їжджаючи до фортеці Печерської, мали честь зустріти Єя Величність усі члени Київських присутніх місць і дворянства, і жінки з дівчатами міщанського й купецького станів, одягнені в малоросійські каптани. У жінок на головах були кораблики, а у дівчат квіти; у кожної з них було по кошику з квітами, якими перед тріумфальними воротами вистилали шлях у захваті всіма очікуваної Великої Імператриці. Жінок і дівчат було до трьохсот. Звідти зволила Імператриця проїхати до церкви Святого Успенія, що в Печерському монастирі».

Станіслав і Жозефіна зустрічали велику німкеню біля Успенського собору. Жозефіна була в розкішній соболиній шубі. Нарешті всі знатні дами, які готувалися до цього дня не один місяць, отримали можливість продемонструвати свої наряди. Скільки сліз було пролито при покупці, шитті, суперечках із чоловіками про необхідність з’явитися перед імператрицею і двором у найсприятливішому вигляді! Які доводи довелося наводити заради придбання будь-якої дрібниці, будь то діамантове кольє, бальна сукня або салоп, капелюшок або рукавички!

І ось тепер, в очікуванні імператриці, дами й дівчата, розглядаючи одна одну, оцінювали, наскільки добре вони підготувалися до цієї виставки мод. Звичайно ж, графиня Потоцька разом із графинями Браницькою і Скавронською були в центрі уваги. Вони вирізнялися не лише багатством і пишністю вбрання, а й вишуканими манерами.

Несподівано монотонний гул натовпу був перерваний стріляниною з гармат у Печерській фортеці і дзвоном у церквах і соборах. То наближався царський ескорт.

З карети першим вийшов граф і подав руку Катерині II. Під гучне «ура!» цариця під руку з генералом увійшли до Успенського собору.

Граф Станіслав Потоцький уважно поглянув на царицю. Про себе він зазначив, що 57-річна Катерина виглядала не найкращим чином (схоже, позначилася тривала подорож або проблеми зі здоров’ям). Але жвавість поведінки залишилася колишньою, так само, як і привітна усмішка на обличчі. Знатні дами, поспішно скинувши шуби, пішли за нею.

Наступного дня Катерина II влаштовувала великий прийом у Царському палаці. Об 11-й годині всі присутні, аж «до п’ятого класу включно», були допущені до руки імператриці. Після закінчення аудієнції «приготовлений був стіл на вісімдесят кувертів». Імператриця оголосила присутнім, що завтра влаштовує в Царському палаці бал.

Увечері зала палацу заповнилася придворними, послами іноземних держав, місцевими та польськими аристократами, генералами й офіцерами в мундирах майже всіх європейських країн, статс-дамами й іншими панянками, купцями з довгими бородами — всього близько п’ятисот гостей.

О сьомій годині вечора вийшла цариця. Вона була одягнена в зелену бальну сукню, з лівого боку зачіски пришпилені діамантові тросавки. Почалося представлення гостей.

— Граф Станіслав Фелікс Потоцький і графиня Жозефіна Амалія Потоцька, — оголосив камергер.

Станіслав зі своєю дружиною попрямували до імператриці через усю залу по блискучому паркету. Потоцький був у мундирі генерала. Груди графа прикрашав хрест Ордена Білого Орла. Жозефіна була в сукні із золотої парчі з золотими мереживами на оголених плечах. Діамантове намисто підкреслювало граціозність шиї. Золоті сережки з крапельками смарагду і дивовижної краси перстень доповнювали вбрання цієї красуні. Граф Потоцький злегка уклонився Катерині II, а графиня припала до наданої руки.

— Рада бачити вас, графе і графине, — усміхнулася цариця. — Князь Потьомкін дуже схвально відзивається про вас. Я вдячна вам за допомогу, яку ви надаєте нашій армії, поставляючи зерно, фураж, коней. Сподіваюся, вам це теж вигідно?

— О так! — відповів Станіслав. — Ми знайшли спільну мову з князем Григорієм Олександровичем.

— Але мушу вас вилаяти, — мовила далі Катерина і взяла паузу.

— Чим я прогнівив вас, ваша величносте?

— І ви ще питаєте! Я гніваюся на вас за те, що ховаєте від нас таку красуню, і тільки мій брат король Станіслав Август може нею милуватися, та й Європу ви не забуваєте. Так що, люба, ласкаво просимо до нас у Петербург. Приїжджайте запросто, без запрошення. А щоб ви були у нас не утиснені, підберете собі палац у Петербурзі, а ціну за нього ми вам призначимо символічну.

— Спасибі, ваша величносте, — Жозефіна присіла в реверансі. — Ми зі свого боку запрошуємо вас до нашого Тульчинського палацу.

— Спасибі, люба, я багато чула про ваші хороми, але боюся, що князь Потьомкін не дозволить мені відхилитися від маршруту. У нього все розписано по годинах.

Потоцький відзначив, як уважно імператриця розглядала прикраси його дружини. «Жіночість усе-таки перемагає, бере гору навіть у імператриці», — усміхнувся про себе граф.

Після закінчення аудієнції імператриця сіла грати в карти за приготований гральний столик. Компанію їй склали австрійський посланець граф Кобенцель, генерал Мамонов і французький міністр Сегюр. Катерина звернулася з питанням до оточуючих:

— Як вам Київ, панове?

— Государине! — захоплено вигукнув граф Кобенцель. — Це найчудовіше, найвеличніше місто, яке я коли-небудь бачив!

Англійський посол Фіцгерберт, що оселився на Подолі в не надто комфортному місці, не поділяв такий захват:

— Якщо сказати правду, це незавидне місце — бачиш тільки руїни та хатинки.

— Київ являє собою спогади та надії великого міста, — відповів власне по-французьки Сегюр.

У розмову втрутився іспанець Міранда, який тільки сьогодні прибув до Києва:

— За п’ятнадцять верст до міста, з височини, мені відкрився вид на Київ, і панорама була воістину чудова. Мальовничі пагорби, на яких розташувалося нове місто, фортеця на крутому березі Дніпра, позолочені церковні куполи, дзвіниці — все це просто зачаровує!

Катерина розсміялася і мовила:

— Розходження ваших поглядів дає досить правильне уявлення про характер народів, які ви представляєте.

У цей момент зазвучала музика, й обер-шталмейстер Наришкін польським танцем відкрив бал.

Жозефіну запросив у пару Франсіско де Міранда. Граф Станіслав, розмовляючи з графом Мнішеком, уважно спостерігав за дружиною. Останнім часом відносини подружжя ще більш ускладнилися. І саме під час їх перебування у Києві можна було помітити, наскільки вони самотні у розкішному київському маєтку з двома сотнями обслуги, яку вони привезли з собою.

Графиня Жозефіна влаштувала у себе в будинку салон, який із задоволенням відвідували представники вищого суспільства Києва і не менш знатні гості. Вишукані манери, вроджений смак, приємний тембр голосу, вміння вислухати співрозмовника, легкість у спілкуванні на трьох-чотирьох мовах, а також незліченні багатства робили графиню Потоцьку в очах суспільства по-жіночому привабливою і водночас навченою життєвим досвідом.

У вищому суспільстві, що зібралося в Києві, не було людини, байдужої до цієї жінки. Одні захоплювалися нею, вважаючи зразком, інші заздрили, молоді ловеласи прагнули потрапити їй на очі в надії отримати хоч маленьку дещицю ласки і любові, були й такі, що підлещувалися, розраховуючи на її заступництво. Граф Станіслав Фелікс серед цієї юрби був, мабуть, єдиною людиною, байдужою до цієї красуні.

Тим часом у салоні графині Потоцької майже щодня протягом трьох місяців перебування Катерини II в Києві влаштовували або прийом, або вечерю, або бал. Це був успіх Жозефіни! Справедливості заради відзначимо, що не тільки Жозефіни. Подібні салони відкрили у себе і графиня Браницька, і графиня Мнішек, і графиня Скавронська. Але за розмахом, за гостинністю Потоцькі, звичайно, перевершували всіх.

Навіть Катерина II була вражена розкішшю, якою оточили себе Потоцькі. У листі до Брюса вона писала:

«Воєвода руський (Потоцький) один тут прожив тисяч більше тридцяти, у нього всякий день був стіл для всіх, хто тут знаходиться, у Браницького майже те саме, не згадуючи про Мнішеків та інших, котрі столами та екіпажами тут хизувалися».

А вбрання і прикраси графині Потоцької, схоже, таки викликали заздрість імператриці.

