Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 16. Гамбург

Граф Станіслав Потоцький після прибуття до Гамбурга влаштувався в одному з найкращих готелів міста і, не чекаючи Софію, наказав управляючому підібрати постійне житло.

Софія прибула до Гамбурга через два тижні.

Якось за обідом графиня Софія поцікавилася у графа Станіслава:

— Стасе, чому ти все-таки вибрав Гамбург?

— Пам’ятаєш, Софі, якось ти назвала мене надією?

Софія ствердно кивнула.

— Так от, я вважаю, що Гамбург — місто-надія. Я пам’ятаю, як ти з захопленням розповідала про Стамбул. Гамбург, як і Стамбул, місто-порт. І хоча він дещо необтесаний і суворий через присутність великої кількості моряків, купців і вантажників, водночас тут відчувається свіжий вітер змін, який вони ж сюди і приносять. У місті, де кипить, вирує життя, ми не загрузнемо у трясовині буденності. Тут дуже багато іноземців, серед яких ми не відчуватимемо себе самотніми далеко від батьківщини. Я не знаю, як довго ми тут затримаємося (це ми з тобою вирішимо разом), але в будь-якому випадку це місто стане для нас своєрідним трампліном у майбутнє життя. Мені також дуже цікаво простежити за рухом товарів, цінами, успішністю торгівлі — це моє, у цьому я добре розуміюся. І якщо ми вирішимо залишитися тут назавжди, то, можливо, незабаром я вкладу гроші в якесь підприємство (не люблю неробства). Якщо ж вирішимо поїхати звідси (а єдине місце, як я бачу, подальшого нашого перебування — Північна Америка), то в Гамбурзі ми можемо отримати відомості, необхідні для подальшої поїздки. А так як тут багато англійців, зможемо вивчити англійську мову. Ну і, нарешті, якщо доля розпорядиться повернутися нам до України, я придбаю неоціненний досвід і зв’язки в фінансових і світських колах.

Граф Станіслав поглянув на графиню Софію і випередив її питання.

— Я звичайно думав не тільки про себе, а й про тебе, люба. Внаслідок революції у Франції Гамбург заповнений французькими емігрантами. Серед них, думаю, є і твої знайомі. Так що нудьгувати тобі тут не доведеться, тим більше що паризька гордовитість у багатьох залишилася на батьківщині, і тут вони з легкістю йдуть на контакт. Крім того, Гамбург — дуже гарне місто з безліччю парків, зелених газонів, з чудовим озером, а мостів тут більше, ніж у Венеції. Я міг би тобі довго розповідати про театри та інші культурні осередки, але дослідити це питання надам тобі.

Граф Станіслав поглянув на графиню Софію, яка не могла стримати усмішки.

— Що тебе так розсмішило? — здивовано запитав граф.

— Ти з таким захопленням говориш про Гамбург, що, думаю, не менш переконливо ти зміг би описати будь-який тихий, непримітний куточок.

— Ну ні, дорога. Сонна провінція не для нас. Тільки в такому місті, як Гамбург, ми зможемо виносити нашу мрію і втілити її в життя.

— Ваша світлосте, можна я додам трохи приємних слів про це місто? — несподівано долучився до розмови кухар Потоцьких гер Бініх.

— Авжеж, Фрідріху, — дозволив граф.

— Я щасливий, що ви взяли мене з собою! Мало того, що це недалеко від моєї батьківщини, це ще і портове місто. А порт — це достаток не тільки риби, а й устриць, креветок, мідій, равликів, гребінців, чудовиськ у панцирях і без… Прошу вас, графине, знайти вільний ранок, і ми поїдемо на рибний ринок. Думаю, це видовище потішить вас — такого ви не бачили навіть у Стамбулі!

— А мене ти не запрошуєш із собою? — удавано забурчав граф Потоцький.

— Охоче! Простіть мене великодушно. Але я продовжу. Крім риби, купці з різних країн привозять сюди спеції, прянощі, різні екзотичні продукти. Я вже передчуваю, які незвичайні смакові поєднання зможу надавати м’ясним і рибним стравам, які соуси на столі збуджуватимуть ваш апетит.

— Гер Бініх, у мене вже потекли слинки, — засміялася графиня Софія.

— Але це ще не все! Ви знаєте, що на узбережжі Північного моря травичка на пасовищах солонувата? Тому м’ясо овечок, що поїдають цю траву, має незрівнянний присмак! Я приготую вам найніжнішу страву — молоденьке ягня з овочами в кисло-солодкому соусі! Навіть гуси тут інші, ніжу Франції, — він покосився на мсьє Жака. — І я приготую гусака з каштанами, щоб ви в цьому переконалися. А скуштувавши суп з вугра, ви зрозумієте, що нічого смачнішого до цього не їли.

— Стоп-стоп-стоп! — підняла руки вгору графиня Софія. — Чоловіки, ви мене переконали, що до цих пір в моєму житті не вистачало свята під назвою «Гамбург». А що скажете ви, мсьє Жак?

— Я скажу, що ви вчасно зупинили цього базіку, — пробурчав француз. — Інакше він би зараз усе зіпсував своєю фразою, що всі ці наїдки потрібно запивати виключно німецьким пивом, краще якого немає у світі.

— Раніше я б так і сказав, але тепер, після знайомства з вами і винними погребами графа, розумію, що вино не тільки покращує смак страви, а й є його складовою, — зробив реверанс у бік француза німець, і той розплився в усмішці.

Уже наступного ранку за сніданком подали омлет із шийками лангустів, сирну запіканку з апетитною хрусткою скоринкою, шоколадне бланманже і марципани.

Метушливе місто з кожним днем усе дужче подобалося і Софії, і Станіславові. Незабаром вони вже роз’їжджали у відкритому екіпажі по центральних вулицях Гамбурга. Незважаючи на літо, завдяки Ельбі, озерам і тінистим паркам спека в місті не відчувалася. Для прогулянок наша пара облюбувала тихий доглянутий парк на березі Альстеру.

