Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 7. Весільна подорож

Перед від’їздом молодят до Парижа Ян де Вітте запросив їх до себе в кабінет.

— Хочу передати з вами кілька листів. Найважливіший — королю Станіславу Августу. Це тобі, Йозефе, тут службова інформація. Другий лист — генералу фон Брюлю. Кілька листів передасте у Варшаві, я тут усе докладно написав. Тепер — Париж.

Генерал уважно подивився на дітей.

— Я б і сам залюбки туди поїхав, — зітхнув він. — Перший лист — братам Монгольф'є. У ньому креслення і деякі думки про повітряні кулі. Другий, на ту ж тему, — професорові Шарлю. Я листуюся з ними і з цікавістю стежу, хто ж із них раніше вийде в небо.

— Ти все-таки не покинув цієї думки, батьку? — запитав Йозеф. А потім звернувся до Софії: — Років п’ять тому весь Кам’янець зібрався на небачене видовище — запуск повітряної кулі, сконструйованої батьком.

— І політ відбувся?

— І так, і ні, — усміхнувся генерал. — На жаль, у мене під рукою не було матеріалу для оболонки кулі, який витримував би високу температуру. Тому ми не ризикнули посадити в кошик пілота. І правильно зробили. На висоті приблизно 200 метрів оболонка загорілася, і куля впала. Але продовжимо. Наступний лист — П’єру Симону Лапласу, професору Військової школи в Парижі. Він викладає математику і водночас є екзаменатором королівського корпусу артилеристів. Я прошу його посприяти твоєму, Йозефе, навчанню у Військовій школі. Ось, здається, і все. Щасливої дороги.

Через два дні після прибуття до Варшави молоде подружжя де Вітте було запрошене до Королівського палацу на аудієнцію до короля Станіслава Августа. Графиня де Вітте помітно хвилювалася. Ще б пак! Їй дуже хотілося справити блискуче враження на короля і королівський двір. Йозеф був спокійнішим. Поступово впевненість чоловіка передалася і графині.

— Софіє, — пояснив Йозеф, — Станіслав Август не успадкував престол по крові, а став королем завдяки збігу обставин. Може бути, тому він не прагне підкреслити велич і пишність королівського двору. Колишній посол в Росії і коханець Катерини II, Станіслав Август був обраний королем не без участі імператриці під дулами російської зброї.

— Значить, він іграшка в руках Катерини?

— Вона на це і розраховувала, але її надії не виправдалися. Станіслав Август, мені здається, хоче бути незалежним і мріє побудувати державу за зразком освіченої Франції, хоча зробити це важко.

— Чому?

— Він не багатий як для короля. А неоднорідність польської опозиції в особі магнатів змушує його розриватися на частини. До того ж, троє могутніх сусідів — Пруссія, Австрія і Росія — вміло маніпулюють опозицією, сподіваючись увірвати ласі шматки території Польщі. Проте, він дуже розумний, я б навіть сказав, інтелектуал. Ти завтра сама все побачиш. Але хочу тебе попередити: Станіслав Август дуже привабливий як чоловік, і придворні дами ведуть між собою боротьбу за право потрапити до його спальні, — усміхаючись, додав Йозеф.

— Він не старий?

— У самому розквіті років — йому близько сорока. Вигадник і дотепник, захоплюється живописом, архітектурою. І манери тонкі, французькі.

— Ти вже мене заінтригував, дорогий.

Коли карета під'їжджала до палацу, Софії здалося, що ця п’ятикутна будівля нагадує радше замок, ніж палац.

Король влаштовував прийом у Тронній залі.

Хвилювання графині де Вітте досягло межі. Софію можна зрозуміти. Уявіть себе на її місці: вперше в королівському палаці, і здається, що десятки поглядів спрямовані тільки на тебе! Саме від враження, яке вона справить сьогодні на оточуючих, залежатиме її подальша доля при дворі. А Софія була впевнена, що на цій сцені вона повинна грати одну з провідних ролей, і не лише сьогодні, а й надалі.

Несподівано здалеку пролунав голос:

— Граф Йозеф де Вітте і графиня Софія де Вітте.

Йозеф був у новій формі полковника, Софія — у темно-коричневій елегантній сукні.

Варшава, вустами Лясопольського, була вже сповнена чуток про красу грекині. Але оригінал виявився набагато гарнішим, ніж байки колишнього посла. У Тронній залі настала тиша, чоловіки витягнули шиї, жінки нервово засмикали віяла.

Коли король увійшов до Тронної зали, він одразу відчув в атмосфері зали щось незвичайне.

— Ваша величносте, — пошепки сказав йому хтось із наближених, — праворуч подружжя де Вітте.

У ту ж мить погляд Станіслава Августа зупинився на молодій графині.

Король навмисно відтягував світську розмову з подружжям де Вітте, здалеку розглядаючи Софію. Ще напередодні йому доповіли про прибуття молодої родини до Варшави, і Лясопольський докладно розповів про грекиню.

Перше хвилювання у Софії минуло, і вона озирнулася. Тронна зала була чудова: червоне із золотом оздоблення, два великих білих каміна, величезні кришталеві люстри і трон у глибині. Величний і вродливий, із проникливим поглядом, доброзичливий і ще зовсім не старий — саме таким Софія й уявляла собі короля.

Через деякий час король зробив знак, і Софію з Йозефом запросили наблизитися до трону.

— Радий вітати вас, графе і графине, — з доброю усмішкою вимовив Станіслав Август.

Софія присіла в реверансі. Йозеф уклонився і простягнув королю пакет.

— Маю честь передати вашій величності листа від батька, генерала Яна де Вітте.

— Напевно, генерал знову просить грошей на укріплення фортеці. Він усю казну спустошив би заради свого дітища, — засміявся король. — Утім, генерал фон Брюль залишився дуже задоволеним виправкою гарнізону.

— Генерал велів уклонитися вам, ваша величносте, і запрошує відвідати Кам’янець.

— Спасибі, графе! — король поглянув на Софію. — У вас чарівна дружина! Я радий, що ви привезли її до Варшави. І хоча наша столиця рясніє гарними жінками, я впевнений, що саме графиня де Вітте стане справжньою прикрасою королівського двору.

— Дякую за комплімент, ваша величносте, — зашарілася Софія.

— Не запитую, де ви зупинилися, і на правах короля запрошую, ні, наказую перебратися сюди, до палацу. Ви будете моїми гостями.

— Ваша величносте, про таке ми не могли і мріяти.

— От і прекрасно. Отже, графе, чекаю вас завтра з доповіддю в моєму кабінеті, а вас обох — післязавтра, у четвер, на літературно-музичному вечорі в Мармуровій залі.

Станіслав Август дуже любив ці вечори, добре розумівся на мистецтві і літературі, був прекрасним оповідачем. Поява нових осіб при дворі завжди викликає підвищену цікавість, тому королю не терпілося поспостерігати за графинею Софією, скласти свою думку про прекрасну грекиню. У Варшаві було багато вродливих жінок, але щойно більшість із них відкривали рота, щоб вимовити що-небудь багатозначне, інтерес до них одразу вгасав. Чи не чергова вертихвістка ця подільська графиня?

Легка вечеря на п’ятнадцять персон за великим круглим столом сприяла невимушеній бесіді невеликого гуртка, зібраного цього вечора королем. Крім подружжя де Вітте, були запрошені: придворний художник короля Бернардо Белотто, якого Станіслав Август називав Каналетто; маркіз де Рівьєр; Елізабет Віже-Лебрен, молода французька художниця, яка тільки-но прибула з Версаля, де працювала над серією портретів королеви Марії Антуанетти; поет Трембецький, гульвіса, красень, дуелянт, улюбленець короля; Боскамп Лясопольський. Останній уже встиг розповісти королю і придворному товариству про Софію, але зробив це дуже майстерно, щоразу додаючи в свої оповідання нові пікантні подробиці і водночас залишаючи білі плями в біографії грекині. Це збуджувало ще більший інтерес до нашої юної героїні.

Легке біле вино, масні устриці, приємна камерна музика і доброзичлива атмосфера, створена Станіславом Августом, швидко зняли напругу, притаманну офіційним прийомам, і зав’язалася невимушена розмова.

Віже-Лебрен одразу ж «орендувала» Софію, і жінки забалакали безугаву, ніби зустрілися дві давні подруги, що якийсь час не бачилися і тепер поспішали виплеснути одна одній новини, які накопичилися.

Після обіду запрошені перемістилися до сусідньої зали, слуги подали шоколад і коньяк. Трембецький дістав папери і почав читати свою нову комедію «Блудний син». Балакун і ерудит, Станіслав Трембецький одразу привернув до себе гостей, і вони зацікавлено слухали, час від часу перериваючи читання дружним сміхом.

Софія сміялася разом з усіма. А Трембецький увійшов у смак (тема була благодатна — висміювання пережитків минулого), підкріплюючи прочитане жестами і рухами.

Поки всі слухали поета, Віже-Лебрен тихенько робила грифелем ескізи на папері. Вона дуже зацікавилася Софією і вирішила в майбутньому зробити кілька її портретів. А Трембецький тим часом закінчив читати свою комедію. Почалося обговорення, спалахнули гучні суперечки.