«Накажіть запитати на петербурзькому алмазному млині в Роді, чи немає у них скляної або кришталевої моделі того величезного алмазу, який у мене у скіпетрі, і якщо знайдете, надішліть його мені, тутешнім дамам цікаво на нього подивитися, а особливо графині Потоцькій, на ній самій запросто алмазів не менше ніж на півмільйона і перлів чудесної величини!» — писала вона в Петербург.

Третій у світі за незвичайними розмірами (194 3/4 карати) алмаз, що служив прикрасою російсько-імператорського скіпетра, був піднесений імператриці Катерині улюбленцем її, князем Григорієм Григоровичем Орловим.

З часом модель привезли до Києва, і її величність із гордістю усім показувала «зроблену з білого сибірського каменю модель величезного алмазу, що зберігається у Петербурзі: розміром він приблизно з голубине яйце і за формою найближчий до конусу».

Серед молодих людей, що бували в будинку Потоцьких, частіше за інших графиню відвідували Франсіско де Міранда і граф Юрій Вієльгорський.

Навчена всім тонкощам флірту, графиня мистецьки лавірувала між обома, викликаючи ревнощі, підігріваючи інтерес і водночас не переступаючи забороненої межі.

«11 лютого. Вечір провів у дружини воєводи Руського графині Потоцької, де зібралося вишукане товариство і подали гарну вечерю з угорським вином (пляшка коштує дорожче шести голландських дукатів] з льохів, успадкованих цією сім’єю від своїх предків. До чого ж, чорт забирай, доходить людське дивацтво!»

«15 лютого. О 10-й годині ранку Нассау, Вієльгорський і я попрямували в печери (наявні в тутешньому монастирі), які в той день мала відвідати імператриця, у зв’язку з чим налагодили освітлення, розстелили килими тощо. У невеликій церкві, через яку входять туди, ми зустріли дружину воєводи Руського, яка також чекала царицю. Наша з нею тривала бесіда стосувалася великої кількості ікон (з окладами із золота і срібла) і мощів, а також поширення безглуздих забобонів. Вона жінка освічена. Потім, щоб скоротати час, зайшли до келії, де відчували себе цілком зручно».

«7 березня. Довго розмовляв із дружиною воєводи Руського, яка здалася мені жінкою дуже живого розуму…»

«9 березня. Дружина воєводи Руського дуже мила з усіма».

«20 березня. За вечерею сидів поруч із господинею будинку, ведучи з нею довгу бесіду про свободу та ін. У мене склалося враження, що вона розуміє ці шляхетні принципи краще і поважає їх більше, ніж будь-хто з її співвітчизників, яких я тут бачив. Ця жінка здалася мені також дуже освіченою, і ми настільки припали одне одному до вподоби, що вона запросила мене на Страсний тиждень до себе на обід, пообіцявши пригостити м’ясом і всім, чого я тільки не побажаю».

«23 березня. Обідав у дружини воєводи Руського, де з поляків та іноземців склалася прекрасна компанія. У розмові час від часу, вдаючись до прихованих натяків, кепкували над тутешньою нацією».

«27 березня. Найняв карету і поїхав обідати до дружини воєводи Руського. Там зібралося доволі численне товариство. Розмова йшла досить уїдлива, на французький манер…»

Так із захопленням писав про Жозефіну у своєму щоденнику Франсіско де Міранда під час перебування в Києві. Граф Потоцький не ревнував, ні. Ще перед поїздкою вони з Жозефіною домовилися одне одного не ревнувати.

Париж і Відень, законодавці мод у Європі в усі часи, ніби кричали:

«Життя надто коротке, воно схоже на подорож, яку потрібно провести весело, комфортабельно і розкуто! Все, що заважає цьому, потрібно ігнорувати. Кохання — частина духовної насолоди в цій подорожі, а її фізична складова — вершина цієї насолоди. Тому геть заборони, геть зобов’язання — їх можна розірвати в будь-який момент!»

Жозефіні більшою мірою подобалися ці тези, Станіслав, хоча цілком і не підтримував їх, десь у глибині душі приймав. Приймав для Жозефіни, але не для себе.

У середині Масляного тижня Потоцькі влаштовували черговий бал. З ранку графиня Жозефіна була зайнята з перукарем, модисткою і камеристкою.

Поруч на канапі сиділа старша дочка Потоцьких Пелагея-Роза. Вона перейняла у матері і батька найкращі риси і якості, і хоча Пелагеї ще не виповнилося й дванадцяти, виглядала вона просто чудово.

Графиня Жозефіна помітно нервувала — аж надто їй хотілося сьогодні постати перед вищим світом у найкращому вигляді. До того ж, вона з помітним трепетом згадувала особливу увагу до себе з боку графа де Міранди під час танців на балу у Наришкіних і тонкі натяки на щось більше…

Але вчора у Браницьких іспанець не з’явився, і це хвилювало Жозефіну.

— Мамо, — перервала її роздуми дочка, — а принц де Лінь буде сьогодні? Він такий веселий і привітний! Мені він дуже сподобався!

— Принц запрошений на сьогоднішній вечір. Чим же він тебе так зачарував?

— Він називає імператрицю Катерин Великим і при цьому так смішно закочує очі! І взагалі, він дуже галантний кавалер, і ми з ним подружилися. Він навіть склав для мене на ходу вірші!

— Дивись не закохайся в нього! Це такий ловелас! — пожартувала Жозефіна.

— Ну що ти, мамо, — надула губки Пелагея. — Він старий для мене — йому вже п’ятдесят років! Просто мені з ним весело і цікаво.

— Його приймають і шанують у всіх європейських дворах. І хоча, як ти кажеш, йому п’ятдесят, у душі — не більше двадцяти.

Увечері під звуки оркестру, привезеного Потоцькими з Тульчина, товариство зібралося у вітальні. Жозефіна та Станіслав зустрічали гостей. Граф Потоцький був у орденському костюмі. Виглядав він урочисто і суворо. Графиня Жозефіна вийшла у ніжно-рожевій вечірній сукні з глибоким декольте на спині. Вона вся, здавалося, випромінювала те чарівне світло, що робить жінку неперевершеною красунею.

Після вечері графиня Потоцька разом з графом де Мірандою і принцем де Лінем пішла грати в карти.

— За всіх часів чоловіки хочуть виглядати такими собі удачниками-спокусниками, — тихо по-французьки вимовив де Лінь. — І це, до речі, викликає заохочення не тільки у чоловіків, а й у жінок.

— Ось як? — Жозефіна уважно поглянула на принца. — Що стосується чоловіків, напевно, це правда, але чому ви такої думки про жінок?

— О графине, подібний висновок мені дозволяють зробити багаторічні спостереження: щойно про чоловіка піде слава завойовника жіночих сердець, негайно росте інтерес до нього всього жіночого товариства. І багато хто з дам готові запурхнути до нього в ліжко — чи то з цікавості, чи то із заздрості, не знаю.

— Сподіваюся, ви такої думки не про всіх жінок?

— Боюся здатися вам неосвіченим, але майже про всіх.

— Ось як? — спалахнула Потоцька. — А як же вірні дружини?

— Усяка цнотлива жінка коли-небудь обов’язково знайде свого завойовника, вона цнотлива тільки тому, що він ще не з’явився.

— Я згоден із принцем, графине, — підтримав де Ліня граф де Міранда. — Зараз у суспільстві більш шановані пані, які мають коханців.

Міранда уважно поглянув ув очі співрозмовниці і тихо додав:

— Це, звичайно ж, ні в якій мірі не стосується вас, графине.

— Дякую за комплімент, графе.

Жозефіна злегка зашарілась і, вклонившись, оголила і без того напівоголені груди. Франсіско де Міранда із захопленням, анітрохи не соромлячись, спрямував туди свій погляд.

Принц де Лінь, звичайно ж, помітив це й, усміхаючись про себе, відклав карти і повідомив присутнім:

— Я, мабуть, пройдуся трохи, але скоро повернуся, так що не нудьгуйте.

Франсіско і Жозефіна кивком голови погодилися.

— Життя швидкоплинне. Ми не повинні квапити його, а з усіх сил намагатися насолодитися кожним днем, кожною хвилиною, кожною миттю. І не просто насолодитися, а зробити його ще гарнішим, яскравішим, святковішим, — довірливо мовив де Міранда, звертаючись до Жозефіни.

— Життя не може складатися із суцільних свят, — заперечила графиня, — швидко набридає.

