Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 21. Життя триває (1802–1806)

Минуло два роки, і в травні 1802 року до Тульчинського палацу як завжди почали з'їжджатися гості. Приводів було декілька, і головний — п’ятдесятиріччя графа Потоцького.

Станіслав з дитинства любив травень, і не тільки тому, що в цьому місяці він народився. Він уже не пам’ятав причини, але саме в травні ще в Кристинополі у Потоцьких збиралися всі родичі та друзі родини. Карнавал, що завжди супроводжував ці зустрічі, до цих пір залишався найяскравішим спогадом його дитинства. Граф підтримував цю традицію і хотів, щоб її продовжили і його діти. Травень Потоцький любив ще й тому, що сама природа подбала про це: квітучі сади, ніжна, ще не займана спекою зелень, ласкаве сонечко, теплий дощ, який часто супроводжувався грозою, любовний спів птахів, що прилетіли з півдня, різнобарв’я полів, земля, яка прийняла перше весняне тепло і від того дихає чимось невловимо свіжим, і небо, же буває таким блакитним тільки в травні.

Радісний дитячий сміх заповнював у ці дні всі приміщення палацу. Станіслав заздалегідь просив підготувати фрукти, солодощі, іграшки і розкласти їх у різних шафах. Під час гри з дітьми (у графа це був цілий ритуал) він несподівано діставав сюрприз із шафи і вручав щасливій дитині. Знаючи схильність дітей до неприйняття у великих дозах фруктів, граф ніколи не давав одній дитині більше однієї груші або апельсина, і з часом багато хто з цих уже дорослих малюків у мемуарах писали, що Потоцький був скупий.

Насправді щедрість графа вражала: всі гості не лише могли жити за кошт господаря скільки їм було завгодно, й самі приймали гостей, мали свій екіпаж і ще безліч привілеїв.

Але дитяча пам’ять дуже вибіркова…

Молодь карнавал приваблював можливістю блиснути у товаристві, що збиралося з усіх кінців Європи. Різноманітність мов, шелест суконь, блиск мундирів, тонкі натяки, млосні погляди, вихрові танці, гуляння під місяцем, освідчення в коханні — все це виплескував Тульчин у травневі дні.

Після свята, влаштованого в «Софіївці», графині Софії хотілося подарувати чоловікові щось оригінальне і водночас дуже зворушливе. Знаючи любов Станіслава до свого театру, графиня сама займалася репертуаром, декораціями, була присутня на репетиціях.

На початку року Анатолія Федорка відправили до Відня (а якби знадобилося, то й далі) з метою підібрати оригінальну п’єсу для святкування ювілею графа. Південний темперамент грекині вимагав чогось монументального, величного, гідного цієї, як вважала Софія, великої людини, люблячого батька, творчої натури.

Залишимо на час приготування до дня народження графа Потоцького і глянемо, які події відбулися з нашими героями за два роки після відкриття «Софіївки».

Головною подією, поза сумнівом, стало народження у Софії та Станіслава дочки. Графиня виконала свою обіцянку, дану Станіславу в «Софіївці», і рік тому народила прекрасну дівчинку. За бажанням графа (а графиня і не заперечувала) їй дали ім’я Софія.

Якщо маленька Софія тільки починала свій життєвий шлях, то Октавія, п’ятнадцятирічна донька Станіслава і Жозефіни, готувалася до весілля з Яном Свейковським, сином Леонарда Свейковського — воєводи подільського. Весілля повинно було стати завершенням травневих свят. Свейковські, будучи сусідами Потоцьких, жили у Шпикові в добротному замку на березі річки. Але Станіслав хотів, щоб молодята після весілля неодмінно в’їхали до свого палацу. І коли наприкінці 1800 року Октавії зробили пропозицію, чудове містечко на мальовничих берегах Південного Бугу Печера відразу перетворилося на будівельний майданчик.

Архітектурне планування палацу Октавія вирішила відразу.

— Батьку, я звикла до нашого палацу в Тульчині і хотіла б мати щось подібне в Печері.

— А що скажеш ти, Людвігу? — звернувся Потоцький до Метцеля.

— Як завжди, місце вибране дуже мальовниче, — задумливо мовив інженер. — І парк уже майже готовий.

Він своє завдання зрозумів…

До весілля палац встигли побудувати.

У той час, коли навесні 1801 року Софія готувалася народити дочку, з Петербурга надходили новини одна цікавіша за другу.

Спочатку прийшла звістка про передчасну кончину від апоплексичного нападу імператора Павла І, але граф N*, який проїжджав через Тульчин, повідомив, що імператор був убитий — більше того, його син Олександр до певної міри сприяв цьому.

Як не дивно, важче за всіх пережив убивство Павла Юрій, якого імператор свого часу вислав з Петербурга.

— Імператор був милостивий до мене, — зітхнув Юрій, — навіть кілька разів пробачав мене. Хоча його примхливість і вимогливість, щоб усе робилося тільки так, як він надумав, часто виводили наближених до двору з себе.

— Павло Петрович був цікавим співрозмовником і непогано розумівся на архітектурі, — задумливо мовив граф Станіслав, згадуючи свою зустріч з імператором у Вишнівці.

— Цікаво, з якими почуттями Олександр посів престол, на якому були по-звірячому вбиті і його дід, і його батько? — запитала Софія.

— Так, у Росії важко довго всидіти у царському кріслі, — відповів їй Станіслав.

У березні 1802 року Станіслав Потоцький почав оформляти ще одну справу — купівлю у Вінцентія Потоцького Ковалівки і Немировського ключа з безліччю селищ, що належали останньому.

— Стасе, — обережно зауважила Софія, — чи не занадто ти розпорошуєшся у витратах? Ти ж сам казав, що необхідно дещо стримати грошові витрати і зробити хоча б невеликі заощадження.

— Так, люба, саме так я і говорив. Якщо чесно, Софі, боргів у нас зараз дуже багато. Ми вже витратили 15 мільйонів на «Софіївку». Будинок і парк у Печері обійдеться мільйонів у вісім. Вінцентій просить за свої маєтки шість із половиною мільйонів. Гроші колосальні. Але я чомусь абсолютно спокійний. І не тільки тому, що нові придбання належатимуть дітям, я впевнений, що ми з тобою впораємося з цими проблемами: я отримав кредити в банках Києва і Петербурга під порівняно невеликі відсотки. В маєтках Вінцентія налагоджене виробництво рушниць і шабель, а на мануфактурах виготовляють і килими, і скатертини, і ще безліч усякого дріб’язку. У Ковалівці кінний завод щорічно приносить великий прибуток. Ліси й сади ми з Вінцентієм висаджували одночасно, і взагалі майже все він робив за моїми порадами. Гроші повинні працювати! Я маю намір написати листа імператору Олександру з реальною пропозицією.

— Ти знову щось придумав, mon ange?

— Усе як завжди дуже просто, мій друже. Пройдімо до бібліотеки.

У бібліотеці граф Станіслав розгорнув карту України.

— Одеса! Саме це місто зараз у центрі всіх моїх поривань. Уже зараз і я, і Любомирський, і Чарторийський готові набагато збільшити потік товарів через одеський порт. Насамперед, це пшениця, мед, мануфактурні вироби. І якщо побудувати там великий порт, усі ці товари потечуть і до твого рідного Константинополя, і до Греції, і далі, далі — до Італії, Франції, Гамбурга… А нам Одеса цікава ще й тим, що вантажі туди можна доставляти по Дністру. Ось тут, — Станіслав показав на карті, — у Ямполі, ми побудуємо причал для прийому і відвантаження товару, і тоді кораблі (а це, думаю, будуть галери) зможуть швидко і дешево переправляти товари до Одеси!

— Ти зараз більше схожий на навіженого хлопчиська, ніж на п’ятдесятирічного чоловіка, — усміхнулася Софія.

Незабаром з Європи прибув Анатолій Федорко. Графиня Софія, не давши йому відпочити, відразу ж призначила зустріч у театрі.

— Графине, мені, здається, вдалося виконати завдання, яке стояло переді мною, — із запалом почав капельмейстер. — У Відні зараз новий король музики — молодий композитор і піаніст Людвіг ван Бетховен. Його музика чудова, слухати її — одне задоволення. До того ж, кажуть, зараз він закоханий, і це додає його музиці пристрасті і роздумів, а іноді й смутку.

— Що ж цікавого і, головне, доречного ти привіз, милий Анатолію? — з нетерпінням запитала Софія.

— «Творіння Прометея, або Влада музики і танцю».

— Звучить заманливо.

— Цей балет Бетховена вперше був представлений публіці у минулому році в придворному театрі і до цих пір має нечуваний успіх. Лібрето і хореографію розробив Сальваторе Віта. Коли два справжніх майстри збираються разом, виходить справжній витвір мистецтва.

— Розкажи хоч удвох словах про балет…

— Прометей, переслідуваний Зевсом, крізь бурю, грім і блискавки пробирається на землю з палаючим факелом, викраденим на Олімпі. З глини він ліпить статуї чоловіка й жінки і намагається оживити свої творіння небесним вогнем.

І вони оживають! Але радість Прометея передчасна — вони абсолютно бездушні, байдужі до всього, що відбувається навколо. Прометей вирішує знищити їх, але йому вчасно приходить рятівна думка: відвести їх на Парнас, де Аполлон і музи спробують перетворити їх на людей. І, — о диво! Гармонія музики і танцю пробуджує у творіннях людські почуття! Але Терпсихора і грації влаштовують їм випробування. Танець війни спонукає їх бажання узятися за зброю, щоб таким чином домогтися слави і почестей. Ніщо людське їм не чуже. На сцену виходить Мельпомена. Муза трагедії звинувачує Прометея у тому, що він створив людей, які так швидко піддалися азарту руйнування, і вражає його мечем. Творіння Прометея страждають над бездиханним тілом свого творця. З’являються життєрадісна муза Талія і бог природи Пан, які оживляють Прометея. Радості немає меж. Балет завершується веселощами і танцями.

