Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 18. Софія і Станіслав (1796–1797)

Розлука… Від цього слова серця закоханих стискаються від пекучої туги. Почуття самотності, внутрішнє неприйняття того, що сталося, настає відразу після усвідомлення розставання. І в цей момент у закоханої людини з’являються потаємні внутрішні ресурси, які допоможуть їй вижити до майбутньої зустрічі. Геть виривається з пам’яті навіть натяк на щось неприємне, пов’язане з твоїм коханим або коханою, а його або її образ ідеалізується. Пам’ять вихоплює тільки солодкі моменти вашого спілкування, багаторазово посилюючи їх значимість, можливість повторення і розвитку. Чим довше розлука, тим більшою мірою ідеалізується і ставлення до коханого, і саме кохання. І ось ваша свідомість уже уявляє майбутню зустріч, а пам’ять намагається видати максимально правдиво і повно всі подробиці вашого стану самотності, якими хотілося б поділитись.

А якщо ви, до того ж, ще й любляча мати, яка кілька місяців не бачила своїх крихіток?

Станіслав і Софія зустрілися більш ніж через півроку, наприкінці січня 1796 року в Умані.

Напередодні Софія нарешті отримала рішення львівського суду про розлучення з Йозефом де Вітте.

Ми залишимо наших героїв наодинці, бо важко передати словами почуття, які охопили при зустрічі двоє закоханих сердець.

І полетіли дні, наповнені щастям.

Якось, прогулюючись уранці з Софією верхи, Станіслав почав розмову, не дуже приємну для обох.

— Софі, я дуже вдячний графу Йозефу, що він дав тобі свободу, а мені — щастя бути з тобою. Але я хотів би зустрітися з графом і довести справу до кінця. Адже рішення суду вступить у силу тільки після підписання вами договору?

— Так, Стасе. Саме так. І насамперед нам потрібно вирішити долю нашого сина Яна, ну а все інше ми можемо з’ясувати пізніше.

— Я готовий заплатити будь-які відступні. Вибач, якщо це звучить для тебе принизливо.

Графиня Софія важко зітхнула.

— На жаль, дорогий, поки існують гроші, від людей можна очікувати чого завгодно. Навіть від тих, яких знаєш не один рік.

— Не хвилюйся, кохано. З Херсона тільки-но повернувся Адам Злотницький. Мені здається, кращого посередника в переговорах із графом де Вітте нам не знайти. Завтра ж їдемо до Обозівки і попросимо його про цю послугу.

Адам Злотницький погодився допомогти і без зволікання відправив кур’єра до генерала.

Генерал де Вітте, не бажаючи відкладати болюче для нього питання, відразу прибув до Обозівки. Будучи посередником, Злотницький з інтересом спостерігав за поведінкою кожного з наших героїв. Софія дуже хвилювалася і відчувала себе дещо ніяково: адже саме через неї сталася ця неприємна історія. Усі скандальні судові клопоти були вже позаду, але там переважали технічні моменти, і щоб отримати згоду суду, можна було використовувати будь-які доводи. До того ж, багато питань допомагали вирішити адвокати. Тепер же потрібно було із честю вийти з делікатного процесу поділу майна, не принизивши своєї гідності.

Слуга доповів про прибуття генерала де Вітте.

Граф Станіслав Потоцький і граф Йозеф де Вітте чемно уклонилися. І хоча зараз вони були суперниками, відчувалося їхнє поважне ставлення один до одного.

— Пане, — першим почав граф Потоцький, — я висловлюю вам свою вдячність за те, що ви не стали затягувати процес підписання договору. Сподіваюся на швидке вирішення всіх питань із паперами і заради цього готовий на будь-які поступки і задоволення ваших вимог.

— Хочеться вірити, графе, — досить холодно відповів де Вітте, — що ви не мали на увазі моє особисте збагачення або, ще гірше, торг за право дати свободу графині Софії.

— О ні, графе, просто мені не до душі справи такого роду, і я не хотів би їх затягувати.

— Дякую вам, пане. І мій рід, і ваш мають славну історію і глибоке коріння, тому я відразу заявляю, що всі питання ми повинні вирішувати на рівні, гідному наших сімейних традицій. Я самодостатній, і особисто мені ні від графині Софії, ні від вас нічого не потрібно. Але я, як мій дід і батько, солдат і в наш неспокійний час не впевнений у майбутньому. Тому, Софі (де Вітте звернув погляд на колишню дружину), хочу хоч якось забезпечити безбідне існування нашого сина після нас.

— Бачить Бог, — вигукнула Софія, — ми з графом обговорювали це питання напередодні твого приїзду.

Граф Потоцький кивнув на знак згоди.

— Графе, — сказав Станіслав після невеликої паузи, — я завжди поважав вас за порядність і чесність, і сьогодні ще більше переконався, що не помилився. Ви маєте рацію, вимагаючи матеріального забезпечення свого спадкоємця.

— Сподіваюся, він теж обере шлях військового, і наше спільне завдання — допомогти йому в цьому. А я, на жаль, не можу в силу своєї професії приділяти йому достатньо уваги.

Переговори тривали кілька днів, і обговорювався не лише спадок молодого графа де Вітте. Адам Злотницький був навіть дещо здивований вельми доброзичливими відносинами колишнього і, як він сподівався, майбутнього чоловіків графині Софії. Полювання, політичні суперечки за вечерею — це лише частина занять наших героїв у перервах між переговорами. Станіслав і Йозеф швидше нагадували двох нерозлучних друзів, ніж суперників, і тим більше — сперечальників. Однак кожен з них із повною відповідальністю поставився до договору. Можливо, не варто було б у подробицях описувати результат, до якого прийшли Софія зі Станіславом і Йозеф, але цей документ потрапив до історії, тому коротко розповімо про нього.

Графиня Софія де Вітте поступалася на користь свого сина Яна де Вітте двома сумами — 100 тисяч і 50 тисяч польських злотих, покладених у князя Чарторийського і графа Потоцького. Переходили Яну всі права на білоруські маєтки. Графиня також передавала 350 тисяч злотих Йозефу на купівлю для свого сина маєтку Грушки у Станіслава Потоцького. Зрозуміло, що це була ініціатива самого Станіслава, адже договір укладався між Софією та Йозефом, і Станіслав не міг безпосередньо передати або переписати цей маєток.

Йозеф зобов’язався гарантувати своєму синові суму в 50 тисяч злотих, а також свої маєтки біля Кам’янця.

З огляду на невизначеність генерала щодо місцезнаходження, право на подальше виховання Яна було передано Софії і Станіславу без обмежень спілкування з Йозефом.

Коли всі формальності були виконані і в присутності свідків договір скріплений підписами, принесли шампанське.

— Не знаю як я, — узяв слово Йозеф де Вітте, — але ви, графе, і ти, Софіє, напевно потрапите до історії. І мені не хотілося б, щоб історики в майбутньому спотворили суть нашого договору, сприйняли турботу про нашого сина як примітивну операцію купівлі-продажу тебе, Софіє, між мною і графом.

— Зі свого боку, графе, — відповів йому Станіслав, — запрошую вас до Тульчина, поглянути, в яких умовах житиме Ян, і трохи відпочити.

У Тульчині, оглянувши палац, Потоцький і де Вітте затрималися в бібліотеці.

— Графе, — почав розмову граф Потоцький, — прошу вислухати мене і поставитися до моїх слів з розумінням. Я знаю, що ваш батько зібрав прекрасну колекцію монет.

Йозеф поглянув на графа Станіслава й усміхнувся. Він зрозумів по виразу обличчя Потоцького, до чого той веде. Йозеф добре пам’ятав, як починав хвилюватися його батько, теж колекціонер, коли мова заходила про поповнення колекції.

