Розділ 6. Випробування



Тривога!

Таке коротке слово. Але як багато у ньому, в цій події для будь-якого військового! Як часто уві сні кожен офіцер і солдат подумки відпрацьовували всі свої рухи після отримання цього сигналу! А проте, щоразу сигнал тривоги застає всіх зненацька, розриває земні заняття, спокійний, врівноважений стан душі.

Місто безтурботно спить. Лише вартові справно несуть службу на постах. І ось угору злітає ракета, і відразу сурмачі своїми сигналами підривають тишу фортеці і всього міста.

Софія прокинулася з першими звуками сурми. Вона не знала, що це тривога, але шум у будинку підтвердив здогади: відбувається щось неординарне.

Консолата, сестра Йозефа, підхопилася разом з усіма в цей ранній час та шепнула Софії:

— Тривога! Можливо, маневри, а можливо…

Вона не договорила, але Софія і сама все зрозуміла.

Йозеф зібрався за лічені хвилини. Скочивши на коня, якого вже тримав напоготові ординарець, він обійняв Консолату, потім уважно подивився на Софію і несподівано поцілував її.

— Софі, головне, щоб це не була війна.

Із цими словами він пришпорив коня і зник.

Слово «війна» для грекині відразу ж перетворилося на якесь жахливе марення з усіма трагічними наслідками. Для неї це була певна межа, за якою стояли пожежі, смерті, втрата близьких. Та й узагалі це слово наводило жах на будь-яку нормальну цивільну людину.

Софія відразу згадала, як саме Йозеф вимовив це страшне слово «війна». Вона побачила нездоровий блиск в очах свого майбутнього чоловіка, відчула, що Йозеф підсвідомо бажав війни, точніше, не війни як такої, а випробувати себе у цій справі. І лише тепер вона зрозуміла, що означали його слова, що він — нащадок військових. Кожен військовий присвячує своє життя армії, і для нього війна — це природний стан. Це те, заради чого він навчався, ніс службу, відточуючи свої дії у маневрах, навчаннях і парадах.

Звичайно, ні Консолата, ані Софія не могли всидіти вдома і, наспіх зібравшись, обидві вибігли на вулицю. Сонне місто на очах прокидалося, наповнюючись тривожною енергією військових. І лише людина грамотна у військовій справі могла побачити в цьому нетропічному, на перший погляд, русі струнку музику відпрацьованих до дрібниць дій кожного виконавця. Через кілька хвилин усі бойові позиції і вогневі точки були не тільки повністю укомплектовані, а й готові до бойових дій.

Зірки в небі розтанули. Коли Софія з Консолатою із кріпосної стіни поглянули в підзорну трубу, їх охопив жах: на рубежах міста стояли регулярні частини…


За два дні до оголошення тривоги в будинку коменданта, нібито проїздом до Тульчина, зупинився генерал коронної артилерії граф Алоізій Фредерік фон Брюль. Від недавнього часу влада сорокарічного генерала поширювалася і на комендантів фортець.

Це був невисокого зросту здоровань, фанатично відданий військовій справі, різкий у своїх оцінках і висловлюваннях. Водночас у розмові він рідко підвищував голос, говорив тихо, але впевнено, зважуючи кожне слово. І хоча в армії ходили легенди про його суворість — суворість ця стосувалася тільки військової виучки. Все це дозволило йому досягти свого становища в королівстві. Ось і в Кам’янці його цікавив не тільки вишкіл артилеристів, а й те, в яких умовах живуть офіцери і солдати фортеці, як проводять свій вільний час.

Генерал фон Брюль двічі доводився родичем Станіславу Потоцькому. По-перше, він був одружений на рідній сестрі графа Маріанні, а по-друге, для дружини Потоцького Жозефіни Алоізій Фредерік був дядьком — рідним братом її матері.

Незважаючи на те, що граф був поважною державною особою і пов’язаним узами шлюбу, прості людські слабкості не оминули його. Таємницею генерала був позашлюбний син Людвіг Метцель, який надалі стане одним із наших героїв, та ще яким… Але це станеться ще нескоро, а зараз два генерали замкнулися в кабінеті Яна де Вітте і щось голосно обговорювали.

Йозеф із Софією й Консолатою розташувалися в диванній біля каміна.

