Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 17. Листи

5 липня 1795. Берлін. Софія — Станіславу

«У вчорашньому своєму листі я нічого не написала тобі, mon ami,[2] про Берлін. Я прибула сюди якраз у той момент, коли пошта вже відходила, й не хотіла втрачати нагоди вислати тобі з нею свої новини, тому посилаю тобі цей лист у такому вигляді, як написала його в дорозі. Не можу тобі передати, як я непокоїлася за тебе, знаючи, що ти в морі. Ти казав, що нема чого боятися; заприсягаюсь Богом, що це дуже страшне відчуття — знати, що життя людини, яку ти любиш над усе на світі, залежить від примхи мінливої стихії. О ні, mon bon ami, я більше ніколи не погоджусь на щось подібне, ти більше ніколи не вирушиш без мене в морську подорож! Зараз я вже трохи спокійніша, бо сподіваюся, що ти нарешті в Петербурзі, але для цілковитого заспокоєння мені потрібні вісті від тебе; а щоб їх отримати, доведеться почекати щонайменше два тижні, бо я зможу отримати твої листи тільки у Львові…

Сьогодні вранці я була з Котулею на фабриці порцеляни. Посилаю тобі філіжанку замість тієї, що розбилася, а також каламар, на заміну того, з Тульчина; правда, mon bon ami, що ти волітимеш каламар від мене, бо завжди згадуватимеш мене, коли твої розумні думки пером на аркуші паперу перетворюватимуться на чорнила з цього каламару? Костусь замовив мисочку для тебе, але ти отримаєш її лише за три місяці після цього пакета. А наразі він посилає тобі цю з квіткою й девізом: „Пам’ятай про мене“. Він сам її вибрав. Ніколюшка на знак вдячності за гарні очка посилає тобі кухлик для промивання очей і просить, щоб ти купав у ньому свої гарні очі й при цьому думав про його, теж досить гарні.

Adieu, mon cher petit ami,[3] як це сумно, дуже сумно бути так далеко від тебе. Якби ти був зі мною, ми пречудово бавили б час; без тебе мені дуже сумно. Обіймаю тебе від усього серця й прошу: не затягуй своє перебування в Петербурзі; заклинаю тебе: з’єднаймося знову якомога швидше. Adieu, mon bon ami».

5 липня 1795. Берлін. Софія — Станіславу

«Коли ми проходжувалися садами королеви Луїзи, вона задавала мені багато запитань, але всі вони були спровоковані серйозним зацікавленням моєю особою, а не простою цікавістю. Бона дуже картала мене, що я віддала перевагу перебуванню в Гамбурзі перед гостюванням у Берліні, тим паче що пан д’Еґард сказав їй, що мене приймали там не вельми добре. Наговорила мені безліч приємних речей; між іншим, зволивши відрекомендувати мене своїм невісткам, попросила вибачення, що вона не сама, й при цьому додала, що не хотіла позбавити їх приємності познайомитися зі мною. При цій оказії наговорила мені так багато компліментів, що я аж зашарілася, бо стільки тепер уже не заслуговую. Король у Потсдамі й нікого не приймає вже п’ятнадцять днів. Оце і всі тутешні новини. Adieu, mon adorable ami,[4] о четвертій я покидаю це місто, лист вишлю поштою, аби мати певність, що ти його отримаєш. Завтра звідси до Петербурга від’їжджає кур’єр. Вклонися від мене всьому твоєму товариству…»

18 липня. Петербург. Станіслав — Софії

«Ма chere Sophi! Одержав відразу два твоїх листи. Читаючи їх, я зробив цікавий висновок: ми начебто мандруємо у часі — занурюватимемося у думки та дії кожного щонайменше через тиждень або два після того, як вони опинилися на папері. Хоча у глибині душі я вірю, що наші думки відразу, через увесь простір, що розділяє нас, долітають одна до одної. Звернув увагу, що на початку листа я вже двічі написав слово „думки“. Так, моя кохано, я засинаю і прокидаюсь з думками про тебе… Ти даремно хвилювалася, коли я був у морі. Море було напрочуд спокійним і навіть ласкавим. Але ти потрапиш в оману, якщо вважатимеш, що все було спокійно. Однак це не була небезпека, це взагалі було щось невідоме досі. Білі ночі — назва цьому невідомому, і це явище стільки ж прекрасне, наскільки таємниче, і не розумієш — це стан душі чи природне явище з незвичайною грою кольорів, а може, Господь зірвав нашу грішну землю з її осі в безодню… Як я жалкував, що поруч не було тебе, моєї чарівної половинки. Нам було б так добре пригорнутися одне до одного, завмерти від захоплення і трішечки помовчати в момент, коли один день закінчується, а через мить народжується новий!..

Справи мої просуваються без жодних зволікань. Я був прийнятий графом Зубовим і майже відразу імператрицею Катериною. Вона була зі мною дуже люб’язна, хоча, можливо, це просто придворна гра. Мені присвоєно звання генерал-аншефа. Тепер я — двічі генерал, спочатку польський, тепер російський. Щоправда, не можу сказати, що я від цього в захваті. Думаю, що дуже швидко залагоджу всі проблеми зі своїми паперами і, нарешті, вирушу до України. Передавай мій kiss нашим малюкам. Як я за ними скучив — відомо одному Богові».

