Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 8. Прогулянка по Італії (1779–1782)

Перед самим від’їздом до Італії прийшла звістка з Дуклі: помер батько Жозефіни граф Георг Август Мнішек. Відклавши всі, здавалося б, невідкладні за звичайних обставин справи, подружжя Потоцьких вирушило до Дуклі. Станіслав як міг заспокоював дружину, розуміючи, що ніякі слова не можуть її втішити.

Жозефіна любила свого батька і як усі дочки навіть, можна сказати, обожнювала його. І ось тепер…

Минуло два місяці. Душевна рана потроху гоїла. Жозефіна знову завагітніла — життя завжди повинно давати нові паростки. Графиня Потоцька була єдиною спадкоємицею величезних маєтків, і на сімейній раді було вирішено, як не шкода, продати все, що належало графу Мнішеку. Все, за винятком палацу у Варшаві. Виручені гроші частково запланували вкласти у кілька європейських банків, частково — у придбання нових і розвиток уже наявних українських володінь Потоцьких. Але все це тримали в суворій таємниці, бо продаж такої кількості землі або навіть чутка про продаж загрожували її знеціненням. Станіслав Потоцький вирішив продавати маєтки невеликими частинами. Справа ця була дуже клопітка, але граф займався нею із задоволенням. Економіка була його стихією: він тримав у пам’яті великі числа, чудово орієнтувався на ринку нерухомості, вміло блефував. Навантаження на молодого графа в цей час зросло неймовірно: йому доводилося розриватися між Дуклею, Варшавою і Тульчином. Жозефіна до Тульчина з чоловіком не навідувалася. Її маршрут був простішим: Варшава — Дукля. У зв’язку з цим спілкувалося подружжя нечасто, але ці рідкісні побачення дуже багато значили для обох.

У листопаді 1778 року в Дуклі Жозефіна народила дівчинку, яку назвали Луїзою. У 1779-му, вже у Варшаві, у Потоцьких з’явилася Вікторія; там же, в 1780-му — Роза і, нарешті, на початку 1781 року, коли подружжя повернулося до Тульчина, — Констанція. Лише одне перераховування дітей захоплює подих, а як було Жозефіні — перебувати постійно (чотири роки поспіль!) у стані вагітності? Це на кшталт подвигу, який чоловікам не те що зрозуміти — уявити неможливо. Проте заздрісники знайдуться навіть у такій справі: по Варшаві поповзли чутки, що не всі діти від Станіслава Потоцького — Жозефіна начебто зраджувала чоловікові. Із ким конкретно — довго не могли вирішити. Називали багато імен, але врешті-решт зійшлися на кандидатурі маршалка дуклінського двору Клебовського. Чутки дійшли до двоюрідного брата Станіслава Ігнатія Потоцького, і той із властивою йому прямотою доніс їх до свого кузена. Графу Станіславу, як і будь-кому на його місці, було неприємно чути подібне. І хоча він розумів, що це цілковита маячня, все ж таки розповів дружині. Жозефіна у відповідь тільки розсміялася.

— Стасе, — пустотливо відповіла вона, — але ж це справді смішно! Навіть якщо я зраджувала б тобі, то, повір, не дозволила б собі завагітніти від іншого, та ще й кілька разів.

— А що, — підтримав жартівливий тон Станіслав, — була можливість зрадити?

— Ну звичайно, любий. Я вродлива (сподіваюся, ти теж так вважаєш), освічена, ну й сексуальна, нарешті.

— Згоден, здаюся, — граф підняв руки вгору — Врешті-решт, якщо на тебе перестануть звертати увагу сторонні чоловіки, значить, у тобі щось не так.

Улітку 1781 року Станіслав і Жозефіна в черговий раз ненадовго повернулися до Тульчина, щоб незабаром знову покинути його і відправитися в давно задуману подорож по Італії.

У Тульчині вже було збудовано частину споруд із боку в’їзду до майбутнього палацу: казарми для солдат надвірного війська Потоцьких, офіцерські квартири, будинок управляючого і канцелярія, аркадна галерея майбутніх торгових рядів. Далі по алеї, що вела до графської резиденції, вже красувалися: праворуч — конюшений корпус, псарня і каретний двір, ліворуч — корпус, в якому розташовувалися театр і манеж (кінний театр). Вінченцо Бренна, який проектував ці будівлі, особисто приймав роботу напередодні приїзду Потоцьких. Але й сам граф Станіслав не відмовив собі в задоволенні ознайомитися з новими будівлями. Найбільше його цікавив конюшений корпус. Разом із Бренною (теж великим поціновувачем коней) вони зайшли до просторих конюшень. Дуже задоволений побаченим, граф наблизився до чорногривого арабського скакуна, погладив того по шиї, поплескав по крупу. Кінь задоволено заіржав і почав тертися головою об плече господаря. Виразні розумні очі, м’язиста шия, шовковиста грива — все це становило особливу гармонію, яку так цінував Потоцький у цій тварині. Намилувавшись своїми улюбленцями, граф Станіслав перейшов до театрального корпусу. До чоловіка приєдналася і Жозефіна. Невеликий зал нагадував античний амфітеатр. Місця для глядачів розташовувалися півколом перед оркестровою ямою і сценою. Крісла, оббиті червоним оксамитом, стіни, оздоблені мармуром і золотом і прикрашені класичними скульптурами, кришталеві люстри гармонійно доповнювали одна одну, складаючи закінчене архітектурне творіння.

— О, як затишно і гарно! — захоплено вигукнула Жозефіна.

— Класичні форми ніколи не вийдуть із моди, графине, — відповів їй Бренна.

— А як щодо акустики? — запитав граф Потоцький. — Це не менш важливе, ніж архітектура.

— Я думаю, графе, — чемно вклонився архітектор, — аж вистава або концерт змусять вас захоплюватися акустикою ще більше, ніж оформленням залу.

Увечері Станіслав оглянув канцелярію і казарми, був присутнім на розводі варти і всім залишився задоволений.

