Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 13. Князь Таврійський

Графиня Софія повернулася до Кам’янця рано вранці. Під’їжджаючи до свого будинку, вона побачила від'їжджаючу карету, як здалося Софії, карету графині О*. Зрештою, нічого дивного в цьому не було, якби не та обставина, що Йозефа вона застала в ліжку. Більш того, він був дуже здивований і збентежений, побачивши дружину на порозі спальні.

— Софі, ти повернулася? — розгублено мовив він.

— Так, як бачиш, любий. Ти, здається, мене не очікував?

— Зізнаюся чесно: ні. Потрібно було хоч вісточку прислати.

— Хто це з ранку був у нас у гостях?

— Посильний з фортеці, — відвів очі Йозеф.

— З яких це пір посильні роз’їжджають у кареті графині О*?

Граф де Вітте не зміг нічого відповісти. Софія підійшла до ліжка і присіла на його край.

— А це теж посильний залишив? — вказала вона на довге світле волосся на подушці Йозефа.

— Ти занадто довго була відсутня, Софі, — по суті, визнав свою зраду Йозеф.

Софія поглянула на чоловіка. В її погляді не було ні ненависті, ні туги. Навпаки, з’явився блиск, який буває у тигриць напередодні полювання. Вона відчула якусь внутрішню свободу — ніби з плечей скинули тяжкий вантаж.

— Ми обговоримо все це трохи згодом. А зараз мені потрібно відіспатися після важкої дороги.

Софія залишила чоловіка наодинці з тяжкими думками. Їй до болю захотілося пригорнути до себе маленького Яна, але він солодко спав. Тихенько причинивши двері дитячої, Софія увійшла до своєї спальні і, ридаючи, впала на ліжко.

З одного боку, тепер вона може влаштовувати своє життя без оглядки на чоловіка, з другого — було уражено її самолюбство. Її, одну з перших красунь Європи, зрадили. Незважаючи ні на що, вона дуже поважала свого чоловіка, який відкрив для неї Європу і її для Європи. Йозеф був терплячим і кохав Софію. І мабуть, є і її частка провини в тому, що сталося: чоловіки постійно потребують ласки і турботи. Трохи заспокоївшись і поміркувавши, Софія вирішила, що не мститиме Йозефу, але й пробачати не збирається. Із цими думками графиня заснула.

За вечерею подружжя сиділо мовчки, зате шестирічний Ян щебетав безугаву. Він сяючими очима дивився то на матір, то на батька: нарешті вони разом!

— Мамо, ти більше не від'їжджатимеш так надовго? Тато навчав мене управляти конем. Це зовсім не страшно. А ось казку він мені розповідав страшну. Так, тату? А ще тато сказав, що скоро візьме мене на полювання, — без угаву торохтів Ян.

— Синочку, тепер я буду весь час із тобою, — заспокоїла його Софія.

Після вечері Йозеф і Софія вийшли в сад і усамітнилися в альтанці.

— На жаль, сталося те, що й повинно було статися, — почала розмову Софія. — Наші стосунки вже давно зайшли в глухий кут. Тому я ні в чому тебе не звинувачую, Йозефе. Просто своєю зрадою ти поставив остаточну крапку на певному етапі нашого життя.

— Розлучення я тобі не дам, — відрізав Йозеф.

— А я поки що й не збираюся тебе про це просити. Більш того, пропоную зробити вигляд, що нічого не сталося, принаймні для оточуючих. І не забувай про Яна. Він не повинен відчувати змін у наших стосунках. Дитина ні в чому не винна. Єдине, про що я тебе прошу: дай мені слово, що нікого не водитимеш додому — шукай втіху де-небудь на стороні, щоб не знала ні я, ні хтось інший.

— З твого монологу я зрозумів, що і ти не збираєшся гаяти час даремно.

— Я цього не казала. Хоча… Справді, тепер я себе вважаю вільною від подружніх обов'язків. Але це зовсім не означає, що я кинуся у вир інтимного життя — надто високо я себе ціную і не збираюся розгубити по крихтах свою добру репутацію.

З цього часу графиня Софія почала приділяти більше уваги синові (до великої радості дитини). Хлопчисько був дуже добрим і веселим, на льоту підхоплював усе нове, хоча, як і всі хлопчики, був злегка ледачий. Вдень, після занять із гувернером-французом, Ян приходив до матері, і вони, спілкуючись виключно французькою, розмовляли на різні теми. Увечері разом з батьком виходили в парк (Ян особливо чекав цього часу), грали в хованки та інші рухливі ігри, а перед сном Софія замість казок розповідала синові про подвиги грецьких богів уже грецькою мовою.

Настав липень 1787 року. Якось Йозеф повернувся додому дуже збуджений.

— Щось трапилося? — хвилювання чоловіка відразу передалося Софії.

— Так. За всіма ознаками, ми стоїмо на порозі війни. Турки з Хотинської фортеці почали у великих кількостях закуповувати зерно, солонину та інші продукти, а це означає, що вони готуються до тривалої облоги. Я зараз же напишу про свої спостереження королю.

— Ти вважаєш, Туреччина оголосить війну Росії?

— Саме так. Їм важко змиритися із втратою Криму та Грузії.

— Так, дух війни витав у повітрі на зустрічах монархів трьох держав, що відвідували Україну. Але я не думала, що все станеться так швидко.

— Судячи з розмов, це буде дуже скоро — занадто войовничо вони налаштовані.

— Але Катерина відмовила Станіславу Августу у наданні допомоги Росією. Значить, війна нас не торкнеться.

— Не можна забувати: Хотин, який належить туркам, за двадцять кілометрів від Кам’янця, і всі принади війни ми відчуємо повною мірою.

Генерал Йозеф де Вітте мав рацію: уже через місяць Туреччина оголосила війну Росії, а слідом за цим (дотримуючись союзницьких домовленостей), у січні 1788 року, у війну на стороні Росії вступила Австрія. Війна за територію України відновилася. Основний інтерес Австрії був на Балканах. Росія ж не тільки не хотіла віддавати туркам Крим, а й мала види на інші території півдня України поблизу Очакова, Молдову і Валахію. Таким чином, австрійська армія під командуванням Йосифа ІІ розділилася на дві частини: корпус фельдмаршала Лассі взяв Шабац і підійшов до Белграда, а корпус принца Кобурга (Фрідріха-Йосії Кобург-Заалефельда) розташувався поблизу Хотина і влаштував облогу фортеці. З боку Росії були сформовані дві армії: 82-тисячна Катеринославська під командуванням фельдмаршала князя Потьомкіна, у завдання якої входив наступ на Очаків і Бендери, і Українська на чолі з фельдмаршалом графом Румянцевим, що наступала, спільно з австрійцями, на Поділлі й у північній Молдові.