15 липня 1795. Познань. Софія — Станіславу

«Ранок я провела за перекладом з англійської мови й читанням журналу „Spectator“, який дуже мене розважає. Я купила його в Берліні англійською і французькою мовами. Якби я подумала про це раніше, то попросила б тебе, щоб ти почав читати його водночас зі мною. Ти добре знаєш, як я люблю читати разом із тобою і яку велику втіху знаходжу в читанні того самого, що читаєш ти».

18 липня 1795. Неборов. Софія — Станіславу

«Ми прибули до Неборова вчора досить пізньої вже години. Гелена Радзивіллова, господиня маєтку, зустріла нас дуже сердечно. Немає нічого цікавішого, ніж побачити Радзивіллову в колі своєї родини. Сьогодні вранці я взяла купіль, бо відчувала в ній велику потребу; до обіду діти трохи музичили, всі вони дуже талановиті. Посилаю тобі полонез Кристини; затанцюй його, прошу тебе, на першому балу, який ти даси в Тульчині. Пишу тобі про бал, бо знаю, що ти обов’язково даватимеш їх; ти казав мені тисячу разів, що, повернувшись до України, захочеш прогнати журбу із цього краю. Котуля зі мною, княгиня і її дочки шаленіють за ним, такий він кумедний і чарівний; він дуже прихилився до цих дам, бо всі вони розмовляють англійською.

По обіді ми поїхали оглядати сад „Аркадію“. Важко уявити собі щось гарніше й романтичніше. Ти знаєш „Аркадію“ але ти бачив її десять років тому. Сам розумієш, наскільки можуть підрости за десять років молоді дерева, й легко можеш собі уявити, які величезні вкладення зробили господарі відтоді для прикрашення цієї місцини. Радзивіллова просто чарівна; проходжуючись із нею, я з десяток разів подумала про тебе, про твою закоханість у село й життя в домашній обстановці. Я певна, що така жінка, як Радзивіллова, зробила б тебе неймовірно щасливим. Якби вона була твоєю дружиною, то позбулася б усіх своїх примх; навіть якби іноді й дозволила собі якийсь вибрик щодо чоловіка, то все одно ніколи не злегковажила б своїми обов’язками. Найкращий цьому доказ — факт, що всі, хто її оточує, ідеально щасливі. Неможливо краще виховувати своїх дітей, ані дужче їх любити, ніж це робить вона. Та я повертаюся до „Аркадії“; я нестямно закохана в це село; немає на світі жодного виду квітів, ані екзотичних рослин, яких ти тут не знайшов би; прогулюючись садами „Аркади“, я почувалася так, немовби в розпалі літа переживала весну. Усі плантації прекрасно оброблено, і кожне дерево, здається, промовляє: „Мені тут добре!“ „Аркадія“ дуже нагадує мені Крим; чи ти знаєш, що в тому краю, з твоїми можливостями, можна було б за два роки мати таку саму, а може, й прекраснішу „Аркадію“ бо там не треба було б нічого штучно додавати? Правда, mon bon ami, що ми матимемо своє сільце в Криму?

Сподіваюсь затриматися тут ще й завтра. Adieu, година, коли мені звелено лягати спати, вже минула, але тільки тому, що я пишу тобі».

19 липня 1795. «Аркадія». Софія — Станіславу

«Сьогодні вранці я знову взяла купіль, а потім ми поїхали на прогулянку й пили каву в „Аркадії“. Приїхала наводити на нас нудьгу дивна пара: старий і смішний 75-річний прусський генерал із 16-річною дружиною. Ось іще що приємне чекає на нас у Криму: там не буде ні старих, ні молодих прусських генералів, які наводили б на нас нудьгу!

A propos,[5] коли ми матимемо в Криму село, то ти звелиш виписати туди орган, такий самий, як у Радзивіллової в „Аркадії“.

Увечері я попрощалася з усіма. Маю надію, що завтра ночуватиму вже у Варшаві й побачу свого маленького котика — Ніколюшку. Потім подамся швидко до Львова закінчувати свої справи, а ти, mon bon ami, також їдь якомога швидше до себе. Буду неймовірно щаслива, коли отримаю від тебе лист усього за чотири чи щонайбільше за п’ять днів, бо думаю, що з Бродів до Тульчина не більш як 50 миль. На добраніч, mon ange,[6] мушу вже лягати спати, щоб завтра виїхати якомога раніше».

