Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 15. Час змін

Граф Станіслав Потоцький їхав до Ясс. Їхав на зустріч із князем Потьомкіним. Він ще не знав, що князя вже немає в живих, і що ця поїздка кардинально змінить усе його подальше життя — як особисте, так і громадське…

Події останнього часу блимали перед очима графа Станіслава, як у калейдоскопі.

У 1788 році граф Потоцький приймає дуже важливе рішення — повністю присвятити себе військовій справі (відмовляється від звання воєводи і з дозволу короля купує у свого шурина Брюля звання генерала артилерії коронної).

Крім українсько-подільської дивізії, у підпорядкування генералу Потоцькому переходять ще й Кам'янецька фортеця, варшавський арсенал, корпус артилерії та інженерії. Граф Станіслав Потоцький стає першою особою в армії.

«Ораторів багато, мало воїнів, багато розмов про долю батьківщини, але мало справи» — писав він королю Станіславу Августу.

На черговому засіданні сейму генерал Потоцький запропонував збільшити чисельність армії до ста тисяч чоловік, і депутати підтримали це рішення. Але просте збільшення армії не було головною метою генерала — давно вже назріла реформа військової інституції країни, і граф мріяв створити справді боєздатну армію, а не війська для парадних виступів. І для цього, він вважав, були всі підстави. Росія вела війну з Туреччиною. В останній рік граф Потоцький часто спілкувався з князем Потьомкіним, який командував Південною армією. Війна як ніщо інше оголювала всі недоліки в армії і змушувала відкидати зайву мішуру в організації військ.

І граф, і князь симпатизували один одному. Потьомкін залюбки ділився з Потоцьким нововведеннями у своїй армії. Генерал Потоцький був вражений організованістю військ Потьомкіна, дещо збирався перейняти.

Знову столиця аплодувала графу Потоцькому. У Варшаві з’явилася нова мода: дами почали шити двоколірні амазонки (гранатовий з блакитним — колір мундира Потоцького).

Проте, слава графа Потоцького-патріота була недовгою. В опозиції після зустрічей польської знаті з імператрицею Катериною у Києві почався розкол. Кузен графа Станіслава Ігнацій разом із князем Чарторийським схилялися до союзу з Пруссією, а гетьманська частина опозиції, до якої разом із Браницьким і Ржевуським входив і граф Потоцький, вважала, що при всій нелюбові поляків до Росії необхідно якщо не дружити, то хоча б не псувати відносин з останньою. Не діяли ніякі доводи: що лише біля південного кордону стояла 120-тисячна російська армія та війна з турками наближалася до завершення, що протяжність кордонів з Росією найбільша, що Пруссія і Росія в будь-який момент можуть домовитися за спиною у Речі Посполитої, що він, Потоцький, успішно веде торгівлю з Росією і приносить чималі гроші у вигляді податків до скарбниці (швидше за все, це і грало проти графа). Більшість була впевнена, що союз зі східним сусідом вигідний тільки Потоцькому і Браницькому.

Граф Станіслав спробував підійти з іншого боку, пояснюючи, що українці досить натерпілися від польського ґніту, і в країні спокійно тільки завдяки розумній політиці, зокрема самого Потоцького. Досить вторгнення п’яти тисяч російського війська, щоб підняти проти поляків 100 тисяч селян.

Але і цей аргумент не подіяв.

Популярність Потоцького стрімко падала, у Варшаві ширилися плітки, віршики і памфлети, які очорнювали графа і стверджували, що за допомогою Катерини II той збирається посісти королівський престол.

Граф Станіслав важко переживав ці безпідставні нападки, почав замикатися в собі й ображатися через дрібниці.

Особливо дратував його король Станіслав Август. Наскільки він був освічений і шляхетний, настільки ж нерішучий і слабкий у прийнятті важливих рішень. Ось і зараз король нагадував корабель, який намагається лавірувати серед хвиль. Але шторм посилюється, і одного разу його накриє і поглине величезна хвиля. «Може, нам взагалі відмовитися від королівського правління і перейти на республіканське?» — такі думки все частіше відвідували Потоцького.

Після чергової порції пасквілів і звинувачень на сеймі граф Станіслав Потоцький піднявся на трибуну і з гідністю промовив:

— Хто знає моє серце і мої вчинки, не повірить, що я бігав по сусідніх дворах у пошуках того, хто захоче допустити мене до управління справами моєї Вітчизни.

Із цими словами граф Станіслав зробив легкий уклін і поїхав до себе, до Тульчина. Командування армією він тимчасово передав своєму заступникові та кузену Станіславу Костці Потоцькому, а сам вирішив відійти від політичного життя, і з усією сім’єю відправився в тривалу подорож по Європі. Королю написав прохання про відставку з посади командуючого українсько-подільською дивізією. Станіслав Август відставку не прийняв і порадив Потоцькому відпочити і заспокоїтися.

Відень, Швейцарія, Париж, Голландія, Італія і знову Відень — усе це за півтора роки. Діти Потоцьких були в захваті від подорожі. Такої постійної уваги від своїх батьків, як у цей час, вони не відчували ніколи. Всі дні були насичені до межі. З ранку до вечора їм доводилося позувати художникам, відвідувати музичні салони і театральні вистави. Старші діти намагалися виглядати світськими левами, а молодші смішно наслідували їх. Тільки при виїзді на природу виплескувалася дитяча енергія, і витівкам не було меж. Напевно, найголовнішим для дітей було те, що батьки постійно разом, веселі й безтурботні. Їм було невтямки, що тільки їх присутність утримує батька і матір разом. Насправді «ця гарна пара», як усі говорили, вже давно не була парою. І що довше вони жили разом, тим ясніше Станіслав розумів: це не ЙОГО жінка! Жозефіна, як і раніше, була вродливою, сяяла на балах, де незмінно користувалася успіхом у чоловіків, але це більше не хвилювало Станіслава. Вона в усіх компаніях, салонах звеличувала свого чоловіка, але це нічого не змінювало — він її не кохав! Жозефіна покладала великі надії на цю поїздку, намагаючись виконувати будь-які примхи чоловіка, але розуміла, що він віддаляється все більше й більше. Однак при дітях і в суспільстві Станіслав нічим не виявляв своєї байдужості до Жозефіни.

Було б неправильним сказати, що граф Станіслав тільки віддався світським утіхам і не стежив за подіями, що відбувалися у його країні. Він вів постійну переписку і з королем, і з князем Потьомкіним, і зі своїми однодумцями, і зі своїми супротивниками. Писав статті, складав проекти, коротше кажучи, був політично активним.

Образу і протест викликав у графа Станіслава польсько-прусський договір 1790 року, який вирішив питання добровільної передачі частини польських земель Пруссії, а Конституцію 3 травня 1791 року він назвав «могилою свободи».

