Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 20. «Софіївка» (1799–1800)

Осінній Тульчин зустрічав Потоцьких церковним передзвоном, салютом з гармат, виблискуючим на сонці мідним дахом палацу і головне — радісними обличчями жителів.

Метцель підготував невеликий сюрприз: у лівій галереї палацу, що з’єднувала головний корпус із флігелем, влаштував оранжерею — уздовж стін вишикувалися екзотичні дерева та квіти, серед них — бронзові і мармурові скульптури, а фонтан у центрі освіжав повітря і тішив погляд. Довершувало цю ідилічну картину багатоголосся співучих птахів у клітках.

В оранжереї гостей очікував накритий на 40 персон стіл.

— Людвігу, — почав граф Станіслав, — твій сюрприз удався. Тут ми відпочиватимемо душею і заряджатимемося позитивними емоціями.

— Це не все, графе, — вклонився Метцель. — У мене ще є дещо цікавіше. Але про це трохи згодом.

За обідом серед численних улюблених страв Потоцьких подали смаженого фаршированого порося і зайця в сметані.

— Ваша світлосте, — звернувся до Станіслава постійний супутник Потоцького на полюванні поміщик Тимченко. — Ми дуже раді, що ви, нарешті, повернулися, а цей заєць нагадає вам, що вже час на полювання — звірі стали жиріти, і потрібно їх трохи поганяти.

— Я і сам уже скучив за лісовими пригодами, Володимире, — цокнувся з ним Потоцький.

Після обіду всі перейшли до головного корпусу на перший поверх, де подавали каву і морозиво.

— Графине, — звернувся до Софії Метцель, — який фрукт ви хотіли б зараз скуштувати?

— Думаю, ви навряд чи зможете здійснити моє бажання.

— А ви спробуйте.

— Хочу… — Софія задумалася, вирішуючи, що їй назвати, — персик!

Метцель зробив знак рукою, і слуга негайно вніс велику кришталеву вазу з персиками.

— Ви все-таки непоганий психолог, — засміялася Софія, надкушуючи соковитий рожевий плід. — Напевно, дев’ять із десяти жінок України назвали б персик. Тому ви заздалегідь закупили персики і як могли зберігали їх.

— Гаразд, даю вам другу спробу.

— Хочу ананас, — лукаво поглянула на військового інженера грекиня.

Гості повернулися в бік дверей — ніхто не заходив.

— Ось бачите, — уїдливо зауважила Софія. — Усе дуже просто.

У цей момент з’явилися троє слуг зі срібними тацями, на яких красувалося по три стиглих ананаси різних сортів. Потім внесли вази з інжиром, апельсинами, яблуками та грушами.

— Ах так! — вигукнула Софія, намагаючись зобразити на своєму обличчі невдоволення, хоча її усмішка видавала захват від побаченого. — Я знаю, чого ви не в змозі добути. Вишні, які давно вже відійшли і які неможливо зберігати.

— Я майже здаюся, графине, — засміявся Людвіг. — Хоча…

Він знову кивнув головою, і гості ахнули: до зали внесли два невеликих деревця в горщиках. Гілки карликових вишень були вкриті стиглими ягодами.

— Браво, Людвігу! — вигукнув граф Потоцький. — Другий сюрприз не гірший від першого — навіть я здивований. Звідки все це?

— З ваших оранжерей у «Софіївці», графе і графине. Вони вже що є сили працюють. Запрошуйте гостей на Різдво і Новий рік, і ми повторимо для них усе це. Вже зараз в оранжереї вирощують понад сорок сортів ананасів, а незабаром там будуть найекзотичніші їх види.

— Я аплодую вам, Людвігу! На цьому сюрпризи закінчилися?

— Ні, ваша світлосте. Прошу повернутися до галереї.

Заінтриговані Станіслав і Софія пішли за Людвігом. Столи в оранжереї вже були прибрані. Метцель підійшов до фонтана і почекав, поки всі зберуться біля нього. Потім наблизився до стіни і відслонив штору, що висіла на ній. За шторою в ніші виявилися двері.

— Прошу, — вказав на двері Людвіг.

Слуги розчинили двері, і Софія першою увійшла до приміщення.

— Це що, казка?! — вигукнула вона і заплескала в долоні.

