Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 3. Обручка

За п’ять років до описаних вище подій, в один із квітневих днів 1770 року в розкішному палаці в Кристинополі вісімнадцятирічний український граф Станіслав Потоцький сперечався зі своїм батьком Францем Селезієм.

— Батьку, Європа вже поступово відмовляється від панщини. Як ти не можеш зрозуміти, що відносини «господар — наймит» відживають вік? Так, на якомусь етапі вони приносили свої плоди, але зараз застаріли. Це стосується всього: і землеробства, і скотарства, й інших напрямків діяльності у сільському житті.

— І що ж ти пропонуєш, сину мій дорогий?

— Пропоную поступово перейти від панщини до оброку, а потім і до оплати праці.

Суперечка розгорялася.

— Свободу селянам! — несподівано закричав із далекого закутку карлик Ян, улюбленець матері Станіслава Анни Ельжбети.

Батько зручніше влаштувався у кріслі, якийсь час помовчав, збираючись із думками.

— Ну, поміркуймо, — не вгамовувався Станіслав. — Останнім часом доходи знизилися? Так?

— Так, так. Сім’я зростає — зростають і витрати.

— І ти пішов найлегшим шляхом: увів два нових податки — димні і пасічні. Але ж селяни і так уже стогнуть від інших податків. Та ще й панщина!

— Старий я вже для твоїх нововведень, — відповів батько, — до того ж від добра добра не шукають. Ось одружишся, дам тобі кілька сіл під Тульчином, там і випробуєш свої ідеї.

— До речі, у травні на твій день народження приїдуть Мнішеки, — в розмову вступила мати Станіслава. — Зверни увагу на Жозефіну. Дуже вихована, освічена дівчина. Вона склала б тобі добру пару.

— Мамо, припини. Мені ще рано одружуватися. Свобода понад усе.

Мати зітхнула і нічого не відповіла. Зате карлик заходився танцювати біля Станіслава, наспівуючи веселу пісеньку про те, як молода дівчина обдурила простодушного хлопця.

Сімдесятирічний батько поглянув на сина й усміхнувся. Він дуже любив його, і не тільки тому, що Станіслав був єдиним хлопцем серед п’ятьох дітей і що бачив у ньому опору в майбутньому. Графу Францу подобалися натиск, сміливість думок сина, хоча він і не завжди їх підтримував. Батько дуже любив свого сина просто тому, що це був його син.

«Може бути, я справді вже старий і відстав у економічних питаннях, — думав Потоцький-старший, — хоча енергії у мене ще достатньо. І досяг я багато чого».

І справді, Франц Селезій був одним із найбагатших людей Європи. Воєвода Київський мав річний дохід у три мільйони злотих, його володіння (а потрібно відзначити, що вони були тільки в Україні) включали 170 міст, кілька сотень сіл; на графа працювали понад 400 тисяч підданих. Батько Станіслава прожив усе своє життя в Україні, був закоханий у цей край і вважав себе більше українцем, аніж поляком. Сучасники так його й називали: «український корольок». Короля Польщі Станіслава Августа він недолюблював, вважав його занадто м’яким, навіть безвільним. Відчував себе незалежним, бо, на відміну від багатьох дворян, не випрошував для себе пільг і грошей, а всього добивався сам. Король це розумів і побоювався Потоцького.

А титулів і регалій у Франца Селезія вистачало: воєвода Київський і Волинський, кравчий великий коронний, ротмістр гусарської хоругви, полковник військ коронних, староста бєльський, сокальський, гайсинський, Звенигородський, рибницький, панський і яблоновський, тенутаріуш у Мунтаві, Фурманівці, Пшевроті, Опалині, Реклінці, Серебряніні, Клусові і Стельменці, писар коронний, кавалер Ордена Білого Орла. Власник Кристинополя, Китайгорода, Тартакова, Умані, Брацлава, Могильова, Вишгорода, Виткова, Браїлова, Хоросткова, Стоянова, Косова…

Щоб підкреслити свою незалежність, Потоцькі утримували навіть невелику гвардію з двох тисяч уманських козаків. Третя частина цього війська, періодично міняючись, охороняла родову столицю графів Кристинопіль, розташований неподалік Львова. Це мальовниче місце для будівництва міста і палацу обрав батько Франца Селезія, причому для захисту від нападників використовував природні водні перешкоди — річки Західний Буг і Солокія. А яка ж столиця без королівського палацу!

Потоцький-старший пригадав, як майже двадцять років тому запросив відомого італійського зодчого Пера Ріко де Тірреджеллі і доручив йому перевершити резиденцію короля у Вілянові під Варшавою і за масштабами, і за красою. І коли Тірреджеллі приніс креслення та ескізи палацу, Франц Селезій був у захваті.

— Графе, — пояснював йому майстер, — в архітектурному задумі палацу я спробував поєднати два стилі: бароко, який уже згасає, і новий — класицизм (він зараз завойовує Європу).

Франц Селезій не дуже розбирався у стилях, але ідеї Тірреджеллі йому дуже сподобалися.

Архітектор, здавалося, передбачив усе. Щоб задовольнити пристрасть господаря до військового порядку, палацовий комплекс був спланований у вигляді замкнутого шестикутника. Таким чином, будова зберегла у собі елементи замку. З метою посилити це враження Тірреджеллі залишив кілька водних перешкод і земляних укріплень від старого замку далеко від палацу в якості сторожових веж. Перед палацовим комплексом, а також праворуч і ліворуч від нього розташувалися готель для менш знатних гостей, які приїжджали до Потоцьких у різних справах, а ще оранжереї, конюшня, каретна, кухня та службові приміщення. Для почесних гостей та господарів у передньому в’їзному комплексі зодчий спланував, а потім і звів, не просто ворота, а широку браму з вежею, прикрашену геральдичним ліпленням і годинниками. Передній і бокові корпуси були одноповерховими, а коли гості потрапляли всередину палацового ансамблю, перед їхніми поглядами поставав чудовий двоповерховий центральний корпус із колонами, балконами і великим гербом Потоцьких із Пилявою (семикінцевим хрестом) нагорі. Тут були всі необхідні приміщення — від бальних зал до спалень, від безлічі туалетів до віталень із камінами. А ще: італійський салон, китайський кабінет, кімната для гімнастики, бібліотеки, французька кухня та кондитерська, кабінет латинської мови, кімната для куріння та… Одним словом, палац став справжнім витвором мистецтва, предметом захоплення одних і заздрості інших.

За палацом був розбитий не менш дивовижний парк. Архітектор розділив його на три частини. По лінії центру палацу був великий канал із двома басейнами, «нанизаними» на його центральну вісь. Канал через голландський шлюз з’єднувався з Бугом, який ніс свої води в нескінченну далечінь. Парк простягався зі східного боку палацу, і сонце, що сходило, відбиваючись у воді великого каналу, сповіщало, про настання нового дня. Праворуч від каналу був виритий великий басейн із водними каскадами і фонтаном, який назвали «Обитель Нептуна». Він з’єднувався з річкою Солокією, яка і живила водні споруди парку. Саме тут органічна природа Солокії переходила в рукотворний парк, щоб потім у кінці каналу знову повернутися у своє єство — влитися у води Бугу. Зліва від центрального каналу були два басейни: квадратний з витонченим голландським павільйоном і напівовальний «Басейн Марса», береги якого були засаджені подвійними рядами каштанів. Декоративні партери з клумбами і фонтанами, зелені стіни-боскети з підстрижених дерев і кущів, тунелі-альтанки берсо з рослин, що вкривали у своїй тіні від сонячної спеки; численні скульптури, липова і каштанові алеї, строкаті килими з квітів і трави створювали дивовижну композицію парку. А басейни, як дзеркала, з різних точок відбивали цю красу. Всі вони з’єднувалися один з одним, і вечорами гості могли покататися на човнах і гондолах, перепливаючи з басейну в басейн під ажурними містками.

Звичайно, грошей довелося вкласти чимало, але Франц був умілим господарем, жорстким, а іноді (якщо того вимагали обставини) і жорстоким, навіть деспотичним — як зі своїми підданими, так і з іншими поміщиками, сміливо відбираючи у тих за борги землі.

Поряд із палацом красувався величний Бернардинський монастир із костелом Святого Духа та Василіанський монастир із церквою Св. Юра.

Комплекс будівель мав і свою таємницю. Коли Станіслав був ще хлопчиськом, а будівництво перебувало в розпалі, юний граф із хлопцями проникли в підвал палацу і виявили там підземні ходи. Хоча страх опанував усіма, цікавість усе ж таки взяла гору. З саморобними смолоскипами юні дослідники пустилися у подорож і незабаром зробили відкриття: палац і обидва монастирі пов’язані між собою під землею. Був іще один підземний хід, який хлопчаки так і не змогли пройти. Він вів у бік Західного Бугу і спускався на глибину, під річку. Коли стало важко дихати, хлопці змушені були повернутися, але для себе вирішили, що підземний хід під річкою виходить на поверхню десь у лісі.

Станіслав легко скочив на коня і разом зі своїм гувернером Каролем Сераковським попрямував у далекі маєтки батька з інспекцією.

Саме час представити нашого героя.

Статурний від природи, він привертав увагу ще й інтелектом. Високий лоб, що свідчив про його неабиякий розум, вольове підборіддя, темне кучеряве волосся і карі очі зводили з розуму дівчат у Відні. Університет цього міста він закінчив легко і невимушено, а от дівчатам уваги майже не приділяв. Щоправда, кілька недовгих романів йому довелося все-таки пережити, але не більше. Юриспруденція, економіка та історія — основні предмети віденської пристрасті Потоцького. А ще — книги. Тисячі книг, які вдалося прочитати, проковтнути, переглянути. Більшу частину грошей, що надсилав йому батько, Станіслав витрачав на книги, які купував у книжкових крамницях. Якщо потрібних книжок не було у Відні, він замовляв їх у Берліні, Парижі, Мадриді. При цьому вивчив майже всі основні європейські мови: німецьку, іспанську, французьку, італійську та англійську. Всі книги він відсилав до палацу батька. Читаючи видання з мистецтва та культури, хлопець захопився міфами Стародавньої Греції. Настільки, що почав збирати античні монети і картини. Батько, хоч і бурчав на сина, що сила-силенна грошей іде на його придбання, в душі був задоволений.

Потоцький-молодший охоче повертався на канікули до рідного дому, від якого віяло теплом і затишком.

Станіслав і Кароль спустилися в яр, перебралися по мосту через невелику річку і, не доїжджаючи до селища Сушно, за крутим поворотом побачили великий будинок.

— Чий це маєток? — поцікавився Потоцький.

— Графа Коморовського.

— Батько розповідав мені про нього. По-моєму, він генерал-ад’ютант. Нумо заїдьмо в гості, познайомимося.

Через арку вони в’їхали у великий двір, далі по алеї минули величезну клумбу й опинилися біля головного входу. Будинок, хоча і не такий великий, як палац Потоцьких, усе ж виглядав досить солідно.

Несподівано з дверей із гучним сміхом вибігли, точніше, випурхнули дві миловидні дівчини. Старша глянула на Станіслава, витримала його погляд і весело помчала далі. На мить юнак просто остовпів від її погляду. У дверях гостей зустрів слуга.

— Як накажете доповісти? — запитав він у юнаків.

— Граф Станіслав Потоцький і маршалок Кароль Сераковський.

Слуга пішов, і буквально через кілька хвилин до гостей вийшов усміхнений граф Коморовський.

— Добрий день, панове! — зі щирою радістю господар простягнув руку для привітання.

У великій залі, куди провів їх граф Якуб, у каміні яскраво палав вогонь. І хоча на вулиці було вже досить тепло, в палаці ще відчувалася прохолода.

Господар посадив гостей у крісла біля каміна. Відчуття тепла і домашнього затишку сприяло спокійній, невимушеній бесіді.

— Графиня зараз спуститься до нас, — повідомив граф.

Якубу Коморовському було близько сорока п’яти років, він був одружений на Антоніні Бриджитті Павловській, у них були дві дочки — Христина Гертруда і Кордуля. Хазяїн маєтку володів кількома селами неподалік від Львова і мав звання генерал-ад’ютанта.

Він вважався людиною дотепною, трохи метушливою, був чудовим сім’янином, із дівчатками поводився, скоріше, як зі статс-дамами, ніж із дочками. Гертруда і Кордуля прийняли його гру і ставилися до батька з великою повагою.

