Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 2. Константинополь

— Мадемуазель Ніко, розкажіть про Париж, — попросила французькою юна Софія.

— Париж, Париж! — зітхнувши, промовила гувернантка. — Париж — це місто мрії, місто закоханих, місто радості. Там навіть у найпохмуріший день, здається, світить сонце; там навіть найгірші прокльони на твою адресу сприймаються як похвала; там жебраки вважають себе рівнею з маркізами, а повії шляхетніші, ніж графині з Дувру. Кожен, хто потрапляє в це місто, отримує додатковий ступінь свободи у порівнянні з іншими людьми в цьому світі. Недарма саме в Парижі хочеться творити художникам, поетам, музикантам і письменникам, і вони творять на радість усьому світові! У Парижі вино ллється рікою, але не буває п’яних, парижани обожнюють поїсти, але огрядних людей там майже не зустрінеш. Парижани дуже балакучі; обговорюючи події, пристрасно жестикулюють і вживають свій, особливий паризький жаргон, при цьому ніколи не образять вас. Усі парижани оспівують своє місто і ненавидять його одночасно. Мріють виїхати з нього, а виїхавши, негайно ж збираються назад. Це місто-загадка, яку не вдається розгадати нікому! Ось такий він, Париж, Софіє.

— Колись я обов’язково побуваю там, — усміхнулася п’ятнадцятирічна гречанка.

— Дай Бог. Тільки запам’ятай: ти повинна там бути лише з коханою людиною, тоді вся чарівність міста розквітне для тебе зовсім інакше, всіма фарбами.

— У цьому можете не сумніватися, мила мадемуазель. У мене в житті буде одне, але дуже сильне кохання. Мій чоловік буде великим, красивим і сміливим дворянином. Ми пристрасно кохатимемо одне одного і наших дивовижних дітей. Так-так, дітей, і буде їх не менше трьох, а не так, як у нас, де я одна.

Софія Клавоне була якраз у тому віці, коли природа змушує всіх молодих леді мріяти про велике кохання, і це почуття здається їм чимось незвичайно чистим і світлим, і хочеться віддати себе коханому всю без залишку, і навколо немає нікого, крім двох люблячих сердець. Ах, як чудово!

Солодкі думки Софії перервала мадемуазель Ніко.

— Якщо сьогодні мова пішла про Париж, саме час поговорити про репутацію жінки у світському суспільстві. Немає нічого більш тендітного й ніжного, ніж жіноча честь. Досить одного невдалого руху, одного неправильного слова, щоб змінити про себе думку не лише коханої людини, а й суспільства. А виплутатися з цього становища ой як нелегко! У суспільстві, дитино, неприпустима надмірна балакучість, необхідно бути стриманою у виразах, уміти уважно вислухати співрозмовника, не дозволяти вживати в мові всілякі слівця чи звороти, якими ти, Софіє, частенько користуєшся.

— Але, мадемуазель Ніко, іноді міцне слівце може настільки точно висловити мою думку і душевний стан, що мимоволі злітає з губ.

— Запам’ятай, дівчинко, — мовила далі гувернантка, — одне таке слівце на людях — і тобі доведеться докласти дуже багато зусиль, щоб відновити про себе добру думку. Водночас у світському суспільстві необхідно бути певною мірою ерудиткою — уміти красиво говорити про дрібниці. Вести салонну бесіду — велике мистецтво. І ще запам’ятай, кожна, повторюю, кожна людина прагне бути гідно оціненою, бути значною у цьому житті. Це постійно тривожить людство. Тому люди обожнюють компліменти. При цьому кожен усе-таки знає собі ціну, тому комплімент не повинен бути надто прямолінійним, щоб не перетворитися на звичайні лестощі, бо компліментами захоплюються всі, тоді як лестощі засуджують. Отож, якщо хочеш звернути на себе увагу у світському суспільстві, поменше говори про свої достоїнства, а навпаки, спробуй оцінити позитивні риси інших людей і використовуй це задля своєї мети.

— Як це скла-а-адно, — протяжно промовила дівчина.

— Так, ми постійно думаємо про себе, але піклуючись про інших, лишаємося тільки у виграші. А тепер поговоримо трохи про моду і туалети. Запам’ятай, Софі, химерність і багатство в одязі не завжди прикрашають жінку, а навпаки, можуть зробити її білою вороною. Простота і смак — ось головні складові витонченості. І взагалі, жінка повинна обирати туалет відповідно до обставин: для раутів — ошатніше, а для балів — вишуканіше. Люди світського суспільства не завжди поспішають іти за модою — потрібно трохи відставати від неї. Це ознака доброго смаку. А от якість пошиття має бути бездоганною. Наступного разу поговоримо про взаємини чоловіків і жінок, про наші маленькі жіночі секрети й хитрощі, про те, як бути на виду, не втрачаючи при цьому гідності.