— І не тільки монет. Ще грецькі та римські нагороди, — розпалював інтерес Потоцького генерал. — Батько збирав їх усе життя.

— Прошу зрозуміти мене правильно: у мене до вас пропозиція.

— Слухаю вас.

— Я ж пристрасний нумізмат пропоную вам продати всю колекцію. А заодно і вашу бібліотеку.

— Ого! Ваш апетит, графе, зростає. Але прямота робить вам честь. Я теж не викручуватимуся і відповім одразу. Пристрасть до колекціонування, на жаль, не передається у спадок. Але душею я розумію: це чудове заняття, що вимагає фантазії, ретельності, завзяття та глибокого знання історії. Мій батько завжди був для мене прикладом, і тому я не хочу, щоб його багаторічна праця пропала марно. Сам я байдужий до нумізматики і давно подумував про передачу всієї колекції людині гідній і настільки ж захопленій колекціонуванням, як мій батько. Ви, графе, заслуговуєте цієї честі.

— Дякую за довіру.

— Що стосується бібліотеки — тут моя відповідь поки буде негативною. Чому поки що? Тут декілька причин. Головна — невизначеність положення Софії. Вона вже не моя дружина, але ще й не ваша. Більше того, невідомо, чи стане вона такою в майбутньому.

— А до чого тут Софія? — здивовано запитав Потоцький.

— Звичайно, справа зовсім не в Софії, хоча й вона поповнила нашу сімейну бібліотеку. Книги, рукописи і документи почав збирати ще мій дід, а основу колекції склав батько. Екслібриси в книгах змінювалися в міру просування його по службових сходах — від капітана до генерала. А перший екслібрис був поставлений у 1706 році. Найдавніший документ у бібліотеці датований кінцем XV століття! А гордістю батька були прижиттєво видані трактати Палладіо про архітектуру і Маролуа про фортифікацію.

— Ви так захоплено і зі знанням справи розповідаєте, графе, що я зрозумів усю безглуздість своєї пропозиції.

— Перебуваючи в Херсоні, я сумую за своїм кам’янецьким домом, за кабінетом, за цілим світом думок та ідей, що затишно розмістилися на книжкових полицях. Крім того, коли не вирішена доля Софії, невідоме й майбутнє нашого сина, хоча ви і взяли на себе зобов’язання щодо його подальшого виховання. Остаточну долю бібліотеки вирішувати Яну, коли він досягне повноліття. Втім, якщо Софія стане вашою дружиною, не виключено, що бібліотеку я передам на зберігання до Тульчина. Так буде надійніше.

Нам невідомо, за яку суму граф Йозеф де Вітте продав нумізматичну колекцію батька графу Станіславу Потоцькому, можемо лише відзначити, що вона була чималенька.

У березні в Тульчині вже все дихало весною, і настрій у Софії був, відповідно, весняний. Графині здавалося, що в її житті ось-ось станеться щось приємне і незвичайне. Причина піднесеного стану Софії, швидше за все, полягала в черговій вагітності, але наша героїня не була ще твердо впевнена в цьому.

Станіслав та Софія багато часу проводили разом, особливо полюбляли прогулянки верхи. Вони об’їздили всі околиці Умані. Їм було добре разом, чим би вони не займалися. І наші молоді читачі, можливо, не повірять, але часом у сорок два роки (а саме стільки було Станіславу), і в тридцять шість, як Софії, життя починає набувати реальних рис щастя. Звичайно ж, той факт, що Станіслав був ще не вільний, деякою мірою затьмарював ідилію, але не міг вплинути на головне: вони були разом і ніщо не могло їх розлучити.

Незабаром було вибране місце для майбутнього парку. Місце поблизу Умані, напрочуд гарне і по-своєму унікальне, яке дозволяло фантазії художника надати цій неповторній красі закінченості, створити контрастні за емоційним впливом пейзажі, пограти зі світлом і тінню.

Якось до Станіслава та Софії примчав збуджений Людвіг Метцель і, хвилюючись, почав розкладати малюнки.

— Подивіться, яку красу я знайшов! Каньйон, річка, скелі. Тут є де розвернутися будь-якій інженерній думці.

— Де це, Людвігу?

— Це Буки на річці Гірський Тікич.

— Так, містечко досить привабливе, — задумливо мовив граф Станіслав, розглядаючи малюнки, — але далеченько. Ні, Людвігу, мені потрібно постійно перебувати в Умані чи в Тульчині. Тому зупинимося на Умані.

— До того ж, із Кам’янецьким каньйоном цей не зрівняється, та й у нас із Йозефом уже був сад у каньйоні, — підтримала Станіслава Софія.

— Я згоден, — помовчавши, відповів Метцель. — А тепер, графине, коли місце для парку вибране, потрібна легенда, потрібна ідея, від якої ми відштовхуватимемося.

— Немає нічого простішого, милий наш Людвігу. Коли я була у Версалі, милуючись незвичайним австрійським селом, побудованим для задоволення Марії Антуанетти, вирішила, що і в мене коли-небудь буде своя маленька Греція. Ось тільки як цю мрію втілити в реальність тут, в Україні?

— О, при великому бажанні немає нічого неможливого, графине, — усміхнувся Метцель.

Софія не зрозуміла причини веселощів військового інженера і перевела погляд на Станіслава, шукаючи відповіді.

— Ось бачиш, Людвігу, я мав рацію, передбачивши бажання своєї коханої, — засміявся Потоцький і поцілував Софії руку. — Це ще раз говорить, mon ange, про єдність наших думок, ідей: я теж мріяв, щоб тут виник острівець стародавньої Еллади.

— Насамперед мені потрібно продумати водні споруди та системи. Ми з графом уже майже вирішили, що за допомогою гребель створимо кілька озер. Адже тільки струмочки, джерела, фонтани, водоспади, водні каскади пожвавлюють життя парку. А якщо до цього додати спів птахів, заспокійливий шум води, повітря, наповнене ароматами трав і квітів, освітлені сонцем галявини і прохолоду тінистих алей, отримаємо завершену картину гармонії людської душі і природи. І ось навколо всього цього водного царства, точніше, центрів композицій і будуть створені куточки для відпочинку, гулянь і розваг.

— Ви так гарно й поетично розповідаєте, Людвігу, — Софія уважно поглянула на Метцеля.

— По-моєму, він закоханий, Софі, — розсміявся Потоцький. — Більше того, смію припустити, що в тебе, моя дорога.

Молодий офіцер зашарівся.

— Якщо й так, це чудово! Тільки закохана людина може створити дивовижні витвори мистецтва. Щоправда, взаємністю я вам відповісти не зможу — моє серце назавжди віддане Станіславу.

Софія притулилася до плеча Потоцького, підтверджуючи свої слова.

— Так, я закоханий, — відповів Метцель, — закоханий у своє майбутнє дітище. У мене в голові вже народжується образ парку, і мені не терпиться перевести все в креслення та ескізи. Але ви повинні допомогти мені ще в деяких питаннях.

— Звичайно, пане інженере. Тільки ми маємо слабке уявлення про гідравлічні системи, — Софія кокетливо поправила зачіску.

— О, із цим я сподіваюся впоратися сам. І все ж повернімося до наших водних справ. Для завершеності композицій, їх романтичної спрямованості потрібна прив’язка до міфологічного сюжету. Де у давній Елладі був достаток річок чи морів?

— Хіба що тільки в царстві Аїда, — подумавши, відповіла Софія.

— Так, місце не з веселих, — Метцель злегка скривився. — І все ж нагадайте мені про це царство, може, що-небудь і стане в нагоді.

— Дорогий Людвігу, — граф Станіслав підвівся з крісла, — у моїй бібліотеці ти знайдеш найвичерпніші відповіді на всі свої запитання.

— Я й не сумнівався у цьому, графе. Але мені потрібне ваше уявлення, адже все створюватиметься саме для вас.

