Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 5. Жозефіна

Граф Станіслав був на межі нервового зриву. І якщо вдень на людях він не дозволяв собі розслабитися, то вночі двадцятирічний парубок не міг стримувати ридань. Дотепер він вважав себе щасливчиком, улюбленцем долі, та й друге ім’я Щенсний (Щасливий) підтверджувало це. А тепер ця доля вибивала з-під ніг майже все, що могло його підтримувати.

Станіслав лежав на ліжку ниць, сховавши обличчя у подушку. Думки його плуталися.

«Це якесь прокляття! Господи, як це страшно! Ні, напевно, це сон. Так не повинно бути! За два роки втратити кохану, матір і батька. І вони ніколи не повернуться до мене! Це назавжди!»

Час від часу він схоплювався і починав бігати по кімнаті, намагався думати про щось інше, але не міг. Ще зовсім недавно він був маленьким хлопчиком, і батько, такий великий, сильний, приділяв йому багато уваги, а мати, хоч і була сувора з ним (він знав, що це напускне), у душі дуже любила його. Під ранок, зовсім виснажений, Станіслав забувався. Так минали день за днем.

В один із таких днів до палацу Потоцьких завітав граф Георг Август Мнішек зі своєю дочкою Жозефіною Амалією.

Графу Мнішеку, маршалку надвірному коронному і старості генеральному великопольському, було 57 років. Свого часу він зробив непогану кар'єру, одружившись на дочці першого міністра короля Августа III Марії Амалії фон Брюль, і тепер був у добрих стосунках із королем Станіславом Августом.

Володіючи численними землями, жив то у своєму чудовому палаці в Дуклі, то в не менш розкішному у Варшаві. Він уже давно бачив Станіслава Потоцького достойним нареченого своєї єдиної дочки Жозефіни.

Тому, як тільки прийшла звістка про смерть старого графа, він, не зволікаючи, попрямував до Кристинополя.

Побачивши виснажене обличчя Станіслава, граф Мнішек запросто підійшов до молодого графа й обійняв його. Жозефіна, ніжно поцілувавши Станіслава в щоку, тихенько відступила. Слова були зайві. До того ж, зовсім недавно сім’ю Мнішек спіткало не менш важке горе: Георг втратив дружину, а Жозефіна матір — Марію Амалію.

За вечерею Потоцький узяв слово.

— Ще вчора я вважав себе дитиною, сином, вільним від прийняття багатьох серйозних рішень (це робили за мене батьки), — він змахнув сльозу. — Але сьогодні дитинство і юність залишилися позаду, сьогодні в родині я старший і єдиний чоловік. І я обіцяю своїм близьким, що не зганьблю славного прізвища Потоцьких. Нехай земля буде пухом батькові й матері.

Граф Мнішек із Жозефіною залишилися на кілька днів погостювати у Потоцьких. Прогулюючись якось по парку, Мнішек звернувся до Станіслава:

— Графе, ми незабаром збираємося їхати, і я прошу тебе вислухати мою пропозицію. Або навіть рішення. Ми з твоїм батьком добре ладнали, ти мені як син. Тому ми з Жозефіною не можемо залишити тебе в такому стані. Збирайся, поїдеш із нами в наш маєток у Дуклі. Там ти зможеш трохи забутися і відволіктися.

— Спасибі за вашу турботу, графе, — відповів, трохи подумавши, Станіслав. — Боюся, що саме зараз я навряд чи маю право залишити тут сестер. Я і так довго був відсутній у своєму маєтку. До того ж необхідно вирішити всі спадкові справи, розібратися з паперами, ввійти в курс господарювання.

— Ну що ж, я чую у твоєму голосі рішучість Потоцького. І це мене радує. У будь-якому випадку, ми завжди будемо щасливі бачити тебе в нас у Дуклі. А якщо виникнуть неясності зі справами, можеш розраховувати на мою допомогу або допомогу мого керуючого (я йому цілком довіряю).

— Домовилися. Ну, а в гості до вас я обов’язково заїду. На коли запланований від’їзд?

— На післязавтра, — відповів Мнішек.

Минуло небагато часу, і граф Станіслав зібрався в гості до Мнішеків.

Замість планованих трьох місяців Потоцький провів у Дуклі півроку. У маєтку Мнішеків була дуже пристойна бібліотека, та й Жозефіна виявилася цікавою співбесідницею. А її енергії вистачило б на трьох. Дівчина своїм вибуховим характером наче доповнювала спокійного і розважливого Станіслава. І ще, зауважив про себе молодий граф, за останні два роки вона просто розцвіла і перетворилася на вродливу молоду жінку…

Так-так, вродливу й одну із найбагатших наречених у Речі Посполитій. Її мати Марія Амалія Фредеріка фон Брюль була другою дружиною Георга Мнішека. Як дочка першого міністра вона здобула чудову освіту. Вільно писала і розмовляла сімома мовами: німецькою (батько був німцем), французькою, італійською, англійською, іспанською та латиною. Після переїзду батька до Польщі опанувала і польську. Прекрасно орієнтувалася у філософії, літературі й музиці. Мала схильність до малювання. Природно, всі свої знання передала єдиній дочці Жозефіні.

Жозефіна була рухливою дівчиною. Довге світло-русяве волосся спадало на гарні округлі плечі, які вона вдало підкреслювала відкритими сукнями. Бешкетні карі очі освітлювалися милою усмішкою, що майже не сходила з обличчя. Прямий ніс, можливо, був трохи завеликий, але зовсім не псував правильних рис обличчя. Загалом, ця молода жінка була сповнена оптимізму і життєлюбства.

Потоцький проводив із нею багато часу — кращого співрозмовника і лікаря від нудьги важко було й побажати. Молоді люди зблизилися як брат і сестра.

Коли через півроку Станіслав повернувся до Кристинополя, він зрозумів, що сумує за Жозефіною. Швидше за все, це було не кохання, а потреба у спілкуванні, навіть у мовчанні, але вдвох. Потоцький розривався між Кристинополем і Дуклею, та й батько відпускав дочку зі Станіславом у Кристинопіль. Молодість бере своє, і якось, прийшовши до спальні дівчини, Щенсний там і залишився.

Почався новий етап їхніх стосунків: вони стали коханцями. Тепер у графа Станіслава вже не лишалося шляхів до відступу, він був приречений на шлюб із Жозефіною Мнішек.

Граф Георг Август радісно сприйняв прохання Потоцьким руки і серця Жозефіни.

— Я дуже задоволений, діти мої, що ви прийшли до такого рішення. Для нашої родини дуже велика честь поріднитися з вашим родом, Станіславе, і твої батьки мріяли мати своєю невісткою Жозефіну. Але чи сильні ваші почуття? — запитав граф Мнішек.

— Так, графе, — почав Станіслав, але Мнішек перебив його:

— Сподіваюся, після весілля ти називатимеш мене батьком. Хоча можеш починати вже зараз.

— Я старатимуся, — трохи зніяковів Потоцький. — А на ваше запитання відповім, що кохаю Жозефіну й докладу всіх зусиль, щоб вона була щаслива зі мною.

— Тату, я теж кохаю Станіслава, — тихо промовила дівчина, і її обличчя вкрилося рум’янцем. — Мені дуже добре з ним і спокійно.

— У такому разі, діти мої, я благословляю вас. І з нетерпінням чекаю онуків. А тепер, не відкладаючи надовго, нумо вирішувати, як і де влаштуємо весілля.

— Якщо чесно, наші думки розділилися, — відповів Станіслав. — Я прихильник тихого весілля, а Жозефіна (тут Потоцький усміхнувся) вважає, що нам не личить бути скромними. Ну, а святкуватимемо тут, у Дуклі, якщо ви не заперечуєте.

— Звичайно, не заперечую. А щодо кількості гостей ще подумаємо. Зараз я збираюся з’їздити до Варшави на сейм, а після приїзду все і вирішимо.

— Так, татку! — вигукнула Жозефіна. — А ми хочемо на два-три місяці поїхати до Відня, відпочити, замовити собі весільне вбрання, купити подарунки.

Вінчання і весілля призначили на 1 грудня 1774 року.

Жозефіна та Станіслав повернулися з Відня у вересні. За цей час палац Мнішеків помітно змінився. Фасад був заново пофарбований, для вітальні і зали придбано нові меблі, на другому поверсі підготовлено кабінет для Станіслава з масивним письмовим столом, шафою для книг. Великі шкіряні крісла і диван поставили поруч із каміном. І найголовніше: на стіні висів портрет батька Потоцького — копія портрета з Кристинополя.