— Граф Алоізій дещо недолюблює батька, — тихо вимовив Йозеф. — Частково це відбувається тому, що у них є розбіжності в підході до артилерійської справи, частково, що вони багато в чому схожі, але головне, як мені здається, — те, що батько є улюбленцем короля і може, минаючи генерала фон Брюля, безпосередньо звертатися до Станіслава Августа. Це дратує генерала, який хоче мати всю повноту влади. Проте, порядок у всіх справах батька викликає заслужену повагу графа Алоізія.

Незабаром подали вечерю, за якою зав’язалася мила бесіда. Консолату цікавили останні новини варшавського вищого товариства, і генерал фон Брюль, будучи непоганим оповідачем, враховуючи жіночу цікавість, підніс їх у найкращому вигляді, не забуваючи про плітки й інтимні деталі з пишних салонів столиці. Більш того, він захопив із собою свіжі газети і жіночі журнали, тому його розповідь перемежовувалася цитуванням найпікантніших подробиць. При цьому граф із цікавістю поглядав на Софію і врешті-решт запропонував тост за «диво-квітку, яка оселилася в іншій квітці, кам’яній». Так генерал, який ще й чудово малював, назвав Кам’янець, побажав Йозефу швидше оформити свої стосунки з молодою грекинею і привезти її до Варшави.


Генерали фон Брюль і Ян де Вітте облаштувалися у фортеці. Майже щоп’ять хвилин підлітав черговий кур’єр із доповіддю про становище за межами Кам’янця.

— Пане генерале! З боку Горнверка на пристойній відстані стоять війська з турецьким штандартом!

— Пане генерале! Російські прапори на чолі великої групи військ у південно-східному напрямку!

Генерал де Вітте хитав головою й уважно розглядав карту.

— Генерале, — звернувся до нього з удаваною тривогою Алоізій Брюль, — схоже, ми потрапили в серйозну халепу. Це війна!

— Боюся розчарувати вас, графе, але це — навчання, — спокійно відповів де Вітте.

— Ви що, не вірите своїм очам?!

— Я вірю своїм вухам, пане генерале, — усміхнувся комендант фортеці. — Ще вчора переді мною лежали донесення моїх людей із довколишніх сіл. Це війська Речі Посполитої. Кількість, рід військ і навіть імена деяких командирів — уся ця інформація надійшла до мене.

— Графе! Ви знову і знову дивуєте мене своїм високим професіоналізмом. Недарма наш король у захваті від вас. Вихід особового складу фортеці по тривозі був просто бездоганний, я навіть помітив, що цивільне населення бере участь у наших іграх.

— Кожна хвилина бездіяльності тягне за собою необоротні наслідки. Ну а міщани залюбки відкидають на другий план свої мирні заняття і допомагають нам. З одного боку, вони чоловіки, а значить, у душі воїни, а з другого — розуміють, що якщо завтра війна, то так чи інакше братимуть у ній участь, тому вже краще бути підготовленими.

— Ну що ж, хоч я і засмучений, що ви розгадали мої задуми, навчання будуть продовжені.

Через дві години граф Ян де Вітте повернувся додому.

— Тату, навчання вже закінчилися? — запитала Консолата.

— По-перше, звідки ти знаєш, що це навчання?

— Фі, про це знає вже весь Кам’янець, теж мені таємниця!

— Так, тут нічого не приховаєш… Ну а по-друге: я убитий!

Консолата і Софія здивовано знизали плечима. Німе питання застигло у них в очах. Граф зробив багатозначну паузу, а потім мовив:

— Генерал фон Брюль повідомив, що впевнений у мені на сто відсотків і хотів би подивитися, як упораються без мене мої підлеглі. Тому я відправлений у нетривалу відпустку, і ми з вами, дорогі мої, спостерігатимемо за нашими військовими з оглядових майданчиків.


Наступного дня у межах гарматного пострілу від фортеці було збудовано два бутафорських містечка, які були «ворожими» таборами. Їх належало знищити артилерією фортеці, причому якнайшвидше.