— Отож-бо! — вигукнув де Міранда. — Тому необхідно створювати собі штучні труднощі, щоби справжні не застали зненацька.

— Але як створювати собі труднощі в коханні?

— Усе дуже просто. Люди розумні не мають права залишатися дилетантами в коханні. Вони постійно повинні прагнути до досконалості. Це стосується як відносин між подружжям, так і між коханцями. Причому головне в інтимних стосунках — розумом відчути насолоду. Особисто я вже давно не так ціную кінцеву мету любовного акту, як дорогу до неї, — Франсіско в запалі взяв руку Жозефіни і ніжно стиснув кінчики пальців. — Ці ласощі незрівнянні ні з чим!

Графиня не вивільнила свою руку і легенько відповіла на його потиск.

— Я ладний створювати собі штучні перепони, розтягувати задоволення, навіть коли жінка готова стати безроздільно моєю. І мушу зауважити, що найзначнішою вважається перемога над доброчесною жінкою або жінкою, яка себе такою вважає.

Нарешті графиня вивільнила свою руку і здивовано запитала:

— Навіщо ви мені це розповідаєте? До якого типу жінок відносите ви мене у своїй класифікації?

— Графине! Ви дуже вродлива і розумна жінка. Я не можу вам брехати: ви мене дуже хвилюєте, і я хочу добитися більшого, ніж просто вашої прихильності до мене.

Така відвертість обеззброїла Потоцьку, вона шукала гідну відповідь і не могла підібрати потрібні слова. Несподівано для самої Жозефіни обличчя її раптом спалахнуло рум’янцем, і вона несміливо промовила:

— Графе, мені подобається ваша чесність, але я не готова оголосити вам зараз своє рішення. Не квапитимемо події.

Залишимо ненадовго засніжений Київ із нескінченними святами і полинемо до Варшави.

25 лютого 1787 року король Станіслав Август, він же граф Понятовський, із численним почтом виїхав із Варшави на зустріч із Катериною II. До почту входила і графиня Софія де Вітте.

Після дещо одноманітного життя в Кам’янці для неї це була можливість зробити ковток свіжого повітря нових зустрічей, знайомств, балів і розваг. Як і будь-якій вродливій жінці (а вона себе вважала такою), графині Софії де Вітте потрібно було постати перед вищим суспільством, вислухати свою порцію компліментів. Уперше Софія вирушала у подорож на схід від Кам’янця. Нарешті вона побачить Київ, про який їй розповідав батько в тому далекому житті в Стамбулі. Побачить і імператрицю Катерину II (її згадувала у своїх розповідях гувернантка мадемуазель Ніко).

20 березня, майже через місяць після початку подорожі, кортеж дістався Фастова, що йменувався королем Хвостовом. Прийоми та зустрічі, надані Станіславу Августу і його почту, були не менш блискучі, ніж почесті Катерині. Феєрверки, бали, святкові обіди супроводжували Станіслава Августа на всьому шляху.

У прикордонному Фастові короля чекав князь Григорій Потьомкін. Кордон Росії з Польщею у ті часи проходив по річці Ірпінь, поблизу Києва, і Фастів із Каневом були польськими.

Князь Потьомкін від імені імператриці і від свого імені привітав польського короля з прибуттям. Софія зі сторони спостерігала за двома колишніми коханцями Катерини: які ж вони різні! Понятовський, інтелігент до мозку кісток, відрізнявся витонченими манерами, до одягу ставився з повагою, голос мав м’який, французька вимова — чудова. Складалося враження, що він сам милувався собою. Потьомкін, навпаки, не надавав своїй зовнішності великого значення, вів себе розкуто, розмовляв голосно і хоча говорив французькою правильно, часто фальшивив. І все ж графиня Софія віддала б перевагу князю Потьомкіну — в ньому відчувалася впевненість у собі й у своїх словах, у ньому вгадувалися ті справжні чоловічі якості, що дозволяють жінці бути спокійною при ньому. І навіть його деяка неохайність не викликала у Софії негативних емоцій, радше навпаки, говорила про творчий розмах його всебічної натури. І складалося враження, що це не король Польщі зустрічає гостя на своїй території, а навпаки, господар — Потьомкін, а Станіслав Август — гість.

Після урочистої вечері князь відкланявся і відбув до Києва.

Наступного дня королівський поїзд досяг кінцевої мети своєї подорожі — Канева. Палац, приготовлений для почту в Каневі, був хоч і невеликий, але дуже затишний.

Отже, два височайші двори, розташувавшись неподалік один від одного, чекали, коли Дніпро звільниться від льоду. Чекати довелося більше місяця. На перший погляд здавалося, що весь цей час і царський двір у Києві, і королівський двір у Каневі вели безтурботне, розгульне життя, наповнене розвагами, балами і званими обідами. Насправді йшла дуже тонка дипломатична гра. І це тільки здається, що життя при дворі нудне, одноманітне і безпечне. Життя при дворі — це важка служба, складніша, ніж чиновницька або військова. Постійна напруга, острах зробити помилку в жесті, слові, одязі, необхідність, як у шахах, передбачити подальші ходи імператорів і їхніх наближених — це і є придворне життя.

Через тиждень Понятовського з візитом відвідав граф Безбородько.

A Sa Majeste, le Roi de Pologne, mon cher firere («Його величності королю Польщі, моєму дорогому братові») — було написано на конверті, доставленому з Києва.

Прочитавши послання, король помітно повеселішав.

Станіслав Понятовський, племінник і тезка короля, запросив усіх бажаючих на незвичайну рибалку у село Пекарі на річці Рось. Графиня Софія вирішила їхати разом з усіма, і не пошкодувала про це.

Повернулися «рибалки» дуже збуджені і веселі. У возі вони привезли величезну рибину — понад десять футів (три метри) завдовжки. За вечерею розповідь почав Франсіско де Міранда.

— Там зібралося безліч народу, 6 чи 7 тисяч осіб, які ловили рибу наступним чином. Кожна групка складалася з чотирьох осіб: двоє спеціально принесеними для цієї мети сокирами вирубують у льоду прямокутний отвір, а двоє інших натягують на двох довгих жердинах сіті. Риба, якої у цій дрібній річечці не полічити і якій, до того ж, загородями перекривають шлях до Дніпра, підпливає до отвору подихати повітрям і потрапляє в сіті. Отож, за короткий час (і ми це спостерігали) наловити її можна незліченно. Ловлять в основному рибу трьох сортів: щось на зразок форелі, макрель і осетрів. Напередодні улов склав понад 800 возів, причому кожен тягли два бики або пара коней. Зловлену рибу відразу ж розвозять по домівках, де жінки її негайно солять.

— Там панує таке пожвавлення, незважаючи на холод! Почастували нас обідом, приготовленим дружинами рибалок, — дуже смачно! — додала Софія.

21 квітня імператриця Катерина II святкувала свій день народження. Натовпи народу з самого ранку заповнили сад перед Царським палацом (ще за тиждень до цього по Києву пройшов слух, що буде безкоштовне частування).

«Перед палацом на площі поставлені були чани з вином, медом і пивом та підвішені біля гульбищ білі хліби і різні риби, а на зроблених до того навмисно столиках покладені були на всіх смажені м’яса, яблука, сливи й інші їстівні припаси для народу. За даним дозволом, усі заходилися розділяти ті їстівні та питні припаси, а для недопущення в цьому випадку одного другим образи поставлені були караули», — записав Капніст.

Свято завершилося балом і феєрверком.

22 квітня на Подолі панувало пожвавлення. Ще б пак! Після тримісячного бурхливого життя, балів, гарматної стрілянини царський поїзд залишав Київ. Дворяни, міщани, купці і ремісники зібралися по обидва боки Дніпра проводити гостей. Галерний флот уже стояв на якірній стоянці в очікуванні пасажирів. Близько вісімдесяти судів розташувалися напроти Братського монастиря. Особливо вирізнялися сім величезних галер. На цих плаваючих у римському стилі палацах імператриця та її почет повинні були, за задумом князя Потьомкіна, потрапити до його казкової країни. Романтик, фантазер, але при цьому вельми діяльна людина, Потьомкін прорахував усе до дрібниць: після тряски в закритих зимових екіпажах відчути насолоду неквапливого руху на галерах, милуючись українською природою, що пробуджується після зимової сплячки. А якщо додати до цього ще й творіння рук людських у вигляді нових міст, фортець, кораблів і доріг, то можна справді повірити в диво.

