Двічі графиня та двічі генерал

Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

Повернувшись до Кам’янця, Софія повідомила Йозефу про пропозицію Потьомкіна призначити його на посаду коменданта Херсона, і чоловік напрочуд легко і навіть з радістю погодився. І зовсім не тому, що боявся військових дій, скоріше навпаки: йому, нащадку військових, хотілося проявити свої знання, вміння, а тут, у Кам’янці, він загруз у господарських справах, вимолюючи у військового відомства гроші для підтримки фортеці та її гарнізону в бойовій готовності. І з кожним роком це давалося все важче і важче.

Тому на початку літа 1789 року, коли князь Потьомкін повернувся з Петербурга, граф Йозеф де Вітте залишив на час Кам’янецьку фортецю та попрямував до Дубоссар — штаб-квартири командуючого Південною армією (князь об’єднав Українську та Катеринославську армії й очолив командування новоствореною Південною армією).

Князь Потьомкін досить привітно зустрів графа Йозефа де Вітте.

— Радий, радий, що прийняв моє запрошення. Ну що, генерале, час зайнятися серйозною справою.

— Слухаю вас, ваша світлосте.

— Пропоную посаду коменданта фортеці славного міста Херсона. Поки воюємо з турками, фортеця може стати в нагоді в будь-який момент. А там все в зародковому стані — потрібні сміливі інженерні рішення. У грошах на справу не обмежую, але й спитаю як слід. Утім, за моїми відомостями, в Кам’янці з грошима було не надто, а фортеця майже в ідеальному стані. Це ж твоя заслуга?

— Ні, князю, це більшою мірою робота мого батька.

— Ну, годі, графе. Твоя участь теж чимала. До речі, у вас там працював ливарний цех, і наскільки точно доповіла мені розвідка, відливали все — від гармат до ядер.

— Так точно, ваша світлосте.

— Забирай з собою фахівців. У Херсоні необхідно все зробити з розмахом. Потрібні ще і якоря для кораблів, і дзвони для церков.

— Я майже згоден, ваша світлосте. Залишається одна маленька деталь…

— Ти, напевно, про грошове забезпечення? Не хвилюйся, графе, отримуватимеш, як і всі мої генерали у воєнний час. Ну, а якщо завоюєш своєю старанністю мою прихильність, можливості взагалі безмежні, — князь Григорій Олександрович хитро поглянув на графа де Вітте і додав: — Для початку покладу тобі 6000 рублів на рік.

Де Вітте негайно вирушив до Варшави і подав у відставку. Король навіть не прийняв генерала, але відставку підписав. Через місяць Йозеф де Вітте був у Херсоні.

Забігаючи наперед, скажемо, що генерал де Вітте прослужив у Херсоні п’ять років — з 1789-го по 1794-й. Уже в 1790 році запрацював перший в Україні ливарний гарматний завод, було значно зміцнено бастіони фортеці, побудовано казарми, арсенальні приміщення, порохові склади, відремонтовано Будинок офіцерів, де у святкові дні влаштовувалися бали та урочисті обіди. У 1792 році складено перший докладний план Херсонської фортеці із зазначенням закінчених будівель. У тому ж році в Херсоні розмістив свою штаб-квартиру командувач Південними військами граф Суворов. Він підтримав де Вітте в усіх починаннях.

Городяни гідно оцінили внесок графа Йозефа де Вітте у розвиток міста — одна з вулиць Херсона згодом була названа Віттовською.

Але все це буде потім, а зараз, улітку 1789 року, дружина генерала де Вітте Софія попрямувала до Криму підібрати собі земельні ділянки для майбутніх маєтків. У Ялті вона взяла провідника-татарина. На конях (невеликого зросту, але дуже витривалих) вони попрямували у бік Алупки. Південний берег тоді був ще мало заселений і постав перед поглядом графині у своїй первозданній красі.

Раптом Софія здригнулась: здалеку чулися голоси. Розмовляли грецькою.

— Це Лутка, пані, — пояснив їй провідник. — Тут живуть тільки греки.

— О як цікаво! Їдемо до них.

Софія попрямувала до невеликого селища (близько двадцяти родин влаштувалися прямо на березі моря). Побачивши незнайомців, греки не висловили особливого задоволення, але варто було графині Софії заговорити грецькою, як їхні обличчя посвітлішали. Софія була запрошена на обід, і відмовити своїм співвітчизникам грекиня була не вправі, знаючи, яку образу вона цим завдасть. Та вона і сама скучила за грецькою кухнею.

Поки готували сувлаки, графиня вже знала, що Лутка здавна була заселена греками, але років п’ять тому вони були змушені покинути Крим, і лише минулого року князь Потьомкін дозволив їм повернутися. За час їх відсутності велика грецька церква була зруйнована, і тепер вони будують маленьку. Ще греки займаються ловом устриць поблизу Алупки.

Запитали і про мету подорожі графині. А коли дізналися, що їй запропоновано підшукати собі землі для майбутнього маєтку, в один голос заявили, що кращого місця, ніж Мюсхор, їй не знайти.

Сіли за стіл прямо на березі в тіні дерев, і графиня Софія усміхнулася: неповторна синява моря, крики чайок, рідна мова, різноманітність закусок, легке біле вино — все сприяло і приємній трапезі, і довірчій бесіді. Господарі постаралися на славу: на столі красувалися тонкі скибочки копченої риби з печеним буряком і зеленню, різноманітні салати з сиром фета і оливковою олією, запечена риба з рум’яною сирною скоринкою, сувлаки — грецькі шашлички і, звичайно, устриці, хоч і маленькі, але за смаком не гірші за французькі. Прощаючись, Софія подарувала трохи грошей на відновлення церкви.

Подолавши мис Ай-Тодор, наші мандрівники опинилися в широкій долині з трьома татарськими селищами на ній (Гаспра, Кореїз і Мюсхор), а праворуч здіймалась у височінь гора-велетень Ай-Петрі.

— Тамаро, — звернулася Софія до своєї служниці, — тут справді дуже гарно. А що це за величезне дерево? — запитала вона у провідника-татарина.

— Це дуже шановане дерево, пані, — відповів татарин. — Горіх, у якого навіть є ім’я. «Черкес-чевіс» називають його татари.

Подорожні під ’їхали до горіху. Розміри і велич дерева справді вражали.

— Скільки ж йому років?

— Ніхто не пам’ятає, за розповідями старійшин — понад тисячу. А горіхів він приносить у рік більше, ніж зірок на небі. Старше покоління протягом багатьох століть передає це знамените дерево у спадок молодому. Це наша традиція.

— Напевно, там, нагорі, дуже гарно, — Софія поглянула вгору і додала: — І страшно.

Під’їхавши до моря, графиня спішилася.

— Хочу купатися, — заявила вона. — Ти зі мною, Тамаро?

— Я не вмію плавати, — почервоніла служниця.

— Ну що ж, тоді я сама.

Молодиці спустилися до моря, трохи позаду за ними йшов провідник. Серед кам’яного хаосу Софія вибрала величезний камінь, за яким була невелика бухта. Грекиня піднялася на камінь, не поспішаючи скинула одяг і спритно пірнула в прозору чисту воду.

— Вода дивовижно тепла! — крикнула вона, виринувши.

Софія відмінно плавала, за нею було приємно спостерігати збоку: здавалося, вона не пливе, а танцює на поверхні моря серед білосніжних гребінців хвиль. Досхочу насолодившись купанням, молода грекиня не поспішаючи вийшла на берег, піднялася на теплий камінь, не соромлячись своєї наготи. Крапельки води, як маленькі перлинки, покривали її округлі плечі, груди — ці два прекрасні бутона. І хоча служниця багато разів бачила свою господиню оголеною, навіть вона не могла приховати свого захоплення.

— Ви як морська фея, — зачаровано вимовила вона.

Провідник Ібрагім тим часом приніс із татарського селища глечик прісної води для Софії, зупинився трохи осторонь, крадькома пожираючи грекиню поглядом.

Тамара взяла у провідника глечик, допомогла своїй господині змити залишки солоної морської води й обгорнула її в грубу лляну тканину, витираючи тіло та волосся.

— Мені все рішуче подобається: і мальовничі скелі, і кам’яні хаоси, і первозданність природи. Тут у мене буде затишне гніздечко. Там, нагорі, — графиня вказала рукою, — побудуємо двоповерховий будинок. Хочу, щоб він був схожий на мій рідний будинок у Стамбулі, а тут, на березі, розіб’ємо парк із пальмовою алеєю. Ти зі мною згодна, Тамаро?

— Звичайно! Тут, у Мюсхорі, гарно, як у казці.

— Ти маєш рацію, тому я і хочу приїжджати сюди, як повертатися в дитинство, до свого рідного дому.

На зворотному шляху графиня де Вітте була зачарована ще одним місцем — Марсандою (теперішньою Масандрою).

— Якщо Бог дасть сили і здоров’я, тут можна висадити не тільки виноградники, оливковий гай, ліщину, а й побудувати маленьке місто, — дивлячись на казкову красу узбережжя, мрійливо мовила графиня де Вітте. — Проситиму у князя Потьомкіна і ці землі.

Але зустрітися з фельдмаршалом Софія змогла тільки наприкінці року.

Йшла війна. А ще був великий перелом у житті Європи, а може, і всього світу. Закінчувався гарний і безтурботний вік. 14 липня 1789 року паризький натовп узяв Бастилію, 26 серпня Національні збори ухвалили Декларацію прав людини.

Поляки близько до серця прийняли події у Франції, самі захотіли свободи і почали вимагати від Росії вивести війська і прибрати склади боєприпасів з їхньої території. Але Росія, точніше, князь Потьомкін, що зосередив у своїх руках усю повноту влади в Україні, розширював і розширював свої володіння. Взято Фокшани, здобута вікторія на річці Римник, Хосе Дерибас із морською піхотою із запорізьких козаків під командуванням кошового Чепіги бере фортецю Хаджибей і Аккерман, щоб побудувати тут Одесу та Білгород-Дністровський. Тим часом князь Потьомкін підійшов до Бендер і оточив фортецю. Очаківський штурм був ще свіжий у пам’яті турків, і вони здають Бендери майже без бою в обмін на дозвіл звільнити їхній гарнізон. Слава полководця Потьомкіна досягає апогею — уся територія південної України від Бугу до Дністра відвойована у турків.