Софія ніколи в житті не чула такого гуркоту. Земля тремтіла у прямому значенні цього слова. Десятки гармат безперервно вели стрілянину, вражаючи «ворожі» цілі. Кожен постріл змушував молоду дівчину здригатися, хоча вона й не відчувала страху. Навпаки, все це дійство здавалося їй величним: приголомшуючі звуки пострілів, свист снарядів, їдкий запах згорілого пороху, чіткі і впевнені дії розчервонілих артилеристів біля гармат. Найбільше Софію цікавили гармати вдалині. Спочатку було видно легкий димок над гарматою, а потім, через кілька секунд, доходив грім від пострілу. І всією цією армадою зараз керував Йозеф, її наречений!

Маневри тривали кілька днів. Головною метою був, звичайно ж, не огляд і не перевірка, а тренування в офіцерів і солдатів навичок і спритності, доведених до автоматизму рухів за відсутності найменшого безладу. Крім стрільби по мішенях, відпрацьовувалося захоплення міста кавалерійськими і піхотними частинами, швидка установка кріпосних гармат на пересувні лафети для посилення боєготовності польових військ.

Штурм фортеці здійснювався за всіма правилами. «Супротивник» робив підкопи під фортецю і встановлював мінні галереї. Захисники фортеці, виявивши ці галереї, напускали в них воду, яку «супротивнику» доводилося терміново викачувати або починати рити підкопи в нових місцях. Для переправи через Смотрич використовувалися понтони, при підході до річки — фашини, а потім добра сотня штурмових сходів була задіяна при штурмі кріпосних стін. За умовами навчань, стороні, що тримала оборону, заборонялося зіштовхувати штурмові сходи і поливати солдатів, які піднімалися по них, чим завгодно, окрім води. Але навіть такі обмеження не додавали моральних сил атакуючим. Головним завданням штурму було подолання страху у солдатів перед висотою і не надто надійним кріпленням штурмових драбин. Заради навчань було дозволено підірвати одні із замкових воріт із подальшою їх обороною і швидким відновленням.

Через кілька днів після початку маневрів генерал Ян де Вітте звернувся до генерала фон Брюля із пропозицією:

— Графе, а чи не влаштувати нам у найближчу неділю легкий офіцерський пікнік за участю дружин і незаміжніх дівчат за містом? Це зблизить офіцерів, та й солдатам потрібно трохи відпочити у своїх таборах.

— Цілком підтримую, генерале, — відповів граф Алоізій. — За умови, що всю організацію ви берете на себе.

У призначений день усі запрошені на пікнік зібралися біля будинку де Вітте. Офіцери в парадних мундирах, дами, на відміну від них, у простих, але елегантних сукнях. Уся процесія (близько п’ятдесяти осіб), хто в каретах, хто верхи, повільно рушила до міської брами. Городяни з цікавістю спостерігали за від'їжджаючими. Зовні це виглядало як театральна вистава, де акторами були ті, хто перебував у кортежі, а решта — глядачами. І ті, й інші весело перемовлялися, втім, молоді панянки в каретах дещо ніяковіли і від уваги жителів Кам’янця, й від сміливих поглядів офіцерів.

Софія вирішила їхати верхи поруч із Йозефом. Вона була єдиною жінкою не в кареті, і це викликало неабияку зацікавленість городян.

— По-моєму, — шепнув їй Йозеф, — усі дивляться тільки на тебе, Софі.

— Я думаю, що на нас обох. І звичайно ж, щосили обговорюють нас.

Грекиня чудово трималася в сідлі, тому її зовсім не хвилювало враження, яке вона справляла на оточуючих.

Через годину кортеж наблизився до військового табору. Заграли сурмачі, і генерал фон Брюль звернувся до присутніх:

— Прошу, панове, ми прибули до місця нашого відпочинку.

Офіцери допомогли дамам вийти з карет і під руку повели їх до табору.

Жінок вразив ідеальний порядок, який панував на цьому своєрідному біваку: солдатські намети стояли в одну лінію, навіть відстані між ними були однаковими. Лад порушували тільки офіцерські намети: офіцери встановлювали свої «хатинки» де їм заманеться та ще й різних кольорів, форм і розмірів, що вказувало на достаток, смак і пристрасть їхніх власників до подорожей (відвідуючи різні країни та їх столиці, військові не втрачали можливості придбати нові намети).

