Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 9. Софія (1781–1786)

Весільна подорож подружжя де Вітте по Європі тривала майже два роки. Настав момент повернення додому, в рідний Кам’янець. І хоча для графині Софії він ще не став рідним (занадто мало часу вона там прожила), їй цього дуже хотілося. А поки їй необхідно переосмислити все, що сталося з нею за останні три роки. Як стрімко змінилася її доля: від зневіреної стамбульської дівчини — до благородної графині, прийнятої майже всіма королівськими дворами Європи! Якась невідома творча сила підхопила і закрутила її. І ось тепер вона опинилася в іншому житті, в іншому вимірі. Поруч із нею — її чоловік, завдяки якому сталися ці зміни. Чи кохає вона його? А він її? Думки Софії час від часу поверталися до цього питання, але вона залишала його на потім. Зовні все виглядає чинно-благородно: вона поважає цю людину, і він ставиться до неї дуже ніжно і дбайливо. Але того захоплюючого, всепоглинаючого почуття, про яке вона мріяла, звичайно ж, немає. Не впала та невидима стіна, яка дозволяє кинутися, як у вир, не думаючи ні про що, пізнаючи, вдосконалюючи одне одного все більше і більше. А вона так хоче цього! Адже вона ще така молода і вродлива, і все її життя — попереду. Можливо, вона ще зустріне своє справжнє кохання… Ні, не можна про це думати. Вона ще покохає Йозефа. Їм просто потрібно побудувати свій будинок, і все налагодиться.

У кутку карети тихенько сопе уві сні маленький Ян, якого з нетерпінням чекає в Кам’янці дід, старший Ян де Вітте.

Про народження онука генерал дізнався несподівано. 11 листопада 1781 року, коли подружжя де Вітте ще було в Парижі, спокійне життя Кам’янця порушилося. Здавалося, всі городяни висипали на вулиці міста в очікуванні прибуття короля Польщі Станіслава Августа. Підготовка до зустрічі почалася задовго до цього: панночки шили нові наряди, молоді офіцери перевіряли парадні мундири, градоначальники розписували щохвилинно програму візиту і розселення королівського почту з Варшави. І це ще не все… Королі не так уже й часто приїжджають до міста. Щоб увічнити цю подію для нащадків, було вирішено звести тріумфальну арку. Довго думали, де встановити і, нарешті, вирішили, що кращого місця, ніж біля костелу, не знайти. Городяни активно відгукнулися на заклик внести гроші на будівництво. Жертвували хто скільки міг. І ось, нарешті, нова тріумфальна арка прикрасила центральну площу міста. Точніше, навіть не арка, а парадні ворота з тесаних білих каменів із чотирма статуями ангелів по кутах нагорі. Вінчав ворота п’єдестал зі святим Яном. У п’яти кілометрах від міста короля зустрів кавалерійський ескадрон на чолі з полковником Крістіаном де Хамероном і далі супроводжував його почесним ескортом. 101 гарматним залпом ознаменувало місто-фортеця в’їзд короля. Біля арки перед вишикуваним кам’янецьким гарнізоном на білому коні гарцював граф Ян де Вітте в генеральському мундирі і високих ботфортах. І хоча генералу вже виповнилося сімдесят два роки, тримався він чудесно.

— Мій генерале, — обняв графа король після виконання всіх ритуалів, — у мене для вас три радісних звістки. Почну з менш значимих. — Станіслав Август усміхнувся і урочисто оголосив: — Вручаю графу де Вітте патент генерал-лейтенанта! — триразове «Віват!» прокотилося по площі. — Нагороджую генерал-лейтенанта де Вітте орденом Святого Станіслава! — і знову «Віват! Віват! Віват!» — А тепер, напевно, найважливіше і найприємніше.

— Ваша величносте, що може бути важливішим, ніж ваша увага і турбота, — спробував заперечити де Вітте.

— Помовчіть, мій генерале, — перебив його, усміхаючись, король. — Перед Кам’янцем мене наздогнав кур’єр із Парижа з дипломатичною (і не тільки) поштою. Так от, вітаю вас, генерале, з іще одним званням — званням діда.

— Не томіть, ваша величносте, хто?

— Онук — граф Ян де Вітте-молодший! Віват сімейству де Вітте! — голосно прокричав король.

Через мить у місті та фортеці знову заговорили гармати. 51 постріл на честь генерала і його сім’ї (так розпорядився король) феєрверком злетів у небо. Розчулений граф непомітно змахнув зі щоки сльозу радості. Король ще раз обняв генерала.

Тріумфальна арка викликала у короля цілковитий захват — царським персонам по душі знаки уваги. Після відвідування костелу підвели коня государя. Станіслав Август заніс ногу в стремено, спритно злетів у сідло і разом з генералом де Вітте і своїм почтом під захоплені крики натовпу, що стояв по обидва боки вулиці, попрямував до фортеці. Кілька днів гостював король у Кам’янці. Був і шикарний бал, влаштований князем Калікстом Понінським, і святковий обід із бичками на рожні, і роздача подарунків городянам, і потішні бої з атакою ворогом фортеці й успішним її відбиттям, і королівське полювання з безліччю вбитої дичини. Всі святкування супроводжувалися феєрверками і салютами. Перед від’їздом Станіслав Август відвідав будинок Яна де Вітте, і між ними відбулася розмова тет-а-тет.

— Ваша величносте, — звернувся із проханням до короля старий граф наприкінці бесіди. — я служитиму вам, поки сили не залишать мене. Але вік у мене вже солідний, і настав час подумати про заміну.

— Не хочу нічого чути, графе.

— Государе, я людина військова, і придворний етикет не для мене, тому прошу все ж таки вислухати мене.

— Гаразд, генерале, слухаю вас.

— Прошу після моєї смерті або у разі, якщо за станом здоров’я я не зможу виконувати свої обов’язки, призначити комендантом Кам’янця мого сина Йозефа.