Розійшлися після опівночі, задоволені й веселі.

Наступного дня графиня Софія отримала від короля розкішний букет квітів із запискою: «Захоплений Вашою красою! Прошу Вас бути присутньою на балу, який відбудеться через чотири дні. Станіслав Август».

Чутки про те, що на балу буде присутня мадам де Вітте, красуня з Кам’янця, швидко облетіли Варшаву і заінтригували знать, особливо її чоловічу половину, яка з нетерпінням очікувала чогось незвичайного.

У призначений день, точніше, вечір подружжя де Вітте прибуло до палацу.

Сказати, що ця пара викликала фурор — нічого не сказати. Часто буває так: усі готуються до визначної події, очікуючи побачити щось незвичайне. А потім виявляється, що очікували більшого. У нашому випадку — побачене перевершило всі очікування.

Отже, графиня Софія увійшла до бальної зали у світлій мусліновій грецькій туніці з поясом під грудьми. Розкішне смоляне волосся було перехоплене атласною стрічкою. Глибоке декольте й оголені плечі викликали подих захоплення не тільки у чоловіків, а й у варшавських модниць. З-під спідниці в збірку було ледве видно черевички на низьких підборах. Здавалося, сама Діана відвідала в цей вечір королівський палац — настільки елегантно виглядала сукня на молодій грекині, підкреслюючи її поставу, груди, витончену фігуру і благородну простоту. Завершувала ансамбль убрання графині найтонша блакитна кашемірова шаль, недбало накинута на плечі.

Якби графиня де Вітте знала, що в цей день саме вона задала нову моду на кілька років уперед! Сьогодні у варшавському палаці, а трохи згодом і в Парижі модниці підхоплять ідею грецької туніки і створять сукню-шеміз, яка швидко пошириться Європою. А через десять років Талейран, голова французьких Народних зборів, побачивши паризьку модницю Тальєн на балу в туніці, виголосить свою знамениту фразу: «Неможливо роздягтися помпезніше». Але це буде через десять років, а зараз графиня Софія тремтіла від хвилювання і прикутої до неї уваги оточуючих. Бажаючи заспокоїти дружину, граф де Вітте взяв її за лікоть і прошепотів на вухо слова підтримки. Йозеф теж привернув увагу присутніх на балу. Елегантний новий мундир, тонкі брови, короткі вусики і довгі бакенбарди — та цей полковник справжній красунчик!

Нарешті заграла музика (а це був польський), скориставшись своїм правом, король Станіслав Август запросив графиню Софію на перший танець. А потім і на другий. Отямившись, чоловіки почали записуватися на право запросити грекиню-красуню.

Йозефу так і не вдалося потанцювати із Софією в цей вечір. Але граф не дуже засмутився, сміючись і позираючи на злегка сторопілих чоловіків. Він чекав закінчення балу. Йозеф знав, що справжнє свято для нього розпочнеться увечері в спальні, де тільки його очі, губи і руки пеститимуть тіло Софії, і належатиме вона тільки йому.

У спальні красуня навмисно не роздягалася, надавши це задоволення чоловікові. Йозеф підійшов до неї і ніжно поцілував у шию. Молоду жінку ніби пронизало струмом. Потім він пристрасно припав до її губ, злегка покусуючи нижню губу.

— Ти прекрасна, Софіє, — мовив Йозеф.

Обережно оголивши її ліве плече і груди, він прошепотів:

— Ти чудова.

Хвиля блаженства підхопила грекиню, і вона була вже готова віддатися чоловікові, але той не поспішав. Повністю оголивши дружину, він милував її, доки не відчув, що вона готова прийняти його. Тоді він узяв її стрімко і владно…

Захлинаючись від почуттів, Софія гладила волосся чоловіка:

— Сьогодні був найщасливіший день у моєму житті, і все це завдяки тобі, коханий!

— Мені так добре з тобою, дорога Софіє!

Уранці графиня отримала декілька букетів квітів, деякі з записками від захоплених шанувальників. Не приховуватимемо, це принесло їй велике задоволення, хоча вона й не знала всіх адресатів. Найбільший букет був від короля. Крім записки, в ньому була коробочка. Софія відкрила її і ахнула: всередині сяяло діамантове кольє.

«Хочу, щоб ця дрібниця прикрасила Вашу витончену шийку і гарні груди, — писав Станіслав Август. — На балу бачив тільки Вас, хочу знову і знову бути у Вашому товаристві. Станіслав».

Графиня взяла кольє в руку; воно переливалося на сонці й так і просилося на шию. Молодиця не витримала й одягла його. Поглянувши у дзеркало, Софія почервоніла від захоплення. Потім, зовсім оголена, вона ввійшла до кімнати чоловіка.

— Ого! — вигукнув Йозеф. — Ви робите успіхи, мадам. Звідки така розкіш?

— Працюємо над собою, графе, — усміхнулася дружина. — Вдячні шанувальники піклуються.

— Так швидко? По-моєму, ти ще не встигла себе скандально зарекомендувати. Хто ж цей благодійник?

— Це могутній покровитель, — Софія показала вказівним пальцем угору.

— Зрозуміло, — засміявся Йозеф. — І що ви, графине, збираєтесь із цим робити?

— А ось що, — жінка рішуче підійшла до секретера, взяла аркуш паперу і перо:

«Ваша величносте, мені здається, я не давала Вам приводу для таких дорогих подарунків. Ви мені дуже симпатичні, і я не хочу, щоб Ви дали підставу для розчарування. Графиня де Вітте».

Одягнувшись, вона викликала служницю і веліла передати коробочку королю.

Цей жест Софії сподобався графу де Вітте.

«І все ж, — вирішив про себе Йозеф, — потрібно пильнувати: жінки ласі на компліменти та знаки уваги. Король, що звик до легкого успіху у жінок, тільки розохотиться відмовою графині і вдаватиметься до нових спроб для зваби».

Королю цей жест сподобався ще більше. Станіслав Август і не думав спокушати Софію: він дуже любив графа Яна де Вітте і ніколи не дозволив би собі зруйнувати щойно створену сім’ю. Але перевірити молоду дружину графа Йозефа все-таки вирішив і залишився задоволений. Через два дні він викликав до себе подружжя де Вітте.

— Дорогий графе! Великодушно прошу пробачити мене за мою витівку з кольє, але повірте, я зробив це від щирого серця. А вас, графине, прошу прийняти цей скромний дар монарха.

Із цими словами він витягнув із коробочки кольє і власноруч надів його на шию Софії.

— Вам, графе, хочу подарувати цю табакерку, — мовив далі Станіслав Август і простягнув полковнику золоту табакерку, прикрашену діамантами.

— Дякуємо вам, ваша величносте, — відповів за обох Йозеф де Вітте.

— І ще, — задоволений король поглянув на полковника, — як довго ви плануєте пробути у Варшаві?

— Ми вже тиждень тут, ваша величносте. Хочемо через кілька днів вирушити далі.

— Прошу вас, графе і графине, прикрашати наше товариство ще хоча б місяць. Усі витрати я беру на себе.

— Спасибі, ваша величносте.

Місяць пролетів на диво швидко. Подружжя де Вітте відвідувало бали, обіди. Софія влаштувала у себе салон. Відбою од відвідувачів не було.

В останній четвер перед від’їздом на літературному вечорі у короля Йозеф розповідав армійські байки та анекдоти. Дами пирскали у віяла, коли офіцер вставляв армійські слівця і подробиці. Софія в цей вечір була мовчазна, замислена і загадкова. Після Йозефа слово взяв поет Трембецький.

— Панове! Сьогодні особисто в мене сумний день! — з усмішкою на обличчі промовив поет. — Ці два місяці (поки тут гостювало подружжя де Вітте) на вулицях Варшави повіяло свіжим вітром, світліше стало в королівському палаці, та і його величність король Станіслав Август більше усміхався. Завтра граф Йозеф і графиня Софія вирушають далі в подорож по Європі. Побажаємо їм щасливої дороги і просимо не забувати Варшаву і нас. Графе Йозефе, ви не повинні тримати графиню в фортеці постійно. Випускайте іноді пташку на свободу і прилітайте разом із нею. А я хочу написати оду на честь прекрасної Софії! І назву її так: «Софії Вітте, що проїжджає через Варшаву на води в Спа».

— Спасибі, Станіславе! — заплескала в долоні грекиня і попросила: — Тільки додайте «проїжджає з чоловіком».

— Добре, графине! У мене вже народилися перші чотири рядки:

— Браво, Станіславе! Продовжуй у тому ж дусі, — королю припав до смаку опус Трембецького.

— Дякую вам! — Софія зашарілася від задоволення.

— Не дякуйте мені! — жартівливо вигукнув поет. — Це співає моє серце, і я не можу з ним нічого вдіяти.

— Заспокойте його трохи, — підтримав жартівливий тон граф Йозеф. — Інакше моє серце викличе серце поета на дуель.