Якось, прокинувшись уранці, граф Станіслав оголосив графині Софії, що сьогодні хоче подарувати їй усі красоти Гамбурга, його дух, його контрасти: від порту, наповненого міцними, засмаглими, дещо грубими, але добродушними вантажниками та мальовничого купецького району з акуратними будинками і мріями їхніх жителів про славу і велич, до сяючих непристойною розкішшю палаців і маєтків.

Ближче до обіду Станіслав та Софія, уже трохи втомлені, під'їхали до парку. Захищені від сонця зеленим шатром дерев, граф і графиня милувалися ретельно підстриженими газонами, фігурно обрізаними кущами і килимами квіткових клумб. Як правило, Софія та Станіслав обідали вдома, але сьогодні вирішили відвідати затишний ресторанчик поблизу води. Після обіду Софія забажала покататися на човні, і Станіслав підтримав її.

Вони каталися на човні по Альстеру, вдалині біліли вітрила невеликих яхт, а зовсім поряд плавали лебеді і дикі качки. Софія розглядала розкішні маєтки на протилежному березі і мріяла стати господинею одного з них. Вона тихенько зітхнула, і це не залишилося поза увагою Станіслава.

— Про що ти зітхаєш, Софі?

— Як ти вважаєш, Станіславе, чи дорого коштує такий будинок? — вона вказала на один з маєтків.

— Думаю, недешево. — Станіслав нахилився до вуха човняра і щось сказав йому. Човняр кивнув головою і спрямував своє невелике судно до протилежного берега.

— Підійдемо трохи ближче, щоб ти могла краще роздивитися його.

Човен м’яко причалив до пірсу двоповерхового маєтка. Граф Станіслав спритно вистрибнув з човна і подав руку Софії.

— Нас запросили в гості? Ти вирішив зробити мені сюрприз?

— До певної міри так, дорога.

— Але в такому випадку мені потрібно було одягти інше вбрання — це у мене для прогулянки, — невдоволено мовила графиня.

— Ти й так дуже ошатна і гарна.

— Правда, все гаразд? — кокетливо перепитала Софія.

— Навіть більше ніж гаразд.

— А хто господарі? Мені трохи ніяково, ти хоча б коротенько розповів про них у готелі.

— Це цілком порядні люди. Втім, ти їх непогано знаєш, особливо господиню, — загадково відповів Станіслав.

Коли вони піднялися по широких гранітних сходах і підійшли до будинку, вхідні двері відчинилися і їм назустріч вийшов, усміхаючись, Людвіг Метцель.

— Так це змова! — вигукнула Софія. — Виявляється, всі, крім мене, знали про майбутню зустріч.

Метцель провів їх до великої вітальні, попросив трохи почекати і вийшов. Софія оглянулася. З великих вікон відкривався чудовий краєвид на озеро з одного боку і на сад — з другого. Обставлена вітальня була з великим смаком.

— А тут дуже мило, — зазначила Софія, — Хотіла б я мати в нашому домі таку вітальню.

Графиня запитливо поглянула на Станіслава.

— Не хвилюйся. Думаю, скоро твої бажання здійсняться.

У цей момент зайшов Людвіг Метцель і попросив Станіслава та Софію підійти до дверей, що вели до їдальні. Поруч із дверима в стіні було вбудовано величезне дзеркало.

— Графе і графине, дозвольте представити вам господарів цього будинку, — урочисто мовив Метцель. — Поверніться, будь ласка.

Софія та Станіслав повернулися обличчям до дзеркала. Запанувала тиша, і в першу мить графиня Софія не могла нічого зрозуміти. Але ось на її вустах з’явилася усмішка, а потім і гучний сміх.

— Так мене в житті ще ніхто не розігрував! Значить, поки ти розважав мене ці півдня, наші займалися переїздом до нового будинку?

— Так, графине, це мій маленький сюрприз.

— А де Костянтин? — уже серйозно поцікавилася вона сином.

— Він у своїй кімнаті на другому поверсі разом з годувальницею, — відповів Метцель.

— Графе, ви незрівнянний, — Софія повернулася до Станіслава. — За це я вас і кохаю.

У новому будинку графиня немов забулася і відчувала себе законною дружиною графа Станіслава. Вона чудово справлялася з роллю господині дому.

Через кілька днів граф Станіслав радісно повідомив графині Софії:

— Нас запрошують на обід наші сусіди. Час наносити візити ввічливості, та й самим приймати гостей.

— Як ми представлятимемося? — запитала графиня Софія.

— Питання цікаве. А як ти хочеш?

— Вважаю, що ми повинні говорити правду, не бачу в цьому нічого поганого, — відповіла графиня.

— Я теж так думаю, але який вирок винесе нам гамбурзьке суспільство, невідомо. І головне не те, що ми не розлучені. Головна небезпека — твоя врода: якою мірою ти будеш прийнята в жіночому товаристві, чи будуть у тебе заздрісниці серед завсідників салонів.

— Так, — промовила після певних роздумів Софія, — увесь удар впаде, звичайно, на мене, бо суспільна мораль чомусь завжди захищає чоловіка, якого нібито обеззброїла, спокусила жінка. Жінка, яка знехтувала роллю законної дружини, змусила його поводитися нерозважливо і скомпрометувала його не з його волі. Але я готова до будь-якого повороту подій, питання — наскільки ти зможеш витримати тиск. Тебе всі жалітимуть, будуть готові приймати у своєму суспільстві, але без мене. І нікому немає діла, що це просто кохання, яке завжди чисте.

— Ти все уявляєш в занадто похмурому світлі, дорога Софі. Хоча частка істинну твоїх словах є. Але, по-перше, я спеціально вибрав Гамбург, де ніхто нас не знає, по-друге, ми тут ні від кого не залежимо, точно так само, як ніхто не залежить від нас. А головне — ми зробили свій вибір, і ніщо нас не може розлучити.