На цьому мадемуазель Ніко закінчила свій урок. Це була струнка шатенка років тридцяти п’яти. Ось уже п’ять років, як француженка працювала в сім’ї Клавоне гувернанткою. Вона навчала Софію французької та німецької мов, історії та малюванню, краснопису та співу, і навіть верховій їзді. З єдиною дочкою в цій сім’ї вони чудово ладнали, тому багато пустощів сходило учениці з рук. Софія була дуже жвавою дитиною, але їй вистачало посидючості, щоб легко вбирати всі ті знання, що їй давала вихователька. Зараз, коли дівчинка перетворилася на ставну дівчину, француженка почала ознайомлювати її з таємницями жіночого буття, причому робила це досить сміливо і розкуто. Софії такі відверті бесіди подобалися, і вона із завмиранням серця чекала цих уроків.

Юна грекиня зробила легкий реверанс і буквально випурхнула з кімнати. Мадемуазель Ніко тільки й залишалося, що посміхнутися вслід цій сяючій, сповненій енергії та жаги до життя дівчині. Ще мить — і її оксамитово-чорне волосся вже розвівалося на вулиці, а яскраве південне сонце надавало йому особливого дивовижного блиску. Софія була гарною: маленькі пухкі губи, тонкий прямий носик, величезні карі очі. Але навіть не це приваблювало в ній. Погляд — простодушний, щирий, невинний — робив грекиню чарівною. «Боюся, багато чоловічих сердець розіб’є цей погляд», — із задоволенням подумала француженка.

Дівчина тим часом кинулася на шию батькові, який щойно ввійшов у двір.

Родина Клавоне жила в Стамбулі в двоповерховому маєтку в кварталі Фанар, який був одним з останніх острівців колись могутнього грецького Константинополя. Розташований у південній частині бухти Золотий Ріг, він видрізнявся своєю вишуканістю та затишком серед жалюгідних турецьких халуп на тлі громад Софії та Блакитної мечеті. У доглянутих маєтках, які потопали у квітах, жили вцілілі нащадки грецької аристократії, котрі користувалися у турецької влади великою повагою. Турки залюбки залучали греків до виконання адміністративних та економічних функцій.

Батько Софії, судновласник Костянтин Клавоне, пішов своїм шляхом. Півторащоглове торгове судно сайк «Каліпсо» було його гордістю та давало непоганий прибуток сім’ї. Сьогодні ввечері «Каліпсо» повинен був повернутися до Стамбула після вояжу Чорним морем.

Костянтин поцілував дочку, яка кинулася йому на шию:

— Ти вже звільнилася, доню?

— Так, тату, мадемуазель Ніко вже відпустила мене.

— Тоді якщо хочеш, можемо зустріти наш корабель разом.

— Залюбки, — зраділа Софія.

Костянтин обожнював дочку, хоч і намагався не дуже її балувати. Але все одно, коли в сім’ї одна дитина, це мимоволі стається.

До приходу судна ще було досить довго і Костянтин з Софією вирішили прогулятися набережною. Денна спека ще трималася, повітря було густе, тягуче, лише біля води відчувалася прохолода. Набережну заполонили городяни. Рибалки прямо з човнів продавали смажену макрель, човнярі пропонували прогулянку по Золотому Рогу, продавці на лотках виставили мідії з рисом та лимоном прямо в мушлях, щербет, якісь соління. Насилу проштовхнувшись крізь ряди торговців і випивши по склянці крижаного айрану, Софія з батьком побачили неподалік від руїн (де вціліла тільки арка з колонадою) натовп з іконою Богоматері. Говір цих людей був їй незнайомий.

— Тату, цікаво, звідки ці люди, і що вони роблять на руїнах? — здивувалася дівчина.

— Зараз спробую дізнатися, — відповів батько й підійшов до чоловіка з натовпу. Перекинувшись з ним кількома фразами на незрозумілій Софії мові, батько усміхнувся і, міцно потиснувши співрозмовнику руку, повернувся до дочки.

— Я про все дізнався. Тут раніше була знаменита Влахернська церква. А ці люди — паломники з України. Є така країна на півночі, за морем. Головне місто її, дуже гарне місто, — Київ. Років десять тому я там бував. І хоча їхня мова різниться від нашої, вони наші одновірці. Колись дуже давно Пресвята Богородиця з’явилася чотирьом грецьким майстрам-будівничим, дала їм ікону Божої Матері, веліла йти у стольний град Київ і побудувати там для неї храм. Майстри виконали її бажання. Прибули до Києва, побудували Успенський собор і встановили надану їм ікону над царськими вратами Києво-Печерської лаври. Відтоді паломники з України частенько навідуються сюди.

— А чому вони наші одновірці?

— Коли наша мечеть Айя-Софія була ще собором Святої Софії, посланці київського князя Володимира приїхали до Константинополя для знайомства з християнською вірою. Вони були вражені величчю собору Святої Софії, красою богослужіння. Князю вони розповіли, що побували не в храмі, а в раю. Незабаром після цього в Києві було прийнято християнську віру. Щоправда, — зауважив, сміючись, батько, — дружиною князя Володимира була сестра нашого царя Костянтина, Ганна. Я думаю, це вона посприяла прийняттю саме православ’я, а не якоїсь іншої віри. Взагалі, наші країни були дуже тісно пов’язані одна з одною. По-перше, для торговців із півночі Константинополь був основним місцем їхнього ремесла. Вони називали Константинополь Царградом за його красу, багатство. По-друге, неодноразово київські князі воювали з Візантією і перемагали. Але перемігши в бою, ніколи не руйнували наших будинків і храмів, а тільки збирали данину, милувалися містом і переймали все найкраще. І нарешті по-третє, сестри і дочки наших правителів і з того, і з іншого боків частенько ставали дружинами не тільки знаті, а й простих громадян. Так що, Софі, — хитро підморгнув батько, — не виключено, що в нас із тобою теж тече українська кров.