Восени 1781 року Потоцькі разом із Вінченцо Бренною виїхали в турне по Європі. По дорозі вирішили зробити невелику зупинку у Вишневці в палаці двоюрідного брата Жозефіни Михала Мнішека. Незадовго до їхнього приїзду, влітку, граф Михал одружився на Урсулі Замойській, племінниці короля Станіслава Августа. Потоцькі на весіллі не були, і тепер, намагаючись замолити гріхи, везли подарунки молодятам. Утім, з Урсулою Станіслав і Жозефіна були давно добре знайомі і навіть перебували у родинних стосунках: Урсула напередодні весілля була вже не Замойська, а Потоцька (вона тільки-но розлучилася з рідним братом матері Станіслава Вінцентієм, власником Немирова). А якщо до цього додати, що і Михал раніше був одружений на сестрі Станіслава Потоцького Пелагеї, то, як кажуть у таких випадках, «шляхи Господні несповідимі». На подив подружжя, в палаці панував переполох. Граф Михал, злегка збуджений, зустрів їх у вітальні з розгорнутими обіймами.

— Таке враження, що ти дізнався про наш приїзд заздалегідь і влаштував тут аврал, — пожартував Станіслав, обіймаючи Михала.

— Та яке там, — махнув рукою Мнішек. — Чекаю гостей поважніше. Але дуже радий вас бачити і навіть задоволений, що не одному мені доведеться їх зустрічати.

— Невже сам король вирішив ощасливити своєю присутністю твою тиху домівку?

— Та й не один: він призначив тут побачення comte et comtess du Nord — графу і графині Сєвєрним.

Німе питання застигло в очах графа Потоцького.

— Заінтриговані? — засміявся Мнішек. — Під цим ім’ям у подорож по Європі направляється спадкоємець російського престолу великий князь Павло Петрович із дружиною Марією Федорівною.

— О! Кажуть, у нього кепський характер, точніше, він злегка дивакуватий.

— У цьому ти зможеш переконатися вже найближчим часом. А поки що прошу підказати, що ще потрібно підготувати до зустрічі.

— Годі, Михале. У тебе, як завжди, все на належному рівні.

І справді, Михал Мнішек мешкав у розкішному палаці, що дістався Мнішекам від князів Вишневецьких. Михал був завзятим книголюбом — його бібліотеку складали більше п’ятнадцяти тисяч томів, серед яких були дуже рідкісні та старовинні книги. Доброю була і картинна галерея. Тому в подарунок молодятам Потоцькі привезли кілька картин і книг, що гідно поповнили колекцію палацу.

До вітальні з радісною усмішкою вийшла Урсула. Вони з Жозефіною симпатизували одна одній, обидві захоплювалися мистецтвом і чудово малювали. Як і Жозефіні, Урсулі виповнився 31 рік, її відрізняли гордовита постава, злегка розкосі бешкетливі очі, тонкі брови, дещо завеликий ніс, але обличчя це не псувало. Жінки розцілувалися і зручно влаштувалися на дивані — як припустили чоловіки, для своєї нескінченної бесіди.

Король Станіслав Август здійснював великий вояж по Поділлю і прибув до Вишневця днем раніше за великого князя. І хоча зустріч була неофіційною (Павло Петрович подорожував із дружиною під вигаданим ім’ям), почесті їм були надані королівські, з усіма ритуалами. Станіслав Август як справжній господар представив спадкоємцю російського престолу і господарів, і гостей, серед яких були і Потоцькі. Великий князь, усупереч очікуванням, справив на графа Станіслава приємне враження. Освічений, вихований, усім жваво цікавився. Павло Петрович був простий у спілкуванні, з пронизливим і водночас привітним, навіть дещо бешкетним поглядом. Під стать йому була і велика княгиня.

Після вечері Павло Петрович підійшов до Потоцького:

— Графе, я дізнався, що ви, як і я, зайняті будівництвом нового палацу. І до мене дійшли чутки, що створюєте щось неординарне.

Павло звернувся до Станіслава французькою, і Потоцький відзначив його бездоганну вимову.

— Так, ваша високосте, — Станіслав чемно уклонився. — Будівництво палацу в Тульчині у заключній стадії, і тепер необхідно його декорувати і наповнити всім необхідним. Тому ми з дружиною вирішили поєднати турне по Італії з придбанням меблів, картин, загалом, вирішити практичні завдання з благоустрою нашої резиденції.

— Ось як! — вигукнув Павло. — У такому разі в нас із вами багато спільного: я теж зайнятий оформленням Павловського палацу і сподіваюся в Італії знайти художника-декоратора для розпису інтер’єрів палацу.

— Тоді дозвольте, ваша високосте, представити: італійських кам’яних справ майстер, архітектор і художник до мозку кісток пан Вінченцо Бренна.

Павло Петрович шанобливо поглянув на італійця, а через мить вони вже щось обговорювали. За велінням великого князя принесли папір і олівці, і двом захопленим натурам уже ні до чого не було діла. Граф Потоцький, доброзичливо усміхаючись, відійшов від них і попрямував до гурту, в якому верховодив король. А задоволений Павло приєднався до них через годину.

— Дорогий графе, — звернувся він до Станіслава. — Це справді майстер. Ми домовилися, що після закінчення робіт у вашому палаці пан Бренна приїде до мене в Петербург. Ви не заперечуєте?

— О ні, звичайно, ваша високосте. Я щасливий, якщо це знайомство буде вам корисним.

Тоді ще ні великий князь Павло, ані граф Станіслав не знали, що саме Вінченцо Бренна буде головним архітектором двору Павла І, і що справжньою окрасою Петербурга стануть перебудовані ним Павловський та Гатчинський палаци, Михайлівський замок і обеліск «Румянцева победам». Плануванням парків при палацах теж займався Вінченцо. А ще… А ще встигав під час будівництва Михайлівського замку займатися оформленням інтер’єрів Зимового, Таврійського, Кам’яноострівського і Мармурового палаців, зробити капітальний ремонт Ермітажного театру.