Запрошення на обід граф Станіслав і графиня Софія отримали від сусідів-англійців, які проживали в Гамбурзі вже більше семи років. Крім них, були запрошені ще дві пари — французи, які нещодавно влаштувалися в елітному районі Гамбурга, і німці з корінних жителів міста. Вийшла така собі своєрідна інтернаціональна суміш, і граф Станіслав вважав це добрим знаком. Перші враження про Станіслава та Софію розлетяться по салонах міста, які відвідують в основному представники цих країн. Чи будуть це пересуди і лихослів’я або, навпаки, приємні відгуки, залежало від сьогоднішньої зустрічі.

Господарі зустріли гостей дуже привітно. І якщо спочатку була деяка скутість, незабаром у вітальні лунав веселий сміх. Станіслав та Софія майже без прикрас розповіли про себе, і така відвертість дуже сподобалася присутнім. Виявилося, що французька пара була заочно знайома зі Станіславом через Жозефіну, з якою вони зустрічалися у Відні і яку не стримували шлюбні узи: вона щосили фліртувала з молодим офіцером.

Незабаром після цього обіду і граф Станіслав, і графиня Софія відчули, що суспільство поставилося до них цілком прихильно, простіше кажучи — прийняло їх. Звичайно, не всі двері відчинилися перед ними, але це їх мало турбувало — рано чи пізно вони зуміють себе проявити, і їх будуть раді прийняти скрізь.

Граф і графиня почали з’являтися разом у людних місцях, забронювали собі ложі в опері, у німецькому та французькому театрах. Станіслав став завсідником англійського чоловічого клубу, а Софія відкрила свій салон, який одразу став популярним.

Досить скоро граф і графиня познайомилися з бароном Каспаром Фогтом. Він був справжнім шанувальником національного театру, в який знаменитий режисер і актор Фрідріх Людвіг Шредер вклав усю свою майстерність і енергію. Саме в цей час гамбурзький театр став одним із найзнаменитіших в Європі. На його сцені ставили як класиків — Шекспіра і Мольєра, так і сучасних авторів — Шиллера, Геммінгена, Коцебу.

Усі п’єси Шредер переробляв під власне бачення, скорочував, міняв фінал на оптимістичніший. Саме Шредер уперше застосував на сцені павільйон — декорацію на рамах, що зображала інтер’єр.

Барон Каспар Фогт відразу звернув увагу на нову пару у протилежній ложі і недвозначним поглядом оцінив вроду графині Софії.

Незабаром у клубі графа Потоцького і барона Фогта представили один одному. Будучи однолітками, вони мали багато спільного у поглядах на політику, економіку та мистецтво. Граф Станіслав навів довідки про Фогта. Барон очолював торговий дім, у нього був маєток за містом із прекрасним парком.

— Ви знаєте, графе, — запросто звернувся Фогт до Потоцького через деякий час після знайомства, — я влаштовую у неділю невеликі посиденьки з творчою та підприємницькою елітою Гамбурга і хочу запросити вас і вашу чарівну супутницю (барон, у свою чергу, теж встиг дещо дізнатися про нашу пару).

— Залюбки, — прийняв запрошення граф Станіслав, вважаючи, що такі зустрічі підуть тільки на користь.

У призначений день граф і графиня разом з Людвігом Метцелем вирушили в передмістя Гамбурга Кляйне Флоттбек.

Барон Каспар тепло прийняв гостей, приділивши їм особливу увагу.

— Мій батько займався торгівлею тканинами і залишив мені добре поставлену справу. Я розширив асортимент товарів і тепер можу без зайвої скромності сказати, що був першим гамбурзьким торговцем, який з Мокка привіз каву, з Балтимора — тютюн, із Суринаму — каву, з Африки — каучук. Але незабаром я переситився торгівлею і передав кермо управління моєму, компаньйону і другу Георгу Зівекінгу. Дозвольте представити його вам.

Барон підійшов до невисокого чоловіка і відрекомендував йому своїх нових гостей.

— Георг — бог торгівлі, а ще просякнутий ідеями Просвітництва.

— А ми заочно знайомі з паном Георгом, — несподівано зауважив граф Станіслав.

Барон запитливо поглянув на графа.

— Але це наша маленька таємниця, — відповів на німе запитання Потоцький.

— Масонські справи, — впевнено сказав барон Фогт чи то собі, чи то графині Софії.

Граф Станіслав Потоцький, будучи майстром ложі Великого польського сходу, вів активне листування з керівництвом інших масонських лож Європи. І тепер згадав про спілкування з майстром гамбурзької ложі «Св. Георг до зеленіючих ялин» Георгом Генріхом Зівекінгом. Йому подобалися сміливі думки брата по масонству:

«Свобода — це не беззаконня. Сам вищий творець Усесвіту, вільна істота, у кожній своїй дії керувався вічними законами краси, мудрості і сили, порядку і гармонії. Вільний той, чий вибір визначається розумом, а не насильством збоку. Свобода в державі означає не незалежність від законів, але безпеку від нерозумних законів і довільного посягання можновладців на наші права».

Граф Станіслав потиснув руку Георгу і запросив до себе в гості, поспілкуватися наодинці.

Після обіду барон Фогт запропонував прогулятися по його парку.

— Після того, як я фактично відійшов від справ, мені захотілося створити зразковий ландшафтний парк. Для цього я спеціально поїхав до Британії, де оглянув безліч парків і набув необхідних знань. І вважаю, що в мене вийшло задумане.

Парк справді був добрий. Гості у супроводі барона по звивистій доріжці уздовж невеликої річки вийшли до ставка.

— Мені здається, — зауважила графиня Софія, — що все тут створене самою природою, і вам майже не довелося нічого змінювати.

— О! — вигукнув барон. — Мені приємно чути це з ваших уст! Але насмілюся зауважити, майже все тут зроблено людськими руками.

