Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 10. Тульчин (1782–1786)

До рідних місць завжди повертаєшся з особливим трепетом. А якщо там твій дім, виношений у мріях до єдиної цеглинки, робота, яку хочеться здійснювати (і вже навіть розписане все по порядку), книги, що чекають зустрічі з тобою не менше, ніж ти з ними, і ще багато-багато приємних дрібниць, то при наближенні до рідного дому починає смоктати під ложечкою, легка нудота від перезбудження й очікування підступає до горла. І ось уже на шляху трапляються знайомі будинки, знайомі дерева, зараз буде підйом, за яким рідний дім — мета твоєї подорожі.

За кілька миль до будинку граф Станіслав не витримав, сів на коня і поскакав щодуху вперед. Йому хотілося першим побачити й оцінити всі перетворення в новому палаці. Коли вони більше ніж півроку тому від’їжджали до Італії, готові були тільки приміщення для численної прислуги, казарми, корпуси, в яких розташовувалися театр і манеж, стайня і псарня. Вже здалеку Потоцький побачив двоповерхових красенів — головний корпус і бокові флігелі.

Графа чекали. Він риссю промчав під вигуки «ура!» повз вишикувану варту, через арку в правому флігелі і опинився на площі перед головним корпусом.

Головний корпус, як і личить, виділявся серед інших своєю величчю і розкішшю: десять колон, величезна лоджія за колонадою, під парапетом — напис позолоченими літерами: «Щоб завжди був оселею вільних і доброчесних. Споруджений у 1782 році». Цей напис придумав сам граф, і тепер ще раз переконався у правильності свого рішення. Над написом — позолочений семикінцевий хрест, родовий герб Потоцьких Пилява.

Станіслав зістрибнув із коня.

— Ну, показуй, що ви тут улаштували! — весело звернувся він до управляючого, який зустрічав його біля порога.

— Як завжди, не вистачило кількох днів, графе, — розвів руками Мощенський. — Але в цілому ми готові. Принаймні, ночувати на вулиці не доведеться.

Було видно, що Адам дуже радий приїзду господаря. Чоловіки тепло привітали один одного, і Станіслав увійшов до палацу. Мощенський запропонував одразу ж оглянути кімнати першого поверху, де була величезна приймальня із суворими чорними з позолотою меблями, але Станіслав легко злетів на другий поверх по парадних мармурових сходах. Там на нього чекали тринадцять родових портретів Потоцьких. Поруч у кутах стояли стародавні хоругви з гербовими знаками, старовинна зброя і обладунки — гордість не одного покоління. Граф уважно все оглянув, а потім відійшов і радісно промовив:

— Ну ось, нарешті, всі Потоцькі знайшли своє постійне місце. Я так сподіваюся. І ще сподіваюся, що Тульчин назавжди залишиться родовим гніздом нашого роду. Заради цього я тут усе починав, і докладу всіх зусиль, щоб так і було.

— Ми можемо тільки припускати, Стасе, — тихо промовила Жозефіна, яка тільки-но під’їхала. — А як поведуться наші нащадки, одному Богу відомо.

— Ти, звичайно, маєш рацію. Але ми закладемо основу і створимо для них відповідні умови, а там нехай вирішують. Тут житиме історія роду Потоцьких, усі наші сімейні реліквії, а значить, і майбутнє сім’ї, — Станіслав зробив паузу і перевів розмову на іншу тему: — До речі, Адаме, а де наша багатостраждальна «Мадонна» Рафаеля?

— Там, де їй і належить бути, — усміхнувся Мощенський, — у великій залі.

Перш ніж пройти туди, Станіслав із Жозефіною вийшли на лоджію.

— Та тут танцювати можна! — вигукнула Жозефіна. — А поглянь, який краєвид відкривається звідси!

Справді, як на долоні було видно обидва флігелі палацу, велику площу з гірляндами троянд, а попереду — пряму, як стріла, тополину алею, що з’єднувала палац із костелом.

— Тополі помітно підросли за цей рік, — зазначив Потоцький. — Український клімат і земля припали їм до душі. Схоже, вони почуваються тут не гірше, ніж в Італії.

— Так само, як і каштанам у саду, — додав Мощенський. — Мені здається, що і тополі, і каштани звідси почнуть свій наступ по всій Україні.

У лівій частині головного корпусу були житлові кімнати, і Жозефіна насамперед вирішила оглянути дитячі. Пройти туди довелося через її спальню. Зайшовши у спальню, графиня від захвату заплескала в долоні. Річ утім, що Станіслав не знайомив її з подробицями оформлення спальні, більше того, сказав, що цим вони займуться після приїзду, і думка Жозефіни буде вирішальною. Одним словом, сюрприз вдався. Чільне місце у спальні графині займало величезне ложе на позолочених левових лапах, що потопали у м’якому персидському килимі. Оксамитовий темно-вишневий балдахін над ліжком підтримувала голова позолоченого грифона. Декоративне ліплення, різьблення на стінах і стелі перепліталися з гірляндами казкових квітів і золотих узорів. Жозефіна підійшла до ліжка і сіла на нього.

— Таке ложе багато до чого зобов’язує, Стасе, — вона пустотливо поглянула на чоловіка. — А якщо серйозно, то твій сюрприз справжній — тут все просто чудове!

Жозефіна почала уважно розглядати кімнату з усіма її дрібницями. Як і всяка нормальна жінка, вона подивилася в кожне із дзеркал, вдосталь розвішаних на стінах, помилувалася вазами з квітами (а там були й орхідеї, і троянди, і навіть проліски — Адам Мощенський постарався на славу), сіла за жіноче бюро, прикрашене чудовими годинниками і фігурками казкових персонажів, зазирнула у кожну шухлядку, кимось дбайливо наповнену, у величезну платтяну шафу, на той момент, на жаль, порожню, посмикала за дзвінок над ліжком для виклику камеристки. Як маленьку дівчинку, Жозефіну хвилювали всі дрібниці в спальні. Потім вона підійшла до Станіслава і, незважаючи на безліч людей у кімнаті, обвила його шию руками і ніжно поцілувала в губи.

— Дякую, любий. Ти як завжди на висоті! — в її очах блищали сльози щастя.

— Ну-ну, дорога, все так і має бути, адже ти не просто чиясь дружина, а дружина графа Потоцького, — Станіслав був явно задоволений створеним ефектом. — Я дуже радий, що тобі сподобалося.

— Ну що ж, графе Потоцький, тоді ведіть мене до своєї спальні. Уявляю, якою вона має бути, — вже усміхалася Жозефіна.

— Ходімо, — загадково мовив Станіслав.