Граф Мнішек зустрів мандрівників у вітальні, і поки вони вітали одне одного, слуги все несли і несли скрині, плетені кошики, валізи із придбаннями з Відня. За обідом Жозефіна не давала чоловікам вимовити ні слова, ділячись враженнями про поїздку, про красу Відня, про музичні і художні салони. Коли вона мало-помалу вичерпалася, естафету підхопив Станіслав. Він із властивою йому іронією охарактеризував пихатих австріяків і худорлявих австрійок, зате австрійське вино залишило в нього найприємніші спогади.

— Але найбільше нас із Жозефіною вразила «Прощальна симфонія» Йозефа Гайдна: крім імператорського двору, ми прослухали її ще двічі у палацах віденських вельмож.

— Чим же вона вас так вразила?

— Цей цікавий твір пронизаний сумними, я б навіть сказав, трагічними настроями. Нам із Жозефіною вони зараз дуже зрозумілі. Симфонію грають при запалених свічках. Під час виконання останньої частини валторніст несподівано гасить свою свічку, забирає інструмент і йде. За ним те ж саме робить гобоїст, і поступово всі інші музиканти велично залишають сцену, несучи з собою свою музику. В кінці залишаються лише два скрипалі, які тихо і душевно закінчують симфонію.

— Так, тату, цей твір незвичайний, і він зворушив нас до глибини душі.

Після обіду всі перемістилися ближче до каміна — пити каву.

— Діти мої, наш король Станіслав Август побажав бути присутнім на вашому весіллі. За ним піде і його свита. Так що скромним весіллям ми з вами не обійдемося, — урочисто повідомив граф Георг.

— О Боже! — вигукнула схвильована Жозефіна. — Я зустрічалася зі Станіславом Августом, коли була ще зовсім дівчинкою. Тоді він мені здався дуже гарним і величним.

— Нічого особливого, — заперечив Станіслав. — Хоча жінки у Варшаві від нього у захваті. Але в нього занадто м’який, як для короля, характер. До того ж, він не надто багатий.

— Станіславе, ти дуже прискіпливий до нього, — тихо вимовив Георг.

— Ні, графе, навпаки. Наша родина ніколи не плазувала перед королем. Тим більше, що він нав’язаний нам Катериною — німецькою принцесою на російському троні.

— Ні слова про політику! — вигукнула Жозефіна. — Краще подумаймо, як нам підготуватися до весілля і зустріти поважних гостей.

Минув місяць, і нарешті настав день святкування. На об’єднання двох магнатських родин зібралися майже всі найбагатші польські та українські магнати. Гуляння тривало чотири дні. Довгі столи в палаці ломилися від страв і напоїв. Дзвінкі голоси і сміх гостей заглушали звуки оркестру, а веселі танці не могли утримати за столами навіть найстриманіших. У дворі щедро пригощали простих городян і селян, які охоче кричали заздоровниці на честь молодих.

Станіслав Август був дуже величний і водночас простий у спілкуванні. Він подарував Жозефіні діамантове кольє, яке сам і надів на шию нареченої, а Станіславу — граціозного арабського скакуна. Слідом за королем гості почали обсипати молодих подарунками. Ну а ввечері свято увінчав розкішний феєрверк.

Відразу після весілля молоді вирішили відправитися до Тульчина, тихого українського містечка, де у Потоцьких була садиба з дерев’яним палацом. Збори зайняли цілий тиждень, і ось нарешті кортеж із чотирьох карет і шести возів разом зі слугами, подарунками та іншим начинням готовий. Ще з десяток вершників охороняли цей поїзд.

Дорога була довгою, Станіслав із Жозефіною мали досить часу, щоб обговорити своє найближче і не зовсім близьке майбутнє, помріяти і помовчати.

— Станіславе, я так довго чекала цього дня — коли ми, нарешті, почнемо разом будувати наше спільне життя, нашу сім’ю. Ми побудуємо свій будинок — наше затишне гніздечко, і там я народжу тобі багато дітей, дівчаток і хлопчиків, — мило усміхнулася Жозефіна.

— Так, звичайно, дорога, ми обов’язково відбудуємо новий дім, і не просто будинок, а родове гніздо — білий палац із колонами, парком, озером та іншими атрибутами, властивими палацу, в якому житиме не одне покоління Потоцьких, нічого не руйнуючи, а тільки поліпшуючи те, що почнемо ми.

— Палац буде обов’язково в суворо класичному стилі. А ще я хочу, щоб у нас були найкраща в Європі картинна галерея і бібліотека, свій театр, а в саду дзюрчали фонтанчики, — мрійливо додала Жозефіна.

— І стайня з безліччю різномастих коней, манеж, каретний двір, зграя мисливських собак, турецькі лазні, — підхопив граф.

— Тінисті алеї, оранжерея, велика зала з каміном, у якій завжди будуть гості. Ми ж будемо дуже гостинними, правда?

— І хлібосольними. А ще я займуся економічними перетвореннями в наших маєтках. У мене є кілька задумів, і я хочу їх реалізувати. Ми з батьком частенько сперечалися з цього приводу.

— Ну, в економіці я мало розуміюся, а от проектом палацу могла б зайнятися, — відповіла графиня.

— Так і зробимо. По приїзді до Тульчина запросимо з Європи тобі в допомогу архітекторів і художників.

Утім, реалізацією своїх економічних планів Станіслав почав займатися ще до весілля. Насамперед він вирішив перенести столицю свого роду з Кристинополя до Тульчина. А Кристинопіль продати. Він довго розмірковував, перш ніж прийняти таке рішення. Так, тут він народився і виріс, знав кожен куточок у палаці, тут зустрів своє перше кохання… Але, мабуть, якесь прокляття нависло там над ним і його сім’єю. За два роки він втратив і кохану, і батька з матір’ю. І, по суті, батьківщину.

Кристинопіль, як і вся Галичина, в 1772 році перейшов від Польщі до Австрії. Таким чином, територія України була окупована чотирма державами: Правобережжя — Російською імперією, південь і Крим — Османською імперією (Туреччина), Галичину, з центром у Львові, зайняла Австрія, решту Лівобережжя — Річ Посполита. По суті, виходило, що Потоцькі, володіючи землями на Поділлі, ставали підданими короля Польщі Станіслава Августа, а володіння Потоцьких у Галичині робили їх підданими австрійської королеви Марії-Терезії. Та й основний прибуток, вважав Станіслав, приносили подільські землі.

Тому, як би важко це не було, він подарував 12 сіл і 200 тисяч злотих родині своєї першої дружини — Кемеровським, а основну частину земель продав графу Антонію Понінському.

І тепер, сидячи в кареті, він подумки похвалив себе. Маєтки його, як і раніше, величезні. А нові ідеї заряджали Станіслава такою енергією, що, здавалося, та ось-ось виплеснеться назовні, і він, як паровий бак, який не має клапана для підбурювання тиску, вибухне зсередини.

Його погляд спинився на Жозефіні, що сиділа навпроти, і думки переключилися на дружину. Чи кохає він її? Відповісти на це питання він не може навіть самому собі. Вона дуже вродлива, напевно, навіть гарніша за Гертруду, розумна й освічена. Може, занадто балакуча, але це не робить її докучливою. У неї гарний смак. Вона впевнено почуває себе в будь-якому товаристві, на відміну від Гертруди, сором’язливої і лагідної. Але серед усіх її переваг він не знаходив поки головної — такої собі родзинки, загадки, яка була у Гертруди, і якої він, як не старався, так і не зумів розгадати. Чи покохає він Жозефіну? Він не знає, але докладе до цього максимум зусиль заради майбутніх дітей і свого благополуччя.

Станіслав глибоко зітхнув. Спогади про Гертруду не давали йому спокою. Він знову і знову порівнював її з Жозефіною. Так не можна. Минулого не повернеш…

За Жешувом у невеликому маєтку Дублін поїзд зупинився. Несподівано вранці наступного дня відбулася зміна охорони, що супроводжувала молоде подружжя. Військових із Дуклі змінив загін з Умані. Граф Станіслав запросив на сніданок командира загону. Залишившись наодинці, вони щось жваво обговорювали і голосно сміялися. Після сніданку загін вишикувався у дворі, і до нього вийшли і Станіслав, і, як не дивно, Жозефіна. В руках у Потоцького був якийсь папір.

— Слухай наказ! — скомандував командир загону.

При цьому його обличчя й обличчя графа осяяли лукаві усмішки. Графиня Жозефіна була серйозна, вона не розуміла, навіщо її сюди запросили.

Командир мовив урочистим голосом:

«ПАТЕНТ.