22 липня 1795. Варшава. Софія — Станіславу

«Сьогодні я була на обіді у князя камергера, на завтра мене запрошено до маршалка Suwaroff,[7] а післязавтра виїжджаю до Варшави. Хотілося б вірити, mon bon ami, що цей лист уже не застане тебе в Петербурзі, і водночас утовкмачую собі, що ти приїдеш до мене якомога хутчіш, тільки-но матимеш таку змогу. Що до мене, то сподіваюся за чотири дні бути в Бродах; дітей залишу там, а сама подамся до Львова. Звідти я одержала звістку, що мої справи йдуть дуже добре. Я впевнена, що по трьох тижнях після приїзду до Львова буду вже вільна. До побачення, мій elpida».[8]

18 серпня 1795.Львів. Софія — Станіславу

«Ти вже знаєш, mon bon ami, що вісім днів тому я поселилася разом з дітьми в селі під Львовом. Звідси я можу контролювати свою справу й водночас бути по змозі якнайдалі від товариства в цьому місті. Але я й тут бачуся з багатьма людьми; село це дуже гарне, і сюди до мене приїздять з візитами. Сьогодні серед інших мене відвідав пан Чацький, яким я передаю тобі цей лист: завтра вранці він виїжджає до Петербурга. Малі сподівання, що він тебе там іще застане, але по дорозі заверне до графа Румянцева й довідається від нього, де ти. Я просила його, щоб він обов’язково цим поцікавився; він пообіцяв, що вишле тобі лист кур’єром, якщо ти будеш уже в Тульчині чи в Умані. Твій лист від 18 липня дає мені підставу сподіватися, що ти вже покинув Петербург…

Судитися в цій країні — то жахливі муки. Потрібне велике терпіння; я принаймні певна, що через чотири тижні буду вільна й навіки твоя. Правда ж, mon bon ami, що відтепер ми вже весь час будемо вкупі, дбатимемо про щастя наших маленьких котиків?..

Сьогодні в мене був Томашевський; якщо все те, що він розказував про твої справи, правда, то я щиро тобі співчуваю, mon bon ami, а ще більше тим, хто тебе кривдить. Я дуже поганої думки про тих, хто не здатен тебе оцінити. Боже мій, як можна кривдити тебе після стількох добрих справ, які ти зробив? Мені дуже боляче за тебе, я поділяю твою гіркоту й можу тільки побажати собі, щоб усе склалось так, як ти цього бажаєш. Я певна, що всі тоді будуть щасливі й задоволені, бо ти бажаєш добра для всіх, хто тебе оточує».

20 серпня 1795. Петербург. Станіслав — Софії

«На жаль, я все ще в Петербурзі. Коли ми з тобою прощалися в Любеку, мріяли, що наша розлука буде короткою. Але… Десь я читав, що розлука між коханими — це своєрідне чистилище. Я згоден з цим повністю. Тільки тут я зрозумів, як кохаю тебе. Ти стала частинкою мого світу. Чому всі чоловіки бачать у тобі тільки чарівну жінку, жінку, яку можна спокусити, вродою якої можна насолоджуватися? Твоя фантастична чарівність і врода справді вводять їх в оману, змушують не бачити цілісності твоєї душі. Для мене, дорога Софі, ти насамперед — друг, який розплющив мої очі, відкрив у мені джерело нового — справжнього життя. І нехай хтось скаже, що я вже немолодий, але я пишаюся тим, що саме мій вік дозволяє мені оцінити тебе, весь твій внутрішній світ. Кохання робить мене молодим, вселяє надію на те, що в мене є майбутнє. А наші хлопчаки тільки підтверджують правильність моїх думок…

Пишу тобі листа, а за вікном іде дощ, і я відчуваю себе у цьому великому місті, неначе у печері. Як би хотілося, кохано моя, швидше вибратися до своєї України, проміняти гучні та пишні бали на тихе мерехтіння місячної доріжки у себе в парку, на твою долоню у своїй руці…

P. S. Ці слова я адресую Котулі: „My dear son. I dream rather to hug you, lift highly up, to rock on the leg. Be a good boy. Kiss you and Nikolyushku“».[9]

5 вересня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Учора я не писала тобі, mon bon ami, і ось чому: цілий день я пробула у Львові серед правників і страшенно стомилася; однак усі ці муки — то для мене радість, бо наближається кінець мого процесу. Незабаром він закінчиться, а це вже багато, бо досі нічого ще й не розпочиналося. Ти, як завжди, маєш слушність, а стосовно цієї справи мав її стократ, коли казав мені, що тут нічого ще не зроблено…

Мою справу буде розглянуто протягом тижня; якби свідки були на місці, все вже закінчилося б…

З моменту приїзду пані Лянцкоронської я пречудово тут розважаюсь, її товариство мені дуже імпонує. Сьогодні пополудні ми були у старости Ржевуського, пили каву, а потім оглядали його дім, медалі, бібліотеку, колекції. Усе це дуже гарне. Коли я вже виходила від нього, мені дали твій лист. Низенько тобі кланяюсь, mon bon ami, за всі ті гарні слова, які ти мені адресуєш. Якщо я навіть і не така, якою ти мене бачиш, то я намагатимусь, скільки стане снаги, бути подібною до того гарного портрету, який ти намалював, і буду безмежно щаслива, якщо завдяки своїм старанням та шаленому прагненню подобатись тобі причинюся до твого ощасливлення. А якщо одного дня моя ніжність дозволить тобі забути про всі ті страждання, яких тобі завдано, дозволить пізнати щастя від життя в рідному домі, то після цього ти вже не шукатимеш нікого на світі, окрім своєї Софі. Я — часточка твого світу, бо вірю, що ти мене кохаєш.