Увечері граф Станіслав із насолодою влаштувався у зручному кріслі в бібліотеці замку. Він обожнював ці хвилини спілкування з книгою, коли мирно потріскують дрова, а камін випромінює тепло домашнього вогнища. Запах, що панує в бібліотеці, не можна порівняти ні з яким іншим: тут перемішалися запахи клею, шкіри, фарби, багаторічного пилу. Вдихаючи цей аромат, можна відправитися в подорож по Індії чи Америці, прочитати відверті спогади мадам де С* або просто, взявши читаний-перечитаний томику шкіряній палітурці, з яким пов’язані приємні події в минулому, просидіти весь вечір, не розгортаючи його і вдивляючись у сполохи вогню, намагаючись подумки направити події того, минулого, життя зовсім в інше русло, відчуваючи при цьому всередині приємне збудження і трепет.

Бібліотека у Вишневці була однією із найкращих в Україні. Граф Станіслав із графом Михалом частенько сперечалися, чия налічує більше книг і раритетних документів, наводячи все нові й нові аргументи. А приїжджаючи в гості один до одного, обов’язково привозили в подарунок свіжі видання, потім гість усамітнювався в бібліотеці, а задоволений господар наказував його не турбувати. Знаючи цю звичку чоловіка, Жозефіна без зусиль знайшла Станіслава. Граф із дивакуватою усмішкою на обличчі витав десь далеко, але, побачивши графиню, опам’ятався.

— Люба, у нас виникли непередбачені труднощі.

— Які ж, Стасе?

— Річ у тім, що наш маршрут збігається з маршрутом графів Сєвєрних. З одного боку це непогано, з другого — жахливо.

— Ти хочеш сказати, що великого князя скрізь зустрічатимуть з царськими почестями, і наша романтична подорож може бути зіпсованою?

— Саме так. Тому пропоную завтра попрощатися з усіма і вирушити в дорогу, не чекаючи великого князя.

— Я згодна. Нам потрібно поспішати, адже я все життя мріяла побачити венеціанський карнавал та взяти в ньому участь.

Уранці граф Потоцький попросив аудієнції у короля. Станіслав Август розбирав пошту.

— Цікаво-цікаво! — вигукнув він і перевів погляд на Потоцького.

— Що так здивувало вашу величність?

— Лист із Парижа. У мого брата Людовика нарешті народився син — спадкоємець французького престолу. Але не тільки ця приємна новина мене так захопила. Після Вишневця я маю намір відвідати Кам’янецьку фортецю. Так от, для коменданта фортеці генерала де Вітте у мене теж сюрприз: його невістка Софія де Вітте народила йому онука. І першим порадую генерала я.

— Я чув, ваша величносте, графиня Софія непогана собою.

— Непогана? Як би не так, графе. Вона прекрасна! Сліпуче прекрасна! Це ласий шматочок для будь-якого чоловіка, — король прицмокнув язиком.

— Ви мене заінтригували, ваша величносте!

— Не я один такої думки. До того ж, вона ще й незвичайно розумна. Уявіть, графе, Софія де Вітте була прийнята всіма коронованими особами в країнах, де побувала. Викликала фурор і при цьому, як мені здається, жодного разу не зрадила чоловікові. Принаймні, графи де Прованс і д'Артуа марно намагалися затягнути її в ліжко, а в Парижі рідко кому вдається встояти перед ними.

— Наскільки мені відомо, у Варшаві вона теж відхилила подарунки однієї відомої особи, — хитро усміхнувся граф Потоцький.

— Ось бачите, — засміявся Станіслав Август, — у нас нічого не приховаєш. І при всій моїй повазі до генерала де Вітте і його сім’ї я вважаю, що Йозеф де Вітте — не найкраща партія для грекині. Таку жінку повинна оточувати розкіш, і з часом вона доб’ється цього. Швидше за все, це буде багатий магнат, скажімо, як ви, графе.

Потоцький здивовано поглянув на короля.

— Я ж не сказав, що це будете саме ви, — знову усміхнувся король. — Утім, якщо і зі своїм чоловіком Йозефом ця жінка досягне значних висот у нашому суспільстві, я теж не здивуюся.

— Доведеться познайомитися з графинею — надто вже багато про неї говорять останнім часом.

— Тільки без дружини, графе. Жінки дуже нервують поруч із нею.

Попрощавшись із королем, царським подружжям із Петербурга і господарями, Потоцькі вирушили в дорогу. Через Відень та Венецію вони проїхали майже без зупинок, плануючи познайомитися з цими містами на зворотному шляху. Їх чекала Флоренція, рідне місто Вінченцо Бренни.

Кожен, хто потрапляє до Флоренції, відчуває своєрідний культурний шок і, змушений відкинути снобізм, починає захоплюватися справжнім мистецтвом. Місто-музей, причому музей під відкритим небом, із великою кількістю оголених чоловічих і жіночих тіл на картинах і в скульптурах. Місто, населене богами й алегоріями.

На другий день після приїзду Вінченцо Бренна запросив подружжя на прогулянку в екіпажі. Всю дорогу архітектор загадково мовчав, лише дав команду кучеру:

— На пагорб Сан-Міньято.

Кучер зі знанням справи кивнув. Коли мандрівники дісталися до місця, Вінченцо з гордістю вимовив:

— Із цього пагорба, панове, стає зрозуміло, чому моє рідне місто називається Флоренцією. У перекладі з латинської — квітуча.