Йосиф ІІ у захваті від полководницького таланту князя: «Осаджувати фортеці і брати їх силою — це мистецтво… але опановувати ними у такий спосіб — мистецтво найвище».

У Європі Потьомкін стає кумиром жінок і… молодих офіцерів. Дами носили його портрети на перстнях, ременях, у медальйонах. Молоді офіцери потягнулися до України вчитися бойовому мистецтву. Рішельє, Ланжерон, де Лінь, граф де Дама, військовий інженер Деволан, артилерист Наполеон, Тремуйлі, Тальмон, Бульє…

У європейських театрах ставили п’єси, присвячені виключно Потьомкіну. До ставки головнокомандуючого прибули найкращі портретисти Європи — Жан Лампі і Віже-Лебрен.

Наприкінці грудня 1789 року до Ясс приїхала графиня Софія де Вітте. Князь дуже тепло зустрів Софію, провів до своїх апартаментів і, взявши її під руку, із властивою йому безпосередністю почав розмову.

— Ви зовсім забули нас, люба моя. А поки ви були відсутні, мої доблесні воїни майже закінчили війну. Хоча, чесно кажучи, я побоювався, що справа затягнеться надовго. Розкажіть-но нам, чим ви займалися весь цей час, поки ми животіли в похідних наметах.

— Ви, як завжди, скромні, ваша світлосте, — від такої уваги князя Софія злегка зніяковіла. — Вашому польовому життю позаздрить будь-який королівський двір.

— Так, нероб сюди наїхало предостатньо, — розсміявся Потьомкін. — Але ця біда мені не в тягар. Щоправда, потім вони розносять по всьому світу плітки і нісенітниці про мене, але і до цього я ставлюся філософськи. І все ж, пані, ви не відповіли на моє запитання.

У просторій вітальні, крім князя, перебували Парасковія Потьомкіна, графиня Долгорукова і графиня Гагаріна, кілька генералів та офіцерів, тому Софія не знала, наскільки вона може бути відвертою. Присутні дами, безсумнівно, бачили в ній суперницю, хоча наша героїня не дозволяла князю фривольної поведінки по відношенню до себе. Звичайно, Потьомкін подобався Софії як чоловік, але вона вважала нижче своєї гідності бути похідною коханкою, нехай навіть і великого полководця. З другого боку, вона помічала, що князь, будучи постійно оточеним придворними, по суті, дуже самотній. Жінки завжди це відчувають. Тому він виїхав з Петербурга, тому сміливо ходив під ворожими кулями біля стін Очакова, тому не відмовляв собі в забаганках.

— Князю, я багато подорожувала й обстежила весь південний берег Криму, — почала Софія.

— І що ж? — фельдмаршал відразу розгорнув карту півострова.

Уся карта була розмальована якимись значками, лініями, колами.

— Це дивовижні місця!

— Цього мені можна було і не говорити, — усміхнувся Потьомкін. — Мене більше цікавить, чи знайшли ви що-небудь відповідне для себе.

— Я в повній розгубленості, князю. Мені сподобалося кілька місць, які я залюбки почала б освоювати.

— Слухаю вас, графине.

— Насамперед це Мюсхор і Ореанда.

— Браво, моя люба! — Потьомкін озирнувся на присутніх, шукаючи підтримки. — Я завжди знав, що зі смаком у вас усе гаразд. Мої маєтки знаходяться поруч, в Алупці.

— Але це ще не все, князю. Я пригледіла ще Марсанду та Ай-Даніль.

Потьомкін поглянув на карту і замислився.

— Ви проти, ваше високопревосходительство? — Софія трохи зніяковіла: чи не занадто багато вона просить?

— Я не заперечую. Тільки мої умови залишаються попередніми: хочу, щоб земля освоювалася та приносила радість і користь не тільки господарям, а й державі. Боюся, що ви, графине, не зможете цього зробити: все-таки ви — жінка, а тут потрібна чоловіча хватка. Але ви напевно вже почали будувати плани щодо використання цих земель…

— Звичайно! — із запалом відповіла Софія. — Тут, у Мюсхорі й Ореанді, будуть розкішний маєток і не менш гарний парк. У центрі парку — величезний горіх. Усередині його крони, серед листя, я споруджу велику ротонду. Туди вестимуть три шляхи: мотузкові сходи (я обожнюю лазити по таким), кругові сходи (для менш сміливих) і настил із поручнями, який підніматимуть слуги (для більш літніх, але бажаючих отримати гострі відчуття від висоти). Піднявшись до ротонди, ми зможемо милуватися морем з висоти пташиного польоту, пити іскристе вино, насолоджуватися оливками й сиром. І все це подарують плантації Марсанди. А устриці нам поставлятимуть мої земляки-рибалки. Причому не тільки на наші столи, а й для продажу за кордон.

— Чорт забери! — вигукнув князь. — Розповідаєте ви дуже гарно. А що ж Ай-Даніль?

— Я поки ще не придумала, — усміхнулася Софія. — Хоча там можна побудувати невелике місто.

— І назвати його скромно: Софіополіс, — Потьомкін іронічно поглянув на грекиню.

— Це непогана думка, — підтримала жарт князя графиня.

— Ну що ж, якщо здійсниться хоча б половина з того, що ви тут нафантазували, вже це дозволяє мені довірити вам вибрані кримські землі.

На початку січня Софія почала збиратися додому, але князь Потьомкін попросив її ще трохи затриматися.

— Чекаю важливу звістку з Петербурга, — пояснив він.

— Що ж це за звістка, ваша світлосте? Новий чин або звання?

— І так, і ні. Швидше, це для душі. Але ні слова більше, скоро ви про все дізнаєтеся.

У середині січня 1790 року вийшов указ Катерини II про призначення князя Потьомкіна-Таврійського великим гетьманом імператорських Катеринославських та Чорноморських козацьких військ. Цього домагався сам князь, бо з великою повагою ставився до запорозьких козаків, що складали основу як сухопутних військ, так і флоту. Саме запорозькі козаки своєю військовою виучкою, кмітливістю, хоробрістю забезпечили перемоги у всіх битвах із турками.

Увечері новоспечений гетьман давав святкову вечерю і бал. Ясновельможний займав апартаменти в палаці місцевого князя-грека. Гості очікували винуватця торжества в розкішній вітальні: меблі були оббиті рожевою тканиною із вплетеними в неї срібними нитками, на підлозі лежали золототкані килими. Кірасири-велетні, вбрані у червоні колети й чорні хутряні шапки з султанами, розносили шампанське і прохолодні напої. Військові та цивільні з нетерпінням очікували гетьмана. Софія, одягнена у світло-лилову вечірню сукню, оброблену мереживом і коштовностями, була в центрі уваги гостей. Утім, якийсь невидимий бар’єр не дозволяв офіцерам бесіду з нею і навіть легкий флірт переводити в серйозніші відносини. Софія здогадувалася, що за всім цим стоїть рішення, а може, і наказ ясновельможного.

Потьомкін не змусив себе довго чекати. Усміхнений князь рішуче зайшов до вітальні, і відразу ж пролунало гучне «ура!». На фельдмаршалі був мундир із соболиною опушкою, алмазна зірка і дві стрічки — Георгіївська та Андріївська.

Після святкової вечері всі вирушили до великої зали, де гостей зустрічав хор, точніше, два хори з трьохсот осіб, і два оркестри — симфонічний (під управлінням Сарті) і роговий (з двохсот чоловік), які виконали на честь великого гетьмана ораторію «Тебе Бога хвалимо». Рогам була доручена партія органу, і вони чудово з нею впоралися. Ораторія ця вже виконувалася раніше, але Софія чула її вперше. У момент найвищого емоційного напруження, коли вже, здавалося, досягнуто кульмінації і ще більше посилити силу звучання просто неможливо, грекиня помітила, що багато хто із слухачів почали закривати долонями вуха, і вже через кілька миттєвостей зрозуміла чому. За вікном у такт музиці пролунала канонада! Батарея з десяти гармат була повноцінною учасницею оркестру в цій ораторії. Софія кинула погляд на Потьомкіна. Той, усміхаючись, дивився на графиню. Отриманий ефект його очевидно задовольняв. Потім до оркестру підключилися дзвони, а на закінчення — скорострільна пальба з гармат.

Софія не припиняла дивуватися винахідливості князя, його постійному пошуку чогось нового.

Наступного дня були оголошені польові навчання. Узяти участь у них запросили всіх дам, і неодмінно в парадному вбранні. Софія здогадувалася, що знову готується щось оригінальне.

«У мене теж є ідея», — усміхнулася про себе Софія і покликала служницю Тамару.

Уранці примчав посильний і доповів, що свято починається на околиці Ясс близько чотирьох годин вечора. У призначений час війська були вишикувані з обох боків дороги, цивільні та їхні карети стояли трохи осторонь, з хвилини на хвилину мав прибути гетьман.

І ось вдалині з’явилася хмара пилу, з якої виринуло близько п’ятисот вершників, що скакали щодуху.

— Козаки! — вигукнув хтось.

І справді, з войовничими криками і шаблями наголо до присутніх наближалися запорозькі козаки. Попереду загону — Потьомкін. Ставний, високий князь був у новій формі — гарному гетьманському мундирі, обробленому діамантами та золотом. Фасон мундира Потьомкін придумав сам і звелів його зшити заздалегідь, не чекаючи указу імператриці: облягаючі рейтузи, невисокі чорні чоботи, на короткій курточці палевого кольору — довга, до колін, угорка тютюнового кольору, оброблена хутром тхора, з коміром із чорного хутра з білими плямами, наче обсипаного сріблом. Гудзики на куртці — діамантові, шнурки також рясно прикрашені діамантами. Шапка висока з того ж хутра, з оксамитовим верхом, у центрі — величезний діамант і високе пір’я. Привітавши гостей, що були у повному захваті від побаченого, Потьомкін із загоном під багатотисячні «ура!» і «слава гетьманові!» промчав уздовж війська, що складалося переважно з козаків і просто українців.

Об’їхавши війська, збуджений князь повернувся до гостей і під гучні оплески присутніх спішився. Несподівано з боку вишикуваних військ почувся наростаючий гул. Незабаром усі побачили молодого гусара в синьому з золотими шнурами і позолоченими ґудзиками мундирі, що мчав риссю на коні повз військо.