Наші хлоп’ята просто чарівні, mon bon ami. Я прочитала Котулі все, що ти написав йому англійською; він вислухав дуже уважно, а потім побіг до моєї спальні, знайшов твого портрета, зробив йому kiss and love[10] щонайменше десять разів і запитав: Where is my dear lord? I wish very much to see him. Pray, maman, go with me to my lord. I am good child…»[11]

10 вересня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Ранок я провела в товаристві твоєї небоги. Вона приїхала попрощатися зі мною. Казала, що читає в моїх очах палке бажання їхати разом з нею до тебе; але вона прочитала це не зовсім уважно, бо я не тільки поїхала б разом із нею, а й побігла б пішки за її каретою, якби була вільна. Увечері я принесла їй свій великий лист і просиділа з нею у тітки до пізньої години. Через те, щоб лягти в ліжко приписаної мені пори, я більше нічого тобі не писала».

11 вересня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Дружина підкоморія пані Потоцька сказала мені, що тебе ще нема в Україні, її чоловік щойно приїхав звідти, виїжджав п’ятого, і тоді тебе ще не було. Виходить, ти ще на якийсь час залишився у Петербурзі. Розказують, що кожного разу, приїжджаючи туди, ти проводиш там шість тижнів. Погода тут просто чудова; сподіваюся, що вона така ж і в Україні; твої селяни справедливо вірять, що ти привіз їм щастя. Ці добродушні люди зустрічатимуть тебе як благодійного янгола».

12 вересня. Львів. Софія — Станіславу

«Я знов починаю страшенно нудьгувати тут, у Львові, щиро кажучи, тому, що перебуваю так далеко від тебе; мені нудно скрізь, де б я не була, якщо тільки поруч немає тебе. Це життя порізно, mon bon ami, допомогло мені усвідомити, як безтямно я тебе кохаю. Воно відродило у мені всі ті сентименти, які ти раніше будив. У Гамбурзі мені іноді здавалося, що кохаю тебе вже не так щиро, як у Яссах, Херсоні чи Гродні. Та відколи ми розсталися з тобою, я переконалася, що якраз навпаки — я кохаю тебе ще дужче, ніж будь-коли до того. Раніше я кохала тебе без тями, але могла складати собі якісь плани; нині я вже на це не здатна. Єдине моє бажання — подобатися тобі і кохати тебе аж до могили. Ти добре знаєш, mon bon ami, що раніше моя голова працювала без передиху; тепер вона вже спокійна, душа моя вгамувалася; і якби не клопіт, пов’язаний зі справою про розлучення, якби не моє величезне бажання стати нарешті вільною і цю свою свободу присвятити тобі, то, гадаю, вже ні про що не думала б… Я довірила тобі, mon bon ami, усе своє щастя; якщо його не збудуєш ти, то більше ніхто на світі нездатний це зробити; тому хоч про що я думала б, усе це однаково нічого не дасть. Я хочу, аби ти став господарем моєї долі, а я увесь свій час віддам голубленню наших малих янголят. Ніколюшка гарний, як моє кохання до тебе. Але я не люблю на нього дивитись, бо не хочу, щоб на світі був хтось гарніший за Котулю. І водночас не можу опертись своєму бажанню увесь час його пестити; він такий милий, я ніколи не думала, що цей великий ротик так погарнішає, що плескатий носик стане аж такий витончений, а блакитні очка такі чорні й прекрасні. Він неначе створений для того, щоб його намалювати. Цей малюк затьмарить бідолашного Котулю. В Умані ми його нікому не показуватимемо; треба зміцнити репутацію Котулі, перш ніж Миколай твердо вступить у життя. Adieu, mon bon ami, мабуть, матимеш мороку з моїми закарлючками…»

15 вересня 1795. Тульчин. Станіслав — Софії

«Ма chere Sophi! Отримав твого листа, сповненого натхнення після відвідувань „Аркадії“. Я розумію твої відчуття, бо сам не тільки обожнюю парки та сади, а й люблю займатися їх облаштуванням, створювати щось неповторне, що відрізнялося б від усього, раніше баченого. Тому я розумію твоє захоплення парком Радзивіллової. І звичайно, ми створимо в Криму щось маленьке, але фантастичне у твоєму маєтку в Місхорі, або щось грандіозне, але водночас граціозне в Масандрі. Тільки трохи пізніше. Чому? Я зараз тобі все поясню. Я вже в Тульчині і перебуваю у піднесеному настрої: по-перше, моя кохано, я в передчутті, що вже скоро ми побачимося, по-друге, Жозефіна майже згодна повернути мені свободу. А це означає, що буквально відразу я її позбудуся (жартую), бо мрію про це більше за все на світі. Мій кузен Вінцентій не може спокійно дивитися на мене й каже, що якби у мене були крила, я б літав. Так і є насправді. Мені здається, що я зараз закоханий у цілий світ. Я люблю твого чоловіка пана Вітта і впевнений, що він щиро бажає тобі щастя (а я маю таку впевненість, бо отримав від нього листа). Нам необхідно почекати ще трошки-трошки і тоді… Що буде потім, залежить тільки від нас, але це буде щастя, життя наповнене і гармонійне… І нарешті, чому ми зараз нічого не будуватимемо в Криму? Ми з Метцелем придумали щось цікавіше. Що? Про це я напишу у наступному листі».