Дещо окремо стояла галера «Дніпро» — вона була найошатніша і найвитонченіша. 33-метрове судно блищало на сонці золотим різьбленням прикрас, позолоченими скульптурами. У кормовій частині, в надбудові, розміщувалися обідній зал на 10 персон, загальна вітальня, бібліотека, концертний зал і 8 великих світлих кают. Спальні на галерах були оздоблені тафтою і китайським шовком, у кабінетах стояли столи червоного дерева, а вбиральні були забезпечені водопроводом. На палубі спорудили балдахін з червоної затканої золотом парчі, прибраний у східному стилі килимами, низькими диванами і подушками. Ще більше вражала роззяв на березі величезна галера «Десна». Вона була вдвічі довша за «Дніпро», з безліччю надбудов, і за пишністю навіть перевершувала його: справжні пальми, прислуга в одязі, що відливав золотом, золоті столові сервізи, оркестр інструментальної та рогової музики під керуванням знаменитого італійського композитора Джузеппе Сарті. Інші п’ять галер були трохи менші за «Дніпро». Спритні матроси віртуозно виконували команди офіцерів на палубах.

Станіслав і Жозефіна Потоцькі не брали участі у прощанні Катерини в Печерській лаврі і Софійському соборі, а відразу вирушили на Поділ. Відпустивши свою особисту карету (до Канева візник добирався звичайним сухопутним шляхом), Потоцькі приєдналися до принца Нассау і графа Кобенцеля, які вже прибули на пристань.

Люди, що товпилися навколо, жваво обговорювали, хто на якій галері слідуватиме далі.

— Катерина займе найбільшу, «Десну»! — вигукнула молода жінка.

— Та ні ж! — заперечував їй чоловік середніх років. — Бачите, «Дніпро» стоїть осторонь, він і призначений для імператриці.

— А ось ми зараз дізнаємося в офіцера. Пане офіцере! — гукнула жінка офіцера, що проходив повз.

— Слухаю вас, пані.

— У нас виникла суперечка, який корабель призначений для імператриці.

— Імператорська галера — «Дніпро», а на «Десні» містяться ресторація і бальна зала, — пояснив офіцер.

— А князь Потьомкін буде на одній галері з Катериною? — не вгамовувалася брюнетка.

— Це — військова таємниця, — усміхнувся офіцер. — Але вам скажу, якщо назвете своє ім’я.

— Галина, — зніяковіло відповіла та.

— Так от, Галино, князь буде на галері «Буг».

— А ви, пане офіцере, теж берете участь у поході?

— Звичайно! Мій «будинок» — «Снов», на ньому не буде пасажирів, тому що це дуже секретна галера, — насупивши брови, грайливо повідомив офіцер.

Роззяви навколо відразу зацікавилися: що ж на ній таємного?

— Панове, — продовжував свою гру офіцер, — ви ставите мене в незручне становище. Прошу нікому з гостей цього не повідомляти: у нас госпіталь і аптека.

Жарт явно вдався, і багато хто з присутніх голосно розсміявся. Засміявся і граф Станіслав, якому сподобався веселий офіцер.

Незабаром під шум натовпу, дзвін і марші оркестрів з галер під’їхала карета імператриці. Завантажившись у шлюпки, Катерина з почтом перебралася на «Десну», де був влаштований прощальний обід. Після обіду флотилія вирушила в дорогу.

Потоцькі розмістилися на «Сеймі» разом з іншими іноземними гостями.

— А тут досить мило, — зазначила графиня Жозефіна.

Справді, апартаменти, призначені Потоцьким, складалися з великого кабінету з меблями червоного дерева та кількох низьких диванів і затишної спальні, оздоблених у східному стилі шовком. Залишивши дружину з прислугою розбирати речі, Станіслав вирушив обстежувати галеру.

Галера була досить велика. На ній, крім комфортабельних кают, були загальна вітальня, бібліотека і концертний зал. Корма «Сейму» (втім, як і решти галер) була прикрашена різьбленими фігурами сирен, тритонів, амурів і русалок.

Піднявшись на палубу, граф сів у крісло під балдахіном і, слухаючи оркестр, замилувався десятками маленьких шлюпок, дубів і човників, що снували між величезними кораблями, доставляючи знатних пасажирів у разі необхідності з однієї галери на іншу. Замикали флотилію галери спеціального призначення: кухонні, водовики, аптечна, лікарняна і конюшня — усе своє вожу з собою. У кінці плелися з десяток барж із провіантом.

Через три дні царська флотилія прибула до Канева.

Король Речі Посполитої Станіслав Август на вороному жеребці, укритому розшитою попоною, чекав імператрицю на березі. Софія помітила, що нервозність господаря передалася тварині, і жеребець не міг встояти на місці, гарцюючи і киваючи головою.

Нарешті, імператорська галера «Дніпро» кинула якір — з берега пролунали привітальні гарматні залпи. Кілька шлюпок відчалили від «Дніпра», і Станіслав Август із придворними по берегу попрямували їм назустріч. Поки йшло взаємне представлення супроводжуючих, графиня Софія мала можливість уважно роздивитися знамениту німкеню. Катерина була одягнена в кунтуш із шовкової, затканої золотом тканини лілового кольору, з довгими, відкидними назад рукавами. На голові була егретка з великими діамантами. На грудях — Андріївська стрічка, Георгіївська і Володимирська зірки. «Не знаю, якою вона була в молодості, — подумала Софія, — але зараз вона не виглядає жінкою, в яку закохуються в пошуках любовних утіх, радше, для службового зростання. Ні, вона не витримує ніякого порівняння з королем, хоча дивиться на нього досить грайливо».

— Графиня Софія де Вітте, — Понятовський представив її Катерині.

Софія присіла в глибокому реверансі.

— Сподіваюся, ваша величносте, вам не було нудно протягом двох місяців чекати нашої зустрічі у такому прекрасному оточенні, — усміхнулася Катерина, повернувшись до короля.

— Звичайно, ваша величносте, але смію зауважити, що і ви не надто прихильні до людей похилого віку, — Станіслав Август недвозначно натякнув на молодого фаворита Мамонова.

— Згодна, — засміялася імператриця, — молодь надихає на несподівані, авантюрні вчинки, а зі старими можна говорити тільки про болячки.

Після офіційної частини зустрічі в апартаментах король і імператриця усамітнилися в кабінеті.

— Двадцять вісім років ми з тобою не бачились, Станіславе, — мовила Катерина, залишившись із королем наодинці. — Чи ти кохаєш мене, як і раніше?

Станіслав Август уважно поглянув ув очі Катерині, він намагався зрозуміти: жартує вона чи ні.

— О Като! — зітхнув Понятовський, — стільки води витекло з тих часів…

Катерина, яка звикла до компліментів і чекала зовсім не такої відповіді, здивовано підвела очі.

— Ти хочеш сказати, що я сильно змінилася? Або, може, постаріла для тебе?

«Вона справді здорово змінилася і постаріла», — подумав Станіслав Август. Але визнати це вголос означало поставити під загрозу не лише своє майбутнє, а й долю всієї держави.

— Като, ти ж знаєш, що перше кохання залишається у серці назавжди. Але після стількох років тепер ми навряд чи можемо говорити про кохання.

В очах Катерини блиснув недобрий вогник.

— Що ж, може, ти і маєш рацію, — і тут же перейшла з королем на «ви». — Отже, ваша величносте, що Польща хоче запропонувати нам, враховуючи поточні події?

Понятовський відчув, що помилку все-таки допустив.

— Я розумію, Като, що розпочата тобою подорож викличе війну з Портою. Тому пропоную військову допомогу — сорок п’ять тисяч багнетів.

— Добре, ваша величносте, — із сарказмом відповіла імператриця. — Ми подумаємо над вашою пропозицією.

Це означало, що переговори закінчені.

Коли король та імператриця вийшли з каюти, графиня Софія помітила, що обидві короновані особи очевидно не задоволені результатами зустрічі.

— Ми обоє дуже змінилися за той час, поки не бачилися, — тільки й змогла роз’яснити присутнім Катерина.

І хоча на святковому обіді на галері «Десна» Понятовський сидів по праву руку від німкені, було помітно, що зірка польського короля згасає.

Увечері Станіслав Август влаштував грандіозний бал, але Катерина категорично відмовилася ощасливити запрошених своєю присутністю. Коли гості зібралися в залі, граф і графиня Потоцькі запросили всіх відвідати Тульчин на зворотному шляху до Варшави. Станіслав Август це запрошення прийняв, зазначивши, що спочатку збирався заїхати в гості до Потоцьких по дорозі до Канева.