— Це що іще за явище? — невдоволено спитав Потьомкін і, звертаючись до свого ад’ютанта полковника Баура, наказав: — Негайно цього вискочку до мене!

За мить усе визначилося: гусаром виявилася графиня Софія де Вітте. Наблизившись до князя, графиня спритно спішилася і по-військовому віддала честь Потьомкіну. Князь оглянув її з ніг до голови. Вузькі синього кольору рейтузи-чакчири з короткими чобітками облягали стрункі ноги графині, гусарська курточка-доломан обмальовувала високі груди і була з дещо збільшеним коміром-стійкою (графиня навмисно хотіла підкреслити свою витончену шию). Ментик з хутряною опушкою спритно і навіть трохи недбало був накинутий на ліве плече. На рівні коліна, ззаду, висіла сумка-ташка. Бракувало тільки шаблі і пістолетів.

— Чому без зброї? — з удаваною суворістю спитав Потьомкін.

— Винна, ваша світлосте! Нам, жінкам, на відміну від вас, чоловіків, доводиться брати інші фортеці, і зброя, відповідно, у нас інша, — відповіла Софія і усміхнулася так, що князь справді відчув себе обеззброєним.

— Гаразд призначаю вас, гусаре, на сьогодні своїм ад’ютантом.

Графиня Долгорукова при цих словах тільки пирхнула і зникла в кареті.

Потьомкін змахнув рукою, і рівнина заповнилася козаками, що створювали ілюзію справжньої битви. Картина була настільки правдоподібно-войовничою, що не залишила байдужим нікого. Софія була в захваті від трюків, виконаних козаками верхи на конях.

Після потішних боїв князь Потьомкін запропонував гостям і командуванню проїхати за ним за місто на пікнік. Гості охоче погодилися і всю дорогу, перебиваючи одне одного, обговорювали побачене.

— Зізнаюся, гусарський костюм вам до лиця, — звернувся Потьомкін до Софії, що їхала поруч із ним. — Але сьогодні не маскарад.

— Ви попередили всіх про польові навчання. А гусарський костюм, удосконалюючись десятиліттями, дуже вдало підходить для таких заходів. Ви мене, схоже, засуджуєте?

— Анітрохи, графине. Навпаки, все свідчить про те, що ви перебуваєте в постійному пошуку, а це мені імпонує.

— Зрівнятися з вами, князю, у мистецтві вражати всіх не зможе, мабуть, ніхто у світі. І мені здається, що на сьогодні це ще не всі сюрпризи.

— Мене радує, що ви так тонко все розумієте. Але це мій маленький секрет.

Невичерпний на вигадки Потьомкін у цей вечір здивував навіть звиклих до блиску версальського двору французів.

Пікнік відбувся під землею. Складалося враження, що князю бракувало палаців на поверхні і він вирішив збудувати підземний. Склепіння великої підземної зали підтримували грецькі колони. Григорій Олександрович обожнював яскраве світло, тому стіни були обвішані рядами бра зі свічками, що розташувалися між дзеркалами, під склепіннями висіло кілька люстр химерної форми, жирандолі кришталем і кольоровим склом нагадували невеликий фонтан або маленький феєрверк, канделябри із золота і зеленого мармуру стояли у спеціальних нішах. Усе це справляло враження океану вогню, що ледь помітно хитається. Дзеркала збільшували глибину зали. Темно-блакитні оксамитові дивани, холодний блиск золота — все це, на думку князя, мало підкреслити велич його задуму, його творчого пориву. У верхній галереї музиканти Сарті протягом усього вечора виконували класичну музику. Вона в підземеллі звучала трохи приглушено, але в цьому теж був певний шарм. А коли Сарті представив гостям свій новий твір — італійську кантату Giove, la gloria е morte («Юпітер, слава і смерть»), князь засяяв від щастя.

За вечерею Софія як новопризначений ад’ютант сиділа по праву руку від Потьомкіна. Зліва — княгиня Долгорукова.

— Князю, мої вигадки в порівнянні з вашими виглядають дуже блідо, — вимовила зачарована побаченим Софія.

— Я радий, що вам сподобалося. Щоправда, не все вийшло так, як я задумав.

— Немає межі досконалості.

— Ні, я сказав би так: не можна осягнути неосяжне.

Подали десерт. Морозиво, каву і цукерки розносили чомусь тільки чоловікам.

«Це неправильно», — подумала про себе Софія. Але незабаром їй довелося змінити свою думку. Рослі гренадери подали всім дамам кришталеві вазочки, доверху наповнені не морозивом і цукерками, а… діамантами…

Після вечері в небі спалахнув святковий феєрверк.

Наприкінці лютого прийшло повідомлення з Відня: помер імператор Йосиф II. Великий реформатор, який зіграв значну роль у долі наших героїв, написав у своєму заповіті: «Прошу всіх, кого я ненавмисно образив або не захистив, пробачити мене як людину і християнина. Прошу всіх не забувати, що монарх на престолі залишається такою ж людиною, як і останній жебрак у халупі, і що обидва можуть помилятися».

Софії після цього повідомлення захотілося побути на самоті. Забравши у Херсоні восьмирічного сина Яна, наприкінці травня вона вирушила до Мюсхора: відпочити і зайнятися облаштуванням свого нового маєтку. Незабаром туди ж приїхав і її чоловік, генерал де Вітте. І Йозефу, і Яну Мюсхор дуже сподобався — вибір Софії був схвалений.

Спілкування з сином, морські купання, прогулянки в горах і морем відволікали Софію від сумних думок. Грекиня знову була весела і привітна. У товаристві сина вона знаходила розраду, заспокоєння. Хлопчисько вже підріс і намагався копіювати батька. Це виходило у нього досить кумедно. До Йозефа Софія ставилася, як і раніше, з повагою, але не більше того.

Як швидко вони стали чужими одне одному! А чи були вони близькі взагалі? Напевно, ні. Але ж вона завжди прагнула бути зразковою дружиною, і була нею. І мріяла про таке кохання, на яке заслуговує кожна жінка. Про кохання сліпуче, розділене, щасливе… Тоді починаєш вірити в чари життя. Вона розуміла, що не кожній дано зазнати це почуття, але вірила й далі…

Потьомкін? Ні, ця людина в коханні, як падаюча зірка в небі, може несподівано спалахнути на мить і так само швидко згаснути. А ця мить, напевно, така солодка. І головне — потрібно обірвати її першою. Як із падаючою зіркою: побачити спалах і швидко заплющити очі — хвіст зірки надовго залишиться перед заплющеними очима в безкрайності нашої уяви.

Станіслав Потоцький? Він одразу сподобався Софії. Це той чоловік, з яким можна знайти любовну єдність. І хоча він одружений, Софія побачила в його очах прихований смуток, не властивий закоханим.

Занурена у свої думки, Софія прогулювалася стежками Мюсхора. Повітря, наповнене ароматами моря, кипарисів, лавра, ялівцю, самшиту, мирту, суничного дерева, здавалося тягучим, густим, п’янким. Велична, з гострозубими вершинами гора св. Петра з одного боку, безкрає море — з другого надавали цій місцевості казкового вигляду. І на душі ставало радісно, хотілося мріяти, мріяти і мріяти.

Мандрівки по Криму, здійснені раніше сімейством де Вітте, залишили також досить приємні враження. Особливо запам’яталася подорож до гори Демерджи. Природа тут проявила свою фантазію в повній мірі: туман, вітер, дощ і сонце рік за роком, століття за століттям виточували з каменю чудернацькі фігури, що нагадували птахів і звірів, замки і башти, казкових чудовиськ і страшних привидів.

— Дивись, матусю, справжня жаба! — вигукнув Ян і стиснув від несподіванки руку Софії. — А там, далі, бегемот з величезним пузом. А он собака женеться за лисицею.

— Де, де? — перепитала здивована Софія. — У тебе, синку, дуже добре розвинена уява.

— Ця риса в нього від мене, — підтвердив Йозеф. — Ось поглянь праворуч.

Він нахилився до вуха Софії і прошепотів:

— Цей кам’яний стовп мені нагадує фалос у всій своїй красі, а дві брили подалі — жіночі груди.

— Ваша уява, графе, вразила мене своєю новизною. Мабуть, кожен бачить те, що хоче побачити.

— Так, і не збираюся заперечувати це. Софіє, я хочу, щоб ми відновили наші колишні стосунки — я кохаю і хочу тебе.

Грекиня поглянула на нього уважно і зітхнула.

— Ні, мій дорогий. Двічі в одну річку не входять. Ми залишимося друзями, і не більше. І не повертатимемося більше до цього.

Вони прожили в Криму майже три місяці. Облаштування нового маєтку Софія вирішила поки відкласти. Вона розуміла, як легко можна зіпсувати цей райський куточок невмілим плануванням. Тільки професійний архітектор знав, що потрібно зробити, щоб усі будівлі, алеї, альтанки, павільйони та фонтани гармонійно вписалися в ландшафт. Тому було вирішено не поспішати і знайти одного, а може, двох архітекторів-садівників для розробки та втілення в життя всіх задумів Софії.

На початку осені графиня де Вітте несподівано отримала листа з Бендер від князя Потьомкіна. Князь запрошував графиню відвідати його нову ставку. Але цього разу запрошення було настільки зворушливим і теплим, що у грекині прискорено забилося серце.

«Дивно, — подумала Софія, — чому це я так хвилююся? І головне, мені вже хочеться швидше їхати».

Після довгих роздумів графиня Софія все ж зважилася відчинити ці уявні двері, за якими вона не знала, що її очікує: осуд і ганьба або слава і визнання. Зрештою, їй не потрібно ні те, ні інше. Їй хотілося простого жіночого щастя, кохання, ніжності. І вона відчувала, що зможе зазнати це з князем.

Бендери зустріли Софію дощовою холодною погодою. Був кінець вересня, і всі чекали бабиного літа.

Убравшись у досить закриту сукню, Софія відправилася на вечерю. Князь Потьомкін зустрів графиню дуже привітно, вийшов їй назустріч і посадив поруч із собою. (Софія навіть не помітила, хто поступився їй місцем.) Після вечері всі швидко покинули залу, залишивши князя і Софію наодинці. Потьомкін провів грекиню до диванної, де чулося потріскування дров у каміні, курилися пахощі в золотих курильницях. Графиня підійшла до каміна і простягнула до нього руки, насолоджуючись теплом.