Отже, двохтисячному гарнізону фортеці Хотин протистояв вісімнадцятитисячний корпус принца Кобурга, на допомогу якому незабаром підійшла дивізія генерал-аншефа Салтикова.

Граф Салтиков наполягав на штурмі фортеці, але принц Кобург навідріз відмовився від цього плану: фортеця була майже неприступною, а він дорожив життям кожного солдата. Було прийняте рішення взяти її облогою. Цьому сприяли й можливості сучасної артилерії — без проблем закидати снаряди всередину фортеці, а спроби допомоги ззовні були відразу ж припинені.

Таке скупчення військ не могло не позначитися на житті сусіднього Кам’янця. Офіцери та генерали австрійської та Української армій з дозволу генерала де Вітте почали приїжджати до міста. Адже так приємно після табірного життя зануритися в атмосферу жвавого міста, де багато гарненьких дівчат із блиском в очах, де вечорами з вікон будинків ллється затишне світло, де багато крамниць та крамничок і можна себе потішити маленькими простими радощами. І як наслідок, у місті зазвучали німецька, французька, російська та українська мови; бали, незважаючи на воєнний стан, давалися частіше.

Принц Кобург відвідав з візитом будинок генерала де Вітте. Генерал цікавив його насамперед як фахівець із фортифікації. Подружжя де Вітте познайомилося з принцем у Відні, на зворотному шляху з Парижа. Це була дуже освічена людина, хоробрий і водночас розсудливий воїн. Ад'ютант генерала де Вітте відразу ж провів принца Кобурга до розкішного кабінету.

— Графе, — почав французькою принц, — мені потрібна ваша порада.

— Порада порадою, але спочатку обід, — привітно зустрів гостя Йозеф, — І графиня буде дуже рада вас бачити.

— Умовили, графе. Заради задоволення бачити графиню я готовий на все, — розсміявся принц.

— От і добре! А поки сервірують стіл, я готовий вислухати ваші запитання.

— Ходять чутки, що Кам’янецьку та Хотинську фортеці з’єднує підземний хід.

— Чутки, як завжди, перебільшені. Ви самі розумієте, принце, що будівництво такого ходу було б безглуздою тратою і часу, і коштів.

— І все ж у Хотинській фортеці напевно є підземні ходи, що виходять далеко за її межі. Чи немає у вас випадково їх схем?

— О так! Звичайно! Тільки схеми дещо застарілі, адже за останні п’ятнадцять років мережа ходів могла значно збільшитися. Спроби розвідати нові ходи не увінчалися успіхом. Крім того, всі підступи до бастіонів і воріт заміновані (західні інженери допомагали туркам споруджувати мінні галереї навколо фортеці). На момент останнього штурму Хотина в 1769 році навколо фортеці налічувалося 16 мінних галерей, а зі стін вели обстріл більше двохсот далекобійних гармат.

— Ну що ж, — задоволено усміхнувся принц Кобург, — усе це ще раз підтверджує правильність нашого рішення — відмовитися від штурму й уникнути безглуздих жертв.

У цей момент до кабінету ввійшла графиня де Вітте. Принц Кобург церемонно поцілував ручку графині і радісно повідомив, що щасливий знову бачити її у доброму здоров’ї.

— О мила Софіє, ви стали ще прекраснішою з часу вашого відвідування Відня, — мовив він вкрадливим голосом. — Чисте повітря Поділля йде вам на користь. Але не можна таку гарну квітку весь час тримати на дикому лузі, іноді треба її пересаджувати і в столичні сади, — з докором звернувся він до генерала.

— Ви й так у себе розпещені дурманними пахощами ваших квітників, — засміялася Софія. — Але, бачу, що дим пороху і гуркіт снарядів іде вам, чоловікам, на користь: швидко злітає придворний глянець, ви робитеся азартнішими і на нас, жінок, уже дивитеся не так зверхньо.

— О так, графине, ви маєте рацію. Настає час, коли тяготи похідного життя, убога їжа, смертельна небезпека стають важливішими домашнього затишку, придворних балів і вишуканих страв на прийомах.

— Ні, принце, нам, жінкам, ніколи вас не зрозуміти.

— Я саме пропонував вашому чоловікові відвідати наші позиції поблизу Хотина, запрошую і вас посмакувати запах війни.

— Якщо це не дуже небезпечно, залюбки. Я ще не так втомилася від життя, щоб нерозважливо лізти в пекло.

— Ми гарантуємо вам цілковиту безпеку, графине. Через тиждень до нас прибуде князь де Лінь. Він мені повідомив по секрету, що планує нанести вам візит. Ось із ним ласкаво просимо на передову.

Приїзд князя де Ліня завжди викликав загальне пожвавлення. Дотепник і веселун, він ніколи не сумував і не дозволяв цього робити іншим. Цей 53-річний чоловік володів тонкою і піднесеною душею, природним оригінальним розумом, живою уявою і чудовою пам’яттю. Добре розуміючи людей, де Лінь майже відразу підмічав у своїх співрозмовників характерні риси, давав їм жартівливі визначення (іноді дуже пікантні). Жарти його сприймалися без образ, бо вони були незлобиві. Він вважав себе літератором і говорив, що день без написаного хоча б одного рядка прожито марно. У Кам’янці князь де Лінь зупинився в будинку де Вітте. Князь із задоволенням проводив час у бесідах із Йозефом і Софією, прогулювався верхи по околицях міста. І хоча графиня Софія непогано була знайома з ним, лише зараз, завдяки ближчому спілкуванню, зрозуміла, наскільки це цікава людина і співрозмовник. Де Лінь відкрито захоплювався красою Софії у присутності Йозефа, щоправда, зазначав, що вже старий, щоб залицятися до графині.

Перебуваючи в Кам’янці, князь вів велику переписку. І в листах центральною постаттю, звичайно ж, була графиня Софія. Так, своєму синові він написав: «О якби я ще мав чутливе серце, був би вже закоханий. Дружина коменданта — прекрасна грекиня, відома і чудова в цілому світі». Не менш емоційні листи писав він і королю Станіславу Августу. Король теж любив пожартувати, а іноді навіть уїдливо.