За дверима була турецька лазня, зроблена за всіма правилами східного мистецтва. Посередині парної розташовувалася велика, вкрита мармуром восьмигранна лежанка для прогрівання і масажу, вздовж стін — мозаїчні лавки. З протилежного боку — різьблені кам’яні чаші для обмивання і збивання ароматизованої піни із вмонтованими в них мідними кранами з гарячою і холодною водою. Куполоподібне склепіння стелі прикрашали два півмісяці, і завдяки фільтрам зі скла і натуральних кристалів різного кольору все це нагадувало зоряне небо. Кілька різьблених колон граціозно підтримували його, підкреслюючи легкість споруди. Величезна мармурова ванна-купальня, радше навіть басейн, спеціально була доставлена зі Стамбула. Довершували інтер’єр невеликий фонтан і мармурова скульптура «Леда з лебедем», привезена Потоцькими з Неаполя.

Софія присіла, доторкнулася рукою до підлоги, потім — до мармурової лежанки. Вона, як і годиться в турецькій лазні, була дуже тепла.

— Я не вірю своїм очам, Станіславе! Чому ти мовчав увесь цей час?! Кращого подарунка я не могла й чекати. Завтра ж насолоджуся цим дивом!

— Я старався, кохано. Але і це не останній на сьогодні сюрприз, чи не так, Людвігу?

— Так, ваше превосходительство. Може, відкладемо на завтра?

— Ні-ні, — заметушилася Софія. — Показуйте всі свої карти, пане інженере.

— Тоді прошу всіх пройти до парку.

У парку на одному з островів з’явився новий павільйон. У ньому Метцель обладнав і турецьку лазню, і римську терму з напівкоштовним камінням жадеїтом у кам’янках лазні (граф Станіслав завчасно вислав камінь з Італії). А купіль з холодною водою була прямо в озері.

— Тепер я зможу відчувати себе в палаці султаном, а тут — римським патрицієм, — веселився граф Станіслав.

— А я буду твоєю одаліскою, мій повелителю, — загадково мовила Софія.

12 листопада 1799 року, незабаром після повернення до Тульчина, у Софії та Станіслава народився другий син, Мечислав.

— Знаєш, як ми ласкаво називатимемо його? — запитала графиня, милуючись своїм маленьким синочком.

— І як же?

— Мімі.

— Мімі?

— Так, Мімі, мені так хочеться, — усміхнулася графиня.

Але завершити рік на мажорній ноті не вдалося.

На початку грудня спокій жителів Тульчинського палацу порушив приїзд фельд’єгеря з Петербурга від імператора Павла Петровича. Фельд’єгер прибув не один, а з сином Станіслава Юрієм.

«Ваша світлосте! — так офіційно імператор звертався до графа Потоцького. — Відправляю у ваші руки сина вашого Юрія. Бачить Бог, я намагався всіма засобами відволікти його від згубної пристрасті до карт, підвищуючи його в чинах і виявляючи свою милість до нього. Але, на жаль, він не дослухався до голосу розуму, все більш і більш занурюючись у безодню розбещеності. Вважаю, що тільки під вашою пильною опікою в ньому відбудуться зміни на краще, і його поведінка не викликатиме більше тривоги.

Залишаюся завжди щирий у милості до вас. Павло».

Юрій зі сльозами впав до батьківських ніг.

— Підведись і зщезни з очей моїх! — гнівно вигукнув граф Станіслав. — Після з тобою поговорю.

«Після» настало через тиждень. Увесь цей час граф Станіслав ходив сам не свій, і всі старання Софії загладити провину молодшого Потоцького і покращити настрій чоловікові виявлялися марними.

Батько запросив сина до кабінету.

— Розповідай, — коротко наказав він Юрію.

— Я винен, батьку, пристрасть до карт поглинула мене. Іноді щастило, але частіше я програвався в пух і прах. Коли заліз у борги, вважав справою честі самостійно виплутатися з делікатного становища. Але борги тільки росли. Поки була жива мати, вона намагалася допомогти мені, і хоча мені було соромно, я не відхиляв її допомоги. Місяць тому на одному з балів ми з товаришами, як годиться, сіли за зелений стіл. До нас приєднався барон Ф* з Пруссії. Принаймні, так він був відрекомендований. Я відразу зрозумів, що барон веде нечисту гру, але певний час не міг зловити його на шахрайстві. І тільки після того, як у нього виявилася карта, щойно скинута мною, я не витримав. Вихопивши шпагу, я проткнув нею кисті обох рук негідника. На жаль, на балу був присутній спадкоємець престолу Олександр, тому зам’яти справу не вдалося.