— Софіє, — почав князь, — сьогодні ми говоритимемо тільки про нас. Так-так, тільки про нас. Після вашого несподіваного від’їзду навесні мої думки постійно повертаються до вас. Кохання — дуже дивна річ. Зізнаюся чесно, ви — найвродливіша жінка, яка зустрілася мені в житті. А ваші очі, по-моєму, зводять з розуму не одного мого офіцера. І я, звичайно, як кожен нормальний чоловік, давно вже міг захопитися вами, забажати вас і зробити все можливе, щоб і ви захопилися мною. Але мій внутрішній голос підказав, що не потрібно квапити події. І тепер я можу сміливо сказати, що привабливість вашої душі, оригінальність вашого мислення, неординарні вчинки зачарували мене ще більше, ніж зовнішня краса. Там, де з'являєтесь ви, все оживає, стає світлішим і добрішим. Я почав ловити себе на думці, що деякі свої вчинки і діяння я здійснюю, озираючись на вас. Водночас ви намагалися уникати мене, ще більше розпалюючи мої почуття. Я закохався у вас. Закохався сильно, шалено. Тому й написав листа і благав Бога, щоб ви швидше приїхали.

Софія сіла на диван. Від хвилювання вона вся тремтіла. Це визнання її приголомшило. Ніколи раніше Потьомкін не говорив з нею так ніжно і щиро. Його завжди впевнений, навіть дещо суворий погляд зараз випромінював звичайне людське тепло.

— Я завжди був чесний зі своїми жінками, — князь у хвилюванні заходив по кімнаті. — Пропонуючи вам своє кохання, розумію, в яке становище ставлю вас, графине. Навіть якщо ви зараз знехтуєте моїми почуттями, прошу вас залишитися тут, бо ви мені потрібні просто як друг, як людина, з якою мені цікаво спілкуватися. А моє становище в суспільстві змусить замовкнути найзліші язики.

Князь узяв руки графині у свої, і Софія дозволила йому це. Що і було своєрідним визнанням у коханні. Настала пауза. Софія довго збиралася з думками, князь не квапив її.

— Григорію Олександровичу, — Софія уважно поглянула прямо в очі Потьомкіну. — Я чекала вашого визнання і не чекала. Скільки разів я в думках повторювала вам слова, почуті зараз від вас! Навесні я несподівано для всіх залишила ставку тільки тому, що божеволіла від вас, але ваше серце тоді було зайняте іншою.

Князь спробував щось сказати, але Софія не звернула на це уваги і мовила далі:

— Ні-ні. Я зараз все це говорю не заради докору. До вас, князю, не можна ставитися як до простого смертного. Вас можна або любити, або ненавидіти. Третього не дано.

Він обійняв її і притягнув до себе, і вона відчула себе такою маленькою в руках цієї великої людини, їй стало раптом напрочуд затишно і спокійно. Вони злилися у пристрасному поцілунку. Потім він легко підхопив її на руки і поніс до спальні, дбайливо роздягнув, милуючись її тілом. А потім… Потім вона повністю розчинилася в його обіймах. Вони злилися, віддаючи тепло, ласку, ніжність одне одному. Софію закружляв вихор пристрасті. О, як чудово, як прекрасно!

Вона розплющила очі і, зітхнувши, з ніжністю пригорнулася до нього. Потьомкін дивився на Софію й усміхався.

— Я тебе кохаю, — прошепотіла Софія.

— О моя дівчинко, я тебе теж, — він пристрасно поцілував її й обійняв так, що у Софії перехопило дух.

— Це було чудово! Я хочу відчути це ще раз, прямо зараз.

— Ні, Софіє, повір мені, що сьогодні ти вже не зазнаєш усієї повноти чарівності, тому не поспішатимемо. У нас із тобою буде багато часу, щоб не тільки повторити цей політ, але і зануритися в нові й нові відчуття. А щоб злегка загасити вогонь, який палає в тобі, принеси, будь ласка, тацю з вином і фруктами, що стоїть на столику.

Софія встала, і князь не міг відвести погляд від її тіла. Тридцять років — це якраз розквіт жінки! Її розкішні форми, чарівні вигини, таємничі закуточки здатні запалити чоловіка і спалити його без залишку.

— Ти прекрасна, Софіє!

Потьомкін сів по-турецьки на величезній шкурі білого ведмедя. Софія усміхнулася, поставила перед ним тацю з ласощами і зробила те ж саме.

— Звичайно, це дуже гарно і привабливо, — засміявся князь. — Але замерзнути я тобі не дам.

Він приніс пуховий плед і накинув на плечі грекині.

Під ранок Софія заквапилася.

— Як, ти не залишаєшся? — здивовано запитав Потьомкін.

— Князю, я хочу просити вас тільки про одне, — Софія поки не змогла перейти з ним на «ти». — Я не хочу відкритих стосунків удень. Нехай ночі будуть нашими, а вдень ми залишимося просто друзями. Я розумію, що все одно нічого не приховаєш, але одна справа домисли, інша — якщо ми самі дамо привід для них. Я дуже дорожу своїм ім’ям і своєю репутацією.

— Добре, Софіє, нехай буде так! Але, сподіваюся, подарунки ти прийматимеш від мене при всіх?

— Тільки за умови, що вони не будуть настільки дорогими, щоб скомпрометувати мене. Такі краще робити наодинці, — кокетливо усміхнулася графиня.

Потьомкін не був би Потьомкіним, якщо б не зробив усе по-своєму, як йому того хотілося. Він ніколи не відмовляв собі в задоволенні робити подарунки коханим жінкам і насолоджувався, спостерігаючи, з якою радістю вони їх приймали. Чи не наступного дня за його наказом було влаштовано бал. Усім запрошеним жінкам роздали лотерейні квитки. Розігрувалося багато призів — ніхто не залишиться без подарунка. А головні призи — шикарна кашемірова шаль і золотий перстень, усипаний рубінами. В лотереї завжди сподіваєшся на диво, що саме тобі дістанеться головний приз. Ось і на балу у кожної жінки неспокійно билося серце: «А раптом я?» Софія не була винятком. І все ж коли «сліпий» жереб вибрав саме її, вона з підозрою подивилася на князя — той невинно усміхався і розводив руками.

Іншим разом Потьомкін увесь вечір упадав за графинею Браницькою і врешті-решт зробив їй найдорожчий подарунок. У цей момент увійшов черговий офіцер і попросив у князя дозволу звернутися до графині де Вітте.

— Графине, вам пакет із Парижа.

Софія розкрила пакет і ледь втрималася — там виявилося незвичайної краси дуже дороге кольє.

— Що таке?! — вигукнув незадоволений Потьомкін. — Хто сміє робити подарунки в моїй присутності?

— Не можу знати, ваша світлосте! — «злякано» відповів черговий офіцер. — Дарувальник побажав залишитися невідомим.

— Попов! — наказав князь своєму секретареві. — Терміново розібратися і доповісти мені. Я не дозволю різним іноземним нахабам господарювати в моєму домі. — І знову в палаючому погляді Потьомкіна Софія прочитала кохання до неї.

Наступного разу Потьомкін просто зіграв на жіночій психології. Почувши із-за дверей, як Софія захоплюється новим столовим сервізом, щойно привезеним з Європи і вперше виставленим на столи, він зайшов до зали нарочито розгніваний, узяв один із приборів і невдоволено похитав головою.

— Хто дозволив сервірувати цим столи? — гнівно запитав князь у свого секретаря. — Зараз же зібрати і викинути на смітник.

Усі присутні застигли в подиві, але перечити князю — значить накликати на себе великі неприємності.

І тільки Софія не витримала.

— Григорію Олександровичу, як можна викидати таку красу?

— Як? Вам це подобається? — погляд Потьомкіна потеплішав. — Тоді я змінюю своє рішення: дарую вам, графине, цей сервіз за непотрібністю.

І переможно поглянув на Софію. Грекиня зрозуміла, що знову попалася у майстерно розставлені сіті, і тим не менш їй було дуже приємно.

Але головні подарунки Потьомкін робив Софії наодинці. Цей богатир, державний муж, воєначальник перетворювався на хлопчиська, коли вечорами розкладав на столі численні дорогоцінні камені. Софія осторонь спостерігала за князем. Той викладав з каменів якісь фігури, розглядав їх на світлі, щось бубонів собі під ніс, іноді брав у руки ювелірну пилку і правив камені.

Здавалося, у цей час для нього у світі нічого більше не існувало. Швидше за все, князь Потьомкін у такий спосіб відпочивав від напруженого дня, зосереджувався, обмірковуючи свої проблеми. У ці хвилини Софія сиділа немов мишка, боячись ворухнутися, а коли робила який-небудь рух, Потьомкін підіймав руку, сигналізуючи, що пам’ятає про неї. Як правило, він вибирав один або кілька діамантів і з усмішкою вручав їх Софії, попутно розповідаючи про кожний, про його красу чи недоліки, які робили цей камінь ще більш значущим і дорожчим. Так минала година і навіть більше, а потім була ніч кохання, щоразу нова і неповторна.

Незважаючи на людські слабкості, Потьомкін залишався видатним полководцем, і на першому плані для нього була війна з турками. На його думку, після взяття Ізмаїла турки повинні запросити миру і сісти за стіл переговорів.

— Дерибас доповідає, що його флотилія з чорноморськими козаками відрізала Ізмаїл від Дунаю. Тепер Ізмаїльська фортеця оточена моїми військами.

— Дозвольте мені, князю, оглянути фортецю хоча б здалеку, — з надією попросила Софія. — Я обожнюю спостерігати за цими відірваними від решти світу острівцями за високими стінами.

— Графине, як ви можете піддавати себе такій небезпеці? — здивовано запитала Браницька.

— А що скаже наш герцог: чи доречно допускати жінку до настільки чоловічої справи? — Потьомкін повернув голову в бік Рішельє.

— Звичайно, жінці там не місце, — після паузи відповів той. — Але це зовсім не стосується нашої графині. Наскільки я знаю, ваша світлосте, графиня Софія бувала і під Хотином, і під Очаковом, і це завжди було добрим знаком. Я з принцем де Лінем завтра збираюся до Ізмаїла, і міг би взяти графиню під свою опіку.