Як людина безсумнівно багато обдарована, Якуб був злегка ледачий і, не дуже розбираючись в економіці, ведення господарства повністю довірив своєму керуючому. Річний дохід Коморовського становив тридцять тисяч злотих на рік. Цих грошей вистачало на утримання сім’ї, прислуги, підтримання будинку і господарства, але для розвитку справи очевидно було замало. Потрібно відзначити, що якби граф більше займався господарськими справами і паперами, дохід був би втричі вищим. Але до життя він ставився швидше як до гри в якості стороннього спостерігача, до того ж невиправного романтика.

Тут двері відчинилися, і назустріч гостям, посміхаючись і простягнувши обидві руки для привітання, вийшла графиня, господиня палацу.

— Ви знаєте, ми тут, у глибинці, майже лісові жителі, тому в нас усе просто і без зайвих церемоній. Ви нічого не маєте проти? — запитала жінка у молодого чоловіка.

Граф Станіслав вклонився.

Пані Бриджитта, брюнетка середнього зросту, ще досить струнка і не позбавлена жіночої привабливості, була одягнена в темно-зелену сукню до підлоги. Вона сіла в невисоке крісло. Зав’язалася легка, невимушена розмова.

У залі, де вони сиділи, було шість вікон, три з яких виходили на річку і ліс за палацом, із трьох інших було видно алею. В оздобленні будинку помітно відчувалася жіноча рука.

— Ви пообідаєте з нами? — запитала господиня.

— Залюбки, — відповів молодий граф.

У цей момент до зали забігли вже знайомі дві дівчини з невеликими букетами весняних квітів у руках. Одній із них було років сімнадцять, іншій — чотирнадцять.

— Дозвольте представити: мої доньки — Гертруда і Кордуля, — усміхнувся граф Коморовський.

Після того як Станіслава Потоцького представили сестрам, обидві подали руки для привітання і всілися в кутку зали, розбираючи квіти.

Станіслав уважно подивився на старшу, Гертруду. Темна сукня підкреслювала її гарну фігурку, а легкий рум’янець на щоках свідчив про сором’язливість дівчини. Вона просто світилася життєрадісністю, весняною свіжістю, невловимою привабливістю. Молодша сестра була в тому віці, коли говорять, що з бутона ось-ось розпуститься чарівна квітка.

У залу ввійшов слуга і доповів:

— Їсти подано.

Усі неспішно перейшли до їдальні.

Станіслава посадили між сестрами. Він доглядав за дівчатами, підливаючи їм у келихи мадеру.

Після супу подали смаженого гусака із хрусткою скоринкою, шато-лафіт, десерт і фрукти.

Наприкінці, в очікуванні кави, всі знову перейшли до зали.

Станіслав і Гертруда відразу розговорилися — все сталося якось само собою. Здавалося, що вони знають одне одного вже багато років. Теплий прийом, влаштований Потоцькому, сприяв їхньому приємному спілкуванню. Тільки в молодості можливо таке: ВОНА вражає його своєю грацією, якимись особливими жіночими чарами, даними їй від природи, ВІН же намагається звільнитися від хлоп’ячої скутості, показати витонченість своєї дотепності. Без зайвих слів молоді люди вгадують думки і почуття одне одного. Це було кохання з першого погляду.

Приїхавши додому, Станіслав замкнувся у себе в кімнаті. Він був помітно збуджений. Щось перевернулося в ньому, він зрозумів, що вступив у новий етап життя, ще невідомий йому, солодкий і приємний.

Коли покликали до вечері, юнак відмовився. Йому необхідно було побути на самоті, покопирсатися у найпотаємніших куточках своєї душі, посмакувати миттєвості, які подарувала йому сьогодні доля. Справді, як можна проміняти такі миті на набивання шлунку? Він то сидів у кріслі з безглуздою усмішкою, то раптом схоплювався і бігав по кімнаті, щось насвистуючи.

Раптом юнака осяяло: він підбіг до письмового столу, взяв перо, папір і почав писати. Йому необхідно було поговорити з Гертрудою, і найкраще, що він міг вигадати, — написати їй.

«Дорога мадемуазель Гертрудо!

Пише Вам невідомий Вам привид. Я зовсім недавно оселився у Вашому палаці. Мені подобається після опівночі проникати у Вашу спальню і милуватися Вашим обличчям. Особливо Ви прекрасні в ніч повного місяця. Жовто-блакитне світло від місяця крізь листя клену надає Вашому волоссю сріблястого відтінку, а шкіру обличчя робить оксамитовою. Я обожнюю цю спальню, у якій пахне парфумами.

Коли-небудь уночі в повний місяць я виведу Вас із палацу і покажу всі принади парку з його нічними химерними тінями, познайомлю з іншими добрими привидами, навчу розуміти мову дерев. Ви побачите, як прозорі русалки танцюють на поверхні озера, відчуєте, як приємно зігріває місяць.

Так, я забув Вам сказати, що я — добрий привид.

А тепер мені хочеться трішечки провістити Вашу долю. Вас чекає велике кохання, яке Ви скоро зустрінете. Ви зі своїм обранцем покохаєте одне одного, створите чудову сім’ю, де пануватимуть дружба, довіра і спокій. Велику радість принесуть діти, а от скільки їх буде, я поки не розкажу.

Маю честь бути Вашим покірним слугою.

Добрий привид».

Коли Гертруда отримала листа і прочитала його, усмішка не сходила з її вуст. Навіть мати, що сиділа поруч, поцікавилася, від кого такий веселий лист. Але дівчина таємницю привида не видала і негайно вирушила писати відповідь.

«Милий привиде! Я ще жодного разу в житті не отримувала таких листів. Але останнім часом мені сняться такі гарні сни, що я відразу зрозуміла: сталося щось прекрасне. Я мрію про таке життя, яке ти мені передбачив. Тепер я з нетерпінням чекатиму прогулянок під місяцем.

Гертруда.

P. S. Тільки прошу тебе не надто захоплюватися русалками».

Потім було ще дуже багато листів. Були листи «з майбутнього», де вони уявляли себе через 10,20,40 років. При цьому з особливим трепетом «згадували» дні своєї юності. Були жартівливі послання з Австралії, Америки… Бували дні, коли вони могли написати кілька листів підряд на різні теми, бували тижні затишшя. При цьому ні Станіслав, ані Гертруда ніколи їх не обговорювали і навіть не згадували при особистих зустрічах. Це була їхня таємниця. Вони писали від імені дідусів-бабусь, суворого судового пристава, відважного моряка, що потрапив на безлюдний острів, або заблудлої повії… Вони грали і були щасливі від романтичності й дотепності одне одного.

У Гертруди листи були більш літературними, написані гарним почерком. Станіслав же, як і багато чоловіків, ігнорував розділові знаки, але це анітрохи не бентежило дівчину — настільки щирими вони їй здавалися.

І ось сьогодні у них перше побачення. Граф Станіслав під'їхав до головного входу, і буквально через пару хвилин до нього в амазонці вийшла Гертруда. Потоцький як галантний кавалер підсадив дівчину, потім сам ефектно скочив на коня, і молоді люди відправилися на прогулянку.

Був теплий сонячний квітневий день. Заїхавши в молодий листяний ліс, вони опинилися в яру із крутими схилами. Дно вистилав товстий квітчастий килим із торішнього листя. Ноги коней тонули в цьому килимі, старі повалені дерева перетворилися майже в потерть і, коли коні наступали на них, ті ламалися і кришилися. Поруч дзюрчав невеликий струмок. Огинаючи природні перешкоди, він звивався, неначе змія. Коні наших мандрівників легко подолали цю перешкоду і вибралися з яру. Нагорі на них очікувало цікаве видовище: земля в лісі зяяла темними плямами, дерен був перевернутий, начебто тут і там хтось шукав скарб.

— Що тут відбувалося? — здивовано запитала дівчина.

— Схоже, попрацювали дикі кабани, — усміхаючись, відповів Станіслав. — Але не бійся, це було не сьогодні.

Вона засміялася.

Аромат весни відчувався в усьому: в набряклих бруньках, у «сльозах» стовбурів, наповнених соком, який, здавалося, блукав усередині, готовий виплеснутися назовні, в ніжно-зеленій травичці, що несміливо пробивалася з-під землі. Світ у черговий раз відроджувався. І від цього Станіславу і Гертруді було особливо радісно, легко і бентежно на душі.

Попереду серед дерев вони побачили прогалину і спрямували коней туди. Це виявилася велика галявина. Потоцький спішився, подав Гертруді руку й допоміг їй спуститися на землю. Залишивши коней, вони пішли поруч. Зав’язалася невимушена жартівлива розмова двох щасливих молодих людей, яким було все одно, куди йти, про що говорити. Перебиваючи одне одного, вони захоплювалися тим, який сьогодні чудовий день, і не таке, як завжди, блакитне небо. Оcь хмарка — схожа на пір’їнку, яку пестить теплий вітерець. А обличчя ніжно лоскочуть сонячні промені. Ними опанувало тихе, бездумне блаженство, властиве закоханим.

Несподівано, широко розправивши крила, над ними проплив лелека. Вони засміялися. Юний граф метнувся в кущі й вийшов звідти з букетиком перших конвалій. Ставши на одне коліно, він подарував квіти своїй дамі. Гертруда піднесла конвалії до обличчя, вдихаючи їх аромат. Станіслав несподівано обійняв її і поцілував у щоку. Ніжний запах її волосся і квітів приємно обдав його.

Юнак глянув на Гертруду і побачив перед собою її величезні бездонні очі, повні щастя. Раптом у них промайнула якась лукавинка. Дівчина засміялася, вирвалася з обіймів, стрімко стрибнула в сідло і галопом помчала геть.

— Обережно, Гертрудо! — крикнув Станіслав, але супутниці вже не було і сліду. — Оце так? Зараз я тебе наздожену!

— Не наздоженеш! — почув він у відповідь.

Граф скочив на коня, і погоня почалася. Як не намагалася Гертруда відірватися, її супутник був більш справним вершником. Але і йому довелося докласти чимало зусиль, перш ніж наздогнати дівчину.

Перед ними стояла стара хатинка, із труби вився білий димок.

— Що це? — здивувався Станіслав.

— Зараз дізнаєшся! — весело відповіла Гертруда.

— Схоже на будиночок відьми.

— Не зовсім так, але близько до істини.

І справді, з будинку вийшла згорблена суха бабуся, тримаючи в руках якусь траву.

— Здрастуйте, бабо Настусю! — прокричала їй Гертруда. — Ми зі Станіславом гуляли неподалік і вирішили до вас заглянути.

— Заходьте, діти дорогі.

Незважаючи на свою зовнішню непоказність, усередині будиночок був досить затишний. Тільки великий чорний кіт із зеленими очима та безліч трав і різнокольорових пляшечок на полиці говорили про те, що наші герої потрапили до оселі чаклунки.

— Хочете чаю, діти мої? — радо запропонувала господиня.

— Залюбки, бабо Настусю, ми здорово зголодніли, — штовхнула в бік Станіслава Гертруда.

— Так-так, — підтвердив молодий Потоцький і несподівано навіть для себе додав: — А ще ми хочемо, щоб ви нам поворожили і провістили нашу долю.

— Добре, Станіславе, але спочатку чай.

Коли гості напилися чаю зі свіжими булочками і медом, ворожка взяла чан з якимись травами і стала уважно вдивлятися в зілля. При цьому вона щось шепотіла, помішуючи вариво великою дерев’яною ложкою і додаючи в нього якийсь порошок.

Через якийсь час вона підняла голову:

— Ваше майбутнє дуже неясне. Тримайтеся одне одного, тільки в цьому ваше спасіння.

Відвела у бік очі і вийшла.

Злегка розгублені Станіслав і Гертруда тихенько покинули будиночок чаклунки.

Минуло кілька днів після тої прогулянки, і Станіслав зрозумів, що знову і знову хоче бачити Гертруду. Юнак наполегливо намагався розібратися, що ж так вабило його до неї. І чим більше про це розмірковував, тим більш незрозумілою здавалася сила, що тягнула його до Гертруди. Молодий граф був просто зачарований. Усе в ній здавалося прекрасним: і усмішка, й обличчя, і голос, і струнка постать. Живий блиск очей і гострий розум поєднувалися в ній з чимось домашнім, беззахисним. Станіславу раптом захотілося стати її захисником, її вірним лицарем, для якого та, у свою чергу, буде надійним другом на все життя. Юнаку вона видавалася незвичайною, романтичною, привабливою, вишуканою нарешті. Йому було легко з нею і жартувати, і балагурити, і ділитися своїми потаємними думками. Вона сприймала його таким, який він є. І він не ображався, навіть коли Гертруда над ним кепкувала.