Одна з дверей спальні графині вела в маленьку кімнату її камеристки, інша з’єднувала зі спальнею графа. На відміну від її спальні, кімната чоловіка була невелика за розмірами. Можна навіть сказати, дуже маленька.

— Це те, що мені потрібно, — засміявся Станіслав.

— Взагалі-то тут навіть мило, — знизала плечима Жозефіна. — А цей стіл я впізнаю.

— Я наказав привезти свій стіл із Кристинополя, і не тільки стіл.

— Так, чоловіки завжди залишаються дітьми.

— Ходімо далі, люба.

Поруч зі спальнею Станіслава розташувалися його робочий кабінет і бібліотека. І хоча це була лише частина бібліотеки Потоцьких (більшість розмістилася в декількох залах палацу на величезних стелажах до стелі, у книжкових шафах), кількість книжок у позолочених палітурках вражала уяву. Посередині графського кабінету стояв масивний робочий стіл темного дерева на вигнутих різьблених ніжках із кришталевим чорнильним прибором, а напроти книжкових шаф у столах-вітринах — гордість Станіслава, його колекція монет і медалей різних країн та епох.

— Ми розмістили тут усе на свій розсуд, — тихо мовив Мощенський. — А ви як господар потім усе переставите, як вам заманеться.

— О так, Адаме, тут роботи не на один місяць, — задоволено потер руки Потоцький.

— Звичайно, — заздрісно промовила Жозефіна, сівши у крісло перед каміном із рожевого мармуру. — У тебе немає такої шикарної спальні, як у мене, зате який чудовий кабінет. А де я малюватиму?

— У тебе є будуар, — пожартував граф. — Зрештою, влітку можна і на свіжому повітрі.

Станіслав уважно поглянув на дружину. Та скривила губки і зробила ображене обличчя.

— Невже ти могла подумати, що я забув про тебе?

Граф узяв Жозефіну під руку, і вони, пройшовши обидві спальні, опинилися у великій кімнаті.

— Це твій «мальовничий» кабінет, дорога.

У кімнаті вже стояло кілька мольбертів, у шафах — книжки з мистецтва, під стінкою красувався клавесин.

— Усе інше розмістиш тут сама, як захочеш.

Потім подружжя оглянуло дитячі, повні веселощів, поезії і казок. У кімнаті Юрія за наказом Потоцького повісили два гобелени із сюжетами з життя Олександра Великого — «Олександр Великий у Вавилоні» і «Битва під Арбелле». Ці гобелени, копії робіт Шарля ле Брена, замовив у Парижі ще батько Станіслава для палацу у Кристинополі.

У кімнатах дівчаток на гобеленах були зображені пейзажі і різні казкові тварини.

Уранці, вдосталь виспавшись, граф Станіслав у прекрасному настрої вийшов на прогулянку до парку. Як такого останнього ще не було, хоча намітки його вже були скрізь помітні. Станіслав озирнувся навколо: крізь пожовклу і поруділу торішню траву пробивалася нова, молода зелень. Природа в черговий раз оновлювалася і нібито говорила, співала, кричала: «Подивіться! Світ знову юний! Повітря насичується енергією, земля відіспалася і відпочила за зиму, як губка, наситилася цілющою вологою і чекає насіння, щоб народити, народити, народити…»

«Але ж це не природа кричить, — подумав Станіслав. — Це моя душа вимагає діяльного життя».

З переїздом до Тульчина у нього з’явилося більше простору, більше можливостей для реалізації своїх задумів. До того ж місцевий клімат, сама земля і, нарешті, люди, українські селяни, що люблять і знають, як працювати, — все це сприяло здійсненню його планів.

— Ти хотіла, щоб я був королем? — жартома запитав якось Станіслав Жозефіну. — Прошу. Ось тут, на Брацлавщині, і буде наше королівство. І нехай наша резиденція далеко від столиці, але саме тут я і господар, і король, і, якщо хочеш, чарівник. Змахнув своєю чарівною паличкою раз — виріс прекрасний палац, один із найкращих у Європі, для мене і для тебе, моя королево. Ще один помах — і невдовзі поруч із палацом підніметься не менш прекрасний парк із фонтанами, водоспадами, гротами та альтанками. А потім твій король перетворить степ і болота на квітучі сади і густі ліси, повні грибів, ягід і дивовижних тварин. А його піддані дякуватимуть Богові, що у них такий господар.

— Від скромності ти не помреш, — парирувала Жозефіна.

— Зате при нашому дворі, — вів далі граф Станіслав, — не буде того, що оточує справжнього короля у Варшаві — натовпу підлабузників, інтриганів і інтриганок, що не бажають працювати, мислити, творити.

— Дорогий мій королю, не забувай, що ти повинен влаштовувати для своєї королеви бали, прийоми і маскаради. А ці нероби, як ти вважаєш, є частиною двору, я б навіть сказала, його окрасою, тому що своїми інтригами створюють деяку внутрішню напругу, без якої будь-який двір перетворився б на нудне зібрання людей. І взагалі, бути при дворі — це не просте проведення часу, це важка, пекельна праця, схожа на лавірування на колоді над прірвою.

— О так, в цьому я з тобою цілком згоден. Значно складніше не творити, а паразитувати, як п’явка, плавати в каламутній воді, вишукуючи тіло, до якого можна присмоктатися. Замість того, щоб напружувати мізки, необхідно тренувати спину, щоб у витонченому поклоні до підлоги добитися посади або доброго ставлення до себе. Я розумію, що усмішка невпопад або навіть кивок невчасно може звести нанівець твою кар’єру, тому потрібен нюх шукача, інтуїція лисиці, щоб уникнути цього. В нашому королівстві все буде не так. Тут заохочуватимуться тільки дух творчості і творча праця. Ну і звичайно, моя королево, будуть і бали, і маскаради. До речі, я отримав листа з Італії від нашого Федорко-Феррарі.

— Так, і що він пише? — пожвавішала Жозефіна.

— Пише, що хоче повернутися до Тульчина до Нового року, запитує, чи готовий театральний корпус, і просить грошей для театральних декорацій та іншого приладдя. Я вважаю, потрібно вислати.

— Так-так, обов’язково! Він серйозний молодий чоловік і всі гроші використає за призначенням.

Розпродавши всі кристинопільські землі і землі батька Жозефіни, Станіслав Потоцький розрахувався за усіма, хоч і не великими, боргами, що висіли на ньому. Тепер він мав досить коштів, щоб безбідно жити, працювати, творити і, нарешті, розважатися і самому, і його дітям та внукам. Це говорив у Станіславі романтик, а практик підказував, навіть змушував його відмовитися від цих думок. Він молодий, рішучий, впевнений у собі. Йому зараз під силу змінити цей край так, як він хоче. А чого ж він хоче?