Звичайно ж, дам більше цікавили відпочинок і розваги, а не військовий побут, тому генерал фон Брюль одразу ж запросив гостей до столу. Щойно всі розсілися на дерев’яних лавах, солдати почали подавати кашу, зварену в похідних кухнях, чорний житній хліб і вино в металевих кружках. За столом запанувала цілковита тиша. Бажаючи її порушити, фон Брюль підняв свій кухоль і голосно промовив:

— Прошу вас, пані та панове, не соромтеся і пригощайтеся чим Бог послав!

Із цими словами він підніс кухоль і спустошив його. Схоже, вино було дещо кислуватим, що й відобразилося на обличчі Алоізія.

Софія теж зробила півковтка. Вино справді було не з найкращих. Інші дами навіть не куштували це зілля. Каша також не викликала бурхливої радості у представниць прекрасної статі.

— Генерале, — звернулася до Алоізія одна з дружин офіцерів, — ми розраховували на тепліший прийом і щедріший стіл. До того ж ви нам обіцяли щось незвичайне.

— Панове офіцери! — радісно звернувся фон Брюль, і після того, як усі офіцери схопилися по стійці «струнко», насилу стримуючи усмішки, мовив: — Як бачите, наш жарт удався! Милі дами! Прошу вибачення за наш армійський гумор. Звичайно ж, це — передмова до нашого відпочинку. Я передаю кермо правління графу Яну де Вітте, і через півгодини ми будемо на місці справжнього пікніка.

— О, то це була змова проти нас! — пролунали жіночі голоси. — Стережіться, чоловіки, ми знайдемо можливість гідно відповісти вам!

Усі знову розсілися по каретах і через якийсь час під'їхали до мальовничої місцевості з невеликим лісом та річкою. У величезному наметі були розставлені столи, під тінню дерев — солом’яні крісла та гамаки, з лісу лунали чарівні звуки музики, але найбільшу цікавість викликав ніжний аромат якоїсь смакоти. Трохи осторонь на рожні смажився невеличкий бичок, на багатті готувалися всілякі страви.

Ян де Вітте запрошував усіх гостей до намету.

— Наш бичок смажиться вже кілька годин, але все ще не готовий, а вас у цей спекотний полудень я прошу до столу.

На столах була свіжа полуниця, в келихах іскрилося холодне шампанське, у вазочках — крижане морозиво.

Після кількох ковтків шампанського напруга спадала: розмова стала невимушеною, лунав сміх.

— Панове офіцери! — звернувся до гостей Ян де Вітте. — Прошу не захоплюватися шампанським. Зараз на вас чекає змагання із точності стрільби з пістолета. Милі дами, ви можете бути присутніми на цьому видовищі й особисто привітати найвлучнішого стрілка.

— А в якості призу я пропоную поцілунок найвродливішої із вас, — додав генерал фон Брюль.

— Ми не згодні! — вигукнула одна з офіцерських дружин.

— Не згодні цілувати нашого переможця?! — здивувався генерал.

— Ні, не хочемо, щоб ви вносили яблуко розбрату до наших лав. Ми всі вродливі, кожна по-своєму, і всі готові розцілувати найвлучнішого стрілка.

— Це ще привабливіша пропозиція! — схвалив фон Брюль.

— Так, це буде головний приз, — підтримав командира де Вітте. — А додатковий — пістолет, подарований мені нашим королем Станіславом Августом.

Після цих слів усі без винятку офіцери підхопилися зі своїх місць для участі в змаганнях.

В імпровізованому тирі спочатку відсіялися найслабші у стрілянині по мішені. Залишилась п’ятірка найвлучніших.

На прохання дам стрілки повинні були «вибити» в мішені фігуру у вигляді серця. Після нетривалого обговорення жінки визнали, що найкращі «сердечка» вийшли у капітана Якубовського та майора де Вітте.

— Отже, пані та панове, — звернувся до присутніх Ян де Вітте, — тепер залишилося визначити найкращого із кращих. Завдання дуже просте. Ми запалюємо по п’ять свічок, і хто із претендентів загасить більше свічок п’ятьма пострілами, той і переможець.

Поки солдати готували свічки, генерал підійшов до офіцерів.

— Ви свого часу хотіли дуелі? Вона до ваших послуг. Доводьте.