— Гарно, — задумливо промовила графиня Софія. — А ти знаєш, Анатолію, я бачу в образі Прометея графа Станіслава. Всіх своїх дітей граф обожнює і в кожному хоче бачити особистість.

— У такому разі, графине (прошу не прийняти це як лестощі), ви для графа — Талія, яка вдихнула в нього друге життя після всіх неприємностей, уготованих долею.

— Ти так вважаєш? Просто мені дуже добре з графом, а йому зі мною. От і вся філософія.

Анатолій підійшов до рояля і торкнувся клавіш. Зазвучала повільна, дивно прониклива мелодія.

— А цей твір я привіз вам, — не відриваючись від рояля, мовив Федорко. — Бетховен назвав його Sonata Quasi una Fantasia.

Зачарована Софія, боячись «злякати» музику, зробила знак грати далі…

Анатолій зняв руки з клавіатури, і ще якийсь час у залі стояла тиша. Софія намагалася зрозуміти почуття, що охопили її. Напевно, простіше за все було б зааплодували або навіть вигукнути що-небудь банальне, прийняте в театрі, але графиня мовчала, прислухаючись до останніх музичних звуків, що ніби зависли в повітрі. Вона була впевнена, що Станіслав дуже тонко оцінить цю сонату в її виконанні. Більш того, жіноче чуття підказувало, що ніжна, романтична душа чоловіка чекає саме такого фіналу у величезній черзі привітань, подарунків та інших атрибутів його ювілею.

— Анатолію, — Софія намагалася стримати хвилювання, — ви (несподівано для музиканта вона перейшла на «ви») не просто впоралися зі своїм завданням, — ви володієте величезним даром музичного втілення прекрасних людських стосунків, званих коханням.

— Ваша світлосте! — капельмейстер опустився на коліно і припав до руки Софії. — Для такої жінки, як ви, і для графа хочеться зробити неможливе. До речі, я запросив на виставу трьох солістів з Відня. Вони очікують тільки мого листа. І якщо на те буде ваша воля, я готовий його надіслати.

— О звичайно! Ніяких заперечень, будь-яка сума, що вони запросять, негайно буде виплачена.

Графиня ще довго обмірковувала, де ставити балет — у театрі чи в павільйоні на острові за палацом. Другий варіант здавався їй романтичнішим і оригінальнішим: теплий вітерець, віддзеркалення вогнів і зірок у воді ставка, можливість використання човнів або плотів — усе це сприяло б особливому сприйняттю музики і танців.

Ідея була не нова, подібний театр Софія бачила у гетьмана великого литовського Михайла Казимира Огінського в Слонімі. «Плавучий театр» на баржах гетьман влаштовував улітку на каналі біля палацу.

І все ж переміг затишок театру, і в цьому графиню переконав Анатолій Федорко.

Свята тривали кілька днів. «Вівати», бали, феєрверки, полювання, вино і шампанське рікою…

Граф Станіслав був просто щасливий. Щасливий, що приїхали всі діти, хто з чоловіками, хто з дружинами. Щасливий, що приїхали родичі, друзі.

З роками ми стаємо сентиментальні і хочемо отримати від своїх близьких хоч трохи уваги у відповідь на вкладену в них нашу любов, турботу.

У день народження у Станіслава було передчуття, що має статися щось дуже приємне і несподіване. Упевненості в цьому надавали і погляди Софії — ті жіночі погляди, які говорять часом більше, ніж слова.

Після святкового обіду гостей запросили до театру. Граф Станіслав очікував почути легку музику і побачити веселенький балет. Але перші звуки увертюри змусили його налаштуватися на серйозний лад. Слідом за графом затихли і глядачі, вражені тим, що чують щось нове, незвичайне. Софія крадькома поглянула на чоловіка — він був поглинений тим, що відбувається на сцені.

Актори старалися з усіх сил. Пантомімічні, незграбні рухи творінь Прометея, які були статуями на початку вистави, перетворилися на життєрадісні пасажі й енергійно-польотні соло подяки.

З останніми звуками музики зал вибухнув громом оплесків!

— Стасе, це ще не все, — Софія загадково усміхнулася і зробила знак Анатолію.

За мить на сцені з’явився рояль. Не відпускаючи руки свого коханого, Софія підійшла до роялю, сіла за інструмент, а Станіслава посадила поруч.

— Я спеціально посадила тебе ближче, тому що цю музику потрібно слухати вдвох, відчуваючи подих одне одного. У ній я почула і кохання, і ніжність, і пристрасть, і тугу — все, що відчувають люблячі серця.

— Це було неперевершено! — вигукнув щасливий Станіслав, коли Софія закінчила виконувати сонату, яку в майбутньому назвуть Місячною.

Гостей чекав барвистий феєрверк на воді, а наші герої тихенько усамітнилися.

— Я не хочу здатися дещо дурненьким, хоча кохання робить чоловіка саме таким, — мовив Станіслав, цілуючи руки Софії. — Але сьогодні я в черговий раз переконався, що кохання існує. І чим довше ми разом, тим більше я захоплююся тобою, мила Софі. Ми обоє кинули виклик долі, і вона повернула нам усе сповна. Я не знаю, що ти знайшла в мені, але ти для мене — втілення добра, ласки, розуміння, хтивості. Звичайно, всі літа прекрасні, всі люди повинні пережити свої любовні пригоди, випробувати невідомі їм досі почуття фізичної і духовної близькості, але тільки в зрілості можна зрозуміти поезію і гармонію життя повною мірою.

Граф простягнув обидві руки до Софії, обняв її за талію, їхні губи злилися. Грекиня обвила його голову обома руками, ніби боячись, що ця прекрасна мить може закінчитися.

У цей момент вікно спальні освітилося спалахами святкового феєрверку, влаштованого Метцелем на ставку за палацом. Софія та Станіслав підійшли до вікна: ракети, злітаючи вгору, здавалося, намагалися виліпити в небесах кожна свою фантазію, спалахували на мить іскристими акварелями, а потім, падаючи в мертвенно-бліду воду озера, висвітлюючи водоспади і статуї, створюючи немислиму гру світла і тіней, швидко згасали.

— Цей феєрверк для тебе, Стасе! Сьогодні все для тебе, коханий! Ти не просто заслужив усе це. Твоя любов до мене, до дітей, до оточуючих повертається до тебе сторицею.

— Хочу шампанського! — вигукнув схвильований Станіслав.

— І я теж, — прошепотіла у відповідь Софія. — Зажди трохи, я зараз повернуся.

За кілька хвилин грекиня повернулася. У прозорій туніці, накинутій на оголене тіло, вона була чудова. Станіслав помітив, з яким закликом блищали її очі.

Потоцький, не відриваючи погляду від її стрункого стану, взяв Софію за руку і підвів до столика, де в кришталі іскрилося крижане шампанське, а поруч стояла ваза з полуницями і кульками морозива.

Зробивши кілька маленьких ковтків з фужера, Софія взяла ложечкою найбільшу ягоду, піднесла її до своїх губ, спокусливо залишивши половинку зовні. Станіслав наблизився до неї губами — і ягода стала спільною.

— Яка ти солодка, — прошепотів тремтячим голосом Станіслав…

Святкування дня народження закінчилося, але урочистості тривали.

Того ж тижня в Домініканському костелі відбулося вінчання Октавії і Яна.

Після цього Станіслав Потоцький вручив молодятам символічний ключ від їхнього нового будинку — палацу в Печері. Це був весільний подарунок. Станіслав любив робити подарунки, і Октавія стала першою його дитиною, якій він подарував палац, та ще й у день весілля. Продовжилося свято в Печері. Там уже все було готове до прийому гостей. Десятки карет (Станіслав назвав їх «пересувним цирком») вирушили з Тульчина до Печери.

Печера… Софія дуже любила їздити туди верхи. І щоразу від первісної краси цього містечка перехоплювало подих. Кілька століть тому Південний Буг продерся крізь кам’яні перешкоди, що щитом перегороджували шлях воді. І хоча річка змогла просочитися крізь скелі і прокласти собі шлях до моря, повністю перемогти в цій сутичці вона не змогла. Царство води, каменю і лісів — підсумок цієї битви. Не завершене протиборство і понині. Навесні, коли річка стає повноводною, вода стрімко несеться серед величезних кам’яних брил, утворюючи фонтани, водоспади, вири. Стикаючись із перешкодами, розлітається міріадами бризок, що виграють на сонці, народжуючи то веселки, то прозору водну завісу, або знову зливається в могутній потік. Фантастично мальовничі скелі, гроти, пороги і перекати, змінюючись деревами і кущами, що нависають над водою, непомітно переходять у вузькі коридори — каньйони. Рідкісний сміливець вирішиться пропливти серед цього хаосу каменів. І тим не менш, такі сміливці знаходилися, і Софія з острахом спостерігала, як ці відчайдухи у своїх вузьких і коротких, немов іграшкових, човнах випробовували долю.

Наставало літо, і біля річки народжувалися нові образи. Тепер кам’яний хаос — це вже казкове стадо, що заходило в воду напитися, і водний потік осушує не сонце, а невідомі тварини, що розбрелися по річці і хочуть утамувати спрагу. З кожним літнім днем річка міліє і міліє, і ось уже можна, вільно перестрибуючи з каменя на камінь, перейти на інший берег, навіть не замочивши ніг.

Станіслав жодного разу не відвідав Печеру за час будівництва палацу, але у своїх ідеях із приводу всього палацово-паркового ансамблю як завжди був максималістом: дикий, первозданний пейзаж повинен був плавно, ненав’язливо переходити в парк із рукотворними, але непомітними оку ліричними відступами — англійськими ландшафтами. Гроти, водоспади, вази з квітами, сімейні куточки, де можна пошептатися, — одна вишукана композиція змінює іншу. А на самому верху — оглядовий майданчик (благо, є на що дивитися) переходить у французький парк з тополиними та липовими алеями, підстриженими зеленими огорожами, лавками в тіні плакучих верб, казковими квітниками, що майже цілий рік радують своїм різнобарв’ям. А наприкінці композиції — палац, завершальна кульмінаційна складова всього палацово-паркового ансамблю.