— Це буде початком чергового розділу країни, — думав Потоцький. — Мало того, що вони перетворюють країну на конституційну монархію з правом успадкування трону, — ще й безпардонно, при живому королі хочуть після його смерті посадити на трон курфюрста Саксонії Фрідріха Августа III. Вони думають, що затвердження нового державного устрою само собою примножить сили країни. А вона як була слабка, так і залишилася — просторікуючи у Варшаві, не покращиш життя у провінціях.

Потоцький написав листа до сейму, розкритикувавши рішення призначити за життя короля його наступника, а потім опублікував антимонархічну байку «Боягузи» і ще кілька праць, що обґрунтовували необхідність ліквідації королівської влади взагалі.

У цей час до Відня приїхав його соратник по опозиції гетьман Ржевуський. Порадившись, вони прийшли до висновку, що Австрія, Пруссія і Росія готові відхопити собі значну частину земель Речі Посполитої. Основна загроза, на їхню думку, виходила від Росії, тому що Станіслав Август був ставлеником Катерини II і абсолютно їй підкорявся. І змінювати такий стан речей ніхто не збирався. А коли так, то і в союзниках, вирішили опозиціонери, потрібно мати Росію. Тим більше що князь Потьомкін неодноразово підкреслював, що нестабільна ситуація в Польщі може підірвати спокій у Європі.

І ось тепер граф Потоцький чимдуж мчав до Ясс — тримати раду з князем Потьомкіним. Звістка про смерть Потьомкіна викликала шок у Потоцького.

Графа в Яссах чекали і надали йому найвищі почесті. Генерал-майор Василь Степанович Попов, начальник канцелярії князя Потьомкіна, розпорядився надати йому апартаменти з трьох кімнат і великий кабінет, виділив карету і коней для прогулянок верхи, а особистий екіпаж графа розпорядився відремонтувати.

Після тривалої подорожі по брудних осінніх дорогах, після зубожілих заїжджих дворів, позбавлених елементарних зручностей, графу Станіславу особливо приємно було відчувати блаженство від таких, здавалося б, простих речей, як водні процедури, зручне крісло біля каміна з потріскуючими дровами, скрип пера за письмовим столом.

Через дві години до Потоцького прибув офіцер у чині підполковника з повідомленням, що він приставлений до графа в якості його ад’ютанта і що генерал може розпоряджатися ним у будь-який час дня і ночі. Підполковник вільно володів французькою, тому проблем у спілкуванні не виникало.

— Ваша світлосте, — звернувся новоспечений ад’ютант до графа Станіслава. — Генерал Попов вважав би за честь, якщо б ви прийняли запрошення повечеряти сьогодні в його компанії.

— Залюбки, — відповів граф Станіслав, незважаючи на втому після подорожі.

Але ще до вечері граф Потоцький вирішив зустрітися з генералом Поповим для обговорення своїх проблем. Одягнувши парадну генеральську форму, він увійшов до кабінету Попова.

— Війна з турками практично закінчена, — сказав Попов Потоцькому. — Зараз ми очікуємо з Петербурга графа Олександра Андрійовича Безбородька для підписання мирного договору. Також я отримав депешу від імператриці Катерини, яка просить повідомити вас, графе, про те, що Безбородько уповноважений вести з вами переговори і приймати найвідповідальніші рішення.

— І коли очікується прибуття графа?

— Думаю, не раніше ніж через два тижні.

Граф Потоцький замислився.

— У такому випадку я покину вас ненадовго і з’їжджу до Тульчина. Потрібно перевірити стан справ за час моєї відсутності, та й просто відвідати рідний дім.

— Нам було б приємним ваше товариство, але робіть, як вважаєте за потрібне. Коли ви плануєте поїздку?

— Завтра прибуде гетьман Ржевуський, мій соратник, і післязавтра ми вирушимо в дорогу.

— Дуже добре, ваша світлосте, я дам розпорядження щодо вашого екіпажу. А тепер завітайте пообідати з нами.

Зайшовши до їдальні, Попов представив графа Потоцького гостям. За столом було чоловік десять, але погляд графа одразу звернувся до жінки, що сиділа в центрі. Це була Софія де Вітте. Граф Станіслав очікував побачити графиню Софію в Яссах, і все одно ця зустріч стала для нього несподіванкою. Ще більше здивувала поява графа Потоцького Софію. Для генерала Попова і графа Потоцького були залишені почесні місця за столом, якраз навпроти Софії. Поява нового обличчя викликала підвищений інтерес до нього, адже граф Станіслав приїхав до Ясс з Європи, з Відня. Запитання сипалися з усіх боків, і Потоцький був змушений якийсь час відбиватися, практично не торкаючись їжі.

Але ось лакеї почали відкорковувати пляшки з шампанським, гості пожвавилися, і після першого тосту розмови за столом стали голоснішими, жарти і сміх доповнювали дзвін келихів і тости.

Граф Станіслав був голодний і вже збирався поїсти, але відчув неясне занепокоєння — щось змусило його підняти голову. Він поглянув перед собою і зловив її погляд. Це був абсолютно незвичайний погляд! На губах Софії грала легка усмішка, але очі були дуже серйозні. Це був той прямий, відкритий погляд, який обеззброює чоловіків, але й жінку робить беззахисною, показуючи, яка вона самотня. Так можна дивитися тільки на людину, якій ти готовий довірити себе. Погляд триває лише мить, але за цю мить «сплітаються» людські серця, а душі занурюються одна в одну. Так народжується таїнство кохання!

«Боже мій! Зараз ця мить закінчиться, і зникне вся чарівність моменту…», — промайнуло в голові у Станіслава, і справді, Софія швидко опустила очі.

Станіслав озирнувся навколо — переконатися, що ніхто не помітив цієї близькості: всі були зайняті їжею, і тільки генерал Попов дивився на них з усмішкою, трохи лукаво, але, як здалося графу, зі схваленням.

Після обіду всі перейшли до вітальні пити каву.

Софію оточили офіцери, і всі спроби Потоцького підійти до грекині, щоб поговорити з нею наодинці, були безуспішними. Зате у графа Станіслава з’явилася можливість спокійно роздивитися графиню Софію. Вона була чудова!

«Чим же вона так притягує до себе? — думав граф. — Так, безсумнівно, вона вродлива».

Софія була в елегантній світлій сукні.

«Вона зараз у самому розквіті жіночої краси, — продовжував свою думку Станіслав, — гнучкий, стрункий стан, граціозні рухи, м’які лінії, округлі плечі, виточена шия, оксамитова шкіра, а ці очі… Тільки від одного її погляду можна втратити розум!»