«Захоплений усім тим, що пише мені князь про клопоти кам’янецького коменданта; однак прошу про одне, якщо, звичайно, мій лист застане вас у Кам’янці, щоб князь застеріг коменданта: під будь-яким приводом він не повинен допустити, щоб турки побачили його красуню-дружину. Не потрібно цим панам давати ще один привід, який розпалить їх для захоплення цієї місцевості. Такий привід може змусити їх перейти від оборони до атаки, а потім і до захоплення фортеці, незважаючи на добре навчений гарнізон і його коменданта».

Де Лінь із задоволенням прочитав ці рядки господарям і… тут же запропонував проїхатися до району бойових дій.

Наступного дня графиня Софія і князь де Лінь вирушили в напрямку Хотина. Увійшовши до штабного намету, наші мандрівники одразу ж відчули напружену атмосферу, принаймні, тон у учасників бесіди був підвищений: принц Кобург із генералом Салтиковим, жестикулюючи, щось доводили генерал-майору князю Прозоровському, який був представником Української армії. Цесарець — генерал-майор Левнер, стоячи дещо осторонь, поки не втручався у розмову. Стримано привітавши графиню Софію, принц Кобург запросив її на обід, а поки дозволив оглянути позиції союзницьких військ.

Супроводжувати графиню зголосився черговий офіцер, високий полковник, такий собі красунчик із закрученими вусами. Полковник відразу ж почав засипати Софію компліментами, бравуючи при цьому військовими термінами, щоб підняти свою значимість у очах Софії.

— Ось тут, графине, — полковник показав на траншеї і батареї, — розташовані цесарські солдати. На жаль, у нас зараз дуже мало облогових гармат, а тому дванадцятифунтові ядра ледве досягають бруствера, а гранати напівмортирних єдинорогів ніякої дії не спричиняють. А ось там наш єгерський пост.

— Для чого він, полковнику?

— Усе просто, графине. Вони не пускають ворога користуватися джерельною водою.

Турки у фортеці, побачивши даму на передовій, зробили кілька пострілів з гармат. Одне ядро розірвалося в сотні метрів від Софії, інші — ще ближче. Полковник як по команді плюхнувся на землю, а на вустах генеральші з’явилася стримана усмішка.

Зніяковілий полковник підвівся і зі словами «тут небезпечно, графине» запропонував Софії повернутися до табору. Столи в наметі-їдальні вже ломилися від різних страв. Софія озирнулася: навколо, крім офіцерів, було багато жінок і цивільних.

— Ви що, возите з собою весь двір? — засміялася графиня, звертаючись до принца Кобурга.

— Що ви! — випередив Кобурга генерал-аншеф Салтиков. — Ось у князя Потьомкіна справді пишний двір, а в нас так, похідний варіант — найближчі друзі й подруги.

— А на столі суто фронтова, армійська їжа? — іронічно посміхнулась Софія, дивлячись на вишукані страви.

— Так, графине, звичайно. Що Бог послав, те і їмо. Доводиться у всьому себе обмежувати.

— Добре, зроблю і я свій внесок до вашого фронтового раціону — обов’язково надішлю вам чогось смачненького.

— Спасибі за участь, графине, — томно закотив очі принц Кобург. — А ще краще, якщо ви привезете це смачненьке особисто. Нам буде вдвічі приємніше.

— Домовилися. Думаю, ви протримаєтеся місяць?

— Усе залежить від ворога, мадам, — наскільки у нього вистачить терпіння.

— Даю вам пораду: обідати не в закритій палатці, а на відкритому майданчику, щоб турки бачили, чого вони себе позбавляють. І бажано, щоб під час обіду вітер дув у бік фортеці. Моральний духи захисників швидко піде на спад.

— Цікава думка, графине. Але тут можливий і інший варіант: швидкі вилазки з боку ворога з метою захоплення провіанту.

Обід виявився смачним та ситним і пройшов дуже весело. Всі присутні щиро жалкували, що графині де Вітте потрібно повертатися додому.

Наприкінці серпня Софія, як і обіцяла, знову вирушила в прифронтову зону Хотина. На цей раз принц Кобург і граф Салтиков здалися їй втомленими. Турки як завжди виявляли наполегливість і не звертали уваги ні на утиски з боку союзницьких військ, ні на листи з погрозами або з пропозицією проявити розсудливість. Граф Салтиков вимагав негайного штурму, але принц Кобург м’яко відхиляв його наміри.

— Панове, — звернулася до воєначальників графиня Софія, — я бачу, не все гаразд у вашому королівстві.

— На жаль, графине, — принц Кобург відвів очі, — вікторія поки що відкладається. Ось складаємо чергову депешу сераскиру Джур-углу-паші та коменданту Осман-паші з пропозицією здати фортецю.

Софія задумалася на мить, потім загадково усміхнулася і, нарешті, промовила:

— Дозвольте написати мені. Думаю, що я, жінка, зможу знайти переконливіші слова. Тільки в мене одна умова.

Принц Кобург поглянув на генерала. Той мовчки кивнув.

— Що ж це за умова, графине?

— Ніхто, крім мене, не повинен знати змісту листа.

— Навіть ми?!

— Ніхто, — і Софія знову подарувала їм чарівну усмішку.

Графині дали перо і папір та вийшли з намету.

Нам невідомо, що саме написала графиня Софія де Вітте, і напевно, ми про це ніколи не дізнаємося; були це прохання чи погрози, а може, використовувала Софія ніжні слова або міцні стамбульські вислови. Але наступного дня, 4 вересня 1788 року, з фортеці прибула делегація з умовами здавання фортеці. Генерал Салтиков негайно направив до командуючого Українською армією фельдмаршала Румянцева генерал-ад’ютанта князя Салагова з депешею.

Фельдмаршал записав у «Журналі військових дій Української армії»:

«…прибув кур’єр від пана генерал-аншефа графа Салтикова, який рапортом своїм доніс, що ворог не в змозі більше терпіти різні утиски, що робляться з нашої сторони, і нарешті, паші Хотинські 4-го числа цього місяця вислали до табору пана генерал-аншефа обраних від міста людей, які, сповістивши, що фортеця добровільно віддається, просили, щоб тільки зробити їм деякі поблажливості, і як ці послані уповноважені були ухвалити договірні статті, то з нашого боку для цього ж предмета призначений був пан генерал-майор князь Прозоровський, а з цісарського пан генерал-майор Левнер…

…Хоча ж ці умови і занадто поблажливі для такого настирливого і віроломного ворога, але пан генерал-аншеф граф Салтиков тим виправдався перед головнокомандуючим, що принц Кобург наполіг на цьому…»

Коли турецька делегація з білим прапором вийшла з фортеці, на обличчях обох командуючих союзними військами графиня Софія прочитала неприховане здивування. Не менш здивований був і принц Кобург, розкривши конверт, вручений йому старшим делегації. Опанувавши себе, принц почав голосно читати:

«УМОВИ, ЩО ВІДБУЛИСЯ У 6 ДЕНЬ ВЕРЕСНЯ МІСЯЦЯ 1788 РОКУ, НА ЯКИХ ФОРТЕЦЯ ХОТИНСЬКА ВІДДАЄТЬСЯ ОСАДЖУЮЧИМ ЇЇ РИМО-РОСІЙСЬКОІМПЕРАТОРСЬКИМ ВІЙСЬКАМ

1788 р. 6 вересня

1-ше. Сераскир Джур-углу-паша і комендант Осман-паша з почтами, що їм належать, вийдуть з усіма почестями, якими вони від Порти вшановані, тобто з їхньою зброєю, з розпущеними прапорами, з музикою, з бунчуками та із заводними кіньми, гідність їхню означаючими.