А королевою балу стала графиня Софія де Вітте. Весь вечір найпильнішу увагу їй надавав князь Потьомкін. Коли стемніло, король і князь запросили всіх помилуватися «невеликим», як вони висловилися, феєрверком.

Канівська гора раптом «ожила»: спочатку слабкі вогники висвітлили її верхівку, потім кількість вогнів почала зростати, і коли десятки тисяч ракет перетворили ніч на день, з гори численними струмками потекла розпечена лава. Це палала горюча речовина, заздалегідь залита у спеціальні канавки — імітація вулкана була повною! (Відчувалася рука майстра-фантазера князя Потьомкіна.) Софія, перебуваючи в цей момент недалеко від князя, голосно заплескала в долоні. Князь і сам був дещо приголомшений — навіть він не міг припустити, що все вийде так чудово!

— Графине, — звернувся він до Софії, — запрошую вас продовжити з нами подорож по Дніпру. Ви побачите ще багато цікавого.

— Залюбки, князю. Тільки попрощаюся з королем.

— Отже, до завтра, — поцілував руку графині Потьомкін.

Уранці наступного дня Софія зайняла щойно звільнену Потоцькими каюту на «Сеймі» (Станіслав і Жозефіна вирушили до Тульчина готуватися до урочистої зустрічі високопоставлених гостей).

Через зустрічний вітер флотилія просувалася вперед дуже повільно, часто зупинялася. Тим не менш, через чотири дні досягли Кременчука. Це було перше місто на шляху мандрівників, де Потьомкін був повноправним господарем. Святковий натовп радісно зустрічав гостей на березі. Проїхавши повз полки, що віддавали честь, повз городян і духовенство, царський кортеж зупинився в дубовому гаю біля нового палацу, побудованого Потьомкіним.

Через три дні Катерина II напише в Петербург:

«Шкода, що не тут побудований Петербург! Я провела три дні у великому, гарному і чарівному будинку, збудованому фельдмаршалом князем Потьомкіним поблизу прекрасного дубового гаю і саду, в якому є грушеві дерева такої висоти і товщини, яких я зроду не бачила, і всі в цвітінні. Я думаю, що безперечно тут найпрекрасніший клімат у всій Російській імперії. Кременчук — найпрекрасніша місцевість, яку тільки я бачила у своєму житті. Ми знайшли тут розташованих у таборі 15000 осіб чудового війська, яке тільки можна зустріти. Я тут дала бал, на якому було принаймні 800 чоловік».

До сказаного можна додати, що поряд з палацом був виритий ставок, дно якого виклали кольоровим мармуром, спорудили купальню і розкішний павільйон. У павільйоні розташувався оркестр із хором під управлінням знаменитого італійця Сарті, запрошеного до України Потьомкіним для створення в Катеринославі першої в державі музичної академії.

Графиня Софія пам’ятала про запрошення Станіслава Августа і графа Потоцького відвідати маєток у Тульчині і, залишивши імператрицю, князя Потьомкіна і численний почет у Кременчуці, попрямувала в кареті на захід, їхали швидко, і в Немирові графиня наздогнала королівський поїзд.

У Тульчині Станіслава Августа і його наближених уже давно чекали.

Граф Потоцький приймав короля зі змішаним почуттям. З одного боку, він вважав, що Станіслав Август не зміг згуртувати навколо себе польських магнатів. Наслідком того і став Перший розділ Польщі. Сам Потоцький змушений був продати і свої землі, і землі Жозефіни, які відійшли до Австрійської імперії.

З іншого боку, як гостинний господар він хотів прийняти короля і весь його почет за найвищим розрядом. Уперше Тульчин зустрічав таку кількість знатних осіб.

Опівдні 17 травня на околиці Тульчина з'явився королівський кортеж. Попереду їхала почесна варта надвірних улан Потоцького, одягнених у святкові мундири. Перед каретою короля — коронний маршал, сенатор Олександрович із піднятою рукою із жезлом. За ним — конюший і стременні при шаблях. Королівська карета, прикрашена гербами, була запряжена шестіркою коней із чубчиками на головах, у золотистих шорах, кучер і форейтор — у ферезіях. За каретою короля слідували ще двадцять карет придворних. Замикала процесію королівська гвардійська варта.

Був чудовий сонячний травневий день. Софія визирнула з вікна карети і заплющила очі.

— Що це так блищить?! — запитала вона свою супутницю, графиню Чарторийську.

— Це дах графського палацу. Граф зробив його з міді і по великих святах начищає до блиску.

Граф Потоцький зустрічав короля в центрі Тульчина біля обеліска, встановленого на честь приїзду Станіслава Августа. За ним стояла рота почесної варти — гайдуки з сокирами. В очікуванні свята зібралось багато народу. Після привітальних промов граф Станіслав, звертаючись до короля, оголосив:

— Ваша величносте! Відтепер усі, хто проживає на відстані однієї милі (8 км) від цього обеліска, вважаються вільними громадянами! Управляючому наказую видати цим людям відповідні документи.

Тільки-но він закінчив, як з десятка гармат вирвалося полум’я — це був салют на честь короля.

Багатоголосе «ура!» пронеслося над площею. Люди обіймались і цілувалися. «Віват, король!», «Віват, граф Потоцький!».

Граф Станіслав запросив короля і його почет до палацу.

Під’їжджаючи, графиня де Вітте уважно оглянула споруду здалеку — надто багато вона чула про неї! Ну що ж, дійсно дуже непогано… Двоповерховий головний корпус і два флігелі — праворуч теж двоповерховий, ліворуч — одноповерховий. Ще кілька службових будівель, що гармонійно вписуються в ансамбль. І все ж Софія очікувала більшого. Яким же було її здивування, коли під'їхавши, як вона вважала, до головного корпусу і проїхавши через арку в центрі будівлі, вони опинилися на справжній палацовій площі! Те, що вона прийняла за головний корпус, виявилося лише правим флігелем основної палацової споруди, а у флігелях, як вона дізналася пізніше, розмістилися конюшня, манеж і театр.

У центрі палацової площі, виграючи райдугами на сонці, розбризкуючи дрібними краплями, здіймався вгору фонтан Афродіти — богиня краси і кохання виходила з морської піни в оточенні дивовижних тварин.

Головний корпус палацу з’єднувався дугоподібними галереями з двома флігелями. Від палацової площі до Домініканського костелу простяглася тіниста тополина алея. Усе, здавалося, було на своєму місці.

Вишколені слуги відразу ж зайнялися високими гостями.

Графині Софії де Вітте виділили три кімнати: спальню, вітальню для прийомів і кімнату для служниці. Слуги занесли її речі, і майже відразу ж дворецький попередив графиню, що на четверту годину пополудні призначений обід.

Рівно о четвертій графиня Софія спустилася до зали.

Стіл був сервірований на 80 персон, але бути присутнім на обіді в якості глядачів могли всі тульчани, одягнені в пристойне вбрання. З нагоди приїзду короля був виставлений золотий сервіз. Кондитери майстерно виготовили з солодощів герб королівства, родові герби короля та графа Потоцького і розмістили в центрі столу. Обід (на французький манер) складався з семи змін страв. Кожну страву урочисто виносили під суворим наглядом метрдотеля. І сукупність страв кожного з семи розділів трапези разом із сервіровкою столу являла собою якийсь витвір мистецтва. Гості милувалися вишуканістю кожної страви, потім їх несли на кухню, розрізали і підігрівали. Після кожної зміни стіл повністю звільнявся, змінювалася навіть скатертина, що також брала участь у загальній композиції.

На першу зміну страв подали суп і форель у шампанському. Король сидів у центрі столу поряд із господинею, графинею Жозефіною. Станіслав Август постійно нахилявся до графині і щось шепотів їй на вушко. Після кожної його фрази Потоцька то голосно сміялася, то кокетливо усміхалася, то гордовито фиркала, то, соромлячись, відверталася.