Зрозуміло, що, як і всі закохані, він ідеалізував її, але це було властиво його віку — безтурботному, прекрасному, коли здається, що все життя попереду. Напевно, в цей період життя людина приречена на безліч помилок, тому що, як не намагається старше покоління попередити, застерегти, на те вона й молодість, щоб робити свої помилки, пройти свій шлях, інакше люди вже в дитинстві були б у душі глибокими старими. І це чудово!

Станіславу захотілося поділитися з кимось своєю радістю. Але з ким? Із батьком чи з матір’ю? Ні. Він їх дуже любив, але довірити свої найпотаємніші думки не міг. Із сестрою Пелагеєю? Молодий граф знайшов сестру в ії кімнаті. Пелагея сиділа біля вікна, на колінах лежала книга, але по її погляду Станіслав зрозумів, що думки дівчини далеко-далеко. Юнак тихенько зачинив за собою двері. Із сестрою у нього прекрасні стосунки, вони близькі одне одному за духом і складом розуму, але і їй він поки не може довірити свою таємницю.

Станіслав пройшов по коридорах палацу, вийшов у парк і став безцільно блукати по його алеях.

Сьомого травня у палаці Потоцьких було жваво. З ранку, а точніше ще з учорашнього вечора, до палацу почали прибувати екіпажі з гостями. Готувалося велике свято. Крім дев'ятнадцятиріччя Станіслава, відзначалося закінчення навчання старшого з дітей. Увечері прибули далекі гості: Мнішеки, кузени Ігнацій та Станіслав Костка Потоцькі, Чарторийські. Решта приїхала вранці.

Станіслав радо зустрічав гостей у вестибюлі, приймав вітання і подарунки. І весь час поглядав на карлика Яна (той повинен був подати знак, коли у вхідні ворота в’їдуть Кемеровські — Гертруда і Кордуля). Поряд із молодим Потоцьким невідступно перебувала Жозефіна Мнішек. Вона допомагала імениннику за вказівкою його матері Анни і поводила себе, як і передбачалося, як наречена Станіслава. Юнака її присутність бентежила, проте він не став руйнувати ілюзії матері і Жозефіни, вирішивши про себе, що з часом усе стане на свої місця.

Але ось Ян подав йому знак, і іменинник із полегшенням вийшов зустрічати Коморовських. Коли карета зупинилася біля ґанку і з’явилися радісні обличчя сестер, Потоцького охопило таке хвилювання, якого дотепер він ніколи не відчував. Дівчата випурхнули з карети, молодий граф подав їм руки для привітання і з усмішкою провів до палацу. Зайнятий гостями, він не помітив, який колючий погляд метнула на сестер Жозефіна. Але юнакові до неї зараз не було ніякого діла — він повністю перебував у полоні Гертруди. Провівши дівчат у відведену для них кімнату, Станіслав попросив їх не затримуватися, бо скоро почнеться вистава, де головну роль гратиме він сам.

У призначений час гості зібралися в приміщенні невеликого, але затишного палацового театру. Розпочалося дійство. У першому відділенні показали комедію «Освіта на чужині». Головний герой, мужній лицар (його грав сам іменинник), долав усі перешкоди на своєму шляху і бився з ворогами, ролі яких виконували карлики. Після перемоги над підручниками несподівано з тилу на героя напали Лінь, Розваги та Задоволення. Коли й ці перепони були подолані, навалилися Втома і Безсоння. Періодично в кутку сцени з’являлися Франц Селезій і Анна Ельжбета: Потоцький-старший тремтячими руками під натиском дружини виписував черговий вексель для оплати навчання сина. І ось коли, здавалося б, перемога була близька, Станіслава атакували найстрашніші вороги навчання — миловидні дівчата. Їх роль виконували фрейліни Анни. Напівроздягнені, вони доклали чимало зусиль, щоб відволікти студента від навчання, але молодий чоловік і тут виявився на висоті. І ось головна мета досягнута — диплом отриманий. Вистава вдалася на славу. Глядачі не раз переривали її гучним сміхом та оплесками.

Поки Станіслав переодягався, гостей розважали карлики і придворні актори.

До святкового обіду ще залишався час, і винуватець торжества, зібравши навколо себе молодь, вирішив показати їм палац і парк. І хоча більшість гостей бували тут уже не раз, графу насамперед хотілося це зробити для Гертруди.

Почав він із бібліотеки над вестибюлем. Тисячі томів (багато книг і рукописів були рідкісними) були гордістю Потоцьких. У салоні, прикрашеному картинами, Станіслав звернув увагу гостей на полотна «Мадонна зі святим Іоанном Хрестителем» Рафаеля, «Портрет лицаря» Тиціана, «Портрет дружини» Ван-Дейка. Пройшовши велику бальну залу, Потоцький вивів гостей у парк. Молода зелень тільки-но з’являлася на деревах.

— Напевно, ви звернули увагу на велику кількість карликів у нашому маєтку? — звернувся Станіслав до гостей. — У моєї маман дві пристрасті: карлики, яких вона виписує звідки тільки можна, і молоденькі фрейліни. До останніх вона надто сувора і частенько їх жорстоко карає. Через це у моїх сестер із матір’ю часто трапляються сварки.

Минувши терасу з клумбами і двома фонтанами, Потоцький повів гостей до прямокутного ставка. Над дзеркальною поверхнею ставу височів великий павільйон із куполом.

Станіслав запропонував гостям перепочити у кріслах біля павільйону, і негайно офіціанти-карлики почали пропонувати прохолодні напої і каву. Поки гості відпочивали, іменинник повів Гертруду в грот під басейном. Центр стелі грота вінчало товсте скло, через яке, заломлюючись крізь товщу води, пробивалося світло.

— Тут можна перебувати годинами, спостерігаючи за рибками, що плавають у ставку. У літню спеку і в зимовий холод тут майже однакова температура повітря, — пояснював юнак.

Гертруда уважно слухала, а Станіслав не зводив з неї очей. Коли закохані вийшли з грота, молодий граф почав розповідати гостям про пристрій водної системи парку; шлюзи, про водонапірну машину, яка забезпечувала водні споруди водою з річки Солокії. Пройшовши весь належний їй шлях, вода знову поверталася в річку.

— Пропоную вирушити далі, вглиб парку, — мовив далі Потоцький.

Цього разу не всі гості пішли за ним, деякі залишилися біля ставка.

Пройшовши повз водні каскади і водоспади, гості знов ойкнули від подиву. Інший ставок, цього разу овальний, постав перед їхніми очима, і павільйон у класичному стилі несподівано виріс перед ними. І справді, в порівнянні з першим павільйоном, виконаним у стилі рококо, що розчинився в нескінченних стеблинах, химерних вигинах ліній, гірляндах казкових квітів, другий був надто строгої форми, хоч і не позбавлений вишуканості і легкості.

— Цю частину парку ми називаємо «Обитель Нептуна», — пояснив Станіслав.

Біля павільйону розташувався невеликий оркестр із дванадцяти чоловік. Усі музиканти були в камзолах, розшитих золотом, білих панчохах і напудрених перуках із косичкою. Легка лірична музика гармоніювала і з настроєм гостей, і з оточуючою природою.

— Як у вас тут гарно! — із захопленням вимовила Гертруда.

— Правда, вам подобається? Я теж люблю свій будинок, — усміхнувся Потоцький.

Він м’яко взяв Гертруду під руку і зробив спробу усамітнитися на боковій алеї.

— Графе, куди ж ви? — почув він голос Жозефіни Мнішек. Не знаючи, як зупинити Потоцького, вона запитала перше, що спало на думку: — Розкажіть-но, яку музику виконують ваші музиканти?

Як не прикро було юнакові повертатися, статус господаря зобов’язував приділяти увагу всім гостям.

— Залюбки, графине, — чемно відповів Станіслав Жозефіні. — У репертуарі наших музикантів твори Скарлатті, Гайдна, Саммартіні, Перголезі, Глюка. Так, Йозефе? — звернувся він до капельмейстера.

— Абсолютно правильно, пане графе, — відповів той і вклонився. — Можна до вашого списку додати Стаміца і Генделя.

— І це ви теж вивчали у Відні? — запитав хтось із гостей.

— На жаль, — усміхнувся Потоцький. — Відень — музичний центр Європи. Виступити при імператорському дворі вважають за честь і маститі музиканти, і зовсім юні таланти. Розповім вам, як кілька років тому ми потрапили на один із концертів брата і сестри Моцартів — Вольфганга і Наннерль. Їхня гра в чотири руки на клавесині справила фурор. Причому хлопчикові тоді виповнилося лише шість років. Коли ми, насолодившись їх виступом, думали, що концерт завершено, Вольфганг знову вийшов на сцену. Спочатку він виконав свої твори. Потім на прохання батька слухачам було запропоновано дати малюку найскладніші і незнайомі п’єси, і він їх грав із такою легкістю, ніби не раз уже виконував. Причому робив це майже наосліп: батько Вольфганга накрив клавіатуру клавесина хусткою, щоб той не міг бачити клавіші. Далі юний вундеркінд почав імпровізувати на задані слухачами теми. І нарешті, взявши скрипку, цей геніальний хлопчик ще не менше години музикував — до загального захоплення публіки.

— Панове, запрошуємо вас усіх до святкового столу! — оголосив слуга.

За столом праворуч від Станіслава посадили Жозефіну, ліворуч — кузена Ігнація. Проте іменинник щось шепнув Ігнацію, і той пересів далі, а на його місце Потоцький попросив сісти Гертруду. Анна Ельжбета подивилася на дівчину досить пильно і злегка похитала головою.

За вечерею Станіслав був дуже галантний, але увагу приділяв в основному Гертруді. Дівчина, цілком захоплена молодим графом, не помічала, які погляди-блискавки кидала на неї Жозефіна.

Після вечері гості знову вийшли в парк, який разом із Бугом був освітлений смолоскипами і різнокольоровими ліхтарями. На хорах у залі палацу заграла музика, припрошуючи гостей на бал. Станіслав, запросивши чарівну Гертруду, понісся по паркету вглиб зали. Його двоюрідний брат Ігнацій помітив, як змінилося обличчя Жозефіни, як стиснулися її кулачки, який погляд спідлоба вона кинула вслід Станіславу і Гертруді. Ігнацій запросив графиню Мнішек, почав розповідати якусь веселу історію. Та залилася гучним сміхом, скоріше, не від того, що їй сподобалися жарти Ігнація, а щоб привернути до себе увагу оточуючих, і насамперед іменинника. Але Станіслав і Гертруда були занадто захоплені одне одним, щоб помічати такий прояв гніву Жозефіни.

— Який сьогодні прекрасний день, — прошепотів граф Гертруді. — І я дуже щасливий, що в цей день ми разом.

Дівчина мило усміхнулася.

— Сьогодні ви належите всім гостям.

— Так, це правильно, але насправді мені хотілося б усамітнитися тільки з вами.

— Якщо ви справді цього хочете, то у нас неодмінно з’явиться ще не одна можливість, — відповіла Гертруда і заговорила зовсім про інше: — Мені здалося, що графиня Мнішек не дуже задоволена, що господар приділяє мені стільки уваги.

— Можливо, але мене це мало хвилює. Хоча наші батьки сповнені бажання в майбутньому одружити нас із Жозефіною.

— Але ж батьків треба слухати, графе. Багато що у вашій долі залежить від них.

— Я й не збираюся йти проти їх волі, — зауважив Станіслав. — Але ж їхня воля, і рішення можуть змінитися, чи не так? Я вірю в їхню любов до мене і в силу свого переконання.

Танці перемежовувалися грою в фанти і піжмурки. Молодь веселилася від душі.

У розпал свята, коли Станіслав був зайнятий гостями, Жозефіна підійшла до Гертруди, взяла її під руку і запропонувала пройти на терасу.

— Мила моя, — почала Мнішек, дивлячись ув очі Коморовській. — Мені здається, ви даремно гаєте час, із вашої витівки нічого не вийде.

— Про що ви, графине? — здивовано запитала Гертруда.

— Не прикидайтесь дурненькою. Ви прекрасно зрозуміли, що йдеться про Станіслава. Любонько, наші батьки вже давним-давно вирішили нас одружити. Я думаю, з нас вийде чудова пара. А що можете дати Станіславу ви? Ви — убога дворянка, хоча і досить гарна собою. Зрозумійте, одружившись зі мною, граф отримає прекрасну можливість стати королем Речі Посполитої. Чоловіки дуже гонористі і такими речами не розкидаються. Якщо ви справді кохаєте Потоцького, то повинні бажати йому щастя і непомітно піти з його серця. Нехай ця перша закоханість залишиться для нього тільки світлим спогадом.