2-ге. Жителі фортеці та міста вийдуть з дружинами і дітьми з їхніми речами, кіньми і з усією рухомістю і, котрі заради здійснення шляху, їм передбаченого, будуть забезпечені підводами для перевезення дружин і хворих їхніх.

Потрібне їм число підвод один раз визначиться і потому буде даватися.

3-тє. Усі чини жителів міста, а саме: кади, улеми, аги й інші начальники, які дорівнюють військам гарнізонним, що стоять табором, вийдуть з усіма їхніми людьми і рухомістю з їхньою зброєю, розпущеними прапорами і з усіма їхнього достоїнства почестями і також заради здійснення того ж шляху будуть забезпечені підводами для перевезення їхніх родин і майна, в дорозі ж не турбувати їх.

4-те. Шлях їхній повинен їм забезпечений бути, і для кращої безпеки забезпечити їх конвоєм від союзних імператорських військ, який у дорозі, слідуючи по обидва боки їх, не повинен турбувати і також не втручатися між їхніх родин і обозів, у продовженні ж шляху їхнього по триденному переході у четвертий день відпочинок мати їм…»

Софія поглянула на графа Салтикова. Чим більше читав принц, тим обличчя графа ставало все похмурішим.

«Ці умови виготовлені, підписані командуючими союзними імператорськими військами генералами, так само і пашами і обміняні будуть», — закінчив принц Кобург, прочитавши ще кілька пунктів умов.

— Як на мене, то краще штурм, ніж така капітуляція, — генерал-аншеф Салтиков нервово закусив губу. — І дай їм вийти зі зброєю, і коней дай, ще й годуй. Вони трохи відійдуть і вдарять нам у спину. Це ганьба.

— Генерале, ви перебільшуєте, — заперечив Салтикову принц. — По-перше, нам дістануться понад 150 гармат різного калібру, 15 мортир і іншої зброї, а по-друге, двотисячний гарнізон Хотина потягне за собою шістнадцять тисяч цивільних жителів. З таким тягарем не повоюєш. Але найголовніше — ми не втратимо жодного свого солдата. Війна ще довга…

— Що ж, — зітхнув Салтиков, — я змушений підкоритися вашому рішенню.

Через кілька днів турки звільнили неприступну фортецю Хотин, і до неї увійшли союзницькі війська. На святкування перемоги запросили графиню і графа де Вітте. І якщо граф Йозеф відвідував Хотин неодноразово, то графиня Софія потрапила сюди вперше. Усередині фортеця була не менш велична, ніж зовні. Здавалося, у ній усе передбачено для довготривалої облоги: від 65-метрового колодязя, прорубаного у скелі, до приміщення для гарему сераскира.

Усі військові одягли парадні мундири. Час від часу стіни старої фортеці здригалися від гучного «віват!». Отримала свою порцію «віват!» і Софія.

— Графине, — принц де Лінь узяв Софію під руку, — тепер, коли вже все позаду, відкрийте свій секрет: що ж ви написали в посланні турецькому сераскиру?

— Нехай це залишиться моєю маленькою таємницею, — засміялася Софія. — Ми, жінки, знаємо і вміємо багато чого з того, що непідвладне вам, чоловікам. Як, утім, і навпаки.

— Усе одно заслугу взяття фортеці собі припишуть Кобург і Салтиков. Їм дістануться і всі нагороди, і пам’ять нащадків. Але я не маю наміру з цим миритися, — де Лінь лукаво зазирнув ув очі графині. — Незабаром я збираюся до табору князя Потьомкіна під Очаків і неодмінно про все йому розповім. А князь любить і вміє відновлювати справедливість.

— Це зовсім необов’язково. Хоча велике спасибі.

Свято перемоги завершилося грандіозним салютом.

Минуло зовсім небагато часу, і графиня де Вітте отримала листа від князя Потьомкіна із запрошенням відвідати його табір.

«По-перше, я приготував для вас сюрприз, а по-друге, ви нічим не будете обмежені, хоча наш табір і військовий» — зокрема писав князь.

Григорій Олександрович нічого не робив наполовину, до того ж не хотів себе позбавляти комфорту і задоволень. Тому в таборі його супроводжував двір не гірше петербурзького і навіть оркестр під управлінням Сарті. Продукти для вишуканих страв поставлялися з усієї Європи — від Парижа до Астрахані. Посуд князь обирав тільки золотий. А жінок — тільки красунь…

Але все це були лише зовнішні атрибути, на які так любили клювати зарубіжні гості, не бачачи за цією мішурою головного. А головне полягало в тому, що до своїх обов’язків головнокомандуючого князь Григорій Потьомкін ставився з великим завзяттям і відповідальністю. Реалії були такі, що головною метою у війні з турками було взяття Очакова, бо для турків це був єдиний шлях до Херсона, а для Потьомкіна — ключ до Криму і контроль над гирлами Дунаю і Бугу. Тому командування всією операцією із захоплення Очакова фельдмаршал Потьомкін не міг довірити нікому. Саме під Очаковом проявився геній Потьомкіна як полководця і громадянина. Зосередивши навколо Очакова сімнадцять тисяч чоловік, тринадцять тисяч з яких були запорізькі козаки, Потьомкін почав розробляти план штурму. Щоправда, штурмувати князь збирався в останню чергу (занадто високо цінував життя кожного солдата) і найрозумнішим вважав облогу фортеці.

«Якщо доведеться мені жертвувати тільки собою, то, будьте впевнені, я не забарюся й хвилини, але збереження людей, настільки дорогоцінних, зобов’язує йти виваженими кроками і не робити сумнівної спроби…» — писав князь Потьомкін в одному з листів.