На другу зміну подали м’ясо, засмажене великими шматками, птицю цілком і біфштекс, приготований за рецептом особистого кухаря короля Станіслава Августа. Після цього запропонували овочеві салати, спаржу, устриці і сир із пліснявою (особливі французькі ласощі). Багато хто з гостей, відчувши його запах, закривали носи серветками. Граф Потоцький з особливим задоволенням узявся за сир, навіть прикрив від задоволення очі, підкреслюючи цим вишуканість свого смаку. Його підтримали король і Жозефіна. Софія з цікавості взяла невеликий шматочок сиру і відправила його до рота. І хоча їй важко було це зробити, вона подолала себе. Результат приголомшив графиню — це було справді здорово: ніжний сир просто танув у роті, а незвичний запах надавав йому особливу пікантність. Кожна страва доповнювалася певним сортом вина. Граф Потоцький знався на винах і безпомилково визначав, яке вино зможе тонко підкреслити смакові якості тієї чи іншої страви. Потім подали десерт з лікерами. Коли здавалося, що все закінчено, граф і графиня Потоцькі запросили гостей до золотої зали палацу, де їх чекали кава, фрукти, коньяк і морозиво. Веселощі були у розпалі. Намагаючись здаватися непомітною, графиня Софія тихенько вислизнула із зали і вирішила пройтися по палацу. Прогулюючись по залах палацу, можна було вивчити всю античну міфологію. Софія розчулилася, завітавши до зали Гери і Зевса, — повіяло дитинством, батьківщиною. Усі статуї, картини, взагалі, все оздоблення цих залів було ретельно підібрано, з великим смаком і вигадкою.

«Яка розкіш!» — захоплювалася Софія, затримавшись у залі Афродіти.

— Подобається?

Від несподіванки Софія здригнулась — граф Потоцький непомітно зайшов до зали.

— Але ж у всій цій красі є частка і вашої провини.

— Моєї? — здивуванню Софії не було меж. — Яким же чином?

— Усе просто, графине. Коли будувався палац, мої архітектори Лампі і Латур продзижчали мені вуха про небувалий успіх графині де Вітте в Парижі і про те, що ви, дорога графине, привнесли у світову столицю мод моду на все грецьке.

— Ось як! — Софія дещо зніяковіла. — Але щоб з такою витонченістю створити ці зали, потрібно і самому хоча б трішки любити античний світ!

— Не приховуватиму, в університеті я дуже захоплювався Стародавньою Грецією та Стародавнім Римом. До речі, у мене досить непогана бібліотека, дозвольте я вам її покажу.

— Залюбки подивлюся, — відповіла графиня.

Граф Станіслав і графиня Софія пройшли до бібліотеки Потоцьких. Звичайно ж, граф применшив, сказавши «непогана». Бібліотека була чудова! Більше десяти тисяч книг, безліч старовинних документів з родового архіву, кореспонденція Потоцьких. Серед безлічі томів майже тисячу складали книги з історії Стародавнього Риму та Стародавньої Греції.

— А у нас вдома, в основному, книги про балістику, теологію, фортифікацію, архітектуру. Ну і, звичайно, історичні книги про Нідерланди і Бельгію (походження чоловіка зобов’язує), — тихо промовила графиня Софія.

Коли Софія спробувала дістати книгу, що зацікавила її, Потоцький відразу прийшов їй на допомогу — їхні руки торкнулися одна одної. Софії здалося, що рука графа затрималася на її руці трохи довше, ніж було необхідно. Графиня обернулася — Станіслав спокійно дивився їй в очі.

— Пані, це гучна поема Джамбаттисти Маріно «Адоніс». Дозвольте піднести її вам у дарунок.

— Дякую вам, графе, — Софія повільно вивільнила свою руку. — Ви дуже люб’язні.

У цей момент до бібліотеки увійшла графиня Жозефіна з гостями.

— Ось ви де заховалися, — весело защебетала Потоцька. — Його величність уже почав хвилюватися, куди поділися господар і графиня де Вітте.

— О графине! Я захоплена вашим палацом! — вигукнула Софія.

— Люба моя, приїжджайте до нас після всієї цієї колотнечі, — відповіла Потоцька. — Ми зможемо приділити вам значно більше часу, і ви побачите, як тут чудово. Сподіваюся, ми з вами подружимося. А зараз запрошую всіх до театру. Сьогодні у нас опера Глюка «Ехо і Нарцис».

Уночі Софія довго не могла заснути. Що означало рукостискання графа? Може, їй просто здалося? У будь-якому випадку, подобається він їй чи ні, починати швидкоплинний роман було не в її правилах (занадто високо вона себе цінувала), а на більше в їх положенні розраховувати не можна. З цими думками Софія і заснула.

Уранці наступного дня Станіслав Август вийшов у вітальню в розкішному мисливському костюмі. Костюм чудово сидів на королі. У таких же костюмах, тільки скромніших, були і придворні.

Несподівано з вуст присутніх вирвався вигук захоплення — у вітальню увійшла Софія. Якщо королю мисливський костюм додавав мужності і войовничості, то графині він був напрочуд до лиця. Газовий шарф, прив’язаний до високого фетрового капелюшка, оксамитова курточка, що підкреслювала її гарні груди, атласна спідниця і невисокі чобітки — все це викликало пильну увагу і захоплення присутніх чоловіків. Граф Потоцький, побачивши грекиню, затріпотів, але швидко відвів очі і подав мисливським рогом сигнал на збір.

Негайно слуги підвели коней до мисливців, допомогли піднятися на них, привели мисливських собак. Аристократичні хорти грейхаунди і галасливі гончаки англійські фоксхаунди, передчуваючи полювання, заповнили шумом і гавкотом площу перед палацом.

Графиня Софія не вперше була на полюванні, але той розмах, з яким готувалися до цього дійства в Тульчині, вразив її. Граф Потоцький дуже вміло керував усім і всіма: борзятники і вижлятники разом зі зграями хортів і смичками гончих псів через заїзних і доїжджачих суворо виконували всі його команди. Граф розчервонівся і в ролі ловчого, керівника полювання, був прекрасний. Графиня де Вітте була недалеко від нього, і їй здавалося, що ніякої логіки, ніякого порядку немає в рухах цього натовпу — людей на конях і великої кількості псів. Тільки пізніше вона зрозуміла, що це — свого роду мистецтво, навіть, якщо хочете, наука зі своїм колоритом, зі своїми звуками і командами, влучною і не завжди упередженою мовою псових мисливців.

Як би там не було, до кінця дня здобич мисливців становили дві косулі, дві лисиці і п’ять зайців-русаків. Після закінчення полювання всі його учасники попрямували до літнього будиночка Потоцьких недалеко від Тульчина. Полювання було однією з пристрастей графа Станіслава, тому будинок, поряд з літньою резиденцією, за сумісництвом був і мисливським будинком. Двоповерховий маєток на березі великого озера мав одну особливість — можливість виходу на воду прямо з підвалу палацу.

— Графе Станіславе, ви знову нас здивували, — звернувся до Потоцького король Станіслав Август. — І це вже втретє за два дні.

— Ваша величносте, — уклонився Потоцький, — нічого дивного я не бачу. Просто коли живеш далеко від столиці, хочеться створити собі трохи комфорту і задоволення, якого ми позбавлені на периферії.

— Годі, графе. Іноді мені здається, що столиця перемістилася до вас у Тульчин, судячи з відгуків, які я чув у Варшаві від шляхтичів, котрі відвідали ваш палац.

— Ми завжди раді гостям, ваша величносте. І хочемо, щоб вони відчували себе у нас як удома.

Поки мисливці знайомилися з мисливським будиночком, слуги зайнялися обробкою дичини. Одну косулю вирішили засмажити на рожні, найніжніші частини іншої косулі і зайців шеф-кухар готував окремими великими шматками за мисливським рецептом.

Мисливці сіли за столи, прикрашені квітами дивовижних забарвлень, слуги обносили гостей усілякими стравами. Граф Потоцький подбав про всіх присутніх, особливо про тих, для кого їжа з дичини була важкою: їм запропонували індивідуальні страви за бажанням. Це були і грудки рябчиків із соусом з мадери, і голуби, фаршировані телятиною, і куріпки, смажені у сметані, і рубець з ягняти, і всілякі рибні страви.

Вінцем програми стали димлячі шматки м’яса косулі і заячина у винно-кривавому соусі, доповнені старими винами з льохів графа і достатком овочів і фруктів.

— Панове! Здоров’я короля! — вимовив тост граф Потоцький.

— Віват! Віват! Віват! — пролунали збуджені вигуки.

— Здоров’я графині і графа Потоцьких! — відповів другим тостом Станіслав Август.

І знову дружнє «віват!» рознеслося під склепіннями будинку.

Після вечері Потоцький запропонував усім пройти до підвалу, де вже стояли підготовлені для прогулянки човни. Коли човни опинилися на середині озера, казковий феєрверк розфарбував вечірнє небо.