Так граф розмірковував під час своєї ранкової виїздки. Несподівано він повернув коня назад і галопом помчав до палацу. Піднявшись до свого кабінету, сів у крісло перед палаючим каміном, сподіваючись налаштуватися на робочий лад. Поруч улігся його улюблений пес, довірливо уткнувшись мордою в коліна господаря.

«Так приємно мріяти і розслаблятися, — подумав Потоцький. — А мені зараз, навпаки, потрібно зосередитися».

Він подзвонив у дзвіночок — увійшов його камердинер Бистецький.

— Каву мені й не тривожити, поки не скажу. Мені треба попрацювати.

Він сів за робочий стіл, дістав папір і перо. Зараз головне — привести думки до ладу. Станіслав знав, що найкраще це зробити на папері: розпланувати свій робочий день, вибудувати ланцюжок дій, розподілити рух капіталів.

Отже, що вже зроблено і що є в наявності?

На той час Потоцький уже відмовився від багатьох орендарів у своїх маєтках — доходу вони майже не приносили, тільки вичавлювали останні соки з селян. Усі свої землі Станіслав розділив на фільварки, об’єднавши в них по декілька селищ: і керувати простіше, і планувати, і розподіляти виробництво. Розташування своїх володінь граф Станіслав вважав мало не ідеальним: можливість торгівлі і в самій Польщі, і з татарським Кримом, а через нього — з Портою, із Росією, яка все більше освоювала українські території на лівому березі Дніпра. Потьомкін — ось хто був, на думку Потоцького, вершителем усіх справ за Дніпром, ось із ким необхідно завести знайомство! Наміри князя були абсолютно очевидні Станіславу — Потьомкін рвався до моря. А значить, будуть порти, корабельні заводи і можливість торгівлі морським шляхом. Крім цього, величезна армія Потьомкіна постійно потребувала продовольства, одягу, коней, а коні, у свою чергу, вівса і збруї. У тривалий мир із Портою граф Потоцький не надто вірив. Значить, війна і, як це не цинічно, знову значні прибутки для нього. Ні, звичайно, виробництвом зброї він не займатиметься, як би принадно це не виглядало, а от нові породи коней, великої рогатої худоби, овець, нові для цієї землі сорти пшениці, жита і вівса — ось на що він спрямує свою енергію. Торгівля без добрих доріг і мостів приречена на невдачу від початку. У цьому Станіслав був упевнений завжди, а подорожі по Європі ще більше переконали його в цьому.

Одне з головних завдань своїх економічних реформ Потоцький бачив у звільненні селян від кріпацтва. Крім цього, вважав за необхідне побудувати у фільварках лікарні, школи для дітей, церкви. До питань релігії Станіслав підходив з розумінням і зводив як католицькі, так і православні храми.

Ну-ні, дорогий читачу, ми далекі від наміру ідеалізувати нашого героя, роблячи з нього турботливого батька для своїх підданих. Граф Потоцький, як і будь-який магнат, бажав отримати максимальний прибуток зі своїх маєтків. І володіла ним при прийнятті таких рішень не любов до ближнього свого (хоча справедливості заради відзначимо, що певна частка людинолюбства в його характері була) і не данина моді, що процвітала серед молодих людей тогочасної Європи, а строгі економічні розрахунки і бажання втілити їх у життя. Граф не хотів одномоментного множення доходів, вичавлюючи з селян останні сили, він прагнув до багатства в майбутньому для себе і своїх дітей, заклавши міцний фундамент господарства.

«На міцні кістки повинні нарости пружні м’язи», — вважав Станіслав.

Не можна сказати, що важливі рішення приймалися графом Потоцьким просто. Він постійно радився зі своїм головним управляючим Мощенським: вони багато сперечалися, уважно вислуховували думки управляючих фільварками, просто заможних селян.

Так поступово Потоцький прийшов до наступного рішення. Селяни звільнялися практично від усіх повинностей в обмін на генеральний чинш — грошовий податок. З усіх повинностей залишався лише один день панщини на місяць для будь-якої сім’ї. На будівництво та ремонт доріг і мостів граф залучав селян на дванадцять днів на рік. Адже у добрих дорогах селяни були зацікавлені не менше, ніж граф. І ще дванадцять днів на рік він використовував їх під час сільськогосподарських робіт. Причому за всі ці роботи Станіслав платив гроші. Потрібно відзначити, особливо рвалася на роботи молодь: де ще, як не в колективі, можна було і познайомитися, і поспілкуватися, і проявити себе? Доходило до того, що давали хабарі управляючим, аби потрапити на панщину. Згодом було вирішено переселити селян із землянок у будинки, а нужденним граф Потоцький видавав кредити.

Усе це мало ще й інший підтекст. Графу необхідно було освоювати землі, а робочих рук не вистачало. Після всіх нововведень до маєтків Потоцького потяглися люди і з Лівобережної України, і від сусідських поміщиків, навіть із віддалених районів Польщі та Росії. Це, природно, викликало невдоволення сусідів, особливо гостро сприйняли втечу своїх селян Браницький і Чарторийський, але граф Станіслав швидко залагодив проблеми. Одним словом, робота закипіла, і, як писав очевидець, «хати сніжної білизни, оточені зеленими садами або осяяні вербою, з численними стогами хліба і стадами худоби, коней, овець і домашніх птахів, мали вигляд гарних і багатих селищ. Скрізь свобода, достаток і веселі обличчя. Влітку, ввечері, сільські вулиці пожвавлювалися співом дівчат і музикою молоді, танцями і тріпаком, що стрясав землю. У свята вранці, побожність у церкві і розгул пополудні збирали в корчмах народ здоровий, рослий і пристойно одягнений. Що ж сказати про хутори — як розкішні оазиси в степах чи в глушині лісів, і лише дзижчанням бджіл давали про себе знати, як Гесперидські сади з рясними фруктовими деревами; про озера, повні риби, з млинами; про поля з баштанами, косовицями та табунами волів, гнаних у Ленчну і Сілезію багатими селянами».

Хоча боргів у Потоцького тепер не було, такий стан граф вважав не нормальним. «Гроші повинні працювати» — це був девіз графа Станіслава, і незабаром грошики розтанули, як квітневий сніг, бо були вкладені у виробництво і сільське господарство. Звичайно, виникла необхідність у кредитах — і борги з’явилися знову.

Зате через деякий час у Тульчині запрацювали суконна мануфактура, каретний завод, в Умані — конезавод, у Махновці — панчішна фабрика, а ще — свічкові заводики, тютюнова фабрика, друкарня в Могильові, пивоварний і винокурний цехи, декілька аптек, закрутилися водяні млини, запахло шкірою на шкіряних заводах.