— Мені дуже соромно за наше прізвище, — важко зітхнув граф Станіслав. — А ще більше — за тебе. У дитинстві я часто повторював тобі, що скласти гарну думку про себе у суспільстві можливо по крихтах протягом багатьох років, а от зіпсувати її — в одну мить.

— Я пам’ятаю це, батьку.

— Тепер тобі надовго закрита дорога до найвищих кіл суспільства. Але немає худа без добра. Я старію, мені потрібні помічники. А ти як старший син повинен бути в курсі всіх наших сімейних справ — і економічних, і особистих. Зрештою, все, що я створив, перейде до вас, моїх дітей, і тобі потрібно в усьому розібратися.

Граф Станіслав підійшов до великої карти Брацлавщини.

— Мій кузен Вінцентій має намір переселитися до Галичини і, швидше за все, продаватиме Немирів і Ковалівку. І хоча мені зараз важкувато, я викуплю для тебе ці маєтки. А потім ми з тобою і Софією вирішимо, кому з дітей що залишити у спадок, що ще добудувати. Наразі я планую капітально відремонтувати мисливський палац у Тальному — там дивовижні місця для полювання!

— Але ж там є невеликий будинок.

— Так, але я хочу його перебудувати в двоповерховий дерев’яний маєток у швейцарському стилі.

На початку січня Потоцькі отримали листа від Йозефа де Вітте. Серед іншого генерал повідомляв, що в кам’янецькому театрі з’явився дуже цікавий режисер — Антоній Жмієвський.

«Це учень самого Войцеха Богуславського. За короткий час він поставив кілька французьких драм, комедій і навіть невелику оперу», — писав граф Йозеф.

— Я думаю, Стасе, цей Жмієвський разом із нашим Федором-Феррарі можуть організувати тут просто феєричний театр! — із захопленням вимовила Софія.

— Графиня має рацію, ваше превосходительство, — підтримав Софію Людвіг Метцель і багатозначно поглянув на Потоцького.

Граф зрозумів інженера, посміхнувся і кивнув. Жмієвський міг не тільки пожвавити театральне життя Тульчина, а й узяти участь у святі в Умані (графині Софії в травні 1800 року виповнювалося 40 років). Метцель уже пообіцяв графу, що будівельники зроблять усе можливе, і центральна частина парку з водними системами до цього часу буде готова. За задумом графа Станіслава, відкриття парку повинно стати сюрпризом для дружини, необхідно тільки, щоб графиня не потрапила туди до травня.

Станіслав не сумнівався, що запрошені будуть у захваті від парку, а режисер повинен надати святу особливої урочистості і значимості.

Зима і перші два місяці весни пролетіли дуже швидко, тому що всі були занурені в незліченні роботи і проекти.

І ось настав травень.

Такої кількості карет уманчани не бачили ніколи. На майданчику перед входом до парку (біля оранжерей) Метцель розпорядився побудувати для простого народу гойдалки-каруселі, викотити кілька бочок вина і накрити столи, щоб бажаючі могли випити за здоров’я графині.

На відкриття дива природи і творіння рук людських Потоцький спромігся зібрати найблискучіше товариство: Браницькі і Чарторийські, графиня Діана де Поліньяк, граф Шереметєв, усі діти Потоцького, граф Йозеф де Вітте, син Софії та Йозефа Ян…

Екіпажі зупинялися перед аркою, оповитою ліанами і квітковими гірляндами, немов корона. Через зелений тунель і оранжереї гості потрапляли до парку. Доповнював казкову атмосферу парку спів птахів у клітках в оранжереях і просто на деревах.

За оранжереями в тіні дерев був улаштований літній театр. На сцені танцівники розважали гостей, що чекали графа і графиню Потоцьких.

На сцену ніхто з присутніх майже не дивився. Чоловіки, сидячи в зручних кріслах, потягували легке вино й обговорювали останні новини з Європи, жінки розглядали вбрання одна одної, поправляючи то зборки на своїх сукнях, то браслет або намисто, кокетували, намагаючись звернути на себе увагу чоловіків. І звичайно, з нетерпінням поглядали у бік оранжереї: як буде сьогодні одягнена графиня Софія, якими коштовностями прикрасить себе красуня грекиня?

Молодь трималася дещо осторонь від інших гостей. Звідти було чутно гучні вигуки і сміх. У центрі уваги молодих людей був юний штаб-ротмістр у формі Кавалергардського полку. Червоний супервест із білим Мальтійським хрестом і вишитими золотом ліліями на кутах, білі лосини, капелюх із плюмажем, чоботи-ботфорти, палаш при боці і ледь помітні вусики — це був Ян де Вітте, син Софії.