— Так тому й бути, — підвів риску Потьомкін. — Тільки, цур, не затримуватися. Ми тут нудьгуватимемо без вас.

Фортеця Ізмаїл була справді чудово укріплена. Після огляду бастіонів на суші герцог Рішельє запросив Софію на корабель Дерибаса — і фортецю оглянути, і заодно пообідати. Це був унікальний обід! Унікальний за складом учасників. За одним столом, крім нашої прекрасної героїні, зібралися дворяни, чиї імена зараз сприймаються як синоніми слова «Одеса». Це іспанський неаполітанець Дерибас, француз Дюк де Рішельє, брабантський дворянин де Волан і французький граф Ланжерон. Звичайно, тоді вони ще нічого не знали ні про Одесу, ні про свою роль у становленні цього дивовижного міста. Сьогодні вони були просто в товаристві вродливої жінки (до речі, яка залишила Одесі приємний і романтичний куточок спогадів про себе, і навіть не один). Отже, чотири європейці залюбки улещували нашу графиню, перетворившись на мить з офіцерів у галантних кавалерів. І Софія у відповідь (о, як жінки люблять приємне обходження!) обдаровувала їх своєю чарівною усмішкою і сміливим, обнадійливим поглядом.

Якось, розкинувши гадальні карти, Софія, звертаючись до Потьомкіна, задоволено мовила:

— Карти кажуть, що Ізмаїл паде через три тижні.

— Не знаю, не знаю, — загадково відповів князь, а потім додав: — Командувати операцією я вчора призначив Суворова.

— Як?! — вигукнув особистий лікар Потьомкіна француз Массо. — Суворов — це означає штурм, він піде на будь-які жертви заради перемоги. Ваша світлосте, полкова аптека в жалюгідному стані, нам не вистачить ні ліків для перев’язок, ні корпій.

— Усе, баста! — перервав його князь. — Поранених більше не буде! Ізмаїл здасться без бою.

Він викликав до себе Попова і швидко написав на папері:

«Приблизивши війська до Ізмаїла й оточивши з усіх боків це місто, прийняв я вже рішучі заходи до підкорення його. Вогонь і меч уже готові до винищення всякої в ньому тварі що дихає, але перш ніж використаються ці згубні засоби, я, дотримуючись милосердя всемилостивої моєї Монархині, що гребує пролиттям людської крові, вимагаю від Вас добровільної здачі міста. У такому випадку жителі і війська Ізмаїльські — турки, татари та інші, які є закону Магометанського, відпустяться за Дунай з їхнім маєтком, але якщо Ви продовжуватимете марну завзятість, то місто чекає доля Очакова, а тоді кров безневинна дружин і немовлят залишиться на Вашій відповіді. До виконання цього призначений хоробрий генерал граф Олександр Суворов-Римнікський».

— Вважаю, що Мегмет-Айдозле-Паша готовий здати фортецю (я вже довів на прикладі Очакова, що неприступних фортець немає), а Суворова викликав виключно для прискорення процесу. Турки його побоюються і довго не роздумуватимуть. Та й старому Суворову вже шістдесят, а він так мріє отримати звання фельдмаршала. І немає необхідності жертвувати життями наших солдат у цій бійні, бо здається мені, що при підписанні мирного договору Ізмаїл доведеться повернути туркам.

Відповідь коменданта Ізмаїла надійшла 8 грудня. Він просив десятиденної відстрочки, дозволу дочекатися відповіді від верховного візиря.

— Ну от, бачите, — задоволено потер руки Потьомкін. — Усе йде так, як ми і припускали. Візир веде себе зараз вкрай миролюбно, не те що раніше. Він дасть свою згоду на здачу фортеці. А ви, Софіє, знову мене здивували: саме через десять днів спливають три тижні, про які вам сказали карти або потойбічні сили.

Софія усміхнулася, але нічого не відповіла.

На жаль, князь помилився: генерал-аншеф Суворов дав коменданту фортеці на роздуми лише двадцять чотири години. Прибувши до Ізмаїла, він схвалив план штурму, складений Дерибасом. За цим планом основний удар передбачалося завдати з боку Дунаю, де фортеця була менш укріплена, а відволікаючу операцію почати на суші.

Уночі 11 грудня розпочався штурм Ізмаїла. Десант морської піхоти з українських козаків під командуванням бригадира Захарія Чепіги увірвався до фортеці з боку Дунаю. За ними пішли в наступ і сухопутні війська. Полонених Суворов наказав не брати. «Почалася жахлива бійня, — написав згодом граф де Дама. — Стічні канави пофарбувалися в червоне забарвлення. Не жаліли ні жінок, ні дітей».

Втрати турків склали майже 30 тисяч осіб. Але і Суворов не дорахувався убитими і пораненими десяти тисяч.

Європа жахнулася від такої жорстокості. Коли Суворов приїхав до Петербурга, Катерина II не зважилася ні нагородити генерала, ні вручити йому фельдмаршальський жезл, і скоріше відправила його до Фінляндії (подалі від двору, від європейських послів) «зміцнювати» оборону столиці з півночі…

Щойно гонець повідомив Потьомкіну про взяття Ізмаїла, князь велів салютувати з гармат і зібрався відвідати захоплену фортецю, але дізнавшись про втрати, несподівано «захворів» і відправив до Ізмаїла свого секретаря — генерала Попова.

Отже, останній бастіон Порти пав, і Потьомкін, улюбленець фортуни, заквапився до Петербурга. Війна, в якій він грав роль одночасно і диригента, і першої скрипки, була закінчена. Людина ласа на лестощі і компліменти. Не виключенням був і князь Григорій Олександрович. Йому як нікому іншому хотілося зараз того марного, але приємного захоплення, потрібно було виплеснути, звільнити душу в столиці, де його недолюблювали, але при цьому боялися підлабузники двору. Йому необхідно було підживити позитивною енергією свою душу, спустошену війною, втратою бойових товаришів і навіть ворогів, але по-справжньому відважних і щирих у своєму протистоянні.

— Софіє, ми разом їдемо до Петербурга.

— О ні, ваша світлосте. — В очах грекині засяяли іскорки незгоди. — Ви — герой, переможець. Увесь ваш шлях до Петербурга буде всипаний трояндами, супроводжуватимуть вас вдячні промови, феєрверки, бали на вашу честь. Ви заслужили це. А я буду на другій або третій ролі, якщо взагалі мене хтось помітить. Інша справа — Петербург. Коли ви нап’єтесь слави, коли затихатимуть хвалебні оди, ось тут і з’явлюся я. Це відразу пожвавить петербурзький світ: почнуть ширитися чутки, плітки, заздрість — словом, ви знову будете в центрі уваги, та і я не загублюся.

— Невже ти думаєш, що інтерес до мене так швидко піде на спад?

— Не сумнівайтеся, фельдмаршале. Ви занадто довго були відсутні в столиці, щоб надовго сколихнути тягуче й одноманітне світське життя.

— Може, ти і маєш рацію. Тоді — до зустрічі в Петербурзі!

Софія приїхала до Петербурга в середині березня, через два тижні після прибуття туди князя Потьомкіна. Місто все ще перебувало під враженням зустрічі колишнього фаворита Катерини II (у салонах російської столиці з’являлися все нові і нові подробиці пригод у дорозі, які привозили з глибинки свідки ходи князя).

Петербург справив на Софію подвійне враження. Зовні, здалеку, місто величне і гарне: гранітні набережні, церковні куполи, шпилі Адміралтейства та Петропавлівської фортеці — це було грандіозно!

Але… Чогось не вистачало цій суворій красі. Поглянувши на свинцеве небо, що нависло над російською столицею, Софія зрозуміла: їй, грекині, не вистачало сонця, яскравих південних фарб. Зводячи Петербург, росіяни спробували створити у себе одночасно й Афіни, і Рим, і Візантію. Але там, серед гір, південного сонячного неба, багатства рослинного світу, архітектори своїми творіннями лише майстерно доповнювали природні красоти, тут це виглядало дещо неприродно. І коли Софія в’їхала до міста, вона ще більше в цьому переконалася.

Це був березень. Нева скута льодом, численні скульптури на тлі почорнілого весняного снігу і величезних будинків стояли як самотні, замерзлі подорожани. Вибоїста бруківка, яку на півночі неможливо привести до ладу, та й самі будівлі під час зими втратили зовнішній лиск, бо сніг і дощ, мороз і вітер робили свою руйнівну справу, зриваючи навіть штукатурку зі стін. До того ж, прямими вулицями гуляв сирий, вогкий вітер, що пробирав до кісток, і Софії нестерпно захотілося скоріше опинитися біля каміна з чашкою гарячого шоколаду в руках.

«Можливо, я занадто сувора й упереджена, — думала грекиня, — і влітку тут усе інакше, але з другого боку, зима в Петербурзі триває більшу частину року».

Через кілька днів відбувся перший виїзд Софії у світ. Князь Потьомкін прибув до Петербурга під час великого посту. Але приїзд ясновельможного став чудовим приводом для його порушення: майже щодня влаштовувалися бенкети і бали, петербурзький двір вважав за щастя запросити князя, і якщо той давав згоду, це було найвищою нагородою.

Наприкінці березня принц Нассау-Зіген влаштовував святковий обід. Поява князя Потьомкіна з графинею де Вітте стала справжньою сенсацією: князь у гетьманському мундирі та Софія в грецькому вбранні затьмарили інших гостей. Ніхто вже не зважав на вишуканість поданих страв, але Нассау-Зіген не дуже засмутився: він хоч і витратився на делікатеси, але такий поворот подій надавав йому значної переваги при дворі: завтра його ім’я буде на вустах у всього Петербурга, нехай і після імен князя і графині.

Через два дні, коли сенсаційні чутки дійшли до Катерини II, цариця забажала побачити Софію. Графиню супроводжував Потьомкін, і це, з одного боку, надихало її, з другого — дещо турбувало. Найменше Софії хотілося бути залученою до будь-якої палацової інтриги, а зараз такий поворот подій був цілком можливий. Клубок стосунків трикутника Катерина II — Потьомкін — Зубов був не тільки не розплутаний, а, навпаки, заплутувався ще більше. Потьомкін, колишній фаворит, тепер був другою особою у державі. І хоча тривала відсутність у Петербурзі позначилася на його становищі при дворі, здавати свої позиції князь не збирався. Цілком закономірно, що після вишуканого жіночого оточення у його ставці Катерина як коханка вже мало цікавила ясновельможного. До того ж, новий фаворит Зубов посів тимчасово вільне місце в опочивальні цариці. То була дуже жадібна, заздрісна людина, і лаври ясновельможного не давали новоспеченому фаворитові спокою. І якщо за відсутності князя Зубов міг вимагати у Катерини все що завгодно, то з приїздом Потьомкіна він притих. Князя він поки ще боявся. Розрубати вузол непростих стосунків повинна була німкеня, 62-річна цариця Росії Катерина II. А зважитися на це вона поки не могла: їй потрібні були обидва — і Потьомкін, і Зубов, бо вони чудово доповнювали один одного, щоправда, на відстані.