І ось тепер, перш ніж сісти за весільний стіл, Станіслав та Софія вирішили пройтися і поглянути, що вийшло з їхніх задумів.

А вийшло справді здорово!

— Поглянь, Стасе! — вигукнула Софія, коли вони ступили на оглядовий майданчик. — Як усе просто і водночас прекрасно! Палац, церква, парк, річка — заради цієї краси варто жити, народжувати дітей, творити…

— А ще можна хвалитися перед друзями і знайомими, — засміявся Станіслав. — А якщо серйозно, то тут, в Україні, сама природа не дозволяє бути байдужим до середовища свого проживання. А ще такі жінки, як ти, надихають нас… ні, не на подвиги, але на дуже красиві пориви.

— Ви ідеалізуєте нас, жінок, і нам це дуже приємно, хоча насправді щира турбота і ласка часом нам миліші за розкішні замки.

— Хай буде так, але нам усе одно хочеться показати вам, що кожен з нас особливий, не схожий на іншого, а значить, здатний зробити щось незвичайне. Врешті-решт майже за кожним видатним творінням роду чоловічого стоїть жінка, бо наші потреби (в силу природних лінощів) незначні.

— Переконав, — засміялася Софія.

На початку березня 1803 року до Умані прибув кур’єр зі звісткою, що незабаром проїздом з Петербурга до Одеси Потоцьких відвідає новий губернатор Одеси Арман Емманюель дю Плессі — герцог де Рішельє. Софія, на відміну від Станіслава, добре знала галантного француза. Познайомилися вони ще в таборі Потьомкіна.

— Це дуже енергійна молода людина, і схоже, провидіння почуло твої, Стасе, мрії з приводу облаштування Одеси. Герцог — саме та людина, яка переверне там усе з ніг на голову.

— У такому випадку з нетерпінням чекаю зустрічі з ним.

— Для герцога ця справа нова, тому спілкування з такою світлою головою, як ти, йому вкрай необхідне.

Граф і герцог досить швидко знайшли спільні теми для розмов. Рішельє був високого зросту, трохи сутулий. Живі чорні очі, орлиний ніс, тонкі губи, смагляве обличчя, кучеряве, трохи зачеплене сивиною волосся робили 36-річного герцога помітним у будь-якому товаристві.

— Графе, слава про ваші економічні таланти вийшла далеко за межі України та Польщі. Я вважаю за щастя повчитися у вас і вислухати ваші поради. Розраховую на нашу подальшу співпрацю і якщо не на дружбу, то на приємні відносини.

— Зізнаюся чесно, милий герцоге, ми з нетерпінням очікували вашого приїзду. Хочу побажати, щоб ваші досягнення на мирному поприщі перевершили військові подвиги, про які я чув з вуст моєї коханої дружини. Вона мені всі вуха продзижчала про ваші безстрашність, розум і енергію, — усміхаючись, відповів граф Станіслав. — Але перш ніж ми почнемо говорити про справи, прошу пообідати з нами і відвідати нашу перлину — «Софіївку».

— Графиня однозначно перебільшила, описуючи вам мої скромні таланти, але, чорт забирай, мені це дуже приємно. Що стосується парку, то не далі як учора я гостював у графа Браницького в Білій Церкві. «Олександрія» — чудовий парк, але всі сходяться на думці, що краще «Софіївки» парку в Європі не знайти.

— Граф Ксаверій — наш сусід, і його «Олександрія» теж прекрасна, але, як водиться у добрих господарів, завжди хочеться перевершити успіхи сусідів, — засміявся Потоцький. — Тому він і вважає наш парк кращим.

Під час обіду Потоцький з Рішельє невимушено розмовляли, немов були знайомі багато років. Після приємної трапези герцог, відмовившись від відпочинку, попросив показати йому парк.

Незважаючи на те, що зима ще не здала своїх повноважень, березневі сонячні промені вже робили свою справу, підтоплюючи сніг, і перші несміливі струмочки пробивали собі серед снігових заметів дорогу. Дерева стояли ще голі, але в повітрі відчувалася весна.

— Я в захваті від побаченого. Це неперевершено! — Рішельє просто захлинався від вражень. — Дуже хочу побачити «Софїївку» літню, осінню, зимову. І наполегливо прошу, ні, вимагаю, графе, запросити мене сюди ще і ще.

— Я не можу задовольнити ваші вимоги, герцоге, — усміхнувся граф Станіслав, дивлячись на Софію. — Бо ви можете відчувати себе тут як удома і відвідувати «Софіївку» коли вам заманеться, без жодних запрошень.

— Прекраснішого парку я до цих пір не бачив, хоча чимало помандрував по світу. Напевно, ви витратили купу грошей на цю красу, графе?

— Я вбачаю у вашому питанні радше не бажання дізнатися, скільки я вклав сюди коштів, а моє ставлення до грошей, вірніше, прощупуєте: чи не скупий я. Угадав?

— О, від вас нічого не приховаєш, ви тонко відчуваєте підступ, — засміявся Рішельє. — Але цього разу це був власне фінансовий інтерес. Я їду до Одеси — міста, обділеного садами і парками, і як справжній француз хочу перетворити його на маленький квітучий куточок, а як градоначальник повинен рахувати кожну копійку, бо переді мною стоять грандіозні завдання.

— Я не змагатимуся з вами у світській чемності, відповім просто. Ще в молодості батько розповів мені притчу про видатного полководця Олександра Македонського, який заповів поховати його з відкритими долонями, показуючи цим усьому світові, який він завоював, що з собою людина нічого забрати не може, а ось результати її діянь залишаться назавжди. І мене дуже радує, що ви, думаючи про економічний підйом міста-порту, мрієте зробити його гарним. Значить, у вас усе вийде, я в цьому впевнений. І обіцяю вам надіслати не тільки саджанці зі своїх розсадників в Умані і Тульчині та завезти ґрунт, а також допомогу своїх садівників в оформленні садів в Одесі.

Увечері після ситної вечері Рішельє і Потоцький розташувалися біля каміна з келихами вина в руках, а Софія — неподалік від них із книжкою. Часом до неї долітали слова: «торговий флот», «пшениця», «постачання», «склади», «митниця». Їй було смішно, що чоловіки, бажаючи отримувати величезні прибутки, мову вели про копійки при зборах і про зниження мита. Через якийсь час графиня попрощалася, а Рішельє і Потоцький ще довго сперечалися, доводячи щось один одному.

Увесь серпень графиня Софія майже не бачила чоловіка: на зорі граф Станіслав зникав із палацу, просив Софію не чекати його на обід і з’являвся лише ввечері, втомлений, але з палаючими очима. Іноді Станіслав і зовсім зникав на два-три дні, пояснюючи це поїздками по маєтках сусідів.

Але й вечорами графині часто не вдавалося поспілкуватися з чоловіком, бо наспіх повечерявши, Потоцький замикався в кабінеті з управляючими, і тільки далеко за півночі вони лягали спати.

Нарешті, у другій половині вересня були відправлені два транспорти із пшеницею: один сушею кінним ходом, інший — по Дністру з нової пристані в Ямполі.

Через два дні чисто виголений і задоволений граф Станіслав оголосив за сніданком:

— Софі, кохано, мені здається, що ми засиділися на одному місці. Пропоную невелику подорож — спочатку до Одеси до герцога Рішельє, а потім… — Станіслав зробив невелику паузу, щось обмірковуючи, і мовив далі: — Я не відкриватиму тобі таємницю, але впевнений, що це «потім» тобі сподобається.

— Стасе, це не гарно — почати думку і не закінчити її.

— Це мій сюрприз, і ніякі твої спроби і навіть тортури не зможуть розв’язати мій язик.

Софія зробила вигляд, що сердиться, і надула губки. Але Станіслав був непохитний.

Від’їзд призначили на наступний день, і хоча Софія заперечувала, посилаючись на брак часу, виявилося, що вся прислуга була вже давно готова до подорожі, а графині залишалося лише потурбуватися про деякі дрібниці з підготовки свого гардеробу.

В Одесі Дюк Рішельє особисто зустрічав гостей. Проблем у герцога було більше, ніж можна собі уявити (адже місто тільки починало свою славну історію), і всі гості поставилися до цього з розумінням. А з’їхалася до міста майже вся південноукраїнська знать — організаторський талант Рішельє спрацював на славу.

Потоцькі розмістилися в невеликому будинку. Було тіснувато, враховуючи, що графську родину як завжди супроводжувала велика кількість слуг.

Святковий обід призначили на наступний день, і з самого ранку Софія була зайнята зачіскою, вбранням та іншими жіночими хитрощами, недоступними розумінню чоловіка.

— О! — вигукнув граф Станіслав, уже майже готовий і одягнений. — Ваша кімната, графине, нагадує мені поле битви під Берестечком.

— Мені здається, мій сьогоднішній туалет ніколи не буде закінчено, — зітхнула Софія. — І ми приїдемо тільки до середини обіду. А у герцога Армана завжди така вишукана кухня, що не можна пропустити жодної страви.

Обід мав відбутися в новому саду, причому слово «сад» Рішельє вимовив з особливою гордістю.

— Я передбачав вашу іронічну посмішку, коли ви побачили сад, — промовив Рішельє, зустрічаючи Потоцьких. — Звичайно ж, він поки не йде ні в же порівняння з тією красою, яку ви створили в «Софіївці» і, я не сумніваюся, в Тульчині. Але ми стараємося.

— Ну що ви, герцоге, в нас навіть у думках не було хоч чимось вас образити, — відповів граф Станіслав. — Ви вже влаштувалися в Одесі?

— А знаєте, що для мене виявилося найважчим тут?

— Напевно, розібратися в паперах, бюджеті, схемах торгівлі і переміщення товарів? — напіввідповів-напівперепитав Потоцький.

— Скажу відверто: це було складно, але найбільші складнощі я відчув не в цьому, — усміхнувся Рішельє і запитально поглянув на графиню.

— Мені здається, найскладнішим було налагодити відносини з місцевим населенням. Я чула, тут зібрані вершки суспільства з різних країн світу.