Іноді граф Станіслав навіть подумував: «Чи не занадто я самовпевнений, чи не переоцінюю свої можливості?» Але тут же відганяв від себе подібні думки і працював далі.

Робота роботою, а як же особисте життя графа, як задоволення?

Псове полювання — ось головна пристрасть графа Потоцького, що перекривала всі інші захоплення! Станіслав і сам час від часу намагався зрозуміти, чому ж його так захопило полювання, і не міг знайти однозначної відповіді. Може, це єднання з природою, красою якої граф не переставав захоплюватися? Або коні? Потоцький обожнював верхову їзду, а разом з нею і коней. Сам не багатослівний, він тонко відчував цю безсловесну, розумну, граціозну тварину. І кінь відповідав йому тим же. Бо коли в пориві пристрасті, в азарті переслідуєш вовка, лисицю, зайця чи іншу дичину, кінь повинен коритися найменшому руху шенкеля вершника, а можливо, навіть передбачати ці рухи, особливо при подоланні перешкод, широких крутоярів та високих огорож, коли саме життя і коня, і господаря залежить від їх злагодженості. Тому для полювання у Станіслава було кілька сумирних, витривалих коней, не надто гарячих і водночас дуже сміливих, що не боялися не тільки собак, а й вовків. А от для звичайних прогулянок граф частенько брав молодих жеребців із норовливою вдачею, і тоді після прогулянок обидва — і господар, і кінь — поверталися втомлені. Але це була не проста втома: обидва, молоді, повні сил, були задоволені, що змогли знайти «спільну мову», зрозуміти одне одного в русі, у вправній їзді.

А може, собаки? Псове полювання — полювання без зброї, одною з головних дійових осіб на ньому є собаки — гончаки і хорти. Перші йдуть по сліду дичини на острові (невеликий ліс посеред поля) і гавканням виганяють звіра на відкритий простір. А там уже за справу беруться красені хорти. Їхнє завдання — наздогнати і взяти звіра. «Ледарі мої», — ласкаво називав своїх хортів-грейхаундів граф Станіслав, дивлячись, як ці домашні улюбленці розвалювалися в кріслі або на дивані у нього в кабінеті в найледачіших позах. Він знав, що на полі під час полювання грейхаунд перетворювався, всі його почуття загострювалися донезмоги, він готовий був реагувати на найменшу інтонацію голосу господаря — як стиснута пружина, готова миттєво виплеснути всю свою енергію.

Головним у полюванні було саме дійство, замішане на тваринних інстинктах, свободі, що залишилися у нас від предків, на кровному спорідненні з природою, звуках мисливських рогів, гавканні собак, захоплюючій погоні. Станіслав порівнював полювання із симфонією, з тією лише різницею, що симфонію музиканти виконують чітко по нотах, а в полюванні, хоч і є свої «ноти», важливіша імпровізація на ходу.

Починається з рогу ловчого. Це повільне, урочисте Adagio або Largo. У цей момент тиша заповнюється голосами гончаків. Музику можна зрозуміти, лише включивши всю свою уяву. Причому оцінити зміст музики, всю її глибину і тонкість можна, прослухавши її не один раз. Так і у псовому полюванні. Чекаючи на лазі, Станіслав прислухався до голосів гончих — іде просто гон. Кожен гончак бере свою ноту. І раптом в одного з них різко змінюється висотність партії залежно від виявленого звіра: чи то зайця, чи то лисиці, чи то козулі. Це вже Allegro, що різко контрастує з повільним вступом. І починає прискорено битися серце. Зараз почнеться! Заревіла зграя гончих і погнала дичину. Ось гон віддаляється, звуки стають тихіше (piano). Схоже, вийдуть не на твій лаз. Комусь сьогодні пощастить більше. Тому всі мисливці чекають тільки forte, ні, fortissimo! Голосно, дуже голосно! І ось вона, удача — з лісу вискакує звір. Готуйтеся: починається найшвидша частина — Vivace grazioso. І ніхто не знає, як пройде цей найнапруженіший розділ — у мінорі або в мажорі. Але перед ним завжди потрібна велична пауза, яку не можна ні перетримати, ні недотримати. Настає абсолютна тиша, і здається, що чути, як пульсує кров у скронях. Звір наближається, і в кульмінаційний момент із несамовитим криком «ату!» спускають хортів. За справу беруться аристократичні, елегантні, підтягнуті, спеціально навчені собаки. Можна порівнювати їх біг із польотом стріли, можна — з блискавкою чи вітром, але, мабуть, не вистачить слів, фарб і звуків, щоб описати це дійство — воно незрівнянне, чудове!

Захоплююча погоня не завжди закінчується успіхом. Але це не привід для смутку: по-перше, полювання триває кілька днів, а значить, дичини буде вдосталь, по-друге, сильний, хитрий і розумний звір, який пішов від погоні, на наступний рік принесе таке ж здорове потомство.

Після багатоденного полювання настає остання частина симфонії — Scherzo (жарт). Прийшов час розбору полювання. Сміх, жарти, байки рогом достатку сиплються з вуст цих мужніх людей, що на якийсь час перетворилися на хлопчиків-фантазерів. І тут уже можна почути про такі подвиги, яким позаздрив би сам Геракл!

Що ще можна додати до вищесказаного? Мабуть, тільки «дрібниці». Щоб мати можливість полювати у власних угіддях, граф Потоцький організував кілька звіринців, насадивши дерева і запустивши туди оленів, лосів, диких кіз і кабанів. Придбав елітних породистих цуценят. Протягом кількох років довів кількість мисливських собак до семисот. Перевагу віддавав англійським породам — гончі-фоксхаунди. А ось хорти… Хорти — гордість кожного мисливця. Скільки бувальщин на славу хортів розказано їхніми господарями! І хоча улюбленцями Станіслава, безумовно, вважались грейхаунди, були у нього і західноукраїнські (хорти), і східноукраїнські (кримські), та й інші породи. Ще була у Потоцького мрія: вивести свій, сімейний, особливий різновид хорта. «Підливаючи кров» породистих своїм собакам, він досяг непоганих результатів.

Ціле селище було звільнено від усяких повинностей і займалося тільки розведенням та утриманням мисливських собак. Містилися вони у спеціальних будинках із кухнями, кімнатами і навіть лікарнями. Найкращий корм для гончих — вівсянка з м’ясом (особливо з кониною). Ось вам і ще одне селище, жителі якого займалися вирощуванням вівса.