— Що ж, графе, я припускав, що саме цього кандидата ви запропонуєте. Ви впевнені, що він впорається? Фортеця — наш форпост на сході, і від її боєготовності залежить багато чого.

— Я впевнений у синові як у військовому фахівці, саме він найкраще зможе забезпечити ваш спокій у Варшаві.

— Гаразд, графе, я обдумаю вашу пропозицію, але сподіваюся, це відбудеться нескоро. А вам бажаю ще довго радувати нас своєю відданою службою.

— Спасибі, ваша величносте. Слово честі, я намагатимуся, — усміхнувся генерал де Вітте.

Наступного дня король із почтом вирушив у подальшу подорож по Поділлю. Окрім подарунків і нагород, він залишив жителям Кам’янця багато духовної поживи для роздумів: газети з Варшави, Відня, Парижа, нові романи паризьких письменників. А придворні, до того ж, доставили брошури з памфлетами, автори яких не обійшли своєю увагою Софію де Вітте. І місто зашуміло. Світське товариство Кам’янця розбилося на дві частини: одні вважали, що Софія не змогла уникнути паризьких спокус і зрадила або навіть зраджувала чоловікові, інші, навпаки, були впевнені, що вся ця писанина — маячня, і якщо щось і було, то тільки легкий флірт. У будь-якому випадку і ті, й інші зробили висновок, що Йозефу не позаздриш.

Ось у такий Кам’янець і повернулися щасливі молодята в середині березня 1782 року. Щастю старого генерала де Вітте не було меж: він з такою радістю зустрів онука, що син Йозеф навіть трохи образився, підсвідомо ревнуючи батька до сина. Через кілька тижнів було вирішено влаштувати в будинку де Вітте бал на честь повернення молодят. Йозефу і Софії нетерпілося поділитися своїми враженнями про поїздку, а світській громаді міста — хоч за розповідями відчути дух Парижа, Відня, Спа. Щоб іще більше зацікавити городян, Софія запропонувала чоловікові влаштувати на балу лотерею.

— Любий, у якості призів я жертвую золотий браслет, подарований графинею Поліньяк, одну з картин Віже-Лебрен, два капелюшки з салону мод і шарф із вензелем Марії Антуанетти.

— Не заперечую. Зі свого боку я виставляю хустку з кров’ю вбитого мною барона, пляшку з рідиною зі стічної канави поблизу Лувра і пасмо гриви, крадькома зрізане з коня короля.

— Я ціную ваш армійський гумор, графе, але прошу залишити ці призи для офіцерського зібрання. Після дюжини пляшок вина за них битимуться на дуелі.

— Ну гаразд-гаразд. Не сердься. Ось мої призи: дві пляшки тридцятирічного вина з льохів Грімо де ла Реньєра і бібліотека пригод у десяти томах, придбана в Парижі.

— Це зовсім інша справа, коханий, — усміхнулася Софія.

Лотерейні квитки розкупили миттєво. Всім бажаючим не вистачило, тому що деякі запрошені захотіли придбати два і навіть три квитка, тому довелося робити додаткові. Перед вечерею гості зібралися у святково прикрашеній залі. Полковник Йозеф де Вітте був у фраку, і причиною тому була тростина, отримана в подарунок від Людовика XVI — дуже вже йому хотілося нею похвалитися. Його відразу ж оточили старші офіцери, дами середніх років і багаті городяни Кам’янця. Як ми знаємо, граф Йозеф був добрим оповідачем, до того ж він непогано імпровізував і жартував, тому його гучний голос час від часу переривав дружний сміх слухачів.

Графиня Софія була як завжди прекрасна. Вона вийшла до гостей у напівпрозорій вечірній сукні кольору морської хвилі. На прекрасній шиї лежало діамантове намисто, дароване королем Польщі Станіславом Августом. Особлива форма намиста змушувала оточуючих її чоловіків опускати погляд усе нижче і нижче, де високо піднімалися ніжні, майже оголені груди графині. Напередодні Софія твердо для себе вирішила: у присутності всього світського товариства раз і назавжди припинити плітки в її адресу. І їй здавалося, що не знайдеться жодної людини, яка б не повірила в її щирість. Адже це ж так природно: відвідуючи Європу вперше, залишити про себе не тільки приємне враження, виблискуючи на балах і раутах, а й бажання бути прийнятою ще раз. А таке бажання викликають порядність і скромність, а не розпуста і подружня зрада. Але побачивши гостей, Софія зрозуміла, що таке визнання з її боку буде сприйнято як спроба виправдатися. А виправдовуючись, людина мимоволі визнає за собою провину. Тому… Тому графиня Софія вирішила ще більше заінтригувати гостей розповідями про компліменти та подарунки, зроблені їй знатними особами та королівськими сім’ями, про його величність флірт, що панував у Парижі, про інтимні куточки Версаля і Лувра, про те, що зрада подружжя не тільки не засуджується, а зводиться в ранг здобутків. Софія почала свою розповідь неквапливо, намагаючись не проминути жодної дрібниці, інтригуючи слухачів. І це, судячи по очах оточуючих її молодих людей, графині вдалося. Вона читала в них захоплення, потаємну мрію, навіть заздрість. І хоча лотерея з дорогими призами була ще попереду, всі розуміли, що найщасливіший лотерейний квиток витягла саме ця молода гарна жінка, яка побувала у всіх найбільш значущих європейських столицях і була прийнята всіма королівськими дворами цих країн. Дами навперебій розпитували грекиню про нові моди в Європі. Софія ледве встигала відповідати.

— А якому кольору у цьому сезоні надають перевагу?

— Мода на кольори і відтінки в Парижі змінюється дуже швидко. Але головне те, що суспільство прагне все більш натуральних кольорів. Коли ми приїхали в столицю Франції, цінувалися відтінки блошиного кольору.

— Це як?