Станіслав, Кристинополя, Тартакова, Могильова, Браїлова, Тульчина, Струшова, Варенжа, Дощова, Умані й Золотого Потоку Потоцький, великий коронний хорунжий, белзький, сокальський, рубежівський і т. д. староста, ротмістр гусарської хоругви військ коронних. Усім разом і кожному окремо, кому це необхідно знати, а особливо його превосходительствам панам комендантам, полковникам, нижчого і вищого рангу офіцерам військ моїх уманських: з огляду на здібності і великі заслуги її високопревосходительства пані Жозефіни, власниці Великих Коньчиць, із Вандалінів Мнішеків Потоцької, дружини великого коронного хорунжого, я вирішив надати фельдмаршальство над моїм уманським шляховим військом і ранг генерального коменданта всіх моїх фортець. Цим патентом повідомляю всім і наполегливо рекомендую, щоб усі військові завжди віддавали почесті, відповідні цим рангам. А для більшого значення, солідності й сили цього патенту — підтверджую своїм підписом і скріплюю печаткою.

Документ складений і підписаний у Дубліні 13 грудня 1774 року.

Станіслав Золотого Потоку Потоцький, хорунжий великий коронний, белзький, рубежівський, сокальський староста».

Під гучне «ура!» граф Потоцький поклав на плече дружини фельдмаршальський погон і вручив їй дерев’яний жезл. Тільки тепер графиня Жозефіна зрозуміла зміст того, що відбувається. Жартівлива вигадка чоловіка їй дуже сподобалася, і вона при всіх розцілувала графа Станіслава.

— Віват, наша фельдмаршальца! — привітали військові такий прояв подяки Жозефіни.

Позаду залишилися Карпати і Львів, де молодята зупинилися на невеликий відпочинок. Зимові Карпати хоч і завдали багато клопоту труднощами проїзду — вражали своєю красою. Особливе захоплення викликали перевали. Жозефіна плескала в долоні, сміялася, верещала, повертала Станіслава на всі боки. Все було як на долоні: стрункі смереки, засніжені вершини гір, стрімчасті скелі, маленькі струмки диму з хат унизу. Жозефіна хапала грифель із папером і тут же робила замальовки, а Станіслав, стоячи за її спиною щоб не заважати, смішив дружину веселими історіями.

Поступово, як гориста місцевість змінювалася пагорбами, так само змінювався і говір людей.

За Могильовом (Подільським) починалися володіння Потоцького. Звідси і до самого Тульчина молодий господар час від часу зустрічався зі своїми управителями, від котрих зажадав підготовки звітів та інших господарських документів, які через місяць повинні бути доставлені в Тульчин. Крім того, він попросив скласти списки найкращих майстрів: каменярів і різьбярів по дереву, художників і ткачів, співаків і просто людей, що вміють смішити народ.

Проїжджаючи по селах, Станіслав обов’язково збирав схід і розмовляв з людьми, потім відвідував найзаможнішого господаря і довго розпитував про його господарство, роблячи якісь позначки у своєму зошиті. Жозефіну вражало, що він, граф, дуже швидко знаходить спільну мову із селянами, вміє говорити з ними невимушено, переходячи іноді навіть на їхній діалект. При цьому, зауважувала вона, її чоловік не обіцяв їм райського життя, хіба що про деяке полегшення.

Якщо господар запрошував їх пообідати, то охоче погоджувався. Щоправда, Жозефіна спочатку фиркала, не розуміючи Станіслава, а потім або змирилася, або зрозуміла, що це смачно, і навіть спілкувалася із господинями, випитуючи рецепти вподобаних нею і чоловіком страв. У свою чергу селяни захоплювалися її вродою, і хоч це був не королівський двір, молодій жінці було приємно.

Через три тижні Потоцькі дісталися до Тульчина.

Станіслав одразу запросив свого головного управителя Адама Мощенського.

— Адаме, — почав граф, — батько часто мені розповідав про тебе і дуже цінував твій професіоналізм. Я, зі свого боку, дуже розраховую на тебе. Спочатку хочу оцінити економічне становище своїх маєтків, тому, будь ласка, підготуй усю необхідну документацію, до якої можеш додати свої думки щодо подальшого розвитку господарства. Потім, десь через місяць, я хочу влаштувати зустріч усіх своїх управителів тут, у Тульчині. Доручаю організацію цього заходу тобі. Так, і не забудь, що повинні прибути не лише керуючі, а й найзаможніші селяни. Я думаю, їм теж є що розповісти і підказати нам. Ще ми з Жозефіною плануємо побудувати тут палац із парком. Причому палац, найліпший не лише в Україні, а, якщо хочеш, в усій Європі. Архітектор або архітектори приїдуть з Європи (цим займається зараз дружина). А ось будівельники будуть наші, місцеві, адже у нас достатньо талановитих людей. Проїжджаючи по маєтках, я вже почав збирати відомості про найкращих майстрів, але хочу і тебе залучити до цієї роботи.

— Не хвилюйтеся, графе, зженемо на роботи всіх необхідних фахівців.

— Не зженемо, Адаме, — усміхнувся Потоцький, — а запросимо. І платитимемо дуже добрі гроші за роботу.

— Графе, але ж це нерозумно — платити гроші вашим холопам за те, що вони повинні робити задарма.

— У цьому весь сенс, Адаме. Я хочу, щоб палац став улюбленим місцем для життя і зустрічей для всіх наступних поколінь Потоцьких. І не тільки Потоцьких. Тому будуватимемо на віки. Отримуючи гроші, люди працюватимуть з вигадкою, із самовіддачею, і побачиш: самі запропонують багато нового й цікавого.

— Як накажете, — розвів руками Мощенський.

— Так-так, і виріши питання із житлом, а якщо хто захоче перебратися сюди всією сім’єю, тільки вітай це. Ну, і найголовніше для тебе: за свою старанність отримаєш у подарунок одне або двоє сіл.

Після цієї розмови Станіслав не сумнівався, що Мощенський використовуватиме всі свої можливості для вирішення проблем. А Мощенський, побачивши проникливий погляд молодого Потоцького, гнучкий розум, упевнену цілеспрямованість, зрозумів, що його очікує не лише багато роботи, а й можливість за цю роботу дістати гідну винагороду.

Згодом, після вечері, сидячи біля затишно палаючого каміна у глибокому кріслі з келихом червоного вина і милуючись його грою в язиках вогню, Станіслав звернувся до дружини:

— Ну ось, Жозефіно, мені здається, що справа, яку я задумав, починає здійснюватися.

— Це здорово, я теж хочу бути тобі корисною. До речі, сьогодні написала листа в Париж своєму вчителеві Антонію Альберту з проханням порадити архітектора для нашого будинку.

— Добре, дорога, а я, зі свого боку, звернуся до архітектора Вінченцо Бренни. Я з ним познайомився чотири роки тому в Римі, де він займався розкопками римських старожитностей і навчався малюнку та живопису у Поцці. Ми подружилися і об’їздили разом усю Італію.

Наступний місяць Станіслав цілком присвятив вивченню економічного стану своїх маєтків: він то був у постійних роз’їздах, повертаючись додому пізно ввечері; то замикався у себе в кабінеті і працював із паперами.

Настав березень. І хоча дерева ще стояли голі, небо було свинцево-похмурим, а вночі підморожувало, наближення весни відчувалося дедалі сильніше.

У середині місяця управляючі, скарбничий і багаті господарі зібралися в маєтку і цілий тиждень обговорювали із Станіславом різні проблеми, звітували про зроблене. При розгляді деяких питань розгорялися справжні дискусії. Потоцький давав можливість усім присутнім відстоювати свої ідеї. Більш того, він іноді провокував висловлювати свою думку в питаннях, в яких сам або сумнівався, або взагалі не мав відповіді. Та якщо суперечки переходили межі дозволеного, йому швидко вдавалося їх загасити, і до взаємних образ, а тим більше до бійки справа не доходила. Завершився цей захід полюванням на зайців і обідом з убитої дичини.

Молодий граф залишився задоволеним зустріччю і наступного дня, радісно потираючи руки, звернувся до дружини:

— Тепер мені потрібен час, щоб привести до ладу думки, сформувати у своїй уяві те єдине ціле, з якого будуватиметься наш із тобою добробут.

— Я сподіваюся, — відповіла Жозефіна, — що в тебе залишиться трохи часу для своєї дружини, тим більше що тепер змінилися деякі обставини.

— Що ж могло статися за той час, поки я був зайнятий справами? — провокаційно запитав Станіслав. — Може, почало згасати твоє кохання?

— Ні, графе, хоча не приховую, усі ці дні мені було самотньо. Справа зовсім в іншому. Я вагітна, і, як сказав наш лікар, на початку вересня у нас буде дитина. — Жозефіна уважно поглянула на чоловіка.