— Можете розраховувати і на мою допомогу, — Софія поглянула на Станіслава. — Я чудово пам’ятаю розповіді матері про царство Аїда. Це холодне, темне царство. Туди не доходять ні сонячні промені, ні взагалі будь-яке світло. Радість і смуток також не приходять у гості до мешканців цього царства. Похмурий Аїд, брат Зевса, править бал разом зі своєю дружиною Персефоною. І знаходиться царство Аїда далеко-далеко на заході, за річкою Океан — межею між життям і смертю. Згідно з міфами, саме в Океані беруть початок усі морські течії на Землі, а сонце, місяць і зірки з нього сходять, у нього й опускаються. За Океаном продовжують своє існування і душі померлих. Перевізник мертвих Харон доставляє їхні душі до царства Аїда по підземній річці Ахеронт. Небіжчикові кладуть під язик монету — це плата Харону. Річка Ахеронт впадає в Ахерусійське озеро. Тут і починається царство Аїда. Триголовий пес Цербер пропускає до Аїда всіх, але нікого звідти не випускає. А тепер, милий Людвігу, трохи про річки Аїда. Їх п’ять. Головна — священна і для людей, і для богів ріка Стікс, дев’ять разів оперізує підземне царство. Саме над Стіксом боги виголошують свої клятви. І якщо клятва порушена, бог, винний у цьому, рік лежить бездиханний, дев’ять років живе далеко від Олімпу і лише на десятий повертається.

Метцель, слухаючи Софію, час від часу робив якісь позначки на аркушах паперу.

— Суд над душами померлих вершать Мінос, Еак і Рамадант. А далі — чотири шляхи. Якщо ти не вчинив тяжких гріхів, то випивши води з річки забуття Лети, починаєш блукати нескінченним лугом, порослим дикими тюльпанами — асфоделями. Ті, хто образили богів, убивці і клятвопорушники відправляються терпіти муки на береги річки плачу Кокіт і Флегетон — вогняного потоку. Ці муки вічні, але раз на рік деяким душам дозволяють проплисти до Ахерусійського озера, щоби спробувати вимолити прощення у тих, проти кого вони скоїли злочин. Якщо це вдається, то випивши води з Лети, душа потрапляє на луг з асфоделями, якщо ні — муки тривають.

І лише душі праведників і героїв потрапляють на острови Блаженних, або Єлисейські поля, де перебувають у вічній радості, проводячи час у прогулянках, бесідах і відпочинку.

Але є ще одне страшне місце. Тартар. Тартар — це безодня, це нижнє небо. Якщо кинути з неба мідне ковадло, воно долетить до землі за дев’ять днів. Стільки ж потрібно часу йому, щоб долетіти з землі до Тартару. Туди потрапляють найзапекліші злочинці, титани, переможені Зевсом, і всякі чудовиська.

— Бр-р-р-р, — здригнувся Метцель, — картина виходить безрадісна. Думаю, міф про Аїда не підходить для парку. Потрібно пошукати що-небудь веселіше.

Наступного дня Метцель не вийшов до сніданку. Не з’явився він і до обіду. Софія поцікавилася у Станіслава, що сталося.

— Зараз дізнаємося, — відповів граф і покликав слугу.

— Пан військовий інженер наказав подати і сніданок, і обід до бібліотеки, — вклонився слуга.

Після обіду Станіслав та Софія тихенько зазирнули до бібліотеки. Метцель сидів, завалений книгами, схемами, і щось малював на папері.

— Не заважатимемо йому, — прошепотів Станіслав.

А через чотири дні Людвіг і зовсім зник із палацу.

— Вирушив до Умані. Сказав, що на кілька днів, — доповів Потоцькому управляючий.

Розповідаючи про майбутній парк, ми зовсім залишили поза увагою момент прибуття графині Софії до Тульчинського палацу. І хоча поруч з нею постійно перебував Станіслав, Софія дуже хвилювалася. Причиною хвилювання була і двоякість її положення, і бажання, з одного боку, справити відразу позитивне враження на оточуючих, з другого — дати відчути, що вона тут повноцінна господиня. А палац був справді чудовий! У такому будь-яка жінка стає королевою. Софія обійшла майже всі приміщення, познайомилася з мешканцями палацу, і хоча відразу не запам’ятала всі імена і навіть обличчя, для кожного знайшла приємні слова і навіть компліменти.

Бібліотека палацу, як і в перший приїзд, не могла залишити нашу героїню байдужою. І вона остаточно вирішила переправити до Тульчина з Кам’янця книги зі своїми екслібрисами. В основному це були французькі любовні романи і книги з історії.

До спальні Софія потрапила вперше. Від побаченого вона була в захваті.

— Я залишаю це витончене ложе! І мене зовсім не бентежить, що раніше воно належало Жозефіні. А от колір шпалер, драпірування і взагалі всієї спальні я змінила б з блакитного на ніжно-рожевий.

— Зроблю все, щоб нам було приємно зустрічатися в цьому гніздечку, люба, — Станіслав поцілував Софію.

— Я так тебе кохаю, Стасе.

Чоловіки обожнюють пестощі, і Станіслав не був винятком. Він вважав Софію дуже вродливою, звабливою, ніжною, з нею йому було легко і просто. Хотілося зробити коханій щось надзвичайно приємне, щоб побачити її усмішку, відчути, що приніс їй задоволення. Софія вгадала настрій Станіслава — її погляд висловлював кохання і бажання належати йому. Вона розкрила обійми і ніжно його поцілувала. Після цієї солодкої миті вона шепнула йому на вухо:

— Я хочу подарувати тобі сьогодні незабутню ніч.

А потім грайливо додала:

— Твоя левиця випустить усі свої кігтики. Так що будь готовий до відчайдушного захисту.

— Ніяка левиця не встоїть перед пестощами доброго, але сильного лева, яким є я — цар цього лісу, джунглів і пустелі одночасно! Натиск і впевненість не залишать тобі жодного шансу на перемогу і перетворять тебе на ніжну кішечку.

— Що ж, я приймаю ваш виклик, о мій повелителю.

Уранці, коли після бурхливої ночі вони пили каву, Софія тихо промовила:

— З якою радістю я зараз прийняла б купіль. А ще краще — разом.

— Що для цього потрібно, дорога?

— У Константинополі в кожному палаці, навіть маленькому, є своя лазня з мармуровими ваннами, парильнями, водяними гірками. Все це розташовано в оранжереях з пальмами і квітами. Мозаїчна підлога завжди тепла. На лежаках тебе натирають ароматичними оліями і роблять масаж, від якого ти починаєш просто літати. А потім поринаєш у ванни, яких три: з гарячою, помірною і холодною водою. Контраст — дивовижний!

— Ти писала в листі, що приймала купіль в «Аркадії» у Радзивіллової. Там такі ж купальні?

— Ні, там усе значно простіше, адже вони не бачили справжніх східних лазень, тому їм можна пробачити.

— Завтра ж відправлю до Константинополя своїх людей, і через півроку у нас будуть дві купальні: одна прибудована до палацу, а друга — в нашому парку!

На прохання Станіслава берейтор Олександр привів до манежу кілька коней. Софія мала вибрати собі пару для верхової їзди і прогулянок.

Увагу графині відразу привернув граціозний темно-гнідий кінь. Він дуже нагадував її колишнього улюбленця Сміливця.

— Чи не занадто він гарячий для графині? — запитав граф у берейтора.

Олександр, змірявши Софію з голови до ніг поглядом досвідченої людини, дещо повчально сказав:

— Я, звичайно, не знаю підготовки графині, але відразу сідати на гнідого все ж не радив би. Треба взяти у мене кілька уроків верхової їзди для вашого ж спокою.