— Навпаки, графине! Ці люди покидали свої насиджені місця в пошуках кращого життя, тому з радістю сприймають усі мої пропозиції щодо оновлення міста. А який тут дух свободи і взаємоповаги! Мені навіть не довелося нікого умовляти допомогти в будівництві нової лікарні. Скажіть, у якому місті світу будувалися одночасно і православний собор, і старообрядницька каплиця, і синагога, і католицький костел?

— Герцоге, ви так натхненно розповідаєте. Складається враження, що жодних проблем у вас немає.

— Крім однієї: тут дуже погано приживаються дерева. Кам’янистий ґрунт, посушливі вітри, відсутність дощу місяцями — біда наших зелених друзів. Це відчув на собі Фелікс Дерибас, брат засновника нашого міста, а тепер і я. Але ми перетворимо Одесу на квітучий оазис! Тому я дуже вдячний вам, графе і графине, за саджанці та особливо за ґрунт, які регулярно привозять. Більше того, я хочу сьогодні разом з вами посадити по деревцю, щоб ви знову і знову поверталися сюди.

— Залюбки, милий Армане, — усміхнулася йому у відповідь Софія.

Принесли саджанці каштанів з уманських розсадників, і Потоцькі з Рішельє посадили деревця в підготовлені лунки.

Герцог попрямував зустрічати інших гостей, серед яких були Любомирський, Чарторийський, Собаньський, Браницький. Після привітань усіх запросили до великого намету на обід.

Увійшовши, гості здивувалися, а потім розреготалися і заплескали в долоні: біля розкішно сервірованих столів замість стільців стояли мішки із пшеницею.

— Ну, ваше світлосте, уважив нас, дуже порадував, — голосно сміючись, сказав граф Браницький. — Тепер бачимо, що ми для тебе — бажані гості.

— Радий, що догодив вам, панове, від сьогодні процвітання Одеси багато в чому залежатиме і від ваших поставок, і від ваших комерційних угод.

Такий початок обіду сприяв розкутому спілкуванню за столом. Серед багатьох інших страв були подані страви із сімейних рецептів Рішельє: перепела а-ля Рішельє, буден Рішельє, годив від кухаря маршала Рішельє.

— Панове, пропоную всім вам не лише займатися комерцією в Одесі, а й побудувати тут свої будинки без усякої плати за землю за єдиної умови — якомога швидше, — звернувся до присутніх герцог.

— Ми обов’язково так і зробимо. Але мені здається, що розумніше зараз зайнятися будівництвом зерносховищ та інших складів, — долучився до розмови Станіслав Потоцький.

— Схвалюємо, — закивали головами великі землевласники. — Ми збираємося залишитися тут усерйоз і надовго.

Якось Потоцькі прогулювалися по набережній. У порту стояла яхта-красуня, на яку Софія одразу звернула увагу.

— Глянь, Стасе, яка чудова яхта! Які форми, яка грація!

— О, я чую мову дочки судновласника, — засміявся граф.

— Так, коли ми були дітьми, частенько приходили до порту помилуватися заморськими кораблями.

— Хочеш дізнатися про мій сюрприз, кохано?

— Звичайно!

— На цій яхті ми післязавтра вирушаємо до твого Криму.

— Ой! — вигукнула Софія. — Це справді сюрприз.

Через два дні Потоцькі стояли на палубі яхти і спостерігали, як спливає вдалину Одеса Дюка Рішельє. Море було спокійне, і лише ледь помітний вітерець надував вітрила яхти.

— Ти знаєш, mon bon ami, — задумливо промовила Софія, — багато років тому я так само прощалася з Константинополем, але тоді я була ще зовсім юною і не знала, що мене чекає попереду. А тепер я з коханою людиною, і мені однаково, куди пливти — аби разом з тобою.

Вечоріло… Софія накинула на плечі соболине манто. І хоча в повітрі панувало відносне затишшя, морська прохолода освіжала своїм диханням.

Графині зовсім не хотілося йти до каюти, вона наче боялася втратити ниточку, яка зв’язувала в цій подорожі Одесу з Кримом. Капітан наказав поставити на палубі два крісла і винести пледи. Софія та Станіслав затишно влаштувалися в кріслах, подумки проводжаючи світло дня, що повільно переходив у сутінки. Ось на небі з’явилася перша зірочка, ще зовсім бліда і невпевнена в тому, що її підтримають на небосхилі інші зірки. Місяць, витіснивши сонце, раптом зрозумів, що не може дати і малої частини денного світла, і закликав на допомогу зірки. І міріади виблискуючих зірок, що заповнили чорне небо, створили неповторну красу, яку можна спостерігати тільки вночі. Ніч на морі зовсім не схожа на ніч на суші. Світ здається ще нескінченнішим: місячна доріжка, зірки в небі й у воді, тихий шепіт хвиль перетворюють вас на піщинку в цьому неосяжному просторі. Погляд шукає хоча б якусь зачіпку для внутрішнього заспокоєння і не знаходить… Усюди тільки море.

Граф Станіслав узяв руку Софії і ніжно стиснув її. Зачарована дивовижним вечором, Софія заспівала своїм ніжним голосом грецьку пісню.

— Як гарно, — тихо вимовив Станіслав. — Серед тихого, заколисуючого плескоту хвиль твій голос проникає в саму душу.

— Спасибі, Стасе, ти як завжди перебільшуєш. Але мені дуже приємно.

— Я хочу відволікти тебе від романтики цього вечора і перейти до дещо практичніших питань. Колись в одному зі своїх листів ти пропонувала влаштувати в Криму невеликий райський куточок. Я не прошу тебе описувати всі тамтешні красоти (хочу побачити сам), але у мене питання: чи є в тебе якісь папери на право володіння?

— Питання дуже цікаве, Стасе. Князь Потьомкін свого часу виписав мені дарчі на право володіння Місхором і Марсандою. Але боюся, зараз ці папери не мають юридичної сили, бо ім'я ясновельможного забуте.

— Швидше за все, так воно і є. І все ж ми поборемося за ці землі або, врешті-решт, викупимо їх.

— А місця там справді дивовижні…

— Годі, люба, я мрію сам усе побачити.

Через два дні яхта підпливла до бухти, оточеної горами.

— Балаклава! — оголосив капітан.

Сама природа зробила цю бухту неповторною. Непомітна з боку моря, вона завдяки своїй тихій вдачі стала зручним притулком для багатьох мореплавців.

Софія підійшла до чоловіка і притулилася до його плеча.

— Коли я писала тобі листа з «Аркадії», не думала, що ти зробиш більше, ніж я мріяла. Наша «Софіївка» — рукотворно створена чарівна країна, в якій Одіссей здійснював свої мандри. І краще вже не придумаєш.

— Спасибі, кохано.

— Тепер я розумію, що Крим неповторно прекрасний і без втручання людини, а навколишня природа нагадує епізоди з пригод Одіссея. Наприклад, Балаклава дуже підходить до опису гавані з Десятої пісні «Одіссеї»:

(Пер. із давньогрецької Б. Тена)

— Ти що, знаєш напам’ять усю «Одіссею»?

— На жаль, ні. Багато років тому я мала щастя бути тут, і місцеві греки, впевнені, що Гомер описав саме Балаклаву, настільки переконали мене в цьому, що я вивчила напам’ять кілька уривків. Думаю, і зараз грецький батальйон охороняє цю прекрасну гавань, і нам доведеться затриматися тут на кілька днів. Приготуйся почути про легендарний храм Діани, де вершила свій кривавий обряд жриця таврського храму Іфігенія, про генуезьку фортецю і ще багато переказів цієї прекрасної землі.

Яхта увійшла до бухти звивистим коридором, кручі нібито закрили за ними море, і перед нашими мандрівниками постав амфітеатр з мостом, розташованим на терасах, а море перетворилося на невелике озеро, окільцьоване горами. Після дводенної морської подорожі було дуже приємно відчути під ногами землю.

Потоцькі прожили в цьому містечку два дні. Не втрачаючи ні хвилини, обстежували околиці, милувалися морем зі стрімких скель, гуляли мальовничими стежками, вдихаючи неповторний аромат морських випарів, води, водоростей, риби і ще чогось невловимого, що назавжди запам’ятовується людині, яка хоч раз відвідала Крим.

На третій день вони продовжили свою подорож на яхті і попрямували далі до Алупки і Місхору. Раптом із морських глибин виросла величезна піраміда.

— Мис Айя, а за ним — бухта Ласпі, — оголосив капітан.

Яхта обігнула мис, і здавалося, перед їхнім поглядом постав загублений світ: у воді були розкидані камені — великі і дуже великі, далі на схил гори дерлися квіти, чагарники, дерева. Чисте прозоре повітря було напоєне ароматом цієї дикої зелені. У всьому відчувалася повна гармонія моря, землі і неба.

— Дуже схоже на нашу долину Титанів у «Софіївці», — Софія вказала на кам’яний хаос біля берега і раптом у захваті скрикнула: зграя дельфінів стрибками мчала над водою, супроводжуючи корабель з обох боків. Піднявши над водою свої голови, дуже схожі на дзьоби, вони викликали у спостерігачів радісні усмішки.

— Я теж завжди захоплююся цими граціозними рибами-тваринами, — під тримав Софію капітан. — Зараз у них закінчується період спарювання. Приїжджайте сюди через півроку і побачите ще захопливіше видовище: дитинчата, тримаючись за боковий плавець матері, нерозлучно пливуть поруч із нею. А ось і мис Сарич — найпівденніша точка Криму.

— А це означає, що звідси до мого Константинополя найближче, — зітхнула Софія і спрямувала свій погляд на південь.

Капітан час від часу оголошував чергову назву, вказуючи рукою на берег. Софія та Станіслав не намагалися їх запам’ятати, просто слухали, відзначаючи про себе, що гори ставали все вищими, а на березі з’явилися дивовижні дерева — кипариси, лаври, магнолії…

І ось перед їхнім поглядом постала дивна картина: гігантські кам’яні сходи, на щаблях яких були невеликі будови Алупки, за нею — ліс із величезних дерев, що здавалися чагарниками на тлі громади гори Ай-Петрі з її зубчастими вершинами.