— Це ще що! — хвалився дев’ятнадцятирічний кавалергард. — Для урочистої варти ми надягаємо лицарські лати.

— А чому Мальтійський хрест білий і у нього вісім кінців? — із хлопчачою заздрістю запитав Станіслав Потоцький-молодший.

— Усе дуже просто, юначе. Білий колір — колір цнотливості, а вісім кінців хреста — вісім блаженств…

У цей момент було оголошено про прибуття графа Станіслава Потоцького і графині Софії Потоцької.

Софія, підійшовши до місця, де її чекали гості, не могла втриматися від легкого вигуку. Станіслав тримав від дружини в секреті, кого саме з гостей він запросив, тому присутність більшості з них стала для графині несподіванкою. На обличчі графа Потоцького з’явилася задоволена усмішка. Особливо вразила Софію присутність графині де Поліньяк і сина Яна.

— Друзі, — хвилюючись, почав граф Станіслав після привітань, — поспішаю повідомити, що сьогодні ви потрапите до казки, інакше я не можу назвати те, що створено тут. Можете мені повірити — до сьогодні ніхто, навіть Софія, — Станіслав усміхнувся і поцілував дружину, — ніхто, крім мене, нашого шановного Людвіга Метцеля і будівельників парку — простих, але талановитих людей, — не бачив цієї краси, яку я на честь нашого кохання назвав «Софіївкою» і дарую своїй дружині в її ювілей. Тут ви можете побачити і закарбовані в камені сюжети давньогрецьких легенд, і дзюркотливі фонтани та струмки, і скульптури стародавніх філософів та грецьких богів, і пам’ятник нашим сімейним перемогам та втратам. Але понад усе мрію, щоб кожен з вас відкрив для себе свій особистий куточок для усамітнення і відпочинку і прагнув знову і знову повернутися сюди.

— Спасибі, коханий, — на очах у Софії з’явилися сльози. — Я справді не очікувала від тебе такого подарунка — побачити сьогодні стільки своїх друзів.

— А тепер час зануритися в казку! Софі, пропоную почати з підземної ріки Ахеронт, по якій Харон доставить нас до царства Аїда.

— Я не вірю в забобони, Стасе, але хочу, щоб сьогодні все відбувалося навпаки: нехай Харон доставить нас з Аїда на грішну землю.

— Охоче виконаю твоє бажання.

Килим із квітів і молодої травневої трави, тропічні рослини в діжках наповнювали повітря найтоншим ароматом.

Оркестри, розкидані по парку, виконували приємну для слуху музику.

Несподівано з кущів випурхнули Метелики, незграбно виповзли Жуки і вибігли Гноми (їхні ролі виконали діти, вихованці школи при театрі Потоцьких). Добра фея покликала всіх танцівників, і вони зникли так само несподівано, як і з’явилися.

А ось і Ахерусійське озеро, на якому погойдується великий човен. На березі озера з одного боку в кам’яних брилах зяяла величезна печера, з другого — вода з озера йшла кудись униз. Печера вела до темного тунелю.

— Зараз Харон повезе нас по своєму підземному царству: величезні камені звисатимуть зі склепінь тунелю, і кожен з нас прагнутиме до промінчика світла, який не відразу, але з’явиться вдалечині, — вирішив полякати присутніх граф Станіслав. — Пізніше ми обов’язково повернемося сюди, і тоді наш любий Людвіг докладніше розповість вам про цікаві інженерні знахідки будівництва підземної річки.

Частина гостей розташувалася в човні, і незабаром вони зникли в тунелі. Затихли і захоплені вигуки перших сміливців — під склепіннями тунелю справді було моторошно. Раптом попереду з’явився якийсь просвіт. Але це як міраж — віконце, пробите крізь товщу землі, щоб можна було ковтнути порцію свіжого повітря і зрозуміти, наскільки прекрасне сонячне світло. Таких віконець у тунелі було чотири. А ось, нарешті, і вихід. Із полегшенням і захопленням гості почали аплодувати чи то Потоцькому, чи то творцеві цієї казки. Але на цьому пригоди не закінчилися: раптом човен почав підніматися разом з водою, і гості опинилися посередині великого озера з островом у центрі. Цю роботу виконував спеціальний шлюз.