Станіслав з усмішкою перевів погляд на Софію. Він був майже впевнений у реакції грекині на необережне зауваження Олександра. Але Софія була спокійна.

— Сідлайте коня, Олександре, — графиня кокетливо поправила свій капелюшок, підійшла до коня, погладила його морду, потріпала гриву.

— Тільки прошу вас: ніяких різких рухів, виконуйте, будь ласка, всі мої команди, — схвильовано вимовив берейтор.

Олександр допоміг Софії піднятися на коня. А далі… Далі почалася прекрасна вистава. Кінь одразу прийняв свою нову господиню і став беззаперечно підкорятися їй. Зробивши кілька кіл у манежі, Софія пришпорила коня і вискочила у відчинені ворота. Станіслав передбачив це і злетівши на свого коня, помчав за графинею. Третім з манежу вискочив переляканий не на жарт берейтор. Утім, незабаром він заспокоївся, побачивши, як майстерно тримається в сідлі графиня. Після прогулянки Софія збуджено запитала:

— Яка кличка у цього дива?!

— Вітер, графине.

— Дуже точне визначення!

На початку березня 1796 року до Тульчина до графа Станіслава Потоцького прибув з Петербурга генерал-ад’ютант Тищенко.

— Велінням її величності Катерини ІІ до вас завітає фельдмаршал Суворов, командуючий Південною армією. Свою штаб-квартиру Олександр Васильович вирішив розмістити, з вашого дозволу, графе, тут, у Тульчині, — повідомив високий гість.

Найменше Станіславу хотілося бачити у себе цю людину, що влаштувала бійню при взятті передмістя Варшави Праги: кров мирних жителів лилася рікою, а грабежі тривали день і ніч. Але не послухатися імператриці він, звичайно ж, не міг. З другого боку, квартирування військ повинно було принести як солідний прибуток і прекрасний ринок збуту провізії і коней, так і втрати орних земель, що використовуються для навчань.

— Знаючи дивацтва фельдмаршала, я не пропоную йому зупинитися у своєму палаці, — відповів граф. — А ось старий палац якраз підійде.

— Я можу його оглянути?

— Безумовно. Даю вам у помічники управляючого.

Оглянувши старий палац, генерал-ад’ютант доповів, що будівля його повністю влаштовує, тільки він просить дозволу винести всі зайві меблі з майбутніх покоїв фельдмаршала.

— Так-так, звичайно, стіг сіна для графа Суворова ми підготуємо, — в’їдливо мовив Потоцький.

Через кілька днів у палаці був прийнятий і сам фельдмаршал. Він стрімко вбіг до вітальні і низько, як блазень, уклонився Потоцькому та Софії.

— Здрастуйте, генерале, — звернувся Суворов до графа Станіслава. — Я правильно назвав ваше звання? От тільки не пам’ятаю, в яких боях ви його отримали.

— Залиште ваші шпильки, фельдмаршале. По-перше, ви не в Петербурзі, а по-друге — краще отримувати звання в мирний час, ніж за кров мирних жителів, видаючи це за військові подвиги, — не втримався від гідної відповіді Потоцький. — Нумо краще говорити про справу, яка вас сюди привела.

Суворов уважно поглянув на графа і ледве стримав себе від подальшої словесної перепалки.

— Де ви збираєтеся розташовувати свої війська? — після паузи запитав Станіслав.

— Для вирішення цього питання мені потрібно провести рекогностування місцевості.

— Ми з графинею запрошуємо вас харчуватися тут, у палаці.

— Дякую, графе, але ваш розпорядок дня мене зовсім не влаштовує: коли ви обідаєте, я вже волію готуватися до нічного сну.

— Як вам буде завгодно, пане. Тоді прошу до мого кабінету — вирішити питання постачання у війська продовольства, одягу і всього іншого. Дуже прошу навести порядок з оплатою, бо з листа, отриманого з Ковеля, знаю, що ваші інтенданти не тільки затримують оплату за продовольство і фураж, а ще й мародерствують, збиваючи замки на коморах, забираючи звідти все, що їм потрібно.

— Так, я це знаю, і не сумнівайтеся, графе, порядок буде наведений.

Суворов хоча й оселився у Тульчині, спочатку досить рідко з’являвся у своїх апартаментах. Армія була розкидана, крім Брацлавської, ще й у Вознесенській, Катеринославській, Харківській губерніях і в Таврійській області. Після об’їзду військ Суворов повернувся до Тульчина в невеселому настрої. Відчувалося, що навіть він не очікував побачити такої безрадісної картини.

— Графе, мені потрібна ваша допомога, — звернувся він до Потоцького.

— Слухаю вас, Олександре Васильовичу.

— Треба підняти всіх лікарів і фельдшерів: смертність серед солдат дуже висока. Тут і епідемії, і погане харчування, а особливо — непридатна до використання вода і сирі казарми.

— З лікарями я вам, звичайно, допоможу. Готовий навіть понад норми надати продукти, особливо цибулю і часник. Та й медикаментами потрібними забезпечу, якщо знадобляться.

— Дякую. Я напишу про вас государині.

— Це зовсім не обов’язково, графе.

— І ще. Я збираюся перебратися ближче до військ до Тиманівки. Хоча від Тульчина туди і недалеко, але щодня долати таку відстань мені вже важкувато.

— Я потурбуюсь про те, щоб там побудували пристойний будинок для вас, Олександре Васильовичу.

— Дякую. І останнє — прошу доступу до вашої бібліотеки.

— У будь-який час, графе.

Людвіг Метцель повернувся з Умані сповнений планів і нарочито поважний. Перепочивши після дороги, попросив господарів прийняти його у вітальні.

Як тільки всі зібралися, Людвіг мовчки почав розвішувати на стінах малюнки і креслення (а малювати і креслити інженер умів чудово).

— Прошу вас, підійдіть ближче, панове. Дещо я вже можу показати. Спочатку розповім про водні системи парку. Це як скелет організму. До нього вже прив’язуватимемо все інше. Я зупинився на чотирьох озерах, які сполучатимуться між собою, але розділятимуться греблями. Джерела, яких тут удосталь, підживлюватимуть ці озера. Водну систему парку я вже розробив і покажу її трохи пізніше. Весь комплекс планую розбити на три частини. Район біля двох нижніх озер утворює англійський парк. Поблизу Червоного озера буде закладено французький парк як противага англійському (з рівними доріжками). Головна алея (у грецькому стилі) разом із бічними нагадуватиме герб Потоцьких Пиляву і пройде від ставка до парадного входу палацу. На перетині алей (посередині Трираменного хреста Пиляви) спорудимо круглий басейн із фонтаном. У палаці зробимо оглядовий майданчик для втіхи гостей. Підземний хід приведе з палацу до одного з гротів і до оранжереї англійського парку. Біля Войтовського озера можна буде спорудити невеликий мисливський будиночок і створити мисливські угіддя.

— Плани у тебе, Людвігу, грандіозні. Однак заманливо! — вигукнув граф Станіслав.

— Не відволікатимемося поки на другий і третій етапи (це справа майбутнього). Повернімося до нашого англійського парку.

— Я вирішив назвати його «Софіївкою». Ти не проти, люба?

Софія зашарілася від щастя.

— Я навіть і не мріяла про це, Стасе.

На очах у грекині з’явилися сльози.

— Так, у жінок вияв і радості, і горя однаковий — сльози в їхніх милих оченятах, — Станіслав підійшов до Софії й обійняв її.

— Мені теж подобається така назва. «Софіївка», — повторив Метцель, — звучить дуже романтично. Я продовжу, з вашого дозволу.

— Почекай секундочку, — Станіслав покликав слугу і розпорядився принести вина. — Цей напій додасть фантазії нашим планам.