— Гора мені нагадує руїни старовинного замку, — мовила графиня Потоцька, обертаючись до чоловіка.

— А мені — царську корону. І у мене є величезне бажання подарувати цю корону тобі.

— Мій фантазер, — з ніжністю відповіла Софія.

На березі Потоцьких чекав управляючий, висланий разом з кухарем і слугами вперед пішим ходом, коли граф і графиня перебували ще в Балаклаві.

Управляючий знайшов своїм господарям скромне, але підходяще житло у греків — дві невеликі кімнати в будиночку під горою. Про всяк випадок поряд були встановлені два намети: один — для Потоцьких, інший — для численної команди супроводжуючих. Софія та Станіслав віддали перевагу грецькій хатині.

Навіть Софію дивувала кількість людей, що супроводжували їх у подорожі. Здавалося, крім управляючого, лікаря і кухаря, присутність тут ще кого-небудь просто зайва. Але вже вранці наступного дня графиня вкотре переконалася в далекоглядності свого чоловіка, у його серйозному підході до будь-якої справи. Поки Станіслав та Софія прогулювалися мальовничими місцями, ціла армада фахівців обстежувала ці території на предмет іх можливого використання. А ввечері при світлі смолоскипа Станіслав вирішував, які відомості потрібно записувати писареві у спеціальну книгу для подальшого аналізу.

— Десятирічне оливкове дерево дає понад двадцять п’ять пляшок оливкової олії на рік.

— Барани та кози мають дуже тонку вовну, і продавати її можна набагато дорожче, ніж вовну степових баранів.

— У струмках Чатир-Дага і в Байдарській долині між каменів ловлять форель.

— У районі мису Ай-Тодор у грецьких рибалок постійний улов устриць, яких вони готові поставляти до Одеси.

— Соковиті й ароматні трави можна використовувати як для приготування ліків, так і в парфумерії.

— Вина з винограду Марсанди дуже ніжні й солодкі і дають до 60 барил з гектара.

— В Алупці добувають мармур із зеленуватим відтінком. При поліруванні він казково гарний…

Але найбільше був вражений лікар Потоцьких:

— Місцевий клімат дозволяє лікувати безліч хвороб, навіть краще, ніж у далекій Італії!

Такі записи велися щодня. Час від часу граф Станіслав робив попередні економічні розрахунки того чи іншого виробництва або промислу.

Але улюбленим заняттям Потоцьких були щоденні поїздки верхи вздовж узбережжя. Від Сімеїза до Аю-Дага на низькорослих конях вони то наближалися до численних заток, що зрізали берег у цій скелястій місцевості, то по кам’янистих стежках заглиблювалися до лісу, щоб насолодитися густим запахом хвої, кипарису і трав, то спішувалися і сідали на березі на великий теплий камінь, опускали ноги у воду і весело відганяли хвилі, що набігали.

— Я щасливий, що зміг здійснити твою мрію і побувати в цих дивовижних місцях. Тепер мені зрозуміло, чому саме тут ти хотіла створити наш сімейний куточок для відпочинку. Я прийняв рішення і хочу, щоб ти схвалила його.

— Яке ж, Стасе?

— У Місхорі ми побудуємо невеликий будиночок і розіб’ємо парк. Це буде місце відпочинку нашої сім'ї та друзів. До того ж, наш лікар уже наполягає на обов’язковому відпочинку не менше двох місяців у цих благодатних сонячних краях. Землі Марсанди будуть очищені, там посадять виноградні лози з Франції, Італії та Іспанії. А найкраще вино, вироблене тут, я назву твоїм ім’ям, кохано! Ну і, нарешті, останнє. Тобі вирішувати, де, — в Сімеїзі або в Юрзуфі, — ми побудуємо кілька десятків затишних будинків, в яких найдостойніші люди нашої країни знайдуть не тільки відпочинок протягом року, а й медичні послуги, купання у морських хвилях, чарівну природу і задоволення від спілкування. І вже через кілька років буде дуже модним їхати відпочивати не до Італії і Провансу, а до Софіополя в Криму.

— А чому Софіополь, а не Станіслав? Так було б справедливіше.

— Ну, по-перше, Станіслав у України вже є, по-друге, Софі, це твоя ідея, до того ж «Софія» означає мудрість. Місто мудрості. Звучить гарно! Через два дні ми вирушаємо назад. На цей раз — сухопутним шляхом через Бахчисарай до Севастополя, де нас чекатиме наша яхта.

Софія охоче погодилася.

— Татари в Алупці порадили нам обов’язково подивитися на схід сонця на Ай-Петрі. Такої краси, стверджують вони, ми не побачимо ніде.

— Вирішено, — підхопив граф, — з вечора піднімемося на плато Ай-Петрі і всю ніч мріятимемо біля багаття.

Слуг відправили нагору заздалегідь для установки намету та приготування вечері. Софія із Станіславом узяли двох кремезних конячок і в супроводі провідника-татарина попрямували до вершини по звивистій дорозі. Підйом по гірському серпантину викликав у Софії захоплення: то ліворуч, то праворуч несподівано земля зникала (чорніла безодня) — це дорога робила крутий повороту протилежний бік або виникав живий тунель з вікових дерев, що зімкнули крони високо над головою мандрівників, або раптово з якоїсь скелі з криком злітав птах.

Плато Ай-Петрі зустріло гостей крижаним, як здалося Софії, і водночас надзвичайно чистим повітрям.

— Пані, — пояснив їй провідник, — температура тут усього на кілька градусів нижча, ніж унизу.

— А здається, що набагато більше, — Софія спішилася, і слуга відразу подав їй манто.

Узявшись за руки, Потоцькі підійшли до краю скелі. Внизу була прірва, а далі — нескінченне море, що з’єднувалося з небом.

— Якби у нас були крила, — мрійливо мовила Софія, — я б неодмінно вознеслася в цій красі. А ти?

— Крил, на жаль, немає. Але у мене на вершині завжди виникає бажання стрибнути вниз. Тому краще, кохано, відійдемо від гріха подалі.

Сутеніло. Недалеко від намету вже розвели кілька вогнищ, і Потоцькі попрямували туди. Біля одного слуги спорудили сидіння з підстилкою із сіна. Софія вмостилася у найзручнішому і вигукнула:

— Нітрохи не гірше, ніж у справжньому кріслі!

Станіслав укрив графиню заздалегідь підготовленим пледом. Кухар гер Бініх приніс на таці дві склянки гарячого червоного вина.

— Я додав трохи місцевих трав, від яких глінтвейн став іще смачнішим, — гордо повідомив він. — А тепер, ваші світлості, сідайте, як у театрі. У виставі, яку ви зараз побачите, в головній ролі ваш покірний слуга і його помічники — двоє талановитих кухарів-греків.

— І як називається вистава? — в один голос запитали Потоцькі.

— Це не вистава, це — опера, — засміявся німець, — причому грецька. Замість музики тут запахи, а замість вух — ніс. Емоційне напруження у вигляді слини наростає з кожною хвилиною, мозкові процеси активізуються, усе сильніше впливаючи на підсвідомість, а з першим шматочком покладеної до рота страви настає розрядка. І в першому, і в другому актах — баранчик у різних проявах.

— Ти швидше філософ, ніж кухар, — помітив граф Станіслав.

Бініх плеснув у долоні, і на рожні внесли тушку молодого баранчика, вже заправленого спеціями і готового для смаження над вугіллям.

— Поки баранчик смажитиметься (а це займе не менше чотирьох годин), ми починаємо готувати другу страву.

Тут же до багаття винесли тацю зі шматочками м’яса і почали насаджувати їх на рожен. Потім ці шматочки обгорнули чимось незрозумілим.

— Ця страва називається… — почав Бініх, але Софія перебила його.

— Дозвольте мені пояснити, пане Бініху, — вона повернулася до графа. — Ця давньогрецька страва називається «кокореці». Мій батько з друзями любив готувати її на Великдень. Ніжні нутрощі молодого баранчика запікаються на рожні в натуральній оболонці, точніше, вибачте, графе, — Софія хитро усміхнулася, — у добре промитих кишках баранчика.

— О графине, такі подробиці не бентежать мою дворянську душу, у нас в Україні в кишках готують багато страв. Це і домашня ковбаска, і кров’янка, і сальтисон.

Незабаром, як і обіцяв Бініх, неземні аромати заповнили всі думки присутніх, і їм залишалося тільки стежити за діями майстерних кухарів. Через годину подали кокореці, а дещо пізніше головну страву — смаженого баранчика з червоним вином. Наситившись, Станіслав та Софія під тріск палаючих дров і мерехтіння зірок заснули.

Перед світанком слуга розбудив графа і графиню. Наближалася подія, заради якої вони приїхали на плато, — схід сонця.

— Панове, скоро зійде сонце. У нас існує повір’я: якщо хтось при сході сонця побачить зелений промінь, буде щасливий і удачливий цілий рік. Отож, не проґавте!

Вони підійшли до краю плато, слуга загасив факел. Запанувала непроглядна темрява, і лише тиша дзвеніла у вухах. Ще не видно ні горизонту, ні місця, де має з’явитися світило. І раптом чітко значилася світла лінія, що розділяла небо і море! І вже уявляєш, де через кілька миттєвостей зародиться перша крапка сьогоднішнього дня. Біла лінія горизонту почала розширюватися і перетворилася на широку пурпурну смугу. А сонця все ще немає, але воно вже запалило білим вогнем велику хмару вдалині, малюючи величезний корабель, що плине над морем. Маленька світла крапка виринула з нічної імли, червоніючи із кожною секундою. І ось з’явилося ВОНО! Спочатку в червоній оболонці, як у коконі, потім ця оболонка почала опускатися, змінюючись жовтою. Але червона не потонула в морі відразу, а як блюдце підтримувала яскравий диск. Море дуже неохоче відпускало яскраву кулю, проте вона стрімко збільшувалася. Настав вирішальний момент — відрив палаючої краплі від морської поверхні. Немов невидимі ножиці зробили надріз, і витягнута донизу крапля ідеальною кулею злетіла в небо, а червоне блюдечко пішло в глибини моря, щоб завтра знову допомогти сонцю.