— Геніально, — прошепотіла Софія і міцніше притиснулася до Станіслава.

— Геніально, — повторили всі, хто перебував у човні.

Човен на кілька хвилин причалив до кораблика-галери, що гойдався на воді, даючи гостям можливість перебратися на судно. Галера попрямувала до мальовничого острова. Несподівано острів, порослий квітами, кущами і деревами, вибухнув звуками, мов величезний орган — це оркестр рогової музики із сорока музикантів сховався в зелені острова. Кожен із сорока мідних інструментів різних обсягів видавав тільки один певний звук. Але коли вони звучали разом, складалося враження, що ви чуєте справжній орган. Галера наближалася до острова, і знову (як і все сьогодні) несподівано на березі з’явилися напівголі діви з крилами і заспівали ніжну пісню.

— Це ж сирени! — вигукнула графиня Поліньяк.

— Капітане! — наказав граф Потоцький. — Право руля!

— Ваша світлосте! — підіграв графу капітан галери. — У нас, людей, немає ніякої можливості чинити опір співу цих казкових створінь, — і спрямував кораблик прямісінько на острів.

Дами злякано скрикнули, і в цей момент на палубі зазвучала ліра і пролунав спів. Тільки Орфей міг урятувати мореплавців від чарівних муз — сирени зникли в глибині острова, галера різко взяла праворуч і уникнула зіткнення з гранітними берегами.

— Графе! — розсерджено вигукнула графиня Браницька. — А якби Орфей не заспівав, невже б ми розбилися?

— Ну що ви, графине! — не стримав усмішки Потоцький. — Команда на кораблі вишколена, до того ж, Орфей зобов’язаний був урятувати наших жінок — ви настільки прекрасні, що втратити вас було б злочином.

— І все ж, графе, ви — пустунчик. І налякати нас вам вдалося, — надула губки Браницька.

— Погодьтеся, графине, все вийшло дуже натурально, саме цього я і домагався від своєї команди.

— Пробачаю вас, графе.

Галера обійшла острів і повернулася до причалу біля шлюзу. Кілька сходинок — і перед поглядом гостей постала велика альтанка-пташник із фонтаном усередині. Птахи весело щебетали, і їхні переливи змушували забути про все на світі.

І знову несподівано перед гостями виник ажурний грот у вигляді давньогрецького портика. Невеличке озерце не дозволяло наблизитися до нього. Цю споруду прикрашали чотири колони з чотирма морськими чудовиськами і двома сфінксами. Потоцький запропонував гостям присісти в крісла і на лави, розставлені неподалік від грота. Бажаючим тут же подали морозиво, каву, шампанське та фрукти.

Зазвучала музика, і режисер Антоній Жмієвський оголосив:

— Панове! Вашій увазі пропонується картинка-балет «Весілля Пелея і Фетіди».

Усередині гроту під звуки музики почалося дійство. Побачив Пелей серед білопінних хвиль красуню нереїду Фетіду і вирішив, що вона неодмінно стане його дружиною. Пелей сховався в гроті і дочекався, коли прекрасна дочка Нерея величною ходою увійшла до гроту. Підбіг Пелей до Фетіди, обхопив її руками, і як не намагалася вона вирватися з його обіймів, перетворюючись то на пантеру, то на змію, воду і вогонь, нічого в неї не вийшло. Сили німфи вичерпалися, і вимушена вона була стати дружиною Пелея. Усі боги святкували на цьому бенкеті, бажаючи щастя молодим. Тільки богиню Ериду забули запросити на весілля. І вона помстилася: в розпал бенкету поклала на стіл яблуко з написом «Найпрекраснішій». Але, на відміну від легенди, де воно стало яблуком розбрату, сюжет був дещо змінений. Зевс не віддав яблуко Гермесу для суду, а сам забрав його і зник у глибині гроту. Через якийсь час він з’явився з ґратчастого входу ліворуч. Високо піднявши яблуко над головою, Зевс вручив його графині Софії. Яблуко було виготовлене із золота та інкрустоване дорогоцінним камінням. Захоплені гості оточили Софію, голосно аплодуючи акторам і дотепній знахідці режисера.

Раптом за спинами гостей пролунав незрозумілий шум, і коли глядачі знову обернулися до гроту побачили, що той закрився, як вуаллю, пеленою падаючої води. А замість артистів всередині гроту самотньо стояв бюст Пелея.