— Отже, «Софіївка», — усміхнувся інженер, піднімаючи келих старого угорського вина. — Я вже зачарований місцем, яке ви обрали. Знаєте, чого я зараз боюся найбільше? Порушити гармонію, створену природою. Десятки разів я пройшов по всій території майбутнього парку — з різних точок відкривається новий ракурс, нові можливості одного і того ж місця. Відразу скажу: нам необхідний дуже досвідчений садівник з тонким розумінням законів природи. По-перше, потрібно розсадити дерева залежно від їхньої висоти, з різними відтінками листя в різні пори року, виділити або, навпаки, сховати певні композиції, додати їм потрібну освітленість. По-друге, необхідно поєднати англійські газони з квітковими клумбами, створити казкові куточки для прогулянок, відпочинку. Коротше кажучи, виткати весь килим парку, а це — велике мистецтво. Я хочу, щоб ви, потрапляючи до парку навесні, влітку, восени і взимку, знаходили в ньому щоразу що-небудь нове, незвичайне, відчували всю неповторність кожної пори року, щоб паркові композиції володіли вашою уявою.

— Про садівника не хвилюйся, Людвігу, — перебив інженера Станіслав. — Я сьогодні ж напишу листа до Петербурга Вінченцо Бренні, який зараз працює у спадкоємця російського престолу Павла, з проханням порадити і посприяти у виборі садівника.

— Спасибі, графе. А я, з вашого дозволу, разом із вашим листом відправлю метру свій — з малюнками, кресленнями і деякими питаннями.

— Дуже добре! Вирішено. Але ти збирався ще щось розповісти про свої струмки і фонтани?

— Так, — Людвіг наблизився до малюнків. — Вода з верхнього озера в нижнє (поки назвемо їх так) надходитиме чотирма шляхами.

Інженер вказав на чотири блакитні стрічки, що з’єднували два ставки.

— Перший шлях — це наша річка Кам’янка. Вона стане душею, стрижнем парку, звиваючись по поверхні землі, як Стікс у підземному царстві, поки досягне нижнього ставка. Доріжки для прогулянок прокладемо вздовж річки: вони то наближатимуться до неї, то віддалятимуться, то перетинатимуть річку ажурними містками. Це мої думки, але напевно у вас виникнуть і свої ідеї. А я, з вашого дозволу, продовжу. Нижній ставок доведеться споруджувати в кам’яному плато. Я вже замовив вибухівку і механізми для підйому і переміщення кам’яних брил. Два інших шляхи води зійдуться в нижньому ставку у вигляді противаги — фонтана, розташованого посередині ставка, і водоспаду, що падає з високої скелі. Дивлячись із різних точок парку на цю споруду, можна уявити і два наших «я», які перебувають у постійному протистоянні в кожному з нас — це злети і падіння, боротьба добра зі злом. Насправді, графине, це символізуватиме нижнє небо — Тартар і верхнє — Олімп.

— Але тоді, дорогий наш Людвігу, фонтан повинен бити вгору на висоту скелі, з якої падає водоспад, бо цього вимагає легенда. А без потужного насоса це неможливо.

— У тому-то й річ, що не буде ніякого насоса! — збуджено вигукнув Метцель. — Найбільший у Європі фонтан нам допоможе спорудити її величність фізика і ваш покірний слуга, який придумав цю геніальну ідею.

Метцель навіть зашарівся від задоволення.

— Я не знаю, що відчувають поети, вигадуючи потрібну риму, і фізики, відкриваючи новий закон, але особисто я зазнав надзвичайно гостре фізичне задоволення від своєї ідеї з фонтаном. А все дуже просто: вода по трубі з верхнього ставу, розташованого значно вище нижнього, підводитиметься до каменів, а там ми її стиснемо і примусимо вивергатися вгору.

— Мені складно це уявити, але ви так натхненно розповідаєте, що не повірити вам просто неможливо, — усміхнулася Софія.

— Унизу, під водоспадом, як і належить Тартару, лежатимуть повергнуті Зевсом титани і чудовиська, переможені олімпійськими богами, а далі гроти — притулок богів. (Ми не дамо пропасти жодному каменю, вирубаному з плато для спорудження нижнього ставка!) А одному з гротів я вже придумав назву і навіть намалював його.

— Ось як! — вигукнула Софія. — Цікаво-цікаво.

Метцель розгорнув папір. На ньому був зображений грот, освітлюваний зверху пучком світла. Розходячись конусом, воно висвічувало фігуру людини, що застигла над невеликим прямокутним дзеркалом води.

— Лівіше від майбутнього водоспаду ми виявили джерело. Вода в ньому не просто чиста, мені здається, вона лікувальна. Я надіслав зразки води до Європи на дослідження і сам маю намір у найближчі дні провести хімічний аналіз. Якщо мої припущення виправдаються, доступ до джерела потрібно буде обмежити. А назвемо ми його гротом Нарциса. Нарциса, який, милуючись собою, застиг над водним дзеркалом і перетворився на кам’яну статую.

— Мені подобається, — підтримав ідею Станіслав і поглянув на Софію.

— Невже все це можна втілити в життя? — тихо запитала грекиня.

— Я ще не показав усі схеми майбутнього парку, графине. Ви забули запитати, як вода потрапить до водоспаду.

— Я не хотіла вас перебивати, Людвігу.

— Розміщуючи Тартар, долину Титанів, а потім і Елізіум на поверхні землі, я побачив брак якогось натуралізму підземного царства, так мальовничо описаного вами, графине. Я довго думав і виконав це, здавалося б, нездійсненне завдання. Вода піде під землею, але не по трубі, а тихим потоком по тунелю. Це буде наш Ахеронт. Ви сідаєте в гондолу і потрапляєте до печери або підземелля. Темрява поступово згущується, і ось світло зникає зовсім. Чути тільки звук крапель, що падають зі стелі печери, плескіт води і скрегіт жердини, якою відштовхується гондольєр. Зір загострюється, але погляду нічого вихопити — навколо непроглядна темрява. Раптом удалині з’являється рятівний промінь світла, але це — обман. Це всього лише світловий колодязь, що на мить подарував надію. Таких колодязів буде декілька. І коли ви почнете благословляти небо в надії вирватися з ув’язнення, несподівано виринаєте з темряви до рятівного містичного озера, залитого сонцем. Це дивовижне, чарівне Ахерусійське озеро, з якого два шляхи: або до водоспаду і до Тартару, або до озерної пристані і до Елізіума.

— Людвігу, я в захваті! — вигукнув Потоцький, переходячи на «ви» зі своїм ад’ютантом. — Те, що ви пропонуєте, чудово!

— Графе, але я ще не закінчив! Аплодувати рано, — поважно відповів Метцель. — Між іншим, є певний плюс у тому, що ви доручили проектувати і будувати парк інженеру. У мене виникло ще кілька задумів.

— Слухаємо тебе уважно.

— Я хочу створити у вашому парку два незвичайних грота — акустичний і оптичний.

Метцель лукаво поглянув на Станіслава та Софію.

— Це буде парк, населений героями давньогрецьких міфів, чи підручник з фізики? — сміючись, запитала Софія.

— Одне іншому не перешкода. В акустичному гроті за допомогою труб і порожнеч буде створена спеціальна камера, в якій при різному напорі води можна імітувати і шум моря, і рик лева, і гуркіт грому. Тому його можна назвати Левиним або Громовим гротом.

— Ні, ми його назвемо гротом Каліпсо, — запропонувала Софія. — Німфа Каліпсо жила у прекрасному гроті і надала притулок Одіссею, який потрапив у катастрофу. Мавка обіцяла йому безсмертя, якщо він одружиться з нею, але Одіссей мріяв повернутися до своєї рідної Ітаки. Шум моря, що доносився до грота, вабив його, і якось він зізнався прекрасній Каліпсо, що повертається на батьківщину. Мавка не утримувала Одіссея, зібрала в дорогу і попрощалася з ним. Попутний вітер підхопив пліт Одіссея, і незабаром той досяг берегів острова Ітаки.