Потоцький засяяв від радості.

— Це правда? Чому ж у тебе сльози на очах, душа моя?

— Це від радості і щастя.

Станіслав підійшов до дружини та обняв її.

— У нас буде син! Обов’язково син!

— Я старатимуся, — жартома відповіла молода жінка. — А якщо дочка?

— Теж чудово, але тоді тобі доведеться повторити все ще раз і народити мені спадкоємця, — засміявся Станіслав. — А потім ще одного, а потім…

— Стоп, стоп, стоп! Не так швидко, Стасе, я ж не повинна бути постійно вагітною і лише іноді, між вагітностями, відвідувати Відень, Париж, Варшаву…

— Гаразд, люба. І почнемо ми з тобою зі знайомства із сусідами. Я докладно дізнаюся про них у Мощенського, а ти заведи з ними листування. Поступово почнемо робити візити і самі приймати гостей.

Увесь останній місяць весни і початок літа Потоцький присвятив себе роботі і Жозефіні, нанісши візит ввічливості до Троянова у маєток Вороничей і прийнявши без зайвої помпезності графа і графиню Осолінських.

В один із теплих червневих вечорів Станіслав викликав до себе Мощенського. Розмова відбулася в залі. Чоловіки влаштувалися в кріслах, Жозефіна — трохи віддалік, на диванчику.

— Антонію, зараз як ніколи я розраховую на твою підтримку. Доходи від володінь батька справді непогані, але деякі методи управління і господарювання дещо застаріли. Я часто сперечався про це з батьком, а тепер хочу застосувати свої знання, інтуїцію на ділі. І я, повторюю, чекаю від тебе не тільки допомоги, а й розуміння, — почав розмову Станіслав.

— Я спробую, але є прекрасна приказка: «Від добра добра не шукають», — відповів Мощенський.

— Це не той випадок, Антонію. Спробую пояснити тобі свої ідеї. Отже, головне, про що ми до хрипоти сперечалися з батьком, це податки. Батько дуже закрутив гайки, ввів багато нових поборів. До певного часу це приносило свої позитивні результати, а тепер тільки шкодять. Селяни, змучені важкою панщиною та податками, тікають від нас до сусідніх поміщиків, а в нас і без того багато незаселених земель. Для вирішення цієї проблеми я планую здійснити кілька нововведень. По-перше, поступовий перехід від панщини до оплачуваної обробки моїх угідь.

— Але, графе, навіщо ж платити за те, що й так ваше? — здивовано вигукнув Мощенський.

— У цьому-то й весь сенс. Побачиш, якість значно зросте. По-друге, я скасовую такі податки, як роговщину, свинячі, пасічні й димні. І взагалі, видаю маніфест для всіх управляючих. У ньому я доручаю їм провести поступове переведення всіх селян на генеральний чинш — заміну всіх повинностей грошовим податком. Управляючі повинні ставитися до селян як до людей, кожен підданий житиме не в землянці, а в наземному будинку, який повинен самостійно побудувати. Крім того, управляючий стежитиме за тим, щоб усі селяни через кожні шість років висаджували у своєму дворі певну кількість яблунь, вишень, груш і шовковиць, а в непридатних для оранки землях — швидкорослі дерева: верби й тополі. А ще розводитимемо нові сорти пшениці, жита і вівса. — Потоцький відволікся від паперу й подивився на управляючого: — Я думаю, це не лише зупинить утечу моїх селян, а й приверне багато народу від сусідів, і не тільки від сусідів.

— Ви матимете проблеми з їхніми хазяями.

— Це питання я вирішу сам. І якщо народ піде до нас, я на перші два, а може, і три роки звільню їх майже від усіх податків. Далі: чимало землі перебуває в оренді у дрібних шляхтичів. Тільки в уманських маєтках я нарахував понад шістдесят орендарів землі. Багато хто з них давно приносить у мою скарбницю лише боргові розписки. Тому я розриваю з більшістю із них договори на оренду і беру керування на себе.

— Ви розраховуєте на різке збільшення виробництва продукції, але ж її потрібно кудись збувати. Це призведе до ще більших витрат.

— Ти кмітливий, Антонію! Недаремно батько тримав тебе головним керуючим. Ми не вивозитимемо самі готову продукцію, а залучимо покупців сюди. І в Умані, і в Тульчині, і в Могильові влаштовуватимемо ярмарки. Для цього я вже написав листа Кошу Запорізької Січі, кримському ханові та в найближчі російські губернії. Нехай приїжджають і викладають грошики! Добре б купити або побудувати кілька кораблів на Чорному морі, і тоді в нас буде свій торговий флот. А щоб розширити асортимент товарів, побудуємо низку великих підприємств. В Умані — кінний завод. Я вже виписав з Англії кілька кобил чистої англійської породи. Татарам і козакам добрі конячки ох як потрібні! А в Європі зараз великий попит на вовну тонкорунних овець. Будемо розводити їх на Уманщині. Тут, у Тульчині, побудуємо суконну мануфактуру, по всіх маєтках — кілька цукроварних заводів. А трохи згодом — каретну, свічкову та шкіряну фабрики. І останнє, нам у насолоду, — Станіслав з усмішкою поглянув у бік дружини, — чудовий палац.

Коли управляючий пішов, Жозефіна похвалила чоловіка.

— Ти сьогодні був дуже переконливий і азартний, Стасе. Дай Бог втілити все задумане.

Станіслав обійняв дружину.

— Мине зовсім небагато часу, і наші села навесні будуть як наречена — вкриті білосніжними квітами фруктових дерев.

Із подальших подій ми дізнаємося, що Станіслав Потоцький зміг втілити в життя майже всі свої ідеї. Так, до кінця XVIII століття на кінному заводі в Умані нараховувалося лише маток 600 голів, а отара тонкорунних овець склала три тисячі. Тульчинська мануфактура мала 95 ткацьких верстатів. А населення зросло майже втричі. Єдине, що не вдалося графу, — повністю позбавитися від оренди: ще не вистачало сил і засобів для обробки значних за розмірами земельних володінь Потоцьких. Це і змусило його відновити оренду.

В останній день літа 1775 року Жозефіна народила дівчинку. Її назвали Пелагеєю. Граф Станіслав був щасливий до нестями. Тепер він став батьком! Він був готовий до цієї ролі. Десь у глибині душі у Потоцького почали пробуджуватися до дружини почуття ніжності, як до когось рідного-рідного. Жозефіні необхідно було тільки відчути це і відповісти тим же. Граф відразу ж написав жартівливі вірші від імені Пелагеї, адресовані матері (Жозефіні) з проханням не зупинятися, а скоріше подарувати їй братика. Графиня прочитала їх, знайшла зміст не зовсім добрим, про що і повідомила чоловіку. А Станіславу досить було тільки усмішки дружини і ласкавого поцілунку! Ох, як шкода…

Майже відразу після народження Пелагеї до Тульчина прибув королівський кур’єр. Граф Станіслав зламав сургучеві печатки, швидко прочитав листа, й обличчя його засяяло.

— Шампанського сюди! — наказав він слузі. — Люба, король нагородив мене найвищим польським орденом — Орденом Білого орла!

— Цікаво, за які заслуги тебе удостоїли такої честі? — здивовано запитала Жозефіна і, кокетливо усміхнувшись, додала: — Орден призначався мені за те, що я народила доньку, але тому що глава сім’ї — ти, то і нагорода тобі.

— У чомусь ти маєш рацію, моя мила, — погодився Потоцький. — Ордена я ще, звичайно, не заслужив. Річ у тому, що після розподілу 1772 року король хоче зміцнити Річ Посполиту. Для цього йому потрібні союзники, причому союзники з вищої знаті. Так що, можна сказати, орден виданий авансом. Але все одно я шалено радий! Завтра ж їдемо до Варшави!

— Завтра не вийде, Стасе, — потупивши очі, мовила Жозефіна.

— Це ще чому?

— По-перше, я не встигну зібратися, а по-друге, тобі потрібен орденський костюм.

— Полковнику, — звернувся Станіслав до кур’єра, — ви розбираєтеся в цих питаннях? Яким має бути орденський костюм?

— Усе просто, пане графе, — уклонився полковник. — Костюм повинен мати кунтуш із білого сукна, обшитий золототканим слуцьким кантом із квітковими мотивами, і парчевий жупан. Щоправда, вам як представнику вищої знаті можна суворо не дотримуватися цього правила.

— Ні, полковнику, я хочу, щоб усе було за правилами.

Через чотири дні Потоцькі вирушили до Варшави.