25 вересня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Челецький привіз мені твій лист. Отже, це вже напевно, що вона охоче погодиться на наше щастя? Ти навіть не уявляєш собі, яка я щаслива! Ти кажеш, що любиш пана Вітта? Я також мала б любити ту, яка повертає тобі свободу. О Боже мій, я не тільки любитиму її, а навіть, якщо була б в Україні, я побігла б до неї і впала б їй у ноги, щоб подякувати! Вона на все погоджується, не заздрить нашому з тобою щастю, робить усе добровільно — то що ж тепер могло б стати мені на перешкоді любити її, які претензії я могла б до неї мати? У мене вже немає на них таких підстав, як тоді, коли я думала, що вона стоїть на заваді нашому щастю. Mon bon ami, серце, яке так ощасливили, як моє в цю хвилину (а яке ж то буде щастя, коли мені ще вдасться тобі подобатись!), не може нікого ненавидіти. Я не зла, ти про це добре знаєш, але відколи я певна, що ми разом проживемо наше життя і ніхто не затьмарить нашої радості, я відчуваю в собі безмежну доброту; все навколо здається мені добрим, усе мені подобається, природа — й та, здається, сповнена незвичайної краси. Давидова каже, що я виглядаю набагато краще зараз, ніж будь-коли раніше, що я стала гарнішою, приємнішою, веселішою, цілком іншою, ніж була у Схірі, хоч у тій чарівній місцині я почувалася такою щасливою…»

28 вересня 1795. Тульчин. Станіслав — Софії

«Мила моя Софі! Якщо я зараз скажу, що в мене чудовий настрій, то це буде неправда. Настрій не просто чудовий, а чарівно чудовий. З кожним днем я відчуваю себе все щасливішою людиною, бо день нашого з’єднання все ближче. Жозефіна пакує валізи і збирається до Петербурга, але це і не дивно. За час моєї відсутності у Тульчині прибутки від маєтків різко впали. Не хочу себе вихваляти, але змушений констатувати, що моя присутність як господаря тут просто необхідна. Непросто виростити врожай, але ще складніше його продати. Ось тут і потрібне чуття економа, розумний ризик гравця, вміння блефувати та інші якості, якими я володію.

Ось чому, mon ange, я тобі писав у минулому листі, що ми зараз не будуватимемо в Криму. Я хочу мати сад тут, де ми постійно перебуватимемо. Більш того — я вже захоплений цією ідеєю. Відкрию тобі маленький секрет, хоча обіцяв Метцелю міцно тримати язика за зубами. Але мені кортить поділитися зі своєю коханою якнайшвидше! Ми знайшли найромантичніше місце під Уманню. Тут є де розгорнутися найбільш поетичним та художнім задумам. Навіть те, що ми змалювали з Людвігому своїй уяві, коли обстежували це місце, більше схоже на філософію, ніж на художній образ. Та й клімат в Умані дуже м’який, що дозволить „приручити“ тут дерева не тільки з Італії, а й з Азії та Африки. Аби вистачило часу й сил… Усе, більше ні слова про парк.

Серденько моє, як усе-таки тяжко знаходитися далеко від свого кохання, але будь спокійна, тільки своїм спокоєм ми зможемо досягнути нашої мети. А мета наша — щасливе життя разом. До речі, Вінцентій зі своєю новою дружиною Оленою палко мене підтримують. Та я розумію, що робити їм це не важко — вони разом… Цілую тебе тисячу разів».

10 жовтня 1795.Львів. Софія — Станіславу

«Кур’єр пана Майєра привіз мені твій лист від 28 вересня. Серце моє радісно забилося, коли я побачила, що його написано в Тульчині, та тільки-но я дочитала цей милий лист до кінця, як відчула себе найщасливішою людиною на світі. О так, mon bon ami, я, безперечно, народилася під щасливою зіркою і сподіваюся, що моє щастя відтепер перепинить дорогу смуткові до тебе. Лише вчора ввечері я отримала цей дорогий для мене лист, який провіщає моє щастя. Ніхто ще не був до такої міри переповнений почуттями ніжності, кохання і вдячності, як я; мені насилу вдалося приборкати свою радість. Заприсягаюсь, що минулої ночі я й на хвилину не заснула; але мені хотілося б, щоб причиною мого безсоння завжди були подібні найпрекрасніші почуття. Я мільйон разів цілувала Котулю, який увесь час спить зі мною. Відколи я впевнилася, що він вважатиме за щастя для себе називати тебе татом, він став мені ще дорожчий.