І хоча Софії було трохи не по собі від запрошення Катерини, її підбурював інтерес: що переможе в Катерині — жіночість чи державний обов’язок?

На подив графині, цариця зустріла її дуже ласкаво. Простягнувши руку для поцілунку, Катерина мовила:

— Ви оживили наше тягуче північне життя. Тільки й розмов, що на всіх балах блиск графині де Вітте затьмарює все і всіх.

— Я побувала поки лише на одному, ваша величносте, — Софія скромно опустила очі і присіла в реверансі. — І якщо вам розповіли, що я там була в центрі уваги, то це не зовсім так. Ваша величність займає петербурзький світ значно більше.

— І що ж вони там говорять — мабуть, усякі фривольні плітки?

— Ну що ви! Я навіть не очікувала, що вас тут так люблять.

— Ви мені лестите, дорога.

— Я не так близька до вашої величності, щоб дозволити собі це.

— З ваших слів стає ясно: двір змушений розхвалювати мене, розраховуючи на мої щедроти. Як вам Петербург?

— Якщо чесно, мені бракує сонячного світла та яскравих фарб, притаманних півдню.

— Ваша щирість робить вам честь. А з нестачею сонця я можу вам допомогти, голубонько, — засміялася Катерина.

Вона зробила знак, і слуга приніс тацю з невеликою коробочкою.

— Хай ці алмазні сережки і підвіски виблискують, як ваше південне сонце.

— Спасибі, ваша величносте, право, я не заслуговую такої уваги з вашого боку.

— Ну що ви, дорога, серед небагатьох привілеїв государів у мене є право обдаровувати. І це не останній подарунок сьогодні. Як доповідав мені князь, ви так чи інакше були присутні при взятті усіх фортець в Україні? Чи не так, князю?

— О так, ваша величносте. Графиня часто виїжджала під стіни фортець, де не всі мої офіцери мали сміливість з’явитися. А що вона написала сераскиру Хотина, напевно, назавжди залишиться загадкою історії.

— От і добре. У нас, жінок, завжди повинні бути свої маленькі таємниці, — підтримала Софію Катерина II. — І що ж князь? Віддячив він вам за сміливість?

— Звичайно, ваша величносте. Григорій Олександрович був дуже щедрий і подарував мені землі в Криму.

— О вже цей Григорій Олександрович! — вигукнула, усміхаючись, цариця. — Подарував недоглянуті землі і ще, напевно, зажадав їх якнайшвидшого освоєння.

— Ну що ви, ваша величносте, там дивовижна природа, лікувальне повітря, тепле море…

— Так, але будь-яку віддачу отримати якщо й можливо, то лише вклавши багато грошей і поту.

— Головне, що це — чудове місце для відпочинку.

— Ну та Бог із ним, — відповіла Катерина. — Я хочу подарувати вам землі прибутковіші прямо зараз. Що ти там підібрав, Платошо?

Катерина поглянула на Зубова, який сьогодні був настільки тихий, що це здивувало навіть його подругу по опочивальні.

— Це маєтки в Білорусії, ваша величносте, тільки я забув назви. Але завтра ж підготую всі папери на право володіння.

Після аудієнції Софія зітхнула з полегшенням.

«І все-таки, — подумала вона, — такий теплий прийом був тому, що Катерина впевнена у швидкоплинності нашого роману з князем, а може, їй ще не все доповіли. З другого боку, вона і не може відкрито що-небудь вдіяти».

Не встигла публіка оговтатися від однієї сенсації, як з’явилася нова — приїзд до Петербурга чоловіка Софії генерала Йозефа де Вітте. Незважаючи на прибуття генерала, князь Потьомкін продовжував з’являтися на всіх світських заходах із Софією. Імператорський двір був заінтригований.

Для грекині приїзд чоловіка теж виявився повною несподіванкою. Але після зустрічі з ним усе стало на свої місця: Йозеф повідомив, що приїхав сюди у службових справах (потрібно було затвердити фінансування Херсонської фортеці).

— Сподіваюся, ти пам’ятаєш, — додав Йозеф, — що нашому синові в цьому році виповнюється десять, і вже настав час задуматися про його кар’єру. Вважаю, він повинен стати військовим — продовжити нашу сімейну традицію. Потрібно приписати його до одного з полків (краще до конної гвардії), а також вирішити питання його подальшого навчання по військовій частині.

— Пропоную питання навчання обговорити пізніше. Може, відправимо його на кілька років до Європи?

— Гаразд Софіє. У тебе, я бачу, проблем немає. Тільки й розмов навколо, що про тебе і Потьомкіна. Дивись, не потрап у якусь халепу на потіху всьому двору або, ще гірше, під помсту однієї з фавориток.

— А ти переживатимеш? — Софія зазирнула йому в очі.

— Звичайно, — зітхнув Йозеф. — Не забувай, що ти носиш моє прізвище.

— Не хвилюйся, я не менш твого дорожу своїм ім’ям. Інша справа, що моя особа як завжди викликає заздрість у пліткарів.

Увесь Петербург жив в очікуванні балу, який влаштовував Потьомкін у себе в Таврійському палаці, подарованому йому Катериною. І цей час настав. Князь привіз Софію до палацу показати приготування до балу. Якраз зносили дерев’яну будівлю з огорожею перед самим палацом.

— Хочу, щоб простий народ і міщани теж узяли участь у святі. А тут, як бачиш, і розвернутися ніде.

Потьомкін підкликав до себе генерала Попова.

— Усі будівлі між флігелями теж потрібно прибрати. З мешканцями питання виселення виріши і не скупися з відкупними.

— Слухаю, ваша світлосте.

— А перед входом поставимо тріумфальну арку, прикрашену захопленими прапорами, зброєю.

Усередині палацу щосили кипіла робота: більше тисячі художників, декораторів, теслярів, дзеркальників, сантехніків, агрономів — кого тут тільки не було!

Софія з інтересом знайомилася з плануванням палацу.

— Це унікальна архітектурна споруда, — пояснював Потьомкін, коли вони ввійшли до головного корпусу. — Тут немає стін, що розділяють увесь цей величезний палац на три зали. Стіни замінені колонами, розширюючи таким чином простір.

— Не може бути! — вигукнула захоплена Софія. — Як завжди, там, де князь Потьомкін, — там ілюзія. Далеко попереду я бачу квітучий сад — це живопис, міраж?

— Не квап події, Софіє. Усьому свій час.

Вони були у першій восьмикутній залі з великим куполом.

— Це мій чертог, — усміхнувся князь.

Під стелею працювали художники, розписуючи купол пантеону.

— Тут будуть хори, що вміщають близько трьохсот чоловік. Я приховаю їх від стороннього погляду так, що не посвячений в цю таємницю гадатиме, звідки доносяться спів і звуки органу.

Вони попрямували через два ряди величезних колон і опинилися в центральній колонній залі. Це величезне приміщення (сто кроків у довжину і не менше сорока завширшки) було абсолютно порожнім. Світло сюди проникало тільки через вікна у двох овальних нішах зали.

— Тут відбудеться бал, — пояснив князь. — Я маю намір запросити не менше трьох тисяч осіб. Уже є попередній сценарій, і (відкрию черговий секрет) починатимуть бал чотирнадцять пар, виходячи з-за колон із зимового саду.

— Хто ж ці щасливчики?

— О, на чолі будуть великі князі Олександр Павлович і Костянтин Павлович зі своїми дамами.

— О, як я хотіла б узяти участь у цій ході!

— Немає нічого простішого, графине. За вами тільки костюми, і я повністю довіряю вашому смаку.

— Чудово! Чоловіки повинні бути іспанцями, а жінки — грекинями (поєднання вогню в рухах і очах кавалерів із грацією і загадковістю дам).

Потьомкін уважно поглянув на Софію.

— Чорт забери, мабуть, це саме те, що потрібно!

Пройшовши через наступний подвійний ряд колон, наші герої опинилися в зимовому саду. І хоча все ще було у процесі створення, контраст буйної зелені саду з білим до болю в очах снігом і блискучим льодом, що підступали із зовнішнього боку до величезних вікон, створював воістину фантастичний ефект.

— Після підкорення півдня України мені захотілося створити куточок південної природи вже зараз, навесні, не чекаючи літа, — гордо мовив князь.

У зимовому саду були споруджені пагорби й галявини, посаджені південні дерева і квіти, у великих скляних кулях-акваріумах плавали дивовижні риби, в заростях дерев співали солов’ї. Дзеркала вздовж стін збільшували сад до нескінченних розмірів.

— Я, здається, потрапила до раю, — зачаровано вимовила Софія.

— Не вирішено ще одне питання — висаджувати екзотичні плодові дерева чи ні?

Софія на хвилинку замислилась. Раптом у її очах промайнула іскорка.

— А якщо поставити дерева зі штучними плодами, а всередині цих плодів запалити вогні?

Потьомкін задумався.

— Ви — єдина жінка, здатна мене дивувати, — князь не помітив, як перейшов на «ви».

— Адже я ваш друг, князю, і мені приємно допомагати вам.

— Можна зробити так: спочатку гості побачать і сад, і купольну залу, і колону при природному освітленні. Або ж ні. Люстри частково запалені, а потім, після вистави, у флігелі вони здригнуться від лавини вогню. Але віск для свічок доведеться замовляти в Москві (Попов доповів, що в Петербурзі ми вже весь скупили).

— Тут, у саду, на диво тепло, таке відчуття, що тепле повітря піднімається і від підлоги.

— Так і є, — Потьомкін хитро усміхнувся. — Усі печі заховані за дзеркалами, а під підлогою прокладено залізні труби, по яких безперервно подається окріп.