Наступного дня графиня Софія де Вітте вирушила до Херсона, щоб там приєднатися до імператорського кортежу.

А поки Софія де Вітте гостювала у Потоцьких, поблизу села Койдаки відбулася зустріч Катерини II і австрійського імператора Йосифа II, який подорожував, як завжди, під ім’ям графа Фалькенштейна. Йосиф II приєднався до царського поїзда, і подальшу подорож короновані особи здійснювали разом.

— Графиня Софія де Вітте, — представив князь Потьомкін грекиню імператору Йосифу II, коли та прибула до Херсона.

— Ми знайомі, — усміхнувся імператор, — причому не тільки я, а й моя сестра Марія Антуанетта. А у нас із графинею взагалі близькі стосунки.

Катерина і Потьомкін запитливо поглянули на цесаря.

— Ой, вибачте. Зараз усе поясню. Мені дуже лестить ставлення графині до мене. Коли я перебував біля Кам’янця, графиня прислала мені в подарунок кошик стиглих українських вишень. Це залишиться в пам'яті на все моє життя. Кращого визнання в мені простої людини не було.

— Так, ваша величносте, — підтримала Йосифа Катерина. — Це дорогого варте.

Через якийсь час графиня Софія де Вітте знову зустрілася з князем Потьомкіним.

— Князю, у всіх ваших перетвореннях відчувається творча натура. Я захоплена вашою фантазією та неординарним мисленням. Але в мене теж виникла цікава, на мій погляд, ідея.

— Слухаю вас, графине.

— У Балаклаві та інших містах Тавриди проживає багато моїх співвітчизників.

— І що ж?

— Як ви дивитеся на те, щоб для зустрічі імператорів створити амазонську роту? Я думаю, для цього знайдеться сотня-друга вродливих грекинь.

— О! Якщо вони будуть такі ж прекрасні, як ви, це буде справді чудове видовище! — вигукнув князь. — Відправляйтеся негайно до Балаклави і втілюйте свій план. Усі витрати беру на себе. А у випадку, якщо високопоставленим гостям сподобається ваша затія (а я в цьому не сумніваюся), ви отримаєте щедру винагороду.

— Спасибі, князю. Я мрію це зробити з любові до моєї Греції!

Графиня Софія веліла негайно закласти екіпаж і вирушила до Криму.

По дорозі вона обмірковувала вбрання амазонок, зброю, прикраси для коней. Спочатку їй хотілося, щоб амазонки були тільки в коротких спідничках, а верх — оголений. Гарні груди, здавалося їй, додадуть пікантності і наблизять дівчат до образу справжніх амазонок. Але незабаром вона змушена була визнати, що це надто сміливе рішення, адже серед амазонок напевно виявляться молоді заміжні жінки.

Наготу вона вирішила прикрити прозорими повітряними накидками. Але й ця затія їй не сподобалася. Врешті-решт вона прийшла до такого варіанту: високі замшеві чоботи, коротка спідниця малинового кольору і легка курточка, що закриває плечі і груди, але без всяких зав’язок. «При їзді риссю груди злегка відкриватимуться — це буде дуже і дуже привабливо», — усміхнулася про себе Софія.

На голові має бути який-небудь легкий шолом із пером. Половина дівчат — з арбалетами, а половина — з легкими рушницями.

Після приїзду до Балаклави графиня де Вітте, маючи рекомендаційного листа князя Потьомкіна, відразу звернулася до командира балаклавського грецького полку підполковника Чапоні.

— Хайре, пане підполковнику! — привіталася грецькою Софія.

— Хайре! — здивовано відповів офіцер.

— Я знаю, що ви відповідальні за підготовку зустрічі високопоставлених гостей. Але князь Потьомкін вирішив внести в це дійство щось таке, що запам’яталося б і гостям, і всім нам.

— Ось як? — підполковник з легкою недовірою глянув на Софію. — Цікаво буде дізнатися.

— Сподіваюся, у вас знайдеться сотня гарних дівчат і жінок, — з усмішкою сказала Вітте.

— Тут розташований грецький полк, графине, — блиснув очима командир. — А невродливих грекинь не буває.

— Ну, не кип’ятіться, підполковнику, іншої відповіді я від вас і не очікувала, адже я сама грекиня.

— Я це відразу зрозумів, графине. І тепер я весь увага.

— Князь Потьомкін доручив нам з вами створити амазонську роту.

— Скільки у нас часу, графине?

— Тиждень, може, днів вісім.

— Боюся, що створити щось пристойне у нас не вистачить часу, а ганьбитися неякісною роботою не в моїх правилах.

— Чому ж ви так невпевнені в успіху?

— Дуже складний матеріал ці жінки, якщо були б чоловіки, тоді інша справа!

Тепер настав час ображатися Софії.

— Тихіше, підполковнику. Ви щойно з неприхованим захопленням говорили про грекинь — самі собі суперечите.

У цей час до них наблизився капітан із вродливою жінкою, що ніжно тримала його під руку.

— Дозвольте представити, графине, — мій заступник капітан Сарандакі з дружиною Оленою.

— Ось ми зараз і запитаємо у капітана та його дружини думку про нашу справу, — усміхнулася Софія.

Вона знову виклала мету свого приїзду.

Олена відразу ж заплескала в долоні — так їй сподобалася ідея. Капітан був стриманішим.

— Можна спробувати, — погодився він. — Зрештою, ми нічого не втрачаємо.

Звістка про створення амазонської роти швидко облетіла селище. Навіть Софія не очікувала, що жінки так швидко відгукнуться на заклик зібратися. Але ж це були офіцерські дружини і діти, що не гірше за своїх чоловіків і батьків розуміли, що таке тривога, що таке дисципліна. Саме вони, подумки беручи участь у всіх військових справах своїх рідних, відчували неповноцінне використання себе у цьому бурхливому вирі подій.

І коли Софія оголосила про участь у майбутній зустрічі імператорів не просто в якості статистів, а активних дійових осіб, захопленню жінок не було меж.

Зібралося більше двохсот жінок і дівчат.

Графиня де Вітте запропонувала командування ротою взяти на себе Олені Сарандакі, і майбутній амазонський загін пристрасно її підтримав. Але перш ніж Олена почала підбирати дівчат-наїзниць, Софія відібрала інтендантський загін. Необхідно було швидко зшити вбрання амазонкам (роздобути тканини, взуття, продумати прикраси). На час підготовки роти до виступу потрібні були няньки для маленьких діточок, щоб їхні матері могли спокійно займатися такою незвичною для них справою — навчитися їздити верхи, тримати зброю. Підполковник Чапоні виділив кілька людей на допомогу жінкам для підготовки коней і навчання їзді верхи. Загалом робота закипіла.

Тиждень пролетів дуже швидко.

22 травня царський кортеж прибув до Севастополя. Приїхала туди і графиня Софія де Вітте.

— Усе гаразд, — прошепотіла вона князю Потьомкіну.

Потьомкін запросив гостей до інкерманського палацу, побудованого прямо на скелі. Звідти відкривався чудовий краєвид і на місто, і на бухту.

Вишколені офіціанти, віртуозно лавіруючи між столиками, подали вишукані страви та шампанське.

— Здоров’я імператриці й імператора! — проголосив князь Потьомкін.

— Віват! — підтримали гості.

Потьомкін звернув увагу присутніх на місто. Видовище справді було приголомшливе: міські укріплення, верфі, пристані, велика кількість будинків, адміралтейство, церкви, напрочуд зручна бухта — все це говорило про те, що тут уже майже готова військова база.

— Віват, князь Потьомкін! — виголосив Йосиф II, усміхаючись. Після того як усі осушили келихи, він звернувся до імператриці.

— У цій бухті не вистачає лише маленької дрібниці — самого флоту.

— Не все відразу, ваша величносте, — відповів за Катерину князь. — Дайте нам ще трохи часу.

У цей момент граф Сегюр, що спостерігав за морем у підзорну трубу, вигукнув.

— Бачу декілька кораблів на рейді!

— Ви все-таки вирішили нас здивувати, князю, — зауважив Йосиф II.

— О ні, ваша величносте, я і сам здивований не менше вашого — звідки тут узятися кораблям? — Потьомкін узяв підзорну трубу і похитав головою.

— На головному кораблі турецький прапор, — Сегюр здивовано поглянув на Потьомкіна.

— Нічого не розумію, — князь дістав хустку і витер спітніле чоло.