Почати облогу не представлялося можливим, поки турки господарювали на своїх кораблях у лимані. Природно, що насамперед Потьомкін зосередився на Дніпро-Бузькому лимані. Воювати великими вітрильними судами там було майже неможливо: занадто тісно, часта відсутність вітру, мілководдя і відливи. Рішення головнокомандуючого було оригінальним: потрібні невеликі мобільні гребні та парусні судна. «Потрібніше за все, — писав він віце-адміралу М. С. Мордвінову, — вигадати образ легких суден для лиману, які могли б ходити частково в морі, носячи великі гармати і мортири…»

Таким чином, увесь флот був поділений на дві частини: вітрильну ескадру з 11 кораблів під командуванням контр-адмірала шотландця Поля Джонса, якого вороги називали Чорним Корсаром, і веслову флотилію під командуванням принца Нассау-Зігена, людини хороброї і рішучої. Як тільки його не називали: і «останнім лицарем», і «невразливим». Але найвлучнішу і повну характеристику дала йому Елізабет Віже-Лебрен: «Принц Нассау, названий принцем де Лінем „невразливим“, був відомий своїми блискучими героїчними подвигами, які здавалися неймовірними. Усе його життя — це низка пригод, одна дивніша за іншу. Йому виповнилося трохи більше двадцяти років, коли він разом з Бугенвілем здійснив подорож навколо світу. Мандруючи пустелею, він проявив відважність, яка нагородила його ім’ям „приборкувач чудовиськ“. З того часу, ставши переможцем на морі, на суші він, як мені здається, боровся проти всіх держав земної кулі. Завжди войовничий, завжди в дії, він проїхав світ з одного кінця в інший. Говорили, що йому треба адресувати листи туди, де проходять великі шляхи». Основу флотилії Нассау-Зігена складали козацькі чайки під проводом військового отамана Сидора Білого.

Наприкінці травня 1788 року турецький флот підійшов до лиману. Це було чудове видовище: понад 100 суден, від лінійних кораблів і фрегатів до гребних галер під командуванням капудан-паші (адмірала) Есскі-Хусейна на прізвисько Крокодил морських боїв, погрожуючи, стали на рейді. У червні Есскі-Хусейн увійшов у лиман. Ми не описуватимемо всіх перипетій двох битв у лимані. Просто скажемо, що вирішальну роль у перемозі Катеринославської армії в боях за лиман зіграли козацькі чайки Сидора Білого. Мобільні судна наводили страх на турків, швидко досягаючи бортів неповоротких турецьких суден, які сіли на мілину. Діставшись до корабля супротивника, вгору летіли абордажні сходи і гаки, потім запорізька морська піхота довершувала свою справу. В результаті турецька флотилія зазнала поразки і пішла з лиману. Втрати турків були величезні: майже половина кораблів, понад шість тисяч убитими. Втрати Потьомкіна: 18 людей убитими, 67 пораненими й один фрегат з кораблів. Але до головної втрати призвела смертельна рана Сидора Білого…

Тепер фельдмаршал міг розпочати облогу Очакова. У серпні було закінчено встановлення батарей для бомбардування фортеці. Потьомкін використовував будь-яку можливість, щоб змусити Гассан-пашу здатися (від підкупу до постійного обстрілу), і водночас вивчав слабкі місця Очаківської фортеці.

Ось у цей час, наприкінці вересня, графиня Софія де Вітте і потрапила до табору фельдмаршала.

Князь Потьомкін зустрів графиню з розгорнутими обіймами.

— Графине, ви знову здивували мене, — князь поцілував Софії обидві руки. — Нам би в армію ще кілька таких красунь, і я обійшовся б без генералів.

— Князю, — опустила очі грекиня, — боюся, що така я одна.

— Ха-ха-ха, — розсміявся Потьомкін. — Тоді доведеться вам самій відвідувати «найгарячіші» місця у фронтовій зоні.

— Ні, князю, війна — це чоловіча справа. Але іноді ми, жінки, повинні демонструвати вам, чоловікам, що не все вирішується грубою чоловічою силою.

— На щастя, більшість із нас це чудово розуміє. Один з таких — перед вами. І на підтвердження цього у мене для вас подарунок. Наші генерали отримають за Хотин ордени і чини, а вам я особисто хочу запропонувати землі в Тавриді. Вибирайте, графине, — Потьомкін розгорнув карту Криму, — ось Алупка, там мої володіння, але поруч — прекрасне місце Місхор, воно вільне.

— Так, графине, — підтвердив принц Нассау-Зіген, що був поруч, — це чудове місце. Зрівнятися з ним за красою може тільки шматочок Італії Cinque Terre (П’ять земель) у Лігурійському морі. Ні, навіть там немає такої величі, як гора Ай-Петрі!

У наметі Потьомкіна в цей момент, крім названих, перебували черговий бригадир де Рібас, княгиня Долгорукова, графиня Браницька і графиня Потьомкіна, дружина брата князя.

— Саме так, — мовив далі Потьомкін. — Крім цього, ще є Юрзуф, Марсанда…

— Князю, я задоволена вашою пропозицією. Але дозвольте хоча б з’їздити подивитися.

— Звичайно, звичайно. Але в мене одна умова.

— Ну от, починається, — Софія грайливо поглянула на князя.

— Ні-ні, графине, це не те, про що ви подумали. Моєю мрією залишається освоєння цього благодатного краю. Тому до дарчих земель я даю ще й грошову допомогу. А умова моя проста — будівництво доріг, заселення пустельних земель та їх оброблення.

— Графине, — знову долучився до розмови Нассау, — думати нічого. Ми з князем де Лінем об’їхали все узбережжя від Ялти з Марсандою до Судака. Давайте спільно візьмемося за Марсанду. Кращого місця біля володінь Потьомкіна не знайти. Ця місцевість найпристосованіша для вирощування винограду, шовковиці та маслин. Я напишу до Константинополя, щоб мені прислали корабель найкращих саджанців маслин і виноградної лози. Звернуся до пані Реньє, і вона допоможе знайти в Шампані справжнього винороба, бо таврійському вину, щоб воно було прекрасним, єдине, чого не вистачає, так це вміння його приготувати.

— Ось це напір, — засміялася Софія. — Але для початку пропоную навесні подивитися ці місця.

— Можете на мене розраховувати як на вашого провідника і захисника, — подався вперед Нассау.

— М-да, — засмучено мовив Потьомкін. — Пропоную землю у Криму росіянам — вони відмовляються. Зате іноземці залюбки відгукуються на мою пропозицію. Чому, княгине? — звернувся він до княгині Долгорукової.