Падаю тобі до ніг на знак вдячності за твоє доброзичливе ставлення до тієї, яка погоджується повернути тобі свободу, все, що ти зробиш для неї і для твоїх дітей, здобуде в моїх очах іще більше схвалення. Я не люблю пана коронного підкоморія Вінцентія Потоцького, а тебе, mon ange, просто обожнюю, бо ти ні в чому не нагадуєш таких типів, як він. Він кидає свою жінку, одружується з тією, яку кохає, але не дотримує своїх зобов’язань щодо першої. Уяви собі — ця нещасна жінка не має тепер із чого жити, і мені це дуже болить…»

15 жовтня 1795.Львів. Софія — Станіславу

«Якби після всього того, що ти для мене зробив, щось іще могло мене в цьому світі розгнівати, то я мала б зробити тобі невеликий докір: чоловік із Тульчина, годинникар, сподіваюся, казав тобі, що їде до Львова, а ти відпустив його без листа до мене. Mon bon ami, як я засмутилася! Ти добре знаєш, що на відстані від тебе єдина моя втіха — це твої листи.

Графиня Діана де Поліньяк тут уже третій чи четвертий день. Приїхала мене провідати, каже, що хоче якийсь час пожити в Україні. У неї велика родина, і я дивуюся, як вона дає собі раду через нестатки, я просто закохана в неї, така вона гарна. Я бачила її двічі, хочу ще сьогодні ввечері відвезти їй свій лист до тебе. Ця родина всіляко підтримувала мене, коли я була у Франції, і якщо я любила цих людей, коли вони купалися в розкошах, то люблю їх іще більше у теперішніх злигоднях. Вона розраховує на те, що зможе провести частину зими в маєтку Северина Потоцького, й хотіла б у майбутньому взяти тут в оренду якесь село. Вона мріє так улаштуватися, щоб ми могли часто бачитись. Зізнаюся тобі, що я теж цього прагну. Товариство цієї особи тобі дуже заімпонувало б — вона зовсім не така, як наші емігранти з Гамбурга. Якби ти був такий добрий і віддав їй в оренду якесь село; спробуй це зробити, щоб вона була близько від нас, бо мені хотілося б і далі підтримувати наше знайомство.

Пані Вієльгорська, пан Дейм і пан Ґаламберґ зустрілися сьогодні завдяки щасливому випадку в мене на обіді. Котуля пречудово забавляється з ними. Давидова запевняла, що Миколай гарніший, думки поділилися, і тоді Вієльгорська сказала: „Треба запитати про це Констанція“. Ми запитали, і він відповів: „Мій братчик гарніший“. Тоді ми запитали, чи він ще й розумніший. „Я розумніший. Миколай для цього занадто дитина“. Цей його вислів просто чарівний. Я раділа від думки, як він тебе потішатиме; я певна, що ти щиро його полюбиш. Він добра дитина.

Цей лист ітиме довго, бо графиня Діана де Поліньяк подорожує поволі. Через те я нічого не пишу тобі про свої справи. З нетерпінням очікую важливі для нас вісті і вмираю від бажання знову побачити тебе. Боже мій, як довго тягнуться для мене дні на відстані від тебе!»

19 жовтня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«З того моменту, як я отримую твої листи з Тульчина, з того моменту, як мої справи пішли на краще, я неймовірно щаслива. Дай Боже, щоб Жозефіна й далі не змінювала своїх намірів, щоб і далі не шкодила нашому з тобою щастю.

Я вже менше дратуюся з приводу своїх справ, почуваюся добре, в чудовому гуморі, навіть трохи погладшала; тепер ти вже не скажеш, що я худа. Будую собі якнайкращі плани, лягаю спати задоволена, сплю добре, а мої пробудження просто казкові. О так, mon ami, я тепер розкошую своїм щастям і насмілюсь навіть сказати, що заслуговую на нього, бо знаю, чого воно мені коштувало. Наші хлоп’ята стають для мене щоразу дорожчими; вони чудові, ти полюбиш їх усією душею, бо один із них дуже гарний, а обидва дуже милі. Котуля зачарує тебе своєю добротою. Adieu mon ange, мій любий elpida, щастя моє! З величезним нетерпінням чекатиму від тебе вістей! Позавчора я передала тобі лист графинею Поліньяк. Завтра або післязавтра передам наступний — через людину, яка їде до України. Хотілося б уже самій відвезти тобі свої листи; я задоволена й щаслива, але терплю жахливі муки від того, що так далеко від мого любого elpida, а мені так хочеться опинитися біля нього…»