За собаками, що закінчили свою «службу» по старості, Потоцький наказував доглядати до смерті. У них було своє кладовище, а найулюбленіших граф Станіслав ховав у парку за палацом, ставив їм пам’ятники.

Також Станіслав побудував за Тульчином мисливський палац, оформивши його відповідно до призначення: трофеї, опудала, картини, роги, шкури — все це становило внутрішнє оздоблення палацу.

— Пане графе, мсьє Жак запрошує нас на відкриття винного льоху, — повідомив Адам Мощенський одного спекотного літнього дня.

— Залюбки, Адаме, — потер руки граф Станіслав. — Інакше наш француз образиться не на жарт.

— Ви ж знаєте, як відповідально і ретельно він ставиться до цієї події: всю весну просушував льох, обкурював його запашними травами, встановлював стелажі.

— Та він мало не розорив мене цими стелажами! Де таке чути, що для льоху підходить тільки червоне дерево!

Ці слова Потоцький вимовив нарочито суворо, хоча в душі був задоволений Жаком. Він спеціально виписав цього француза як зберігача вина. Хоча той був дещо гарячий і запальний, але як фахівець — просто незамінний.

— Червоне дерево майже не гниє, — доводив Жак графу Станіславу, — та й красу створює незвичайну. Негоже такій шанованій людині як ви мати простецький льох. Усе у вашому домі має бути розкішним. Гості не раз потраплять сюди, і вам буде чим похвалитися.

Граф Станіслав та Адам спустилися по сходах, пройшли під масивними арочними склепіннями. Яке задоволення після літньої спеки відчути приємну прохолоду!

— Ніколи, гер Бініх, ніколи тут не буде не тільки продуктів, але навіть вашого улюбленого пива! — почув граф голос Жака.

— Про що суперечка, панове? — втрутився граф Станіслав.

— Ви уявляєте, мсьє графе, — Жак сопів від обурення, — ваш кухар гер Бініх пропонує зберігати в моєму винному погребі пиво і деякі продукти!

— Звичайно, — Усміхаючись, підтвердив Бініх, — відразу і випивка, й закуска. Сюди можна буде запросити гостей, і вони тижнями не виходитимуть наверх.

— Ще одне слово, гер Бініх, і я викличу вас на дуель. Вино — це ніжний, витончений продукт. Приготувати його — півсправи. Зберегти його або, як говоримо ми, французи, «виховати» в бочках — ось головне мистецтво. Будь-який сторонній запах уб’є вино не лише в бочках, а й у пляшках. А ви зі своєю кислою капустою…

Станіславу подобалося спостерігати за цією парочкою. Спокійний, врівноважений німець і вибуховий француз. Вони нескінченно кепкували один з одного, а суперечка (який напій подавати до конкретної страви — пиво чи вино) виливалася у серйозне протистояння. І Бініх, людина розумна, частенько здавався, вислуховуючи аргументи Жака.

Станіслав озирнувся: бочки, великі і малі, лежали на спеціальних дерев’яних колодках, пляшки розміщувалися стрункими рядами один над одним.

— О! Тут відчувається рука майстра, — зробив він комплімент Жаку.

— Ну що ви, пане графе, — почервонів від задоволення Жак. — Тут ще працювати і працювати.

— Годі, Жаку. Краще почастуй нас, а то ми вмираємо від спраги.

Жак спритно дістав із шафи кілька кубків, поставив їх на столик і подумавши, попрямував до стелажа у глибині льоху. Швидко повернувся із трьома пляшками.

— Почнемо зі старого доброго бордо, — загадково вимовив він, наповнюючи кубки.

— Чудово! — похвалив граф Станіслав, відпивши з кубка. — Французи вважають його найліпшим вином у світі?

— Не зовсім так. Французи кажуть: бордоські вина — найкращі вина у світі, а бургундські — найкращі вина Франції.

— Ви, французи, занадто високої думки про себе, — пробурмотів Бініх, прицмокуючи від задоволення.

Лише години через три наші герої спромоглися з великими труднощами вибратися з льоху — спрагу вони втамували на славу.

«…Сподіваюся, ви, графе, станете не тільки добропорядним громадянином, а й нашим другом» — так закінчувався лист короля Станіслава Августа графу Потоцькому.

До кабінету увійшла Жозефіна.

— Збирайтеся, графине, — напівжартома наказав Станіслав.

— Нас запрошують у гості? — підняла брови Жозефіна.

— Мене, радше, на роботу, а тебе… тебе, мабуть, теж, — не міняючи тону, відповів Потоцький. — Адже життя при дворі важче всякої роботи.

— Ми їдемо до Варшави?! — у м’якому, вкрадливому голосі дружини з’явилися нотки надії.

— Так, люба, — засміявся Станіслав. — Ось лист від короля. Він призначив мене воєводою Руським і запрошує на сейм.

— Ну що ж, графе, — обличчя Жозефіни стало урочисто-серйозним. — Це додає вам нових обов’язків, адже тепер ви везете до столиці не просто дружину, а воєводину. І я сподіваюся, зробите з цього правильні висновки.

— Звичайно, ваша світлосте. Мій гаманець уже прошепотів мені, що йому доведеться значно схуднути у зв’язку з вашим призначенням.

— Фі, — презирливо стулила губки Жозефіна, — передайте йому, графе, що статус чоловіка багато в чому визначається тим, як виглядає його дружина. Жадібність або, навпаки, марнотратство, мир і спокій у сім’ї, наявність смаку і навіть, якщо хочете, наявність розуму у чоловіка можна відразу визначити за нарядами його дружини, прикрасами, блиском чи смутком ув очах, розкутістю поведінки.

— Здаюся-здаюся, — Станіслав підняв руки вгору. — Пропоную вам, пані воєводино, зайнятися нашим гардеробом у столиці.

— Залюбки, — Жозефіна підійшла до чоловіка, обвила його шию руками і поцілувала.

І Станіслав, і Жозефіна багато чого очікували від цієї поїздки. Станіслав відчував, що тепер він, незважаючи на свою молодість, може зануритися у практичне життя країни. Жозефіна бажала приємних зустрічей, веселощів, такого собі емоційного вибуху після спокійно-розміреного життя в Тульчині.

Відразу після приїзду до Варшави граф Потоцький був прийнятий королем Станіславом Августом — з великою повагою, почестями, несподіваними навіть для Потоцького. А коли в королівському палаці був призначений бал (весь двір вважав, що на честь Потоцьких, хоча, звичайно, офіційної заяви не було), у Варшаві заговорили про надмірне бажання короля наблизити до себе українського магната. І це було правдою.