«Так, вона вродлива, — ще раз повторив про себе граф. — Але ж не лише це викликає у мене такий трепет, таке збудження. Я знаю безліч прекрасних дам, врешті-решт, Жозефіна теж дуже гарна, але я ніколи не відчував до неї настільки сильного потягу. Схоже, всі ми, чоловіки, і самі до ладу не можемо пояснити, чому вибираємо ту чи іншу жінку. Тепер я можу сказати це з повною впевненістю. І все ж?»

Софія помітила, що граф Потоцький не зводить з неї очей. Це додало їй деякої розкутості, а разом з тим і чарівності.

«Вона дуже природна, — знову занурився у свої думки Станіслав, — не грає, як багато жінок, залишається собою, без показних і артистичних жестів, без зайвого сорому або скутості. Водночас від неї виходить подих свіжості. Але і це не головне». Головне, як здалося йому, він прочитав у її погляді. Вона зможе стати його другом! Вона зможе зрозуміти його в будь-якій життєвій ситуації, зрозуміти, і якщо потрібно, пробачити і підтримати. Стати вірним, відданим партнером.

Романтична натура графа Станіслава побачила в погляді графині Софії, напевно, більше, ніж можна було побачити, але ж у коханні і не буває інакше!

Станіслав відчув, що його долала втома після дороги, тому, вибачившись, він попрощався і поїхав до себе.

Графиня Софія була дещо збентежена швидким від’їздом графа Станіслава. За столом їй здалося, що між ними виникла деяка близькість, до того ж, Софія досі пам’ятала той боязкий дотик його руки чотири роки тому в бібліотеці Тульчинського палацу. У вітальні вона придушувала в собі хвилювання, зустрічаючи ніжний, повний туги погляд Станіслава, і дуже хотіла, щоб він підійшов до неї. Але час ішов, він розмовляв з іншими людьми, не наближаючись до неї. Софія розцінила це як боязкість графа, але навіть ця риса його характеру їй імпонувала.

Графиня де Вітте дуже сподівалася побачити графа наступного дня на обіді у генерала Попова, але Василь Степанович пояснив, що граф Потоцький зустрічає гетьмана Ржевуського і на обіді бути не зможе.

— До того ж, мила графине — додав Попов, — граф із гетьманом завтра вранці збираються відбути на кілька днів до Тульчина.

Це повідомлення засмутило Софію. Зміна в її настрої не могла залишитися непоміченою генералом Поповим, але він був прекрасним дипломатом і не подав виду.

Вранці наступного дня до будинку Потоцького була подана запряжена карета, й ад’ютант доповів про це графу.

За обідом у Попова графиня де Вітте сиділа сумна, і ніякі спроби господаря і гостей вивести її зі стану меланхолії не увінчалися успіхом. Несподівано до обідньої зали увійшли граф Потоцький і гетьман Ржевуський.

— Графе! — від несподіванки вигукнув генерал Попов. — Ви ж збиралися вранці покинути нас. Щось сталося?!

— Ні-ні, Василю Степановичу, не хвилюйтеся, — швидко відповів Потоцький. — Нам з гетьманом потрібно попрацювати з документами, тому шкода витрачати час на дорогу.

Генерал Попов перевів погляд на Софію і відзначив, що вираз обличчя графині зовсім змінився — на її вустах сяяла усмішка.

— Так-так! — погодився Попов, багатозначно киваючи головою. — Як я вас розумію — документи завжди повинні бути в повному порядку.

Після обіду графиню Софію знову оточували чоловіки, але цього разу серед них був і граф Станіслав.

Через кілька днів вечерю влаштовував граф Потоцький. За картярський стіл він запросив генерала Попова, графиню де Вітте і гетьмана Ржевуського.

Несподівано графиня Софія заявила:

— Ваша світлосте, Василю Степановичу, завтра я хочу здійснити кінну прогулянку на пагорб, який видно з Ясс. Не могли б ви дати мені офіцера у супровід?

Граф Станіслав швидко підвів очі на графиню. Вона, усміхаючись, дивилася прямо на нього. Це був виклик, і граф Станіслав прийняв його.

— Графине, — швидко почав він, перш ніж генерал відкрив рота для відповіді, — якщо ви не заперечуєте, ваш покірний слуга зміг би замінити будь-кого з офіцерів. Тим більше що я і сам хотів пробратися на той пагорб, з якого, як мені говорили, відкривається чудовий краєвид.

— Ви справжній лицар, графе, — відповіла Софія. — 3 вами я відчуватиму себе в цілковитій безпеці.

Перед генералом Поповим стояло завдання оберігати графа Потоцького від усіляких несподіванок, тому в день прогулянки він вислав уперед озброєний загін для гарантії безпеки наших героїв. А командирові загону наказав сховатися так, щоб ні граф, ні графиня не могли здогадатися про їхню присутність.

На наполегливі прохання взяти з собою провідника графиня Софія відповіла, що вона чудово знає дорогу, тому що неодноразово там бувала.

Граф Станіслав заїхав за графинею Софією, і грекиня незабаром вийшла. На ній була темно-синя амазонка і такого ж кольору капелюшок з вуаллю.

— Сьогодні ви просто чарівні, — мовив граф Станіслав і тихо, про себе, додав: — Утім, як завжди.

Був теплий осінній день. Природа ніби завмерла, зачаїлася перед довгою зимою. Вітер затих і не ворушив ні траву, ні листя. Але вони вже не вбирали сонячне тепло, як навесні: трава стояла поблякла, листя ж, навпаки, забарвилося в яскраві кольори, ніби бажаючи пом’якшити почуття смутку, викликаючи мрійливо-сентиментальний настрій.

Коні, підкоряючись наказам господарів, потьопали по калюжах, подолали лощину і наблизилися до підніжжя пагорба. Почався підйом. Нашим мандрівникам доводилося об’їжджати величезні валуни, начебто розкидані таємничим велетнем, непрохідні колючі чагарники. Стежка вела вгору, петляючи між деревами, вздовж невеликих ярів, що зморшками порізали схили пагорба. Тільки струмок своїм дзюрчанням порушував тишу. Потім стежка заглибилася до лісової гущавини, і сонячне світло розпалося на окремі промені, що пробивалися крізь ще не опале листя. І ось світло знову затопило все навколо — Станіслав та Софія вибралися з лісового полону.

Софія запропонувала спішитися. Граф Станіслав проворно зіскочив з коня, подав руку графині, потім, підхопивши її за талію, обережно опустив на землю.

Графиня вислизнула з рук Станіслава і запропонувала пройтися пішки.

— Там є невелика галявина, і з неї, як з оглядового майданчика, відкриваються дуже мальовничі краєвиди, — пояснила вона і почала підніматися вгору.

Станіслав пішов за нею, і незабаром вони опинилися на вершині пагорба, на невеликому рівному п’ятачку землі.

— Боже мій, подивіться, графе, як гарно! — тихо мовила Софія, вказуючи рукою вниз.