Обличчя Жозефіни зробилося сумним.

— Очевидно, вам невідоме таке почуття як кохання, — промовила Гертруда червоніючи. — Страшно уявити, що чекає з вами графа…

Графиня Мнішек презирливо усміхнулася.

— Помиляєтесь. У Варшаві я запаморочила голову не одному молодому чоловікові. Я прекрасно знаю, чого хочуть чоловіки від нас. Крім того, мила моя, граф і графиня ніколи, запам’ятайте, ніколи не дадуть згоди на ваш шлюб. А графиня дуже норовлива і жорстока.

— Я не вірю вам, — спокійно відповіла Гертруда. — Графиня і граф — добрі люди, займаються благодійністю, побудували тут лікарню і костел. А гроші… Я вважаю за краще не заглядати в чужий гаманець, але не думаю, що це питання для батьків важливіше, ніж щастя сина.

— Ха-ха-ха! Ви мені здавалися розумнішою і проникливішою, — нервово відповіла Жозефіна. Вона вже не усміхалась. Холодним тоном додала: — Ви дуже помиляєтеся щодо доброти графині! Перше враження таке оманливе, любонько.

— Я не бажаю продовжувати цю розмову, — Гертруда злегка вклонилася і відійшла від Жозефіни.

«Проте вона змогла зіпсувати мені настрій, — подумала вона. — Що ж робити? Тихенько поїхати означає визнати свою поразку, залишитися — але від колишньої веселості не лишилося і сліду».

Із цими думками вона вийшла в парк. Назустріч їй мчала щаслива Кордуля.

— Ой, Гертрудочко, як тут весело і гарно! А ти чому така сумна?

— Просто розболілася голова. Збирайся, поїдемо додому, — відповіла сестра, а про себе подумала: «Врешті-решт Станіслав — чоловік, і він повинен сам вирішити, кого кохати, а кого — ні».

Вона веліла слузі подати їхній екіпаж і попросила через півгодини передати Станіславу свої вибачення через раптовий від’їзд.

А Потоцький у цей час, розмовляючи з кимось із гостей, очима шукав Гертруду. Не побачивши її поблизу, вибачився і попрямував на пошуки.

Навколо молоді люди танцювали, обмінювалися люб’язностями, усміхалися, невимушено розмовляли. Станіслав думав про Гертруду. Де ж вона? Вони не бачилися вже цілу вічність…

— Ти когось шукаєш? — запитала мати, коли син проходив повз.

— Ні, мамо, я просто дивлюся, чи все гаразд, — розгублено усміхнувся молодий граф.

Мати нічого не відповіла, але спохмурніла.

Станіслав обійшов усю танцювальну залу і вийшов на терасу. Тут до нього наблизився збентежений слуга і щось шепнув на вухо.

— Чорт! — вигукнув юнак. — І вона нічого більше не додала?

— Ні, тільки те, що їй зробилося зле.

— Щось тут не так. Ну, гаразд, іди.

«Вона така тендітна і вразлива, — подумав Потоцький, — напевно, хтось кинув пару неприємних слів на її адресу. А втім, можливо, це просто мої вигадки».

Через день Станіслав був змушений супроводжувати батька до Варшави і цілих три тижні не мав ніякої звістки від Гертруди. Після повернення додому він одразу ж помчав до своєї кімнати: раптом на робочому столі лист від неї?

Але листа не було. Тоді молодий чоловік кинувся в кімнату Пелагеї. Може, вона зберегла яку-небудь записку? І тут невдача.

Наспіх перекусивши, юнак скочив на коня і помчав у Сушно.

Біля будинку Коморовських Потоцького зустрів слуга, який узяв коня і на питання молодого графа, де Гертруда, посміхаючись, відповів, що дівчина в саду за будинком.

Не заходячи до будинку, гість попрямував до саду.

Гертруда сиділа в солом’яному кріслі під вишнею і читала книгу. Граф тихенько підкрався ззаду й обняв її за плечі. Дівчина обернулася, побачила Потоцького, тихо охнула і поклала голову на його руку.

— Милий Станіславе, я так за тобою сумувала, — тільки й змогла вимовити вона.

— Гертрудо! — вигукнув Станіслав. — Для мене ці три тижні перетворилися на пекло. Пекло очікування, безсонних ночей. Усі мої думки були тут. Ми розлучилися так несподівано і безглуздо. І тепер я зрозумів, як сильно кохаю тебе, мила моя Гертрудо! Кохаю твої очі, твій голос, твої губи! І дуже хочу заслужити твоє кохання.

— Дурний хлопчик, — усміхнулася дівчина. — Навіщо ж його заслуговувати, якщо я й так не уявляю життя без тебе?

Станіслав зазирнув Гертруді в очі і ніжно поцілував її. Дівчина в пориві обхопила коханого за шию, і молоді люди злилися в поцілунку. Це був поцілунок двох закоханих, коли серце кожного тріпотіло в грудях, готове вискочити, здійнятися від почуттів. Це було те збудження, яке буває всього лиш раз у житті при першому коханні, при першому поцілунку. Це таїнство проникнення один в одного, яке приходить саме по собі, завжди несподіване, незалежно від того, дозріває воно довго, як наливається плід, або підхоплює раптово, як вихор, як тайфун. Це мить, коли людина перестає належати тільки собі і віддає себе повністю коханій людині. Потім, можливо, будуть поцілунки палкіші, іноді вдавані, будуть не тільки поцілунки — але цей, перший, залишиться в пам’яті назавжди.

Гертруда і Станіслав взялися за руки і попрямували до будинку.

— Ага, ось і знайшлася причина поганого настрою і туги моєї дочки, — привітно зустріла їх у вітальні графиня Коморовська.

— Ну що ти, мамо, таке кажеш!

— Так-так, графе, тільки ваш приїзд зміг викликати усмішку у моєї доньки.

Станіславу, звичайно ж, було приємно чути такі слова. Але він намагався не подавати виду.

— Я думаю, мадам, ви перебільшуєте роль моєї скромної особи. Просто Гертруда потрапляла вам на очі, коли була задумлива.

— А ось ми зараз дізнаємося у неї самої.

Але Гертруда не захотіла продовження цієї розмови і, схопивши юнака за руку, зі сміхом потягла його з дому.

Із цього дня візити молодого Потоцького до Коморовських почастішали.

Якось сонячного серпневого ранку Станіслав вийшов до сніданку в мисливській куртці.

— Поїду трохи постріляю качок, — оголосив він за столом.

— Візьми слугу Антона, — запропонував йому батько, — він класний мисливець.

— Дякую, батьку, але я беру з собою тільки пса Чорного.

Взявши рушницю і скочивши на коня, юнак відразу попрямував, як ви здогадалися, в Сушно. Гертруда вже в нетерпінні чекала на нього. І на пропозицію графа Якуба взяти з собою на допомогу слуг Станіслав знову відповів відмовою.

Опісля півтора годин їзди закохані опинилися біля чудового лісового озера, на березі якого, як у казці, стояв мисливський будиночок. Юнак направив коня до нього.

— Розташовуйтеся, графине, — жартівливо звернувся до своєї супутниці Потоцький.

Гертруда здивовано підвела на нього очі.

— Це наш будиночок, ми частенько тут зупиняємося з батьком і його гостями під час полювання.

— Як тут чудово! — дівчина щиро захоплювалася, оглядаючи околиці.

Мисливський будиночок, як маленький палац, відбивався в сонному ставку. Сам ставок був схожий на велике лісове дзеркало без жодної зморшки-хвилі. Навколо стояла така тиша, що було чути помах крил метелика, який пролетів повз і сів на квітку. Гертруді здалося, що ще мить — і вона почує розмову цього метелика із квіткою: «Пий мій нектар, він у мене найніжніший і найсмачніший. Ти, метелику, дуже гарний, але й я нівроку. Разом ми чудова пара».

Але ж ось величезний джміль насмілився своїм дзижчанням порушити цю незвичайну тишу, і слідом за ним ледачий голос жаби змусив ожити й озеро. Дівчина перевела свій погляд на будиночок.

— Я хочу скоріше заглянути всередину. Там, напевно, давно вже нікого не було?

Станіслав вирішив не розкривати Гертруді свій сюрприз: напередодні він відправив сюди слуг, щоб ті навели порядок, завезли запаси їжі і вино.

— Увійдімо, — весело запросив він. — Може, там живе якесь лісове чудовисько, тоді ми попросимо його дати нам притулок.

— А якщо воно нападе на нас і з’їсть? — зобразила переляк Гертруда.

— Ти забула, що ми на полюванні, і в тебе вірний вартівник! Я готовий захищати тебе до останньої краплі крові.

— Милий мій захиснику, — тільки й вимовила дівчина.

Станіслав відкрив двері, і мисливці зайшли до будиночку. І знову вигук захоплення вирвався з уст Гертруди — так затишно було всередині.

— Подивимося, де ж наше чудовисько. Схоже, його немає. Але я до біса зголоднів. А де його їстівні запаси?

Із цими словами юнак спустився в підвал, і через деякий час спочатку з’явилася його голова із щасливою усмішкою на обличчі, а потім і він сам із великим кошиком у руках, наповненим усякими смачностями.

— Мабуть, чудовисько готувалося до бенкету і залишило нам усіляких страв, — повідомив він Гертруді. — Що ж, господине, сервіруй стіл. Перш ніж вирушимо на полювання, потрібно добре підкріпитися, набратися сил.

— Слухаюсь і підкорююсь, мій пане.

Але трапеза зайняла у закоханих зовсім небагато часу. Їх дужче мучили спрага фізична, яку вони втамували легким білим вином, і, звичайно, любовна…

Усе відбулося дуже швидко, можна сказати, стрімко. Станіславом опанувало страшне збудження, і любовний поєдинок був закінчений у кілька секунд. Юнак дещо розгубився. Не можна сказати, що йому не сподобалося, навпаки. Він тільки-но став чоловіком! Він так довго готувався до своєї першої любовної зустрічі, смакував її і розраховував на більш тривале задоволення.

Намагаючись приховати свою незугарність, Станіслав нишком глянув на Гертруду. Дівчина лежала, напівприкривши очі. Обличчя її осяяла усмішка.

— О, мій коханий, — прошепотіла вона.

Гертруда сіла до нього на коліна, обвивши його шию руками, і обсипала поцілунками губи, шию, очі. Щасливий Станіслав пригорнув її до себе, і вони ще довго так сиділи, тихо усміхаючись. Слова тут були зайві…

— Справді, як у казці.

— Я хотіла б, щоб ця казка не закінчувалася, щоб ми оселилися тут назавжди і прожили разом усе життя.

— Це було б здорово! А казка матиме щасливий кінець?

— Звичайно! Я не люблю інші казки, інакше це вже не казка, а бувальщина.

Увесь наступний місяць граф Станіслав був як ніколи веселий, грайливий і безтурботний. Час від часу він потай зустрічався з Гертрудою. Їхні почуття тільки зміцнювалися. У дні, коли вони не бачилися, час для обох наче зупинявся, і навпаки, коли були разом, він перетворювався на мить.

Якось повернувшись до Кристинополя із поїздки до Львова, Станіслав застав у палаці ридаючих сестер Антоніну і Людвіку.

— Що трапилося? — кинувся він.

— Матінка дуже сильно побила свою фрейліну Оксану. Здається на ній немає живого місця. Її забрали до лікарні. Ми намагалися заступитися, але тільки ще сильніше розлютили маман, — відповіла Антоніна.

— Що ж такого накоїла Оксана? — турбуючись, запитав Станіслав. Він знав, що Оксана — подруга дитинства Гертруди.

— Ми точно не знаємо, але, здається, це пов’язано з тобою.

Ще в більшій тривозі молодий граф вбіг у вітальню. Матері там не було. Тоді він попрямував на другий поверх і постукав у її кімнату. Анна Ельжбета сиділа на дивані і займалася вишивкою. Поруч були два карлика, а одна із фрейлін читала вголос якусь книгу.

Ви вже знаєте, дорогий читачу, що графиня Потоцька, мати Станіслава, утримувала при собі кілька десятків фрейлін, точніше, дочок бідних дворян, поміщиків. Це була не тільки данина моді, а й життєва необхідність. Більше того, для виховання дівчат наймалися гувернантки і директриси, які вчили їх, окрім усіляких наук, світській поведінці, танцям і всьому, що належало знати дівчатам дворянського походження. Після досягнення певного віку їх видавали заміж із гарним приданим. У Потоцького-старшого було близько сотні пажів. Їх навчали залежно нахилів і талантів. А потім для юнаків купували військову ступінь, вигідно одружували, давали посади в повітах і воєводствах.