Нагородження відбувалося в Лицарській залі королівського замку. Король Станіслав Август особисто займався переплануванням приміщень палацу, і до останнього часу зала була на реконструкції. Але незважаючи на те, що роботи ще не були закінчені, король вирішив провести церемонію нагородження саме тут. Отже, не лише граф Станіслав і графиня Жозефіна вперше потрапили сюди, а й усі інші запрошені мали можливість оцінити оновлену Лицарську залу.

— Схоже, король прагне посилити інтерес до нашої історії і підняти патріотичні настрої, — шепнув Станіслав Жозефіні, очікуючи короля.

І справді, в цій залі, крім статуй Хроноса з косою і Слави, все було присвячено польській історії. Граф Потоцький нарахував десять портретів великих поляків, більше двадцяти бронзових погрудь видатних діячів історії, і наскільки він зрозумів, планувалося шість великих полотен історичних композицій, хоча поки тут розмістилися лише три, а для решти — підготовлено місця.

— Так, — погодилася Жозефіна, а потім, поглянувши на статуї Хроноса і Слави, додала: — Яка тут вдала алегорія: перемогти цього ворожого старого з косою може тільки справжній лицар, людина, яка не страшиться загибелі. І тоді на неї чекає справжня Слава.

Раптом усі притихли. Це означало, що до зали увійшов король. Станіслав Август усміхався і взагалі був у доброму гуморі.

Граф Потоцький, звичайно ж, дуже хвилювався: не щодня нагороджують вищим орденом держави! Церемоніймейстер зачитав указ, і король вручив Орден Білого орла щасливому Станіславу. Потім було багато і «віватів!», і шампанського, і поздоровлень. Завершилась урочистість балом, який дав король на честь нагородженого.

Наступного дня вже Потоцькі влаштували маскарад у своєму варшавському палаці. Взагалі свято розтягнулося на цілий тиждень.

Саме в ці дні надійшли листи з Парижа і Рима. Антоній Альберт порадив Потоцьким запросити архітектором їхнього майбутнього палацу француза Лакруа, а для внутрішнього оздоблення — відомого художника Лампі.

«Хоч ім’я Лакруа поки не надто відоме в Європі, це, безсумнівно, дуже обдарований архітектор, — писав Альберт. — Я отримав його згоду, але зараз він зайнятий іншими замовленнями і звільниться до літа наступного року. Тоді ви зможете ним повністю розпоряджатися».

Вінченцо Бренна, зі свого боку, подякував за запрошення і відповів, що зараз не зможе взяти на себе такий великий проект через брак часу, але залюбки виконає замовлення із внутрішнього оздоблення палацу і прикрашення скульптурами. А ось якщо біля будинку буде парк, то кращого паркового архітектора, ніж П'єр Ленро, Потоцьким не знайти.

На початку весни наступного року Тульчин відвідали художник і архітектор Жан-Батист Лампі з архітектором Ла Туром. Лампі передав Станіславу лист від Лакруа, в якому той вибачався за свою відсутність, але обіцяв при першої ж нагоди обов’язково бути. Потоцькі влаштували гостям дуже теплий прийом, незважаючи на те, що Жозефіна знову була вагітна і в серпні чекала народження другої дитини. Трохи пізніше, десь через тиждень, до них приєднався і П'єр Ленро. Потоцькі з поважними гостями негайно почали розробку проекту майбутнього палацу.

— Я хочу побудувати щось виняткове, — заявив Станіслав гостям. — У коштах я вас майже не обмежую. Але… Хочу відразу передбачити ваші запитання. Мій палац не повинен бути схожим на Царський палац у Києві. Київський замалий. Також я не бажаю схожості з Версальським королівським палацом. По-перше, він має занадто прямокутні форми і виглядає трохи громіздким, а по-друге, я не хочу, щоб потім мій палац називали якимось українським або подільським Версалем.

— У будь-якому випадку, графе, місцевість тут значно привабливіша, ніж та, де розташований Версаль, — долучився до розмови Пер Ленро.

— Чим же? — перевів на нього погляд Потоцький.

— У Версалі проблема з водою. А тут озера і річка дозволяють вигадати щось виняткове для наповнення палацового парку музикою води. Дивне місце! У мене вже виникають цікаві рішення, які раніше ніде не використовувалися. При тому, що я тільки поверхово оглянув місцевість. Із завтрашнього дня зі своїми помічниками почнемо складати докладну карту і виконувати необхідні розрахунки.

— От і добре. І ще: я пристрасний мисливець, хочу облаштувати заповідник, для якого вже замовив оленів, ланей, сарн, лосів та іншу живність. Ми повинні проїхати за Тульчин і знайти відповідне місце для мисливського будиночка.

— Плани у вас справді грандіозні.

— Для цього у мене є всі підстави: я багатий і знаю, як краще вкласти свої гроші. До того ж, у мене є величезне бажання це зробити. А найголовніше, Україна (принаймні територія, якою я володію) — кліматичний рай. У нас плодючі землі, які при хазяйновитому ставленні повинні давати прекрасні врожаї; пасовиська, на яких тільки ледачий не тримає худобу; чарівна природа з річками та озерами; помірний клімат, що дозволяє розбивати розкішні сади. Фрукти в цих садах будуть просто казкові: налиті яблука, м’ясисті вишні, ароматні черешні, полопані від соку сливи. А коли я побудую теплиці, тоді й екзотичні фрукти будуть постійними гостями на моєму столі.

— Чорт забирай! — вигукнув Лакруа. — Ви, графе, так переконливо про все розповідаєте, що нам мимоволі доведеться створювати шедевр, а не палац.

— Я буду вам дуже вдячний, якщо це вийде. А зараз, панове, на вас очікує сюрприз, — усміхнувся граф Потоцький. — Ми їдемо на український маскарад під назвою Колодій або Масляна.

— О! — засяяв італієць Лампі. — Наш маскарад у Венеції мені дуже до душі. Всі надягають маски та маскарадні костюми, танцюють, співають, але найголовніше — вільно кохаються. Зрада подружжя в цей день підноситься в ранг священнодійства.

— Яка славна традиція! — графиня Жозефіна заплескала в долоні. — Дорогий Стасе, ми неодмінно повинні відвідати венеціанський карнавал.

— Не переживайте, графине, приїжджайте краще до нас у Францію, — приєднався до розмови Ла Тур. — У нас не потрібно чекати цілий рік, щоб отримати негласний дозвіл на зраду чоловікові. Французи не такі закомплексовані, як італійці. Свобода у всьому, не тільки в любові. На карнавалі в Ніцці всі бажаючі купаються в Затоці Ангелів, а «Парад квітів» просто незрівнянний. Чим же ви нас здивуєте, графе?

— У кожного народу свої традиції. Втім, уперед, панове, там усе й побачите!

Весняне сонечко вже перетворювало посірілий сніг на калюжі, заплакали бурульки, що звисали з дахів сараїв, птиці на всі голоси закликали тепло. Всі з нетерпінням чекали приходу весни: і люди, і звірі, і птиці. Кожен, нехай підсвідомо, розумів або ж відчував, що повернення до зими вже не буде. Здавалося, у природі має відбутися якесь диво. Отож свято Масляної було дуже доречним.

Графу Потоцькому і самому було цікаво взяти участь у цьому дійстві. А щоб усе пройшло якнайкраще, Станіслав, не економлячи, виділив управляючому певну суму грошей на підготовку свята. Він знав, що гуляння триває цілий тиждень, тому попросив влаштувати захід так, щоб і він, і гості змогли все побачити за один день.

Управляючий добре зрозумів графа і для показу й розповіді запросив дівчину із хлопцем.

— Зіна і Гриша, — представив він їх гостям.

Зіна була гарна, весела, з ямочками на щічках, мала темне волосся, карі очі. Одягнена була в українську вишиванку, з віночком на голові. Здавалося, вона в будь-яку хвилину готова пуститися в танок у своїх червоних чобітках. Гриша — ряджений з головою півня, у кольоровій сорочці, таких же шароварах, високий, навіть трохи незграбний, але зі зворушливою усмішкою на обличчі.

— Свято Колодія починається в понеділок у корчмі, — весело защебетала Зінаїда. — Тому ласкаво просимо до нашого корчмаря Лазаря Ароновича.

— А хто такий Колодій? — запитав француз Ла Тур.

— Колодій — це наш давньоукраїнський бог кохання, опікун сімейного щастя і продовження роду людського.

Корчма, з усіх боків оточена тином, стояла на невеличкому пагорбі. Господар її, старий єврей Лазар, прикрасив тин глечиками, поламаними колесами від бричок, підковами. У дворі під навісами стояло кілька столиків із лавками (їх використовували в теплу пору).