— Чув, чув про ваші успіхи, — Станіслав Август простягнув графу Потоцькому обидві руки для привітання. — І дуже радий, що ви йдете своїм шляхом, почавши майже з нічого. А про вашу турботу про підданих уже ходять легенди.

— Так уже й легенди, ваша величносте, — посміхнувся Потоцький.

— Так! Навіть віршик придумали. Ось послухайте.

Король узяв зі столу аркуш паперу:

— Не все проходить гладко, ваша величносте. Завдяки моїм реформам до мене потягнувся потік селян, і не тільки з вільних районів, а й від сусідів. І тепер у мене з’явилися супротивники. Особливо незадоволений гетьман Браницький. Він не приховує своєї злоби і, кажуть, придумав засіб, здатний нашкодити і моєму спокою, і моїй кишені. Але я, при протекції вашої королівської величності, не боюся цього.

— На жаль, гетьман Браницький, мій колишній друг по Петербургу, протиставляє себе варшавському двору. Він зараз в опозиції. Але я не втрачаю надії на відродження колишньої слави й могутності Речі Посполитої і шукатиму шляхи до об’єднання упертих, гордовитих дворян, наступаючи іноді навіть на власне «я». За українські воєводства я більш-менш спокійний. За винятком Браницького, у мене є підтримка воєводи київського Стемпковського, в Подільському воєводстві і подкоморій Липинський, і ловчий Орловський теж на моєму боці. А тепер і в Брацлавському є союзники — це ви і сімейство Грохольських. Планую поїздку до Литви: спробую і там знайти собі прибічників.

— Я завжди радий допомогти вашій величності. Дозвольте висловити вам свої міркування.

— Так-так, графе. Прошу вас.

— Сильна держава повинна мати сильну армію. А наша армія здатна брати участь тільки в парадах!

— Я знаю це як ніхто інший, тому мені і потрібна підтримка всіх вас.

Поява в столиці молодого вродливого подружжя Потоцьких внесла пожвавлення при дворі короля. Частково — через підвищену увагу короля до графа Потоцького. Такі закони придворного життя: щоб догодити своєму монарху, потрібно ретельно стежити за будь-якими змінами в його поведінці, оточенні, а часом навіть вгадувати його думки. Але більшою мірою причиною такого пожвавлення була Жозефіна. Це одразу відчулося в театрі, коли сотні біноклів були спрямовані на ложу, де розташувалися Потоцькі. А вже на королівському балі свою красуню-дружину вивів сам Потоцький. Граф Станіслав був прекрасним танцюристом, володів дивовижною пластикою. Будь-яка партнерка, що танцювала з ним, відразу діставала кілька очок уперед завдяки його танцювальній майстерності. Жозефіна в танцях була під стать своєму чоловікові, і вона розуміла, що їхня пара опиниться в центрі уваги. Графині лестило, що на ній будуть сотні поглядів, як чоловічих, так і жіночих. Вона так знудьгувалася за придворним товариством! Жозефіна перебувала в тому прекрасному для жінки віці, коли кожен рік робив її гарнішою, жіночнішою, елегантнішою. Це помічали всі оточуючі, відзначав і Станіслав, і сама Жозефіна, милуючись собою в дзеркалі. Водночас це був небезпечний вік: хочеться слухати компліменти, мати успіх у суспільстві, залицяння кавалерів здаються такими романтичними! Але ж крім зовнішньої привабливості, графиня Потоцька була ще й тонкою творчою натурою. Малюнки та картини олією були не єдиним видом її творчості. Вона писала невеликі комедії, оповідання, епіграми та вірші. І всі, хто був знайомий з її творчістю, знаходили, що у Жозефіни талант. А таланту необхідні шанувальники, слухачі та критики.

Тож нема нічого дивного в тому, що незабаром у палаці Потоцьких у Варшаві відкрився салон графині Жозефіни, і бути запрошеним туди вважалося дуже престижним: інтелектуальна молодь Варшави ставила п’єси, музичила, обговорювала останні новинки літератури. З часом графиня Жозефіна почала влаштовувати вечері з вигадкою, з пікантним продовженням.

Серед молодих людей, що майже щодня відвідували салон Жозефіни, був граф Юрій Вієльгорський. Він здобув освіту в Парижі, куди був направлений посланником Речі Посполитої його батько Михайло — дипломат, кухмістр великий литовський. У будинок Вієльгорських у Парижі часто навідувалися філософ Жан-Жак Руссо, публіцист Кондільяк. На прохання батька Юрія Руссо навіть підготував проект конституції для Польщі.

Юрій був прекрасним музикантом і, буваючи у Потоцьких, обов’язково сідав за клавесин. Щоб краще підготуватися до салонних вечорів, Жозефіна і Юрій почали зустрічатися наодинці. Жозефіна відчувала легкість їх відносин, деяку розкутість, спорідненість творчих душ. Графиня не бачила в цьому нічого поганого, навпаки, вважала, що це необхідно для розвитку їх талантів. Відвідувачі її салону тільки підтверджували це переконання, підкреслюючи, що їхній дует з Юрієм дуже гармонійний.

Жозефіна намагалася залучити до своїх салонних звеселянь і Станіслава, але той, зайнятий справами сейму та іншими чоловічими обов’язками (переговорами, вечерями, відвідуванням чоловічого клубу), не міг, природно, постійно перебувати в товаристві дружини. І хоча він помічав, що Жозефіна стала веселішою, у неї з’явився особливий блиск в очах, і навіть справами чоловіка вона цікавилася все частіше, великої уваги цьому не надав. «Столичне життя помітно йде на користь Жозефіні», — вирішив про себе Станіслав.

Одного з таких вечорів, коли прекрасне угорське вино з льохів Потоцьких змусило заграти кров присутніх, а відверті вбрання молодих жінок викликали не менш відверті погляди чоловіків, розгорілася суперечка між Станіславом Потоцьким і Юрієм Вієльгорським.

— Я впевнений, що з часом любовні почуття між чоловіком і дружиною поступово згасають, — захоплено доводив Юрій. — Кохання — це ласощі, а постійний прийом однієї і тієї ж їжі, нехай і вишуканої, викликає неприйняття організму.

— Дивно чути це від вас, не пов’язаного узами шлюбу, — усміхнувся Потоцький.

— Але ж це і так зрозуміло! — вигукнув Юрій. — Я вважаю, що кінцева мета любовних утіх — не найголовніше в мистецтві кохання. Головне для чоловіка — спокусити жінку, а для жінки, навпаки, як можна довше протидіяти, підсилюючи таким чином любовні ласощі неповторною приправою. Тільки коханець може дати жінці витончену насолоду, вишукане блаженство!

Ці слова викликали оплески у затишній вітальні Потоцьких. Граф Вієльгорський чемно уклонився.