— Панове, прошу за мною! — запросив Потоцький, не даючи схаменутися приголомшеним гостям. — Перед вами грот… Не говоритиму, як його назвала моя Софія. Мені він здається дуже загадковим. Зайдіть до нього, а потім кожен з вас повинен розповісти, що він там відчув, почув і побачив.

Грот був вирубаний у скелі, вхід до нього поділяв на дві частини величезний камінь-підпора. Софія першою ввійшла до печери, інші з деяким побоюванням прослідували за нею.

Через якийсь час граф Браницький вийшов із грота і взяв Потоцького під руку.

— Зізнайся, Станіславе, ти там дещо приховав від нас.

— Що ти маєш на увазі?

— Там напевно є підземний хід, замаскований у стіні.

— Поки тебе не розчаровуватиму, дорогий Ксаверію. Ти близький до істини. У мене виникало бажання зробити там потайний лаз.

— Графе, — перебила чоловіків графиня Браницька, — я там чітко почула рик лева.

— Чудово, графине, — усміхнувся Потоцький. — Може, назвемо цей грот Левиним.

— Ну ні, дорога Олександро, — графиня Поліньяк підійшла до Браницької. — Особисто я чула далекий гуркіт грому.

— О! Тоді це — Громовий грот! — вигукнув Потоцький.

— Ні, дорогі жінки, там чути шум моря! — заперечив граф де Вітте-старший.

І тут із грота вийшла Софія.

— Я нічого не чула, Стасе. Ні, я, звичайно, чула шум падаючої води, але зовсім не думала, що він мені нагадує. Просто мені було там дуже добре…

— Софі, я починаю вірити у спорідненість душ! Річ у тім, панове, що ще до початку будівництва моя кохана дружина дала цьому гроту назву — Каліпсо. І напевно, вона найбільше і підходить. Я, побувавши в ньому до вас, відчув, як і Софія, прилив щастя, і тому хочу дати цьому гроту назву — печера Щастя. Більше того, я попросив висікти на його стіні напис. Прочитайте його, будь ласка.

Тільки тепер усі помітили напис польською мовою:

Граф Станіслав запропонував подальшу прогулянку вздовж річки Стікс. Оркестри, розкидані по всьому парку, доповнювали і змінювали один одного, їхні чудові мелодії чарували гостей.

— Ми наближаємося до Елізіуму! — урочисто оголосив Потоцький. — Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що там можуть перебувати тільки безгрішні. Але я впевнений, що серед нас грішників немає.

— Тату, я дуже грішна, — несподівано і дуже серйозно промовила молодша дочка Потоцького і Жозефіни семирічна Сесілія. — Я вчора не помолилася перед сном…

Загальний вибух сміху перервав визнання цієї милої дитини.

Графиня Софія, насилу стримуючись, щоб не розсміятися, притисла вказівний палець до губ із проханням до гостей втихомиритись.

— Дівчинко моя, це маленький гріх, тим більше що ти вчора дуже втомилася і заснула, навіть не дочекавшись вечері. Не хвилюйся, ти сміливо можеш перебувати на Єлисейських полях.

— Спасибі, маман, — відповіла щаслива Сесілія, хоча на її очах уже встигли з’явитися сльози.

Ця дитяча безпосередність ще більше підняла настрій гостей.

Музика замовкла, оголивши спів птахів серед таємничої тиші. Цей куточок парку справді був райський: безліч квітів, різноманітні, небачені тут досі дерева, зовсім екзотичні — лимони, ананаси, апельсини, кипариси, виставлені сьогодні з оранжерей.

Пройшовши трохи вперед, Станіслав зупинився біля обеліска.

— Дорога Софі! На знак мого кохання парк я назвав «Софіївкою», і цей обеліск — тому свідчення.

На обеліску був вибитий напис: Eros to Zophia («Любов Софії»). Під оплески гостей Станіслав опустився на одне коліно і поцілував руку Софії.

Долину Скорботи і Печалі граф і графиня Потоцькі пройшли мовчки, взявшись за руки, і тільки Метцель тихенько розповів гостям про сімейні перекази.

— Ну ось, ми і повернулися до Ахерусійського озера, з якого почали нашу подорож, — пояснив граф Станіслав. — Як ви вже зрозуміли, звідси є два шляхи: на Єлисейські поля або до царства Аїда — Тартару. Туди ми зараз і попрямуємо. Саме в цій частині парку притулок давньогрецьких богів, і тут зосереджені майже всі гроти, водоспад, фонтани, статуї. Але про це просто так не розповіси, потрібно все обійти і подивитися.