Перед ними в долині крихітними кубиками будинків лежали Ясси. Оточували долину горбаті, порослі зеленню горби-велетні, доповнюючи цей природний казковий хаос.

Несподівано Станіслав підійшов ззаду до Софії й обійняв її за плечі. У першу мить Софія завмерла, не очікуючи від графа такої сміливості, а потім нахилила голову назад, притискаючись до нього.

Станіслав губами доторкнувся до волосся грекині, ніжно поцілував у шию. Софія повернулася, пильно поглянула йому в очі, і вони злилися в довгому пристрасному поцілунку…

Повернувшись до міста, граф Станіслав, прощаючись із графинею Софією, поцілував їй руку і нерішуче вимовив:

— Софіє, я хочу запросити вас сьогодні ввечері до себе на вечерю, тільки вас.

— Я згодна, Станіславе, — відповіла Софія, ледве стримуючи хвилювання.

— Тоді я заїду за вами о восьмій вечора і викраду вас, — осмілів граф.

Софія кивнула на знак згоди і зникла за дверима свого будинку.

Час до вечора тягнувся неймовірно довго, Станіславу здавалося, що він узагалі зупинився. Але ось пробило сім, граф відпустив своїх слуг, сів у екіпаж на місце кучера і відправився за Софією.

І ось, нарешті, наші герої залишилися наодинці. Граф Станіслав спробував надати максимум романтизму навколишній обстановці: у невеликій вітальні перед каміном, що дихав теплом, був накритий невеликий столик. Софію граф посадив на диван, а сам розташувався у кріслі навпроти. Освітлювалася кімната вогнем з каміна і трьома свічками у високому канделябрі. Те, що стояло на столику, навряд чи можна було назвати вечерею у прямому сенсі цього слова: шампанське у відрі з льодом, виноград, фрукти, солодощі, сир.

Деяка напруга перших хвилин зустрічі зникла. Станіслав вів розмову розкуто і дружелюбно, і незабаром посипалися жарти. Софія сміялася весело і заразливо, не відчуваючи ніякої незручності. Говорили про що завгодно: про погоду, про натхнення, про дружбу, про сьогоднішню прогулянку…

Через якийсь час Станіслав пересів до Софії на диван. Несподівано він узяв графиню за руку і, дивлячись їй в очі, мовив:

— Мила Софіє, можна я вас так називатиму? Я не люблю лукавити, тому хочу запитати у вас прямо… — він зробив паузу і прикрив очі, —…ви питимете гарячий шоколад?

Софія спочатку трохи розгубилася, а потім голосно розсміялася і підтримала його жартівливий тон.

— Графе, тільки справжній чоловік може ось так, без підготовки, збентежити жінку. І я відповім вам так само прямо: залюбки.

Станіслав налив у чашку гарячий шоколад.

— А собі?

— На це питання я відповім трохи згодом. Софіє, мені так легко з вами, ніби ми знайомі не один рік. Я дуже боявся, що буде неможливо достукатися до серця найвродливішої жінки Європи, підняти завісу таємниці її душі. Але тепер я бачу, що у вас усе прекрасно: і обличчя, і душа, і ця рука.

Станіслав схилився і поцілував руку Софії. Несподівано друга рука грекині лягла на голову графа.

Це був добрий знак. Станіслав підняв голову, обняв Софію за талію і торкнувся губами її губ. Пристрасний поцілунок тривав кілька миттєвостей.

Софія дещо відсторонилася від Станіслава, хоча їй було дуже приємно.

— А тепер я відповім на ваше запитання. Я дуже хочу шоколаду. Але прошу не відмовити мені — хочу з ваших вуст.

— Ви вигадник, — зашарілася Софія і піднесла чашку до своїх губ.

Сьорбнувши шоколаду, вона наблизилася до Станіслава, і їхні губи злилися в шоколадному поцілунку.

Станіслав підхопив Софію і поніс до сусідньої кімнати, де стояло велике ложе.

У пориві пристрасті вони скинули одяг, і їхні оголені тіла злилися у трепетному пориві.

Станіслав почав пристрасно цілувати волосся, очі, губи, шию Софії. Цей порив порушив у ній палке бажання. Цілуючи й шию і груди, руками він ніжно пестив оголене тіло Софії. Вона теж гладила його кучеряву голову і всім своїм єством відчувала його ніжність. І раптом ласки його стали настільки сміливими, що по її тілу пройшла хвиля збудження. Про такі ласки вона могла тільки мріяти, і вони повністю зняли напругу, включили в любовну прелюдію. Двоє тіл, двоє душ скинули з себе кайдани заборон і комплексів, подібно нестримній стихії, яка підхопила їх. Від полум’я його пристрасті вона, як свічка, почала танути, наповнена ніжністю, відчувши себе вільною від сумнівів що її сковували.

І ось їхні тіла сплелися в любовному екстазі, і через мить вони одночасно відчули величезну насолоду. Софію пронизав солодкий, приємний імпульс дикого блаженства. Блаженства, зазнаного нею уперше, блаженства, якого не дано відчути багатьом жінкам ніколи. У цю солодку мить вона мимоволі застогнала і прошепотіла:

— О як добре!

Софія припала до його плеча. Він лежав злегка відчужений, але гордий собою.

— Як довго я тебе шукав, — прошепотів Станіслав і поцілував її.

— Як довго я тебе чекала, — припала до нього Софія.

На мить вони затихли. Вона повернула до нього голову в страху, що вся принадність сьогоднішньої ночі може на цьому закінчитися, але він усміхався і дивився їй в очі. Потім несподівано встав і пішов до вітальні. Звідти Станіслав повернувся з тацею з двома келихами шампанського і гроном винограду.

— Цим ігристим напоєм ми зараз згасимо перший вогонь пристрасті, а потім розпалимо новий, яскравіший і гарячіший! — на його обличчі сяяла усмішка.

Він подав їй келих, а другий узяв собі. Їй прийшла в голову смішна думка:

— У нас був шоколадний поцілунок, а тепер я хочу зробити ігристо-шампанський.

— Залюбки, — підтримав Станіслав. — Як це я сам не здогадався?

Вони почали дуріти, випускаючи шампанське повз вуста одне одного. Краплі розтікалися по щоках, підборіддю, шиї і грудях, а вони губами ловили ці ігристі кульки. Станіслав сів на ліжко і почав відверто розглядати її, але у Софії це не викликало протесту. Вона була дуже гарна! Яке ніжне, приємне, чудове тіло! Воно відповідало його уявленням про красу. Кожному чоловікові з невідомих причин підходить тільки один, певний, що склався в його уяві еталон краси: це і колір шкіри, і вигини талії, і запах тіла, і форма грудей, і ще тисячі дрібниць, що зводять його з розуму. І за наявності всіх цих якостей із глибин мозку йому надходить сигнал: він знайшов її!

Уранці вони розлучилися, але кожен з них розумів: у їхніх душах поселилася весна.