— Відтоді, графе, у нас, окрім дружнього почуття один до одного, нічого не зосталося, — усміхаючись, відповів капітан Якубовський. — Правильно, Йозефе?

— Так, проте кожен із нас намагатиметься перемогти.

— Тоді, панове офіцери, до бою!

Половина гостей вболівала за майора де Вітте (серед них була і Софія), друга бажала вдачі капітану.

Після двох пострілів «дуелянти» загасили по одній свічці. Третій і четвертий у Йозефа були влучними, а Якубовський допустив один промах. Напруга досягла межі. Де Вітте вистрілив, але полум’я навіть не колихнулося. Тепер усе залежало від капітана. Той довго цілився, і це не пішло йому на користь. Полум’я здригнулося і, здавалося, зникло, але тільки на мить. Серед глядачів пролунав подих розчарування — усім хотілося продовження боротьби.

Йозеф переможно підняв руки вгору. Софія не втрималася, стрімко підбігла до нього і поцілувала.

— Цю перемогу я присвячую тобі, кохана, — тихо мовив Йозеф.

— Дякую, ти в мене найкращий!

— Ну от, генерале, — шепнув на вухо Яну де Вітте фон Брюль, — найвродливіша з ваших жінок поцілувала переможця. Усе сталося саме собою.

— Тс-с, — приклав палець до губ батько Йозефа, — я з вами повністю згоден, але не загострюватимемо на цьому увагу, — і голосно промовив: — Панове, я думаю, що справедливості заради переможцю буде досить поцілунків наших прекрасних дам, а пістолет як заохочувальний приз ми віддамо панові капітану, бо я вже подумки попрощався з ним, а так виходить, що він із родини нікуди не піде.

На знак згоди глядачі заплескали в долоні.

— Пане генерале, — несподівано звернулася до фон Брюля Софія, — а чи не можна і нам, жінкам, зробити хоча б по одному пострілу?

— Хоч це і не дамська справа, — граф Алоізій поглянув на Яна де Вітте, шукаючи у того підтримки, — але, думаю, по одному пострілу ми дозволимо як заохочення за заподіяні вранці незручності.

На подив Софії, крім неї, лише дві дівчини погодилися випробувати бойову зброю, але це її не спинило.

Йозеф вклав у її руку пістолет, розповів, як цілитися і як тримати зброю. Софія витягнула руку, прицілилась, заплющила очі і натиснула на спусковий гачок. Пролунав гуркіт, руку відкинуло назад із такою силою, що дівчина ледь втримала пістолет. У мішень вона не влучила, як і інші дами. А чоловіки, оточивши її з удаваним співчуттям, ледве стримували сміх.

— Здорово, але страшно, — видихнула Софія, і тут уже всі розсміялися від душі.

— Може, повторимо? — хитрувато запитав фон Брюль.

— Ні, хай іншим разом, — відповіла за всіх дівчина.

За обідом подавали солдати високого зросту у фартухах поверх форми. Обслуговували вони досить професійно. Незважаючи на те, що столи просто ломилися від смачностей, майже відразу подали головну страву — невеликі шматочки-скибочки смаженого бичка, з яких апетитно капав гарячий жир.

Після обіду всі розсілися в солом’яних кріслах під тінню дерев. Подали каву, прохолодні напої та фрукти.

До генерала фон Брюля підійшов кавалерійський капітан Дмитро Авдієнко і щось шепнув на вухо.

— Пані та панове! — оголосив генерал. — Зараз наш капітан зі своїми запорожцями покажуть нам бойові мистецтва козачої кінноти. Звуть його Дмитро. Можу від себе додати, що я щоразу захоплююся їхньою виучкою, гнучкістю, майстерністю, вмінням поводитися зі зброєю.

— Пан генерал дуже схвально відгукнувся про моїх молодців, — завзято відповів капітан. — І тепер ми не маємо права осоромити традиції наших батьків.

Із цими словами він спритно скочив на підведеного до нього коня.

— Милі дами і панянки, — звернувся Дмитро до жіночої частини товариства. — У тяжкі часи табірного життя ніщо так не полегшує нашу самотність, як спогади про дивовижні моменти спілкування з вами. Прошу ваші хусточки, я їх розкладу на землі, а потім підніму на скаку з коня собі на пам’ять.