Вони пройшли далі. Несподівано перед ними відкрився ефектний краєвид — скельні утворення з водоспадами, фонтанчиками й альтанкою з лавами. Барон Каспер запропонував присісти відпочити і помилуватися краєвидами.

Каспер звернув увагу, що Людвіг Метцель щось записує і замальовує у свій блокнот.

— У вас в Україні теж є парк? — поцікавився Фогт у Потоцького.

— Так, за моїм палацом у Тульчині розбитий досить гарний парк. Але досконалості немає межі.

— Пане інженере, — звернувся барон до Людвіга, — у мене велика бібліотека зі створення парків. Коли ми повернемося, я подарую вам кілька цікавих книг.

Коли гості втомилися від пішої прогулянки, барон зробив знак, і були подані відкриті карети.

— Не можу не похвалитися ще одним моїм творінням. Відразу за парком знаходиться фермерське господарство.

— І між іншим, — втрутився в розмову Георг Зівекінг, — барон Фогт першим у Німеччині почав вирощувати картоплю, яку раніше ввозили з Голландії.

Фермерське господарство барона також було зразковим.

За вечірньою кавою графиня Софія запитала барона Каспера:

— А чим ви зараз займаєтеся?

— Для себе, графине, я досяг багато чого, напевно, навіть більше, ніж мені потрібно. І якось запитав себе: що я можу зробити для інших? Наприклад, для тих, у кого життя дало збій і хто сам не може вийти з безвихідного становища. Ми створили Загальну установу для бідних. Усе місто розбите на певні райони, і в кожному районі працює свій благодійний центр. Двісті людей допомагають біднякам знайти роботу; всім надається медична допомога, ми навчаємо не тільки грамоті, а й професії. Звичайно, грошей це з’їдає багато, зате моральне задоволення величезне.

— Між іншим, значно зменшилася кількість злочинів, і в’язниці у нас напівпорожні. Не забувайте, що Гамбург — портове місто, — додав Георг Зівекінг.

— Барон — дуже цікава людина, — зазначила Софія на зворотному шляху.

— Щоправда, трохи хвалькуватий, — з усмішкою додав Станіслав.

Тим не менш, у графа з бароном склалися дуже добрі відносини.

Навесні 1794 року Європа пильно стежила за подіями в Польщі. З Варшави надходили відомості про повстання поляків під проводом генерала Тадеуша Костюшка. Поповзли різні чутки, перш ніж прийшло перше офіційне зведення, в якому повідомлялося, що Костюшко під Раславицями, поблизу Кракова, 4 квітня розбив загін російського генерала Тормасова, а незабаром повсталі варшав’яни звільнили столицю. Граф Потоцький щодня відвідував англійський клуб — саме туди надходили всі новини, чутки і плітки. Кожен міг висловити свою думку про те, що відбувається. Звичайно, Потоцькому приділяли багато уваги і як генералу, і як вихідцеві з Польщі.

— Безсумнівно, — граф Потоцький ретельно підбирав слова, — ця перша перемога викличе загальний тріумф у поляків і на перших порах приведе під прапори генерала Костюшка нових прихильників. Але мета буде досягнута тільки тоді, коли Костюшко підніме весь народ на боротьбу за свободу. А це майже неможливо, бо шляхта настільки його гнітила, що селянину байдуже, на кого гнути спину. Головне, щоб в керівництві не було чвар за владу вже на першому етапі, інакше все закінчиться провалом, так і не розпочавшись, або щоб патріотизм не закінчився виданням відозв і постановкою патріотичних п’єс у театрах Варшави.

У німецько-австрійському гуртку англійського клубу панувало збудження. І німці, й австрійці вже потирали руки в надії на остаточний розподіл Польщі і приєднання до своїх держав ласих шматків її території.

Генерал Костюшко, здавалося б, усе робив правильно: видав універсал, який приписував звільнити селян для захисту вітчизни. Одягнувшись у простий сільський одяг, генерал їхав від одного села до іншого, умовляв, лякав, їв їхню нехитру їжу, обіцяв повну свободу у разі перемоги. Але великого результату це не дало. Шляхта не вірила в успіх і побачила в універсалі посягання на права власності, а селяни не хотіли мати справ зі шляхтою. Розпачу Костюшка не було меж. Замість армії, про яку він мріяв, чисельністю в чотириста тисяч осіб набралося трохи менше сорока тисяч. Навіть виявляючи чудеса героїзму, виграти війну у Пруссії і Росії було неможливо. Тим не менш, 6 червня при Щекоцинах Костюшко напав на об’єднані російські та прусські війська, зазнавши поразки, змушений був залишити Краків, до якого ввійшли прусські війська. Костюшко попрямував до Варшави, щоб утримати столицю або померти.

А у Варшаві в цей час почалося полювання на зрадників — людей, причетних до Торговицької конфедерації, усіх, хто не підтримував революцію чи виявляв лояльність до союзу з Росією. Серед повішених був і Боскамп Лясопольський.

Граф Станіслав знав, що завдяки цьому дипломату Софія з’явилася в Польщі, але вирішив поки не повідомляти їй про страту Боскампа. Софія була на дев’ятому місяці вагітності, і це повідомлення могло розхвилювати її. Через два тижні вона народила другого сина, якого назвали Миколою. І тільки після цього Станіслав показав їй газету.

Незабаром Варшава була оточена, і її взяття було ускладнене тим, що союзники аж ніяк не могли поділити між собою територію Польщі.

В один із жовтневих днів граф Станіслав і графиня Софія збиралися до театру. Виставу давала французька трупа, яка відвідала з гастролями Гамбург. За годину до від’їзду принесли свіжу пошту. Граф Станіслав переглянув гамбурзькі газети, але нічого цікавого там не знайшов. Потім розкрив товстий пакет із Варшави. У пакеті було кілька польських газет. Графу відразу ж кинулася в очі передова стаття, в заголовку якої було його ім’я. У статті йшлося про те, що Верховний кримінальний суд Польщі розглянув справу про зрадників батьківщини. У числі обвинувачених були Станіслав Щенсний Потоцький, Ксаверій Браницький, Северин Ржевуський, Юрій Вієльгорський, Антоній Злотницький, Адам Мощенський, Ян Загорський і Ян Сухоржевський. Суд заочно засудив вищевказаних осіб до смертної кари через повішення, конфіскації майна, позбавлення всіх чинів і цивільних прерогатив. 29 вересня у Варшаві вирок був публічно приведений у виконання. Після його зачитування перед народом кат повісив портрети засуджених до шибениці.