— Там усе так недоглянуто, — надула губки Долгорукова. — Чоловік сказав, що немає сенсу вкладати гроші в ці землі.

— Мине якийсь десяток років, і ви платитимете дуже великі гроші за купівлю вже освоєних земель.

Софія влаштувалася в наметі, де мешкали княгиня Долгорукова, графиня Самойлова і княгиня Гагаріна. Наступного дня графиня де Вітте була запрошена на обід до князя Потьомкіна. Крім неї, на обіді були присутні принц де Лінь і графиня Парасковія Потьомкіна, дружина брата князя, Павла.

Поки сервірували стіл, де Лінь розважав гостей черговою веселою історією. Увійшов ординарець командуючого.

— Ваша світлосте, вам лист від Суворова.

— Давай, — злегка скривився Потьомкін.

Швидко пробігши текст, князь звернувся до Софії.

— Ну от, тепер проситься у стрій.

— Чим же завинив ваш генерал?

— А ви не знаєте? Всім добрий генерал-аншеф, тільки великий шанувальник Бахуса і зовсім не зважає на втрати, солдата не жаліє. Наприкінці липня, добре «розігрітий» під час обіду, він був спровокований невеликим турецьким загоном. У генерала заграла кров, і він вирішив покарати нахабного ворога. Взявши два батальйони гренадерів, він атакував ворога. А далі все просто: турки почали відступати до фортеці, Суворов — за ними, на мої накази повернутися він абсолютно не реагував. Генерал так захопився, що не помітив, як з Очакова назустріч йому вийшло підкріплення ворожого загону, більше трьох тисяч чоловік. Довелося вислати на підмогу Рєпніна, щоб відвернути турків. Але наслідки були жахливі. Мало того, що сам Суворов був поранений у шию, він втратив понад 150 чоловік мого елітного кірасирського полку. Я був обурений, відсторонив його від командування і відправив до Кінбурна лікуватися. Зараз він обдумав свої провини і проситься назад.

— І яким буде ваше рішення?

— Думаю, в очаківській кампанії він уже участі не візьме.

Після обіду князь вирушив до опочивальні, за ним подалися Потьомкіна, Долгорукова і Браницька. Щоправда, незабаром дві останні повернулися до свого намету, злегка засмучені.

— Князь усамітнився з Параскою Потьомкіною, — оголосила племінниця фельдмаршала Олександра Браницька.

— І що ж, він щоразу вибирає нову фаворитку? — здивувалася Софія.

— Ну чому ж щоразу? — злегка образилася Долгорукова. — Хоча захоплення у нього довгим не буває.

— Але тут перебувають ваші чоловіки, як вони ставляться до ваших… — Софія де Вітте підбирала слово, щоб не образити присутніх, — до ваших витівок? — нарешті знайшлася вона.

— О графине, вони не тільки не кладуть край нашій, прямо говоритимемо, зраді, а ще й заохочують, — усміхнулася княгиня Долгорукова. — Потьомкін тут — цар і бог, і їхнє службове становище багато в чому залежить від князя.

— Гаразд, а ваше ставлення до всього цього?

— Можу відповісти тільки за себе, — Долгорукова кокетливо поправила своє волосся. — Князь — чудовий коханець (я таких ще не зустрічала) і великий фантазер не тільки в житті, а й у ліжку. І нарешті, дуже щедрий на подарунки — коштовності сипле пригорщами. От і вам уже пропонує землі в Криму…

— Але ж я не коханка князя, і поки не збираюся нею ставати, — рішуче вимовила Софія.

— Не хвилюйтеся, графине, — Долгорукова поглянула в очі грекині. — Думаю, це справа часу і бажання князя. Він володіє таким мистецтвом спокуси, що вам не встояти, якщо, повторюю, він цього захоче.

Утім, графиня Софія не виключала такого повороту подій, тому нічого не відповіла Долгоруковій.

Потьомкін тим часом ретельно готувався до штурму Очакова. Повернувся розвідник. Вислухавши донесення, Потьомкін залишився задоволений здобутими відомостями про укріплення противника.

— А плану мінних галерей, кажеш, немає?

— Так, ваше високопревосходительство. Якщо і є, то тільки у сераскира, але до нього в агента доступу немає. Копія плану зберігається в Парижі (розробкою займалися французи).

— Це дуже сумно. З Парижа дістати їх зараз майже неможливо.

Софія разом із Браницькою, перебуваючи в наметі князя, мимоволі стали свідками цієї розмови.

Наступного дня графиня де Вітте наполегливо попросила князя прийняти її, хоча ад’ютант спочатку відмовив.

— Гадаю, у вас були дуже вагомі причини, щоб так наполегливо домагатися аудієнції, — князь Потьомкін був помітно роздратований.

— Я довго думала над проблемою, яку ви озвучили вчора.

— Над якою ж, графине? У мене їх стільки, що…

— План мінних галерей противника, князю.

— Мені здається, про це можна забути. Плани знаходяться у військовому відомстві в Парижі. І хоча в мене там є свої агенти, підставляти їх я не вправі. Занадто мало часу для виконання, а це значить, що провал фактично неминучий.

— Не поспішайте, князю. Пропоную використати мої знайомства. Коли ми з чоловіком були в Парижі, до нас час від часу навідувалися різні військові, окрім цього, я у приятельських стосунках із дружиною міністра закордонних справ. Від вас вимагається лише одне — відправити кого-небудь зі своїх дворян до Парижа з кругленькою сумою для підкупу.

— За цим справа не стане, графине. Але це дуже зухвала операція. І головне — як не викликати настороженості французів? Уявляєте, в Парижі в розпал облоги Очакова несподівано з’являється один з моїх військових… Тут навіть дурний зрозуміє, що він — шпигун.

— Ось над цим-то я і думала сьогодні півночі: на допомогу прийде моя подруга графиня де Поліньяк. Я вже навіть написала їй невеликого листа. Дозвольте зачитати.

— Цікаво-цікаво.