— Уявіть собі, що блоха була предметом досліджень не біологів, а модельєрів. На балу дами вихвалялися одна перед одною такими відтінками: колір блошиної головки, черевця, спини, блошиних ніжок. Але особливо популярним був колір блохи в період пологової гарячки. — Відповідь Софії викликала певний шок серед жінок. — А після народження дофіна, — мовила далі господиня, — усі збожеволіли на кольорі caca Dauphin (какашки дофіна). Я отримала листа від графині де Поліньяк, в якому вона повідомляє, що зараз усі без тями від кольору merde d'оіе (гусячий послід).

— О як це оригінально! Як ми вам заздримо, графине.

— І все ж, скажу я вам, милі дами, — закінчила свою розповідь графиня де Вітте, — вдома краще, — вона мило усміхнулася. — Проїхавши всю Європу, я зрозуміла, що гарнішої природи, ніж у нас, немає ніде. А зробити життя ненудним можемо тільки ми самі. І для початку ми з графом вирішили побудувати власний будинок у долині Смотрича і розбити по обидві боки річки нехай маленький, але затишний парк, можливо, з фонтанами і невеликими водоспадами, з тінистими алеями і доріжками, де можна буде прогулюватися, призначати побачення і просто відпочивати всім городянам.

— Браво! — вигукнув молодий офіцер, що не зводив із графині очей.

— Браво! — підхопили захоплені слухачі.

— Але ж у долині річки всі землі зайняті, — спробував заперечити графині один із гостей.

Софія де Вітте повернулася до нього і обдарувала його чарівною, загадковою усмішкою.

— Панове! — вигукнула вона. — А тепер — лотерея!

Зала загула, як вулик. На правах господині графиня Софія запросила молодого капітана Камінського витягувати з кошика щасливі номери. Той з радістю погодився. Розіграш відбувся дуже весело, без жодної заздрості до щасливих власників призів. Софія особисто вручала їх переможцям із добрими побажаннями. Сьогодні графиня правила бал, сьогодні вона була королевою, і ця роль їй була до душі. Софії подобалося і хотілося бути в центрі уваги!

Наступного дня після вечері Ян де Вітте, розпалюючи люльку, звернувся до молодого подружжя:

— Я вчора випадково почув, що ви збираєтеся будувати свій дім.

— Так, батьку, пора вити своє гніздечко. Днями я розмовляв із Катериною Бжебовською, і вона готова поступитися мені ділянкою землі в долині Смотрича.

— Там непогане місце, — погодився генерал.

— Найважливіше, що Катерина Бжебовська вже майже все зробила для майбутнього парку. Розбила кілька чудових алей, які ми тільки трохи змінимо, — захоплено підхопила Софія.

— Батьку, — звернувся до графа Йозеф, — ми просимо тебе розробити проект нашого будинку, а я займуся інженерними розрахунками водних каскадів.

— Так-так, ми дуже вас просимо, — підтримала чоловіка Софія. — А меблі для нашого будинку я замовлю в Парижі, у графині де Поліньяк.

— Ну що ж, — зітхнув де Вітте-старший, — як мені не шкода, що ви збираєтеся мене покинути, залюбки візьмуся за цю роботу. І хоч я знаю ці землі майже досконально, завтра проїдемо туди разом на рекогностування. Сподіваюся, дружині військового не потрібно перекладати це слово? — генерал усміхнувся.

— Ніяк ні, пане генерале! — викарбувала кожне слово Софія. — Рекогностування — це візуальне вивчення супротивника і місцевості в районі майбутніх бойових дій особисто командиром і офіцерами штабів.

— Молодець! — генерал здивовано поглянув на Софію, а потім перевів погляд на сина: — Не збагну, ви що, в Парижі займалися вивченням статуту?

— Не хвилюйся, батьку, як бачиш, ми все встигали.

З наступного дня робота закипіла. Софія активно брала участь у всіх справах: жваво обговорювала зі свекром проект майбутнього будинку, іноді даючи дуже цінні поради (смак у графині був на рівні), пояснювала Йозефу, які саме дерева потрібно досадити в їхньому саду, які статуї прикрашатимуть алеї і де найкраще місце для фонтану. Але, звичайно, не лише власним будинком були зайняті думки молодої грекині. Після їх приїзду з Європи життя в Кам’янці помітно пожвавішало. Софія вела листування з графинею де Поліньяк, графинею Бальбі і Віже-Лебрен. Генерал Комаржевський, шеф військового кабінету короля, систематично надсилав свіжу пресу — варшавські і паризькі газети, Станіслав Трембецький — любовні романи різних авторів. Софія організувала у себе салон, і двічі на тиждень молоді люди (кам’янецька еліта) мали задоволення знайомитися з новинами й обговорювати придворне життя обох столиць. Графиня Софія зі знанням справи додавала свої коментарі з приводу тієї чи іншої особи. А свіжі романи читали вголос і обговорювали до глибокої ночі.

Генерал Ян де Вітте разом із професором фізики Каспровічем продовжували експерименти із запуску повітряної кулі. І повторна проба запуску виявилася невдалою: куля знову загорілася і впала.

Софія і Йозеф організували аматорський театр. Першою постановкою була комедія «Солдатська любов» за участю офіцерів і солдат фортеці.

Час від часу через Кам’янець проїжджали важливі гості, які зупинялися в будинку коменданта. Одного разу Ян де Вітте повідомив, що до Снятина прибув імператор Йосиф II.

— Зараз Снятин, гарне містечко на річці Прут, знаходиться на території Австрії, хоча це недалеко від Кам’янця, — пояснив генерал.

— Йозефе, — звернулася до чоловіка Софія, — вважаю, тобі треба нагадати про себе імператору, адже він так багато зробив для нас.

— Звичайно, люба. Але як це зробити?

— Я підготую йому невеликий, але зворушливий подарунок, а ти забезпеч кур'єра.

— Що ж ти вирішила подарувати імператорові?

— Це мій секрет, — усміхнулася графиня після деякої паузи.

— Ну що ж, як завжди, покладаюся на твій смак та інтуїцію.