Станіслав поглянув униз і затамував подих. Місто лежало як на долоні і здавалося величезною квіткою або чашею. У центрі цієї квітки височів величезний купол собору Санта Марія дель Фьоре. І все ж для Станіслава і Жозефіни найголовнішим було те, що це місто художників і архітекторів. Тому, «відпочиваючи» від розваг, подружжя з задоволенням відвідувало майстерні художників, замовляючи їм картини з пейзажами і краєвидами Італії та копії картин великих майстрів. Жозефіна і сама з великим бажанням сідала за мольберт, намагаючись зафіксувати на полотні прекрасні миті їхньої романтичної подорожі. Станіслав щедро розплачувався за придбані полотна, був дуже задоволений, але не залишав надії придбати що-небудь із шедеврів італійських майстрів минулого. І така можливість йому незабаром випала. На балу у князя Ч*, поціновувача мистецтва і великого колекціонера (а запрошення подружжю Потоцьких влаштував Бренна), господар особисто вирішив показати Станіславу свої картини. Познайомившись із колекцією, Потоцький висловив схвалення, але це був, радше, жест ввічливості, ніж захоплення. Це тривало поки князь не відчинив двері в останню кімнату. На стіні висіла єдина картина. То був Рафаель, «Мадонна з немовлям і Іоанном Хрестителем». У графа Станіслава по тілу пробіг легкий трепет, настільки він був… Ні, це почуття не можна описати, просто скажемо: він одразу ж вирішив, що ця картина буде його. За будь-які гроші.

Але Станіслав не став квапити події, вирішивши ще раз усе добре обміркувати, а вже потім натиснути на господаря всією міццю і викупити це полотно.

Наступного дня Потоцькі вирішили відвідати галерею Уффіці — одне з найбільших сховищ творів мистецтва. І лише повністю переконавшись у правильності свого вибору, Станіслав і Жозефіна знову нанесли візит князю Ч*.

— Князю, — звернувся до господаря граф Станіслав після нетривалої бесіди, — я хочу купити у вас полотно Рафаеля.

— Що ви, графе! — усміхнувся господар. — Ця картина не продається.

— Я пропоную вам три тисячі дукатів, — спокійно відреагував Потоцький.

— Гроші, звичайно, великі, графе, але, на жаль… — у голосі князя Станіслав вловив нотки сумніву.

— Шість тисяч.

— Ні, графе, мені дуже дорога ця картина.

— Вісім тисяч, князю. Повірте, ви віддаєте полотно в надійні руки. У мене, в Україні, воно буде діамантом, що прикрашатиме мій новий палац. Я запрошую вас до Тульчина через два роки, і ви самі зможете в цьому переконатися.

— Я анітрохи не сумніваюся, графе, що це буде саме так. Ваша пропозиція дуже заманлива.

— Десять тисяч дукатів! На ці гроші можна придбати декілька картин, не менш гідних. Ви перебуваєте тут постійно і, на відміну від мене, не обмежені в часі для вибору.

— Мабуть, мені треба порадитися з дружиною, — князь був уже майже зломлений.

— Двадцять тисяч, князю! — хвилювання графа Станіслава досягло межі.

Князь Ч* встав і нервово заходив по вітальні. У напруженому мовчанні минуло кілька хвилин.

— Ну що ж, графе. Я згоден. Прошу тільки кілька днів відстрочки для зняття копії.

— Звичайно, звичайно, князю. Скільки вам буде завгодно.

Звістка про те, що граф з України за шалені гроші купив картину Рафаеля, швидко поширилася не тільки Флоренцією, а й за її межами. Газети у світській хроніці почали відстежувати кожен крок нашої пари, навперебій розповідаючи про вбрання і коштовності графині Жозефіни, про улюблені страви і вино графа Станіслава, оцінювали його достатки.

А тут ще Потоцьких прийняв герцог Тосканський Леопольд, рідний брат Йосифа II. Герцог виявився хорошим співрозмовником і, до того ж, завзятим мисливцем, як і Станіслав. Тому в дар від герцога граф Потоцький отримав картину Рубенса «Полювання на оленів», а для Жозефіни найкращим подарунком стало запрошення на новорічний бал. Крім полотен Рафаеля і Рубенса, у Флоренції Станіслав придбав кілька античних скульптур, чудовий камін із рожевого мармуру роботи старих італійських майстрів, знамениті флорентійські кассоне (розписні скрині) з родовим гербом і чудовою різьбою — символ шлюбного союзу, оббиті чорною з позолотою тканиною крісла, чудовий посуд і ще тисячі дрібниць, які радували око і були б корисними в Тульчині. Прогулюючись по садах Боболі, графиня Жозефіна прийшла в захват, побачивши фонтан Нептуна.

— Стасе, я хочу, щоб у нашому парку теж був присутній бог морів, — звернулася вона радше до Бренни, який супроводжував їх на прогулянці, ніж до чоловіка.

— Думаю, люба, що це бажання не таке вже і нездійсненне, — усміхнувся Потоцький. — Чи не так, майстре?

— Як побажаєте, графе. Я вже бачу, як Нептун велично сидить на своєму троні, а навколо, в задоволення вам, графине, — його дочки, оголені нереїди, катаються на спинах дельфінів і змагаються з тритонами — рибохвостими чудовиськами. Я вважаю, що ця біломармурова група чудово впишеться в композицію парку. Залишається лише втілити задум у камінь.

За тиждень до Нового року великий поштовий потяг із декількох десятків возів був відправлений до України, в маєток Потоцьких. Єдине, що відзначили газети, так це нечисленну охорону, яка супроводжувала той цінний вантаж.

Новорічний бал був у самому розпалі, графиня Жозефіна отримала, можливо, більше, ніж хотіла — такої уваги тутешнього двору вона не очікувала: компліменти, пронизливі погляди чоловіків дещо навіть збентежили її. Несподівано музика замовкла, герцог Леопольд Тосканський підняв вгору руку і покликав до себе графа Станіслава.

— Графе, у мене для вас не дуже приємна звістка.

— Яка ж, ваша світлосте? — картини, одна страшніша за іншу, замигтіли в уяві Потоцького.

— На жаль, поблизу Венеції бандити напали на ваш обоз.

— Щось викрадено? — граф Станіслав зблід.

— Вашій охороні вдалося відбити напад, припускають, що це був сам Караколлі, але все ж один візок бандити розграбували повністю.

— Що там було?! — майже закричав граф Станіслав.

— Будьте мужні, графе, це був віз із полотном Рафаеля.

— О! — зітхнув зал. — Це ж таке багатство!

— Нічого, у графа достатньо грошей.

— І все-таки його шкода.

— Треба було відправити більше охорони.

— Але погляньте, він прекрасно тримається!