— Сьогодні це не корчма, а «пологовий будинок», — пояснив Григорій, — тому чоловікам туди вхід поки заборонено.

І справді, молодиці діловито входили всередину корчми, молодики ж залишалися зовні за тином.

— А мені можна? — запитала Жозефіна.

— Так, звичайно! Навіть потрібно!

Жозефіна із Зінаїдою теж зникли за дверима. Таїнство свята розпочалося. Навколо запанувала тиша.

Через деякий час із корчми почулися жіночий сміх і вигуки: «Народився Колодій, народився!» І відразу звідусіль стали запрошувати бога кохання в гості:

— А ось тепер у корчму можна і чоловікам, — підморгнув Григорій, але сам чомусь не пішов.

Граф Станіслав із супутниками сміливо ступили до дверей. Усередині панували веселощі. Жінки справляли обряд «колодки». На столі лежало «новонароджене» поліно, яке по черзі сповивала і прикрашала кожна жінка. Щойно обряд закінчився, корчмар Лазар пригостив усіх колодієвим напоєм — узваром із різних трав. У цьому різнотрав’ї були і липовий цвіт, і м’ята, і чабрець, і кропива, і смородина, і ще багато-багато трав та ягід, що виросли під ласкавим сонцем в українських степах. А наливочки і горілочку хитрий Лазар розливав уже за гроші. Закуску жінки принесли з собою. У понеділок ще можна було їсти м’ясні страви. Обов’язково подавали холодець зі свинячих ніжок, зварений напередодні.

Зайти до корчми чоловіки могли, а ось вийти просто так — уже ні. Молодиці з вереском і приспівками оточили трьох чоловіків і повісили на них невеликі дерев’яні колодочки.

— Що ми повинні робити? — сміючись, граф Станіслав звернувся до Зіни.

— Відкупитися, графе!

— Лазаре! — голосно гукнув корчмаря Потоцький. — Ану неси випивку, цукерки та іншу закуску! І не скупися!

Із цими словами він вивалив на стійку кілька золотих. Помічники Лазаря заметушилися, вправно орудуючи тацями.

— Тепер до самого вечора тут пануватимуть сміх, веселощі й пісні, — пояснила Зінаїда гостям. — А ми вирушаємо у вівторок.

— Там так само весело?

— О, звичайно! Тепер весело буде весь тиждень. Ранок у вівторок починається знову в корчмі. Відбувається «хрещення» колодки. А потім… Потім жінки і дівчата йдуть по дворах хлопців, які з різних обставин ще не одружувалися. Адже причин цьому може бути безліч, але найчастіше — скромність і несміливість юнаків. Такі домосіди і самі не раді своєму становищу, але нічого з собою вдіяти не можуть. А свято Колодія якраз і допомагає таким несміливцям знайти свою суджену.

Граф Потоцький з гостями ввійшли до одного з будинків. Зустрічав їх глава родини дядько Микола.

— Із чим завітали, гості дорогі?

— Кажуть, дядьку Миколо, ви ховаєте нареченого?

— Що є, те є, — той покрутив свого вуса. — Виходь, бісова душа! — покликав він сина.

Із сусідньої кімнати вийшов усміхнений і трохи збентежений син господаря. Дівчата відразу ж прив’язали до ноги хлопця дерев’яну колодку.

— Так тобі й треба, — зітхнув «сердитий» батько. — Не хотів слухати мене, не хотів одружуватися — тягни тепер колодку. Хотів йому весілля справляти, а тепер змушений бісового сина від колодки викупляти. Прошу, гості дорогі, за стіл.

Заміжні жінки сіли за стіл, а дівчата на виданні залишилися стояти. І тут уже майбутній наречений почав вручати їм відкуп: кому намисто, кому хустку, кому стрічки. Нарешті всі сіли за стіл, і гуляння продовжилося. Коли розгарячені гості вийшли на вулицю, Зіна уважно подивилася на Потоцького.

— Графе, а ваші супутники одружені? — грайливо запитала вона.

Потоцький перевів питання Лампі і Ла Туру. Лампі кивнув ствердно, а Ла Тур, злегка зашарівшись, відповів: «Ні».

— Дівчата, в'яжіть француза! — весело скомандувала Зінаїда. — Раптом комусь із вас усміхнеться вдача, і тоді — «вперед, до Парижа»!

Француза швидко «захомутали».

— Що я повинен робити? — злякано закліпав очима Ла Тур.

— За вами частування в корчмі, пане архітекторе, — усміхнувся Потоцький.

А у Лазаря вже приготовано не лише частування, а й недорогі подарунки для дівчат. Плати грошики — і вони твої!

— А тепер середа, — це вже Григорій починав нову історію. — Можна запитати у ваших гостей, пане графе, яка зв’язка в родинах у них на батьківщині є найслабшою?

— Теща — зять, — не замислюючись, одночасно відповіли ті.

— Боже, скрізь одне й те ж, — закотив очі вгору Григорій. — Так от, Колодій не тільки намагається об’єднати серця закоханих і створити сім’ю, він ще й прагне, щоб у створених сім’ях панував мир і злагода. Тому сьогодні всі зяті йдуть у гості до тещ. А теща в цей день уже начебто і не теща, а найпривітніша господиня на землі.

Із цими словами він зняв з голови свою маску і попрямував до найближчого будинку.

— Це будинок його тещі, — шепнула Зінаїда.

— Ой, зятьок дорогий прийшов! — заголосила теща з усмішкою на обличчі. — Проходь, проходь і товаришів своїх запрошуй. Сідай, зятьок, втомився, мабуть, сьогодні. Сідай, пригощайся, ось дерунчики з цибулькою і олією, ось налисники і варенички з сиром. Пригощайся. Ой, ледве не забула! — сплеснула вона руками. — Де ж твоя чарка?

Зять вибрав чарку побільше. Теща сама наповнила її по самі вінця. Григорій випив.

— Як пощастило моїй Зіні з чоловіком, я прямо не натішуся, — почала вихвалятися теща перед гостями.

— І ось так щодня, — гордо підтримав її зять.

— Та ми знаємо, Григорію, у нас те ж саме коїться, — співчутливо відповіли гості, не забуваючи при цьому випити й закусити.

— Прошу всіх до четверга, — Зінаїда зустріла чоловіків, які неохоче залишали тещину хату.

— Це день покровителя всіх тварин Власа, — пояснив Григорій, натягуючи на голову свого півня. — Усі до річки, зараз там почнеться.

Поблизу річки вже стояли два гурти хлопців у кожухах хутром навиворіт, виряджених у різних тварин. Тут були і рогаті Козли, і Коні, й Вовки з Собаками, і навіть Гуси. Попереду кожного гурта на прив’язі у хлопчиків-«пастухів» стояли найпотужніші молодики з бичачими головами.

— Чоловіки сьогодні стають перевертнями — це допоможе домашній худобі уникнути хвороб й іншої напасті, — пояснила Зінаїда.

За командою пастухи підвели Биків до вузького мосту без поручнів.

— Бики завжди починають, — тихо повідомила молода жінка.

— Що починають? — не зрозумів Станіслав.

— Дивіться.

Бики з ревом попрямували назустріч один одному. Зійшовшись посередині містка, вони почали штовхатися. Після недовгої сутички один з них втратив рівновагу і впав у воду. Місце було неглибоке, вода — трохи нижче пояса. Після цього команди з бойовими лементами кинулися на міст. Завдання перед ними стояло те ж саме — зіштовхнути суперників у воду. Дівчата на березі голосно підтримували своїх. Хлопці весело штовхалися, намагаючись зберегти рівновагу. Але ось в одній із команд на «полі бою» не залишилося жодного «воїна» — всі опинилися у воді. Бій завершився.

Усі учасники зі сміхом і примовками попрямували до багаття на березі: обсушитись і зігрітися, випивши чарочку, дбайливо піднесену їхніми супутницями.

— Графе, запрошую вас із дружиною і вашими іноземцями до нас у гості, — уклонилася Зінаїда. — Сьогодні за звичаєм ми варимо борщ із кісточкою, щоб домашня худоба водилася.

— Залюбки, тільки, цур, горілку не наливати, ми хочемо протриматися до вечора.

— Гаразд-гаразд, — заметушилася молода жінка, зрадівши, що її запрошення прийняте.

— Що це за страва? — здивувався Лампі, коли Зінаїда принесла димлячі тарілки.

— Пробуйте, пробуйте — це дуже смачно! — припрошував його Потоцький і поглянув на Зінаїду, ніби щось шукав.

— Зараз, зараз, — усміхається господиня, вгадавши його думки.

Через хвилину вона внесла до кімнати велике блюдо з невеличкими рум’яними булочками.