Таким чином великі магнати вирішували одразу кілька проблем. По-перше, їхній двір практично нічим не відрізнявся від королівського (на прийомах їх оточували молоді освічені люди). По-друге, така благодійність дозволяла і їм самим перебувати в центрі всього нового, цікавого і не давала закостеніти. По-третє, останні були впевнені, що їх вихованці в майбутньому й самі зможуть гідно виховати своїх дітей і таких же фрейлін і пажів. Це робило націю вільнішою, морально багатшою, що також лестило магнатам, тому що в більшості своїй вони були державними мужами. І нарешті останнє і, напевно, найголовніше: займаючи згодом посади та чини, вихованці продовжували підтримувати своїх благодійників у сеймі, в судах і управах, а як орендарі земель утримували господарство на потрібному рівні. Та й залишившись при дворі, вони займали посади управителів, начальників охорони, військ та інші провідні посади.

Станіслав поцілував матір у підставлену щоку. Анна Ельжбета була втілення спокою.

— Що тут сталося, мамо? За що ти побила Оксану? — юнак усіма силами спробував приховати хвилювання.

— Нічого страшного, синку. Вона не виконала мого наказу, та й до того ж спробувала приховати від мене деякі обставини. А це вже обман. Я ніколи не потерплю брехні від моїх фрейлін. Більше я тобі нічого не скажу, мій дорогий. І взагалі, з яких це пір тебе стала хвилювати доля моїх фрейлін?

— Сестри сказали, що при цьому згадувалося моє ім’я, тому я повинен знати, що сталося.

— Дівчатка щось переплутали. Ти тут абсолютно ні до чого.

І все ж слова матері анітрохи не заспокоїли Станіслава. Поміркувавши, граф вирушив до лікарні, що діяла при Бернардинському монастирі.

— Дивно, — думав він, — батько і мати самі побудували госпіталь у благодійних цілях, а тепер нещасна дівчина опинилася в ньому через жорстокість матері. Як усе-таки добро і зло вживаються в одній людині?

Оксана лежала в окремій палаті. На правому боці обличчя полум’янів слід від удару батогом. Праве око повністю запливло, і лікар якраз збирався зробити перев’язку. Побачивши молодого Потоцького, він попросив його почекати в коридорі.

— Від такого удару, пане графе, дівчина могла залишитися без ока. На щастя, око на місці, але бачити їм ваша фрейліна повною мірою навряд чи зможе.

— Я можу поговорити з нею наодинці?

— Так, звичайно. Тільки не надто довго.

Станіслав зайшов у палату.

Оксана закрила обличчя руками і заплакала.

— Ну, ну-ну, Оксано. Лікар каже, що найстрашніше вже позаду. Що ж усе-таки у вас сталося?

— Графе, я і так уже сильно постраждала через вас. Якщо зараз розповім вам усе, не жити мені на цьому світі. Так ваша матінка і сказали.

— Ось як! Але ти сказала «через мене». Значить, це пов’язано з Гертрудою? Ти ж не хочеш заподіяти їй зла?

— Hi-ні-ні! Не випитуйте у мене, графе. Більше я вам нічого сказати не можу, — дівчина знову розплакалася.

— Заспокойся, Оксано. Зробімо так: я тобі даю чесне слово, що наша розмова не вийде з цих стін, і графиня нічого не дізнається. Але я повинен знати все, щоб запобігти новому лиху!

— Я не знаю, графе… Ви мене знищите.

— Оксано, можливо, у твоїх руках моя доля і доля твоєї подруги Гертруди!

— Ну, гаразд. Якщо я вже постраждала через вас, то, напевно, буде безглуздим нічого вам не розповісти… Опівдні приїхав посланець із Сушно і привіз для вас листа від Гертруди. Як не намагалася я таємно прийняти його і пронести у вашу кімнату, карлик Северин побачив і розповів усе вашій матінці. Він узагалі часто доповідає графині про нас, фрейлін. Ми його за це ненавидимо. Так от, не встигла я дійти до вашої кімнати, як мене зустріла графиня і силою примусила віддати їй листа.

— Ти не знаєш, що було в листі?

— Ні, звичайно! Після цього графиня взяла батіг і, обзиваючи «зрадницею» і «брехухою», почала мене бити. Я вдячна вашим сестрам, вони звільнили мене.

— Дякую, Оксано! Будь упевнена, я ні словом не обмовлюся про нашу зустріч. Одужуй швидше!

«Отже, — розмірковував Станіслав, вийшовши з госпіталю, — мати взяла на себе сміливість читати листа, адресованого мені. Без дозволу батька вона навряд чи б на таке наважилася. Значить, не все так безхмарно в моїх стосунках із Гертрудою. Батьки явно щось замислюють. Ну що ж, тим краще. Я повинен прийти до матері і все з’ясувати. Але ж я дав чесне слово Оксані і порушити його не можу. Може, порадитися з Гертрудою? Ні, це буде великим ударом для неї, і що вона зможе порадити? Зрештою, піду до батька. Він любить мене і як чоловік повинен усе зрозуміти».

З такими думками граф Станіслав дійшов до костелу Бернардинів, у якому була родова усипальня Потоцьких. Там у тиші він остаточно вирішив поговорити з батьком — графом Францем Селезієм.

Потоцький-старший уже все знав від дружини, тому очікував розмови з сином.

— Батьку, — почав Станіслав, стежачи за виразом його обличчя. — Будьмо відверті, ти в курсі всіх подій?

— І так, і ні, сину. Ти правильно вчинив, що прийшов до мене. У нас давно назріла відверта розмова з тобою — нас із матір’ю хвилює твоє майбутнє. Отже, з чого почнемо?

Станіслав дещо зніяковів (він не знав, наскільки інформовані батьки про їхні стосунки з Гертрудою).

— Гаразд, — мовив далі граф Франц, бачачи нерішучість сина. — Ми знаємо, що ти багато часу проводиш із… — граф підбирав слівце для Гертруди. З одного боку йому хотілося підкреслити бідність і нікчемність роду Коморовських, з іншого — він не міг образити сина, інакше розмова могла припинитися, не почавшись, — з Гертрудою із Сушно. Я розумію, діло молоде, юнацьке захоплення, я і сам у молодості не раз захоплювався. Головне, щоб запал не перейшов за визначені межі: погодься, буде дуже непорядним із твого боку, якщо вона серйозно захопиться тобою, а ти її кинеш.

— Я не розумію тебе, батьку. Чи означає це, що ви бачите в Гертруді лише об’єкт моїх розваг?

— Саме так! Ти підібрав дуже правильне визначення. Сподіваюся, ти розумієш, що пов’язувати з нею свою долю було б нерозумно.

— Так от, знайте! — із запалом вигукнув Станіслав. — Ми з Гертрудою кохаємо одне одного. І далі все сильніше. І в ній, і тільки в ній, я бачу свою майбутню дружину.

Батько вислухав ці слова із зовнішнім спокоєм, але всередині у нього кипіли гнів і навіть злість до власного сина.

— Дорогий мій, — стримуючи себе як тільки міг, мовив далі граф. — Ти можеш закохуватися в кого хочеш і одружуватися з ким хочеш, але запам’ятай: ні я, ні мати благословення на це не дамо.

Граф Франц встав, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Не чекаючи, поки вийде Станіслав, він направився до дружини.

— Схоже, Анно, справа з цією інтриганкою Коморовською почала заходити надто далеко. Потрібно щось робити.

— Я вже все придумала, Франце, — спокійно відповіла графиня. — Ти пам’ятаєш графиню Рольську? Їй двадцять вісім років, і вона вже три роки вдова. Викликаємо її сюди й укладемо нашого сина до неї в ліжко. Я думаю, за певну суму вона погодиться. Після того, як цей зв’язок відкриється, нам буде легко керувати нашим спадкоємцем.

Навіть бувалий граф Потоцький був вражений, ні, вбитий, такою вигадкою дружини.

— Ти вважаєш, що це буде порядно по відношенню до сина?

— Нічого страшного в цьому немає. У Парижі, ти ж пам’ятаєш, відсутність у молодої людини такого досвіду до одруження — це ознака поганого смаку.

Через три тижні в палаці з’явилася графиня Олена Рольська. Так як у Потоцьких постійно хтось гостював (вони були дуже гостинні), Станіслав не здивувався її появі. Це була білявка з великими блакитними очима, чистим поглядом, що викликав довіру. Струнка, дуже зваблива, з м’яким улесливим голосом, графиня Олена була в розквіті жіночої привабливості і чарівності. Невеликий кирпатий носик робив її обличчя дещо грайливим, а чарівна усмішка обеззброювала будь-якого чоловіка.

Через кілька днів після її появи в будинку Станіслав почав ловити на собі її пильні погляди, але великого значення цьому не надав. Молодий граф відносив це до жіночого кокетства, не більше.

Якось, гуляючи парком, юнак, як ви розумієте, зовсім випадково натрапив на графиню Олену, що сиділа на лавці з книгою в руках. Побачивши Станіслава, вона привітала його своєю чарівною усмішкою.

— Здрастуйте, графе! Ви вирішили прогулятися?

— Так, графине, ранок просто чудовий! Що ви читаєте?

— Сідайте, дорогий Станіславе. Мені прислали з Парижа французькі новели досить відвертого змісту. Читаю і дивуюся.

Графиня Рольська була одягнена в сіру сукню, що облягала її фігуру, із глибоким декольте. І хоча на плечі була накинута шаль, вона не стільки прикривала її красиві груди, скільки привертала до них ще більшу увагу. Не зміг не кинути на них погляд і молодий Потоцький. Гостя помітила це і дала йому можливість насолодитися та спалахнути, а сама при цьому наче розглядала квіти на клумбі.

— Ви нещодавно з Парижа, — мовила далі вона, витримавши тривалу паузу і відзначивши про себе, що Потоцький злегка почервонів, — невже розпуста стала такою повсякденною, як описано в цих новелах; невже фізичний бік зближення чоловіка і жінки став самоціллю у паризькому суспільстві? Таке враження, що чоловіки знайомляться з жінками з єдиною метою — володіти ними хоча б раз. Ось послухайте: молода графиня N з’являється у світському товаристві. Вона вродлива, освічена, але бачить, що успіху можна досягти лише ставши на шлях розпусти. Причому це не тільки не засуджується, а навпаки, заохочується в суспільстві. І ось чоловіки починають за нею упадати. Кожен вважає за щастя мати її у своєму іменному списку, хоча при цьому не відчуває до неї жодних любовних почуттів; зате у своєму чоловічому гуртку може сміливо заявити, що володів нею. Але й подруги цієї жінки хвалять її і водночас заздрять, що вона так швидко зробила кар’єру.

— Як вам сказати, графине, — Станіслав ретельно добирав слова. З одного боку, йому хотілося показатися перед цією жінкою таким собі тертим калачем, з іншого — у нього було не лише мало досвіду. Він мав свої принципи, свої думки стосовно цього, і відступати від них не збирався. — Я не дуже часто бував у паризькому світському товаристві, але серед моїх знайомих ходили списки дівчат легкої поведінки з адресами та цінами за послуги.

— І ви, звичайно, користувалися їхніми послугами?

Станіслав злегка почервонів, він розмірковував, похвалитися перед гостею або…

— Ні, графине, скажу чесно, не довелося. Хоча можливість, звичайно, була.

— Ну що ж, це робить вам честь, — похвалила Потоцького графиня Олена.

У цей момент вона впустила хустку, і галантний кавалер Станіслав кинувся її піднімати. Одночасно з ним нахилилася і Рольська. Коли він підвів очі, перед його поглядом постали дві прекрасні округлості — груди Олени. Станіславу було важко відвести погляд — видовище було надто приємне. А ще від графині йшов тонкий, ледь уловимий, але напрочуд збудливий запах, від якого у молодого графа злегка запаморочилося в голові. Але він швидко опанував себе і відсахнувся від Рольської. Та у свою чергу гідно оцінила свій перший успіх і, не бажаючи квапити події, взяла юнака під руку й запропонувала пройтися по алеях парку. Через деякий час вона попрощалася із супутником, вирішивши залишити його наодинці зі своїми думками. Граф Станіслав, звичайно ж, не надав великого значення тому, що трапилося, хоча відзначив про себе, що десь у глибині душі йому було приємно. (І як усе-таки чоловіки ласі на жіночі принади!) Коли Рольська не з'явилася до обіду, молодий граф був злегка засмучений і поцікавився причиною її відсутності.