Імператор Йосиф II розмовляв із князем Чарторийським і генералом Кінським, коли його камердинер доповів:

— Ваша величносте, до вас кур’єр з Кам’янця від графині Софії де Вітте.

Кур’єр зайшов, низько уклонився і поставив на столик великий кошик, накритий вишитою серветкою.

— Графиня Софія де Вітте просить прийняти від неї скромний дар.

— Що там? — запитав імператор і, не чекаючи відповіді, підняв серветку і завмер: кошик до країв був наповнений великими стиглими вишнями. Такі вишні бувають тільки в Україні! Чарторийський із Кінським здивовано подивилися на кошик — варто було через таку дурницю гнати кур’єра добру сотню кілометрів! Але, перевівши погляд на імператора, відразу змінили свою думку. Цесар сяяв від задоволення. Такий прояв уваги до нього, імператора найбільшої імперії в Європі, був вершиною визнання його людських якостей, які він, Йосиф II, постійно підкреслював. Королі теж люблять прості земні задоволення!

— Пригощайтеся, панове, — цесар набрав у жменю стиглих вишень і почав роздавати їх своїм співрозмовникам. — Графиня де Вітте — велика жінка! Я назавжди залишаюсь її шанувальником.

Потім імператор покликав до себе кур’єра:

— Іди-но сюди, чоловіче. Ось тобі сто дукатів за цінний подарунок.

Сто дукатів на ті часи були дуже великими грошима.

Рік пролетів непомітно. Сьогодні Софія вперше приймає гостей у власному будинку. Вона дуже цього хотіла. Вчора графиня спеціально їздила на вулицю Віттовську, звідки дуже добре зверху крізь крони дерев проглядався їхній будинок і сад, щоб ще раз перевірити, чи все зроблено. І залишилася задоволеною: будинок виглядав розкішно і водночас романтично. Сад (ще одна її гордість) спланований так, як вона хотіла: його прямі алеї тягнулися вздовж обох берегів Смотрича, два ажурних містки дозволяли не тільки перебратися з одного берега на інший, а й відпочити на них, милуючись і річкою, і казковим парком. А який молодець Йозеф! Виявивши мілину посередині річки, наказав насипати землі і поставити альтанку. Тепер теплими вечорами можна добиратися на цей острів на човнах. Інша альтанка стоїть на невеликій галявині. Цю галявину можна спостерігати з різних точок парку, і щоразу вона виглядає по-іншому. Рукотворний струмочок, пробиваючись з-під величезного каменю, то повільно повзе серед трав і кущів, то несподівано наткнувшись на кам’яну перепону, обходить її і, падаючи вниз із невеликої висоти, йде під землю, то знову виринає і, з’єднуючись із водним потоком фонтану, не кваплячись, направляється до річки. Фонтан хоч і працює, але ще не оформлений до кінця. Вода здіймається вгору з кам’яної гори. Софію це влаштовує, але батько, генерал Ян де Вітте, хоче зробити щось подібне до зразків давньоримського мистецтва.

Будинок хоч і не дуже великий, але затишний. У великій залі над витонченим мармуровим каміном — великі дзеркала. Меблів стилі a la Louis XV встановлені в цій залі і в спальні Софії. Невеликі кімнати декоровані грецьким орнаментом. А дитяча — просто чудо! Маленькому Яну буде дуже затишно і зручно, адже старався для нього дід. І про себе з сином генерал не забув: винний льох вдався на славу! Отже, завтра, 15 травня, Софії виповнюється 23 роки, і про кращий подарунок вона не могла і мріяти. З ранку графиня помітно нервувала, гримала на прислугу — їй здавалося, що не все готово до свята. Але всі тривоги грекині виявилися марними: вечір удався, гості були приємно здивовані побаченим, навіть захоплені (Софія це бачила по очах). Перед тим як попрощатися, граф і графиня де Вітте ще й заінтригували гостей, наскільки це було можливо.

— Панове! — урочисто промовила Софія. — На цьому наше свято не закінчується. Ласкаво просимо завтра відвідати наш заміський будиночок на Татарці. Це наша невелика імпровізація. Я називаю його Ермітажем, а Йозеф наполягає на назві «Травневий будиночок». Дуже сподіваємося вас там бачити і завтра, і в подальшому. Двері для вас завжди будуть відчинені, навіть якщо нас із Йозефом там не буде.

Літній будиночок справді сприяв зустрічам наодинці, так що Софія мала рацію, назвавши його Ермітажем.

Увечері, повернувшись до свого нового будинку, графиня де Вітте з полегшенням зітхнула. Покоївка допомогла їй роздягтися і приготуватися до сну. Графиня вдягла прозорий рожевий пеньюар, подивилася на себе в дзеркало і залишилася задоволеною. Задула свічки. Величезне ліжко з балдахіном у глибині спальні нагадувало айсберг: місячне світло перетворювало білі простирадла, мереживні подушки і ковдри на брили льоду й морську піну. «Було б чудово сьогодні розтопити весь цей лід», — подумала Софія і зітхнула. Приємне збудження пронизало її тіло. Спати не хотілося. Вона вийшла на балкон і сіла в глибоке плетене крісло. Вночі вигляд з балкона був не менш прекрасний, ніж удень. Попереду за садом, залитим світлом повного місяця, блищала гладь, здавалося, сплячого Смотрича. Праворуч, як величезний корабель-привид, виднілася фортеця. Навколо панувала вражаюча тиша, лише коники з жабами та окрики вартових на мурі порушували цей спокій.

У двері тихенько постукали. Йозеф, немов відчувши стан Софії, безшумно вийшов на балкон. Граф завмер у захопленні, побачивши дружину.