Із цими словами Костянтин узяв екіпаж, і вони поїхали до порту.

Удалині в бухту Золотий Ріг входило торгове судно — сайк «Каліпсо», господарем якого був Костянтин. Щось невловимо граціозне було в цьому кораблі. На довгій грот-щоглі посередині судна було двоє прямих вітрил. Її доповнювала коротка бізань-щогла з рю і «сетті». Це гарне півторащоглове судно було довжиною в 80 футів, і в його трюмах можна було розмістити величезну кількість товару.

У порту панувало робоче збудження. Торговці рибою й динями, креветками і горіхами, перцем і корицею очікували свої кораблі для навантаження. Шум, крик, гамір, крики чайок, засмаглі спини вантажників, обличчя роззяв доповнювали неповторне дійство, яке зазвичай розігрувалося в порту.

Капітан корабля, дуже поважний, у парадній формі, доповів Костянтину про благополучне повернення.

— Що на борту, Ніколасе? — запитав капітана Клавоне.

— Цього разу ми добре завантажилися в Гаджибеї, господаре. Товар різноманітний: сіль, пшениця, селітра, солонина, сало і мед. Трюми переповнені.

— Дуже добре, Ніколасе. Займися розвантаженням, а я поговорю із рахівником. Чекатиму на тебе вдома до вечері.

— Вибачте, господарю, дозвольте вам представити, — капітан кивнув у бік чоловіка середніх років, що злегка розповнів, але, схоже, дуже стежив за собою. — Посол Речі Посполитої у Стамбулі пан Боскамп Лясопольський.

— Я щасливий бачити такого гостя у себе на судні, пане посол, — кивнув головою Костянтин. — Подорож не втомила вас?

— О ні, — усміхнувся Боскамп, — ваша команда дуже професійна, та й море було спокійним.

— Моя дочка Софія, — Клавоне обернувся до своєї супутниці, а потім додав, звертаючись до посла: — Якщо ви не поспішаєте, прошу до мене на вечерю.

— Залюбки, — відповів Лясопольський.

— Мені потрібно поставити кілька запитань своєму рахівникові, і я у вашому розпорядженні. Софіє, розважай поки гостя.

— Добре, тату. Ви вперше в Константинополі?

— Ні, моя чарівна супутнице. Ви дозволите мені вас так називати? — усміхнувся Лясопольський. — Я тут уже кілька років. Але вперше знайомлюся з такою гарною дівчиною. Хоча, не приховую, мав можливість бачити найкращих дружин султана в гаремі.

Софія злегка почервоніла, але їй, як будь-якій жінці, були приємні компліменти цього іноземця, що говорив неупереджено, бо вони зустрілися сьогодні вперше і, можливо, востаннє.

У цей момент з’явився батько (дуже задоволений розмовою з рахівником) і повів дочку і посла на берег.

Удома Костянтин із Лясопольським, чекаючи вечері на терасі жваво розмовляли. Софія взяла книгу і сіла в плетене крісло збоку, не втручаючись у бесіду. Біля її ніг затишно влаштувався улюбленець сім’ї пес Гатті. Яскраво-рудий із білими плямами сенбернар любив, коли в домі бували гості, і вважав обов’язком засвідчити свою повагу. Дівчина поторсала його по морді, і пес від задоволення замахав хвостом.

Згодом до чоловіків приєднався капітан «Каліпсо» Ніколас, а вечерю почали, дочекавшись ще одного судновласника, сусіда Клавоне Іпсіланті.

За вечерею було шумно й весело. Лясопольський виявився дотепним співрозмовником, захоплено розповідав цікаві історії, отож гості весь вечір говорили про все і водночас ні про що.

Софія швидко повечеряла і з дозволу батька пішла до своєї кімнати. І, звичайно, не могла бачити пильних поглядів, які кидав поляк на її матір Марію — жінку справді чарівну. У свої тридцять п’ять вона була в розквіті жіночої привабливості. Живе рухливе обличчя, округлі плечі, пухкі руки, легка хода і глибоке декольте простої сукні на високих грудях робили її дуже сексуальною.

І коли Марія, як здалося Боскампу, не відвела очей у відповідь на його погляд, у ньому заграло вічне прагнення чоловіків до новизни відчуттів, і він зрозумів, що приходитиме й надалі до цього будинку. Тому коли, прощаючись, Клавоне запросив його заходити, той із радістю погодився.

Уранці Софія прокинулася в чудовому настрої. Була сонячна погода, за вікном, перекрикуючи один одного, щебетали птахи.

— До тебе гість, — повідомила Марія, увійшовши в кімнату дочки.

— Дімітрій?

— Ну а хто ж?