— О, це буде страшний кулачний бій двох сердець, графе! І боюся, що графиня втратить відразу і люблячого чоловіка, і поета, який їй уклоняється, а король — доброго офіцера і придворного інтригана.

— Панове! Не хвилюйтеся! — грайливо відповіла графиня де Вітте. — Подумайте і про моє серце. Звичайно, воно майже повністю належить графу. Але думаю, у ньому знайдеться затишне місце і для вас, шановний пане поете!

Пізно ввечері, коли придворні розійшлися, король Станіслав Август звернувся до Трембецького:

— Ну що ж, перший іспит молода графиня витримала. Але на неї чекає Париж, де звичаї вільніші. Боюся, там вона не встоїть.

— Я думаю, ваша величносте, дівчинка знає собі ціну і просто так себе не продасть. Цьому діаманту потрібна дорога оправа.

До Берліна подружжя де Вітте прибуло з рекомендаційним листом від Станіслава Августа королю Пруссії Фрідріху II. «Старий Фріц» (Der Alte Fritz), так називали монарха, перебував у Сан-Сусі. Цей невеликий, але затишний замок із парком король побудував у передмісті Берліна Потсдамі. Фрідріху не подобалися помпезні Версаль і Бельведер, тому був споруджений одноповерховий палац і розбитий чудовий парк.

Секретар короля, прийнявши від Йозефа рекомендаційного листа, попросив подружжя зачекати.

— Король Фрідріх II обов’язково прийме вас.

У приймальні відвідувачів майже не було. Через півгодини до приміщення зайшов старий у поношеному мундирі з ціпком замість тростини і в супроводі двох випещених гончих псів. Він пройшов повз Йозефа та Софії, а ті про всяк випадок вклонилися на знак вітання. Яке ж було їхнє здивування, коли, увійшовши до кабінету, вони побачили, що цей старий і є великий Фрідріх II!

У кабінеті панував страшний безлад: книги, папери, зім’яті записки валялися на столі, на підлозі. Всупереч очікуванням графині Софії, король майже не звернув на неї уваги, відразу втупившись у графа Йозефа, точніше, в його військовий мундир.

— Радий вітати вас, мій генерале, з дружиною в нашій скромній Пруссії, — почав король.

— Спасибі, ваша величносте, за комплімент, але я поки що полковник.

— О, я, напевно, неуважно прочитав листа мого брата Станіслава Августа, — саркастично усміхнувся король і глянув у лист. — Справді, прошу вибачення, пане полковнику, але невдовзі мій брат, ваш король, може просто розоритися на такій дорогій формі для своїх військ.

Із цими словами він демонстративно струсив порошинку зі свого поношеного мундиру.

— А що, пане графе, правду кажуть, що фортеця Кам’янець, якою командує ваш батько, абсолютно неприступна?

— Хотілося б у це вірити, ваша величносте, але боюся, перед таким воєначальником, як ви, встояти буде дуже важко.

— Милий графе, — відповів задоволений король, — думаю, усі мої перемоги вже позаду. Я тепер, як затворник, майже не виїжджаю з Берліна. Хоча, — Фрідріх, хитро примружившись, подивився на графиню Софію, — якщо такі красуні живуть у ваших краях, можна згадати молодість і помандрувати. Мадам графине, думаю, не дуже стомлю вас, запросивши зараз до парку на огляд і розвід караулу?

— Анітрохи, ваша величносте, я дружина військового, і якщо військові марші не звучать за вікном, стає не по собі.

— От і чудово, — з цими словами король підійшов до вікна, молодцювато піднявся на дві сходинки і… вийшов у парк.

Приголомшені Софія та Йозеф рушили за ним. Від величі і краси парку Сан-Сусі в обох перехопило подих. Шестирівневі тераси розділяли сходи, що вели до ставка з фонтаном. На кожній терасі росли дивовижні дерева, а під ними — розкішний квітковий килим. Повітря було наповнене ароматами рослин і щебетом птахів. Раптом звуки військового маршу порушили цю казкову ідилію, і нашим мандрівникам нічого іншого не залишалося як податися до плацу.

Король приймав парад свого гвардійського полку. Такого вишколу, такого кроку і рівняння полковник де Вітте не бачив ніколи. Несподівано на плацу з’явився старий кінь і неспішним кроком підійшов до короля.

— А, Цезар, — привітав коня Фрідріх. — Здорово-здорово, ще живий?

Цезар уткнув свою морду в плече короля. Його величність глянув на слугу, і той швидко підніс йому сумку. Король дістав звідти білий хліб та цукор і пригостив коня.

«Двоє старих бойових друзів, — подумала про себе Софія. — Схоже, цей ритуал зустрічі дотримується щодня». І справді, Цезар не відійшов від свого господаря до кінця огляду.

— Як вам мій полк? — звернувся монарх до графа Йозефа. Він бачив, що полковнику все сподобалося, але очевидно захотів це почути.

Графа випередила Софія:

— Ваша величносте, ваші військові дуже добре вишколені. Такий хороший фрунт… — вона намагалася згадати військовий термін. Король злегка скривився.

— Мадам, ви, напевно, не туди дивилися, сьогодні мої хлопці були як сонні мухи. Я не впізнав свій полк. Утім, залишмо це. А зараз для вас — сюрприз.

Він підізвав до себе слугу і віддав якесь розпорядження.

— У мене є один цікавий музей, графине. Думаю, вам як молодятам будуть цікаві його експонати. Щоправда, їх там поки небагато. Але зовсім нещодавно один із моїх старих бойових друзів поповнив колекцію вельми цінним екземпляром, випробуваним на своїй дружині, коли ми з ним воювали. А потім милості прошу пообідати зі мною, тим більше що сьогодні нас відвідає королева.

Слуга провів гостей до маленької кімнати, відімкнув її, але сам заходити не став. На стелажах лежало кілька виробів із металу, що за формою нагадували жіночі панталони. Першим усе зрозумів Йозеф і голосно розсміявся. Софія здивовано поглянула на чоловіка.

— От старий пень! — вигукнув граф Йозеф польською мовою. — По-моєму, він жінконенависник. Це ж «пояс невинності», «хранитель вірності», якщо хочеш, дорога. Бачиш, король натякає мені, що я теж повинен наглухо закривати твій грот любові, залишаючи фортецю. Цікаво, а королеві Фрідріх одягав такий пояс? Кажуть, він залишив свою дружину незайманою.

— Це ж чому?

— О, в нього було дуже сильне перше кохання, але одружитися закоханим не дозволили. Тому Фрідріх не відразу зміг прийняти свою законну дружину.

Подружжя підійшло ближче до експонатів. Тут настала черга сміятися графині Софії.

— Боже, яка вигадка! Які унікальні екземпляри! Дивись, як майстерно зроблено, — мовила графиня, вказуючи на виріб зі срібла і золота. — Майстер мав прекрасний смак. Який орнамент!

— Я бачу, тобі сподобалося. Може, замовити таку «красу» для тебе?

— Спасибі, коханий! Ти дуже дбайливий. Ой, поглянь! Це ж більше нагадує знаряддя для тортур, тільки не пояс! Які ж ви, чоловіки, жорстокі ревнивці! — закотила очі Софія.

Перед ними лежав іржавий металевий пояс із гострими кромками.

— А ключики до поясів досить складної конструкції.

— Ха-ха-ха! — знову засміявся Йозеф. — Ось бачиш, ви, жінки, теж гарні! Відразу ж намагаєтеся вивчити ключик. Ні, якийсь сенсу «поясах вірності» все-таки є!

Обід справив на Софію тяжке враження. Невелика кількість запрошених, гнітюча тиша за столом. З усіх страв графиня доторкнулася тільки до печінки, запеченої з цибулею і яблуками, та й то тому, що її дуже розхвалював Фрідріх. До печінки подали пиво. Софія вперше спробувала цей напій. Чи то обстановка не була сприятливою, чи то пиво — не жіночий напій, але, ледь пригубивши, графиня відставила келих.

Ближче до вечора всі перемістилися в концертну залу палацу. Прекрасна гра на флейті короля Фрідріха відразу затьмарила негативні емоції, які довелося пережити подружжю де Вітте раніше. На цій мажорній ноті Софія і Йозеф попрощалися з усіма і відправилися далі. Попереду на них чекав курорт Спа.

Це маленьке містечко було найелітнішим курортом у XVIII столітті. Королі і принци, графи і барони, князі та віконти, артисти і художники, військові та державні діячі — вся європейська еліта приїжджала сюди попити мінеральної водички, прийняти природні ванни з гарячими струменями, що масажують, помилуватися мальовничими краєвидами і, звичайно ж, пофліртувати й розважитися. Сюди ж здійснювали весільні подорожі молоді пари з усієї Європи. Останніх мало цікавили лікувальні води — їх кликала гарна легенда. За переказами, понад тисячу років тому це місце відвідав святий Ремакль і залишив свій слід у брилі кварциту біля джерела Совеньєр. Молода жінка, поставивши свою стопу в це заглиблення, не тільки позбавлялася від безпліддя, а й забезпечувала собі на майбутнє легкі пологи. Тому і наша пара молодят кинулася на цей курорт. А ще відпочинок у Спа давав можливість підготуватися до Парижа: поступово звикнути до придворного життя, обзавестися потрібними знайомствами, побачити, які вбрання тепер у моді.