Тим часом до Ясс прибув граф Безбородько. Граф Потоцький і гетьман Ржевуський нанесли йому візит. Граф Безбородько передав найщиріші слова підтримки від імператриці Катерини II та побажання якнайшвидшої зустрічі. Граф також вибачився, що найближчим часом не зможе приділити достатньо уваги Потоцькому і Ржевуському, бо головне завдання для його країни зараз — підписання мирного договору з Туреччиною.

Гетьмана Ржевуського трохи засмутила така відстрочка, а граф Станіслав, з цілком зрозумілої причини, був навіть радий.

Так минуло близько місяця чарівного, повного таємниць кохання Станіслава та Софи. Кохання, що дарувало стільки воістину щасливих хвилин нашим героям. Але все таємне обов’язково стає явним.

У середині грудня граф Станіслав влаштував у себе бал. Господинею балу попросив стати Софію, і вона без жодних вагань погодилася. До розкішної вечірньої сукні графиня одягла нові прикраси, які не залишилися непоміченими дамами. Всі були впевнені: це подарунок графа Потоцького. І не помилялися: напередодні ввечері Станіслав підніс ці коштовності Софії і попросив одягти їх на бал.

Сам граф Потоцький увесь вечір був надзвичайно балакучий і веселий та майже ні на хвилину не залишав грекиню.

Зрозуміло, наступного дня до Петербурга і Варшави летіли листи з повідомленнями про роман одного із найбагатших чоловіків і однієї з найвродливіших жінок Європи.

Через три дні на прохання графа Безбородька з Херсона прибув генерал де Вітте для участі в мирних переговорах.

Уже наступного дня подружжя де Вітте давало обід. Запрошені чекали цієї події, як читач чекає продовження любовного роману. На їхніх очах могла розігратися як драма, так і фарс, а може, і те, й інше. Граф Станіслав усе це розумів. Хоча йому здавалося, що громадська думка його не хвилює, насправді це було не так. У кожному з нас постійно борються дві істоти. З одного боку, людина живе для себе, адже життя дається один раз. Ми начебто б вільні у своїх вчинках, у своєму виборі, у своїх пошуках. Але як тільки наше «я» зробить якийсь авантюрний вчинок або вибір, тут же він потрапляє під пильну увагу нашого другого «я» — людини, яка живе в суспільстві і підкоряється його законам. Іноді цей другий аплодує першому, але частіше нещадно критикує. І чим вище суспільне становище індивідуума, тим обмеженіший у своїх діях перший і вимогливіший другий.

Граф Потоцький знав, що зараз, коли він хоче змінити життя своєї країни, його дії повинні бути хай не бездоганними, але хоча б зрозумілими суспільству. У будь-якому випадку він уже потрапив до історії, тому повинен намагатися зробити так, щоб нащадки не поминали його лихим словом.

Але з другого боку, йому хотілося простого, справжнього кохання, щастя, розуміння…

А цей другий, що сидить у нас, ще який нещирий! Зовсім недавно він так щиро засуджував зв’язок Жозефіни з Вієльгорським. Де ж тепер його принциповість?

З такими думками граф Станіслав збирався на званий обід. Напевно, графу де Вітте вже доповіли про їхні стосунки з Софією. І хоча Софія переконувала Станіслава, що подружні стосунки у неї з Йозефом давно формальність, граф відчував незручність. Положення ускладнювалося ще й тією обставиною, що граф Станіслав поважав графа Йозефа де Вітте як людину і цінував як офіцера.

На велике розчарування пліткарів, обід пройшов у дуже спокійній, приємній обстановці. Софія сиділа між Йозефом і Станіславом. Де Вітте розмовляв з усіма гостями і був у центрі уваги. Жодного косого погляду чи натяку на неприязнь з боку Йозефа Станіслав не відчув. Після обіду гості розбрелися по залі.

І коли граф Станіслав остаточно заспокоївся, він почув уривок фрази Йозефа, що розмовляв із княгинею Д*.

— Ні, княгине, — сказав генерал. — Закоханий чоловік — це завжди сумне видовище, — і несподівано перевів погляд на Потоцького.

Граф Станіслав прийняв ці слова на свій рахунок, почервонів і збентежено усміхнувся. Через кілька хвилин він під дріб’язковим приводом попросив пробачення і пішов.

Насправді генерал де Вітте і княгиня Д* і близько у своїй розмові не торкалися особистості Потоцького — вони обговорювали любовний роман своїх знайомих.

Два дні Станіслав нікуди не виїжджав і нікого не приймав. Він не знав, що з собою робити. У першу ніч не тільки не міг заснути, але навіть прилягти на ліжко — сидів у кріслі перед каміном, у руках була книга, але літери не складалися в слова, а слова у речення. Він просто сидів, втупившись у вогонь у каміні. Як стрімко Софія увірвалася в його життя! І тепер навіть думка про неї викликає у нього прискорене серцебиття.

Коли через два дні Станіслав отримав від Софії записку з питанням «Що трапилося?», він тут же написав: «Приїжджай швидше!»

Софія буквально влетіла до Потоцького, на ходу скидаючи шубку. Станіслав стиснув її в обіймах, обсипаючи поцілунками.

— Софіє, як я кохаю тебе! — промовив, задихаючись, Станіслав, дивлячись їй в очі. — Останні два дні минули, яку тумані — страждання затьмарили все. Зовсім недавно я був упевнений, що кохання не існує, але зустрівши тебе, зрозумів, як глибоко помилявся. Я кохаю в тобі все: обличчя, стан, голос, усмішку, обійми… О! Ти прекрасна! Ти привнесла в моє життя щось таємниче і таке бажане…

— Коханий, — промовила Софія, і в її очах заблищали сльози щастя, — я дуже кохаю тебе! Ти мій лицар! Я знала, що зустріну тебе, я жила цією зустріччю. Ти перевернув моє життя, мені хочеться завжди бути з тобою, вгадувати твої думки, виконувати всі твої бажання.

Вона пристрасно притиснулася до нього.

— І що ми тепер з цим робитимемо? — з деяким відчаєм запитав Станіслав. — Ми обоє невільні. Ти ж знаєш, що в нашому суспільстві таємна пристрасть одруженого чоловіка до заміжньої жінки іноді підноситься в ранг мало не чесноти, що прикрашає світське життя, викликає захоплення в жіночих салонах і чоловічих гуртках. Але як тільки ця пристрасть переростає в кохання і зазіхає на сімейні відносини, настає черга осуду і навіть гонінню. Усі починають жаліти ошукане подружжя.