«Мила графине! Пишу вам з табору князя Потьомкіна під Очаковом. Мене привернули сюди чутки про розкіш і веселощі, якими оточив себе фельдмаршал. Що ж, я не розчарована у своїх очікуваннях. Думаю, життя в столиці набагато нудніше, ніж тут, на війні. Хоча поки все, що тут відбувається, мало чим нагадує війну. Товариство дуже вишукане, а скільки військових, скільки компліментів! Бали мало не щодня. О мила Діано, голова йде обертом! Але про всі подробиці напишу пізніше. Князь такий вигадник, і не бажає себе обмежувати ні в чому. А ще дуже любить догоджати дамам, яких тут зібралося у великій кількості. Ось і не далі ніж учора привезли чорну ікорку з Астрахані за бажанням княгині Долгорукової. А сьогодні графиня Парасковія Потьомкіна, фаворитка і своячка князя, захотіла черевички з Парижа. Тому князь послав з цим важливим дорученням…»

— Тут потрібно буде вставити ім’я того, кого ви посилаєте, — перервала читання Софія і тут же продовжила:

«Так що ви, мила Діано, прийміть його з усією теплотою і допоможіть розібратися із замовленнями. І свою вірну подругу не забудьте. Ви ж знаєте, ці чоловіки розгублюються, коли йдеться про найпростіші речі з жіночого гардеробу».

— Геніально, графине, — Потьомкін уважно поглянув на грекиню. — Про мене ходить стільки чуток, що однією більше, однією менше — все одно. А у вас, графине, я вже майже закоханий. Дозвольте вас поцілувати і навіть приголубити.

Потьомкін зробив рух, щоб обійняти Софію, але та спритно ухилилася.

— Е ні, князю. Я не хочу бути п’ятою або шостою у вашому гаремі. Я хочу завжди бути єдиною.

— Я подумаю над вашою пропозицією, графине, — усміхнувся князь.

Увечері того ж дня ад’ютант командуючого полковник Баур вирушив до Парижа для виконання однієї із примх князя Потьомкіна. Ця звістка миттєво (не без участі самого князя) облетіла табір. Більше за всіх була задоволена Парасковія Потьомкіна і негайно подарувала фельдмаршалу ще одну незабутню ніч кохання.

6 листопада Потьомкін зібрав військову раду. Генерали сходилися до намету князя злегка збуджені.

«Невже штурм?» — у їхніх очах було німе запитання.

— Панове, — почав Потьомкін, — я розумію, що війська вже зачекалися штурму і вам важко втримувати бойовий дух солдат. Гассан-паша вперто ігнорує всі наші пропозиції про мирну здачу фортеці. Я даю йому останній шанс. Завтра, — князь повернувся до Антона Головатого, який очолив козацьку флотилію після загибелі отамана Сидора Білого, — ти, отамане, зі своєю морською піхотою на чайках повинен тихо підійти до острова Березань, висадитися і захопити острів. Там знаходяться головні продовольчі склади турків. Якщо і це не схилить сераскира до розсудливості, тоді — штурм.

Запорожці чудово впоралися із завданням: тихо підійшли до острова, стрімко десантувалися на берег. Усе сталося так раптово, що турки просто не встигли отямитися. Результат цього короткочасного бою був разючий: козаки взяли в полон 320 турків, захопили 27 гармат, 150 бочок пороху, 1000 ядер, 2300 чвертей хліба та іншого продовольства (двомісячний запас). І хоча втрати козаків були за військовими мірками невеликими (запорожці втратили в бою одного полкового старшину, чотирьох курінних отаманів і 24 рядових козака), Головатий важко переживав їх загибель. Водночас вдалося звільнити з полону своїх товаришів, які потрапили туди ще в липні.

Князь Потьомкін розцілував Антона Головатого після повернення із завдання.

— Молодці твої орли, отамане, — усміхаючись, мовив Потьомкін.

— Ти ж знаєш, Грицю, у нас, запорожців, великий досвід «співпраці» з турками, — обіймаючи князя, відповів Головатий.

У хвилини радості й одкровення запорожці переходили з його світлістю на «ти» і називали даним йому офіційним прізвиськом на Січі — Грицем Нечесою. Фельдмаршалу подобалася ця гра в демократію не стільки через те, щоб показати свою близькість до народу, скільки через теплі дружні відносини у козацькому середовищі. Щоправда, в присутності інших важливих персон козаки не дозволяли собі бути запанібрата.

— Дякую за службу! — вигукнув князь перед строєм. — Бочку вина героям, а всіх старшин запрошую на обід до себе в намет!

— Ура! Ура! Ура! — так козаки реагували чи то на подяку князя, чи то на обіцяну бочку вина — можна тільки здогадуватися.

Хитрий Потьомкін побажав бачити на обіді, крім старшин, ще і всіх дам зі свого оточення. Графиня де Вітте теж була запрошена. Софії сподобалася проста, доброзичлива атмосфера за обідом. Розгарячившись вином, старшини почали надсилати в бік дам жарти з натяками, втім, зовсім необразливі.

Наприкінці листопада з Парижа повернувся полковник Баур. Офіцери зустріли його глузуваннями.

— Що, полковнику, привезли нову зброю салонних військ Франції?

— Скільки ворожих дамських сердець ви змусили капітулювати в Парижі?

— Днями князю Потьомкіну прийшов лист про капітуляцію Франції у війні. Пишуть, що полковник Баур знищив усі стратегічні запаси вина і шампанського.

Баур тільки усміхався.

— Так, панове, бачу, у вас говорить заздрість. Поміняти хоч ненадовго фронтові окопи на Париж — багато чого варте. Тож я готовий виконати ще не одне подібне прохання князя. Між іншим, ваші дами теж потребують оновлення гардеробу, — підтримав він загальний тон розмови.

Дружний регіт офіцерів перервав його промову.

До князя ад’ютант входив уже серйозним. Через півгодини до намету Потьомкіна запросили графиню Потьомкіну і графиню де Вітте. Щасливий князь у присутності всіх надів нові черевички на ніжки Параски Потьомкіної. По виразу його обличчя Софія зрозуміла, що задумана операція пройшла успішно. І тільки ввечері князь Потьомкін і полковник Баур висловили подяку Софії.

— Вистава вдалася на славу. Париж відразу підхопив нашу легенду і привів у захват пліткарів. Поки я зображав пошук цих нещасних черевичків, був навіть складений водевіль і поставлений у театрі. Ваша світлосте, — звернувся Баур до князя, — ми з вами там були представлені не в найкращому світлі.

— Ну що ж, тепер настала наша черга сміятися. Головне — плани мінних галерей у нас у руках.

Наступного дня князь Потьомкін відправив Гассан-паші чергову петицію з пропозицією здати фортецю полюбовно. У відповідь сераскир стратив у фортеці кілька православних, їхні голови виставив на фортечному мурі на палях, а тіла скинув у лиман.

Потьомкін у люті зібрав генералів і бригадирів (проміжне звання між полковником і генерал-майором).