— Ось тепер порядок, — граф Станіслав потер руки. — Отже, панове, перед вами власне українська страва — борщ із пампушками і часниковим соусом. Я правильно пояснюю? — граф повернув голову в бік господаря.

— Так, звичайно! Хочу тільки додати, що їсти борщ потрібно вогненно-гарячим. Хоча це моя особиста думка. — Григорій уклав у руку пампушку, рясно змазав її часниковим соусом і взявся за борщ.

Лампі вирішив повторити за господарем, але йому вдалося виконати тільки операцію з пампушкою. Спроба відправити до рота ложку не вдалася: занадто гарячим був борщ.

— Як ви можете їсти такий гарячий борщ? — віддихавшись, запитав він Григорія.

— Напевно, це багаторічна звичка. А взагалі я навіть ніколи не замислювався над цим.

Коли борщ трохи охолов, гості притихли й охоче їли, захоплюючись його смаком і майстерністю господині, яка це приготувала.

— Ще ми полюбляємо до борщу з пампушками нарізати тонкими скибочками заморожене просолене сало з цибулею і часником. Тоді виходить повний набір, — усміхнувся Григорій.

— Сало? Що це таке?

— Сало? — перепитав Григорій і з надією подивився на графа Станіслава. — Ну, сало — воно і є сало. Його потрібно куштувати.

Потоцький з усмішкою щось сказав гостям французькою мовою, і з їхньої реакції, Григорій зрозумів, що сало вони не їстимуть. Утім, господаря це зовсім не засмутило.

Після обіду гості вийшли на двір.

— Увечері всі чоловіки знову збираються і починають «водити козу», — продовжила свою розповідь Зіна. — У нас «козівники» збираються двічі на рік — на Різдво і на Колодія.

Один із хлопців вбрався у костюм Кози, і всі чоловіки, що супроводжували його, з піснями і примовками почали заходити в сусідні будинки:

Господарі не скупилися на частування і робили це від щирого серця.

— У четвер чоловіки лягають спати окремо від дружин, «щоб вовк поросят не з’їв», — оголосила Зінаїда.

— Це і добре, — сказала якась стара, що проходила повз. — А то мій дід так козу наводиться, що хропіння стоїть на всю хату.

Ця репліка викликала дружний сміх присутніх.

— У п’ятницю теща йде в гості до зятя. Та не просто йде, а з ранку надсилає всі продукти на вареники, деруни, пиріжки. І сковороду свою передає. А після частування зять садить тещу на візок, впрягається в нього сам і везе по всій вулиці. Ось тут-то всі й дізнаються, яка теща.

З воріт викотився візок, який тягнув Григорій. Юрба роззяв чекала на розв’язку. Молодик підкотив візок до розвилки. Попереду дорога роздвоювалася. Якою з них далі рушить зять — рівною чи вибоїстою? Молодий чоловік зупинився, усміхнувся і голосно сказав:

— Теща у мене золота!

Це означало, що він вибрав рівну дорогу. Сусіди привітали таке рішення радісним улюлюканням. Утім, якби зять ухвалив інше рішення, радість глядачів була б не меншою.

— Ну і, нарешті, два найголовніших дня свята — субота і неділя, — Зінаїда ледве стримувала усмішку, позираючи на матір і чоловіка. — Тепер починаються основні веселощі.

Увесь народ зібрався на головній площі. Пісні, танці, забави, ігри, гори вареників, млинців, пиріжків з маком — чого тут тільки не було! Принесли «народжену в понеділок» колодку.

Почали розпалювати багаття, та непросте. Кожен приніс із дому непотрібний мотлох: хто поламане колесо від воза, хто безногий стілець або лавку, хто — прогнилий стовпчик від паркану або старе ганчір’я. Все піде у справу! А коли багаття розгорілося, почали урочисто спалювати колодку. Разом із Колодієм повинні померти всі злі сили, погані думки, образи. А Колодій востаннє раз у цьому році дарує своє тепло присутнім. У цей момент починаються обійми, поцілунки, жарти.

А як тільки стемніло, небо осяяв казковий феєрверк. Це граф Потоцький підготував сюрприз на честь свята. Ось усе й закінчилося. Молодь зібралася біля багаття і затягла задушевні пісні. І ще довго ніхто не хотів розходитись.

— Панове, — Зінаїда чарівно усміхнулася на прощання, — не забудьте перед сном прополоскати рота, щоб чорти не витягли сир від вареників разом із зубами.

Увечері біля каміна за келихом вина гості Потоцьких захоплено ділилися враженнями від свята.

— Так, — прицмокнув язиком Ла Тур, — українські дівчата надзвичайно гарні.

— У вас, французів, одне в голові, — усміхнувся Лампі. — Втім, мушу зауважити, що і жінок гарненьких тут теж вистачає.

— Доведеться нам, пане художнику, проект палацу зробити швидко, а от із будівництвом поспішати не потрібно, щоб краще вивчити жіноче товариство Тульчина, — засміявся Ла Тур.

— Що вам іще сподобалося? — звернулася до італійця графиня Жозефіна.

— Я навіть трохи засумував, коли почув українські пісні, — невесело усміхнувся Лампі. — Мені на мить здалося, що я в Італії. У нас пісні такі ж задушевні і співучі.

— До речі, панове, — втрутився в розмову граф Потоцький. — Ви звернули увагу на високого стрункого хлопця? У нього дивовижний голос. Жозефіно, мені здається, його потрібно відправити до Італії на навчання. Адже гарний оперний співак завжди згодиться для нашого театру.

— О так, графе, — збуджено промовив Лампі. — Я теж примітив цього хлопця. Ви повинні зробити все, щоб розвинути його талант. Я впевнений, його зірка засяє не лише тут, в Україні, а й у Європі.

— Ну, про це ще говорити рано, але спробувати варто. Як звуть цього хлопця? — звернувся Потоцький до свого управляючого.

— Це син коваля Федорка. А звати його, по-моєму, Анатолієм.

— Завтра запроси його до мене.

Через кілька днів граф Станіслав і графиня Жозефіна попрощалися зі своїми гостями. Разом з ними до Неаполя вирушив і Анатолій Федорко. Його серце завмирало від щастя, водночас хлопцю було страшно покидати рідний край.

У серпні у подружжя Потоцьких народилася друга дитина. Граф сяяв: на світ з'явився продовжувач прізвища Юрій Фелікс. Коли Станіславу дали потримати сина, він підняв його високо над головою і вимовив:

— Сину, я впевнений, на тебе чекає прекрасне і довге життя. Принаймні, я зроблю все від мене залежне, щоб це було саме так.

Десь через місяць графиня Жозефіна повідомила чоловіку:

— До нас інкогніто виїхав мій батько — хоче зробити сюрприз.

— Дуже добре, — потер руки граф Станіслав. — Не розчаровуватимемо тестя. Зробимо вигляд, що нічого не знаємо. Але гінця назустріч надішлемо. Запросіть до мене лікаря, — наказав він слузі.

Отримавши необхідні інструкції, лікар вирушив назустріч Мнішеку. Видавши себе за львівського купця, що прямував до Тульчина, він склав компанію старому графу, не забуваючи з кожної поштової станції відправляти гінців у тульчинський палац із повідомленнями.

Граф Мнішек був злегка здивований безпечністю зятя і дочки. Як же так? Він зміг вільно доїхати до них, і жодного разу не був зупинений охороною. Більш того, навіть парадні двері палацу були відчинені, і жодного слуги не було видно. І лише коли він увійшов до палацу, все зрозумів. Загримів оркестр, заспівав хор, і назустріч графу вийшли усміхнені зять із дочкою, з онукою Пелагеєю і внуком Юрієм на руках.

— Ну от, — розплакався від щастя граф, — хотів зробити сюрприз я, а зробили його мені ви. Нічого не можна приховати.

Після від’їзду батька графиня Жозефіна дещо змінилася. Якось вона викликала Станіслава на серйозну розмову.

— Стасе, — почала вона, схрестивши пальці на руках, — я бачу, що ти все більше і більше заглиблюєшся в господарські справи тут, у Тульчині. Але мені здається, що твоє багатство, твоє становище в суспільстві не дають тобі права заживо поховати себе тут, у центрі України, вдалині від столиці. Твоє місце там, у Варшаві, в королівському палаці. Ти гідний бути королем і повинен боротися за це право. Батько вважає, що в тебе є все для цього, потрібно тільки вже зараз почати переконувати в цьому наших магнатів. А сидячи в Тульчині, зробити це неможливо.

Граф Потоцький підвівся з крісла і задумливо заходив по кімнаті.

— Жозефіно, — перервав він тривалу паузу, — я дуже довго думав над цим питанням. Я ніколи не буду королем Польщі.