А яке вишукане товариство зібралося в Спа! Шевальє де Буффлер — письменник і дотепник, автор крилатих фраз типу «Про жінок завжди знайдеться що сказати нове, поки хоч одна з них залишиться на земній кулі» або «Міркувати про кохання — це втрачати розум». Фабр д'Еглантін — поет, драматург і красень — приїхав на води відразу з декількома коханками.

— Він хоче міняти партнерок, аби з метою виключно гуманною познайомити всіх француженок зі сприятливим впливом своєї мужності. Це звичайна практика — приїжджати сюди з коханками. Деякі йдуть навіть далі: разом із коханками привозять і дружин, — повідомила Софії графиня де Бальбі, майбутня фаворитка Людовика XVIII, яка прибула на води з чоловіком-полковником.

Графиня д'Албані, маркіза де Куаньї, граф Румянцев і його тітка графиня Брюсова становили вишукане товариство Спа.

Очікували також когось із царської родини. Кого? За чутками, імператора Австрії Йосифа II. А поки — купання, прогулянки, катання верхи, крикет до обіду, потім — азартні ігри (фараон, крепс, червоне і чорне — на гроші, бірібі — на поцілунки). Увечері — плітки, амурні пригоди й інтриги, танці до знемоги і, знесилені, — в ліжко.

Верховою їздою грекиня займалася разом із графинею Бальбі. Вони якось одразу зійшлися. Графиня де Комон Жозефіна-Луїза де Бальбі була на три роки молодшою Софії. Ідеальна фігурка, пишне темне волосся, живий блиск очей робили її, без сумніву, привабливою. Як і Софія, графиня де Бальбі тільки-но вийшла заміж, і теж за військового, і теж за полковника. Чоловіка свого вона не любила, чого, втім, і не приховувала. У неї була купа шанувальників. Софію привернуло в ній те, що та нещодавно стала фрейліною графині де Прованс і була посвячена в таємниці паризького двору. Природно, графині де Вітте хотілося побільше дізнатися про двір ще до прибуття в Париж, і графиня де Бальбі залюбки розповідала їй не тільки про звичаї і вдачі, а й про інтриги, чутки, плітки.

— Править бал у Версалі зараз не король Луї XVI, а королева Марія Антуанетта. Дуже довго предметом загальної уваги було їхнє інтимне життя. Говорили, що Людовик не в змозі мати дітей, але два роки тому королева подарувала чоловікові дочку. До речі, відсутність дітей у королівського подружжя протягом семи років вельми тішила братів короля — графа де Прованса і графа д'Артуа.

— Невже?

— Так-так, щоправда, у самого графа де Прованса дітей немає але він, у разі чого, може стати регентом. Тепер же, коли з’ясувалося, що народження дофіна — лише справа часу, брати короля почали розпускати чутки про розбещеність Марії Антуанетти, про безвілля короля. Скажу вам, графине, ця австрійська красунька і сама підливає масла у вогонь: схоже, вона вирішила спустити всю французьку скарбницю на розваги, прикраси, вбрання, палац Малий Тріанон у Версалі.

— Ну а чутки про оргії, які вона влаштовує? Це правда?

— Думаю, все це вигадки. Я ще можу повірити в її зв’язок з ким-небудь із чоловіків (це не тільки вітається у Версалі, а й вважається ознакою доброго тону), але близькі відносини з фаворитками — це плітки.

— Мені хотілося б усе побачити самій, — усміхнулася графиня Софія.

— Немає нічого простішого! — вигукнула де Бальбі. — Для цього вам потрібно завоювати прихильність фрейліни Марії Антуанетти графині Жюлі де Поліньяк або її зовиці герцогині Діани де Поліньяк. Одне їхнє слово — і ви прийняті при дворі королеви.

Подібними порадами графиня де Бальбі пригощала грекиню щодня. У свою чергу графиня де Вітте, будучи прекрасною наїзницею, передавала свій досвід верхової їзди графині де Бальбі.

Одного погожого дня молодиці виїхали до околиць Спа. Графиня де Вітте була в темно-коричневій амазонці з білим шарфом на шиї. Темпераментний, але дуже поступливий кінь англійської породи, гнідої, навіть золотисто-гнідої масті підкорявся ледь помітному руху грекині. Здавалося, кінь і сам хотів себе показати — поводився пустотливо і грайливо. Графиня де Бальбі була в чорній амазонці верхи на арабському рудому скакуні. М’язиста шия, стрункі, немов точені, ноги, злегка сумні очі відразу привертали увагу до цієї тварини. Додайте сюди прекрасну наїзницю — і ви отримаєте неповторну картину, описану багатьма поетами та художниками.

Після нетривалої прогулянки кроком Софія несподівано поставила коня на диби і різко помчала галопом. Вона немов спілкувалася з доброю і могутньою твариною, і так захопилася їздою, що не помітила, як з її шиї злетів повітряний шарф та що за її їздою вже кілька хвилин спостерігає немолодий чоловік на узбіччі дороги, який вийшов із дорожньої коляски, щоб підняти шарф. Тільки зробивши коло і виявивши пропажу, Софія повернула назад і побачила шарф у руках незнайомця, чоловіка років сорока, в простому сірому сюртуку. Неподалік від нього стояв молодий офіцер.

«Швидше за все, це не супутник по подорожі, а охоронець», — подумала наїзниця.

— Мадам, я захоплений вашою майстерністю верхової їзди, — злегка уклонився незнайомець. — Дозвольте представитися: граф Фалькенштейн. Ось ваш шарф.

— Спасибі, графе. Графиня Софія де Вітте…

В іншій ситуації вона, можливо, була б не настільки люб’язна, але жіноча інтуїція підказувала їй, що під простою личиною графа ховається щось більше — навіть простий костюм не міг приховати вишуканих манер чоловіка і його знатного походження.

— Звідки ви, прекрасне створіння? — запитав той.

— Здалеку, графе. Кам’янецька фортеця — напевно, ви і не чули?

— Навпаки, графине. Не тільки чув, а й чудово знаю це місто. Вам там подобається?

— Звичайно! Я вважаю, що це одне з найгарніших місць Європи.

— Згоден з вами, графине. Але не смію більше зловживати вашою увагою.

Незнайомець відкланявся, сів у коляску і зник.

— З ким це ви розмовляли, Софі? — запитала графиня де Бальбі, коли Софія під'їхала до неї.

— Якийсь граф Фалькенштейн.

— Ось як, — засміялася де Бальбі. — Досить відома особа.

— Чим же він відомий?

— Усьому свій час, дорога графине. Думаю, скоро ви про все дізнаєтеся самі.

Після обіду Софія з Йозефом прогулювалися по тінистій алеї. Обличчя графині світилося від щастя: таке життя було їй помітно до душі. І хоча це вимагало певних витрат, думка про гроші зовсім не затьмарювала їхнього безтурботного відпочинку.

Граф і графиня де Вітте злегка уклонялися відпочиваючим, що йшли їм назустріч, і Йозеф мимоволі відзначав, що молодість та ідеальна постать його дружини викликали більший інтерес, ніж закамуфльовані в коштовності та дорогі наряди огрядні графині і маркізи.

Несподівано Софія пожвавилася. Назустріч їм ішов, усміхаючись, граф Фалькенштейн.

— Графе, дозвольте представити вам мого чоловіка, полковника графа де Вітте.

Йозеф шанобливо уклонився.

— А це, дорогий, граф Фалькенштейн, який врятував сьогодні мій шарфик під час верхової їзди. Ви вже влаштувалися, графе?

При словах «граф Фалькенштейн» Йозеф злегка здригнувся і вже відкрив рота, щоби щось сказати, але граф приклав палець до губ, бажаючи продовжити розмову з Софією. Але все зіпсував офіцер, що підійшов.

— Сір, ви просили нагадати вам про зустріч, яка відбудеться через двадцять хвилин.

— Сір?.. Даруйте, ваша величносте, — Софія миттєво зрозуміла, що перед нею король Австрії Йосиф II, зашарілась і зробила реверанс.

Йосиф був у захваті від справленого враження. Імператор Священної Римської Імперії постійно подорожував під ім’ям граф Фалькенштейн. Уся Європа про те знала, десь потішалася над цим, і тим не менш, завжди знаходився хтось непосвячений у цю вигадку імператора.

— Завжди ви все зіпсуєте, пане полковнику, — звернувся монарх до свого ад’ютанта, але потім, усміхнувшись, повернувся до подружжя де Вітте: — Не хвилюйтеся, графине, зате ми чудово поспілкувалися, без усяких упереджень. Я не люблю, коли до мене виявляють багато знаків уваги. А чим займається місцева публіка після обіду?

— Зазвичай граємо в карти, — відповів за розгублену дружину граф де Вітте і, набравшись хоробрості, запитав: — А ви граєте, ваша величносте?

— О ні, — зітхнув Йосиф II, — я не граю. Правитель, що програє в карти, програє гроші своїх підданих.