У центрі зимового саду була зведена восьмиколонна ротонда, а всередині встановлена мармурова статуя Катерини II. Софія і Потьомкін підійшли до ротонди.

— Я збираюся влаштувати свято 21 квітня, у день народження нашої імператриці.

— Але ж усі урочистості планувалися на честь ваших перемог! До чого ж тут день народження імператриці? — здивовано запитала Софія. — Чи вона вас про це просила?

— Ні, але я впевнений, що їй буде приємно.

— По-моєму, їй і так тут надано багато знаків уваги: і напис на вході — «Катерині Великій», і мармурова статуя. Це ідолопоклонство.

— Так, дорога. А ще за ротондою буде споруджена дзеркальна піраміда, наверху якої засяє ім’я імператриці, викладене камінням, підробленим під діаманти. А коли підніметься завіса в театрі, сцена заллється «сонцем», у центрі якого сяятиме в зелених лаврах вензель Катерини II.

Потьомкін несподівано згорбився і тихо додав:

— Для російської людини цар чи цариця — це і бог, і суддя, і повелитель. А для цариці ми всі — її раби, слуги, незалежно від чинів, походження і віри. Це для нас існує табель про ранги, відмінності між чинами і різними верствами суспільства, а для неї всі ми — в’язні її фортеці. Досить одного її слова, і кожен з нас буде або звеличений, або принижений. Так у Росії було, є і буде завжди.

— Мені здається, що росіяни й самі не хочуть позбавлятися цих уз.

— Частково ти маєш рацію. Хочу, щоб ти запам’ятала ще ось що: виказати увагу государині, підлестити їй для росіян означає, наскільки вони люблять свою батьківщину.

— Але це, право, навіть смішно.

— І тим не менш це так! — рішуче відрізав Потьомкін, не бажаючи продовжувати цю тему.

Зміст розмови Потьомкіна з Софією став відомий імператриці в той же вечір.

— Ось вона, подяка за мої щедроти, — мовила Катерина Зубову.

— І головне, він її не перебив, не відчитав, — відповів той і тут же змінив тему розмови. — Державін приніс мені сценарій свята. Скажу тобі, матінко, занадто багато там українського: і пісні, і танці, і прислужуватимуть козаки і гайдуки. Мені здається, князь зосередив у своїх руках дуже велику армію в Україні, отримав звання гетьмана і задивляється на правобережну, православну частину, скуповуючи там землі. Все це неспроста. Чи не хоче він відокремитися?

Катерина зітхнула, але нічого не відповіла своєму фавориту.

Приготування до свята тривали. Розраховуючи на гарну погоду, Потьомкін вирішив влаштувати театральне дійство і в літньому саду, позаду палацу. На каналах саду виставили флотилію з декількох легких кораблів, куди планувалося посадити співаючих веслярів. Дерева прикрашали гірляндами, прапорами і ліхтарями. Увечері для проби запалили всі ліхтарі та ілюмінацію. Ефект був приголомшливий! Ледь помітний вітерець злегка розгойдував дерева, і від цього по воді, відбиваючись, пробігали різнокольорові струмені вогню, додаючи надзвичайних фарб до ілюмінації…

Готувалися до свята і городяни. «Квітуча юність дворянства почала вчити кадриль» — писав один із сучасників. Перед палацом цілий день курсували карети (кожен вважав своїм обов’язком подивитися, які зміни відбулися з палацом). А це було справді захоплююче дійство, або, як казали тоді, «позорище». За кілька днів були знесені всі будинки і споруди перед палацом. Утворилася величезна площа, на якій тут же з’явилися гойдалки, стовпи і різні пристосування для ілюмінації, лавки для частування і подарунків.

Нечувані витрати князя, за чутками, щоденно подвоювалися, а то й потроювалися. Свято князь призначив на 28 квітня — через тиждень після дня народження Катерини.

Нарешті почали роздавати запрошення.

Князь Потьомкін запросив перші п’ять класів чинів цивільних і військових та «з нижчих кращого роду». Запросив усіх, крім Платона Зубова та його родичів! Це був виклик. Фельдмаршал усе ще вірив у свою силу, але він забув, що при російському дворі такі образи не прощають.

Катерина II прибула на свято о сьомій годині вечора. Князь особисто зустрічав її біля тріумфальної арки під радісні крики юрби, яка чекала цього моменту від самого ранку, незважаючи на дощ із мокрим снігом. Для народу, вихованого на російських народних казках, де багатства дістаються без усяких зусиль — лише завдяки чарівним щукам і скатертині-самобранці, настав саме такий момент. Після входу імператриці до палацу «скатертина-самобранка» князя Потьомкіна миттєво почала свою роботу.

Гості (а їх було близько трьох тисяч осіб) чекали царицю в колонній залі, що мала з двох боків подіуми. На одному для царської сім’ї була встановлена величезна турецька канапа, укрита дорогими перськими килимами, на іншому розмістилися музиканти.

Як тільки Катерина зі своїм почтом влаштувалася на канапі, урочисто зазвучав полонез «Перемоги грім лунає», і з зимового саду вийшли двадцять чотири танцювальні пари, шикуючись у дві колони. Ліву колону очолювали принц Вюртемберзький і фрейліна імператриці Протасова, праву — князь Голіцин і графиня Брюс. Другими вийшли великі князі Олександр Павлович і Костянтин Павлович зі своїми дамами. Софія сяяла в розкішній сукні в четвертій парі разом із молодим генералом П*.

«Кавалери одягнені були в іспанський одяг, а дами в грецький. У дам як чалми, так і сукні багато вишиті золотом; пояса і намиста сяяли дорогоцінним камінням».

Цілий тиждень Софія разом з іншими парами репетирувала цей вихід. І хоча танці ставила найкраща танцювальна пара Європи — балетмейстер Пік (Le Picq) і Гертруда Россі, князь Потьомкін особисто прискіпливо перевіряв готовність, іноді навіть покрикуючи на великих князів. І ті зовсім не ображалися, а з превеликим задоволенням вивчали танцювальні па, підбадьорюючи одне одного.

Танець-хода полонез змінився грецьким танцем, а потім українським. Це було відступлення від класичних танцювальних традицій і спільною вигадкою князя та Софії. Потьомкін таким чином намагався підкреслити своє ставлення до нашої грекині і до України, яка стала для нього рідним краєм. Катерина зрозуміла це і незадоволено скривилася.

Виконуючи грецький танець, Софія просто випромінювала життєствердну енергію, вкладаючи в рухи все своє вміння, все своє натхнення.

Не встигли стихнути оплески, як на авансцену вийшов Пік і виконав соло. І хоча він був уже далеко не молодий, танець його був досконалий.

Після огляду зимового саду Потьомкін запросив усіх до театру. Здивовані гості зупинилися біля «золотого слона, обвішаного перловими бахромами, прибраного алмазами і смарагдами». Несподівано механічний слон заворушив хоботом, а «персианин, що сидів на ньому, ударив у дзвін, і це було сповіщенням театральної вистави».

Давали дві французькі комедії. Перша — «Помилковий коханець». Це був занадто відвертий натяк на Зубова, і знову Катерина все зрозуміла. Комедія «Смирнський купець» закінчувалася балетом.

Поки обрані насолоджувалися виставами (театр, звичайно ж, не міг вмістити всіх бажаючих), решта гостей стала свідками іншого, не менш цікавого дійства: більше трьохсот чоловік почали запалювати свічки в ліхтариках, свічниках, канделябрах, бра, жирандолях, торшерах, люстрах і скляних фруктах у зимовому саду. За півтори години було запалено більше ста двадцяти тисяч свічок!

А далі… Далі надамо слово очевидцеві — поетові Державіну:

«Уже настала ніч, і коли з театру поверталися до зали, провіщено було концертом розкішне видовище.

Вступили в освітлені чертоги. Що ж представилося? Сама найясніша імператриця запитує: „Невже ми там, де колись були?“ Сто тисяч лампад усередині будинку: карнизи, вікна, простінки, все всипане чистим кристалом, наповненим паленим білим благовонним воском. Грановані панікадила й ліхтарі, що висять з висоти, а з боків позолочені світильники, одні як жар горять, а інші як води переливаються і, сполучаючи промені свої у веселе урочисте сяйво, все покривали світозарністю. Який блиск! Чарівні замки Шехерезади! Чи зрівняєтеся ви з цим храмом, унизаним зірками, або краще з цілою піднебесністю, обвішаною сонцями? Безсмертні співаки храмів смаку і слави! Чому ви не бачили цієї пишноти? — Що я бачу? Тут відіграє яскравий і живий промінь, і неначе спекою африканського літа притупляються погляди. Там, неначе в похмурий день, розливається блиск тонкий і помірний: я весь у зорях. Вікна оточені зірками. Палаючі смуги зірок по висоті стін тягнуться. Рубіни, смарагди, яхонти, топази блищать. Вогненні, з живими квітами і зеленню переплетені вінці і ланцюги висять між стовпами; тінисті веселки бігають по простору; заграва крізь ліс проглядає; мистецтво скрізь наслідує природу. Але що, крім цього, було надприродного, описати важко. Високі пальми, по підбірних і рівних їхніх стеблах до самих вершин повиті наче зірками, і горять як полум’яні стовпи. Ароматні гаї обтяжені златопрозорими мандаринами, лимонами, апельсинами, зелений, червоний і жовтий виноград, що в’ється по тичинках вогнистими гронами своїми, і в тінях по чорних грядках лілеї, тюльпани, ананаси та інші плоди полум’яністю своєю невимовну строкатість і чудесність здивованому погляду представляють. Де знаходишся? Що бачиш? Чи не обманюєшся? Сам собі не віриш! — Але якщо природа, мистецтво і саме, так би мовити, чарівництво неживими і нерухомими предметами призводять тут у здивування, то яким безмовним захопленням, яким приємним заціпенінням зупиняєшся, коли раптово знаходиш під густотою деревних гілок чисті води і в них плаваючих золотих і срібних риб? Коли тут же, серед грому музики і литавр, чуєш дзвінкі солов’їні свисти?»

Після милування всією цією красою і нескінченних захоплень розпочався бал. Військові мундири на тлі цивільних фраків і вишуканих жіночих нарядів завжди були окрасою балу. Але в цей вечір військових було навіть більше звичайного, і блиск їхніх мундирів надав святкуванню особливої урочистості.