— Гаразд, — погодився Людвіг.

— Я дивлюся, ви непогано доповнюєте одне одного, — усміхнувся Станіслав. — Ну а другий грот?

— Другий ми точно назвемо або гротом Аристотеля, або гротом Плінія. Більше двох тисячоліть тому давньогрецький філософ Аристотель писав, що за зірками можна спостерігати вдень з глибокої печери. А трохи пізніше римський вчений Пліній повторив цей висновок, замінивши печеру колодязем. Я в цьому не зовсім упевнений, бо недавно в Умані опустився в тридцятиметровий колодязь, але зірок не побачив — може, глибина була недостатньою, а може, діаметр колодязя не відповідав потрібному. Але я ще поекспериментую.

— Це так романтично! Уявляєш, Стасе: в яскравий сонячний день ми з гостями спускаємося до підземелля і показуємо їм цілу пригорщу зірок у небі. А небо розміститься прямо на верхівці глибокого колодязя! Людвігу, ви — молодчина, дайте я вас розцілую.

— Ну от, я так і знав, — «грізно» вимовив Потоцький. — Творчий союз поступово перетворюється на любовний.

Метцель трохи зніяковів.

— Ну, гаразд, ти справді заслужив поцілунок найвродливішої жінки Європи.

Софія поцілувала Людвіга, а той з незворушним виглядом мовив далі:

— Залишилося розповісти про четверту блакитну стрічку води, яка витікає з верхнього ставка. Її вода надходитиме по трубі до басейну, побудованого на невеликому півострові біля водоспаду. Мені здається, там потрібно спорудити величний фонтан Посейдона. Проект повністю ще не визрів у мене в голові, але головне — закласти таку можливість технічно, а потім ми реалізуємо будь-яку ідею. Ось, здається, і все, — закінчив Людвіг і підняв свій келих.

Якось червневого ранку, заздалегідь домовившись зі Станіславом прогулятися верхи, Софія не вийшла до сніданку. Стурбований граф негайно піднявся до своєї коханої.

Софія лежала в ліжку й усміхалася.

— Уставай, моя лінивице, мало того, що ти проспала сніданок, проспиш усю красу літнього ранку.

— Ні, коханий, я зовсім не проспала сніданок — у мене зник апетит, і для цього є дуже вагомі причини.

— Цікаво, що могло змусити мою кохану жінку відмовитися від ранкової прогулянки?

— Я можу тобі сказати це тільки на вушко.

Станіслав обійняв Софію і прошепотів:

— Слухаю тебе, моя богине.

— Твоїй богині Бог послав дитинку, і сьогодні вона вперше дала про себе знати, — Софія притиснула руку Станіслава до свого живота. — Судячи з поведінки, це буде дівчинка, і вона сама хоче передати привіт своєму таткові. Станіслав відчув легке тріпотіння під своєю рукою. Від щастя граф підхопив Софію на руки і закружляв.

Прогулянки верхи довелося тимчасово припинити. Майбутні батьки вибрали ім’я для дочки. Фактично без суперечок вирішили назвати Оленою.

Маля народилося наприкінці жовтня і відразу стало улюбленицею не тільки батьків, а й дітей як Софії, так і Жозефіни.

В один із похмурих осінніх днів до Потоцького прибув кур’єр з депешею. Граф неспішно розкрив конверт і раптово зблід. Потім різко підвівся і рішуче попрямував до свого кабінету. Почекавши кілька хвилин, Софія, насилу стримуючи хвилювання, побігла слідом за ним.

— 6 листопада раптово померла імператриця Катерина II, — Станіслав передав Софії депешу. — Новина конфіденційна, від моїх друзів. І поки немає офіційного повідомлення, не поширюватимемо цю звістку.

— Я не любила імператрицю, втім, які вона мене, хоча час від часу і надавала мені деякі знаки уваги.

— Моє ставлення до неї також було неоднозначним: захоплення її прогресивними поглядами і діяннями, великодушним відношенням до моєї сім’ї змінило розчарування, якщо не сказати більше, коли вона вступила в змову з австрійцями та пруссаками при розділі Речі Посполитої.

— Але тепер при владі буде великий князь, а у вас із ним, наскільки я знаю, приємні стосунки?

— Так, я знайомий з Павлом та його дружиною вже п’ятнадцять років, навіть інколи листуюсь із ним. Свого часу я рекомендував Павлу Вінченцо Бренну, і спадкоємець залишився задоволений архітектором і кілька разів дякував мені. Але тепер, коли у нього з’являться турботи значно важливіші, ніж будівництво палацу, великий князь навряд чи згадає про мене. Втім, я і не претендую на це.

Але Потоцький помилявся. Незабаром з Петербурга прийшло циркулярне повідомлення про вступ на престол Павла І із повелінням прийняти присягу, а слідом за ним і лист, написаний генерал-прокурором князем Куракіним, в якому той повідомляв, що імператор присвоїв графу Станіславу Потоцькому звання генерала від інфантерії і запрошує його в будь-який зручний момент відвідати Петербург, де государ буде радий бачити графа.

Нарешті, в січні 1797 року до Тульчина прибув імператорський фельд’єгер, що доставив Потоцькому маніфест про майбутнє коронування імператора Павла та запрошення взяти участь у цій церемонії, призначеній на квітень 1797 року.

«По вступу нашому на прабатьківський наш імператорський престол, — оголошував імператор в маніфесті, — ми першим обов’язком вважаємо принести жертву подяки Всемогутнього, що володіє царствами людськими, і наслідуючи з достойною подякою прикладам древніх царів ізраїльських, потім православних грецьких імператорів, також благочестивих предків наших самодержців Всеросійських і інших християнських государів, сприяти новій заставі благодаті Господньої покладанням на себе корони і священішим миропомазанням, припускаючи, за образом тих же грецьких православних та інших християнських володарів, удостоїти коронування і нашу люб’язну дружину Імператрицю Марію Федорівну, що з Божою допомогою в першопрестольному нашому граді Москві в квітні наступаючого 1797 здійснитися має».

— Збиратимемося до Москви, — оголосив своє рішення Софії Станіслав. — Павло дуже любить церемонії, а церемонія коронації, вважай, найголовніша в його житті. Та й засиділися ми з тобою на одному місці, кохано.

— Ти маєш рацію, відмовляти коронованій особі не зовсім пристойно, до того ж ми з тобою, Стасе, ще такі молоді, і пристрасть до подорожей у нас не вичерпалася. А я ще ніколи не бувала в Москві.

— Мене там чудово приймали. У той час, коли ми з тобою були в розлуці, і лише листування скрашувало наше розставання, мене запросив до свого Останкіна граф Шереметєв. І хоча мені було не зовсім з руки їхати до Тульчина через Москву, я був не в змозі відмовити йому. Граф Шереметєв напередодні закінчив будівництво свого театрального палацу, і на кінець липня планувалося його урочисте відкриття.

— І як?

— Граф Микола Петрович зустрічав мене гарматною пальбою і роговою музикою.

— Я не про зустріч питаю, — усміхнулася Софія. — Вам, чоловікам, аби з гармат постріляти — просто обожнюєте зовнішні ефекти.

— А про що ж ти хотіла дізнатися? — образився Потоцький.

— Ти, здається, говорив про театр.

— О театр! Театр граф відбудував чудовий! Щоправда, він нічим не перевершує наш тульчинський, але це і зрозуміло — адже і там свою руку доклав наш вельмишановний Бренна. Сам палац повністю дерев’яний, від стін до колон. Але так майстерно оштукатурений, що справляє враження кам’яного. А колони всередині зали взагалі зроблені з картону, але розписані під мармур.

— І що, там усе несправжнє?! — здивувалася Софія.