Потоцькі озирнулися й засміялися: весь неосяжний простір заповнило світло!

— Здрастуй, ранку! — закричав Станіслав. — Здрастуй, новий дню!

— Ой, а я не побачила зелений промінь…

— Ти побачила значно більше, дорога, а зелений промінь — це легенда, в яку треба вірити.

— Цей ранок я запам’ятаю на все життя.

Надвечір Потоцькі доїхали до Бахчисарая.

— Софі, ти ж бувала в Бахчисараї?

— Так, у 1787 році, коли Катерина II і Йосиф II здійснювали свій вояж.

— А знаєш, прізвище Потоцьких і тут залишило свій слід.

— О Боже! Навіть і припустити не могла. Яким же чином? Ні, дозволь я спробую вгадати. Ви вели торгівлю з кримським ханом, так?

— Ні, не вгадала.

— Тоді… Можливо, хтось із з Потоцьких тут відпочивав, полював разом із правителем Криму і врятував його від загибелі?

— Знову не вгадала. Ще спробуєш?

— Ні, Стасе, розповідай. Я згораю від нетерпіння.

— Це дуже гарна і сумна легенда, її розповідала мені моя мати. Навіть не легенда, а родинний переказ. Юна Марія Потоцька була викрадена з її палацу татарами. Тоді вони частенько робили набіги на Україну. Марія була не тільки дуже гарна, освічена, чудово малювала, й багата! Для такої дівчини потрапити до неволі — гірше за смерть.

— Можеш мені не розповідати, Стасе, я довго прожила у Стамбулі і все це бачила. Більш того, сама трохи не потрапила до гарему.

— У Бахчисараї тоді правив Керим-Гірей. Це був незвичайний красень: тонкі східні риси обличчя, блакитні очі, які випромінювали впевненість. Безстрашний воїн, відмінний полководець, Керим-Гірей захоплювався наукою і мистецтвом, мав пізнання в астрономії, фізиці та фортифікації, любив бесіди на філософські теми. Побачивши вперше Марію, він був зачарований її вродою і відразу закохався. У його владі було негайно оволодіти нею, але вперше в житті він бажав взаємного почуття. Навіть оточення Керим-Гірея помітило, що серце хана вразило кохання. Але вони були б здивовані ще більше, дізнавшись, що це кохання до християнки — нечестивої гяурки. Відчула охолодження свого повелителя до себе й улюблена на той момент дружина хана Зарема, але і вона не здогадувалася про справжню причину. Минув рік або два. Діляра-Бікеч (так називали Марію в гаремі) ще більше розцвіла. І ось, нарешті, терпіння Керим-Гірея було винагороджене: одного разу при появі хана Марія усміхнулася — зумів він розтопити лід в її серці. І стала Діляра-Бікеч улюбленою дружиною Керим-Гірея. Але недовго тривало їхнє щастя. Зарема, яка не зуміла визнати першість Марії, підсипала отруту до кави щасливої суперниці, а Марія поділилася напоєм зі своєю служницею, й обидві дівчини померли. Помста Керим-Гірея була жорстокою — Зарему скинули з високої скелі у прірву. Для Діляри-Бікеч безутішний закоханий хан наказав побудувати мавзолей, а біля гробниці спорудити Фонтан сліз — вода, як сльози, краплями і тонкими струмками стікає по кам’яних виступах униз. Камінь, що плаче, розповідає, якими бувають чоловічі сльози.

Софія замислилася.

— У майбутньому не один поет розповість цю історію у своїх віршах, і я спробую їм у цьому допомогти.

Минувши вузькі вулички стародавнього Бахчисарая, Потоцькі під’їхали до розкішного палацу, що різко відрізнявся від решти споруд міста своєю доглянутістю і гаданою крихкістю будівель.

Огляд палацу вирішили залишити на наступний день (давала про себе знати втома від майже безсонної ночі і дороги).

Уранці після кавової церемонії Потоцьких запросили оглянути палац. Софія насамперед захотіла побачити Фонтан сліз і мавзолей Діляри-Бікеч. Провідник був дещо здивований, але не відмовляв. Із двох фонтанів, що були у Фонтанному дворику, Софія безпомилково впізнала Фонтан сліз: із мармурової квітки лотоса вода крапля за краплею падає у верхню чашу, з неї — у дві менші, і так повторюється тричі.

— Тепер, коли я знаю ваш сімейний переказ, цей фонтан сприймається зовсім інакше: тут хочеться думати про вічність буття і короткочасність людського життя, а музика водяних сліз дозволяє вірити, що кохання — це велике і чисте почуття.

Старий татарин провів Софію та Станіслава вглиб саду, де на краю садових терас стояла восьмигранна будівля з куполом угорі.

— Це і є мавзолей (дюрбе) Діляри-Бікеч. І Фонтан сліз раніше стояв саме тут.

— Нам дуже хотілося б почути переказ про Діляру, — попросив граф.

Розповідь провідника мало чим відрізнялася від оповідання Станіслава.

— І все-таки, яке справжнє ім’я Діляри? — запитала Софія після того, як татарин замовк.

— Марія Потоцька, але навряд чи це ім’я вам про що-небудь скаже.

Софія та Станіслав перезирнулися й одночасно всміхнулися — вони вирішили не відкривати своєї таємниці провіднику, який сприйняв усмішку гостей по-своєму.

Через два дні яхта з Потоцькими на борту вийшла з бухти Севастополя. Усім уже хотілося додому.

У Тульчині, ледь переступивши поріг палацу, граф Станіслав почув гучні крики. Слуга на його німе запитання з усмішкою вказав на бібліотеку. У бібліотеці, жестикулюючи, голосно про щось сперечалися Ян Потоцький і Станіслав Трембецький.

— Яку істину намагаються довести письменник і поет? — після короткого привітання запитав граф Станіслав.

— Цей юнак, — сміючись, відповів Трембецький, — уже майже мене переконав. Ідеться про місцеве населення. Ян стверджує, що українці — абсолютно особливий народ, що відрізняється від поляків, а тим паче від росіян, і пішов він від давнього племені укрів.

— Мене він давно в цьому переконав. Я і сам, усе життя спілкуючись із цими людьми, побачив унікальність українського народу. І допоможу вам у цьому розібратися, якщо ви трохи погостюєте у нас.

— Прошу вибачення за моє вторгнення до вашої обителі, графе. Мене запросив ваш зять, точніше, я сам напросився — дуже вже мені хотілося попрацювати у вашій бібліотеці, яку так розхвалював Ян.

— Ви — бажаний гість, і я ображуся, якщо ви нас швидко залишите. І що ви можете сказати про мою бібліотеку?

— Це просто джерело! Я взагалі не розумію, чому у свої шістдесят чотири роки я вперше у вас в гостях. І в «Софіївці» я вперше побував (ваш покірний слуга Людвіг Метцель звозив мене туди).

— І як вам парк?

— У мене відродилося бажання творити! Цю красу потрібно оспівати у віршах!

— Ну що ж, наш дорогий поете, вважайте, що ви прийняті на роботу, — граф Станіслав простягнув руку Трембецькому. — Усі ваші умови я приймаю навіть не обговорюючи.

— А що потрібно старому поетові? Добрий стіл (я тепер вегетаріанець), багато фруктів, особливо цитрусових, погашення моїх старих боргів та спілкування із вродливими жінками. До речі, графе, а де ваша прекрасна дружина?

Немов передбачуючи це питання, до бібліотеки ввійшла графиня Софія. Трембецький розцілував грекині руки.

— Мадам, повірте старому ловеласу, ви все гарнішаєте і гарнішаєте!

— Ви мені лестите, Станіславе, вік нікого не жаліє.

— Ні, дорога графине, я абсолютно щирий.

— Софі, — звернувся до дружини граф Потоцький, — наш дорогий Станіслав вирішив присвятити «Софіївці» поему.

— Це чудово! Колись ви присвятили мені оду, а тепер…

— А тепер, — продовжив за неї Трембецький, — ви гідні поеми. Але якщо раніше я захоплювався тільки вами, то тепер — вашим прекрасним союзом, надихаючим на такі дивовижні речі, як парк в Умані. Від завтра я починаю збирати матеріали. Як художник я не можу втратити жодного мазка.

Граф Потоцький відновив поїздки по своїх володіннях, зрідка запрошуючи Трембецького. Весь вільний час поет працював у бібліотеці над давньогрецькими міфами, розпитував Метцеля про «Софіївку», з Яном Потоцьким розмовляв про історію України, а у Софії та Станіслава вивідував сімейні перекази.

Якось Трембецький повернувся до палацу особливо збуджений.

— Що трапилося? — у тривозі запитала у поета Софія.

— Графине, я вражений. Усі попередні поїздки захоплювали мене, але не в такій мірі. Ваш чоловік — чарівник: добірне зерно, сади з багатим урожаєм фруктів, численні табуни великої рогатої худоби, а деякі види волів просто жахають своєю величиною, на кінному заводі — чудові коні, мед, схоже, тече рікою, чисті, доглянуті села, задоволені холопи з повагою і любов’ю ставляться до графа. Все це мене радувало і під час попередніх поїздок. Але сьогодні я побачив баранів, які не можуть тягнути за собою свій власний хвіст! Вони його возять на спеціальному маленькому візку! І хоча граф пояснив мені, що це спеціальна порода і що то не хвіст, а курдюк із жировими відкладеннями, мені від цього легше не стало. Такого я ще не бачив у своєму житті!

— Моя заслуга тут невелика… — скромно відповів Потоцький.

— Я знаю наперед, що ви мені зараз скажете, — перебив його Трембецький. — Що тут чорнозем, який можна намазувати на хліб замість масла, клімат, який сам вирішує, коли потрібен дощ, а коли — сонце, народ упертий і працьовитий, який знає усі тонкощі землеробства. Все це так. Але чомусь у ваших сусідів (а я побував у багатьох з них) такого достатку, такого порядку, такої організації праці я не бачив. Так що провести мене вам, графе, не вдасться.