І справді, блідість зійшла з обличчя графа Потоцького, більше того, він усміхався.

— Чому ви усміхаєтеся, графе?

— Це в нього нервовий шок, — зітхнув хтось із придворних.

— Ваша світлосте, панове, прошу хвилиночку уваги, — опанувавши себе, граф Станіслав. — Хочу вам повідомити, що оригінал «Мадонни з немовлям і Іоанном Хрестителем» уже в Тульчині. Я припускав такий поворот подій, тому в обозі везли копію картини Рафаеля, заздалегідь виготовлену на моє замовлення. А оригінал був відправлений раніше з моїми людьми, фактично без охорони, щоб не привертати уваги. І як бачите, мій розрахунок виявився правильним.

— Віват, графе Потоцький!

— Віват! Віват! Віват! — підхопили інші.

— Шампанського всім! — вигукнув Потоцький. — Я пригощаю з нагоди такого щасливого завершення цієї важливої справи!

Уже через два дні після новорічного балу карета везла подружжя з Тоскани до Риму. Вічне місто готувалося до карнавалу. Але ще до поїздки Станіслав і Жозефіна вирішили, що зупинка в Римі буде нетривалою. Вони присвятять йому наступну подорож, бо щоб подивитися, зрозуміти і відчути це місто, необхідні і час, і підготовка, і натхнення, і, звичайно, романтичний настрій. Місто, де щодня можна знайти нову визначну пам’ятку, зануритися в глибину століть і мріяти, мріяти, мріяти про майбутнє. Але й ті кілька днів, що Потоцькі провели в Римі, залишили в їхній пам’яті незабутнє враження. Багато міст красиві ввечері і вночі, але Рим стоїть осібно. Вдень Рим незрівнянний, а при повному місяці — прекрасний і таємничий.

Через тиждень карета Потоцьких в’їжджала в столицю Неаполітанського королівства Неаполь. Саме про нього, а не про Париж, наприкінці XVIII століття говорили: Vedi Napoli е poi muori! — «Побачити Неаполь і померти». Приїзд таких важливих гостей, як граф і графиня Потоцькі, не міг залишитися непоміченим. Дружиною короля Фердинанда III Бурбона була Марія Кароліна, рідна сестра Йосифа II, цесаря австрійського, а також Марії Антуанетти, королеви Франції, і значить, герцога Леопольда Тосканського, який описав у всіх подробицях у листі сестрі пригоди Потоцьких у Флоренції. Тому не встигли Станіслав і Жозефіна розпакувати свої речі, як надійшло запрошення на прийом у королівський палац. Від запрошень короля відмовлятися не годиться, і як не важкі світські обов’язки, робити нічого — треба їхати.

Прийом виправдав надії графа Станіслава: окрім знайомства з королівською парою, свої послуги в якості гіда по Неаполю і околицям запропонував англійський посланник лорд Гамільтон, великий знавець мистецтва і взагалі людина тонкого смаку. Лорд зі своєю дружиною Еммою вже кілька років мешкали в Неаполі і, здавалося, дослідили кожен куточок цього прекрасного міста.

— Панове, — радісно звернулася леді Гамільтон до Потоцьких після того, як пари були представлені одна одній, — я розумію, що ви дуже втомилися після дороги. Проте ризикну запропонувати вам відвідати театр «Фьорентіні». Там сьогодні дають оперу Доменіко Чимарози «Джамміна і Бернардоне». Вона з успіхом пройшла у Венеції, тепер прем’єра у нас.

— Емма має рацію, — підтримав дружину лорд Гамільтон. — У Неаполі не можна втрачати ні хвилини.

— Ми запрошуємо вас до королівської ложі, — усміхнулася королева Марія Кароліна.

— Дякую, ваша величносте, — відповів з уклоном граф Станіслав. — Тільки зі страху заслужити королівську немилість ми погоджуємося, — жартома додав він, поглянувши на Жозефіну: — Чи не так, люба?

— Безсумнівно. Доведеться дівчатам як слід попрацювати над моїм обличчям, щоб приховати сліди втоми, адже не можу ж я у перший вечір у Неаполі поруч із двома вродливими дамами виглядати «білою вороною».

— Годі, графине, — з гідністю відповіла леді Гамільтон. — Думаю, на нас із королевою буде направлено менше біноклів: ми вже досить набридли тутешньому товариству.

— О, в такому випадку я ще ретельніше готуватимуся до першого виходу.

— Схоже, наші дами вправляються в компліментах одна одній. Це так не схоже на них. Зазвичай вони з подібною ретельністю відпускають шпильки, — помітив король Фердинанд. — Отже, до вечора, панове.

Потоцькі приїхали в театр задовго до початку вистави — графині Жозефіні дуже вже хотілося похизуватися перед обраним товариством. «Опера Доменіко Чимарози „Джамміна і Бернардоне“. Сьогодні для вас співають незрівнянні — примадонна Франческа Морі і кавалер Теодоро Феррарі», — сповіщала афіша. Поява нової незнайомої пари в королівській ложі викликала живий інтерес публіки, особливої уваги, природно, була удостоєна Жозефіна — в розкішній, глибоко декольтованій вечірній сукні, з діамантовим намистом на шиї. А граф Станіслав, незважаючи на втому, відразу ж захопився дійством на сцені, де панували іскристі, всепоглинаючі веселощі.

Примадонна була улюбленицею тутешньої публіки, і кожен її вихід супроводжувався шквалом оплесків. Вона мала дуже світлий і приємний тембр сопрано, крім того (уродженка півдня), відрізнялася виразною мімікою і була дуже артистичною — не тільки добре співала, а й талановито грала на сцені.

Але ось на сцену вийшов Теодоро Феррарі. Зал на мить завмер — і відразу ж вибухнув оваціями. Тенор мав рідкісний оксамитовий відтінок голосу. Співак приголомшив графа Станіслава широтою діапазону, майстерністю плавних переходів із регістра в регістр. В якийсь момент графу здалося, що він уже чув цей голос.

— Жозефіно, — пошепки звернувся він до дружини. — Де я міг бачити і чути цього співака?