— Чоловік же, — після паузи мовив він, — не бачить причини знову і знову розтягувати любовні ігри і в кращому випадку задовольняється остаточною втіхою.

— Не можу з вами погодитися, графе Юрію, — спокійно парирував Станіслав. — По-перше, те, про що ви говорите, — це одноразове дійство, що існує до тих пір, поки перебуває під покровом таємниці. По-друге, почуття між коханцями не можуть бути щирими, бо є не покликом серця, а радше розумовою розкутістю. По-третє, ви виходите з того, що подружня пара застигає, зупиняється в мистецтві кохання, і швидше за все, наведете мені зараз десяток прикладів, що підтверджують вашу правоту. Але запевняю вас, ці пари від початку укладалися не на коханні, а на чомусь іншому. Тільки чоловік і дружина можуть досягти нехай не повної, але близької до неї досконалості в коханні. Поясню чому: після того як чоловік і жінка впускають одне одного у свою долю, з’являється можливість інтимніших ласок, взаємного, підкреслюю, взаємного пошуку пікантних, сокровенних фізичних принад. У підсумку, підлаштовуючись одне до одного, можна перетворити кожну любовну зустріч подружжя у виставу, тваринний інстинкт на симфонію кохання!

Тепер уже граф Станіслав викликав овації присутніх.

— І на закінчення скажу, що любовним фантазіям між подружжям немає межі, і якщо обоє згодні, ці фантазії можна втілювати в життя.

— Тобто ви вважаєте, що… — спробував запитати граф Вієльгорський.

— Не уточнюватимемо інтимні подробиці, графе, — перебив його Потоцький. — Я вважаю, що можливо все.

Сейм, не встигнувши початися, незабаром був закритий (постарався Браницький і його сподвижники).

Король перед від’їздом Потоцьких вирішив влаштувати полювання. Жозефіна не дуже любила полювання, і Станіслав вирушив сам, прихопивши з собою свого камердинера Бістецького.

Усе відбулося, як вважала Жозефіна, дуже несподівано і стрімко. Один з вечорів у її вітальні видався особливо романтичним. Граф Юрій був дуже уважний до Жозефіни і ніжний. Коли за клавесин сіла її подруга Катерина Світецька, він став поряд із Потоцькою. Несподівано рука Юрія, наче ненароком, торкнулася Жозефіни. Та не поворухнулася — дотик був їй приємний. Юрій незабаром поїхав. Без нього стало не так весело і цікаво, і решта гостей також довго не затрималася.

Жозефіна вже готувалася до сну, коли їй доповіли, що граф Вієльгорський просить прийняти його. Жозефіна відчувала, що Юрій сьогодні неодмінно повернеться, але, зробивши здивований вигляд, запитала:

— Чим зобов’язана настільки пізньому візиту?

Вона була зваблива в білому мереживному пеньюарі.

— Жозефіно, — схвильовано почав Юрій, — ідучи сюди, я придумував тисячі причин, що пояснюють мій прихід до вас. Але зараз скажу чесно: прийшов побачити вас. Я розумію, що не маю права говорити вам це, але ви — найкраща, найвродливіша з жінок, яких я коли-небудь зустрічав.

Із цими словами Юрій почав обсипати поцілунками руки, плечі, шию молодої жінки. І Жозефіна, і Юрій, обидва тремтіли від збудження. Раптом губи Юрія знайшли її губи, вона скрикнула, спробувала відштовхнути його, звільнитися, але він був наполегливий, і Жозефіна здалася…

Уранці, сидячи в кріслі із заплющеними очима, Жозефіна не тільки не каялася, а навпаки, згадувала минулу ніч із деяким блаженством. «У всьому винен мій темперамент, — думала вона. — У принципі, нічого страшного не сталося. Двоє творчих людей гідно попрощалися. А Станіслава я тепер кохаю ще більше».

Одного листопадового ранку до Тульчина наближалися три величезні вози. Про це відразу ж було повідомлено графу Потоцькому, що насолоджувався ароматною кавою на лоджії. Незабаром до палацу підкотила коляска, з неї вийшов молодий чоловік із чорним волоссям до плечей. Слідом за ним, спираючись на його руку, випурхнула невеликого зросту молода вродлива жінка. Її витончена фігурка була закутана в білу ротонду. І хоча рухи незнайомки були спокійні і плавні, очі випромінювали пекучу енергію.

— Ти знову здивував мене, Анатолію, — помахав молодим людям з лоджії граф Станіслав. — Я впізнав тебе тільки завдяки твоїй чарівній Франчесці. Піднімайтеся до мене.

— Пане графе, я в захопленні! — вигукнув Анатолій Федорко, вітаючи Потоцького. — Їдучи до Неаполя, я навіть уявити собі не міг, що тут усе так швидко зміниться: відмінні дороги, доглянуті селища, а палац (просто чудо) виріс, як у казці.

— Постійно працюємо над собою, — засміявся Станіслав. — А як вам, мадемуазель Франческо?

— Якщо чесно, я їхала з деяким побоюванням. Мені здавалося, що Анатолій везе мене на край світу. Але тутешні місця дуже гарні, а ваш палац не поступається королівському.

— А мене взагалі оп’янила зустріч зі знайомими з дитинства місцями, — захоплено вимовив Анатолій.

— Справжню красу, мадемуазель, ви побачите навесні. Зараз сади і мій парк оголені, а навесні і на початку літа це просто рай.

Був час сніданку, і Станіслав запросив Анатолія і Франческу приєднатися до нього.

— Що за монстра ви привезли з собою, молоді люди? — поцікавився Потоцький, коли вони перейшли до кави.

— Там багато цікавого, — усміхнувся Анатолій. — Але найголовніше — театральна машина. Ваш чудовий палац повинен прикрашати найсучасніший театр із можливістю швидкої зміни декорацій, природними ракурсами, шумом справжніх дощу і вітру, плескотом морської хвилі, громом і блискавкою, і навіть польотами над сценою. Я привіз із собою досвідченого механіка, що вміє оживити дійство не тільки в театрі, а й у парку, якщо на те буде ваша воля. Мій батько допоможе у виготовленні всяких шестерень, коліс. А ще зі мною приїхав справжній художник — живописець театральних декорацій.

— Я заінтригована, — вступила в розмову Жозефіна. — Хочу якнайшвидше познайомитися з вашим художником. Можливо, і я зможу якщо не допомогти, то хоча б взяти участь у створенні декорацій.

— Звичайно, графине, ваш талант, смак і художні фантазії безсумнівно зроблять декорації витонченішими.