30 жовтня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Учора я передала тобі лист через якогось пана Загурського; Підгурський запевняє мене, що цей лист незабаром до тебе дійде. Людина, яка тобі його вручить, із Тульчина; можливо, його перечитають, перш ніж віддати тобі, але мені до того байдуже: усі вже знають, що я кохаю тебе, просто обожнюю, отож ніхто не довідається з нього нічого нового — всім і так давно вже все відомо. Після того листа, якого мені привіз Челецький, я не отримала від тебе жодної вісточки, через те з великим нетерпінням чекаю на твій новий лист. Я певна, що ти мені пишеш, просто твої листи десь, мабуть, заблукали, бо я нічого від тебе не отримую. Перед тим, як запечатати лист, я відрізала Котулин кучерик і запитала, що він порадить мені з ним зробити. Він, не задумуючись, відповів, що хоче, аби я вислала його мілордові. Я поцілувала його тисячу разів за тебе й за себе. Ну хіба це не мила дитина й хіба він тебе забув? У цього малого хлоп’яти все твоє, ти не повіриш, який він у нас добрий. Ніколюшка тільки гарний і гарнішає з кожним днем, але йому це треба пробачити. Котуля завжди матиме перед ним перевагу… Хоч усі тут зі мною дуже добрі й приїжджають аж сюди, щоб мене розважити, я страшенно нудьгую без тебе. Навіть зізнаюся тобі, що волію залишатися на самоті; тоді принаймні можу досхочу думати про тебе. Adieu, мій любий elpida, діти доземно тобі вклоняються, а їхня мама просить тебе зробити таку ласку й невдовзі забрати нас до себе. Скоро вже чотири місяці, як ми з тобою розсталися; нехай би ця розлука була вже остання. Правда ж, mon bon ami, що ти теж цього бажаєш? Правда, що це є і буде вже остання наша розлука?»

2 грудня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Сьогодні вже шостий день, як поїхали діти; поки цей мій лист дійде до тебе, вони матимуть щастя опинитись в обіймах свого любого таточка. Я страшенно нудьгую без цих моїх милих котиків, але сьогодні тим більше хвалю себе, що відіслала їх до тебе. Я справді цьому дуже рада; погодься зі мною, що це моя щаслива зірка напоумила мене відправити дітей до тебе».

9 грудня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Справи мої йдуть цілком добре. Офіційний захисник шлюбу подав апеляцію, але я і його позбулася. Граф Дейм був учора в мене й пообіцяв закінчити мій процес 14 грудня, тож я маю надію покинути цей триклятий Львів двадцятого числа цього місяця. Лічу вже не тільки дні, а й години. Adieu, mon ami, mon espoir, mon tout.[12]

Ти щасливий, що діти вже з тобою; якщо ти любиш їх так, як я, то поцілуй за мене мільйон разів Котулю і Ніколюшку та скажи їм, що це від мене. Чекаю на приїзд Чижевича, щоб довідатись, чи ти щасливо і в здоров’ї дістався з ними до Умані. Я трохи нездужала, коли Чижевич був тут, але вже цілком оговталася. Adieu, любий elpida, вибач мені за цей сумбур…»

10 грудня 1795. Чорна Кам'янка. Станіслав — Софії

«Кохана моя! Душа моя прагне писати тобі тільки приємні слова, згадувати тільки чарівні речі, але дійсність перевертає все з ніг на голову. Ще вчора я вважав, що ніщо не може завадити нашому щастю, а сьогодні… Ні, нашому з тобою коханню, нашому з тобою щастю, насправді, нічого не може завадити, бо почуття у нас справжні. І все ж…

Жозефіна таки не дає своєї згоди на розлучення…

Інколи, mon bon amie, Sophie, мені здається, що Бог на мені вирішив перевірити всі випробування, що я живий приклад того, як доля поступово, але постійно, як лавина з Везувію, накриває мене все новими й новими хвилями випробувань.

У мене було перше кохання, і його відібрали, причому відібрали дуже брутально. Утрата у двадцять років обох батьків — це діяння незрозумілої вищої істоти, яка коїть зло. Разом з утратою найближчих людей я втрачаю і своє родинне гніздечко, з дитинства омріяний край, бо на довершення до всього вищезгаданого він потрапляє під владу іноземної держави. І тут я витримав удар долі. Я створив сім’ю і щиро вірив, що всі випробування позаду, я мріяв, що в мене буде повний дім діточок, і це не стало маренням, а дійсністю. Я збудував собі і своїй родині, я вважаю, райський куточок в Тульчині, всього себе присвячував Жозефіні та дітям. Але і тут доля повернулася до мене виворотом. Інакше це назвати неможливо. Ми так і не змогли із Жозефою пізнати всіх тих почуттів, які повинні бути у двох люблячих сердець, того дурманного сп’яніння, самопожертвування заради іншого. Я розумію, що тут є і моя провина, бо не буває одного винного у сімейних розладах, та мені здається, що я робив усі кроки, всі дії для сімейного щастя.

Та ось, нарешті, я зустрів тебе. Коли вперше ти доторкнулася своїми ніжними пальцями до моєї долоні, я нарешті збагнув, що повністю належатиму тобі, а ти мені. І тут новий удар! Кохання не може існувати без жертв, і я був готовий ці жертви принести. Але це вже не жертви — це удар ножем у спину.