Увечері гостей запросили до наметів, де були накриті столи.

— Пане інженере, — звернувся до Метцеля граф Шереметєв, — тут сама природа влаштувала все так, що майже не було потрібне ваше втручання.

— Дякую, пане графе, мабуть, це найприємніша оцінка моєї роботи, якщо все виглядає так природно.

— Графе, невже всіх цих валунів та гірок тут не було? — Шереметєв повернувся до Потоцького.

— Дещо було, але завдяки геніальним ідеям Людвіга і майстерності будівельників усе було переплановане, перероблене: висаджені дерева, переміщені валуни, споруджені фонтани і водоймища.

— При ваших можливостях, графе, ви могли зігнати сюди тисячі кріпосних батраків і перевернути все догори дном. Саме так я і зробив у себе в Останкіні.

— Зовсім ні, — скромно відповів Потоцький. — Усі робітники отримували платню, і працювали тільки бажаючі. А єдиним, як ви зволили висловитися, батраком був я, бо потрібно було багато і важко працювати, щоб заробити мільйони для цієї казки.

Після закінчення вечері, вийшовши з наметів, гості побачили нове казкове видовище — весь сад спалахнув вогняними декораціями (на деревах та кущах запалилися десятки тисяч різнокольорових ліхтариків). Прозорі склянки, плошки, ліхтарики підсвічували різними відтінками квіти, на кущах заблищали величезні лілії, а високо на деревах мерехтіли, як зорі, шкалики. Доповнювали ілюмінацію бенгальські вогні та факели. Камені й зелень дерев, здавалося, змінили свій колір. На цьому тлі небо виглядало оксамитово-чорним, хоча були ще сутінки. Вогонь у ліхтариках тріпотів, мерехтів, відбиваючись у воді ставка, створював водяні доріжки, і це ще дужче посилювало ілюзію нереальності.

Було тільки незрозуміло, як за такий короткий час вдалося запалити десятки тисяч світильників.

Оркестр заграв полонез, усі розступилися, і Потоцький, усміхаючись, підійшов до дружини. Ставало прохолодно, тому Станіслав накинув на плечі Софії соболине манто і, взявши її за руку, велично повів у танець. Тільки зараз усі помітили, що на площі перед наметами з’явився спеціально споруджений для танців дерев’яний настил. Решта пар пішли за господарями.

Коли звуки польського затихли, пролунало ревіння труб, і гості побачили посеред озера дванадцять красунь із розпущеним волоссям, у напівпрозорих накидках з легких, струмливих тканин зі срібними блискітками. Дванадцять наяд (веселе плем'я покровительок вод) рухалися по водній гладі ставка. А створював цю ілюзію пліт із дзеркальною поверхнею.

Графиня Софія підійшла до Людвіга Метцеля і повела його за руку до сходів, що спускалися у воду. Наяди заспівали кантату, прославляючи Людвіга — підкорювача вод, струмочків і джерел «Софіївки». Тепер він підкорив і наяд, нащадків Океану і Тефіди, і вони назавжди залишаться тут. А в тих джерелах, де мешкають наяди, вода не тільки чиста, а й здатна дарувати молодість і безсмертя.

Пліт наблизився до берега, німфи підійшли до щасливого і трохи зніяковілого Метцеля і прикрасили його голову вінками. На площі Зборів пролунало гучне «віват!».

Знову заграла музика. Тепер партнером графині по танцю став інженер.

— Ви створили справжнє диво, Людвігу. Я не боюся таких гучних слів.

— О ні, графине, це диво створило кохання графа до вас, я всього лише займався своїм ремеслом.

— Як ви можете так говорити?! Це рівноцінно тому, якщо б поет назвав ремеслом писання віршів.

— Порівняння моє, можливо, не зовсім точне, просто я хотів підкреслити вирішальну роль графа Станіслава у перетворенні цього куточка природи.

— Дивно, дорогий Людвігу, тут стільки створено для мене, але я не бачу навіть найменшої згадки про Станіслава, крім пам’ятника його нещасливому коханню до Гертруди.

— Я знав, дорога графине, що ви скажете це. Поспішаю розвіяти ваші сумніви.

Із цими словами тепер уже Метцель узяв Софію під руку і повів до оглядового майданчика. Трохи не доходячи, Людвіг зупинився.

— Скеля Бельведер назавжди збереже профіль графа Потоцького…

І справді, нижня частина Левкадської скелі нагадувала людський профіль.