Софія дружила з Дімітрієм Іпсіланті з дитинства. Маючи невгамовну фантазію та енергію, вона верховодила, і хлопчик абсолютно від цього не страждав. Зараз юнак, які всі діти багатих греків, навчався у грецькому ліцеї й намагався величатися, але дівчину це не бентежило. Софія відзначила про себе, що Дімітрій помітно змужнів, плечі його роздалися, а темне кучеряве волосся майже досягало плечей. Коли вона запропонувала викупатися і він погодився, їй було приємно йти з ним рука в руку. Їй здавалося, що всі навколо дивляться на них і думають: «Яка гарна пара!»

Софія з Дімітрієм спустилися по крутих вуличках і провулках Фанара до бухти і, роздягнувшись, кинулися в теплу воду Золотого Рогу. Треба сказати, дівчина не тільки добре плавала, а й була ще чудовою наїзницею. Наплававшись і гріючись на піску, молоді люди вирішували, куди їм податися далі.

— У мене є кілька монет, Софіє, пропоную сходити на базар чимось поласувати.

Обидва сильно зголодніли після купання, тому дівчина погодилася. Пройшовши по набережній, Софія і Дімітрій опинилися на площі біля Нової мечеті. Тисячі голубів кружляли над головами, бігали по землі, крутилися серед людей. Праворуч від мечеті, біля мінарету було особливе скупчення птахів. Голуби сиділи на голові, плечах, руках молодого турка, який розкидав хліб і просто годував з руки. На подив Софії Дімітрій підвів її до хлопця.

— Привіт, Мустафо! — прокричав Дімітрій, подаючи тому руку.

— Здрастуй, Дімітріє, — відповів турок, не перериваючи годування.

— Познайомся. Це — Софія.

— Привіт, Софіє, тримай хліб для голубів.

— Дякую.

Дівчина взяла хліб, і птахи одразу оточили її.

— Якщо ти не дуже зайнятий, підемо з нами, — запропонував Дімітрій. — Ми на базар за провіантом.

Турок погодився, розкидав залишки хліба і приєднався до Софії і Дімітрія. Молоді люди обійшли мечеть праворуч і опинилися на базарі.

Великий стамбульський базар! Базар, що складається з декількох базарів. Базар, можливо, найбільший у світі. Місто в місті. Базар, де людина може народитися, прожити все життя, не виходячи за його межі, і померти тут же. Бо територія його величезна: тисячі вуличок і галерей, в яких недосвідчена людина може запросто заблукати, територія, на якій є і лікарні і мечеті, харчевні і місця для розваг, майстерні ремісників, заїжджі двори і навіть цвинтар. Лавки під відкритим небом переходять у величезний критий ринок. Потрапити на цей базар — значить опинитися у кратері вулкану. Галасливі продавці з усіх усюд начебто чекають тільки вас, ніжно зазирають ув очі, обіймають за плечі, на всі лади розхвалюють свій товар. І ось вам уже здається, що ця річ шилася на ваше замовлення, і не важливо, що вона на кілька розмірів більша; а на цьому килимі саме той малюнок, який снився вам кілька ночей поспіль; і тільки цей ятаган зробить вас найхоробрішим чоловіком, а ці прикраси — найчарівнішою жінкою; а якщо ви не додавали цих спецій в їжу, то позаду найневдаліша частина вашого життя; і без цього кальяну з цією травичкою ви взагалі не жили, а існували. І не важливо, що ви прямували на базар за оливковою олією, а вийшли з дорогою вазою, головне — вийшли з упевненістю, що йшли сюди саме за цією вазою.

У цьому і є гіпнотична властивість базару і його продавців. Не дай вам Бог зацікавитися якоюсь річчю! Тоді починається найцікавіше — торгівля. Вона — головне дійство базару. Торгівля може тривати годинами. За цей час продавець нагодує і напоїть вас чаєм, знизить ціну на товар вдесятеро і знову підніме уп’ятеро. Зрештою, річ виявиться у вас, як вам здається, майже задарма, а торговець, у свою чергу, вважатиме, що непогано обдурив вас.

Молоді люди швидко проскочили речові лавки і попрямували до рядів із солодощами. На прилавках лежали купи кавунів, динь, апельсинів, лимонів, фініків, фіг, бананів та інших екзотичних фруктів. Минувши ці спокусливі наїдки, Софія з друзями опинилися в справжньому царстві ласощів: сотні видів халви і пахлави, лукума і козинаків, солодких горішків і нуги з мигдалем, джемів та желе, пудингів і щербетів, і ще безліч солодощів, від яких у дівчини потекли слинки. А які у них назви! «Насолода султана», «Недотрога», «Витончена радість», «Фатальна любов»!

Старий турок, помітивши, що молодь застигла в нерішучості, швидко вмовив тих купити саме в нього:

— Підходьте, дорогі, беріть усе, що бачите! Вам віддам дуже дешево, — почав закликати він Дімітрія і Мустафу, — а для вашої красуні все, що вона захоче, безкоштовно!

Софія швидко збагнула, що основне замовлення потрібно брати на себе. Вона набрала булочок-пампушок, солодощів, прохолодний айран і гарячу каву.

— Вах-вах, яка ласунка, — почухав потилицю продавець і розрахував їх. Але якщо б юнаки підрахували вартість замовленого, то зрозуміли б, що небагато виграли від «подарунка» для Софії. А проте лишилися задоволеними і покупці, і торговець.