— Софі! — покликав Станіслав графиню. — Ми, напевно, сьогодні не поїдемо до театру.

— Що трапилося, дорогий?

Граф Станіслав мовчки показав їй газету.

— Ти маєш рацію, Стасе. Але не бери все так близько до серця. Це витрати смутного часу. Розлючений натовп жадає крові.

— Я й сам розумію, але все ж це дуже неприємно.

Через два дні прийшов лист із Варшави з копією вироку. А ще через тиждень граф Станіслав отримав конверт; розкривши його, побачив аркуш паперу, на якому було написано: «Відплата невідворотна» — і намальовано шибеницю.

Наприкінці року до Гамбурга приїхав Ян Потоцький. Ян писав Станіславу, що приїде раніше, але в Парижі померла його дружина Юлія, і приїзд довелося на якийсь час відкласти.

Зустріч була дуже бурхливою. Вони називали один одного кузенами, хоча насправді Ян був кузеном дітей Станіслава. Родичі вони були досить неблизькі, у п’ятому коліні. Ян був молодшим за Станіслава на дев’ять років. Здобувши освіту в Швейцарії, він несподівано поступив на військову службу до австрійської армії. Великий непосидько, мандрівник, він об’їздив усю Європу, Середземномор’я, Близький Схід, Малу Азію. Навіть одружившись, Ян протримався у сімейному колі лише рік, а потім вирушив через Константинополь до Єгипту. Цілком невибагливий у побуті, він вивчив спосіб життя євреїв, єгиптян, маврів, циган та тих народів, про яких ніхто в цьому світі і не чув. Кількість мов і діалектів, на яких він міг висловлюватися, не піддавалася рахунку (щоправда, картав себе за погане знання польської). Коротше кажучи, про цю людину, романтика, історика, етнографа, філолога, лінгвіста, мандрівника і письменника і трохи дивака, можна було сміливо сказати, що його дім — увесь усесвіт. Скрізь він був свій, і всюди він був вільний.

Після обіду Станіслав, Софія і Людвіг Метцель усілися навколо Яна.

— Нині я загруз у жахах середньовіччя. Цікавлять мене і давні слов’яни. Я вже досліджував Нижню Саксонію і Мекленбурзьке герцогство в пошуках слідів слов’янських племен, що населяли ці землі. Теж саме я хочу зробити і тут, поблизу Любека і Гамбурга. Тому поживу у тебе недовго, дорогий кузене.

— Так-так, звичайно, — з усмішкою відповідав граф Станіслав. — Більше того, ми з Людвігом готові тобі допомогти.

— О, це було б чудово! За результатами досліджень я готую до видання дві дрібнички. Першу хочу видати тут, у Гамбурзі (вона майже готова). Це буде щоденник «Подорож до кількох частин Нижньої Саксонії у пошуках слов’янських або венедських старожитностей». Хвилинку…

Ян швидко попрямував до себе в кімнату і повернувся з валізою. На невеликий столик він почав викладати фігурки, монети, глиняні конки, предмети з кістки та дерева.

— Ці безцінні експонати мені вдалося виявити тут, і все це — слов’янські старожитності. Ось погляньте, — він вказав на кілька металевих фігурок, — це язичницькі божки.

Ян дбайливо взяв одного з них.

— Багатоголовий бог Гаревіт. Це бог сонця, кохання і родючості. Бачите, у нього шість голів на плечах і ще один лик на животі. А ось ще бог правосуддя Прове. Ця фігурка вважалася загубленою назавжди, і мені вдалося розшукати її.

Ян Потоцький вимовив це дуже урочистим голосом. Потім, уже не зважаючи на оточуючих, продовжив свою розповідь. Софії здалося, що він, як актор, увійшов в образ короля, що намагається перед боєм показати майбутню битву на олов’яних солдатиках. Ян брав черговий експонат, пояснював, що це таке, докладно розбирав написи і знаки, зображені або вибиті на цих предметах, і довго розповідав про язичницькі ритуали, в яких застосовувалися ці предмети старовини. При цьому він жестикулював руками, робив то страшне, то дурне, то смішне обличчя, обертав очима, надував щоки — коротше кажучи, повністю входив в образ.

Граф Станіслав зрозумів, що розповідь кузена може тривати нескінченно, і вирішив трохи змінити тему.

— А друга, як ти її називаєш, дрібничка?

— Над нею ще треба попрацювати. Але ти знаєш, любий кузене, я зробив невеличке відкриття.

— Яке ж?

— Ти ж пам’ятаєш, що я абсолютно аполітична людина. Імператриця Катерина заявила, що Росія не зазіхала на чужі землі при розділі Польщі, а лише возз’єднала частини єдиного народу, підкреслюючи цим, що в польській Україні і на території, яку вони називають Малоросією, живуть росіяни. І навіть випустила медаль «Отторженная возвратих» («Повернення відторгнутого»). Це глибоко шокувало мене.

— І що?

— А те, що і на лівому, і на правому березі Дніпра живуть українці — народ, абсолютно відмінний від росіян і поляків. Так ось, у другій своїй книзі, «Історико-географічні фрагменти про Скіфію, Сарматію і слов’ян», я наведу неспростовні докази цього факту. — Ян викладав далі свої думки з деяким хвилюванням, ніби сперечався з уявним супротивником.

— Але зараз ти, напевно, обмежений у коштах? — несподівано запитав граф Станіслав.