— Не зовсім так, дорога. Театральні машини справжні, і дуже добрі. Граф виписав їх з Парижа. Так що в цьому він хоч і не обійшов мене, але все одно молодець.

— А трупа?

— Трупа повністю складається з кріпаків графа. А до своєї головної актриси — до речі, досить вродливої і талановитої дівчини — граф, по-моєму, нерівно дихає. Утім, може, мені це і здалося. А коли я виїжджав, Микола Петрович наказав усю дорогу від садиби до Москви висвітлювати смолоскипами і палаючими бочками зі смолою.

Наприкінці лютого до палацу Потоцьких несподівано прибув Суворов.

— Ось, графе, приїхав з вами попрощатися.

— Ви вже вирушаєте до Москви на коронацію?

— Ні, куди там! Отримав від імператора повну відставку. Їду до своїх кобринських сіл.

— Я здогадуюсь, що причиною тому послужила ваша непокора Павлу Петровичу.

— Швидше за все так. Я старий солдат, і переучувати мене пізно. Але історія нас розсудить, — підморгнув Потоцькому Суворов. — Дякую за прийом і турботу. Прощавайте.

Від’їзд до Москви призначили на початок березня. Станіслав вирішив узяти з собою двох синів — дванадцятирічного Жерослава і десятирічного Станіслава.

— Чоловіки повинні звикати до таких подій, — пояснив своє рішення граф.

— А що робитимемо з нашими крихітками? — запитала Софія.

— У Росії в цей час ще дуже холодно, та й бездоріжжя страшне. Не ризикуватимемо, залишимо їх у Тульчині.

— Може, хоча б перевеземо їх до Умані, — попросила Софія. — Так вони з нами побудуть довше, і коли повертатимемося, побачимося з ними раніше.

— Я не заперечую, хоча один день нічого не вирішує.

Усю дорогу до Умані Котуля і Ніколюшка провели в кареті Софії і Станіслава. П’ятимісячна Хеленка з годувальницею їхала в іншій кареті. Сини вже підросли, все навколо сприймали з інтересом, і батькам доводилося постійно відповідати на їхні нескінченні питання. Звичайно, не обійшлося і без виховних окриків — аж надто спритними були малюки.

Але коли настав час розставання, діти несподівано притихли, а потім заплакали, не бажаючи відпускати батьків. У Софії защеміло серце. Недобре передчуття охопило її, нудота підступила до горла. Але вголос графиня нічого не сказала, намагаючись відігнати від себе важкі думки.

Москва зустріла наших мандрівників сильними морозами. І хоча у Софії було три шубки, Станіслав умовив її купити ще одну. Розкішна шуба з чорного соболя настільки йшла грекині, що втриматися від покупки було просто неможливо. Станіславу теж було приємно і почесно зробити цю покупку — соболь завжди вважався символом розкоші і багатства. Софія, як і раніше, була прекрасна, і хоча місто готувалося до коронації імператора Павла, наша пара на час затьмарила цю подію. Потоцькі зі своїм численним почтом зняли пристойний будинок на Тверській.

15 березня Павло І зупинився біля Москви в Петровському шляховому палаці. В’їзд імператора до Москви був призначений на Вербну неділю, 29 березня. Сама коронація повинна була відбутися 5 квітня, на Великдень.

— Павло хоче підкреслити божественність царської влади, — Станіслав похитав головою.

— Схоже, недарма свій в’їзд до Москви він призначив на день входу Христа до Єрусалима, а коронацію — на день Великого Воскресіння: хоче показати свою наближеність до Бога, — додала Софія.

— На жаль, кохано, в церемоніальному кортежі візьму участь я один, без тебе. Імператор сам в’їжджатиме верхи на коні і побажав, щоб чини, які його супроводжуватимуть, також були верхи.

— Він здорово ризикує, адже багато хто з придворних вважають за краще їздити в кареті і невпевнено тримаються в сідлі.

— Але ти не переймайся: з вікон нашого маєтка буде чудово видно всю церемонію в’їзду імператора, та й у теплі спостерігати приємніше, ніж на холоді.

— Це виключено, Стасе. Я неодмінно повинна взяти участь у цій ході. Врешті-решт, нова шубка не може в цей день припадати пилом у шафі.

Софія грайливо поглянула на свого коханого.

— Це, звичайно, головний аргумент, — засміявся граф Станіслав. — Я зовсім не врахував, що у тебе в кишені покер. До речі, серед гостей Павла буде Станіслав Август. Імператор наказав підготувати для нього маєток генерал-губернатора на Тверській, неподалік від нашого будинку.

— Скільки ж років нашому колишньому королю?

— По-моєму, 65. Хоча, може, я і помиляюся на рік, не більше.

29 березня, незважаючи на сильний мороз, жителі Москви висипали на вулиці і зайняли місця вздовж усієї дороги, на балконах і навіть на дахах будинків від Петровського палацу до Німецької слободи, куди повинен був проїхати Павло зі своїм почтом. Станіслав Потоцький у генеральському мундирі виступав попереду імператора у товаристві знатного дворянства. Софія їхала в кареті з гербом Потоцьких, за каретами статс-дам, камер-фрейлін і гофмейстерин. П’ять нових тріумфальних арок були побудовані до приїзду імператорської родини, а старі відреставровані. В’їзд імператора до міста супроводжувався церковними дзвонами у всіх храмах і пальбою із 71 гармати.

Як і припускав граф Потоцький, процесія раз у раз зупинялася: придворні чини, не справляючись з управлінням кіньми, втрачали свої ряди, вносячи плутанину у рух усього ескорту. А декількох франтів, легко одягнених (щоб покрасуватися перед дамами), після прибуття до Слобідського палацу знімали з коней закляклими.

Коронація відбулася 5 квітня, у Великдень. Павло Петрович дуже довго чекав цієї події. Як він мріяв про цей день, будучи стільки років в опалі у своєї матері! Він розробив до найдрібніших подробиць сценарій не тільки цього дня, а й усіх подальших. Він один знає, як керувати цією країною, він один розуміє, що потрібно його бідному народові. Тисячі прочитаних книг, численні суперечки з дружиною Марією Федорівною — усе це привело його до логічного розуміння подальшого життя. Він знав, що прихильників корінних перетворень (як він вважав) у нього поки небагато, але все буде настільки просто і ясно, що вони обов’язково з’являться. А поки…

На коронації, що проходила в Успенському соборі, імператор був у військовому мундирі зі шпагою, в напудреній перуці з косичкою. Софія та Станіслав отримали спеціальні запрошення і перебували неподалік від імператора. Після читання Євангелія архієреї винесли далматик з малинового оксамиту і наділи його поверх мундира Павла І.

— Ого, — тихенько вимовив на вухо Софії Станіслав, — у далматик (опліччя) вбирали імператорів Священної Римської імперії і французьких королів під час коронацій. І ще Христос на іконах зображується у далматику.

Поверх далматика на плечі імператора накинули порфіру — плащ із багряного шовку, підбитий хвостатим горностаєм. Граф Безбородько виніс корону, яку Павло сам надів на себе. Почалося вінчання на царство, яке проводили новгородський митрополит Гавриїл і московський митрополит Платон. Потім імператор, сидячи на престолі, закликав до себе імператрицю. Марія Федорівна опустилася перед ним на коліна. Павло зняв із себе корону, доторкнувся нею до голови Марії Федорівни, а потім поклав на голову дружини малу корону.

Після чину коронування Павло прочитав маніфест про престолонаслідування, згідно з яким влада передавалася спадкоємцям по чоловічій лінії і тільки за їх відсутності — жінці-спадкоємиці.

Після церковного торжества в Кремлі відбувся військовий парад, яким командував сам Павло І.

На третій день після коронації Станіслав та Софія отримали запрошення до Кремля — Павло І приймав вітання.