— Так, Станіславе, я як жінка знаю це навіть краще, ніж ти, бо при руйнуванні сім’ї жінок зневажають значно сильніше. Але я тебе дуже кохаю, тому прийму і підкорюся будь-якому твоєму рішенню. Зараз за нас говорять наші серця і душі, але ти повинен тверезо все обміркувати за нас двох, перш ніж що-небудь зробити. Пам’ятай лише, що я готова йти з тобою по життю в будь-якій ролі, бо твердо вірю, що кохання нам послали небеса, і тільки перед ними ми триматимемо відповідь.

Станіслав ніжно обійняв Софію за стан і пригорнув до себе, наче боявся, що їх може хтось розлучити.

— Поцілуй мене! — попросила вона, і він знову став нестримний…

Через якийсь час, прощаючись із Софією, Станіслав мовив:

— Софі, я, як і ти, мрію об’єднати наші серця в подальшому житті і вважаю, що ми повинні почати його чесно, а тому в найближчому майбутньому оголосити Йозефу і Жозефіні про наше рішення бути разом. Тільки прошу невеликої відстрочки до закінчення переговорів.

Софія з радістю погодилася.

Вони зустрічалися й далі, намагаючись пізнати невпізнанне, духовно все більше занурюючись одне в одного.

12 січня 1792 року до Ясс несподівано прибув кузен графа Станіслава Станіслав Костка Потоцький. Прибув із посланням від короля Станіслава Августа і сейму з вимогою повернення генерала Потоцького і гетьмана Ржевуського до Варшави. Король знав, що брати Потоцькі любили одне одного, причому молодший, Станіслав Костка, ставився до свого кузена з більшим захопленням, ніж до свого рідного Ігнація. Тому на Станіслава Костку була покладена місія переконати генерала визнати Конституцію 3 травня і відмовитися від своїх подальших дій у переговорах з Росією.

Станіслав Костка прибув до Ясс вчасно: три дні тому Росія підписала мирний договір з Портою, і тепер Безбородько готовий був вести переговори зі Станіславом Потоцьким.

Кузен привіз Станіславу лист від короля.

Граф Потоцький дуже уважно прочитав послання. Крім Станіслава Костки, у вітальні були присутні Северин Ржевуський і графиня де Вітте. Софія помітила, що лист дуже схвилював Станіслава. Спочатку його обличчя залилося рум’янцем, потім на очах виступили сльози. Анітрохи не соромлячись цього, граф устав, нервово заходив по кімнаті, потім звернувся до свого брата:

— Дорогий кузене, ти приїхав надто пізно: мало що в цьому житті могло б зворушити мене більше, ніж цей лист короля. Але ти запізнився — я вже відіслав йому відповідь. Ось копія, можеш її прочитати.

Він подав кілька аркушів Станіславу Костці.

Графиня Софія підійшла до свого коханого і взяла його за руку.

— Станіславе, дорогий, я бачу, що ти все ще на роздоріжжі і можеш змінити своє рішення. Я анітрохи не сумніваюся, що тебе хвилює доля вітчизни, але, можливо, в єдності — ваша сила, тому варто прийняти пропозицію короля.

Вона підійшла до гетьмана Ржевуського, розраховуючи на його підтримку. Той лише похитав головою.

— Ні, Софіє, — відповів їй граф Станіслав. — Я вже сказав «а» і тепер повинен сказати «б». У листі королю я повідомив, що рішення моє незмінне, і зараз повторю вам чому. У цьому недосконалому світі поважають сильних. Це стосується як людей, так і держав. Я неодноразово повторював, що нам потрібна сильна, боєздатна армія. Мене начебто підтримували, але далі розмов справа не йшла. Потрібні були великі грошові пожертвування, але з грошима, як я зрозумів, розлучатися складніше, ніж проголошувати себе дбайливцями вітчизни. Хтось, зараз уже не важливо хто, запропонував попроситися під крило, під захист сильної Пруссії, і це відразу стало головною ідеєю безпеки країни. Але ж свого часу Фрідріх витрачав 80 % державного бюджету на зміцнення військової могутності країни. Чомусь наші патріоти вирішили, що німці підуть проливати кров за нашу свободу. Пруссія уже при підписанні договору про дружбу ставила умову приєднання до неї нашої території. Чи не так, кузене?

Станіслав Костка ствердно кивнув.

— Але й це не найголовніше. Після Першого поділу Польщі імператриця Катерина II посадила на наш трон Станіслава Августа. І тепер я хочу поставити просте запитання: невже вона потерпить такий плювок на свою адресу з боку Польщі? Станіслав Август зрадив її, і цього вона йому не простить. Його дні як короля полічені. Сподіваюся, вам не потрібно нагадувати, що Катерина зробила зі своїм чоловіком, законним спадкоємцем трону Росії. Другий розділ Польщі практично неминучий, тим більше що Росія відвоювала у Порти майже всю південну частину України, і тепер її погляди спрямовані на захід. Фактично, розділ Польщі вже почався. Росія завжди починала (і тепер не відступає від своїх правил) експансію з церковного вторгнення. Російські служителі церкви заполонили всю польську Україну і налаштовують усе православне населення проти католицького уряду Польщі, стверджуючи, що щастя своє вони знайдуть під крилом московського патріархату. У всіх церквах уже публічно моляться за імператрицю і царюючий дім. А далі один кивок імператриці — і війська перетинають наш кордон. За цих умов для мене логічніше було б підтримати нашу нову Конституцію, примкнути до короля і, сидячи у Варшаві з келихом вина та проголошуючи нескінченні «вівати», чекати, коли війська нашої сусідки в союзі з Австрією і Пруссією почнуть шматувати наші землі. Я багатий, у мене є все, і повірте: коли Росія відірве весь схід Речі Посполитої і мої володіння опиняться на території Росії, я не постраждаю ні в економічному, ні в земельному плані. Імператриця завжди виявляла до мене найтепліші почуття, а я був лояльний до неї, — Потоцький зробив паузу, — тому я і мої товариші (він поглянув на Северина Ржевуського) хочемо використати останній шанс для порятунку нашої батьківщини: поїхати до Санкт-Петербурга до імператриці Катерини II і просити дозволити нам самим вирішити наші національні питання. Ми хочемо створити конфедерацію і, хай навіть за участю російських військ, навести порядок у країні, щоб потім Польща могла відродитися з новою силою. Мені абсолютно не потрібна влада. Я говорив це вже не раз, і ще повторюю вам, моїм близьким. Я розумію, що це майже авантюра, і 99 %, що нас можуть обдурити. Але ми повинні використати цей один-єдиний відсоток заради нашої свободи. Більш того, знаю, що якщо нам це не вдасться, вся провина ляже на мене, і я буду проклятий поляками як зрадник. Зараз уже ніщо не в змозі змінити мої погляди на справу, мучеником за яку я буду щасливий стати.

Станіслав Костка пробув в Яссах ще тиждень, але брати більше не обговорювали політичні питання.

У лютому графу Станіславу повідомили, що сейм незначною більшістю голосів позбавив його і гетьмана Ржевуського всіх державних посад.