Ще кілька разів графиня де Вітте зустрічалася з імператором у Спа. Грекиня розповідала йому про Кам’янець, про мальовничі околиці цього невеликого, але затишного містечка, про казкові каньйони і таємничі печери.

Дізнавшись, що подальший шлях подружжя де Вітте лежить до Парижа, Йосиф написав листа своїй сестрі Марії Антуанетті, королеві Франції:

«На відпочинку в Спа я познайомився з графом і графинею де Вітте з українського Кам’янця. Коли вони будуть у Парижі, будь із ними ласкава. Особливо гарна графиня Софія. Вона люб’язна і моральна жінка, ще не зіпсована двором. Сила сприйняття нею навколишнього світу мене вражає…»

І ось нарешті Париж!

Дещо стомившись від гучного світського життя у Спа, Йозеф і Софія, прибувши до Парижа, оселилися в маєтку на вулиці Сен-Жак, поблизу Сорбонни, і майже тиждень насолоджувалися самотністю. Їм дуже хотілося потайки перейнятися духом Парижа в ролі простих парижан. Але й це вдавалося з труднощами: натовпи школярів-студентів захоплено зустрічали графиню, коли та, іноді зі служницею, іноді з чоловіком, відправлялася пішки на прогулянку до Люксембурзького саду, який знаходився неподалік від їхнього житла, або на острів Сіте в Нотр-Дам. Уранці її будив аромат французьких булочок і кави. Йозефа зазвичай у цей час уже не було вдома (він перебував у Військовій школі). Блукаючи Латинським кварталом, Софія виявила безліч грецьких харчевень і трактирчиків. І була по-своєму щаслива.

Одного теплого осіннього вечора граф Йозеф, збуджений і радісний, заніс до вітальні кошик квітів і оголосив дружині:

— Люба, я взяв легкий екіпаж, і зараз ми відправляємося на прогулянку до Булонського лісу. Ти згодна?

— Йозефе, милий! Звичайно я згодна. Усього кілька хвилин, і я буду готова.

Подружжя сіло в карету, запряжену парою гнідих, які з легкістю покотили екіпаж. На мосту через Сену карету злегка занесло, і під колеса ледве не потрапили кілька жебраків, що просили милостиню. Але навіть міцні слівця, відпущені кучером їм услід, не могли зіпсувати гарного настрою графові і графині. Проїхавши повз Лувр і Тюїльрі, карета опинилася на площі Людовика ХV.

— Як поїдемо далі, графе? — запитав у Йозефа візник. — Через Єлисейські поля?

— Ні, поїдемо уздовж Сени, по Кур ла Рен.

Широка вулиця з величезними дубами і каштанами, човнярі на Сені — все це ще більше підняло і так гарний настрій Софії. Особливо їй сподобалися каштани, вкриті голчастими кульками.

Проїхавши тінистими алеями Булонського лісу, карета підкотила до озера. Графиня і граф вирішили пройтися пішки. Несподівано Софію гукнули.

— Здрастуйте, дорога Софі!

Графиня озирнулася. До неї з розгорнутими обіймами йшла Елізабет Віже-Лебрен. Молодиці зраділи зустрічі.

— Здрастуйте, графе! — Елізабет усміхнулася Йозефові.

— Якщо ви в Парижі вже тиждень, тоді я знаю, де ви зупинилися, — защебетала молода художниця.

— Так, ми вже тиждень насолоджуємося паризьким життям.

— Значить, це ви підняли переполох у Латинському кварталі, запаморочивши голови студентам Сорбонни? — засміялася Елізабет. — У мене є кілька друзів-студентів, і вони без угаву говорять про таємничу незнайомку з вулиці Сен-Жак та її чоловіка-полковника.

— Ну ось, а ми хотіли потай насолодитися своїм медовим місяцем, — підігруючи Елізабет, з усмішкою відповів граф.

— Навряд чи вам це вдасться. Сама королева вже зацікавилася молодою парою з Кам’янця. Вона нещодавно отримала листа від свого брата, Йосифа II, який просить звернути на вас увагу. І це при тому, що король, як каже Марія Антуанетта, не дуже захоплюється молоденькими жінками. Отож, мила Софіє, післязавтра я готова представити вас королеві (у нас якраз черговий сеанс).

Жінки почали обговорювати майбутню подію. Граф де Вітте дав їм досхочу наговоритися, але коли зрозумів, що цей процес практично неможливо зупинити, вдався до хитрощів:

— Любі мої дами! Пропоную продовжити вашу бесіду за вечерею, куди я вас і запрошую. Мадам Елізабет, ресторанчик вибираєте ви.

— Залюбки, графе. Нещодавно відкрився дуже милий ресторанчик Le Grand Vefour з видом на сад Пале-Руаяль.

Ресторан виявився вишуканим: кришталеві люстри, прекрасний живопис на стінах і стелі, позолота і м’які дивани.

— Що питимемо? — запитав у своїх супутниць граф де Вітте.

— Шампанське! — майже в один голос вигукнули дами.

— Гаразд, а собі замовлю шаблі.

В очікуванні замовлених страв усі трохи стихли, розглядаючи інтер’єр. Але ось подали яйця чайок на зелені і майже одночасно — на перламутрових блюдах по дюжині устриць у раковинах на шарі колотого льоду. Відразу запахло морем. Софія та її супутники досить спритно відкривали раковини, випивали сік і потім, смакуючи, повільно поглинали ніжну кремово-білу м’якоть устриць, заїдаючи її чорними хлібцями і запиваючи вином.

Потім подали суп-пюре із зеленої квасолі і сирне асорті. Втамувавши перший голод, Софія та Елізабет злегка розчервонілися і знову розговорилися. Цього разу — про королівську сім’ю.

— Молоду королеву, крім Людовика, оточують два його брати, і в мене склалося враження, що вони закохані в неї, — почала Віже-Лебрен. — Ці троє братів такі милі і такі різні! Король — огрядний, нерішучий, зате щирий, щедрий і працьовитий. Зовсім не любить свята, які обожнює королева. Середній брат, граф де Прованс (теж любитель поїсти), дуже дошкульний, жаднуватий і підступний. По-моєму, він мріє про королівський трон і навіть не приховує цього. Марія Антуанетта недолюблює його, зате щосили фліртує з молодшим братом короля, графом д'Артуа. Цей — балагур, підкорювач жіночих сердець і, мабуть, найгарніший із братів.

У цей момент принесли наступну страву — філе ягняти зі скоринкою з каштанового пюре.

— Так, граф д'Артуа — ще той пустунчик, — мрійливо всміхнулася молода художниця, відправляючи до рота черговий шматочок ніжного м’яса.

— Ну а що королева? — запитав полковник де Вітте. — Кому вона віддає перевагу?

— Марія Антуанетта, мені здається, дуже кохає короля, а з графом д'Артуа їй просто весело. Вона з ним грає у виставах, дуріє, влаштовує костюмовані бали.

— І король дивиться на все це крізь пальці?

— Звичайно! Він не бачить із боку брата ніякої небезпеки. Хоча памфлетисти і гострослови стали приділяти цим відносинам усе більше уваги. Тим більше що зараз уся Франція чекає, коли ж у королівського подружжя з’явиться спадкоємець — дофін. До речі, графе, — звернулася Елізабет до Йозефа з іронічною усмішкою, — не раджу вам часто відпускати дружину одну до Версаля. Граф д'Артуа обов’язково зверне на неї увагу, а там…

— Не переживайте, Елізабет, — із гідністю відповів уже злегка захмелілий полковник, — у моєї шпаги гострий і швидкий клинок. Я знайду спосіб відвадити від Софії навіть брата короля.

— О! Який ви войовничий! Тепер я спокійна за нашу Софію, — засміялася Віже-Лебрен.

Вечір завершився морозивом і холодним шампанським.

Через два дні з Парижа у напрямку до Версаля виїхав екіпаж, у якому, як ви вже здогадалися, були наші героїні. Софія неабияк хвилювалася (до цього часу вона зустрічалася з монархами-чоловіками, а тепер — візит до королеви).

Карета підкотила до Малого Тріанону. Елізабет і Софію провели до покоїв королеви. Наші дами побачили там ідилічну картину: йшло «будівництво» зачісок королеви та її улюбленого собачки, карликового пуделя.

— Ваша величносте, дозвольте вам представити: наша пропажа — графиня де Вітте, — присівши в реверансі, мовила Елізабет Віже-Лебрен.

Марія Антуанетта і Софія зустрілися очима. Королева була справді гарна і велична: блакитні очі, світле волосся, ніжна біла шкіра. По очах Марії Антуанетти графиня зрозуміла, що і та в захваті від своєї гості. Грекиня низько уклонилася.

— Тепер я розумію, чому мій брат стільки рядків присвятив вашій персоні, графине. Ви змусили сколихнутися серце цього байдужого до жіночої вроди чоловіка, — сміючись, мовила королева.

— Це й не дивно, ваша величносте, адже у його величності все дитинство перед очима була ваша краса, — відповіла Софія.

— Ну що ви, — пококетувала королева, — брати зазвичай не помічають своїх сестер.