— У графині легке нездужання, і вона попросила у всіх пробачення за свою відсутність, — повідомила мати.

— Побажайте їй якнайшвидшого одужання.

Найближчі кілька днів граф Станіслав і графиня Олена стали вранці прогулюватися по парку. Вона весело щебетала, розхвалювала його на всі лади, млосно закочувала очі, ніжно тримала під руку, сміялася, коли він жартував, одним словом, спокушала як тільки могла.

Через тиждень після приїзду Рольської в маєток Потоцьких було влаштовано вечерю з танцями.

— Графе, сподіваюся, ви не залишите мене нудьгувати цього вечора, — шепнула графиня Олена Потоцькому перед танцями. — Кажуть, ви прекрасний танцюрист.

— Ну що ви, графине, — трохи зніяковів молодий чоловік. Він, звичайно, був задоволений таким компліментом. — Це хтось наговорює на мене. Хоча, якщо ви покажете мені кілька па, я спробую вас не розчарувати.

— Залюбки, дорогий Станіславе. Можна я вас так називатиму?

— Зробіть ласку, графине.

Вечір пройшов дуже весело, Станіслав справді був прекрасним танцюристом. Графиня розчервонілась і час від часу кликала слугу з шампанським, пила сама і стежила, щоб і Потоцький утамовував спрагу. Після танців Станіслав вийшов у парк подихати свіжим повітрям. Несподівано йому стало сумно, що на вечорі не було його коханої Гертруди, і він вирішив завтра ж вирушити в Сушно. Коли молодий граф, підбадьорений своєю думкою, вирішив повернутися в будинок, він почув на терасі голоси матері і графині Олени. Станіслав був вражений почутим.

— Я думаю, момент настав. Сьогодні ввечері він буде в моїх обіймах, — впізнав він голос графині Рольської.

— Я сподіваюся на ваш талант, — відповіла мати. — Ми будемо напоготові.

«Ось воно що, — подумав про себе розгніваний Потоцький. — Тому до мене була така пильна увага. А я уявив, що справді вартий хоч частини тих компліментів, які посипалися на мою голову за останні дні. Тим гірше для вас, графине».

Щойно мати з гостею пішли в будинок, Станіслав попрямував до себе, але дорогою зазирнув до Пелагеї, перекинувся з нею кількома словами. Потім викликав до себе карлика Вільгельма, дав тому якісь вказівки і почав готуватися до сну.

Через півгодини у двері тихенько постукали, після запрошення вони відчинилися. У спальню увійшла графиня Олена. Вона була в прозорому рожевому пеньюарі, надягнутому на оголене тіло. Після почутого напередодні Потоцький визнав можливим включитися в гру, і тому не тільки не відвів очей від оголеної жінки, а навпаки, почав зухвало її розглядати. Вона була дійсно гарна! Уже сформована жінка, в самому розквіті жіночої чарівності, з дивовижними формами! Високі груди, тонка талія, округлі плечі не могли не викликати захоплення.

— Сьогодні дивовижний вечір! — як ні в чому не бувало вимовила Олена. — І я зовсім не можу заснути. Дозвольте побути у вашому товаристві, дорогий графе.

— О звичайно, дорога графине, — вторив їй Станіслав, продовжуючи пожирати тіло гості очима.

— Чому ви так дивитесь, я вам подобаюсь?

Потоцький зробив невелику паузу, а потім відповів:

— Більш ніж, дорога Олено.

— І що ж ми з усім цим робитимемо? — загадково запитала молода жінка.

— Я думаю, вихід один, — Станіслав очима показав на своє ложе.

— Ви не поспішаєте? Може, не варто?

— Думаю, що ми вже обидва готові до цього. Але для початку я хочу, щоб ви скинули з себе останній одяг, який приховує ваше дивовижне тіло, і станцювали переді мною.

— Допоможіть же мені тоді, мій спокуснику.

Станіслав допоміг жінці повністю роздягтися і сів у крісло. У танці Олена була ще прекраснішою. Після цієї вистави граф заплескав у долоні, взяв графиню за руку і підвів до свого широкого ліжка.

— Лягайте, графине, я буду через хвилину, мені потрібно привести себе до ладу.

— Я чекаю з нетерпінням.

Він загасив свічки і пройшов до сусідньої туалетної кімнати. Через кілька хвилин двері відчинилися.

— Станіславе, чому так довго? — капризно запитала Олена.

— Іду-йду, дорога графине.

Через хвилину після того, як він прошмигнув до неї під ковдру, двері раптово відчинилися, і в кімнату ввірвалися, інакше й не скажеш, кілька людей. На чолі натовпу була мати Анна Ельжбета, за нею — батько, фрейліна Оксана, яку мати тягла за руку, і сестра Людвіка. Рішучим кроком мати попрямувала до ліжка і зірвала ковдру.

Крик подиву з вуст не лише матері, а й графині Рольської прокотився палацем. Поруч з Оленою лежав оголений карлик Вільгельм. І тільки батько Франц Селезій спочатку усміхнувся, а потім голосно зареготав.

Незважаючи ні на що, він був гордий за свого сина!

Наступного дня графиня Рольська спішно покинула маєток Потоцьких, а Станіслав відправився в Сушно. Він вирішив не розповідати коханій про те, що трапилося. По-перше, їй це навряд чи принесе задоволення, а по-друге, йому самому було неприємно, що мати та, можливо, і батько вирішили його так підставити. Але Гертруда вже про все знала, адже на цій виставі була присутня Оксана. Мати Станіслава була впевнена, що дівчина обов’язково постарається доповісти про побачене своїй подрузі. І хоча Анна Ельжбета приставила до Оксани вірну собі фрейліну, щоб та не проговорилася, дівчина примудрилася написати коротенького листа і відправити його Гертруді.

А що ж наш карлик Вільгельм? Він ходив у героях. У черговий раз спрацював його артистичний талант — імітація голосів. Він неодноразово вводив в оману не тільки слуг і фрейлін, а й графа Станіслава. Тому молодий Потоцький і використав Вільгельма в цьому розіграші. Карати його було ні за що, але Вільгельм усе-таки намагався не попадатися на очі господарям.

А Гертруда була щаслива, що Станіслав кохає її гаряче й віддано! Звичайно, їй дуже хотілося дізнатися подробиці події, але розпитувати коханого вона вважала нетактовним. Молоді люди взялися за руки і пішли гуляти в парк.

— Як ти провів ці дні, любий?

— Багато читав, думав про тебе.

— І що ж ти думав про мене?

— Я дуже-дуже кохаю тебе, моя дорога Гертрудо! Іноді мені здавалося, що якщо я не побачу тебе через хвилину, помру. Я згадував твоє волосся, твій носик, твою шийку, — гаряче говорив граф, обсипаючи поцілунками ті місця, про які згадував.

— Я теж не знаходила собі місця, коханий!

Станіслав обняв Гертруду, і вони злилися в довгому поцілунку.

Через тиждень молодий граф отримав із Сушно записку:

«Станіславе, коханий, швидше приїжджай. Хочу тобі щось розповісти. Дуже сумую. Твоя Гертруда».

«Що там могло статися? Чому такий поспіх? — губився у здогадах Потоцький. — Можливо, мої батьки написали що-небудь батькам Гертруди? Тепер усього можна чекати».

Вирішивши не гадати і не мучитися припущеннями, граф скочив на коня і поскакав у маєток Коморовських. Гертруда чекала на нього у своїй кімнаті. Станіслав одразу відзначив про себе, що дівчина сьогодні надто бліда.

— Гертрудо, дорога, що сталося? — без передмов почав він.

— Сядь, Стасе. Милий, я вагітна. Вже три тижні зі мною коїлося щось незрозуміле, а сьогодні лікар прояснив причину мого нездужання. Я не знаю, втішить тебе ця звістка чи ні, але правду ти мусиш знати.

— Гертрудочко, рідна! Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! А тепер, коли у тебе під серцем б’ється плід нашого кохання, моє ставлення до тебе буде ще яскравішим, ти станеш мені ще ріднішою!

— Як я рада! Повір мені, милий, що моєї любові вистачить і на тебе, і на нашу дитину. Я цілком віддаю своє життя у твої міцні чоловічі руки. І тепер ти як глава сім’ї повинен вирішити нашу подальшу долю.

— Так, любо, я зараз же йду до твоїх батьків просити твоєї руки.

Із цими словами Станіслав вибіг із кімнати і наказав слузі передати графу і графині Коморовським прохання прийняти його у невідкладній справі.

Коли граф і графиня вийшли до вітальні, Потоцький, усвідомлюючи важливість майбутнього моменту, мовив:

— Графине Антоніно Бріджитто, графе Якубе. Ми з Гертрудою кохаємо одне одного і хочемо з’єднати наші долі на все життя. Я прошу руки вашої дочки і обіцяю вам, що докладу всіх зусиль, щоб вона була щаслива зі мною.

Коморовські не відразу отямилися від почутого. Нарешті, слово взяла графиня.

— Дорогий наш Станіславе! Ми знаємо, що Гертрудочка дуже-дуже кохає тебе. Та й ти став для нас як рідний син. Звичайно ж, ми приймаємо твою пропозицію. Але ж ти ще не радився з батьками, а як нам стало відомо, вони не в захваті від твоїх зустрічей з нашою дочкою.

— Особисто я буду щасливий поєднатися з вашим старовинним дворянським родом і думаю, що мені вдасться переконати в цьому графа і графиню Потоцьких.

— Благослови тебе Господь, — перехрестила Станіслава графиня Антоніна.

Молодий Потоцький був наповнений наміром вирішити всі питання з батьком і матір’ю сьогодні ж. Але чим ближче він під’їжджав до рідного дому, тим дужче міцніло у нього бажання перенести розмову на завтрашній ранок. Півночі він метався у ліжку, обдумуючи до дрібниць свою промову, додаючи до неї все нових аргументів. І тільки коли відчув, що переконливий, заснув.

Уранці граф прокинувся втомлений, розбитий і зрозумів, що його доводи нікуди не годяться.

— Що ж робити? — міркував він. — Адже вирішується вся моя подальша доля. Одне неправильне слово може все зіпсувати. Ні, сьогодні я не готовий довести батькам свою правоту.

Він мовчки поснідав і попрямував до парку. Йому необхідно було усамітнитися. Але й усамітнення не принесло рішучості Станіславу.

Через чотири дні обтяжливих роздумів Потоцький зустрівся з Гертрудою.

— Ну що, коханий? — дівчина по його обличчю намагалася розгадати рішення батьків.

— Гертрудочко, мила! Я довго розмірковував і ось що вирішив: пропоную таємно обвінчатися і поставити моїх батьків перед фактом. Мати хоч і жорстока, але дуже побожна, і після вінчання вона не стане перешкоджати нашому щастю. Батько щиро хоче спадкоємця, і ми його порадуємо. Я вважаю, що іншого шляху немає.

— Стасе, я боюся за нас. Я боюся, що нас можуть не повінчати. Твій рід дуже впливовий, і без дозволу батьків ніхто із священників не наважиться піти на це.

— Тоді я заберу тебе, і ми поїдемо далеко-далеко. Але все ж, думаю, до цього не дійде.

Перша спроба молодого Потоцького обвінчатися в церкві Виткова закінчилася невдачею. Витківський ксьондз категорично відмовився вінчати молодих без згоди батьків Станіслава. Тоді граф звернувся до свого вихователя отця Вольфа.

— Станіславе, дорогий, ти мені як син. Я бачу, як розривається твоє серце, бачу, як ви кохаєте одне одного. Обіцяй мені, що не скривдиш Гертруду за жодних обставин, що захищатимеш свою дружину, які б випробування не випали на вашу долю.

— О отець! — вигукнув Потоцький. — Невже ти не бачиш, що моє кохання до Гертруди безмежне? Звичайно ж, я обіцяю оберігати свою кохану! Мої батьки бажають мені великої політичної кар'єри, а я хочу одного: щасливої родини, друга-дружини, багато гарних діточок, яким ми з Гертрудою присвятимо все наше життя.

— Добре, сину мій! — відповів отець Вольф, і сльози з’явилися на його очах. — Я можу втратити місце у вашому будинку, але допоможу тобі. Ні, не тобі, а вам. Я молитимуся за вас. Хай береже вас Господь!

Отець Вольф стримав своє слово. 10 листопада 1770 року відбулося заручення молодих. Станіслав подарував Гертруді перстень із гербом Потоцьких Пилявою, графиня Коморовська коханому — медальйон зі своїм портретом.

26 грудня у найсуворішій таємності в греко-католицькому костелі в Нестаницях ксьондз із Добротвора Длужневський повінчав молодих. Це означало, що для них розпочався новий етап життя.