Тепер руки графа були розв’язані. Він провів переговори з графом Безбородьком, попередньо діставши добро на свої починання, і виїхав до Санкт-Петербурга для отримання остаточних гарантій від імператриці Катерини.

Перед від’їздом він попрощався з Софією.

— Я не хочу розлучатися з тобою, Софіє, але повір мені, це буде наша остання з тобою розлука. Я завершу свої справи в Петербурзі, і після цього ми завжди будемо разом.

— Молитимуся за тебе, коханий! Бажаю, щоб Катерина не ошукала твоїх очікувань. Хай уже краще відмовить відразу, ніж використає твої чисті помисли у своїх корисливих цілях і зробить тебе зрадником батьківщини в очах народу Польщі. Особисто я їй не вірю.

— Будемо оптимістами, Софі. Ми належимо одне одному, і це допоможе нам подолати всі життєві негаразди.

— Так, Стасе. А я вирушаю до Херсона для нелегкої розмови з графом де Вітте.

У Петербурзі до графа Потоцького і гетьмана Ржевуського приєднався гетьман Браницький. Після успішних переговорів із Зубовим і Поповим граф Станіслав Потоцький був прийнятий імператрицею Катериною II.

Імператриця відразу взялася за обговорення подій у Польщі.

— У нас трактати з Польщею. Трактати завжди мали для нас священну обов’язковість, і так як від цього залежить безпека імперії з боку Польщі, у нас не буде інших правил, крім наших трактатів. Усе, що суперечить нашим трактатам з Польщею, противно нашому інтересу. Уклавши трактат з республікою, гарантувавши pacta conventa (обмежувальні умови) нинішнього короля, що порушені Конституцією 3 травня, я не погоджуся ні на що з цього нового порядку речей, при затвердженні якого не тільки не звернули ніякої уваги на Росію, а й обсипали її образами, задирали її щохвилини. Але якщо інші не хочуть знати Росію, то чи випливає з цього, що і Росія також повинна забути власні інтереси? Відносно особи короля польського — слабка його поведінка нам досить відома; крім нас, він завжди мало мав підтримку з боку інших країн, але ми до нього, як і до всієї нації, зберігаємо всі належну повагу, однак і самі хочемо поваги не меншої. Я даю знати панам членам іноземної колегії, що ми можемо зробити все, що нам завгодно в Польщі, тому що суперечливі напівволі дворів Віденського та Берлінського протиставлять нам тільки стоси списаного паперу, і ми покінчимо наші справи самі. Я висловлююся вороже тільки до тих, хто хоче мене налякати.

— Чи означає це, ваша величносте, що я даремно приїхав сюди і що доля моєї вітчизни вже вирішена? — з тривогою в голосі спитав граф Станіслав.

— Не гарячкуй, графе. Я не хочу змішувати весь польський народ з відомою його частиною. Те, що ви, багато хто з поляків, знаменитих походженням, саном і особистими чеснотами, хочете створити законну конфедерацію проти незаконної варшавської, зобов’язує мене сприяти відновленню старовинних прав і вольностей польських.

— Ваша величносте, ви знаєте, що я до вас ставлюся дуже приязно, але боюся одного: чи не буде використано наше добре ім’я для введення військ на нашу територію, а потім і для розділу країни? Чутки про це витають тут, у Санкт-Петербурзі.

— Якби я бажала загибелі твоїй країні, то звернулася б до будь-кого іншого: бажаючих допомогти мені в цьому хоч відбавляй. А я бажаю тільки щастя твоїй вітчизні, піднесення її політичного життя і хочу тебе використовувати для виконання цієї благородної задумки. Бо ніхто, генерале, крім тебе, не займається прямо благом вітчизни, погоджуючи це з вигодами сусідів його і не домішуючи до того особистих і корисливих планів.

— Я дуже люблю свою вітчизну і її свободу, я був її громадянином і хочу ним залишитися.

— Одного я боюсь, графе, — Катерина невдоволено скривилася.

— Слухаю, ваша величносте.

— Чи не буде вже в складі нової конфедерації того розладу, який завжди був і є у вашому парламенті? Чи буде одностайність і міцність у будівлі, що створюється?

— Я думаю, ваша величносте, що перед обличчям нової небезпеки кожен з нас забуде про особисті амбіції і проявить відданість розпочатій справі.

— Дай Боже, — відповіла Катерина. — Обнадійте і заспокойте ваших друзів, що завдання нашої країни — лише у збереженні порядку у вас.

14 травня 1792 року в містечку Торговиця, що поблизу Умані, граф Станіслав Фелікс Потоцький, великий гетьман Франциск-Ксаверій Браницький, польний гетьман Северин Ржевуський і генерал Коссаковський заснували конфедерацію проти нової Конституції й офіційно звернулися до Катерини II за допомогою у поверненні старих порядків у Польщі. Маршалком конфедерації був обраний граф Станіслав Потоцький.

18 травня посол Росії в Польщі Булгаков вручив польському уряду декларацію, в якій вказувалося на Конституцію 3 травня 1791 року як на привід до розриву відносин між Польщею і Росією; і в той же день російські війська під командуванням генерал-аншефа Каховського чотирма колонами ввійшли через Бессарабію на територію Речі Посполитої. Майже відразу на півночі російські війська під командуванням генерала Кречетнікова вступили до Литви, де також незадовго до цього була проголошена литовська конфедерація.

Незабаром конфедерація була переведена до Умані, а потім, 9 червня, до Тульчина.

Через день після цього до Тульчина приїхала графиня Софія де Вітте. Граф Станіслав спеціально послав за нею групу супроводу на чолі з одним із своїх полковників.

Графиня Софія привезла з Херсона приємну новину: граф Йозеф де Вітте дав принципову згоду на розлучення. Потрібно було вирішити деякі технічні питання.

Граф Потоцький вирішив урочисто відсвяткувати перемогу нової конфедерації: бали змінювалися театральними постановками, маскарадами, феєрверками, полюванням і катанням на човнах.

Проголошувалися тости і здравиці, про любов до батьківщини, за відновлення її колишньої могутності. Національний ентузіазм досяг найвищої міри.

Маршалок конфедерації граф Станіслав Потоцький дуже багато працював. Видавалися укази, відозви до народу, універсали, накази і статуси.

Не забував Станіслав і про свою кохану Софію. Вони все більше розуміли, що створені одне для одного. Досить швидко графиня Софія перестала відчувати себе гостею у Тульчинському палаці, і це подобалося Станіславу. Ну а їхні бурхливі ночі не могли залишитися без наслідків…

Стотисячна російська армія майже не зустріла опору польської, очолюваної князем Юзефом Понятовським, і за два місяці зайняла майже всю польську Україну. Граф Потоцький зі своїм штабом переїхав до Бреста. Після довгих коливань король Станіслав Август приєднався до конфедератів.