Я завжди хотів бачити свою державу процвітаючою, вільною та багатою. І тут я зазнав нищівної поразки. Цієї держави не існує. Тепер мене, якого ще недавно обожнювали, вважають майже зрадником. Такого ставлення людей я, на мою думку, не заслуговую, та й не бажаю заслуговувати.

Таким чином, кохана Софі, у мене залишилася тільки ти. Ні, не так, у мене ще є діти, яких я люблю й зроблю для них усе, доки вони не зів’ють власні гніздечка і самі відійдуть від батьківської опіки. А з тобою, моя любове, я мрію прожити разом усе життя, скільки б його не залишилося. Я хочу зробити тебе й себе щасливими. Я закликаю тебе: „Будь щаслива!“, а я все для цього зроблю. На жаль, цей мертвий папір не зможе донести всіх моїх почуттів до тебе. З моменту нашої розлуки я постійно відчуваю твою відсутність, і зігріває мене тільки радість нашої майбутньої зустрічі. І тоді… Тоді я кинуся у твої обійми і насолоджуватимуся цим блаженством.

Хоча Жозефіна і не дала своєї згоди на розлучення, Тульчин вона покидає і переїздить до Петербурга, як мені здалося, назавжди.

Діти зі мною в Умані. Вони такі кумедні і рідні!

Завтра збираюся з Вінцентієм Потоцьким до Дашева. Він обіцяє цікаве полювання…»

28 грудня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Почну з відповіді на твій лист від 10 грудня, надісланий із Чорної Кам’янки. Це чудовий лист; усі вирази, що є в ньому, змальовують твою душу і твою ніжність. То правда, що це мертвий папір, але він несе на собі такий сильний відбиток твоїх почуттів, що розчулив би навіть найчерствішу душу. Подумай сам, яке враження справив він на твою Софію, котра тебе обожнює, котра живе й дихає тільки заради тебе. Не можу розстатися з цим чарівним листом; відколи отримала його, ношу біля серця, перечитую по десять разів на день; лину думками до Дашева, я з тобою, я у твоїх обіймах, пещу тебе, упиваюся щастям своєї свободи, радістю віддавати її тобі без жодних претензій, за винятком хіба що, мабуть, однієї — завжди бути з тобою і щоб ти мене кохав. Мені дуже потрібне твоє кохання; я знаю, що ніхто не вміє кохати так, як ти, бо ти кохаєш по-справжньому й не вдавано. Ти повчаєш мене, mon ange, щоб я була щаслива; я і є щаслива, і навіть дуже. Вір мені, mon adorable ami, що з моменту твого приїзду до Тульчина, з тієї хвилини, коли ти мене запевнив, що ніхто не хоче відбирати в мене твоє серце, відколи мені залишено це велике щастя — жити біля тебе і з тобою, на землі немає людини, щасливішої за мене; а це твоя робота, мій любий elpida. Ти знаєш, що я віруюча, але відколи я стала щасливою, завдяки тобі, я ще більш увірувала у Всевишнього, бо мені здається, що інакше не могла б найсердечніше висловити свою вдячність Найвищій Сутності за всі ті дарунки, що ними вона мене обдарувала. Сто разів на день я звертаюся до своєї щасливої зірки, сто разів на день замислююсь над тим, яке добро сподіяла в житті, що мене так береже й так винагороджує Небо. Подумай, чи мусиш ти мені казати: „Будь щаслива!“ Я і є щаслива, mon ange, і ніщо відтепер не зможе зробити мене нещасною поруч із тобою, навіть цькування із Тульчина. Господиня палацу марно намагатиметься збаламутити наше щастя; вона не може мені заборонити, щоб я тебе кохала, обожнювала, щоб присвятила тобі своє життя і свою свободу. Якщо вона така злоблива, якщо не хоче тебе вщасливити й намагається завадити, щоб це зробила інша, то тим гірше для неї. Що ж до мене, то ніщо, ніщо в усьому світі не зможе змінити мого ставлення до тебе. Якщо вона сподівається, що зможе мене відвернути від тебе цими перешкодами, то вона дуже мало знає про мої почуття до тебе. Я ладна жити з тобою в будь-якій ролі — твоєї коханки, дружини, твоєї метреси, твоєї рабині — все одно, навіть як річ, що належить тобі й що нею ти можеш розпоряджатися за власним бажанням, як істота, котра обожнює тебе і своє щастя може віднайти тільки в щасті свого ідола. Якщо в Тульчині й далі забажають чинити перешкоди, щоб я стала твоєю дружиною, я буду у відчаї через наших дітей, через маленьку донечку, яку так прагну мати; але якщо йдеться про тебе, то хіба я могла б відтепер менше любити тебе як коханця, ніж як чоловіка? Хіба ти не зробив усе, що було у твоїй спромозі, аби ним залишитися? Хіба тобі не пощастило з твоєї вини? Вір мені, mon adorable, що скільки перепон виставлять мені з того боку, у стільки разів зросте моє кохання».