Розпрощавшись із привітним турком, молоді люди піднялися сходами й опинилися на майданчику з чудовим видом на Святу Софію і Блакитну мечеть зі свічками-мінаретами з одного боку і бухтою Золотий Ріг з іншого.

— У нас сьогодні продаж жінок до гарему, — попиваючи каву, неохоче зауважив Мустафа.

— І що ти пропонуєш? — запитав його Дімітрій. — Адже нас із Софією туди не пустять.

— Якщо хочете, я можу тихенько провести вас на балкон подивитися крізь завіси, як усе це відбувається.

— Напевно, це дуже неприємне видовище, — зауважила Софія.

— Чому ж? Це своєрідний спектакль. Урешті-решт ти зможеш побачити, що цінують чоловіки в жінках, і, якщо захочеш, оцінити себе.

— Я не збираюся продаватися в гарем, Мустафо. Думаю, на мене чекає інша доля, сповнена пригод і кохання. — Дівчина взяла маленькою ложечкою щось біле й ніжне і прикрила очі. Трохи подумавши, додала:

— І все-таки я згодна піти з вами, щоб подивитися на вирази ваших облич.

Мустафа тихенько провів своїх друзів на балкон. Софія роззирнулася. Це був досить великий караван-сарай, оточений із трьох боків балконами та галереями, з фонтаном у центрі. У тіні під навісом сиділо близько двадцяти жінок, а перед ними зібрався натовп чоловіків, охочих зробити покупку.

Мустафа зник і відразу ж з’явився із двома аркушами паперу. На першому був список жінок, яких виставляли на продаж. Софія взяла папір і почала читати:

— Черкеська дівчинка, близько 9 років — 1000 гурушей.

— Негритянка, 15 років — 500 гурушей.

— Грузинська дівчина, 14 років — 2000 гурушей.

— Українська незаймана, 16 років — 1500 гурушей.

— Абіссинська дівчинка, 10 років — 900 гурушей.

— Грецька дівчина, близько 13 років — 1800 гурушей.

— Турецька дівчинка, 8 років — 800 гурушей.

Софія попросила інший список, і Мустафа пояснив, що після торгів жінками продаватимуть коней. Цін, нижче 6000 гурушей, вона там не побачила.

— В основному цінуються молоді дівчата, дівчатка кавказького племені й українки, а негритянок купують тільки для роботи по дому.

Софія уважніше подивилася на жінок. Негритянки були переважно в лахмітті або в дуже дешевому одязі. Грузинські дівчата — в напівпрозорих туалетах, надягнутих прямо на голе тіло. На них були дорогі прикраси. Софія звернула особливу увагу на скромно одягнену українку, темне волосся якої чудово відтіняло ніжну білу шкіру.

Почалися торги. Євнух виводив по черзі дівчат на середину й оголошував початкову ціну. По мірі того, як покупці набавляли ціну, дівчат поступово оголювали, залишаючи їх повністю голими, і коли якась із них була гарною, на аукціоні лунав вигук захоплення, очі чоловіків спалахували, а ціна піднімалася ще вище.

Софія бачила, що дівчата важко переносили своє приниження, вони соромились нахабних чоловічих поглядів. Юна грекиня подивилася на своїх супутників: їй здалося, що і Дімітрій, і Мустафа захоплені тим, що відбувається, — і була недалека від істини.

О, гарем! Стільки приємного для кожного чоловіка в цьому слові! Стільки ж і незрозумілого, незвіданого. Подібно до слів — «моногамність» і «полігамність», «одношлюбність» або «багатошлюбність». Не одне століття письменники, поети, вчені сперечаються, що все ж таки властиве природі людини — кохання до одного або до багатьох? Що в нас закладено генетично? Що нам ближче: собаки з вакханалією безладної спарки у зграї чи їхні найближчі родичі вовки, де самець і самка до самої смерті вірні одне одному? У зграї курей головує один півень, а у левів після народження потомства левиця не підпускає до себе господаря; і часто той убиває своїх дітей, щоби домогтися самки, але не шукає іншу.

Та й із погляду фізіології все не зовсім зрозуміле: будь-яка жінка може задовольнити кількох чоловіків, але виношує одну дитину дев’ять місяців. Не всі чоловіки в змозі задовольнити навіть двох жінок одразу але за дев’ять місяців можуть зробити матерями багатьох. Чому оспівуючи невинність, чоловіки обожнюють легкодоступних жінок, хоча і називають їх блудницями, і захоплюються Казановою?

Чи є відповіді на ці питання?

Проте гареми існували. І не треба вважати, що гарем — це місце для групового сексу, кубло, де багатий чоловік може задовольняти свою похіть.

За часів середньовіччя, та й раніше, часті й тривалі війни забирали у жінок батьків, чоловіків, коханих. Тому інститут полігамії був порятунком для жінок від злиднів, голоду, самотності, розпусти. І саме тому гарем стає мрією дівчат із бідних та багатодітних сімей.

Гарем був державою у державі із суворими службовими сходами. Мусульманину дозволялося мати лише чотирьох дружин. Але дружинам дозволялася необмежена кількість служниць, танцівниць, а служниці, у свою чергу, могли мати своїх рабинь. Останні також мали змогу утримувати рабинь. А повелитель міг володіти будь-якою жінкою з гарему, і різниця полягала лише в тому, що служниці і рабині не мали права на спадщину. Більш того, служниці, на відміну від рабинь, могли у разі немилості втратити ще й привілеї: окреме приміщення, грошове утримання, штат невільниць. Справедливості заради відзначимо, що і ті, й інші могли зробити запаморочливу кар’єру і стати однією з чотирьох дружин повелителя.