У травні 1804 року кількість гостей, що приїхали до Тульчина, перевершила всі очікування. Гості почали збиратися ще в березні і незабаром заповнили весь палац. Довелося розміщувати спочатку у старому палаці, потім у заможних селян і, нарешті, в Печері і Немирові. Навіть кілька французьких дворян, що кочували по Європі після революції на батьківщині, зупинилися у Потоцьких і прикрасили своєю присутністю знатне товариство, яке наїхало з Росії, Польщі, Австрії…

Невгамовна графиня Софія знову готувала карнавал на честь свого чоловіка, залучаючи всіх бажаючих. Станіслав Трембецький захоплювався її життєвою енергією і якось запросив графиню до своєї кімнати.

— Потрібно порадитися, — таємничо повідомив він.

Підійшовши до апартаментів Трембецького, Софія почула за дверима гучний голос поета (він емоційно з кимось розмовляв). Про всяк випадок графиня постукала й діставши ствердну відповідь, увійшла й розреготалася: Трембецький стояв біля відчиненого вікна, на підвіконні якого сиділо безліч горобців, і розмовляв з ними.

— Не дивуйтеся, графине, — не повертаючись, мовив поет. — Це мої «кури» прилетіли. Ось цей настовбурчений — глава сімейства Микола — сьогодні чимось стурбований. Я намагаюся з’ясувати, у чому справа.

— І велике в нього сімейство? — сміючись, запитала графиня.

— Та вже більше ста особин, — серйозно відповів Трембецький. — Доводиться допомагати йому й у вихованні, й у вигодовуванні. Він часто прилітає сюди, і ми радимося, вирішуємо долю дітей, родичів.

— І що, у кожного горобця є своє ім’я?

— Ну звичайно! І не тільки ім’я, і свій характер, свої примхи — все, як у людей.

Із цими словами він змахнув руками, пташки спурхнули, і Станіслав зачинив вікно.

— Тепер про серйозне. Хочу просити у вас поради, графине. У мене в чернетках уже готова поема «Софіївка», і я хотів би прочитати її на карнавалі, якщо ви не заперечуєте.

— О! Це було б дуже здорово!

— Хочу запитати у вас, як це краще зробити.

— Вважаю, що в самій «Софіївці».

— Але ж ми у Тульчині.

— Тут карнавал почнеться, а друга його частина відбуватиметься в Умані. Багато гостей не бачили нашого уманського дива, і ми просто зобов’язані показати їм «Софіївку». А можна хоч одним оком поглянути на поему?

— Ні, графине, майте терпіння. Там багато рядків, присвячених вам, і це моя таємниця, — весело відповів Трембецький, цілуючи руку Софії.

— Тепер я ще більше заінтригована.

Цими словами у театрі Потоцьких у Тульчині вітали появу іменинника — генерала Станіслава Потоцького.

Карнавал почався, і зупинити його вже було неможливо.

У жартівливій постановці графині Софії життя героїв з міфів Давньої Греції було представлено в оригінальній версії. Флора, богиня весни і квітів, влаштовувала своє щорічне свято, що відрізнялося карнавальними веселощами. Головну роль, Юпітера, грав Юрій Потоцький, а Юнону — сама Софія. Були тут і Марс, і Беллона, і Мінерва… Багато часу для репетицій у наших акторів не було, тому діти Станіслава, що брали участь у виставі, могли прямо на сцені гратися, гримасувати, жартувати. Роль Бахуса виконував п’ятирічний Леон Потоцький, до якого граф відчував особливу прихильність, незважаючи на те, що вони були дуже далекими родичами. Хлопчисько з усіх сил намагався правильно вимовляти завчені слова, у нього це виходило так кумедно, що кожна фраза супроводжувалася вибухом оплесків і реготу. Зрештою маленького Бахуса посадили в бочку і піднесли на Олімп. У фіналі вистави все змішалося в радісному дійстві, і під звуки барабана глядачі й актори висипали на вулицю, де їх очікували феєрверк, катання на човнах по озеру і танці на паркеті.

Постановка так сподобалася графу Станіславу, що її грали три вечори поспіль, причому кількість героїв постійно збільшувалася, а сюжет щоразу непомітно змінювався.

Якось, повернувшись із полювання, Станіслав запропонував Софії прийняти купіль у сауні.

— Це прекрасна ідея, любий, — відповіла Софія. — Потрібно відновити сили і попестити тіло.

Щойно лазня була підготовлена, Софія зі служницею зайшла першою, попросивши чоловіка з’явитися не раніше ніж через півгодини. Служниця допомогла грекині роздягнутися, зав’язала тасьми на витончених стегнах і натерла свою господиню ароматичними маслами. Після легкого обмивання Софія відпустила служницю і приляглася на теплій мозаїчній лавці. «Зоряне небо» купола чарівно світилося, викликаючи розчуленість і душевний спокій.

— Люба, — почула Софія голос Станіслава, — тільки не лякайся, але я не один. Зі мною Юрій.

— Що це означає? — здивовано запитала Софія.

Станіслав і Юрій стояли в дверях і уважно розглядали майже оголену жінку. Софія запитливо поглянула на чоловіка. Вона намагалася прочитати в його очах, чого він очікує від неї. Суперечливі почуття охопили Софію. Якось під час любовної гри Станіслав запропонував подумки ввести образ третього, що нібито брав участь в їхніх утіхах. Уявивши це, вони отримали справжню насолоду і задоволення. Надалі змінювали уявного партнера, долаючи сором, обоє вигадували нові й нові ласки, доходячи до найінтимніших і навіть розпусних. Від цього тільки вигравало їхнє кохання, бо вони з великим нетерпінням чекали нічних зустрічей, нових і нових пригод. І ось тепер Станіслав прийшов з Юрієм, і вона не знала, яку роль доведеться їй грати сьогодні. Станіслав усміхнувся, підійшов до Софії, узяв за руку.

— Не хвилюйся, кохано. Ми хочемо зняти втому після полювання. Уяви, що ми в майстерні скульптора або художника, і крім милування твоїм прекрасним тілом, нам нічого не потрібно.

Софія вкотре із задоволенням відзначила, що Станіслав так легко читає її думки. І хоча їй спочатку було дещо не по собі, невдовзі процес банного очищення захопив її цілком. М’яке тепло в турецькій лазні щоразу викликало у Софії відчуття комфорту і гармонії.

Після прогрівання, кількох обмивань і плескання в ванні-купальні настала черга масажу. Софія роздяглася догола і лягла на теплу мармурову лежанку на живіт.

М’яка запашна хмара піни огорнула її тіло. Спокій і безтурботність, відчуття занурення в глибини теплого моря або польоту в хвилях легкого вітру.

І раптом дві руки почали масажувати голову Софії, і тієї ж миті інші дві долоні торкнулися її плечей. Софія відключилася від реальності, буря, що спалахнула в ній, змінилася повним спокоєм…

Наступного дня Софія сиділа в правій галереї палацу біля фонтана і читала книгу. Юрій Потоцький, проходячи повз, несподівано опустився на коліно і почав цілувати руки графині.

— О Софіє! Ти прекрасна. Вчора я ще більше в цьому переконався! Я кохаю тебе! — промовив він із глибоким зітханням. — Я обожнюю тебе. Дивлячись на тебе, я втрачаю розум.

— Устань, дорогий Юрію, — усміхнулася Софія. — Те, що відбулося вчора, не дає тобі ні найменшого права так поводитися сьогодні, бо я дуже кохаю твого батька, і тільки його. Твоя присутність учора з нами була можливою тільки завдяки його бажанню та рішенню. Більш того, ти не отримав з мого боку ні найменшого приводу так себе поводити сьогодні.

— Але, Софіє, я закохався в тебе не вчора…

— Послухай, Юрію, — перебила його грекиня. — Те, що я тільки-но сказала, ми більше не обговорюватимемо. Ти молодий, гарний і обов’язково зустрінеш своє кохання. Юність — це Божий дар, який так швидко минає. Юність повинна тягтися до юності. А між нами ніколи, запам’ятай, ніколи не може бути взаємних почуттів. І дозволь мені любити тебе тільки як сина мого коханого Станіслава, переживати за тебе і поважати.

Софія наблизила до себе лоб Юрія і поцілувала.

— Залишмося друзями. А якщо у тебе виникнуть якісь проблеми або знадобиться порада — ласкаво прошу, я завжди до твоїх послуг.

Софія та Юрій не бачили, що перебувають у галереї не самі. З одного боку, випадково зайшовши до галереї, за ними спостерігав граф Станіслав, з другого — княгиня де Розен. Княгиня бачила і Софію з Юрієм, і графа Станіслава, сама залишаючись непомітною за густими заростями рослин.

Станіслав був шокований, побачивши Юрія на колінах перед Софією. Кров ударила йому в обличчя, і він готовий був вискочити зі свого мимовільного укриття, але стримав себе. Відповідь Софії миттєво зняла його внутрішнє напруження: він зрозумів, наскільки Софія кохає його, і подумки картав себе за миттєву недовіру до неї. Тихенько розвернувшись, граф вийшов із галереї. Він настільки заглибився у свої думки, що не почув привітання графині N*, яка прийняла таку неувагу до себе за зарозумілість Потоцького.

Пройшовши через галерею і мило привітавшись із Софією, графиня наздогнала княгиню де Розен.

— Ви не знаєте, що тут сталося? — загадково запитала графиня у княгині. — Спочатку мене не помітив Станіслав Потоцький, увесь червоний, а потім мало не збив з ніг, навіть не вибачившись, Юрій.

— Я думаю, ми були присутні при сімейній трагедії, — не менш загадково відповіла де Розен. — Юрій стояв на колінах перед Софією, цілував їй руки, вона йому мило усміхалася, а старший Потоцький застав їх при цьому. Не знаю, про що вони там домовлялися (мені просто не було чутно), але коли Софія поцілувала Юрія, нещасний граф Станіслав кулею вилетів із галереї. Думаю, у мачухи з пасинком любовний роман.

— Бідний граф Станіслав, — підвівши очі догори, мовила графиня N*. — Тільки б його серце витримало таке потрясіння.