Софія озирнулася. Над зачіскою королеви чаклували перукар і декілька його помічників. Висота зачіски вже досягла приблизно півметра. У волосся майстерно впліталися банти, різнокольорове пір’я, дорогоцінні камені, декоративні шпильки і гірлянди квітів. Але зрозуміти, що задумав Леонар (так Антуанетта називала перукаря), поки що було неможливо. Розважали королеву принцеса де Ламбаль і кілька фрейлін її величності.

— Нарешті в моєму оточенні з’явилося нове обличчя у вашій особі, мила графине, — Антуанетта усміхнулася. — Мені вже досить набридли плітки і чутки нашого двору. Розкажіть про Стамбул, про вашу фортецю, про короля Станіслава Августа. Він був гарненьким хлопчиком, коли я зустрічала його багато років тому у Відні.

Її величність говорила з Софією настільки люб’язно і доброзичливо, що напруга грекині поступово спала. Вона з таким натхненням почала розповідати королеві про чарівну природу Поділля, його перлину — Кам’янець з унікальним каньйоном, що Антуанетта навіть на деякий час відсторонила Леонара.

— Я теж люблю дику, ні, радше, натуральну природу, — зітхнувши, сказала вона. — Приїжджайте до нас частіше, графине, і я вам покажу прямо у Версалі казкове маленьке село зі справжніми коровами, млином і пташником. У цьому затишному куточку я відпочиваю серед бурхливих струмків, бігаю по лузі, ховаюся від спеки у гроті чи тінистому саду.

— Я вже помітила, що тут дуже тихо, навіть не видно Версаля, — відповідала Софія. — Причому, ваша величносте, все виглядає дуже натурально.

— Правда?! — вигукнула королева і заплескала в долоні. Їй завжди подобалося, коли хто-небудь хвалив цей вигаданий нею для своїх розваг світ. — Маркізе! — тут же звернулася вона до свого песика, який ніяк не давав своєму перукареві закінчити стрижку. — Будь терплячим. Ти ж повинен бути прикладом для всіх собак Версалю. А з вами, графине, я думаю, ми подружимося. Мені цього хочеться. До речі, в найближчу суботу в Версалі влаштовують бал, і я запрошую вас. — Королева повернулася до принцеси де Ламбаль: — Маріє-Терезо, внесіть подружжя де Вітте до списку запрошених.

До балу Софія де Вітте й Елізабет Віже-Лебрен домовились готуватися разом.

— Мила Софіє, у Варшаві ви були чудові у своєму грецькому вбранні. Думаю, вам потрібно це повторити, і я вас підтримаю. Звичайно, це сміливо — протиставити себе королеві Марії Антуанетті, точніше, її вбранням. Королівський двір сліпо наслідує їй у всьому, і кому як не вам, іноземці, спробувати зробити крок убік?

— Ви так вважаєте?

— Так, так і ще раз так! Час внести у спокійне життя жіночої половини Версаля легкий дискомфорт.

Підготовка до балу тривала кілька днів. Граф Йозеф спостерігав за жінками з іронічною усмішкою. Якось Софії прийшла в голову весела ідея.

— Дорога Елізабет, ще в Кам’янці я дивилася на польову офіцерську сумку чоловіка, і мені постійно хотілося вигадати що-небудь подібне, але більш витончене для себе.

— А яка вона?

— Зараз принесу, — Софія помчала до сусідньої кімнати.

Віже-Лебрен тим часом приготувала папір і графіт.

— Ось, — графиня тримала в руках сумку для шаблі.

Художниця швидко зробила кілька начерків на папері.

— Мені подобається ось цей варіант, — грекиня вказала на один із малюнків.

— Дуже добре, а я вибираю ось цю модель, — сміючись, відповіла Елізабет.

Софія тут же послала служницю до грецької крамниці з проханням запросити майстра з пошиття сумочок. З’явився грек середніх років, дуже тямущий і веселий. Софія швидко пояснила йому грецькою, чого від нього хочуть і для якого заходу це потрібно. Грек захоплено похитав головою, коли дізнався, що жінки запрошені до Версаля, і попросив їх показати бальні сукні. А коли побачив підготовлені наряди, дуже здивувався.

— Ви показуєте мені те, що буде під сукнею, а де ж сукні?

Софія та Елізабет дружно розсміялися.

— Це і є бальні сукні, — відповіла, розсміявшись до сліз, графиня де Вітте.

Шок, викликаний появою обох жінок на балу в незвичному вбранні, перевершив усі очікування наших героїнь.

Коли Софія і Елізабет у супроводі офіцера Йозефа де Вітте увійшли до Дзеркальної галереї Версальського палацу, серед придворних пройшов легкий гомін. Але обидві жінки заздалегідь домовилися вести себе як ні в чому не бувало. З легкою іронічною усмішкою спокійно пройшли через усю залу, а потім, повернувши назад, зупинилися біля графа д'Артуа і графа Трімо де Реньєра, які розважали графиню де Бальбі і графиню де Реньєр. Елегантні туалети молодих жінок при всій своїй незвичності м'яко підкреслювали їхню вроджену стрункість і вроду.

Отже, королеві Марії Антуанетті — законодавиці мод Парижа — було кинуто виклик. Тепер увесь двір очікував виходу королівської пари та реакції Марії Антуанетти. Софія озирнулася. Чесно кажучи, вона була злегка приголомшена розкішшю оздоблення Дзеркальної галереї: тисячі вогнів від кришталевих і срібних люстр відбивалися у півтора десятках величезних дзеркал, у діамантах присутніх дам.

На подив усім, королева сприйняла нові наряди Софії та Елізабет з усмішкою.

— Але ви пустунки! Вирішили зробити переворот у моді Франції? Ваша величносте, прошу заточити бунтівниць у Бастилію, — засміялася Марія Антуанетта, повернувшись до короля Людовика.

— Боюся, це викличе міжнародний скандал, і наш брат Станіслав Август оголосить нам війну, — підтримав веселий тон дружини Людовик. — А ці незвичайні наряди мені дуже подобаються.

— Чим же, ваша величносте?

— Вони дозволять різко зменшити витрати нашої скарбниці на тканини для ваших суконь, — з іронією відповів Людовик XVI.

Королева кинула в нього свій колючий погляд (при дворі і так ходили плітки про її великі витрати на вбрання і коштовності), але Людовик тут же виправився:

— І Франція, нарешті, побачить бездоганну фігуру своєї королеви.

Марія Антуанетта змінила гнів на милість:

— Сір, заради благополуччя Франції я готова роздягнутися догола.

Граф д'Артуа, брат короля, як і передбачала Віже-Лебрен, приділяв багато уваги графині де Вітте, постійно затримуючи на ній погляд між турами і запрошуючи її на черговий танець. Софії явно лестила прихильність найяснішого принца, хоча вона намагалася не показувати цього. Принц був чудовим співрозмовником, але, як усякий ловелас, занадто розбещеним. Його жарти й натяки були на межі допустимого світським етикетом. Графиня зашарілась і не помічала занепокоєного погляду Йозефа.

Після балу при дворі поповзли чутки, що у графа д'Артуа новий роман. Щоправда, ніхто не спромігся поцікавитися на цей рахунок думкою Софії. А вона-то якраз менше за все про це думала. Вони з чоловіком були на вершині популярності. Запрошення найбільш знатних і багатих родин слідували одне за іншим. Бали, обіди, Опера чергувалися з прогулянками по Парижу та околицях. Софія відкрила салон, і од відвідувачів не було відбою. Разом із Віже-Лебрен вони влаштовували у себе грецькі вечори. Обов’язковою умовою цих імпровізованих вечерь була класична туніка. На столах стояли етруські вази, кілька картин із сюжетами з грецької міфології прикрашали стіни салону. Фрукти, овочі, легке вино, іноді баранина, частіше риба і морепродукти — ось і все меню. Після вечері гості співали гімни Глюка під акомпанемент ліри або ставили невеликі вистави.

Париж не просто захопився античністю. Це була нова мода! Звичайно поряд із шанувальниками у Софії з’явилися заздрісники.

Якось вранці за сніданком граф де Вітте, переглядаючи газети, здивовано вигукнув:

— Софіє! Ти потрапила на першу шпальту!

— І що ж вони пишуть?

— Заголовок такий: «Вечеря у графині де Вітте обійшлася її чоловікові полковнику де Вітте в 20 тисяч франків!»

— Звідки такі подробиці?

— Ти ж знаєш, правда швидко спотворюється під час передавання з вуст у вуста.

— Зараз я підрахую, скільки ж реально коштувала вечеря.

Софія покликала служницю, переговорила з нею і, сміючись, доповіла чоловікові:

— Отже, у нас вийшло трохи більше 20 франків.

— Так, газетярі злегка помилилися, додавши всього лише три нулі.

— Думаю, ми не переконуватимемо Париж. Хай вважають, любий, що для тебе 20 тисяч — справжня дрібниця, — усміхнулася Софія.

До цього можна лише додати, що коли через кілька років Віже-Лебрен переселилася до Петербурга, вартість паризької вечері у графині де Вітте в переказах перевищувала вже 80 тисяч франків!