Як тут не згадати долю наложниці Роксолани? Дочку простого священика з українського Поділля захопили в полон татари, продали в гарем, і вже через рік вона перетворилася з рабині на першу дружину султана. Більш того, Сулейман настільки полюбив Роксолану, що незабаром вона стала його єдиною дружиною, а на час відсутності султана влада повністю переходила до її рук. Щоправда, керувала країною Роксолана із-за фіранки гарему. Обличчя дружини не повинен був бачити ніхто. Закон є закон.

Уночі Софії приснився сон: її з іншими дівчатами привели в караван-сарай для продажу. Вона зі страхом чекала своєї черги. І ось ця черга настала. Коли відкрили її обличчя, вона побачила юрбу чоловіків, які дивилися їй прямо в очі. Почалися торги. Через деякий час слуги зняли з неї одяг, залишивши тільки прикраси. Здавалося, їй потрібно закритися, втекти, сховатися. Але вона цього не зробила — їй було навіть приємно, що вся ця юрба їсть її очима, бажаючи її. У тілі з’явилися якась легкість і збудження. І тут вона перетворюється на чорного лебедя, змахує крилами і з радісним сміхом залишає базар невільниць.

Уранці дівчина прокинулася в чудовому настрої. Зустрівшись із мадемуазель Ніко, вона розповіла їй про вчорашні пригоди і про свій сон.

Француженка подумала і після невеликої паузи відповіла:

— Так, гарем — це добре, але добре тільки для чоловіків і не дуже щасливих дівчат. Напевно, в гаремі чудово бути першою дружиною. А другою чи двадцять п’ятою — уже не має значення. Запам’ятай, дівчинко моя: ти зі своєю красою і своїм розумом повинна бути на перших ролях, і не тут, в Азії, а в Європі, де цінують, люблять і обожнюють, оспівують у віршах і художніх полотнах Її Величність Жінку. Де незалежно від походження жінка може перетворити свою слабкість на величезну силу і володіти не тільки чоловічими серцями, а й цілими королівствами з їхніми королями.

Софія знизала плечима.

— Кому потрібна дівчина не дуже знатного походження?

— У тому-то й річ, що в жінці головне не її походження і навіть не краса, а той шарм, та родзинка, щось невловиме, що робить її коханою, сексуальною, чарівною в очах чоловіків.

— А як же краса?

— При її наявності легше всього цього досягти. Але це необов’язкова умова. І, як приклад, я розповім тобі про долю двох, мабуть, найзнаменитіших жінок, їх можна назвати навіть куртизанками цього сторіччя. Одна з них — француженка, яка при народженні була міщанкою Жанною-Антуанеттою Пуассон, а померла років десять тому знаменитою маркізою де Помпадур, фавориткою короля, а фактично — некоронованою королевою Франції.

— А що ж королева?

— О! На відміну від фавориток, королева змушена народжувати спадкоємців. А Людовик ХV був дуже палким чоловіком, і за перші дванадцять років шлюбу королева народила йому десятьох дітей, після чого стала ухилятися від подружніх обов’язків. Природно, у короля з’явилися фаворитки. Але жодна з них не змогла протриматися біля нього так довго, як маркіза де Помпадур. Вона була не надто вродливою жінкою, зате досить розумною і ще… пристрасно бажала при живому чоловікові стати фавориткою короля. Майбутня маркіза заінтригувала свого кумира на маскараді, переодягнувшись у костюм мисливиці Діани. Їй вистачило кількох фраз, щоб спокусити короля, а справу завершила ненавмисно загублена хустинка, тонкий аромат якої Людовику видався милим і приємним. «Маска» тут же зникла, як і вимагають правила зваблення чоловіка. Далі за цими правилами необхідно сховатися так, як у відомому анекдоті пухнаста кішечка ховалася від кота. «Милий, якщо ти мене знайдеш, я твоя, а якщо ні, то я в шафі».

— Ха-ха-ха! — розсміялася Софія. — І король, природно, знайшов її?

— Так, звичайно. Після недовгого флірту маркіза опинилася в його ліжку. І тут вона зобразила таку пристрасть, що навіть досвідчений у любові Людовик був здивований. А чимось здивувати його було вкрай важко. Посівши у п’ять років французький трон, до тридцяти п’яти він переситився усіма можливими задоволеннями. Але, як я вже тобі сказала, Жанна була дуже розумною жінкою. Поки наступні п’ять років король насолоджувався її тілом, постійно вимагаючи нових і нових пестощів, розум її посилено працював. За цей час вона стала офіційною фавориткою, маркізою де Помпадур і, найголовніше, позбавила Людовика меланхолії і нудьги.

— Напевно, короля, в якого і так усе є, нелегко цього позбавити. Адже достатньо йому поворухнути пальцем, і будь-яка розвага до його послуг.