Софія і ще три панночки вручили свої хустки капітану, і він, рахуючи кроки, розклав їх у шаховому порядку на траві. Потім, зробивши невелике коло, спритно нагинаючись на повному скаку то в один, то в інший бік, кінчиками пальців підхопив усі хусточки, поцілував їх і сховав у нагрудну кишеню. Тут же з гиканням налетів загін козаків, і почалася справжня вистава. Чотири козака на двох конях, сидячи один до одного обличчями, грали в карти, викликаючи сміху глядачів своєю кмітливістю. Два наїзника скакали поруч, а на плечах у них стояв третій, тримаючи рівновагу, Удалий козак продемонстрував майстерність перестрибування через коня на ходу — він спритно перелітав через сідло, відштовхуючись ногами від землі.

— Цей трюк вимагає особливої гнучкості, — пояснив присутнім жінкам капітан Авдієнко, який уже встиг приєднатися до відпочиваючих.

— Він ніби пурхає над конем! — вигукнула одна з молодих дівчат.

— Дуже вдале порівняння, мадемуазель.

Козаки і далі демонстрували своє мистецтво, зриваючи все більш бурхливі оплески.

— А зараз, панове, ви побачите справжній бій між двома невеликими загонами, — оголосив капітан.

Дві групи по п’ять чоловік у кожній зблизилися, атлетичного складу козаки, спритно розмахуючи шаблями, вступили в бій. Неподалік від місця бою була ще одна група козаків, які спокійно спостерігали за подіями.

— Пане капітане, — звернулася до Авдієнка одна з дам, — незважаючи на люті обличчя ваших хлопців, ми розуміємо, що це не бій, а радше демонстрація виучки і навіть у деякому розумінні вистава, де кожен актор наперед до дрібниць відпрацював усі рухи.

— Не зовсім так, мадам, — усміхнувся капітан.

На підтвердження його слів один із козаків приловчився і полоснув шаблею по плечу іншого. На плечі виступила кров. Дами заахали, хтось навіть скрикнув. Незважаючи на це, бійці з іще більшим завзяттям рубалися шаблями. Очі їх налилися кров’ю, і було видно, що це справжня сутичка чоловіків. У цей кульмінаційний момент миттєво підскочили козаки, що стояли осторонь, і розняли бійців.

— У нас прийнято проводити бій до першої крові, — пояснив капітан Авдієнко. — Але щоб у запалі козаки не повбивали один одного, доводиться їх розбороняти. Це і є наша відповідь на ваше запитання, мадам, про виставу.

— Але ж вони можуть затаїти зло один на одного?

— Ні в якому разі. Хто програв, повинен злитися не на суперника, а на самого себе, і ще більше вдосконалювати свою виучку володіння шаблею.

І справді, спішившись, бійці усміхнулися один одному й обнялися на знак повного примирення.

Потім відбувся ще один бій. Особливо сподобався всім богатир, що відбивався двома шаблями від цілої ватаги бійців, озброєних шаблями і «бойовими» косами. Незважаючи на величезний зріст, він чудово володів своїм тілом, уміло ухиляючись від ударів супротивників.

Після того як галявина спорожніла, знову подали шампанське, каву, лікери, оркестр заграв польський, і вечір завершився танцями.


Через три дні навчання закінчилися.

Де Вітте-старший вишикував усе своє військо у фортеці, готуючись до виступу перед військовими генерала фон Брюля. Здавалося б, справу зроблено непогано, у навчаннях захисники бастіону проявили себе по-справжньому мужньо, але ж начальство в усі часи могло знайти безліч огріхів і замість похвали роздавати догани.

Генерал фон Брюль суворо оглянув стрій, і раптом погляд його пом’якшав.

— Панове, спасибі за виконану роботу. Якщо чесно, я не очікував від вас такої виучки. З вами, братці, не страшно і на війну. Я дуже задоволений результатами навчань і вже пишу петицію королю. І почав її так: «Артилерія кам’янецька в чудовому стані, все на нових лафетах, дерево відмінне, із залізних деталей ніщо не відсутнє. Важко знайти підрозділ, кращий як у військовій виучці, ставленні до людей, так і його зовнішньому вигляді». Я вражений. Владою, даною мені королем, присвоюю звання полковника помічникові коменданта фортеці майору Йозефу де Вітте, звання майора — капітану Каролю Лоському, — він перерахував ще кілька прізвищ і на завершення додав: — А для коменданта фортеці Кам’янець графа Яна де Вітте я клопотатиму перед нашим королем про присвоєння йому звання генерал-лейтенанта коронного війська і генерал-майора коронної артилерії.