— Готуємося до штурму, — наказав він. — Найслабше місце у фортеці — з боку лиману. Як тільки лиман скує лід, одразу й почнемо.

На раді було вирішено атакувати фортецю шістьма колонами з різних боків. Штурм почати рано вранці, перед світанком.

Сильні морози вдарили раптово. Потьомкін запросив до себе графиню Софію де Вітте.

— Графине, — радісно промовив князь, — хочу зробити вам подарунок. І хоч день святого Миколая ще не настав, морози вже справжні.

Князь узяв соболину шубу і накинув на плечі Софії.

— Та-ак, — протягнув Потьомкін, оглянувши грекиню, і голосно засміявся, — красу нічим не зіпсуєш.

— Спасибі, князю, за розкішний подарунок, — відповіла Софія. — Зима цього року справді сувора.

— Думаю, мерзнути тут нам залишилося недовго, — задумливо мовив фельдмаршал.

— Невже штурм?

— Так, графине, всі умови для цього є.

Штурм був призначений якраз на день святого Миколая Чудотворця — 6 грудня. У ніч з 5-го на 6-те ніхто не спав: хто чистив зброю, хто писав листи додому, хто молився.

Софія заспокоювала Долгорукову і Самойлову. Щойно їх відвідали чоловіки, двоє генерал-поручиків. Про всяк випадок попрощалися назавжди і попросили вибачення одне в одного. Відразу ж після відвідування чоловіка, мало не наштовхнувшись на нього, до графині Самойлової прийшов її коханець граф де Лама.

Штурм почався за сигналом одночасно з трьох гармат. Усі жінки, крім Софії, залишилися в наметі молитися. Грекиня не могла бути осторонь від таких важливих подій і, накинувши свою нову шубу, вийшла з намету.

Людині, яка не відає військовими секретами, важко було зрозуміти сенс того, що відбувається, красу і злагодженість дій наступаючих, сміливість і відчай тих, хто обороняється. Софії здавалося, що все має бути інакше, значно видовищніше і зрозуміліше. І незважаючи на дим, оглушливі залпи гармат і вибухи замінованих підкопів, графиня побачила, що через півгодини після початку наступу козаки зайняли ретраншементи, а найвідчайдушніші були вже на кріпосній стіні.

— Ваша світлосте! — ад’ютант на коні наблизився до князя Потьомкіна. — Ми вже у фортеці. Турки відчайдушно чинять опір, але наша перемога очевидна. При штурмі загинули генерал Волконський і бригадир Горич.

Через сорок хвилин справу було закінчено. Софія серед почту князя Потьомкіна в’їхала на територію завойованої фортеці. Від побаченого перехопило подих — усюди лежали гори трупів.

Штурм Очакова коштував туркам 8700 убитих, 1840 померлих від ран і 4000 полонених.

Втрати армії Потьомкіна — менше тисячі чоловік. Після святкування перемоги Потьомкін попрямував до Петербурга через Херсон. Графиня Софія їхала з князем в одній кареті. На березі лиману Потьомкін наказав зупинитися.

— Погляньте, графине, — звернувся він до грекині, — яке гарне місце! Відразу дві річки, Інгулі Південний Буг, впадають у Чорне море. Після нашої перемоги в Очакові можна і помріяти. Тут буде нове місто! Кращого місця для судноверфей і придумати не можна.

— Але ж уже є Херсон?

— Там мілководдя і великі кораблі будувати дуже незручно. А флот потрібен завжди. Так що залишилося дати достойне ім’я майбутньому місту.

— У мене є пропозиція, князю, — швидко знайшлася Софія.

— Слухаю, графине.

— На честь вашої славної перемоги в Очакові в день святого Миколая можна назвати його Миколаєвом.

— Дуже добре, графине! — вигукнув князь. — Бути цьому. Панове, — звернувся він до присутніх, — перед вами місцевість, де незабаром виросте місто кораблів Миколаїв, з легкої руки графині де Вітте так названий!

— Віват, графиня! — пролунали дружні голоси.

Місто Миколаїв почали будувати в наступному, 1789 році, а вже через рік зійшов на воду перший корабель — 50-гарматний фрегат «Св. Миколай».

А поки наші герої продовжили свій шлях до Херсона.

— Князю, — звернулася до фельдмаршала графиня Софія. — У мене до вас дуже делікатне запитання. Я не намагаюся вивідати будь-які політичні секрети, інтерес мій — особистий.

— Слухаю вас, графине.

— Мене цікавить подальша доля Польщі. Ні, точніше не так. Кам’янець знаходиться на самому кордоні. Там моя сім’я, наші маєтки. Не хочеться відразу все втратити.

— Питання на сьогодні дуже складне, але для себе я вже все вирішив: у Петербурзі проситиму Катерину II призначити мене гетьманом Катеринославських та Чорноморських військ. Закінчивши війну з турками, приєднаємо українські воєводства Польщі, і я стану гетьманом усієї України. Дуже вже мені подобається тутешній край.

— Як — приєднаємо? Значить, війна?

— Не зовсім так, графине. Польща зараз настільки роз’єднана через внутрішні чвари, що тільки ледачий не побажає відхопити ласий шматочок. Пруссія й Австрійська імперія готові хоч зараз розпочати поділ польських земель. А Польща не в змозі чинити серйозний опір: по-перше, у поляків немає сильної армії і воювати на три фронти вони не зможуть; по-друге, у випадку війни з Росією неможлива мобілізація населення Правобережної України. Українці однаково не люблять ні росіян, ні поляків, тому воювати не підуть ні за тих, ні за інших. Хоча деяка симпатія у них усе-таки буде на нашому боці — ми ж православні. По-третє, я непогано співпрацюю з багатьма польськими магнатами. Це і Потоцький (у нас із ним дуже довірчі відносини), і Браницький, який одружений на моїй племінниці, і Ржевуський. Мені здається, вони бачать у мені значно більшу гарантію своїх майбутніх успіхів, ніж у своєму королі Станіславові Августі. Ну і нарешті, поляки розуміють, що, надавши мені опір, вони позбудуться всього, адже всі їхні володіння розташовані в Правобережній Україні.

Потьомкін на хвилину задумався.

— Але це поки прожекти, тому поширюватися про них не треба. А вашому чоловікові, мила графине, я можу запропонувати місце коменданта Херсонської фортеці — добрі фахівці мені теж потрібні.

— Спасибі за довіру, князю. Я передам йому вашу пропозицію.

У Херсоні шляхи наших героїв розійшлися: графиня де Вітте попрямувала до Кам’янця, а князь Потьомкін — до Петербурга, за черговою порцією слави.