— Правильно, Софіє! У цьому-то і виявилася принадність маркізи! Вона не просто розважала Людовика, а змусила його самого брати участь у цих розвагах. Був створений інтимний театр, який вміщував трохи більше десяти глядачів, де король не тільки міг не дотримуватися етикету, а часто і сам залучався до гри. Головні ролі звичайно виконувала сама маркіза, і всі були захоплені її талантом. При дворі почали з’являтися письменники, художники, натуралісти, інші цікаві і талановиті гості — інтелектуальна еліта Франції. Таке суспільство розважало короля, він відкрив для себе нові грані життя. Людовик сам зайнявся витонченими мистецтвами, зробив Вольтера головним істориком Франції, під його керівництвом Дідро почав випускати французьку енциклопедію… А коли Помпадур набридла монарху як коханка, вона зняла розкішний маєток, де король почав приймати коханок, яких вибирала йому сама фаворитка. Коротше кажучи, Софіє, маркіза де Помпадур була коханкою, другом і порадником короля двадцять років.

— Так, цікава доля цієї жінки, — зітхнула Софія, — але мені б усе-таки хотілося мати коханого чоловіка, дітей.

— Я тобі розповіла про маркізу тільки для того, щоб ти могла зрозуміти, який вплив ми, жінки, можемо мати на чоловіків незалежно від рангу.

Софія помітила, що гувернантка зітхнула і глибоко замислилася.

— Мадемуазель Ніко, ви обіцяли розповісти про двох жінок.

— Так-так, — протяжно відповіла француженка, повертаючись у реальність. — Інша знаменита куртизанка ще жива і перебуває в зеніті слави. Це Софія-Августа-Фредеріка-Амалія Цербстська. На відміну від мадам Помпадур, яка мріяла стати фавориткою короля, ця німецька принцеса сама стала царицею й оточила себе фаворитами. Тепер це Катерина II, велика імператриця Росії. Прибувши в ту євразійську країну молодою дівчиною, вона відразу ж почала фліртувати при дворі. Народивши спадкоємця престолу зовсім не від свого чоловіка (майбутнього царя Петра III), вона змінювала коханців. І коли Петро зійшов на трон, легко позбавилася від нього, знову ж таки за допомогою коханців. Але і після цього Катерина не заспокоїлася. Знехтуваних фаворитів вона не просто віддаляла від двору, а щедро обдаровувала дворянськими званнями, маєтками і землями. Якою б не була розумною ця жінка, котру не полишала спрага кохання, вона залишалася жінкою. Лише мудрих фаворитів цариця залишає біля себе на тривалий час, і не тільки для пестощів, а й для порад з управління державою. Тому політика Росії часто змінюється залежно від смаків та поглядів її коханців. Мабуть, багато що ріднить маркізу де Помпадур і Катерину, тому що тепер при російському дворі почали з’являтися ті ж особи, що і при французькому: Вольтер, Дідро, Фальконе… Ось така історія.

Того ранку Софію розбудив Гатті. Пес забіг до кімнати і лизнув її в щоку своїм шорстким язиком. Очі у нього сьогодні були особливо сумні.

— Привіт, Гатті! — привітала його дівчина. — Ти часом не захворів? Не подобається мені твій настрій.

Пес у відповідь злегка заскиглив і притулився до руки дівчини.

— Ну добре, Гаттік. Зараз будемо робити тобі зачіску. Лягай на килимок.

Сенбернар слухняно ліг. Софія взяла щітку і почала старанно вичісувати йому шерсть. Собака мужньо терпів, навіть коли господиня робила йому боляче.

За сніданком дівчина розповіла матері про його дивну поведінку.

— Може, він нездужає, а може, щось передчуває. Тварини, на відміну від нас, дуже чутливі, — відповіла Марія, — та й мені сьогодні якось не по собі. Напевно, погода змінюватиметься.

Після сніданку мати і дочка перейшли до вітальні.

— Мамо, якій давньогрецькій легенді ти присвятиш сьогоднішню розповідь?

— Дівчинко моя! Зранку хотіла поговорити з тобою про що-небудь приємне, але передумала — якось тривожно на серці. Поговоримо сьогодні про те, про що рано чи пізно замислюється кожна людина: що чекає нас наприкінці життя або, правильніше сказати, після смерті.

— Мамо! Життя таке довге, і люди, напевно, так втомлюються від нього у старості, що смерть сприймається легко.

— Дурненька. Насправді життя пролітає дуже швидко, і що старша людина, тим швидше летить час, тим сильніше хочеться жити, більше встигнути зробити і для себе, і для інших, тим дужче хочеться, щоб життя продовжилося після смерті. Тому сьогодні поговоримо про бога Аїда, володаря підземного царства мертвих. Слухай.

Харон — перевізник душ померлих через ріки підземного царства в Мертве озеро до воріт Аїда. Річок кілька: Кокіт, Стікс, Ахерон. Для сплати за перевіз покійнику клали в рот монету — один обол, яку Харон забирав. Але він перевозив душі лише тих померлих, які знайшли спокій. Біля входу до брами лютий страж — триголовий пес Цербер. А суд над душами покійних вершить бог Мінос. Він-то й вирішує їх подальшу долю: кому у вогняний Флегетон (Пекло), якщо ти сильно нагрішив на землі; кому в річку забуття Лету, якщо ти не гідний, щоб про тебе пам’ятали; кому — в Елізій або Єлисейські поля (Рай), де у вічній радості перебувають душі праведників і героїв, гаючи час у прогулянках і розмовах.