Незабаром почався Гродненський сейм. На подив Потоцького, новий посол Росії Сіверс постійно втручався в роботу сейму, не даючи ухвалювати важливі рішення.

А причина була проста: Австрія, Пруссія і Росія почали війну з Францією. На таємних переговорах було вирішено, що Росія і Пруссія винагородять себе за рахунок Польщі, а Австрія — за рахунок Франції.

23 січня 1793 року Пруссія і Росія підписали конвенцію про Другий розділ Польщі.

Софія зайшла до кабінету Станіслава. Граф сидів у кріслі з відсутнім поглядом. На столі лежав пістолет. На мить графині Софії стало страшно від думки, що вона могла спізнитися. І тепер лише вона, єдина в усьому світі, могла перешкодити цій людині здійснити задумане. Вона повинна знайти слова й аргументи — єдині ліки, що могли здолати біль його душі і повернути віру в себе. І якщо їхнє кохання справжнє, це у неї вийде!

— Це сталося, — тихо мовив Станіслав, не повертаючи голови.

— Я знаю, коханий, — Софія опустилася на підлогу і поклала голову йому на коліна.

— Вона обдурила мене. Вона знищила мою країну, а значить, і мене.

— Але ж ти напевно знав, що це відбудеться. Згадай, ти говорив своєму кузену, що шансів дуже мало.

— Так, але після розмови з імператрицею (а вона чесно дивилася мені в очі) мені здалося, що не все так безнадійно.

— Ти мій романтик, — ласкаво промовила Софія. — Безліч людей (і Катерина входить до їх числа) йдуть до влади по трупах, а досягнувши вершини, звикають до цього, і тоді кров і жорстокість для них — звична справа.

— На жаль, усю провину хочуть перекласти на мене. Що робити ось із цим? — граф Станіслав підняв кілька паперів на столі. — Це листівки, афіші та памфлети, в яких мене перетворюють на об’єкт загальної ненависті. Але ж іще зовсім недавно все було навпаки.

— Графе, для вашого випадку дуже підходить фраза «Королі з втратою трону втрачають і придворних», — пожартувала Софія і додала вже серйозно: — Повір мені, ти не повинен брати відповідальність за розділ країни на себе. У тебе благородне й високе серце. Цю проблему створили інші, послабили країну донезмоги, а ти тільки відтягнув цей невідворотний удар.

Граф Станіслав поклав руку на голову Софії, і його пальці почали ніжно перебирати її волосся — це графа заспокоювало.

— Зараз, як ніколи, ти повинен бути сильним, Станіславе. Адже ти сам говорив, що поважають сильних.

— Це дуже важко, коли з усіх боків намагаються зробити тобі боляче.

Графиня Софія сіла в крісло і взяла коханого за руку.

— Але ж ти не самотній. Держави так само, як люди, ніколи не миряться з рабством. І на відміну від людей, держави не вмирають назавжди. Скільки прикладів в історії, коли завойовували малі країни, але потім вони знаходили в собі сили відродитися знову. Поляки, литовці, українці — горді народи, і рано чи пізно вони будуть вільні. Ти повинен вірити в це. Тим більше що на тебе з надією і любов’ю дивляться одинадцять твоїх дітей. Тільки заради них ти повинен жити далі. А тепер у тебе є ще й я. І для мене ти ελπιδα (elpida) — так гарно звучить грецькою слово «надія». Можна я тебе так називатиму?

Станіслав уперше за весь вечір усміхнувся і кивнув головою на знак згоди.

— Я щасливий, що й ти в мене тепер є, — тихо промовив він.

— Коханий, але я тобі не сказала найголовнішого. У тебе скоро з’явиться ще одна людина, яка захоплюватиметься тобою.

Граф Станіслав запитально поглянув на графиню.

— Я вагітна. Наша зустріч у Тульчині не минула безслідно.

Станіслав обійняв і розцілував Софію.

— Що ж, будемо жити! Ти допомогла мені впоратися з миттєвою слабкістю, захистила від небезпеки.

Незабаром граф Станіслав поїхав до Петербурга — настав час відкрити все Жозефіні. Він не хотів бути обманщиком. Як порядна людина Станіслав розумів, що ця звістка змусить його дружину страждати, а може, навіть зробить нещасною. Адже, незважаючи на легковажність та влюбливість, Жозефіна десь у глибині душі кохала його або принаймні була до нього прив’язана. Але й підтримувати нещирі відносини з дружиною він більше не бажав.

Ще Станіслав хотів побачитися зі своїми дітьми, і це його тішило і дещо скрашувало майбутню неприємну розмову із Жозефіною. І нарешті, була ще одна причина, чому граф Станіслав не хотів перебувати в Петербурзі, — ймовірна зустріч із імператрицею Катериною II.

На подив графа Станіслава, його розмова з графинею Жозефіною минула дуже спокійно. Мабуть, попереджена заздалегідь, вона вже все обдумала і була готова до зустрічі. Про розлучення вона навіть не хотіла говорити, пояснюючи це тим, що у Станіслава захоплення може бути швидкоплинним, і час розставить усе на свої місця.

Проте граф Станіслав наполіг на обговоренні фінансових питань. Ще до від'їзду вони з Софією вирішили, що зараз їм потрібно повністю змінити своє життя — перебратися до якого-небудь забутого всіма куточка Європи, до однієї з країн на узбережжі моря, наприклад, до Голландії. А так як граф Станіслав вирішив для себе, що їде за кордон назавжди, то наполіг на підписанні майнового договору із Жозефіною. Згідно з цією угодою, граф Станіслав Потоцький довірив графині Потоцькій Жозефіні опіку над дітьми, а також передавав під її управління всі свої володіння. Жозефіна, у свою чергу, повинна була перераховувати Станіславу 50 000 дукатів щорічно, що складало менше третини доходів Потоцьких.

Перед самим від’їздом граф Станіслав майже одночасно отримав два листи.

Перший був із царського палацу. Катерина хоч і не зважилася запросити колишнього маршалка конфедерації до себе, відпустити його просто так теж не могла. У листі вона просила не сумувати з приводу розділу Польщі — під її крилом народ відчуватиме себе захищенішим і щасливішим. А з приводу свого рішення написала: «Всевладна рука долі сущих визначає наперед. Я вже звикла терпляче переносити мінливість своєї долі». Лист цей граф Станіслав негайно кинув у камін.

Другий — від Софії з повідомленням, що вона у Варшаві народила йому сина, якого вони заздалегідь вирішили назвати Костянтином.

Граф Станіслав вирішив більше не затримуватися в Петербурзі. Поспілкувавшись із знаючими людьми, він написав листа графині Софії до Варшави, сів на корабель, що йшов до Любека, і вирушив до Гамбурга.