— Яка ж ти прекрасна, — прошепотів він і уткнувся в розсипане по оголених плечах волосся Софії. Потім, обережно взявши її на руки, відніс до спальні. Сьогодні вони пристрасно бажали одне одного! Йозеф роздягнув Софію і обсипав поцілунками її тіло. Спочатку він по черзі захопив своїми губами верхню і нижню губи Софії, потім припав до її шиї і ніжно пестив груди. Софія зазнала блаженство і вже була готова віддатися Йозефові. Але той вирішив ще сильніше розпалити її пристрасть, відтягнути мить хтивості і опускався нижче. Підкорена Софія дозволила йому найсміливіші ласки, прискорено зітхаючи і злегка постогнуючи. Очі в обох неприродно блищали. І коли збудження досягло межі, вони злилися у красивому і пристрасному пориві. Софія заплющила очі і повністю віддалася волі чоловіка. Коли він опанував її, вона застогнала і, здавалося, злетіла, не відчуваючи під собою землі…

Минуло небагато часу, і Софія поступово повернулася зі свого любовного польоту.

— Я така щаслива, Йозефе, — тихо прошепотіла вона. — Сьогодні ти подарував мені незабутній вечір. Саме так я мріяла увінчати день нашого новосілля. Впевнена, тепер у нас починається той етап у житті, коли ми, пройшовши певні випробування в наших відносинах, вступаємо в період пізнання одне одного в повсякденних турботах. Свята закінчилися, але, я вірю, не в наших душах. І вимушені розлуки ще сильніше об’єднають нас, а сімейні радощі ділитимуть з нами наші друзі та близькі. Я хочу, щоб наш будинок завжди був повний гостей, щоб спілкування з ними збагачувало нас. Ми багато подорожуватимемо і об’їздимо весь світ. Я народжу тобі багато дітей, і вони будуть такими… такими… найкращими! Правда, дорогий? — Софія повернула голову до чоловіка. — Йозефе?! — вона завмерла від несподіванки.

Йозеф спав. Софія прикрила рот обома руками, щоб не скрикнути. Цього не може бути! Боже мій! І вона тихенько заплакала, втупившись у подушку. Чому ж він не відчув її стану? Адже вона так чекала його! Ні, ні, він просто дуже втомився і перехвилювався. Завтра йому буде ніяково, що він так швидко заснув. Він як завжди все перетворить на жарт і попросить у неї вибачення. І все буде добре! З цими думками Софія забулася.

Але вранці Йозеф прокинувся як ні в чому не бувало.

— Я чудово виспався, люба. Мені навіть нічого не снилося. А як тобі спалося на новому місці?

— Я теж спала, — відповіла графиня і відвела погляд.

— От і чудово, а зараз пробач, мені час на службу, — Йозеф поцілував дружину в щоку і вийшов з кімнати.

«Невже всі чоловіки такі… — Софія хотіла підібрати слово і не могла. — Такі… стають такими черствими після одруження? Якщо так, які ми з ними різні! Але ж у романах усе зовсім інакше. Або це вигадки письменників? Як не хочеться в це вірити».

Софії хотілося побути наодинці зі своїми думками. Вона наказала осідлати її улюбленого коня і стрімголов помчала з міста. Думки її знову і знову поверталися до сьогоднішньої ночі. Але поступово графиня заспокоїлася: чи то дивна подільська природа подіяла, чи то травневе тепло, але додому вона повернулася в доброму гуморі.. Маленький Ян гуляв з нянькою в саду. Софія відпустила няньку і, взявши за руку сина, попрямувала по алеї до фонтану. Яну виповнилося півтора роки, він уже добре тримався на ніжках і вимовляв багато слів. Усі навколо вважали, що він схожий на батька, а от очі — мамині. Софія поглянула на свою крихітку й усміхнулася (від ніжності у неї стиснулося серце). Ян побачив ворону і незграбно попрямував до неї. Але ворона, зайнята якимось шматком, не поспішала відлітати. Пройшовши половину шляху, малюк у нерішучості зупинився, потім спіткнувся, упав і заплакав.

— Оце так солдат! — почула Софія позаду голос чоловіка. — Що, злякався ворони?

Йозеф підхопив сина, і маленьке тільце Яна злетіло вгору в сильних руках батька. На обличчі дитини відразу з’явилася усмішка. Він схопив батька за вус, той голосно закричав «ай-ай!» і замотав головою, викликавши бурхливе захоплення Яна, який відразу залився сміхом. Йозеф підкинув сина вгору — Софія навіть трохи злякалася — міцні чоловічі руки спритно зловили малюка. Обом її чоловікам дуже подобалося товариство один одного. «Ось це, напевно, і є найголовніше в нашому житті зараз, — подумала графиня. — А мої нічні образи — це лише прагнення досягти повного ідеалу або радше ідилії». Материнські інстинкти на час придушили почуття Софії-жінки.

Тепер, коли у Софії з’явилося багато вільного часу, вона із натхненням почала облаштування будинку, намагаючись зробити своє сімейне життя затишним і гармонійним. Будь-яка спільнота, зокрема сім’я, повинна мати свій центр (це непорушний закон), і графиня Софія із задоволенням узяла на себе цю нелегку роль. А це ой яке непросте завдання! Спочатку потрібно вишколити прислугу, щоб та була непомітною і водночас завжди під рукою. Потім необхідно створити в будинку такий затишок, щоб гості, вголос захоплюючись оздобленням, про себе не думали, що у господарів, які мають хоч і дорогі, але ніяк не погоджені між собою предмети розкоші, нема смаку. І щоб залишалася хоч незначна, але підстава якщо не для заздрості, то для ледь вловимої переваги. Ну і, нарешті, самі господарі повинні бути на висоті: знати трішки раніше за інших найостанніші новини, анекдоти і навіть плітки Варшави, не кажучи вже про Кам’янець. З усіма цими завданнями графиня впоралась на «відмінно», тому потрапити до її салону було справою честі для всіх багатих городян. Життя Софії стало розміреним, і хоча на перший погляд здавалося, що вона нічим не зайнята, часу графині катастрофічно не вистачало. Посудіть самі. Зранку — обов’язкова прогулянка верхи. Часто до неї приєднувалися дружини офіцерів фортеці. Дружини військових… Це не професія, це — покликання. Їх багато що об’єднувало. І коли з’являлася можливість разом прогулятися верхи, жінки відчували особливе задоволення. Коли три грації — Маріанна, сміхотуха, білявка, дружина підполковника Якуба Дальке, на гнідому коні; Олена, дружина полковника Крістіана де Хамерона, на вороному коні; наша героїня на своєму світло-сірому скакуні — виїжджали за межі міста-фортеці, городяни із захопленням дивилися їм услід. Коні, немов відчуваючи свою відповідальність перед такими граціозними наїзницями, обережно рухалися по траві, умитій ранковою росою. Додому жінки поверталися свіжі і відпочилі. Прогулюючись іноді сама, Софія уважно розглядала околиці і віддавалася мріям, як би вона облаштувала той чи інший куточок. Але, як відомо, наші думки часто матеріалізуються, тому від мрій графиня перейшла до обережних розмов спочатку з чоловіком, а потім і зі свекром, що непогано б вкласти свої заощадження у придбання земель. Після ранкової прогулянки Софія займалася сином, і важко сказати, хто отримував більше задоволення від цього спілкування. На обід у новому будинку молодих де Вітте збиралася вся родина (тільки по середах і неділях обідали у генерала). А вечори були присвячені світським турботам і розвагам. Отже, життя Софії стало розміреним і придбало певну стабільність.