— А зараз ще один невеликий сюрприз вам, графине, і всім гостям, — інженер зробив знак рукою.

У ту ж мить угору злетіла ракета, а за нею — вогні феєрверку і гарматні залпи. Тепер і небо перетворилося на суцільний килим вигадливих вогняних візерунків. Вода, віддзеркалюючи феєрверки, надавала ілюмінації додаткової пишності. У розпал феєричного шоу разом зі струменем води фонтану з каменів на ставку почали вивергатися вогненні струмені.

— Тільки заради цього варто було сюди приїхати, — почула Софія чийсь шепіт.

Метцель попросив усіх обернутися, і нове видовище постало перед очима: великий водоспад, заслоняючи собою вогонь, грав таким різноманіттям вогнів і світла, переломлюючись крізь пелену води, що описати це просто неможливо.

Феєрверк закінчився так само раптово, як і почався.

Знову заграла музика, і бал продовжився.

На третій танець (а це був вальс) графиню Софію запросив її син Ян, який встиг переодягтися у віцмундир.

— Ну, розповідайте, штаб-ротмістре, що це за орден на ваших грудях? — усміхаючись, запитала грекиня.

— Як я вже писав тобі, маман, з 1 січня я перейшов з лейб-гвардії Кінного полку до Кавалергардського полку, з підвищенням у чині. Після того, як наприкінці грудня 1798 року імператор Павло І за пропозицією Мальтійського ордена прийняв сан великого магістра, у нього виникла ідея створення потужного лицарського стану в країні.

— Чоловіки завжди люблять грати в лицарів, незалежно від віку!

— Так, мамо. Так ось, Кавалергардський полк — почесна гвардія Великого магістра.

— І ти вже встиг відзначитися?

— На жаль, ще ні. Цей орден — заслуга не моя, а всього нашого роду. Тобі випала щаслива доля примкнути до нього, а мені — народитися. До ордена святого Іоанна Єрусалимського може вступити кожен дворянин, який довів, що дворянство отримане його предками за бойові подвиги, причому не менш ніж сто п’ятдесят років тому. І коли імператор Павло дізнався, що мій прадід воював пліч-о-пліч із його прадідом Петром І, питання, чи прийняти мене до полку і вручити цю восьмикінцеву зірку у вигляді Мальтійського хреста, навіть не виникало.

— У вас, лицарів, повинні бути свої таємниці і традиції. Це так цікаво!

— О звичайно! Про традиції я тобі обов’язково розповім, ну а таємниці залишаться у мене, на те вони й таємниці.

«Господи, — подумала про себе Софія, — щасливий у нього зараз час, коли ще можна грати в лицарів і при цьому бути вже відносно дорослим».

Граф Станіслав підійшов до дружини і тихенько промовив:

— Софі, я хочу тебе викрасти й усамітнитися в якомусь затишному куточку.

— Ти знову вгадав мої думки, коханий. А гості не образяться?

— Не думаю. Метцель зараз влаштує катання на човнах з ілюмінацією на обох озерах, а охочим запропонує провідників для нічної прогулянки по парку.

Наші герої знайшли лавку в затишному куточку парку. Софія сіла Станіславу на коліна, обхопила руками його шию, і подружжя злилося в довгому поцілунку.

— Як я тебе кохаю! Я знала, що парк буде незрівнянний, але не могла навіть уявити, що він буде таким гарним. Графе Потоцький, мені здається, цим парком ви обезсмертили своє ім’я, а разом з ним і моє. У прийдешніх поколінь не підніметься рука зруйнувати це творіння, навпаки, виникне бажання додати ще що-небудь для продовження казки.

— Ти маєш рацію, Софі. Вийшло непогано. Але ж це лише початок. Вистачило б тільки часу на все.

— Ти у мене ще дуже юний, коханий.

— О так! — вигукнув Станіслав і підхопив Софію на руки. — Ловлю тебе на слові. Я обожнюю тебе. І ти повинна народити мені ще дівчаток, таких же прекрасних, як сама.

— Слухаюся і корюся, мій пане, тільки опусти мене на землю, і я буду готова.

Станіслав поставив Софію на ноги.

— У мене є ще одне прохання до тебе, милий. Ти у нас великий розумник, і я знаю, що ти працюєш над книгою. Дай мені слово, що подвоїш свої зусилля для ії написання. А я тобі допомагатиму.

— Мені так легко з тобою, Софі.