— Мені він теж когось нагадує.

— Цей співак приїхав кілька років тому з однієї із країн Східної Європи, — дав довідку лорд Гамільтон.

— Чекай-чекай, — Станіслава немов осінила якась здогадка. Він узяв бінокль і уважно поглянув на сцену. — Це ж наш Федорко! — майже вигукнув він. — Так-так, син нашого коваля, якого ми відправили сюди на навчання!

Після вистави Станіслав від усього серця привітав співака і по-батьківськи обняв.

— Бачу, ти не втрачав часу дарма. Вітаю.

— Дякую, пане графе, — дещо зніяковів Анатолій. — Я відразу помітив вас у ложі і дуже хвилювався. Мені так хотілося вам сподобатися!

— Тобі це вдалося. А тепер я хочу, щоб ти показав усе, чого тебе тут навчили. Через три дні ми влаштовуємо невеликий прийом, і було б добре, якби ти взявся за підготовку музичної частини вечора.

— Залюбки, пане графе.

Потоцькі зняли маєток неподалік від будинку лорда Гамільтона, і, мабуть, краще місце в усьому Неаполі знайти було важко: з одного боку краєвид на море з островом Капрі вдалині, з другого — алея вілли Реале.

Прийом, а точніше обід, як і передбачав граф Потоцький, відбувся через три дні. Очікували короля з королевою. Граф Станіслав, який завжди брав у подорожі своїх кухарів, обіцяв королеві декілька страв української та польської кухні, розхвалюючи їх неповторність і незвичайний смак. Прийнятий із щирою привітністю король продегустував кожну страву, проте їсти не став. Покликавши до себе кухаря, почав розпитувати його про назви страв, способи приготування та інгредієнти. Потім відбувся концерт, в якому знову сяяли Франческа і Теодоро, виконуючи найпопулярніші твори. Феррарі також віртуозно грав на скрипці та клавесині, а на закінчення заспівав дві українські пісні, зірвавши оплески слухачів.

— Браво, Анатолію, — граф Потоцький обняв співака. — Бачу, не помилився, розгадавши в тобі талант. І тепер перебуваю в деякій розгубленості і хочу, щоб ти сам зробив вибір: тебе чекає велике майбутнє тут, в Італії, тому я, хоч і маю право вимагати твого повернення на батьківщину, робити цього не буду. Останнє слово — за тобою.

— Дякую, пане графе, за розуміння й істинно батьківське ставлення до мене. Я довго думав про це, і рішення моє однозначне: я повертаюся. У мене багато творчих задумів, я і сам почав займатися композицією і хочу, щоб прекрасна музика звучала і у нас в Україні. Більше того, — Анатолій перезирнувся із Франческою, — хочу повернутися на батьківщину не один, а з примадонною. Ми вирішили одружитися і просимо у вас, пане графе, благословення на наш шлюб.

— Благословення ти отримаєш у Тульчині від батька з матір’ю, а твоє рішення я тільки вітаю.

— Я протестую, — жартівливо вступив у розмову король Фердинанд. — Графе, ви, як смерч, проноситесь по Італії, змітаючи все на своєму шляху. Мало того що, скуповуєте найкращі картини, скульптури, книги та альбоми, ви вже взялися за музикантів. Так наша бідна Італія залишиться без найкращих зразків мистецтва, і нащадки нам цього не пробачать.

— Не хвилюйтеся, ваша величносте. Ця земля ніколи не збідніє талантами. Навпаки, ви повинні пишатися, що насіння, пророщене тут, зійде і в інших країнах.

— А ви, виявляється, філософ, графе.

Станіслав уважно поглянув на короля Фердинанда: чи щирий той. Але, схоже, королю справді припали до душі слова Потоцького.

Увечері, коли гості роз’їхалися, граф і співак докладно обговорили обов’язки останнього.

— Ти повинен придбати все, що необхідно для мого театру в Тульчині, — від музичних інструментів і партитур до реквізитів. Витрати не повинні тебе бентежити. І врахуй, що ставити в театрі будемо і оперу, і балет, і комедію, і драму, і, звичайно, лялькові вистави.

— А гастролі можливі?

— Безсумнівно. І в цьому теж буде призначення театру, адже артистам потрібен глядач, нехай і не завжди підготовлений, чи не так?

— Так, звісно.

Почалися прогулянки за місто. Найбільш притягував до себе Везувій, з якого валив дим, віяло чимось загадковим і навіть трішечки потойбічним. Схили його були вкриті безформними накопиченнями, що час від часу пожирали самі себе, коли вулкан оживав і вивергав із себе лаву, каміння й попіл. Це і приваблювало до нього художників, які бажали втілити всю цю дисгармонію у щось прекрасне.

Станіслав і Жозефіна (з мольбертом графиня не розлучалася) відвідали головні визначні пам’ятки півдня Італії — Везувій і Помпеї, взяли на пам’ять шматочки лави і камінчики стародавнього міста, похованого під вулканічним попелом. Залишаючи Неаполь, граф Потоцький кинув довгий і сумний погляд на місто.

— Тільки у красі можуть народжуватися великі музиканти і художники. І я прагнутиму створювати красу на своїй батьківщині заради наших дітей. Не тільки наших, — мовив він, звертаючись чи то до себе, чи то до далекого Тульчина.

А попереду на них чекала не менш прекрасна й екстравагантна Венеція з карнавалом — святом душі.

Якщо вам не вдалося побувати у Венеції наприкінці XVIII століття, то ви вже ніколи не дізнаєтеся і не відчуєте той колорит, ті свободу і простоту спілкування і водночас вишуканість у стосунках людей, свободу помислів і суворість законів тієї епохи. Але краще надамо слово сучаснику: «Венеція місто декораційне, ніби навмисно збудоване для свят, особливо нічних. Синє небо, вода, палаццо, храми, рухливе, строкате народонаселення так і просяться в цю розкішну раму чарівної картини».