Лише через тиждень Станіслав Фелікс Потоцький зважився повідомити про своє одруження батькам. Після вечері, коли вся родина зібралася в залі біля каміну, молодий граф оголосив:

— Батьку, мамо і сестри! Хочу повідомити вам, що тиждень тому я уклав шлюб із графинею Гертрудою Христиною Коморовською. Ми дуже кохаємо одне одного і кохатимемо до самої смерті. Ми хочемо бути разом, жити одне для одного. Більше того, через шість місяців у нас буде дитина, і ми обоє мріємо про сина, про продовжувача нашого прізвища. Я знаю, дорогі мої батьки, що у вас були дещо інші плани. Тепер я із трепетом очікую вашого рішення, але яким би воно не було, я хочу розділити свою долю тільки зі своєю коханою.

На подив Станіслава батьки, на відміну від сестер, сприйняли цю звістку спокійно.

— Те, що ти зараз повідомив, для нас уже не новина, за винятком того, що Гертруда вагітна, — зітхнув батько. — Але своє рішення ми оголосимо трохи згодом. Зараз же ти вільний у своїх діях. І хоча ми не дуже раді бачити Коморовську тут, у нашому родовому гнізді, сміття з хати не виноситимемо. Можеш перевезти її сюди.

— Я не згодна з батьком, але підкоряюся його волі, — додала графиня Анна.

— Батьку і мамо! Невже коли ви одружилися, у вас одне до одного не було ніяких почуттів? Невже ви все робили з суворого розрахунку?..

— Не треба так перебільшувати, Станіславе, — перебив сина Франц Селезій. — По-перше, ми укладали свій шлюб, коли нам було далеко за двадцять і, повір, могли розібратися у своїх уподобаннях, думках і почуттях. По-друге, ми не квапилися, як ти, із прийняттям рішення. А ти щойно закінчив університет і відразу опинився в тенетах першої-ліпшої жінки. Ти ще сам не розібрався, що являєш собою в цьому житті, куди прикладеш свої знання та зусилля, а вже приходиш і заявляєш, що зробив спадкоємця — носіть мене на руках! Це не подвиг і навіть не досягнення — зробити жінку вагітною. Це, навпаки, не по-чоловічому: накапостити, а потім розгрібати плоди цього проступку. Отож не дратуй нас. А свою відповідь ми тобі обов’язково дамо.

Коли батьки пішли, сестри обступили Станіслава, обіймали, цілували й вітали. Для них брат був прикладом у всьому, і вони намагалися його підбадьорити і підтримати.

Батьки радилися недовго. На третій день граф Потоцький-батько викликав до себе начальника охорони Домбровського.

— Полковнику, — почав без передмов Франц Селезій, — ситуацію зі Станіславом ти знаєш. Я прийняв таке рішення: необхідно викрасти Гертруду (цим займешся ти). Тільки відбутися це має не тут і не в помісті Кемеровських, краще за все в дорозі. Станіслав не повинен бути присутнім при викраденні. Після того миттєво і таємно перевезти Коморовську у монастир до Львова. Ігуменя монастиря — моя родичка, з нею я сам домовлюся. Гертруду бережи — вона вагітна. Що робити з дитиною, вирішимо після пологів. Продумай усі деталі викрадення і доповіси мені післязавтра.

— Слухаюсь, графе, — відповів Домбровський. — Станіслав нічого не знає?

— Ні, і не повинен нічого дізнатися. Я роблю це заради його щастя. Думаю, у майбутньому він буде вдячний і долі, і батькам.

Через два дні полковник Домбровський постав перед графом із готовим планом.

— Графе, я все продумав до дрібниць.

— Доповідай.

— У маєтку Коморовськихя знайшов людину, яка повідомлятиме про всі переміщення молодої графині. Щойно вона відлучиться, мій загін у складі п’ятдесяти чоловік під виглядом татар (костюми я вже готую) нападе і викраде її. Того ж дня ми доставимо Гертруду до Львова у монастир.

— Татари? Взимку? Тут? — граф Потоцький-старший скривився і замислено заходив по кабінету. — Втім, — погодився він через кілька хвилин, — ідея настільки дурна, що може зійти за правду. Тільки зробити все необхідно в сутінки, щоб приховати ваші пики — на татар ви явно не тягнете. А ця людина у Коморовських потім не видасть нас?

— Думаю, ні. По-перше, я йому добре заплатив, а по-друге, він діє від імені Станіслава: мовляв, молодий граф дуже ревнивий і хоче знати, де буває його дружина.

— Ну що ж, це, мабуть, розумно. Грошей не шкодуй, — Франц Селезій підійшов до столу і дав полковникові невеликий мішечок із золотом.

— Не турбуйтеся, графе, — в запалі відповів Домбровський. — Усе буде виконано якнайкраще.

— Іди і про все щодня мені доповідай. — Потоцький пройшов до зали, сів у крісло перед каміном і надовго замислився. Чи правильно він вчиняв? У будь-якому випадку, він залишив собі шлях до відступу.

Тринадцятого лютого був морозний похмурий день. Ближче до полудня в палац Потоцьких прискакав посильний із пакетом від полковника Домбровського.

«Графе, — повідомляв полковник, — сьогодні все здійсниться. Молода графиня зранку вирушила погостювати до своєї тітки в Нове Село. Хай благословить нас Господь!»

«Богохульник, — подумав граф Потоцький. — Йде на злочин і звертається до Бога».

Він підійшов до каміна і кинув листа у вогонь — слідів краще не залишати.

Станіслав у цей час теж отримав листа, від Гертруди:

«Милий, хочу погостювати у тітки в Новому Селі два дні. Післязавтра забирай мене (ні, нас!), і ми вже ніколи не розлучатимемося».

Потоцький-молодший усміхнувся і поцілував листа. І тут у нього раптом стиснуло серце. Якесь недобре передчуття опанувало ним. «Ні, — вирішив Станіслав, — поїду до неї завтра. Потрібно бути разом».

Із цієї хвилини і для батька, і для сина час потягнувся неймовірно довго. Але ні той, ані інший не могли припустити, що сьогоднішній день стане для обох поворотним в їхній подальшій долі. Ще дуже довго вони подумки повертатимуться в цей зимовий морозний день, щоразу прокручуючи події назад, змінюючи свої дії та рішення.

Близько восьмої вечора до вітальні тихенько ввійшов блідий Домбровський.

— Графе, — звернувся він до Франца Селезія. — Я прошу вашої аудієнції.

Потоцький швидко підвівся і попрямував до свого кабінету.

— Сталося непередбачене! — пошепки повідомив Домбровський. — Графиня Гертруда Коморовська мертва.

— Як?! Що ти несеш? — закричав Потоцький. — Що сталося?

— Усе йшло гладко. Ми вихором налетіли на Нове Село, швидко викрали Гертруду (ніхто навіть і оговтатися не встиг) і зникли в темряві. Я тільки почув услід: «Татари! Татари!» Гертруду ми зв’язали, поклали в сани і попрямували у бік Львова. Недалеко від річки назустріч нам рухався обоз із трьох возів. То були люди Коморовського. Щоб не викликати ніякої підозри, ми накрили Гертруду перинами. Переправившись через річку, перину відкрили. Гертруда була бездиханна. Спочатку я подумав, що вона спить, але її серце мовчало.

— І що далі?

— Ми намагалися повернути її до життя, але всі наші спроби були безуспішними. Я не придумав нічого іншого, як опустити труп в ополонку.

Потоцький нервово заходив по кабінету.

— Ви хоча б прив’язали до тіла камінь?

— Ні, я навіть не подумав про це. Єдине, що зміг зробити, — трохи замести сліди. Я приховав від усього загону смерть Гертруди. Про це знаємо тільки я і Вілчек. Ми вдвох і викинули труп. Загін я відправив уперед на розвідку. Недалеко від Кристинополя Вілчек за моїм наказом відокремився від нас і нібито сам повіз Гертруду в санях далі.

— Ідіот! Моли Бога, щоб навесні тіло небіжчиці не спливло. Інакше ти не жилець на цьому світі. А тепер зникни, розчинись, щоб жодна жива душа не знала, де перебуваєш ти і твій загін. Їдьте на схід і сидіть тихіше води поблизу Умані. Коли знадобишся, я тебе сам знайду.

Ближче до опівночі у палац буквально увірвався граф Коморовський, а за ним і його дружина.

— Чим зобов’язаний вашому візиту? — запитав Франц Селезій, але в його голосі не було звичної впевненості.

За його спиною з’явився Станіслав.

— Що трапилося? — вигукнув він.

— Станіславе, Гертруда тут? — слабким голосом запитав граф Коморовський.

— Ні, адже вона в Новому Селі. Я отримав від неї вісточку.

Стогін вирвався із грудей графа Якуба, а графиня Бріджитта звалилася на підлогу знепритомнівши.

— Води! — закричав Франц Селезій. — І надішліть за лікарем.

Чоловіки перенесли графиню на кушетку. Коли та отямилася, Станіслав із подивом запитав:

— Що ж сталося, графе?

— О п’ятій годині вечора примчав гінець із Нового Села і повідомив, що на будинок напали татари і викрали Гертруду.

Графиня Коморовська заплакала.

— Бріджитто, припини, я хочу закінчити. Так ось, гонець доповів, що напад був дуже дивним. У будинку нічого не взяли, схоже, хотіли викрасти тільки нашу дочку, та й татари були дуже схожими на європейців. А коли через півгодини мої люди, які поверталися зі Львова, розповіли, що зустріли біля річки вашого полковника Домбровського, я вирішив, що це або жарт, або Станіслав вирішив таким чином скоріше забрати свою дружину.

— Та хіба так можна жартувати? — вигукнув Станіслав. — Батьку, що це означає?

Він із гнівом подивився на Франца Селезія. Після нетривалої паузи Потоцький-старший викликав слугу.

— Домбровського до мене! — наказав він. — Сьогодні я відправив полковника до Львова, а чому він опинився у ваших краях, мені незрозуміло. Втім, ми зараз дізнаємося від нього самого.

— Ваша світлосте, — схвильований слуга повернувся. — Полковника немає в палаці, немає і його загону.

— Хто-небудь знає, де він?

— Ні, з ранку його ніхто не бачив.

— Проте все це дивно, — вимовив Франц, майстерно вдаючи подив. — Хвилину, панове.

Із цими словами граф вийшов із кімнати і попрямував до себе в кабінет. Незабаром він повернувся.

— От негідник! — закричав Франц Селезій. — Він пограбував мене.

— Як пограбував? — зблідла графиня Анна.

— Відкрив сейф і забрав усю готівку. — Потоцький-старший повернувся до слуги і наказав:

— Полковника Обуха до мене!

— Батьку, про які гроші може йтися? — у Станіслава тремтіли руки. — Я зараз же вирушаю на пошуки Гертруди!

— Не гарячкуй, Стасе. Такі питання не вирішуються з плеча.

До кімнати спішно ввійшов полковник Обух, який командував полком козаків Потоцького.

— Слухаю вас, графе.

— У нас великі неприємності. По-перше, щезла Гертруда. Татарський загін напав на будинок у Новому Селі і викрав її. По-друге, зник Домбровський разом із пристойною сумою грошей з мого сейфа. Завтра зранку збереш два загони, обнишпориш усі стежки, опитаєш усіх, хто хоч що-небудь бачив або чув. Я розраховую на тебе, полковнику.

— Батьку, дозволь мені очолити загін із пошуку Гертруди! — вигукнув білий як сніг Станіслав.

— Ні, сину, ти занадто збуджений. Тут потрібна твереза голова. Залишишся в палаці, і тобі постійно доповідатимуть про всі дії.

Слова «я розраховую на тебе, полковнику» Обух зрозумів правильно. Він товаришував із Домбровським, і той перед від’їздом усе йому розповів. Отож тепер полковник ламав голову, як зробити пошуки, з одного боку, показово активними, а з іншого — безрезультатними…

Станіслав, звичайно ж, не міг сидіти склавши руки і твердо вирішив провести своє розслідування того, що сталося. Вранці, вдосвіта, він відправився у Нове Село, опитав усіх, хто хоч що-небудь бачив або чув у той нещасливий день. Картина вимальовувалася вельми заплутана. З одного боку татари не могли собі дозволити викрадення однієї лише Гертруди — це було б більше схожим на замовлення. Тобто вони повинні були ще де-небудь наслідити. З другого, якщо викрадачі дізнаються, що Гертруда вагітна, вона стане для них тягарем. Що в цьому випадку зроблять з його дружиною? Відпустять? Навряд чи, їм не потрібний свідок. Тоді… Від однієї думки, що його дружину можуть убити, Станіславу стало страшно, настільки страшно, що він довго не міг опанувати себе. Ні, він повинен знайти своє кохання!