Знаючи пристрасть імператора до архітектури, Станіслав заздалегідь виписав з Італії кілька рідкісних книг і альбомів, яких, як він сподівався, у Павла не було.

Софія дуже хвилювалася: завтра вона виходила у світ незрозуміло в якому чині. Точніше, в чині коханки та матері незаконнонароджених дітей графа Станіслава Потоцького. Вона розуміла, що будуть засуджуючі погляди, навіть спроби образити, але Станіслав заспокоював її як міг. Але ж і йому було непросто.

Потоцький вирішив іти на прийом у військовому мундирі, а от Софія довго вагалася, який наряд їй одягнути. Зрештою, увійшовши до кімнати Софії, граф завмер у захваті. Поверх сукні з глибоким вирізом на грудях була одягнута накидка з хутряним коміром. Вона була настільки витончена, що створювала єдиний ансамбль із сукнею. Своє розкішне кучеряве волосся Софія обвила світлим шарфом, як тюрбаном. Волосся, падаючи на хутряний комір, ніби сперечалося: що гарніше? Софія зловила захоплений погляд Станіслава, усміхнулася і ласкаво звернулася до нього:

— Залишилася маленька деталь, mon ange. Тобі належить вибрати, що прикрасить прекрасну шийку твоєї коханої.

— Я, право, в розгубленості, Софі. Таку шию потрібно прикрашати тільки поцілунками.

— Хитрун, ти вправно вийшов з непростої ситуації. Ваші слова, графе, змушують мене забути про прийом у Кремлі і запропонувати вам докладніше показати цей вид прикрас, а вже поверх них я одягну коштовності.

— Із превеликим задоволенням, графине.

У Кремлі в глибині величезної зали Станіслав та Софія побачили імператора з імператрицею, а поряд з ними — колишнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа.

— Генерал Потоцький із синами і графиня де Вітте!

Усі четверо пройшли через усю залу під пильними поглядами придворних, що стояли уздовж стін.

— Ми щасливі знову бачити вас, графе, — почули вони голос Павла.

— А з вами, графине, ми востаннє зустрічалися, здається, в Таврійському палаці. Виглядаєте ви розкішно — кохання завжди перетворює жінку на красуню, — імператриця Марія Федорівна навмисно згадала про Таврійський, щоб підкреслити, що там Софія була з іншим кавалером.

Софія підвела голову і побачила по обличчю Павла, що ця згадка була неприємнішою імператору, ніж їй самій.

Після привітань та вручення подарунків Станіслав із синами і Софія відійшли до натовпу придворних.

Павло І нахилився до Станіслава Августа і запитав:

— Вітте… Здається, він перебуває у нас на службі генералом?

— Так, він після батька спадкоємно отримав начальство над Кам’янецькою фортецею. І цей обов’язок виконав сумлінно. До того ж, користувався славою вправного інженера.

— А потім він став рогоносцем цієї красуні панни Вітте?

— Так, ваша величносте.

Через тиждень після коронації Софія захотіла додому.

— Станіславе, милий, я так скучила за нашими дітьми!

— Софі, потерпи ще трохи. Граф Шереметєв влаштовує велике свято у себе в Останкіні під Москвою і запрошує весь двір.

— Гаразд, але дай слово, що наступного ж дня після свята ми вирушимо до України.

— Я не даватиму слова, дорога, адже і сам скучив не менше за тебе.

Кортеж із гостями (їх налічувалося більше трьохсот) наближався до Останкіна. Микола Петрович Шереметєв обіцяв Павлу І продемонструвати щось незвичайне, тому всі перебували в передчутті цього дива.

Граф Шереметєв особисто зустрічав імператора в кількох кілометрах від маєтка.

— Ваша величносте, залишилося зовсім небагато, палац — за цим гайком.

— Але чому дорога, що веде до палацу, така вузька? — невдоволено спитав імператор. — Боюся, царський поїзд відчуватиме незручності при під’їзді. Адже ви, графе, напевно, не приймали ще у себе такої кількості гостей. Та і з архітектурної точки зору (а ми, повірте, розуміємося на цьому) потрібен просторий в’їзд, що підкреслює красу і велич палацу.

— Винний, ваша величносте, — потупив очі Шереметєв. — Спробую виправити цей недолік.

— Раніше треба було думати, графе.

Граф Шереметєв змахнув рукою, і як за помахом чарівної палички, дерева вздовж дороги почали падати, розширюючи в’їзд. Погляду гостей несподівано відкрилася чудова панорама палацового ансамблю. Тільки тепер усі побачили, що біля кожного дерева стояла людина, а самі дерева були заздалегідь підпиляні.

— Здивував, Миколо Петровичу, здивував. Навіть, я б сказав, захопив, — від душі розсміявся Павло.

— А я так злякалася, — шепнула Софія Станіславу.

— Думаю, це не остання вигадка графа. Микола Петрович дуже любить усілякі перетворення. Головне, mon bon ami, ти побачиш у театрі.

Гордістю графа Шереметєва був театр. Невеликий, але затишний, він уміщував близько трьохсот глядачів. У цей вечір ставили оперу «Самнітські шлюби» (п’єсу не нову, яку вже багато разів грали на сцені).

— Усе тут вражає! — захоплено вимовила Софія.

— Тим не менш, тут багато бутафорського.

— І в ролі Еліани теж кріпосна?

— Я тобі скажу більше — це фаворитка графа Шереметєва Парасковія Жемчугова.

— Жемчугова?

— Узагалі-то вона Ковальова, але граф вирішив дати всім своїм акторам псевдоніми за назвами дорогоцінних каменів. От і вийшли Алмазова, Гранатова, Ізумрудов. А Парасковію він мріє зробити своєю дружиною.

— Ну що ж, коханню не накажеш, — зітхнула Софія і притулилася до плеча Потоцького.

Граф Шереметєв таки зміг здивувати своїх гостей ще раз. Після закінчення вистави господар влаштував бенкет в Єгипетському павільйоні. Не минуло й години, як граф запропонував усім повернутися до театральної зали. Ефект був таким, які очікував Шереметєв — загальне захоплення. Театральна зала перетворилася на величезну бальну залу. Незбагненним чином зникла сцена, змістилися колони, стіни розсунулися, а то й зовсім зникли, кришталева люстра опустилася, і навіть підлога вирівнялася, хоча ще недавно партер був нижче сцени.

Софія та Станіслав читали в очах багатьох запрошених німе запитання: «Як це все могло статися?» І хоча Потоцькому не потрібно було у себе в Тульчині робити такі перетворення (місця вистачало і для театру, і для банкету, а вже бальна зала була побільше цієї), тим не менш і вони з Софією були здивовані. Потоцький чудово уявляв, на що здатні театральні машини. У нього в палаці вони могли в лічені хвилини змінити сцену до невпізнання.

Уся дорога назад до Москви була висвітлена палаючими смоляними бочками.

Наступного дня почалися збори додому, до України. Несподівано Станіславу доповіли, що прибув гонець з Умані. Весь заляпаний брудом весняних доріг, з червоними від недосипу очима, кур’єр усім своїм виглядом не віщував нічого доброго.

Граф швидко розірвав конверт і почав читати листа. Очі його відразу наповнилися сльозами.

— Стасе, що трапилося? — не намагаючись стриматися, скрикнула Софія. — Щось із дітьми?

Станіслав ствердно кивнув головою. По його погляду Софія зрозуміла, що сталося найстрашніше.

— Хто? — закричала вона. — Хеленка?

Граф мовчав.

— Костуся?

Страшна тиша зависла в кімнаті.

— Ніколюшка? — нервове напруження Софії досягло межі.

Граф, подолавши себе, прошепотів:

— Усі троє.

У Софії попливло перед очима, і вона непритомна звалилася на підлогу…