— Так, останнім часом прибуток від моїх маєтків значно менше моїх витрат, але я не сумую.

— Дозволь мені допомогти тобі у виданні твоєї книги.

Ян підійшов до Станіслава й обняв його на знак вдячності.

У салоні графині Софії з недавнього часу почала з’являтися молода графиня Луїза де Наваль, з якою вона познайомилася в театрі. Графиня Луїза приїхала до Гамбурга з останньою хвилею емігрантів із Парижа. Досить швидко обидві графині знайшли спільних знайомих у французькій столиці. Абсолютно несподівано у графині Луїзи виявилися непогані пізнання і про двір варшавський. Чоловік графині загинув під час революції, дітей у них не було, і Луїза була змушена покинути Францію. Графиня не бідувала, але й не шикувала, тому із задоволенням користувалася гостинністю графині Софії. Незабаром Софія представила Луїзу Станіславу, і він був люб’язний з нею, як, утім, і з усіма відвідувачками салону. За обідами, на які почали запрошувати Луїзу, вона абсолютно не завдавала клопоту господарям, її прийняли в цьому будинку з усією можливою добротою.

У другій половині листопада газети поширили новину, що повстання поляків придушене. Генерал Суворов зайняв Варшаву і виявив при цьому крайню жорстокість.

Станіслав і Ян Потоцькі обговорювали цю тему з хвилюванням і гіркотою.

— Це був останній подих нашої Польщі, що загинула, — з гіркотою мовив Ян.

— Жахливо те, що лежачого добивали з особливим завзяттям, — відповів Станіслав.

— Ще в першому своєму бою з корпусом генерала Сераковського Суворов наказав убивати ворога на околицях Бреста холодною зброєю без жалю. Поле бою завдовжки п’ятнадцять кілометрів було вкрите тілами загиблих, — несподівано додала графиня Луїза.

— О, мадам, звідки у вас такі страшні подробиці? — запитав Ян.

— Я знайома з одним молодим поляком, який нещодавно приїхав із Варшави, — зашарілася Луїза і, очевидно бажаючи змінити тему, звернулася до Станіслава: — Графе, мені передали з Франції кілька пляшок дуже доброго старого вина. Чи можу я пригостити вас на одній із вечерь?

— Звичайно, графине! Ми залюбки скуштуємо подарунок французьких виноградарів.

Через кілька днів Луїза принесла три пляшки вина. Мсьє Жак негайно забрав у неї вино, щоб визначити його сорт.

— О! Старе добре бургундське! Чудовий букет! — він зайшов до вітальні з келихом у руках у повному захопленні. — Якщо у вас є ще кілька пляшечок, приносьте їх наступного разу, графине!

— Обов’язково, мсьє Жак, а тепер переконайте графа Станіслава покуштувати цей дивовижний напій до вечері, інакше їжа не дозволить відчути всі тонкощі букета.

— Звичайно! Ваша світлосте, графиня Луїза має рацію!

— Гаразд, — усміхнувся граф Станіслав, — нехай буде по-вашому.

— Тільки в мене одне прохання, графе, — несміливо попросила Луїза. — Нехай ваш дворецький розіллє вино в келихи, а подам його гостям я.

— Ну, якщо ви так бажаєте… думаю, вино від цього тільки виграє.

— Як це романтично! — підтримав свого кузена Ян. — Вино і жінка — прекрасне поєднання.

Ян поглянув на графиню Софію і зрозумів, що дещо переграв. Софії його слова не сподобалися.

А графиня Луїза тим часом відправилася на кухню і незабаром з’явилася з тацею, заставленою келихами з вином. У першу чергу вона підійшла до господаря, графа Станіслава. У графа в правій руці була книжка, і він узяв келих лівою, мало не обливши Луїзу. Графиня Луїза попрямувала до Софії, несподівано спіткнулася і, намагаючись утримати рівновагу, змахнула рукою і зачепила крайній келих. Впавши на підлогу, він розлетівся на друзки.

— Ой, вибачте мене, — видихнула Луїза, і в неї на очах з’явилися сльози.

Усі кинулися заспокоювати Луїзу, слуга взяв у неї тацю.

— А вино справді гідне похвал мсьє Жака, — схвалив вино граф Станіслав, пригубивши з келиха.

Ці слова заспокоїли француженку, вона повернулася до Жака:

— Це ви начаклували, мсьє Жак, попросивши принести ще вина. Тепер мені доведеться виправити свою помилку і вдруге бути спритнішою.

— Ми тільки за, — підтримав граф Потоцький.

Останній тиждень на зустрічах в англійському клубі, який періодично відвідував граф Станіслав, обговорювалися питання взяття Варшави і французькі справи. Станіслав і Ян Потоцькі були змушені приймати співчуття, а також доносити до членів клубу свіжі новини зі столиці Польщі.

Наступна вечеря з вином від Луїзи не змусила себе довго чекати. Цього разу француженка принесла дві пляшки бордо, чим знову потішила мсьє Жака. Луїза вийшла на кухню чаклувати з келихами і незабаром принесла тацю у вітальню. Як і минулого разу, вона спочатку підійшла до графа Станіслава, який у цей момент гладив одну зі своїх собак — грейхаунда на прізвисько Грей, а Луїза тим часом рознесла келихи іншим.

Граф Станіслав підняв келих і виголосив тост:

— За наших друзів!

Раптом пролунало гучне гарчання і гавкіт Грея.

— От бачите, і Грей мене підтримує, — засміявся граф Станіслав.

Коли він підносив келих до рота, грейхаунд стрімким стрибком штовхнув господаря в руку. Келих полетів на підлогу і розбився.

— Грей! — закричав на собаку Станіслав, але не встиг вимовити більше нічого.

Собака лизнув вміст келиха, завалився на бік і забився в конвульсіях.

— Це отрута! — вигукнув Ян.

— О! — скрикнула Луїза і, знепритомнівши, впала на підлогу.