Несподівано з гармати на флагманському кораблі з' явився димок, а потім усі почули і звук пострілу. І відразу ж почалася стрілянина з інших кораблів. Гармати стріляли по будівлях на північній стороні Севастополя. Серед гостей почалася легка паніка.

— О Боже, там наші склади з боєприпасами! — закричав Потьомкін.

І справді, в цей момент від влучення ядер у будівлі пролунали потужні вибухи.

Видовище було настільки ефектним, наскільки й страшним: грім від вибухів снарядів, ракети в повітрі, потоки розпеченої лави. А через кілька миттєвостей ракети в повітрі стали більше схожими на феєрверк, і всі присутні побачили в небі два вензелі — Катерини II і Йосифа II.

Усі з подивом і захопленням поглянули на Потьомкіна.

Князь, усміхаючись, показав рукою в бік бухти.

— Панове, дозвольте вам представити: флот Чорноморський.

Тільки тут гості звернули увагу, що гармати на кораблях уже не стріляють, а на флагманському кораблі — не турецький прапор, а кайзер-прапор Потьомкіна.

Софія де Вітте, звичайно ж, чекала від князя чогось незвичайного, але такого видовища навіть вона не могла уявити. Грекиня була в захваті від князя Потьомкіна!

Сам князь розчервонівся від задоволення — вистава однозначно вдалась.

Три лінійних шестидесятигарматних корабля, два п'ятидесятигарматних і десять сорокагарматних фрегатів, три бомбардирські човни, два брандери і двадцять дрібних судів постали у севастопольській бухті.

Князь Потьомкін наблизився до імператриці Катерини II, опустився на одне коліно і припав до її руки.

«Імператриця, — писав увечері Йосиф II у листі фельдмаршалу Лассі до Відня, — була у цілковитому екстазі. Князь Потьомкін на вершині могутності. Севастополь — найпрекрасніший порт, який мені доводилося бачити. У бухті 150 суден, готових до плавання і битв».

Уранці наступного дня Софія вирушила до Балаклави. Вона все ще перебувала під враженням від учорашнього свята. А завтра — її вихід… Тільки б усе вдалося…

Амазонська рота була вишикувана неподалік від Балаклави в містечку Кадик-Кой.

На тінистій алеї лимонних і апельсинових дерев сонячним травневим днем дівчата чекали зустрічі з коронованими особами. Софія зайняла місце в середині загону. Всі хвилювання залишилися позаду. Ротою опанувало почуття єдності, яке відчувають чоловіки-воїни при очікуванні зустрічі з ворогом, коли кожен заганяє свій острах, своє «я» кудись дуже глибоко, і з’являється азарт, непереборне бажання битви, коли відчуваєш лікоть товариша, і все стає єдиним цілим. Тоді загін перетворюється на моноліт і викликає не тільки страх у супротивника, а й повагу і навіть захоплення злагодженими діями цих людей.

Олена Сарандакі ще раз перевірила стрункість рядів.

Софія поглянула на себе, ніби збоку, оцінюючи свій вигляд: коротка курточка-безрукавка із зеленого оксамиту, розшита золотим галуном, була без усяких застібок і ледь прикривала її гарні груди; на голові — білий тюрбан зі страусовим пером. (Звичайно ж, бойові шоломи виглядали б доречно і войовничо, але часу на їх виготовлення не вистачило.) Спідниця з оксамиту малинового кольору.

Коней теж прикрасили. Гриви підстригли так, щоб вони стирчали щіткою, як прикраса шолома, і вплели в них золоті нитки. На ногах коней були білі пов’язки, що надавали їм ще більшої граціозності.

Командир роти Олена вирізнялася серед інших амазонок накинутою на плечі тигровою шкурою.

Вдалині з' явився кортеж. Несподівано від кортежу відокремився вершник у звичайному одязі і швидко попрямував до роти. Не доїжджаючи до командира, він зупинився, здивований побаченим, а потім, подолавши здивування, наблизився, обняв Олену Сарандакі і поцілував у губи. Тепер прийшла черга дивуватися войовничим дівчатам — по струнким рядам прокотився гомін. Проте Олена голосно скомандувала:

— Струнко! Чого злякалися? Ви ж бачите, що імператор не відняв у мене губ і не залишив своїх!

При слові «імператор» дівчата схаменулися.

— Ура! Віват імператору!

— Риссю марш! — наказала капітан амазонок, і рота помчала назустріч Катерині.

З бойовим кличем, стріляниною з рушниць рота амазонок промчала повз імператрицю, зробила коло і, повернувшись, застигла як укопана. Це було надзвичайне видовище!

Катерина покликала до себе капітана, подала їй руку для поцілунку, а потім обійняла Олену Сарандакі і розцілувала.

— Вітаю вас, амазонський капітане! Ваша рота справна — я нею дуже задоволена.

Із цими словами вона відкрила скриньку і подарувала Олені діамантовий перстень.

Кортеж, конвойований амазонками, проїхав у кінець алеї, де був підготовлений намет з накритими столами і сцена у вигляді афінського палацу.

У тінистій прохолоді з’явилися раби, що розносили глечики з вином і таці з димлячою їжею. Поки присутні поглинали їжу, по краях сцени запалили смолоскипи, і почалася вистава.

На сцену вийшла висока грекиня і заспівала пісню, що торкалася самої душі. Її мелодія нагадувала море — то спокійне, то штормове, то виблискуюче під місяцем, то затихле перед бурею.

Загриміли барабани, у такт з ними задзвеніли струни бузуки. Вісім грекинь у напівпрозорих хітонах почали танець. Серед глядачів почувся гул схвалення. Особливо були захоплені князь де Лінь і граф Нассау-Зіген, які за час усієї подорожі по Криму мріяли побачити відкрите жіноче обличчя. А тут — не тільки обличчя, а й обриси прекрасних жіночих тіл крізь прозорий одяг. Танцівниці то наближалися, то віддалялися одна від одної, то раптово їхні тіла спліталися в шаленій пристрасті, зображаючи лесбійське кохання, яке, мабуть, існувало серед давніх амазонок. Не встигли грекині закінчити танок, як зліва до сцени під’їхала, невідомо звідки взявшись, біла колісниця. З неї зіскочили два воїни. То були Геракл і Тесей. Роль Геракла виконував високий ставний офіцер грецького полку. Потужні м’язи бронзового тіла викликали захоплення жіночої половини глядачів. Навіть Катерина хтиво прицмокнула, побачивши такого гіганта. Танцюристи зображували дев’ятий подвиг Геракла, у якому герой повинен добути коштовний масивний пояс Іпполіти, цариці амазонок. У лютій битві між загоном Геракла й амазонками Геракл убив Іпполіту і заволодів поясом, а Тесей викрав її сестру Антіопу і вивіз із собою до Афін.

Далі був вихід Софії. У короткій ексоміді, перекинутій через праве плече, і фактично з відкритою лівою груддю графиня з’явилася верхи на білому коні. Під звуки бубна молодиця почала танець разом зі своїм чотириногим другом. Кінь Сміливець, немов керований господинею невидимими нитками, рухався у такт ударам бубна. Софія змушувала бігти свого темно-гнідого то риссю, то галопом. Рись-алюр змінювався граціозною інохіддю. Глядачі були в захваті. Це передалося не тільки Софії, а й її коню. Сміливець виконав кілька обертань, потім від рисі стрімко перейшов у кар’єр. Несподівано звуки бубна різко обірвалися, і кінь став на диби. Публіка в наметі завмерла. Але Софія вправно осадила Сміливця, граціозно зістрибнула з коня, а сам кінь застиг у поклоні. Намет вибухнув оваціями і вигуками захоплення.

Катерина та Йосиф підізвали графиню де Вітте до себе. Імператриця подарувала їй золотий перстень зі своїм зображенням в оправі, посипаній рубінами, а Йосиф II сказав:

— Ви знову зачарували мене, графине.

Щаслива Софія вирушила переодягатися, її наздогнав Потьомкін.

— Це було чудово! — вигукнув він. — Ви перевершили всі мої очікування.

Із цими словами він наблизився до Софії і міцно поцілував її в губи. Графиню поцілунок схвилював, але вона не подала виду.

Наступного дня Софія попрощалася з Потьомкіним і всіма поважними гостями, яких чекав ще довгий шлях через Кафу і далі, через усю Україну, до Полтави. Графиня ж вирушила в іншому напрямку — додому, до Кам’янця.