Але час ішов, а пошуки не давали результатів. Хтось бачив віз із татарами, що рухався на південь. Але коли Станіслав вимагав привести цю людину, свідок не знаходився. Суперечливі чутки були і про Домбровського: то він пішов на захід до Польщі, то його бачили на сході поблизу Умані. Але доля Домбровського мало хвилювала молодого графа. А дарма. Це була його велика помилка. І навіть коли поповзли чутки про те, що саме Домбровський за дорученням Потоцького-старшого викрав його дружину, Станіслав гнав від себе подібну думку.

Минув березень, настав квітень. Природа прокидалася від зимового заціпеніння. Сонечко спочатку несміливо, а потім усе рішучіше закликало здригнутися дерева, річку, звірів і людей. Ось і птиці з півдня прилетіли, і повітря наповнилося їхнім небесним співом. Але Станіслава не радували ні сонце, ні птахи, ані дзюрчання струмків.

В один із квітневих днів, стоячи біля вікна у своїй кімнаті, Потоцький-молодший спостерігав, як сонце, що світило з ранку, закрила темна хмара.

«Адже сьогодні виповнюється рівно рік, як я вперше побачив Гертруду», — подумав він.

Надворі стало тихо-тихо. Несподівано здалеку почувся гуркіт грому, який наближався.

І раптом у небі сяйнула блискавка і поцілила в дерево, що самотньо росло в полі і повз яке в цей момент у напрямку до їхнього палацу мчав вершник. Тут же пролунав потужний удар грому. І хоча Станіславу стало страшно, він не зачинив вікно, спостерігаючи за вершником. У нього стиснуло серце. Підсвідомо Потоцький відчував, що ця людина скаче до нього, і зараз він дізнається про ВСЕ!

Коли ввійшов слуга і доповів, що до нього гінець, Станіслав чимдуж спустився вниз.

— Графе, дуже хочу помилятися, але мені наказано передати вам, що Гертруда Коморовська мертва.

— Що ти несеш? — закричав Станіслав.

— Сьогодні мірошник з N вирішив після зими запустити свій водяний млин, і в лопаті мало не потрапило тіло молодої жінки.

— І що ж це значить?

— А значить те, що на руці у неї був перстень із вашим родовим гербом, а на грудях — золоте сердечко, всередині якого ваш маленький портрет.

— Ти брешеш!

— Я лише гонець, пане графе, і мені наказано передати вам ось це, — він вручив Потоцькому сердечко на ланцюжку.

Станіслав одразу ж упізнав медальйон. Він упізнав би його серед тисяч інших! Взявши сердечко, молодий Потоцький опустився в крісло, і плечі його почали здригатися. Станіслав ридав, не зважаючи на оточуючих. Йому здавалося, що життя скінчилося, що навряд чи він тепер має право мружитися від сонця, слухати спів птахів, бігати босоніж по вологій траві. Він повинен піти за своєю коханою. Так вирішила доля.

Молодий граф повільно підвівся, мовчки поглянув на батьків і сестер, подумки попрощався з ними і попрямував до своєї кімнати. Там сів за робочий стіл, довго дивився на портрет Гертруди, потім витягнув із верхнього ящика пістолет, повільно звів курок і приставив дуло до скроні.

Подальшого він майже не пам’ятав. Тільки відчув, як чиясь сильна рука вихопила знаряддя самогубства з його рук. Лише через деякий час він дізнався, що це був його вірний добрий Сераковський, який не випускав його з поля зору ні на хвилину. Як у тумані бачив він батька, який щось гнівно говорив йому, перелякані очі матері та сестер. Лише слова Оксани, подруги Гертруди, що він зраджує свою дружину, не знайшовши вбивць, він розчув дуже добре.

Станіслав пролежав непритомний майже тиждень. Коли прокинувся, його вразила порожнеча, що заповнила його всередині, цілковита байдужість до всього навколишнього. Чи то ліки подіяли, чи то хвороба притупила чутливість, він не знав. І коли батьки запропонували вирушити до Європи, він лише мовчки кивнув. Куди їхати? Все одно. Може бути, до Швейцарії? До Швейцарії. Або до Франції? До Франції. А до Італії? Можна й до Італії.

Через тиждень, наприкінці квітня 1771 року, граф Станіслав Фелікс Потоцький у супроводі Кароля Сераковського, ксьондза Вольфа, прислуги та охорони вирушив у тривалу подорож: спочатку до Швейцарії, а потім далі, далі і… буде видно.

Після його від’їзду до Кристинополя прибула комісія з розслідування причин смерті Гертруди (звістка про ці дивні події дійшла до короля Станіслава Августа). Комісія оселилася в палаці Потоцьких, де її членам було надано найгостинніший прийом. Пропрацювавши два місяці, чиновники так і не змогли знайти винних і, прихопивши з собою, крім документів, ще два вози подарунків, вирушили до Варшави доповідати про свої невтішні висновки. Сім’я Коморовських, схоже, теж змирилася з нещастям і припинила всяку боротьбу.

Але була у кристинопольському палаці одна непомітна, але непоступлива і принципова людина — Оксана, подруга Гертруди, яка вирішила, що ні за що не залишить цей злочин без відплати.

Після від’їзду комісії вона вирушила до церкви і заприсяглася знайти винних у смерті своєї подруги, майже сестри. Жіночою інтуїцією дівчина відчувала, що все це сталося через господиню палацу графиню Анну, але розуміла, що це потрібно довести.

Що вона знала про те, що сталося?

Отже, полковник Домбровський несподівано зник. Знаючи його відданість графу і багаторічну бездоганну службу, Оксана ні на мить не повірила в його злодійство, а потім і зникнення. Швидше за все, він — непотрібний свідок, і граф або десь ховає його, або він пішов за Гертрудою. Але й граф був дуже прив’язаний до Домбровського, довіряючи тому найбільш таємні доручення. Значить, полковник живий. Де ж його ховають? Спробувати розговорити старого Потоцького їй, звичайно ж, не вдасться. Стоп! Але ж Домбровський товаришував із полковником Обухом. Ось до нього-то й потрібно підібрати ключика.

Увесь наступний тиждень Оксана намагалася з’ясувати слабкості полковника. Жінки його цікавили мало, а от у чарку він зазирав залюбки. Але любив тільки добре вино. Із цим у графському палаці проблем не було. Тисячі пляшок, десятки бочок різних вин привозили з-за кордону і зберігали в погребах. Роздобути кілька пляшечок прекрасного напою фрейліні графині великих труднощів не складало. Значно важче було знайти привід для зустрічі, точніше, для спільного застілля з Обухом.

Напередодні чергової вечері за загальним столом Оксана домовилася зі слугою, який подавав вино, щоб той обмежив кількість пляшок біля полковника. Слуга віртуозно виконав доручення. Просто не ставити пляшки на стіл він не міг, зате дуже спритно підмінював майже повні порожніми. Полковник спочатку вимагав ще вина, але коли на нього стали звертати увагу, стих. Із-за столу він встав дуже засмученим і похмурим. Тут-то до нього й підійшла Оксана.

— Пане полковнику, — почала вона, усміхаючись. — Дозвольте вас запросити до мене в кімнату.

Полковник зміряв дівчину з голови до ніг похмурим поглядом:

— Мила моя, як кавалер я тобі не підійду. Підшукай собі кого-небудь молодшого.

— Ні-ні, ви мене не так зрозуміли. Просто у мене є кілька пляшок доброго вина, господиня подарувала, а я не п’ю. Я помітила, що вас сьогодні мучає спрага і…

Чоловік, який уже хотів іти далі, при словах «кілька пляшок вина» зацікавився, в очах з’явився блиск.

— О! Це зовсім інша справа, а я-то подумав, що ти зазіхнула на мою честь, — засміявся він.

Коли Обух неабияк захмелів (а в кутку вже стояли три порожні пляшки), Оксана нерішуче запитала:

— Пане полковнику, як вам служиться, не ображають господарі? Мене графиня недолюблює, навіть знущається з мене.

— Знаю, знаю, мила, — чоловік вирішив, що дівчині просто необхідно вилити комусь душу, і йому навіть лестило, що вона обрала саме його.

— Раніше я хоча б могла поскаржитися полковнику Домбровському, а тепер зовсім нікому. Де він тепер, нещасний? Може, і в живих його немає?

— Хе-хе, — крякнув Обух, покручуючи вуса. — Живий-здоровий твій Домбровський, — і підлив собі ще в склянку.

— Напевно, на чужині пропадає? — якомога байдужіше запитала Оксана.

— Та де там! Сидить тихо, як мишка, у Тальному, біля Умані, жирок нарощує.

— Так, значить, він не грабував господаря?

— Ні, звичайно, дорога.

— Чому ж він тоді ховається? — серце в Оксани ладне було вистрибнути.

Обух підвів свій важкий погляд на дівчину і довго мовчав, немов щось про себе вирішуючи.

— А от цього тобі, мила, краще не знати, та я й не скажу, — нарешті промовив він. — За частування спасибі, якщо буде погано, я завжди тобі допоможу.

Обух пішов, а Оксана, спустошена, звалилася в крісло. Їй уже було ясно, що Домбровський брав участь у викраденні Гертруди. Не вистачало тільки однієї ланки — повної впевненості. А для цього необхідно було їхати в Тальне. Сама Оксана того зробити не могла, тому вирушила до Коморовських.

Через кілька днів із Сушно до Умані на ярмарок відправився невеликий обоз. Основною його метою була не торгівля, а добування відомостей для Оксани. Щоб не поранити і без того вбитих горем батьків подруги, вона не розповіла їм про деталі, хоча і сказала, що все робиться для розкриття обставин смерті їхньої доньки.

З цього дня час для дівчини ніби зупинився. І лише через два місяці, перед самим Новим роком, вона отримала записку із Сушно: «Приїжджай, обоз повернувся».

Мовчки вислухала Оксана повідомлення про те, що саме Домбровський та його загін викрали Гертруду, про безглузду смерть дружини Станіслава Потоцького.

Наступного дня вона взяла сани і вирушила в ліс до баби Настусі.

— Я чекала на тебе, мила, — зустріла її ворожка. — Дай Бог тобі виконати свою місію.

Із цими словами баба Настуся передала Оксані маленьку пляшечку. Жінки подивилися одна одній в очі, розцілувалися і розлучилися назавжди.

Третього січня графиня Потоцька відправлялася зі своєю свитою в Сокаль. Подати графині ранкову каву зголосилася Оксана (зазвичай фрейліни кидали жереб, бо вранці господиня була нестерпна). По дорозі до спальні дівчина дістала пляшечку, накапала кілька крапель у чашку і ввійшла до кімнати.

— А, це ти, — буркнула графиня, не дивлячись на фрейліну.

— Графине, — несміливо почала Оксана. — Маю до вас прохання.

Потоцька скривилася.

— Знову проситимеш щось нікчемне.

— Я дякую вам, графине, і графу за вашу доброту і терпіння до мене, але сьогодні я хочу попросити вашої рекомендації в жіночий монастир у Львові. Я вирішила присвятити решту життя служінню Богові.

Потоцька надпила кави, уважно поглянула на свою фрейліну:

— Що ж, це, мабуть, наймудріше, що ти могла зробити у своєму житті.

Вона взяла аркуш паперу і написала листа до монастиря.

— Візьми і не думай потім проситися назад.

— Ніколи, графине, — опустила очі Оксана і вийшла.

Через годину, склавши речі, дівчина в екіпажі вирушила до монастиря.

Увечері графині Анні Потоцькій стало зле, а через півтора дні вона впала в безпам’ятство. Викликаний лікар констатував смерть від серцевого нападу.

Звістка про смерть дружини настільки вразила графа Франца Селезія, що він зліг. Подальше життя втратило для нього будь-який сенс. Потоцький почав поступово згасати, з серпня вже фактично не вставав із ліжка, а на початку жовтня запросив до себе дочок.

— Я вручаю вам два документи. Перший — мій заповіт. Основну частину земель я передаю Станіславу. Ви, дівчатка мої, теж не залишитеся у програші. Декілька сіл залишаю Кемеровським. Передайте їм: нехай пробачать, якщо зможуть. Другий документ — лист Станіславу. Надсилайте гінця. Я хочу попрощатися з сином і помиритися. Ідіть.

Уранці наступного дня граф Франц Селезій Потоцький помер.