Так народжуються плітки і чутки, які з часом перетворюються на «правдиву» розповідь, часом кардинально змінюючи життя людей.

Через кілька днів карнавал переїхав до Умані. В один із теплих травневих вечорів усі зібралися на площі Зборів. Слуги запалили смолоскипи, і на середину вийшов Станіслав Трембецький — елегантний і врочистий.

— Я дещо хвилююся, — з гідністю почав він, — тому прошу пробачити мене за плутаність. Коли я вперше потрапив сюди, до «Софіївки» (а гідом у мене був сам Людвіг Метцель), то, напевно, як і всі тут присутні, був, як би це сказати без зайвого пафосу, ні, не захоплений і не вражений, швидше, поглинений цим єднанням природи і творіння рук людських. Як поет я був просто зобов’язаний оспівати цю чарівну країну. І зараз хочу винести на ваш розсуд свою поему «Софіївка». Інакше, як ви самі розумієте, назвати її я не міг. Це не остаточний варіант, тому прошу бути поблажливими до мене. Для наших гостей, які не знають польської мови, я попрошу графа Яна Потоцького передати зміст французькою.

Трембецький дістав списані аркуші паперу і почав читати:

(Пер. В.Собченка)

Трембецький зробив паузу, щоб дати можливість графу Яну переказати своїми словами прочитане, але тому довелося перечікувати оплески.

Відразу ж виникли питання, бо присутнім не все було зрозуміло.

— Невже шістнадцять разів землі України завойовувалися іншими державами? — не втрималася від запитання і графиня Софія.

— Це дуже приблизна цифра. Ми з графом Яном змогли нарахувати стільки у відчутному минулому. А взагалі на ці благодатні землі лізли «жуки» з усіх частин світу, а самі українці жодного разу не намагалися піти на сусідів війною.

Трембецький продовжив читання поеми, тонко переплітаючи історію родини Потоцьких із давньогрецькими міфами й описом красот «Софіївки». Закінчив поему художник пера захопленими словами на честь Софії та Станіслава:

(Пер. М. Каменюка)

Закінчивши читання, Трембецький уклонився і підійшов до Станіслава та Софії. Граф міцно обняв поета, Софія розцілувала його в обидві щоки. Після вигуків захоплення і довгих оплесків пролунало несподіване питання з вуст графа Браницького:

— Кажуть, вам обіцяний великий гонорар за цю поему?

Трембецький на секунду замислився, поглянув на Потоцького і весело відповів:

— Чому обіцяний? Уже виплачений.

— І скільки, якщо не секрет?

— Молоде покоління намагається зробити з мене бога або принаймні напівбога, а я все життя був дияволом. Так ось, цей диявол, коли переїхав до Тульчина, мав дві тисячі дукатів боргу. Щоб урятувати мене від боргової ями, граф Станіслав люб’язно погодився оплатити борги. До того ж, живучи в гостях у графа, я з’їв цитрусових, ананасів, меду та іншої живності дукатів на 400, чи не так, графе?

— Зараз перевірю, — іронічно відповів Станіслав. Порився в кишені і дістав папірець. — У мене все записано. Отже, — він почав бурмотіти щось про себе, зображуючи підрахунки, — виходить 512 дукатів. Округлимо цю суму до п’ятисот (ми ж не якісь скнари).

— Таким чином, увесь гонорар складає дві тисячі п’ятсот дукатів, — відповів поет Браницькому під загальний регіт гостей.

— А скільки строф у вашій поемі? — недовірливо запитав Браницький.

— Я точно не підраховував, але думаю, не менше п’ятисот.

— Значить, виходить по п’ять червонців за строфу, — засміявся Браницький. — Я цю цифру обов’язково згадаю у своїх мемуарах. Нехай нащадки знають, які гонорари були в XIX столітті.

— Маю намір за окремі строфи, де я особливо вихваляв графиню і графа, вимагати збільшення оплати вдвічі.

І знову обмін жартами Браницького з Трембецьким заглушив дружний сміх.

Після карнавалу Софія звернула увагу, що у Станіслава стомлений вигляд, і він став дещо роздратованим.

— Стасе, тебе щось тривожить? — стурбовано запитала вона.

— Сам не розумію, Софі. У мене таке відчуття, що карнавал цього року був, як би тобі сказати, не останнім, але якимось знаковим. Напевно, я справді втомився.

Станіслав вирішив не говорити дружині, що відчував болі внизу спини, вважаючи, що це надмірність у їжі й вині дають про себе знати.

— О, бідний мій хлопчику! Може кудись поїдемо, змінимо обстановку?

— Напевно, ти маєш рацію. Днями я отримав листа від герцога Рішельє. Він запрошує нас у гості до Одеси, а заодно натякає, що незабаром архієрейський будинок буде виставлений на продаж. Пропоную втекти від усіх, гулятимемо біля моря вдвох — ти, я і більше нікого.

Архієрейський будинок колишнього київського митрополита знаходився на пагорбі біля моря з дуже гарним краєвидом на бухту. Виявилося, що поблизу є підземний хід, побудований ще турками для військових цілей, який вів прямо на берег моря.

— Мені це місце дуже подобається, — задоволено відзначив граф Станіслав після огляду. — Уявляєш, Софі, що ми тут зробимо? Побудуємо поряд із цим будинком (там, де починається підземний хід) прекрасний палац, кілька будинків для прислуги і гостей. Під палацом зробимо грот із фонтанами, танцювальною залою. Завеземо туди багато бочок вина, і коли нагорі буде спека, ми в нашому прохолодному гроті (яку льосі) відпочиватимемо, хто забажає — купатиметься в морі або просто гулятиме по берегу зоряними вечорами.

Будинок був куплений, і невтомний Метцель одразу почав думати, як його перебудувати, який сад розбити біля палацу, як спланувати доріжки, щоб вони вели прямо до моря.

Після відпочинку в Одесі граф помітно посвіжішав, болі у спині пройшли.

Через два місяці Софія зізналася Станіславу, що знову вагітна. Станіслав сприйняв цю звістку весело, жартівливо підмітивши, що час їм уже зробитися розсудливими, бо онуки скоро ревнуватимуть діда до його дітей.

У грудні 1804 року граф Станіслав зліг із нападом. Лікар вимагав їхати до Європи на серйозне обстеження, а можливо, і на операцію. Станіслав погодився, але тільки у травні, після народження дитини. Софія наполягала на негайній поїздці, мотивуючи це тим, що вона легко перенесе дорогу, але Потоцький був непохитний. На початку березня стався новий напад. Про лікування у Відні не було вже й мови. Тоді повна рішучості Софія відправила до Відня гінців за знаменитим хірургом, якого повинні були доставити на будь-яких умовах.

10 березня Станіслав уперше знепритомнів. Мікстури лікаря не допомагали, і в розпачі Софія запросила народного цілителя. Але і той був уже не в змозі врятувати її коханого. 14 березня 1805 року Станіслав прийшов до тями і попросив залишити їх із Софією наодинці. Він узяв її за руку, важко зітхнув, помовчав, а потім мовив ослабленим голосом:

— Відчуваю, Софі, що настає моя година…

— Не говори так, Стасе…

— Не перебивай мене. Роки, проведені з тобою, були найгарнішими в моєму житті, хоча саме життя висувало спочатку великі перепони. Але кохання подолало всі труднощі. Я кохаю тебе і знаю, що ти кохаєш мене. Ми багато що встигли, але ще більше хотілося б зробити. І якщо я одужаю, ми обов’язково все здійснимо. Але зараз у мене до тебе таке прохання. Завтра ти відправиш за нотаріусом, і я напишу заповіт. Не всі мої діти від Жозефіни ставляться до тебе з потрібного повагою. Я маю на увазі Станіслава і Ярослава. І я хочу розпорядитися так, щоб потім ні в кого не було питань…

Обличчя Станіслава спотворилося, і він знову знепритомнів.

Уранці 15 березня 1805 року граф Станіслав Потоцький помер. Коли лікар підтвердив це, Софія спробувала зціпити зуби, але не змогла стримати крик відчаю. Перша мить була жахлива — здавалося, життя скінчилося, вона уявила страшне майбутнє без коханого, без простих людських радощів, без надійного плеча і теплої руки…

Через три дні Софія народила хлопчика. Народила на сьомому місяці вагітності…

Минув рік. Рік болісних переживань. Розтин тіла Станіслава показав нагноєння в нирках. І тепер Софія, подумки повертаючи події назад, намагалася змінити те, що вже відбулося.

«Якщо б тоді, в грудні, ми вирушили до Європи… ну чому я не наполягла, не знайшла потрібних слів, щоб переконати Станіслава?» — ці думки переслідували її щовечора, коли вона намагалася заснути. Вона картала себе, не знаходячи виправдання.

Палац у Тульчині, здавалося, осиротів без його господаря.

Увесь рік старші діти Станіслава займалися розділом незліченних багатств і таких же незліченних боргів родини Потоцьких. Софія вирішила не втручатися, розраховуючи на порядність і розум дітей. А пристрасті розгорілися неабиякі. Ніхто не хотів поступатися. Якось вона почула, як Станіслав-молодший запропонував виключити Софію та її дітей зі списків, а шлюб Софії з їхнім батьком визнати недійсним. Час ішов, а до остаточного рішення спадкоємці так і не прийшли.

У травні 1806 року діти за старою традицією зібралися в Тульчині. Перед вечерею Юрій попросив Софію спуститися до вітальні. Коли графиня зайшла до зали, її охопило сильне хвилювання: на неї дивилися сімнадцять пар очей. Зібрались усі діти — від старших Пелагеї Рози і Юрія до однорічного Болеслава, що вже тупав ніжками. Одинадцятеро дітей Станіслава і Жозефіни, п’ятеро дітей Софії та Станіслава і, нарешті, Ян, її первісток, з надією дивилися на графиню Софію. І в цей момент вона зрозуміла, що дуже рано хотіла списати себе з цього життя. Приємне тепло розлилося по всьому тілу. Вона їм усім потрібна! Вони вірять у неї! Значить, життя триває!..