Аїд — бог, володар царства мертвих, яке теж називається Аїдом. І хоча він олімпійське божество, але постійно перебуває під землею. Царює він разом із дружиною Персефоною. Послухай, як називає його Гомер: «Аїд — щедрий і гостинний, бо смертна доля не мине жодної людини; Аїд — багатий, бо власник незліченних людських душ і прихованих у землі скарбів». Аїду не приносять жертв, у нього немає нащадків, і навіть дружину він добув незаконним шляхом, викравши її, коли та збирала квіти на лузі. А Цербер невідступно стежить, щоб ніхто не повернувся назад.

— Яка страшна і цікава легенда! — вигукнула Софія. — Невже ніхто навіть не спробував повернутися?

— Чому ж? То давня мрія всіх людей, але обдурити владику цього царства і покинути царство мертвих вдалося тільки хитрунові Сізіфу. Але незабаром усе повернулося на круги своя, і тепер Сізіф у покарання змушений котити величезний камінь у гору. А камінь настільки важкий, що десь у другій половині шляху сили в Сізіфа вичерпуються, камінь скочується донизу, і все починається спочатку.

Ще Орфей був зачарував своїм співом та грою на лірі Аїда і Персефону, і вони погодилися повернути його кохану Еврідіку на землю. Але та змушена була відразу повернутися назад, бо щасливий Орфей порушив договір із богами і глянув на Еврідіку до виходу з царства Аїда.

Ну гаразд, годі про сумне. Наступного разу поговоримо про Паріса та яблуко розбрату.

Якби ж знаття Марії, що наступний раз настане дуже нескоро (передчуття, на жаль, не обманювали її)…

А зараз вона милувалася своєю дочкою і намагалася відігнати тривожні думки.

— Чим ти збираєшся зайнятися ввечері?

— Ми хочемо з Дімітрієм піти до бухти дивитися на падаючі зірки, — безтурботно відповіла Софія. — Дімітрій розповів мені, що в серпні найрясніший зорепад, і якщо під час падіння зірочки встигнеш загадати бажання, воно неодмінно здійсниться.

— Добре, тільки візьміть із собою Гатті, час уже пізній.

— Звичайно, мамо.

Софія і Дімітрій сиділи, обнявшись, і дивилися то на море, то на небо. Впало вже чимало зірок, але молоді люди були настільки зачаровані тим, що відбувається, що загадати бажання так і не встигли. Більш того, захоплені одне одним, вони не помітили, як навколо все несподівано затихло, завмерло… Наближалася страшна для Стамбула подія серпня 1776 року.

У гавані ліниво погойдувалися кораблі, деякі з них, незважаючи на вечірній час, усе ще розвантажували.

Над Константинополем і протокою плив повний місяць. У його світлі Золотий Ріг відливав сріблом, хвилі тихо плескалися біля ніг. За протокою лежали Пера і Галата, де в основному жили європейці і розміщувалися посольств. По причалу повільно прогулювалися парочки. Здавалося, ніщо не може порушити звичного ритму вечірнього міста…

Раптом Гатті жалібно заскиглив, а коли господиня не звернула на нього уваги, почав голосно гавкати, підбіг до Софії, схопив її за руку і потягнув від моря.

— Гатті, відійди! Я з тобою вдома пограюсь! — накричала на нього дівчина.

Якби вона зазирнула в його очі, то побачила б у них жах. Сенбернар відпустив її і стрімголов кудись утік.

І раптом від моря долинув якийсь шум, небо на горизонті потемніло, і місто здригнулося від підземного поштовху. За ним сталися другий, третій. Здавалося, що земля ожила, заворушилася під ногами. Задзвонили дзвони в церквах, і згодом стихли — дзвіниці почали руйнуватися. Судна, неначе від подиху велетня, зривалися з якорів, зіштовхувалися і перетворювалися на тріски. Величезна хвиля обвалилася на берег, підхопила Софію і Дімітрія і потягла в море. Дівчина знепритомніла…

Отямилась вона вже на березі. Юнак в останній момент зачепився за щось і утримав Софію. Шок, який спочатку охопив молодих людей, швидко минув. Вони зрозуміли: це землетрус. Тишу, що запанувала відразу після поштовхів, розірвали крики людей. Крики жаху і відчаю. Дімітрій і Софія схопилися на ноги і кинулися бігти додому. У душі кожного жевріла надія, що вдома все добре. Але по мірі наближення до будинку надія гасла: майже всі будівлі були повністю або частково зруйновані, прохід по вуличках і провулках був у завалах.

З останніх сил Софія дісталася до свого будинку. Точніше, до того, що від нього залишилося. Будівля була зруйнована повністю. Крик жаху, болю, розпачу вирвався з її грудей. Оббігши руїни, вона побачила матір. Та стояла на колінах, і по її очах, повних жаху, Софія все зрозуміла. І все-таки зважилася запитати:

— Мамо, де батько?!

Марія відчужено подивилася на дочку і мовчки вказала рукою на завал. Біль пронизав тіло дівчини, вона опустилася на коліна й обняла матір.