— Гаразд, — Потоцький устав, бажаючи підсумувати розмову, — це все в майбутньому. А зараз батьки вже зачекалися на тебе, до того ж ти не один, а з такою красунею нареченою! Дозвольте мені особисто проводити вас додому.

Граф Станіслав навмисно не розповів, що у коваля Федорка новий будинок, що допоміг цей будинок відбудувати він — Потоцький хотів зробити музикантові сюрприз. (Як би там не було, всі ми, зробивши приємне людям, любимо подивитися на їх реакцію і потішити своє самолюбство.)

Батьки Анатолія зустрічали сина на порозі. Першим із коляски вийшов граф Станіслав, а молода пара — слідом за ним.

— Дозвольте представити, — звернувся, усміхаючись, Потоцький до батька Анатолія, — наші гості з Італії: кавалер Теодоро Феррарі і примадонна Франческа Морі.

Після цих слів граф Станіслав тихенько ретирувався. Він розумів, що сьогодні, після кількох років розлуки, будь-який сторонній, нехай навіть граф, буде зайвим.

Першу виставу, оперу Глюка «Орфей», Феррарі обіцяв поставити до Різдва. А поки йшла підготовка, установка театральної машини, репетиції, Станіслав не міг відмовити собі в задоволенні ближче познайомитися з привезеною театральною машиною. Те, що він побачив, перевершило всі очікування. Відкривав таїнства підземелля сцени, за лаштунками і простору над сценою, де встановлені підйомні пристрої, механік Фабріціо.

— Є дуже прості механізми, коли потрібні звукові ефекти, — Фабріціо покрутив ручку, що стирчала з дерев’яної коробки. — Що вам нагадує цей звук?

— Це стукіт дощу по даху! — вигукнув Станіслав.

— А створює цей стукіт горох, що падає в дерев’яному коробі, б’ючись об бляшані пелюстки. А ось зараз завиє вітер, — він покрутив іншу ручку. Великий барабан, обертаючись, почав тертися об сукно і завивати, як справжній вітер. — Грім імітують ось ці зубчасті колеса. А ось і саме серце машини, — Фабріціо підійшов до товстої колоди, — це вісь машини, на неї насаджено велике (у людський зріст) колесо зі спицями.

Несподівано все зарухалось, заскреготало. Величезний ґвинт закрутився, заплескався в наповненій водою ємності, запрацювала відповідна передача, і на вісь кільцями почав намотуватися канат.

— Тут як у пеклі! — захоплено вимовив Потоцький.

— Зате нагорі буде яку раю, — засміявся Фабріціо.

За лаштунками повітря було наповнене запахами столярного клею, фарби, тирси й обпиленого дерева. Жозефіна допомагала розписувати полотно із зображенням скелі, чагарнику і трави. Теслярі підганяли дерев’яні рами, якісь півосі, прив’язували до них канат і все це перевіряли в русі. І тільки зараз, тут, у своєму театрі, Станіслав зрозумів, який складний організм — театр…

Феррарі встиг підготувати до Різдва не тільки оперу Глюка «Орфей», а й веселу дитячу виставу. У залі, крім шести дітей Потоцьких та дітей, що гостювали в палаці, були присутні запрошені діти тульчан. Коли над сценою почав літати триголовий дракон, що вивергав зі своїх голів полум’я, дим і воду, запанувала тиша, а потім захвату дітвори не було меж. Навіть дорослі голосно висловлювали своє захоплення. Увечері давали «Орфея». Головні партії Орфея та Еврідіки, звичайно ж, виконували Теодор і Франческа. І даремно хвилювався граф Станіслав — цього вечора гармонія відчувалася в усьому. Невеликий, але затишний театр своєю витонченістю і зручністю відразу налаштовував глядача до приємного проведення часу. Тенор Феррарі-Орфея, що оплакував у першій дії з друзями — пастухами і пастушками — померлу Еврідіку, змусив слухачів по-справжньому насолоджуватися музикою і співом. А коли скеля посередині сцени розсунулася, відкривши вхід у світ підземних тіней, куди прийшов Орфей за Еврідікою, зал спочатку завмер, потім пролунали крики «браво»: оцінили не тільки мистецтво Ферраpi, а й майстерність Фабріціо, що управляв театральною машиною. Після шалених танців фурій і дикого виття пекельного пса Цербера, що виникали на шляху Орфея в Елізіум, настав повний спокій, і соло флейти у балеті блаженних тіней перенесло слухачів до райських полів, залитих сонячним світлом, у світ повної гармонії блакитного неба, напоєного ароматами повітря і квітучої землі. Арія Еврідіки викликала у публіки справжній захват, що не покидав її вже до кінця вистави, адже, на відміну від міфу про Орфея, Глюк зробив закінчення щасливим: боги повернули Еврідіку до життя.

— Я дуже щасливий, — розчулився граф Станіслав на вечері після вистави. — Сьогодні народився мій театр, місце, де ми всі зможемо отримувати нову духовну насолоду від життя, місце, яке надасть нашій уяві нові образи і мрії.

Наприкінці зими 1783 року у Потоцьких гостювала графиня Ржевуська. Любителька поговорити, якось за обідом вона звернулася до графа Станіслава:

— Ви прийняли запрошення графа Вієльгорського відвідати на Масляну їхній маєток у Горохові?

Станіслав здивовано поглянув спочатку на Ржевуську, а потім перевів погляд на Жозефіну.

— Любий, — зніяковіла його дружина, — саме сьогодні я хотіла тобі повідомити про це запрошення. Старий граф Михайло через свого сина Юрія прислав його напередодні.

— Погоджуйтеся, графе, — щебетала далі Ржевуська, нічого не помітивши. — Кажуть, у них у Горохові все на французький лад: слуги одягнені, як у короля Людовика, і розмовляють тільки французькою, кухар-француз виписує продукти моря з самої Франції, у домашньому театрі актори — виключно французи, та й у гостях завжди бувають французи. Палац, звісно, трохи менше вашого, але в ньому є дуже добра бібліотека і сад.

Після обіду Станіслав зайшов до Жозефіни.

— Мені не зовсім зрозуміло, чому запрошення прийшло тобі, а не мені?

— Граф Юрій надіслав мені кілька нових книг з мистецтва, і туди ж було вкладено запрошення від графа Михайла Вієльгорського, — як ні в чому не бувало відповіла Потоцька, — ось воно.

Станіслав узяв запрошення, уважно його прочитав і, подумавши, сказав:

— Гаразд, через тиждень я вирішу, їхати чи ні.

Через три дні Станіслав отримав листа від Ігнація Потоцького й оголосив:

— Ми їдемо до Вієльгорських, мене повинні прийняти… Втім, це не важливо.