Щоранку Йозеф, окрім ранкових газет, переглядав запрошення на звані обіди й вечері. Останнім часом їх стало так багато, що подружжя було змушене вибирати найпрестижніші.

— Софіє, у нас на найближчу суботу чотири запрошення на обід. Найпривабливіше, мені здається, від Грімо де ла Реньєра.

— Кажуть, він справжній гурман.

— А ще у них шикарний маєток на площі Людовика.

— Тоді даємо позитивну відповідь.

До обіду в будинку Реньєра французька знать завжди готувалася заздалегідь: хтось кілька днів постився, щоб потім відчути всі принади вишуканих страв, а хтось, навпаки, збільшував порції, примушуючи шлунок працювати в посиленому режимі, щоб скуштувати найбільшу кількість страв під час обіду. Так чи інакше, мало хто з гостей міг витримати цей багатогодинний гастрономічний марафон.

Ось і цього вечора Грімо де ла Реньєр оголосив, що обід буде із сімдесяти шести страв. Господар виявився блискучим гастрономом, супроводжуючи кожну страву власними коментарями.

— Вино — молоко старих, бальзам дорослих і колісниця гурманів. Воно ваш супутник у житті, втіха у смутку, прикраса у благоденстві, головне джерело справжніх почуттів. Найкращий бенкет без вина — все одно що бал без оркестру, — вимовив він, милуючись, як грає напій на світлі.

Десь після чотирьох десятків страв, коли було оголошено перерву, де Реньєр проголосив:

— У наступних стравах мистецтво кухаря повинно бути особливим, тому що апетит гостей починає зменшуватися.

Це викликало регіт гостей, а улещений господар додав:

— Десерт наприкінці вечері — що гірлянда в феєрверку, його найблискучіша частина.

— Графе, — звернувся до нього Йозеф де Вітте, — у вас дар слова. Ви можете написати кулінарну книгу.

— Я подумаю про це, полковнику. Але зараз пропоную змінити тему і поговорити про політику, точніше, про політиків.

Розчаровані жінки вже збиралися покинути чоловіче товариство, але коли почули, з яким тонким гумором Грімо де ла Реньєр почав розповідати про видатних політиків, відразу передумали йти.

— Епоха Людовика XIV (а треба сказати, що апетит у короля був відмінним) подарувала нам усього лише одне гастрономічне ім’я: Бешамель залишив свій слід в історії Франції завдяки своєму соусу. Зовсім інша справа — правління Людовика XV: найголовніше в застіллі було винайдено саме в цей час.

— А зараз? — запитав хтось із гостей.

— А що зараз? Візьмемо, приміром, графа А*. Ось чоловік, що розумівся на їжі, подавав великі надії, міг стати справжнім гастрономом, а як закінчив? — де Реньєр багатозначно підвів очі догори.

— Як же він закінчив, графе? — запитала Софія.

— Зайнявся політикою — пропав чоловік, — махнув рукою Грімо.

Новий вибух сміху струснув обідню залу. Подали десерт, а Грімо говорив далі у своєму дусі:

— Коли подають десерт, сильніше б’ються серця і пожвавлюється розум.

Дорогою додому графиня Софія де Вітте ділилася з чоловіком враженнями від обіду:

— Було дуже мило і весело. А у мене сьогодні незвичайний апетит, особливо на гостреньке.

Граф Йозеф уважно поглянув на дружину.

— Я це помітив, люба. Це досить підозріло. Мені здається, тобі потрібно відвідати лікаря.

— Ти так думаєш? Я дуже цього хотіла б, — мовила грекиня і притиснулася до плеча Йозефа.

Очікування подружжя де Вітте підтвердилися: Софія була вагітна!

У середині червня 1781 року графиня Софія де Вітте на запрошення королеви Марії Антуанетти відвідала Малий Тріанон. Увійшовши до вітальної зали і зустрівшись очима з королевою, Софія разом з Антуанеттою спочатку застигли в подиві, а потім одночасно усміхнулися — в обох жінок помітно виділялись животики. Після коротких розпитувань вони вже знали, що обидві на п’ятому місяці вагітності і народжуватимуть у другій половині жовтня. Таїнство вагітності відразу зблизило наших героїнь, і вони вирушили на прогулянку. Вийшовши у внутрішній дворик і не поспішаючи пройшовши повз фонтан, Софія і Марія Антуанетта дісталися невеличкого казкового села.

— Це село я наказала збудувати, щоб воно нагадувало мені дорогу серцю Австрію. Тут усе справжнє! Дивіться, ось млин, а там далі — пташник та молочник. А на лузі пасуться корови!

Графиня Софія справді побачила кілька корів. Вони були дуже чисті, мабуть, мили їх майже щодня, на шиях красувалися кольорові бантики. У струмку дівчата-селянки прали білизну і наспівували якісь пісні.

— Вам подобається? — запитала королева.

— Дуже, — відповіла Софія, а про себе подумала: «Королева створила собі шматочок своєї батьківщини, Австрії, а в мене коли-небудь буде своя маленька Греція», — і зітхнувши, додала: — Тут дуже гарно і по-домашньому затишно.

— Графине, запрошую вас сьогодні ввечері відвідати Оперу. А враховуючи, що король — не великий поціновувач розваг, ми візьмемо в якості нашого провідника і кавалера його брата, графа д'Артуа.

— Залюбки, ваша величносте.

Незважаючи на таку відповідь, Софія розуміла, що з’явитися в Опері без чоловіка, супроводжуючи королеву і брата короля, було дуже ризиковано. Справа в тому, що інтимне життя короля та королеви стало предметом загальної уваги майже відразу після їхнього одруження. Сім років у них не було дітей, і винним у цьому був король, який боявся зробити просту операцію. Людовик одразу став героєм вуличних памфлетів, злих віршиків і карикатур. А королева тим часом влаштовувала маскаради, бали, на яких завжди був присутній «його величність» флірт. Та коли король нарешті зважився зробити операцію і королева завагітніла, писаки відразу ж переключилися на неї. Марію Антуанетту звинувачували в тому, що ця сексуальна хижачка зраджувала чоловікові наліво і направо, і дочку народила зовсім не від короля… Пісеньки, вуличні п’єси, «випадково знайдені» уривки листів і рукописів містили як легкі інтимні натяки, так і відвертий бруд. Але королева була чиста перед чоловіком, дуже його кохала і не зважала на всю цю маячню. Так само, як і король.

Ось у таку ситуацію і потрапила Софія. Придворне життя завжди сповнене непередбачених поворотів, випадкових злетів і падінь, дивовижних подій і їх наслідків. Вистава пройшла чудово, публіка однаково добре сприйняла приїзд королеви і гру акторів, хоча відокремлювати одне дійство від іншого, напевно, не варто. Це все — один спектакль, заради якого слухачі й зібралися в Опері.

Відгуків на відвідування Опери графинею Софією де Вітте довелося чекати недовго. На третій день у вітальню увірвався розлючений Йозеф із брошурою в руці.

— Поглянь, що вони пишуть! Це переходить усі межі!

Пасквіль називався «Моє рогате стадо». На першому малюнку була зображена ложа в театрі, у ній — молодий чоловік в оточенні двох вагітних жінок. Одну з них він тримав за оголені груди, голова іншої лежала в нього на колінах. На другому — пастух пас рогатого кабана з короною на голові і козла у формі полковника армії Речі Посполитої. Доповнювали малюнки досить мерзенні віршики.

Усе це, природно, зачепило б самолюбство будь-якого нормального чоловіка.

— Я обов’язково знайду цього пасквілянта і поспілкуюсь із ним тет-а-тет!

— Йозефе, ця мерзенна людина не варта навіть твого погляду. Не зважай на цю писанину, як це роблять король із королевою.

— На щастя, я не король і можу захистити свою честь і честь своєї дружини!

— Йозефе, дорогий. Ти ж знаєш, мені зараз не можна хвилюватися, інакше молодому графу де Вітте це може не сподобатися, — обняла чоловіка Софія.

— Добре, Софіє, більше про це ні слова, — погодився з дружиною Йозеф, ніжно погладжуючи її по животику.

Але залишати цю справу граф де Вітте не збирався. Дуже швидко через офіцерську братію він вийшов на друкарню, де була виготовлена брошура, а там — і на її автора. Ним виявився збіднілий барон Періньяк, що знімав квартиру на Монмартрі. Граф де Вітте взяв із собою двох офіцерів-секундантів і відправився на Монмартр. Періньяк був удома і зі своїми товаришами весело обговорював якийсь малюнок.

— Чим зобов’язаний вашому візиту? — барон не спромігся навіть привітати офіцерів.

— Ви автор цього пасквіля? — почав без передмов де Вітте.

— Припустимо.

— Ви, пане, мерзотник! І я, граф де Вітте, викликаю вас. Прошу призначити час, місце і вид зброї.

Зневажлива посмішка миттєво зійшла з вуст барона. Він злегка зблід і дещо розгублено відповів:

— Я до ваших послуг. Завтра опівдні в Булонському лісі. Битимемося на шпагах.