Якось, повернувшись із чергової прогулянки верхи, за обідом вона звернулася до Йозефа:

— Сьогодні ми прогулювалися Смотрицьким каньйоном. Боже, як там гарно! Біля Цибулівки природа створила з великого каменю сову! Так-так, справжнісіньку сову. А ще я пригледіла прекрасну місцевину біля Цибулівки. Якщо можна б було придбати цю землю, кращого місця для нашого родового маєтку не знайти. Там є все: і невеличкий лісок для прогулянок, і місце для будиночка.

— А навіщо нам там будиночок?

— Ну, це може бути мисливський будиночок, адже ви так любите полювання. Я навіть довідалася, кому належить ця земля.

— Кому ж, люба?

— Домініканському монастирю.

— У такому разі ця справа майже безнадійна, — долучився до розмови батько Ян де Вітте. — Щоб викупити або отримати в дарунок землі, що належать домініканцям, потрібно отримати дозвіл з Рима.

— Батьку, я думаю, тобі як автору проекту Домініканського костелу у Львові Ватикану важко буде відмовити в цьому маленькому проханні, — підмітив Йозеф.

— Не знаю, не знаю. Принаймні, спробувати можна.

Письмові переговори з Римом через нунціатуру папську у Варшаві закінчилися успішно, і сімейство де Вітте стало власником прекрасного маєтку неподалік від Кам’янця. Апетит Софії після цього успіху зріс, і вона пригледіла під помістя ще дві ділянки: одну біля Зубрівки, іншу — у Залуччі. На більше у грекині не вистачило часу… Наприкінці весни 1784 року вона відчула, що вагітна. Поїздки верхи довелося відкласти, та й кількість світських прийомів різко скоротити. Втім, Софія легко переносила своє становище, як і раніше, була енергійна і рухлива.

У середині літа по дорозі до Стамбула Кам’янець відвідав французький дипломат, 31-річний красень граф Олександр д'Отерів.

— Я навмисно заїхав до Кам’янця, виконуючи прохання мадам Поліньяк, — оголосив француз після того, як графиня Софія погодилася прийняти його. — І тепер бачу, що недаремно. Єдине, що можу сказати: мене як завжди ввели в оману в Парижі, — гість шанобливо схилився і поцілував руку грекині.

— Чим же, графе?

— Мені розповідали, що графиня де Вітте дуже вродлива. Це неправда! Ви прекрасні, мадам!

— О графе! — Софія засміялася. — Ви, як усі французи, відразу намагаєтеся приголомшити жінку своїм натиском, не даючи їй схаменутися. Але ви перебільшуєте. Напевно, дають про себе знати довга сумна дорога та убогість заїжджих дворів.

— Анітрохи, графине. Хоча не приховую: я втомився в дорозі. Зате в мене було досить часу, щоб привести до ладу свої думки, представити ваш образ і підготуватися до зустрічі. І я заявляю вам ще раз, що здивований і захоплений вашою красою. Прошу вибачення, якщо здаюсь вам занадто нав’язливим.

— На перший раз прощаю вас, графе. Що ж моя прекрасна Діана?

— Графиня де Поліньяк веліла вам кланятися і передати ось це, — граф зробив знак рукою, і до вітальні внесли великий саквояж.

Софія наказала відкрити посилку. Із саквояжа обережно витягли дерев’яну конячку-гойдалку для маленького Яна, старовинні монети — до колекції старшого Яна, кілька пляшок вина для Йозефа, дві коробки з капелюшками (останнє слово паризької моди), мереживний пеньюар, кілька речей верхнього туалету, віяло, пляшечки з олією та парфумами і, нарешті, підбірку книг і журналів, найчитаніших в Парижі.

— Боже! — вигукнула Софія. — Графиня нікого не забула! Зараз же сідаю писати їй листа з подякою. А вам, графе, — усміхнулася грекиня, — доведеться на якийсь час забути про ваші дипломатичні справи і повернутися до Парижа з відповідною передачею для графині де Поліньяк.

— Графине, я — ваш раб. Політика зачекає, коли просить така прекрасна дама, — підіграв Софії граф д'Отерів.

— От тільки що їй передати? Чим здивувати графиню?

— Графиня Діана так багато розповідала про вас, із таким захопленням, що, мені здається, найкращим подарунком для неї буде ваш приїзд. Повірте мені, це буде сюрприз сюрпризів!

— Ні, графе, з цим сюрпризом, на жаль, доведеться почекати, — зітхнула Софія. — Мене і графа Йозефа скоро чекає інший сюрприз…

Минуло кілька днів, і граф д'Отерів почав збиратися в дорогу. Палкий француз наніс грекині останній візит і з такою пристрастю просив дозволити йому листуватися з нею, що Софія зрозуміла: Олександр закоханий в неї без тями.