— Як? — мимоволі вирвалося у графині.

— Так-так, люба, я ніколи не буду королем. Я просто цього не хочу. Це не моє. Ти правильно сказала, що я найбагатша людина Польщі. Думаю, що і в усій Європі зі мною важко будь-кому потягатися. Але багатство — це не самоціль. Це засіб для подальшого розвитку моїх земель. Я твердо переконаний: чим раніше наші політики зрозуміють, що чим багатші землі подалі від центру, тим могутнішою буде держава. Адже крім того, що ми з тобою побудуємо тут палац (сподіваюся, один із найгарніших, знову ж таки, в Європі), ми будуватимемо дороги, мости, розвиватимемо торгівлю, виробництво, сільське господарство. Я помножу своє багатство, але й дам можливість зробити це своєму народу. У мене для цього є і знання, й сили. Ось це і є мій талан. І взагалі, якщо ти помітила, я домосід за природою, люблю спокійне, розмірене життя, так що гучна й неспокійна Варшава не для мене.

— Але, Стасе, ти ж повинен думати і про мене, — сумно мовила графиня Жозефіна. — Я ще молода, люблю спілкування, бали. А ми навіть весільної подорожі не здійснили.

— Ну що ж, ти частково права. Ми поїдемо до Варшави на кілька місяців. Це раз. Ти можеш запрошувати сюди в гості або жити всіх, кого захочеш. Це два. А в тривалу подорож ми обов’язково поїдемо після того, коли вирішимо питання із проектом палацу й почнемо його будівництво. Отож, потерпи трохи, люба, — усміхнувся граф Станіслав.

Він дотримався своєї обіцянки: незабаром подружжя Потоцьких вирушило до Варшави і поселилося у своєму палаці, точніше, в палаці Мнішеків. Протягом чотирьох місяців Жозефіна не пропустила жодного балу, в її салоні постійно юрмилися молоді люди; і, звичайно ж, тон зустрічам задавала сама господиня. Станіслав, хоч і був прекрасним танцюристом, на балах в основному спілкувався з людьми, які його цікавили з питань господарювання та будівництва. Практично не брав участі у забавах дружини, до її оточення ставився з легкою іронією. Увесь цей час граф багато працював, організовував різні ділові зустрічі, одним словом, був цілком захоплений будівництвом та облаштуванням свого нового палацу. Втім, графиню Жозефіну таке становище цілком влаштовувало, адже ця блискуча світська жінка мала великий успіх у варшавському світі.

Потоцького кілька разів запрошував до себе король Станіслав Август, і щоразу після цих зустрічей той повертався роздратованим. Але Жозефіна, повністю поглинена собою, не помічала змін у чоловікові.

«Усе нормально, — заспокоював себе Станіслав. — Повернемося додому до Тульчина, побудуємо палац, Жозефіна буде уважнішою до мене».

Чотири місяці минули дуже швидко, і Станіслав, окрилений новими ідеями, та Жозефіна, яка відпочила душею у світському товаристві, відправилися у зворотний шлях.

Приїхавши до Тульчина, граф з управляючим відразу ж зайнялися планами на найближчий рік. Побудувати прекрасний палац було лише частиною справи. Без доріг, мостів і, звичайно ж, під’їздів уся робота могла перетворитися на порожню витрату часу. А за попередній рік уже були закладені нові сади, для яких завезено в Україну найкращі фруктові саджанці з Європи, створено лісову службу, збудовано цегельний завод. Здавалося, графу Станіславу є діло до всього: чи стосувалося воно поліпшення породи великої рогатої худоби або збереження лісів на належних йому територіях, будівництва нової лікарні та школи для селян або передачі подарунків його сестрам до днів народження.

Улітку 1777 року в старому палаці Потоцьких було жваво. Сьогодні мав затверджуватися проект майбутнього палацу. Цього разу приїхали всі, і навіть архітектор Вінченцо Бренна, який почав робити обміри античних пам’ятників в Італії спеціально для майбутнього палацу Потоцьких. Велика зала була завішана кресленнями, малюнками та ескізами фасадів, розрізами будівель. Тут був представлений макет усієї споруди, а інакше і не можна було уявити собі весь комплекс, виконаний в єдиному стилі. Не втомлюватимемо читача архітектурними термінами, скажемо тільки, що побачене вразило графа Станіслава. Незвичність становило те, що цей ошатний рожево-білий палац, побудований на березі річки Сільниця, мав бути помітним із будь-якої точки міста. Головна частина будівлі планувалася у вигляді літери П, тільки двоповерхові бічні флігелі повинні були з’єднуватися з головним корпусом, теж двоповерховим, напівкруглими галереями. Це відразу, з одного боку, розширювало центральну площу перед палацом, з іншого — робило споруду легкою і витонченою. За головним корпусом передбачався великий парк з павільйонами, фонтанами, водоспадами, статуями. Фасад головного корпусу, виконаний у класичному стилі з десятьма колонами, повинен був бути зв’язаний однією уявною віссю із фасадом Домініканського костелу, а роль цієї осі, на думку Лакруа, виконуватиме алея з італійських високих і струнких тополь.

— Мені здається, що вони чудово приживуться тут, в Україні, — зазначив архітектор. — Так само, як і каштани.

Потоцький кивнув, погоджуючись із Лакруа.

— Але головною нашою знахідкою, без удаваної скромності, ми вважаємо рішення в’їзду на головну площу. Ваші гості не одразу потрапляють туди, а через арку бічного правого флігеля. Він-то здалеку і здаватиметься центральним корпусом, тому що створює не менш дивовижний ансамбль, що складається із двоповерхового конюшенного корпусу праворуч і корпусу з театром і манежем — зліва. Такого ще ніде не застосовували. Ви переконаєтесь — ефект буде приголомшливий.

— Подивимося, подивимося, — усміхнувся граф Потоцький, помітно задоволений створеним проектом.

Докладне обговорення проекту зайняло три дні. Обдумуючи планування Білої вітальні із затишним каміном і стінами з білого мармуру, граф Станіслав несподівано запитав:

— А як ви плануєте робити опалення усього палацу? І, вибачте за подробиці, де будуть туалети, і як буде влаштована каналізація? Мені неодноразово доводилося бувати в палацах, зокрема й королівських, і не завжди я відчував комфорт у зимовий час. При цьому, скажімо, у Франції зима набагато тепліша, ніж в Україні.

— Звичайно, графе, ми довго думали про це. І тут теж хочемо застосувати оригінальний проект. Каміни не дадуть необхідного тепла. Тому для головного корпусу та галерей побудують дві величезні печі, і тепле повітря по захованих у стінах каналах подаватиметься в усі зали. Такі ж печі передбачені і в бічних флігелях, і в спальних кімнатах. Туалетів теж побудують потрібну кількість, — Лакруа почав пояснювати на плані розташування цих життєво важливих кімнат, а також інженерне рішення каналізації.

У графині Жозефіни було багато зауважень із планування парку; тим не менше вона була у захваті від павільйонів і особливо від штучної печери, де можна буде влаштовувати обіди та концерти при свічках під супровід води, що капає зі стелі. Врешті-решт вирішили, що парк вдосконалюватиметься поступово в міру його будівництва та посадки дерев.

— Отже, панове, представлене вами дуже вражає. Не хочу вас захвалювати, але такого Європа ще не бачила. А найголовніше — моя дружина залишилася задоволена, — граф Потоцький хитро покосився на Жозефіну. — А якщо серйозно, то проект — це лише чверть справи. Головне — втілити задумане. Адже попереду у нас стільки підводних каменів! А коли подумаю, що всі будови ще потрібно наповнити відповідним змістом, мені стає не по собі. Люба, — звернувся він до Жозефіни, — ось тепер, коли розпочнеться будівництво, і я буду впевнений, що немає ніяких складнощів, ми вирушимо до Відня, а потім до Італії і далі до Франції. Це і буде нашою запізнілою весільною подорожжю, можливістю купити меблі, картини і все-все-все, що необхідно для нашого затишного гніздечка. Я покладаюся на твій художній смак.

— Милий, — Жозефіна підійшла до Станіслава й обняла його, — готуй гаманець, а про решту я подбаю.

— Ось, панове, — парирував граф, — чоловіки створені, щоб заробляти гроші, а жінки — щоб їх витрачати.

Із наступного дня цегельний завод у Тульчині запрацював на всю потужність. Насамперед граф Станіслав почав будувати приміщення для своїх придворних і охорони, а також житло для будівельників, які або вже прибули, або були в дорозі.

І тільки навесні 1778 року граф і графиня Потоцькі почали серйозно збиратися в подорож по Європі.