— Що з нею? — підбігла графиня Софія. — Невже її теж отруїли?!

Ян кинувся до Луїзи, підняв на руки і поклав на диван. Гості стовпилися навколо. Ян перевірив пульс і спокійно повідомив:

— Усе гаразд, вона непритомна. Мабуть, сильно злякалася. Зараз отямиться.

— Панове, прошу всіх розступитися, — пролунав голос начальника охорони графа Потоцького полковника Кислицького.

Він швидко підійшов до лежачої графині і почав обмацувати її сукню. За мить Кислицький витягнув з кишені сукні Луїзи невеличку пляшечку. У цей момент графиня опритомніла.

— Як ви смієте! — вигукнула вона.

— Полковник принесе вам найщиріші вибачення, якщо ви скажете, що в цій пляшці, — твердо промовив граф Станіслав.

— Тут… тут… мої ліки, — невпевнено відповіла Луїза.

— У такому разі я змушений викликати поліцію, і нехай вона розбирається із вмістом пляшечки.

— Не потрібно поліцію, — Луїза зло блиснула очима. — Там отрута.

— Стасе, виклич поліцію! — почала вимагати графиня Софія.

— Почекай, Софі, — Станіслав знову звернувся до француженки: — Мадам, у вас є тільки один шанс врятувати своє життя і репутацію — чесно у всьому зізнатись.

— І ви не погубите мене?

— Я не можу вам твердо обіцяти, все залежить від міри вашої провини. Отже, ви вирішили знищити мене?

— Ні! Це зовсім не так. Мене обдурили…

— Давайте по порядку. Наскільки я розумію, ви не є ініціатором убивства. Хто керує вами?

— Я познайомилася з молодим поляком. Ми полюбили одне одного, і він переконав мене, що наше щастя залежить від одного завдання, дорученого йому патріотами Польщі. Він показав мені вирок суду, що засудив вас, графе, до смертної кари.

— Але як ви збиралися з отрутою в кишені себе виправдати?

— Я сподівалася спокійно піти. Коханий запевнив мене, що не бажає вашої смерті, і попросив влити у вино отруту, яка не вб’є вас, а тільки трохи покалічить, причому не відразу, а поступово. Після цього ми повинні були виїхати до Польщі в його маєток і щасливо зажити разом.

— Заждіть, — полковник Кислицький потер лоба. — Виходить, сьогодні ви вдруге намагалися отруїти графа?

— Так, першого разу я підлила отруту в один із келихів і підійшла до графа Станіслава з тацею, де келих стояв найближче до нього. Але у графа була зайнята права рука, і він лівою узяв не той келих. Не бажаючи заподіяти нікому шкоди, я була змушена скинути келих з отрутою на підлогу. А сьогодні граф узяв «правильний» келих.

— Боже, яка підступність, — зітхнула графиня Софія.

— Ви повинні були зустрітися з цим поляком після вечері?

— Так, звичайно, він чекає мене в моїй квартирі.

— Привезіть цього молодця сюди, — віддав наказ начальникові охорони граф Потоцький.

Граф Станіслав із графинею Софією вийшли до іншої кімнати. Софія опустилася в крісло, а Станіслав, не в силах всидіти на місці, ходив узад-вперед.

— Думаю, нам не потрібен розголос, Софі. Інакше наше життя тут, у Гамбурзі, перетвориться на суцільні тортури. Підуть чутки, плітки, косі погляди. Так що спробуємо вирішити все тихо.

— Може, ти і маєш рацію, Станіславе. Хоча за злочини треба карати. Але мене зараз більше турбує твій стан. Ти заспокоївся? А я вся тремчу від думки, що Грей міг тебе не врятувати.

— Усередині у мене все клекоче, але я намагаюся опанувати себе.

Незабаром привезли молодого поляка. На вигляд йому було не більше двадцяти п’яти років. Очі його горіли ненавистю.

— Графе, ви підла людина. Ви позбавили мене батьківщини. Ми ненавидимо вас!

— Дозвольте дізнатися, молодий чоловіче, хто це «ми»? — якомога спокійніше запитав граф Станіслав.

— Ми — це всі поляки!

— Як вас звуть?

— Адам. Адам Новинський.

— Так от, Адаме. Навіть якщо припустити, що ваші слова справедливі, ви не тільки підліший за мене, а ще й боягуз.

— Це чому?

— Я діяв відкрито, ні від кого не приховуючи своїх намірів. А ви злякалися привести вирок у виконання самостійно і переклали вбивство на тендітні плечі цієї мадам.

— Яке вбивство? — здивовано запитав Адам і поглянув на Луїзу.

— Так, Адаме, ти обдурив мене. У пляшечці була сильнодіюча отрута. І тільки завдяки вірному псу граф залишився живий.

Адам закрив очі руками. Плечі його тряслися.

— Мені сказали, що ця отрута не вб’є вас… — простогнав він крізь ридання.

— Уся біда в тому, що хтось, використовуючи твою любов до батьківщини, вклав у твою голову цей акт відплати. І ось ти, зовсім не знаючи, хто я такий, не знаючи мого ставлення до розділу Польщі, зібрався стати катом. Я не бажаю виправдовуватися перед тобою і розповідати, що для мене значить моя батьківщина. Ти не гідний цього. Можу лише сказати, що я — патріот значно більшою мірою, ніж ти. Я не губитиму твою юну душу, бо, глянувши на тебе, зрозумів, що ти щиро любиш нашу країну і зможеш у майбутньому принести їй користь. Якщо ти здатен думати, прошу тебе про одне: розберися в тому, що сталося з нашою країною сам, не поспішаючи, без чиїхось підказок. А років через десять приїжджай до мене, і якщо ми ще будемо живі, розкажеш про свої висновки. Ні, це не великодушність, просто один співвітчизник рятує іншого в ім’я майбутнього. А тепер у твоїх інтересах і у ваших, мадам, покинути Гамбург як можна швидше.