— Я дозволяю вам писати мені, але обіцяйте, що це буде листування двох друзів, і не більше.

— Розумом я — за, — відповів граф. — Але як бути з моїм серцем? Боюся, нелегко буде змусити його битися спокійно, — француз припав до руки Софії, затримавшись трохи довше, ніж дозволяв світський етикет.

Уже в дорозі він написав своєму паризькому товаришеві: «Пані де Вітте солодка й прекрасна, як ангел. У неї дивовижні і природні манери, не гірше, ніж у дам вищого світу Парижа. Важко повірити, що французька мова не є її рідною, настільки чисто і правильно вона говорить по-французьки. Злагодженість думок, манера ведення бесіди, жарти, властиві лише французам, що все життя провели у Парижі». А вранці слуга приніс Софії конверт. Графиня розкрила його. Там були любовні вірші графа Олександра, присвячені їй. Софія зітхнула і усміхнулася: як вихор, промчав граф по Кам’янцю, залишивши після себе дух любові, купу компліментів і запах тонких французьких парфумів.

17 жовтня сім’я святкувала третій день народження маленького Яна. Дід, генерал Ян де Вітте, приніс у подарунок велику коробку. Два Яна — онук і дід — одразу усамітнилися в дитячій кімнаті і почали розпаковувати подарунок. У коробці був цілий набір для будівництва середньовічного замку: мініатюрні арки і вежі, сходи і ворота із ґратами, кубики з бійницями, зубцями і просто гладкі, звичайно ж, прапори з родовим гербом і, нарешті, кілька видів діючих катапульт для облоги. І все це генерал зробив власноруч у майстерні. Він любив працювати з деревом на токарному верстаті і майже цілий рік готував цей подарунок улюбленому онукові. Щойно граф Йозеф побачив усю цю красу, негайно приєднався до батька і сина, і чоловіча компанія почала будувати фортецю. Софія спостерігала за ними і усміхалася. Невідомо, кому більше до душі були ці кубики — з такою непідробною захопленістю чоловіки займалися грою. Суперечки і крики супроводжували це дійство, і якщо старшим задоволення надавало будівництво, то малюк верещав від захоплення при руйнуванні стін. Зрештою замок побудували і почали випробовувати катапульти. Ян-молодший тут же зламав одну з них, але дід анітрохи на нього не образився. Більш того, він заявив, що поповнить цей набір.

Минуло добрих три години, перш ніж Софії вдалося зібрати всіх за одним столом.

— Коли ж термін народжувати? — поцікавився генерал, дивлячись на живіт невістки.

— Приблизно через місяць, у другій половині листопада.

— Кого більше хочете — дівчинку чи хлопчика?

— Я хотіла б дівчинку, але всі навколо кажуть, що буде хлопчик, — усміхнулася графиня.

— Ім’я вже придумали?

— Поки що ні, ще в роздумах.

— У мене пропозиція, — генерал поглянув на Йозефа і Софію. — Хай зараз кожен напише на аркуші паперу свій варіант імені, а коли дитина народиться, виберемо найкраще.

— Згодні, — разом відповіло подружжя. Усі написали свій варіант імені, поклали аркуші в конверт і запечатали його.

Через місяць Софія народила хлопчика. Розкрили заповітний конверт і витягли варіанти. Генерал пропонував ім’я Станіслав (на честь короля), Софія хотіла назвати сина Йосифом, а щасливий батько — Корнелієм. Вирішили хлопчика так і назвати: Корнелій Йосиф Станіслав.

Новий 1785 рік сім’я зустрічала з великим духовним піднесенням і надією на краще. І він справді виправдав очікування: не дуже насичений подіями, зі спокоєм у повсякденному житті. Сім’я придбала ще два маєтки в мальовничих подільських містечках — Зубрівці і Мукші. Влітку Софія і Йозеф ненадовго з’їздили до Львова. Грекині дуже хотілося познайомитися з архітектурними творіннями тестя, та й просто погуляти містом, яким так захоплювався генерал. Але справжнім щастям і головною насолодою в житті Софії були два маленьких сина. Годувальницю з молодшим графиня поселила (для свого спокою) у сусідній з її спальнею кімнаті. Маля вже впізнавало маму, радісно їй усміхалося й агукало. Софія дивилася на обох своїх хлопчиків: які ж вони різні і водночас схожі! Після народження Корнелія трирічний Ян відразу став старшим, і хоча вимог до нього стало більше, для матері вони обидва залишалися її маленькими синочками. Любила вона їх однаково сильно! Здавалося, цю сімейну ідилію ніщо не може затьмарити. Але попереду графиню, точніше, всю сім’ю де Вітте чекала низка подій, що перевернули все з ніг на голову і кардинально змінили долю грекині.

Наприкінці року Кам’янець готувався до Різдва: загадували бажання, купували і майстрували своїми руками подарунки, шили вбрання для новорічного балу, який за традицією влаштовували Йозеф і Софія. Були розіслані запрошення, графиня Софія продумувала програму, граф Йозеф чаклував над феєрверком. Але 22 грудня до будинку молодого подружжя де Вітте прискакав переляканий ад’ютант генерала.

— Із графом стався напад! — прокричав він Софії. — Ваш чоловік полковник де Вітте — з ним!

Софія, не відчуваючи землі під ногами, примчала до будинку коменданта. Старий граф був непритомний, біля нього невідступно перебував лікар. Йозеф у стані крайнього нервового збудження ходив узад-вперед по вітальні, чекаючи вироку лікаря. Через годину двері спальні розчинилися, і на порозі з’явився лікар. Йозеф і Софія з надією глянули на нього.

— Графе і графине, — промовив лікар, відводячи свій погляд. — Дозвольте висловити вам свої щирі співчуття. Генерал де Вітте помер.