Якщо вам розповідатимуть, що Венеція по-особливому готувалася до карнавалу 1782 року, очікуючи приїзду великого князя Павла Петровича і княгині Марії Федорівни, чи, тим паче, графа Потоцького і його дружини, не вірте жодному слову. Венеція готувалася до карнавалу. Крапка. Цим усе сказано. Водночас ми не можемо не відзначити, що приїзд таких важливих персон не вніс переполох у світське життя міста.

Станіслав і Жозефіна разом із прислугою оселилися в готелі «Пізані грітті» на Великому каналі Венеції, недалеко від готелю «У білого лева» — резиденції великого князя з Петербурга. Увечері, вийшовши на балкон, граф Станіслав побачив різнобарвну святкову юрбу, яка заповнила собою і канал, і площу Св. Марка.

— Одягнімося сьогодні у простолюдинське вбрання, змішаймося з натовпом і відвідаймо який-небудь кабачок, — запропонувала Жозефіна, — одним словом, нумо зануримося в свято зсередини.

— Я не заперечую, люба, — здивовано поглянув на дружину Станіслав. — Тільки їжа може припасти тобі не зовсім до смаку.

— Я так мріяла про Венецію, що тепер мені потрібно випробувати все-все-все, — капризно надула губки Жозефіна.

— Що ж, хай буде по-твоєму. Тільки, цур, не скаржитися. Уперед — одягатися. У тебе година часу.

Через годину Жозефіна вийшла до Станіслава у простій полотняній сукні. Побачивши дружину, Станіслав голосно засміявся.

— Щось не так? — Жозефіна не могла зрозуміти причину сміху чоловіка.

— Сукня на тобі, звичайно, бідняцька, але коштовності і обличчя відразу видають твоє графське походження. Ти виглядатимеш, як болонка серед мисливських собак.

— Тільки і всього? — анітрохи не зніяковіла графиня. — Я і так зняла майже всі свої прикраси, а те, що залишилося, може зійти за підробки (щось подібне я бачила на дешевому неаполітанському ринку). Ну а моє обличчя буде приховане під маскою.

А залишилося на Жозефіні всього-нічого: кілька браслетів, діамантові сережки, невелике кольє і перстні.

— Випиймо трохи вина для хоробрості, — запропонувала графиня.

— А от і ні, вино питимемо в дешевому шинку, як ви й хотіли, пані.

Вийшовши з готелю, подружжя найняло гондолу і кинулося в лабіринт цього таємничого міста-острова. Канал звивався змією і був особливо святково гарний сьогодні: на балконах численних палаццо і просто на березі сотні людей стояли з запаленими свічками і смолоскипами. Їх вогники разом із місячним світлом відбивалися у водному дзеркалі каналів, які служили у Венеції і транспортними артеріями, і вулицями, і місцем для прогулянок, й архітектурною галереєю.

— Тут забуваєш про все на світі, — захоплено прошепотіла Жозефіна.

Станіслав мовчав.

— Що з тобою, любий?

— Мені на мить здалося, що це не канал у Венеції, а річка Лета з царства Аїда. Там душі померлих напиваються її вод і назавжди забувають про все, що у них було в житті. Так і нам, хочеться відійти від усього суєтного.

Граф Станіслав знову замовк, ледве помітно усміхаючись. «Непогана ідея, — думав він, — вирити в парку підземну річку і пустити по ній гондолу. Тільки везтиме гондольєр не у мертве озеро, а в озеро, розташоване в Елізіумі. Після непроглядної темряви люди потраплятимуть в море квітів і рослин, залитих сонцем. А катати гостей на гондолі потрібно буде тільки в сонячну погоду, тоді контраст повної темряви і яскравого сонця створюватиме відчуття справжнього раю. А якщо в печері помістити усілякі лячні образи і відводи з тупиками… Ні, мабуть, це зайве. Обов’язково потрібно обговорити це питання з П'єром Ленро».

Через деякий час Потоцькі вибралися на сушу і попрямували до невеличкого кабачка на березі. Усередині цього закладу було дуже накурено, через дим відвідувачі ледве бачили одне одного, але появу незвичайної для цього кабачка парочки всі відразу помітили. Чоловіки без найменшої сором’язливості розглядали Жозефіну, кидаючи в її бік сміливі погляди. Графиня, здавалося, ні крапельки не знітилася і відразу запропонувала чоловікові зайняти столик із дерев’яними лавками у глибині зали. Станіславу стало навіть цікаво, наскільки його дружині вистачить терпіння. Потоцький замовив якусь рибну страву, салат і сік і поцікавився у дружини, що питиме вона. І коли та замовила собі і Станіславу по чарці рому, він лише похитав головою, але вирішив ламати комедію до кінця. Їжа була хоч і проста, але досить смачна, тому Потоцькі не відчули ніякого дискомфорту. І тут офіціант приніс ром. Чоловіки в кабачку разом притихли, чекаючи, що ж буде далі. Сам Станіслав ніколи не пив рому, але він куштував горілку і тому знав, до чого слід готуватися. Жозефіна ж зовсім не уявляла ні смаку, ані міцності цього напою моряків. Граф залпом поглинув пекучий напій і порадив зробити те ж саме і Жозефіні. Та, недовго думаючи, повторила. Ефект був таким, якого й очікували присутні: перший ковток обпік молодій жінці горло, а другого вона вже зробити не могла — з очей бризнули сльози.

— Ковтай! — наказав Станіслав і підніс до її губ склянку соку. Жозефіна з великими труднощами проковтнула ром і почала жадібно гасити пожежу в роті і горлі соком. Деякі чоловіки заплескали в долоні, графиня зобразила кислу усмішку і навіть злегка кивнула головою, але тут же різко встала і попросилася на свіже повітря. Свою порцію гострих відчуттів вона отримала.

Потім була прогулянка по заповненій народом площі Святого Марка, сміливі танці і феєрверк. До готелю Потоцькі повернулися далеко за північ. Поглянувши на дружину, Станіслав не зміг втриматися і знову голосно засміявся: на ній не було її діамантового кольє й однієї сережки. Карнавал — найкращий час для вуличних злодюжок!