Отже, на початку листопада Варшаву зайняли російські війська. Незабаром король Станіслав Август покинув країну, і фактично в січні 1795 року Річ Посполита зникла з карти Європи.

Навесні цього року граф Потоцький вирішив визначити свою подальшу долю. Як не дивно, його вабила далека Північна Америка з її новизною, надіями, незайманою природою і незліченними багатствами. Півтора роки він по крихтах збирав відомості про далеку країну від купців, що прибували з-за океану, і простих моряків, які розповідали часом небилиці, з газет і журналів. Його і Софію не лякали випробування і труднощі, що могли чекати на них у тому майбутньому житті. Вони були разом, і це додавало їм сил.

— Графине, — запитав якось Станіслав жартівливо, — як ви ставитеся до того, що я поселю вас в Америці в курені або дерев’яній халупі, а може, і в печері? Ми сіятимемо пшеницю, розведемо кіз. Ви їх доїтимете, а я — продаватиму молоко. Я полюватиму на хом’яків, жаб і змій, а ви — варитимете мені зміїний супчик?

— Сподіваюся, зміїний не від того, що варитиме його тобі змія? — підтримала його веселий настрій Софія.

— Як знати, — задумливо мовив граф, — у індіанців зустрічаються різні клички, і можливо, я стану яким-небудь Соколиним Оком, а ти — Мудрою Змією.

— Ти приноситимеш мені з полювання пір’я, шматочки шкур диких тварин, різнобарвні камінчики, а я зроблю собі шикарне індіанське вбрання з намистом, у волосся вплету пір’я, а обличчя розмалюю фарбами.

— Ну от, як завжди все закінчилося вбранням, — засміявся Станіслав.

— Але ж я повинна бути найкращою у племені! Інакше ризикую бути з’їденою своїми суперницями.

Старші сини графа Станіслава не тільки підтримували переїзд, але, схоже, для хлопчиків це стало мрією їхнього життя. Принаймні, такий висновок зробив граф із листування з ними. Вирушати до Америки з порожніми кишенями було б нерозумно, тому граф Станіслав запропонував Жозефіні продати частину земель, а решту залишити собі. Але відповідь Жозефіни перевернула все з ніг на голову. Жозефіна розуміла, що якщо Станіслав з синами переселяться за океан, вона втратить їх хай не назавжди, але дуже надовго. Та й інші діти будуть відірвані від батька. І з двох бід вона вибрала меншу. Коли Станіслав їхав до Гамбурга зі своєю грекинею, у неї ще жевріла надія, що їхній швидкоплинний роман скоро закінчиться. Тепер вона розуміла, що помилилася. А якщо чоловіка повернути вже не можна, потрібно, щоб діти не постраждали. Це ж станеться тільки в тому випадку, якщо Станіслав повернеться до Тульчина, нехай і з ненависною їй жінкою. Звичайно, всього цього графиня Жозефіна не написала. Вона повідомила, що, незважаючи на всі й старання, їхні маєтки приносять усе менше доходу. Підлі управляючі, схоже, обманюють її. Тому вона прийняла рішення переїхати до свого маєтку в Петербурзі і назавжди поселитися в столиці. Графа Станіслава вона просить повернутися до Тульчина і взяти кермо управління у свої руки. Заважати йому в особистому житті вона не збирається. І хоча Жозефіна нічого не писала про розлучення, це вже був крок назустріч.

Одночасно графиня Жозефіна написала листа імператриці Катерині, і незабаром граф Станіслав отримав звістку від Зубова. Фаворит писав, що Катерина, як і раніше, дуже поважає графа й генерала Потоцького, запрошує його особисто до Петербурга для вирішення деяких питань і зацікавлена в його поверненні до України. Казна цього року отримала менше прибутку від земель Потоцьких, і це дуже пригнічує монархиню.

Софія побачила, як загорілися очі Станіслава після отримання цих листів. І вони негайно вирішили, що на таких умовах повернення до України — найкращий варіант.

Граф Станіслав призначив від’їзд спочатку на травень, потім переніс його ще на місяць. Крім продажу будинку, він постійно спілкувався в порту з купцями, шукав собі союзників для торговельних угод, укладав якісь договори, цікавився рухом різних товарів, дізнавався, чи приходять сюди кораблі з Херсона і кримських портів. Як він пояснював Софії, включив на повну потужність свій гнучкий і розважливий розум, бо кожен новий день, проведений у цьому портовому місті, в подальшому може призвести до збільшення їхніх доходів, до їхнього процвітання.

Двічі чи тричі графиня Софія відвідала з графом Станіславом порт. Вона з цікавістю спостерігала, а іноді навіть дивувалася, як Станіславові вдавалося так добре орієнтуватися у місцевих справах, в усіх тонкощах і при цьому швидко приймати рішення.

Софії переїзд давав надію, що вона, нарешті, стане дружиною Станіслава, та й сам граф дуже бажав цього. До Тульчина вони вирішили повертатися нарізно: граф морем вирушає до Петербурга і вирішує там усі свої питання, а Софія з дітьми і всією прислугою сухопутним шляхом прямує до Львова, де її очікуватиме адвокат графа де Вітте, щоб довести до кінця шлюборозлучний процес (про це граф Йозеф написав Софії).

До Любека вони дісталися разом, звідти повинен був вирушати корабель до Петербурга. Море злегка штормило, і це дуже непокоїло Софію. Вони обнялися у прощальному поцілунку.

— Мені без тебе буде дуже самотньо, — мовила Софія, і на очах у неї з’явилися сльози. — Я сумуватиму.

— Через два, максимум через три місяці ми знову з’єднаємося і заживемо щасливо.

Графиня Софія ще довго стояла на причалі, проводжаючи поглядом корабель. Після двох років, проведених разом, доля ненадовго розлучала їх. Вони ще не знали, що мине не два-три місяці, а більш ніж півроку до їхньої наступної зустрічі, і що єдиною втіхою, єдиним засобом спілкування на цей час стануть листи…