Граф Йозеф як підкошений впав у крісло і заплакав, закривши обличчя руками і здригаючись усім тілом, не в змозі стримувати свої почуття. Софія уперше бачила свого чоловіка, цю велику і мужню людину, офіцера, в такому стані. Вона підійшла до Йозефа і тихо обняла його. Слова тут були зайві.

Поховання відбулося через день. У траурному військовому параді брали участь не тільки нинішні військові. Ті, хто давно вийшли у відставку, також одягли форму і прийшли провести в останню путь чоловіка, який усе своє життя віддав суворій військовій службі та при цьому ставився до своїх підлеглих, до своєї роботи і до своїх захоплень із душевною теплотою.

«Року 1785 дня 22 грудня граф Ян де Вітте, генерал-лейтенант фортеці Кам’янецької, полковник корпусу артилерії коронної, кавалер ордена Св. Станіслава, помер у віці 76 років. Похований у кафедральному костелі Петра і Павла в Кам’янці. Останню військову почесть у параді віддав гарнізон фортеці. У параді брали участь: 400 чоловік від інфантерії, корпус артилерії із шістьма гарматами, ескадрон кавалерії. При похованні були зроблені гарматні залпи. Це був генерал — великий логік і поет», — написав у реляції капітан Андрій Пташинський. 26 січня 1786 року у варшавському костелі Св. Трійці вшанував пам’ять свого улюбленця-генерала король Станіслав Август. На меморіальній дошці, присвяченій Яну де Вітте, напис починається зі слів: Regi suo inclyti Republicae fidelissimus subditus — Minervam aeque ac Musas coelens. Важко точніше передати характер та інтереси цієї великої людини: «Найвірнішим чином служив Республіці, Мінерві і небесним Музам».

Біда, як відомо, не приходить одна. Повернувшись із Варшави, Софія дізналася, що напередодні у маленького Корнелія піднялася температура. Всі спроби лікарів збити її були безуспішними. Софія не відходила від дитини ні на хвилину, нічого не їла і майже не спала ночами. Дитя тануло на очах. Життя матері перетворилося на жах. Вона благала Бога врятувати її дитину, але хвороба не відступала. Через чотири дні все було скінчено — Корнелій помер… Подальші події Софія пам’ятала як уві сні: вона відмовилася повірити у смерть сина і не брала участі в похованні. Її думки постійно поверталися назад: коли вони їхали до Варшави, Корнелій був здоровий і веселий, його дзвінкий сміх чувся у найвіддаленіших куточках будинку. Якби вона не їздила до Варшави, ні за що б не допустила такого розвитку подій! При думках про це сльози наверталися на очі. Ні, вона не плакала, вона просто не вірила… У ці хвилини їй була потрібна підтримка Йозефа, його сильне плече. Але підтримки не було. До переживань із приводу смерті батька і сина додалася ще одна неприємна звістка, яка остаточно зломила Йозефа де Вітте. З Варшави прийшов наказ короля про призначення комендантом фортеці полковника Крістіана де Хамерона. Це стало несподіванкою для всього Кам’янця — настільки всі були впевнені, що посада дістанеться Йозефові. Король не повідомляв, що це призначення тимчасове, чи то не надавши цьому великого значення, чи то навмисно вирішивши перевірити стійкість одного зі своїх офіцерів. Військова людина, обравши нелегкий шлях офіцера, повинна стійко витримувати втрату навіть найближчих для неї людей. Ще більшою мірою це стосується командира фортеці, якому довірені життя тисяч людей. Але граф Йозеф сприйняв усе зовсім інакше, зрозумівши, що король не цінує його військові здібності. Це остаточно зламало графа, він почав заглядати у чарку і подумував про відставку. Відносини в родині ставали все напруженішими. Обривалася остання нитка, що утримувала і без того ненадійний зв’язок між подружжям. Однією зі складових цього зв’язку завжди є діти… Якось до Софії прибіг заплаканий Ян: він подряпався об укритий льодом кущ в зимовому саду. Великі сльози котилися по щоках хлопчика. Софія ледве заспокоїла маленького графа. І тут малюк несподівано, з серйозним виглядом запитав:

— Мамочко, а чому всі помілають? Спочатку дід, потім Колнелій. Я, напевно, теж так помлу?

Графиня Софія була вражена. Адже дитина, напевно, довго думала, перш ніж задати таке питання.

— Ні, що ти, синку! — вона притиснула до себе малюка. — Ти виростеш великий-превеликий, як тато, і житимеш довго-довго.

Питання сина начебто розбудило графиню. Вона зрозуміла, що тільки їй вдасться підтримати свого чоловіка, і що вона, тендітна жінка, повинна підставити йому своє плече.

— Йозефе, — звернулася до чоловіка Софія після сніданку. — Сьогодні я пригадала слова короля, коли він був тут, у Кам’янці, і розмовляв із батьком.

— Про що, Софіє?

— Тоді я не надала цьому значення (мої думки займало щось інше), а ось зараз згадала все докладно. Король Станіслав Август тоді сказав: «Не хвилюйтеся, мій генерале. Кращого кандидата на посаду коменданта, ніж ваш син Йозеф, якщо ви захочете піти на спокій, мені не знайти». Тому я вважаю, призначення полковника Хамерона — тимчасове.

— Ти впевнена?

Софія ніколи не чула таких слів короля, але ця брехня була необхідна для відродження її чоловіка. Вона розуміла, що ризикує, але іншого виходу у неї не було. Полковник де Вітте справді швидко привів себе до ладу і з’явився на службі. Вже через місяць прийшов наказ короля про призначення з серпня комендантом фортеці графа Йозефа де Вітте з присвоєнням йому звання генерал-майора. Радості новоспеченого генерала не було меж, і він з головою поринув у роботу. Родині Йозеф став приділяти ще менше уваги. Софію це дуже пригнічувало, хоча вона й тримала це у собі.. Незважаючи ні на що, була впевнена: на неї ще чекає велике, справжнє щастя…