Увечері Йозеф був дуже веселий, балагурив, смішив Софію, десь навіть перегравав. Софія не помітила підвищеної нервозності чоловіка. Вранці де Вітте залишив на своєму робочому столі записку, в якій усе пояснив, і, поцілувавши перед від’їздом дружину, вирушив до Військової школи, а звідти — із секундантами до Булонського лісу.

Дуелянти прибули на місце поєдинку майже одночасно. Вислухавши від секунданта-розпорядника умови і відмовившись від примирення, супротивники почали готуватися до бою. Граф зняв із себе мундир, а барон — камзол і жилет.

— Починайте, панове, — почув Йозеф команду розпорядника.

У ту ж мить барон Періньяк зробив різкий випад уперед. Йозеф був дуже уважний і відбив атаку супротивника. Шпаги схрестилися і далі миготіли з такою швидкістю, що секунданти бачили лише сонячні промінчики, які відсвічували від металу.

Періньяк виявився досвідченим фехтувальником, до того ж він був більш витриманішим, ніж де Вітте, і це давало барону певну перевагу.

Відбивши кілька небезпечних випадів Періньяка, Йозеф поступово заспокоївся і сам пішов в атаку. Тепер він змусить мерзенного барона заплатити свій борг сповна! І такою платою, на думку полковника, могла стати тільки смерть цього наклепника.

Бій тривав уже кілька хвилин, супротивники по черзі атакували один одного. Де Вітте додав швидкості (він був у кращій фізичній формі), спробував вимотати суперника. Дихання Періньяка почастішало, він почав нервувати, і Йозеф зрозумів, що він на правильному шляху. Під час чергового випаду полковник, здавалося, все розрахував, направивши вістря шпаги прямо в груди барона, але той спритно ухилився, парирувавши удар, і зробив контрвипад. Тепер уже Йозеф намагався відвести удар, але на мить запізнився, і шпага Періньяка, ковзнувши по шпазі графа, зачепила ліву руку де Вітте, трохи вище ліктя. На білій сорочці миттєво виступила червона пляма.

Секундант-розпорядник спробував зупинити бій.

— Графе, ви поранені? Дозвольте лікарю оглянути рану і зробити перев’язку.

— Дріб’язкова подряпина, — відповів де Вітте. — Я готовий продовжувати поєдинок.

Насправді йому було дуже боляче. Він не здогадувався про серйозність поранення, але розумів, що тепер перевага буде на боці супротивника.

«Ні, я не маю права загинути тут, на чужині, та ще й під час весільної подорожі», — подумав Йозеф.

Він пішов в атаку з таким затятим натиском, що барон майже не бачив рухів його клинка; потім, зробивши хибний рух корпусом, Йозеф змістився трохи вправо і завдав удару в груди Періньяка. Барон захрипів, випустив шпагу і впав на землю. Лікар і секунданти зафіксували смерть противника Йозефа.

Честь сім’ї де Вітте була врятована!

Рана Йозефа виявилася неглибокою, хоча й сильно кровоточила. Лікар обробив і туго перев’язав її. Йозеф відчував себе спустошеним, полегшити цей стан можна було тільки вином.

Увечері добряче напідпитку граф повернувся додому. Софія, нічого не підозрюючи, читала, сидячи в кріслі. Але коли вона обійняла чоловіка, той скривився від болю і неголосно застогнав.

— Що з тобою, любий? — сполошилася дружина.

— Дурниці, на заняттях упав з коня і злегка подряпав руку.

— Зараз же знімай мундир і показуй.

Йозеф мовчки скорився, а Софія, побачивши закривавлений рукав, голосно скрикнула.

— Софіє, не хвилюйся, лікар обробив рану і запевнив, що немає нічого серйозного.

Звістка про дуель швидко облетіла весь Париж і дійшла до Версаля. Одна тільки Софія нічого не знала. Їй злегка нездужалось, тому вона нікого не приймала і сама нікуди не виїжджала. Через два дні посильний приніс подружжю де Вітте запрошення короля відвідати палац у Версалі. Софія здивовано поглянула на чоловіка. Йозеф здогадувався про причину запрошення, але ні словом не обмовився про це дружині. Графиня здивувалася ще більше, коли зрозуміла, що на цьому прийомі вони одні.

Поруч із королем Людовиком XVI були тільки королева Марія Антуанетта і граф д'Артуа.

— Графе, — почав без передмов Людовик, — ми дуже незадоволені тим, що ви, іноземець, убиваєте наших підданих.

— Як убиваєте? — злякано перепитала Софія і тут же все зрозуміла. У ту ж мить вона відчула, як земля йде у неї з-під ніг.

— Так-так, графине, і це заслуговує найсуворішого покарання.

— Сір, я захищав свою честь, честь своєї дружини і честь… — він глянув на монарха.

— Знаю-знаю, — перебив його король. — Тільки не потрібно приплітати до цього вбивства ім’я короля Франції. Повірте, дорогий графе, у нас є поліція і суд, які в змозі захистити нашу честь.

— Ваша величносте… — звернулася до Людовика Марія Антуанетта.

— Ну гаразд, — змінив показний гнів на милість король. — Чесно кажучи, як ображений чоловік я повністю підтримую ваш вчинок. Тому на згадку про цю історію, графе і графине, прошу прийняти ось це.

Він узяв зі столика тростину і вручив її графу де Вітте. Палиця була зі світлого очерету із золотим набалдашником, прикрашеним діамантами. Під верхньою кришечкою — годинниковий механізм.

Потім королева вручила графині Софії свій портрет, прикрашений діамантами.

Останнім узяв слово граф д'Артуа.

— Я, право, не знаю, образила мене ця брошура або, навпаки, піднесла, — весело почав він. І незважаючи на те, що Людовик і Йозеф косо поглянули на нього, додав: — Будь-який нормальний чоловік мріяв би прошмигнути в ліжко до двох найгарніших жінок Європи, і навіть якщо жінки його не цікавлять, заради азарту наставити роги їхнім чоловікам.

— Графе Йозефе, позичте мені на хвилинку вашу нову тростину, — звернувся до графа де Вітте Людовик. Щоправда, в його голосі не було ні краплі злості.

— Усе зрозумів, — відповів на це граф д'Артуа. — Дозвольте, графе, і мені вам щось подарувати. У цьому мішечку ви знайдете достатню кількість грошей, щоб окупити ваше перебування в Парижі, — з цими словами він простягнув Йозефу досить важкий мішечок.

Усю дорогу з Версаля подружжя їхало мовчки. Вдома першим почав Йозеф:

— Софіє, зрозумій, я не міг вчинити інакше.

— Вважаю, у той момент ти думав тільки про себе. Ти можеш собі уявити, що було б із нами, якщо б тебе вбили?

— Звичайно. Це було б дуже страшно. Але я — професійний військовий, а це значить, що у разі війни мене можуть вбити у будь-який момент. Ти ж знала про це, коли виходила за мене заміж.

— Пробач, любий. Усе одно не треба самому підставлятися смерті.

Софія припала до графа і тихенько заплакала.

17 жовтня 1781 року графиня Софія де Вітте народила сина. Вони з Йозефом заздалегідь вирішили назвати його Яном на честь батька. Йозеф сяяв, він був просто щасливий! Дуже швидко граф знайшов годувальницю, згодну їхати разом із подружжям де Вітте в далекий Кам’янець.

Софія потай сподівалася народити в один день із королевою Марією Антуанеттою, але так не вийшло. Королева народила через п’ять днів після Софії, 22 жовтня.

З ранку Париж облетіла звістка: у королеви почалися перейми. Місто застигло в очікуванні. Та що там місто — вся Франція! Пологи королеви — справа державна!

І ось пролунав сполох, а за ним почали палити гармати.

— Один, два, три… — рахував уголос залпи натовп на вулицях і площах Парижа.

— Дев’ятнадцять, двадцять, двадцять один… — напруга досягла межі.

Якщо рахунок зупиниться на двадцяти одному, значить, знову народилася дівчинка. Якщо хлопчик, буде ще один залп. Настала тиша. Пауза затягнулася. І ось хтось найнестриманіший прокричав: «Ех, не щастить!» І в цей момент двадцять другий залп сповістив: народився дофін, спадкоємець престолу!

Багатотисячне «ура!» потрясає Париж. Народ радіє. Феєрверки, гуляння, безкоштовне вино — рікою. Король разом із народом святкував народження сина!

Раділи і Софія з Йозефом. А радість у них подвійна: маленький Ян тихенько сопів у своєму ліжечку.

Серед усієї цієї радісної юрби ще ніхто не знав, що через неповні вісім років дофін помре від рахіту, а через одинадцять цей же натовп так само радітиме, коли Людовик XVI втратить голову під ножем гільйотини, а через рік та ж доля спіткає і Марію Антуанетту.

А поки народ любив короля і королеву, що виконали свій обов’язок перед Францією — народили хлопчика.

Три місяці потому, коли маленький Ян де Вітте трохи зміцнів, подружжя де Вітте вирушило додому, до Кам’янця, з невеликою зупинкою у Відні.

Прощавай, Париже! Ні, радше, до побачення!