Зранку було не так весело, як увечері. Станіслав не проминув нагоди дорікнути Жозефіні в марнотратстві.

— І справа навіть не в грошах, хоча і це важливо. Я був упевнений, що все саме так і станеться, — граф говорив, майже не дивлячись на дружину. — З таким же успіхом могли викрасти не тільки твої коштовності, а й тебе саму.

Тепер уже Жозефіна кинула в Станіслава обурений погляд.:

— Не забувай, любий, що мене супроводжував чоловік, який і повинен був мене захищати, — погляд графині потеплішав, вона ледь помітно усміхнулася. — Зрештою, мені тут так добре, тож спробуймо не зважати на подібні дрібниці.

— Не такі вже це й дрібниці, — пробурчав граф Потоцький, але Жозефіна вже не чула його. Вона пішла готуватися до сьогоднішнього грандіозного балу і вечері в театрі Святого Бенедикта.

Хоча програма балу була дуже насиченою, Потоцький не зміг відмовити собі в задоволенні поспілкуватися з великим князем Павлом Петровичем. Говорили в основному про книжки. Точніше, граф Станіслав розповів великому князеві про придбані ним розкішні альбоми. А це справді були унікальні за красою книги: «Римські старожитності», видані у 1779 році, «Пам’ятки Помпей», «Мальовничі подорожі» з видами пам’яток, палаців і парків Італії, Франції, Греції та Німеччини. Павло Петрович уважно все вислухав, зробив помітки в блокноті і виявив бажання неодмінно поповнити свою книжкову колекцію цими виданнями.

У розпал балу до графа Потоцького підійшла молода жінка в масці і, сміючись, вручила листа. Станіслав не надав цьому великого значення, поклав лист у кишеню і продовжив веселощі. І лише наступного дня згадав про лист. Як не дивно, на конверті не було жодних написів. Він не поспішав розкривати конверт. «Що ж там може бути? — роздумував він. — Можливо, це любовне послання. Цілком можливо». Станіслав підвівся із крісла, налив собі в келих вина і підійшов до дзеркала. «Цілком можливо», — подумки повторив він, знайшовши своє відображення досить стерпним. Сівши у крісло, граф почав згадувати, як виглядала жінка, що вручила листа. Це була яскрава брюнетка, сукня на ній була вельми проста, але елегантно облягала її струнку фігуру, обличчя він не бачив — маска приховувала його. Рухи у неї були плавні, що говорило про її знатне походження. «Може, завести короткочасний роман? — розвивав думку далі граф. — Жозефіна фліртує не соромлячись, чому б і мені трохи не розслабитися?» Спогад про дружину змусив різко змінити хід думок. «А може, там банальна розповідь про пригоди Жозефіни? Який-небудь інтриган переспав із нею і тепер шантажуватиме мене?» Станіслав гнівно розірвав конверт і розгорнув листа. Той був дуже коротким і нічого доброго графові не обіцяв: «Графе, ти виграв у мене перший раунд, обдуривши мене з картиною. Але запам’ятай: останнє слово завжди залишається за мною. До швидкої зустрічі. Караколлі».

Потоцький усміхнувся. А цей бандит не простий. Потрібно буде підсилити охорону: мало що в нього на думці. Ці італійці такі імпульсивні!

Два тижні пролетіли дуже швидко. Театральні вистави змінювалися маскарадами. Особливо запам’ятався останній: п’ять величезних алегоричних колісниць почали процесію на площі Сан Марко, потім відбувся бій биків, на яких нацькували зграю собак, потім була регата, гонка гондол і легких суден. Венеціанська аристократична молодь споряджає франтівські, гарні восьмивесельні човни. Матроси одягнуті з великою різноманітністю і смаком; господар барки — на колінах на подушках або лежить на них. У руках вони мають маленькі луки, з яких стріляють кульками тіста, щоб видаляти барки, які не належать до регати… Уздовж великого каналу всі вікна будинків були завішані багатими килимами, з усіх вікон визирали обличчя. Народу скрізь було безліч, на дахах стояли люди в червоних плащах. Гондоли і барки, наповнені дамами в масках, ковзали і шмигали вздовж і впоперек. Веселість народу, вигуки, крики хлопчаків-бешкетників, гул, гам, усе це разом породжує враження, яке висловити не можна: треба самому бути глядачем такої живої і натхненної картини, щоб зрозуміти всю її самобутню і дивну принадність. Вечорами на заповненій святковим натовпом площі запалювалися потішні вогні — ілюмінація і феєрверки, а танці тривали всю ніч.

Через два тижні Потоцькі по дорозі до Тульчина зробили зупинку у Відні. Йосиф II прийняв гостей у своїй резиденції Хофбург. Усі свої землі, що десять років тому стали австрійськими, Станіслав Потоцький уже давно продав, однак до Йосифа II ставився з повагою — за ті прогресивні нововведення, які робилися в цій, мабуть, найбільшій імперії Європи.

Йосиф II і граф Потоцький провели багато часу в бесідах. Імператора цікавило все, що граф робив у своїх маєтках, і він явно шкодував, що Потоцький позбувся своїх австрійських земель.

— Я бачу у вас, графе, дуже розумну та обдаровану людину. На знак моєї вдячності прошу прийняти в подарунок пару коней іспанської породи з мого кінного заводу.

— Дякую, ваша величносте. Право, я не гідний такої уваги з вашого боку.

— Годі, графе. Я завжди благоговію перед цікавими, талановитими людьми. Останнім часом мені щастить на такі зустрічі: чотири дні тому Відень покинула подружня пара де Вітте. До речі, ваші співвітчизники.

При згадці про де Вітте Станіслав дещо насторожився: щось частенько ця пара згадувалася у них на шляху.

— Дивна пара, — додав Йосиф II. — Графиня — красуня, а її чоловік, полковник, дещо простакуватий — хоча це тільки підкреслює чарівність його дружини.

Увечері Жозефіна не витримала і сказала Станіславу:

— Я ще не бачила цю Софію де Вітте, а вже не люблю її.

Станіслав на це нічого не відповів.