Генерал фон Брюль підійшов до коменданта й обійняв його.

— Віват, наш король! Віват, генерал фон Брюль! Віват, генерал де Вітте!

— Панове офіцери! Сьогодні запрошую всіх у ресторацію на офіцерський банкет! Я пригощаю! — вигукнув на радощах Йозеф де Вітте.

— І я! — це Кароль Лоський вирішив не відставати від новоспеченого полковника.

— І я! — приєднався до них майор Крістіан де Дейбл.

— Тоді я, — розсміявся Ян де Вітте, — призначаю на 14 червня бал у своєму будинку.


Офіцери вміють влаштовувати свята.

14 червня від самого ранку Софія була цілком у приготуваннях до балу. Йозеф, як не дивно, зник із дому відразу після обіду, і як не намагалася грекиня з’ясувати, де він, ніхто не міг їй зрозуміло пояснити.

«Швидше за все, на службі», — припустила Консолата. І це одразу заспокоїло Софію.

На призначений час до будинку де Вітте стали під'їжджати екіпажі. Через годину, здавалося, вся місцева знать, молодь міста та офіцери, які брали участь у навчаннях, зібралися у великій залі. А Йозефа все не було. Військовий оркестр заграв польський, чоловіки розбиралися в пари з дамами. Софію запросив на танець генерал фон Брюль. Після польського до неї почали підходити інші офіцери записуватися на подальші танці — вишикувалася ціла черга. Грекиня хоча й уважно записувала імена навпроти номерів танців, трохи турбувалась.

Нарешті двері відчинилися, зайшов Йозеф, з усмішкою оглянув залу, одразу відшукавши Софію і натовп офіцерів перед нею. Обличчя його було надто урочистим, він упевненим кроком підійшов до дівчини і голосно сказав:

— Панове! Прошу вибачити мене, але я повинен на деякий час викрасти у вас мадемуазель Софію. Коли вона повернеться, всі ваші запрошення залишаться в силі.

Він простягнув руку вперед, Софія, нічого не зрозумівши, обперлася на неї, і під погляди розчарованих офіцерів пара вийшла із зали…

Через дві години Йозеф повернувся. Вигляд у нього був трохи розгублений, мундир розхристаний.

— Пані та панове! — оголосив він. — Мадемуазель Софії Клавоне більше немає!

— Як?! — пролунав чийсь жіночий вигук.

Оркестр припинив грати, і всі погляди звернулися до Йозефа.

— Він п’яний, що він зробив із Софією? — долетів до нього шепіт.

— Так, — Йозеф зобразив трагізм на обличчі, — мадемуазель Клавоне більше немає! Дозвольте вам представити, — він плеснув у долоні, і до зали ввійшла Софія, — Софію де Вітте! А п’яний я від щастя! Оркестре, вальс!

Оркестр заграв вальс, публіка розступилася, заплескала в долоні. Під вигуки «ура!» та «віват!» щасливі Софія і Йозеф станцювали свій перший танець як подружжя.

Генерал фон Брюль глянув на графа Яна, але той тільки знизав плечима:

— От чорти, навіть від мене приховали.

Насправді це було таємницею не тільки для батька Йозефа, а й для самої Софії.

У день балу Йозеф відправився в сусідні з Кам’янцем Зіньківці до костелу і домовився із ксьондзом. Він навмисно виїхав за місто, бо розумів, що в Кам’янці чутки відразу ж поширяться зі швидкістю вітру, а він хотів обвінчатися таємно.

Коли Йозеф забрав Софію з балу, два екіпажі вже стояли напоготові.

— Софі, — Йозеф узяв грекиню за руку, — я знову пропоную тобі стати моєю дружиною, причому зробити це прямо зараз. Ти згодна?

— Так, так і так!


Через два місяці молодята почали збиратися у весільну подорож до Європи.

Загрузка...