Князь Григорій Олександрович запросив на перший тур вальсу графиню Софію. Вони пройшли в центр зали і плавно попливли по паркету.

Після другого туру Катерина покликала до себе Потьомкіна, той зробив знак, і музика завмерла. Імператриця побажала пограти в карти й обирала собі партнерів. Перший вибір припав на невістку цариці, велику княгиню Марію Федорівну. Хто ж буде другим партнером? Злегка усміхнувшись, Катерина зупинилася на графині Софії де Вітте. Зал притих. Третім логічно було б запросити князя Потьомкіна. Імператриця довго блукала поглядом по залу і несподівано знайшла того, кого хотіла.

— Генерал Йозеф де Вітте, — оголосила вона, і по залу прокотилася хвиля подиву.

Це була маленька жіноча помста князю і Софії.

Гравці пішли до Гобеленової зали, а бал тривав.

— Генерале, — весело звернулася імператриця до графа де Вітте, — минуло чотири роки, як я подорожувала Україною. Ви, наскільки я знаю, зараз служите в Херсоні.

— Так, ваша величносте, саме так.

— Що ж змінилося там з часу мого відвідування?

— Мені важко сказати, ваша величносте. Змін, мабуть, небагато.

— Годі графе. Мені доповіли, що запрацював ливарний цех, а в нових казармах є все для пристойного життя наших солдат.

— Радий служити вашій величності! — відчеканив де Вітте.

— Я завжди ціную старанність у службі, тому присвоюю вам чергове звання — генерал-лейтенанта.

— Дякую вам, ваша величносте.

— Бажаю вам, щоб ніхто, крім вас, звичайно, не проміняв генеральські еполети на фельдмаршальський жезл, — Катерина поглянула на Софію, помітно натякаючи на Потьомкіна.

— Ваша величносте, в любовних утіхах не завжди маршальський жезл — головне достоїнство чоловіка, частенько його міняють на інший жезл, яким володіють молодші чоловіки, — відпарирувала Софія.

Бесіда приймала напружений характер.

— О так! Ви абсолютно праві, дорога. Красу потрібно продавати дорожче! — не надто доброзичливо відповіла цариця.

— Незатребувана краса швидко згасає і…

— Ні слова більше, голубонько, інакше… Я сьогодні не маю наміру вправлятися у словесних баталіях, — єхидно промовила Катерина і повернулася до генерала вже з іншим виразом обличчя — ласкавим і усміхненим.

— Графе, як вам Петербург? Адже ви тут уперше?

— Петербург — справжня столиця, ваша величносте. Місто гарне і суворе. Тут як ніде відчуваєш, що людина може домогтися якщо не всього, то принаймні багато чого.

— А ось вашій дружині в Петербурзі не вистачає сонячного світла. Бач, як князь у палаці розстарався, скільки лампіонів запалив.

Близько дванадцятої оголосили вечерю. І знову настав час дивуватися вигадці князя. Там, де ще недавно був театр, стояли накриті столи, над якими звисали різнокольорові кулі-світильники. Брак місця для всіх запрошених князь вирішив дуже просто: дами сиділи, а кавалери їм прислуговували. Винятку князь не зробив навіть для себе (він доглядав за імператрицею). Катерина, щоправда, не дозволила йому це зробити і посадила поруч із собою.

Виняток усе ж був — це двадцять чотири пари танцівників і наша героїня серед них. Вечеря закінчилася далеко за північ. Відразу після того Катерина II зволила відбути. Потьомкін став на одне коліно і припав до її руки, але царицю чекав фаворит, і прощання вийшло поспішним. А бал тривав до ранку. Після танців «співали з усіма інструментами одну улюблену князем і нині всім містом малоросійську пісню. Справді наспів її досить приємний».

«На бережку у ставка, на дощечці у млинка…» — незвично лунало на берегах Неви.

Зубов зустрічав Катерину, ледве стримуючи лють.

— Ти ж обіцяла бути недовго у цього одноокого. Вважаю, він принизив тебе більше, ніж мене, бо ти вибрала мене, а він цей вибір проігнорував. Значить, йому наплювати на тебе.

Фаворит відверто хотів роздратувати і без того збуджену імператрицю.

— Самовпевнена кокетка! Ти б бачив цей нахабний вираз обличчя. Так розмовляти зі своєю імператрицею, — Катерина похитала головою. — Треба бути або дурепою, або знати, що тебе захистять.

— Ти про кого, матінко? — Зубов поглянув на царицю.

— Про цю вискочку де Вітте.

— Сама б вона ні за що не наважилася так себе поводити, це Потьомкін її напоумив, — далі гнув свою лінію Зубов.

— Та ні, дорогий, боюся, як би все не сталося навпаки. Вона має вплив на людей. На перший погляд, невинні очі, в яких зосереджена чимала сила.

Катерина запросила фаворита до спальні.

— Перехвилювався я і втомився. Але ти ж знаєш, як я тебе безмірно кохаю.

— Ну гаразд-гаразд. Ми придумаємо, як помститися за образи, — заспокоїла його Катерина.

Зубов зрозумів, що руки у нього розв’язані — доля князя Потьомкіна і графині де Вітте була вирішена.

Через два дні з Варшави прийшла депеша: 3 травня 1791 року була прийнята нова Конституція. Це означало, що, з одного боку, Польща хотіла позбутися від ненависної російської опіки, зблизитися з Пруссією, а через неї — і з прогресивною Європою, з другого — вводилася спадкова монархія і ліквідувалася частина свобод.

Катерина викликала до себе Потьомкіна. Вона була розлютована. Як її ставленик Станіслав Август допустив таке? Більш того, він сам підтримав нову Конституцію!

— Терміново підписуємо мир із турками і направляємо війська до Польщі. Час, нарешті, придушити польську гординю. Через непостійність цього народу, доведену його злобу і ненависть до нашого, через схильність його до розпусти і шаленства французького ми в ньому ніколи не матимемо ні спокійного, ні безпечного сусіда, інакше як привівши його до повного безсилля і немічності.

— Катю, — Потьомкін, на відміну від імператриці, був спокійний, — мені здається, зараз не варто гарячкувати. По-перше, поляки підірвуть свою державу зсередини, бо пожежа міжусобиць там не вщухала ніколи, по-друге, поляки не розуміють, що Пруссії вони не потрібні, а король тільки і мріє, як урвати ласі шматки собі, та й австріяки хочуть того ж, і нарешті, по-третє, землі східної Польщі, Правобережної України належать найбагатшим гетьманам — Потоцькому, Браницькому, Ржевуському та іншим, з якими у нас міцніші економічні зв’язки, ніж політичні, і втрачати їх вони не захочуть. Тому треба трохи почекати, поки одна з цих «вибухових бомб» спрацює, а тоді зможемо подумати і про себе.

Коли Потьомкін пішов, Зубов зробив висновок:

— Усе зрозуміло. Він недарма дістав собі звання Великого Гетьмана, недарма скуповує землі Речі Посполитої, недарма поріднився з гетьманом Браницьким, недарма так воркує з графом Потоцьким, надаючи йому економічні поблажки, недарма його армія складається на понад дві третини з українців. Він хоче отримати гетьманську булаву всієї України від Кубані до Львова та Молдови, від Чернігова до Криму.

— Ти знову про своє! Не вірю я в це.

— Тільки ти не бачиш очевидних речей, матінко. У перехопленому листі англійського посланника Фіцгерберта до Лондона написано: «Князь Потьомкін з новокуплених у Польщі земель може зробити Tertium quid, ні від Росії, ні від Польщі не залежне».

Катерина розуміла, що Зубов мріє досягти слави не тільки «постільної», а й політичної ваги — через те всі ці розмови. А сама радилася й далі з Потьомкіним і щодо питання Польщі, і щодо інших державних справ.

Якось, зустрівши Потьомкіна, Зубов звернувся до нього з солодкою усмішкою:

— Князю, негоже нам з вами в таку важку для батьківщини годину сваритися. Та й ділити нам нічого. Ви на полі брані довели свою велич, геніальність, відданість батьківщині. Нам, молодим, є чому повчитися у вас. Тому я хочу у вашу честь влаштувати обід і дуже прошу прийняти моє запрошення. З вашого дозволу запрошую також графиню Софію де Вітте і всіх, кого ви побажаєте.

«Надто він солодкий сьогодні», — подумав Потьомкін, а вголос мовив:

— Я подумаю.

Увечері він розповів про це запрошення Софії.

— Щось тут не так. Інтуїція підказує мені, що Зубов замишляє якусь підлість. Я прошу тебе відмовитися від цього обіду.

Потьомкін знав, що Софія переходила з ним на «ти» тільки у виняткових випадках, і це завжди підкреслювало щирість її намірів чи думок.

— Ти перебільшуєш, швидше за все, він нарешті зрозумів, хто він є в порівнянні зі мною.

— Я не поїду на цей обід. Більше того, я завтра ж покидаю Петербург — надто вже тривожно на душі.

Потьомкін не надав значення останнім словам Софії. Він був упевнений, що грекиня не зможе ось так раптово покинути його.

Софія ж дотримувалася зовсім іншої думки і справді, наступного ранку була вже на шляху до України.

Потьомкіну принесли її прощальну записку під час обіду. Князь спохмурнів, а потім, повернувшись до присутніх, промовив:

— Чи може людина бути щасливішою за мене? Все, чого я не бажав, всі забаганки мої здійснилися, начебто яким зачаруванням. Хотів чинів — маю, орденів — маю, любив грати — програвав суми незліченні, любив давати свята — давав прекрасні, любив купувати маєтки — купував, любив будувати будинки — побудував палаци, любив дорогі речі — маю стільки, що жодна окрема людина не має так багато і таких рідкісних… Словом, усі пристрасті мої повною мірою виконуються.

Потьомкін залпом випив чарку горілки, несподівано вдарив кулаком по порцеляновій тарілці, розбивши її вщент. Потім мовчки встав і пішов до своїх покоїв.

Виклик Зубова він прийняв. Обід був вишуканий. У Петербурзі не пам’ятали, щоб скнара Зубов влаштовував такі розкішні святкування.

Наприкінці липня Потьомкін попрямував до Ясс. Поїхав назавжди. 5 жовтня 1791 року по дорозі до Миколаєва він велів зупинитися.

— Тепер їхати нікуди. Я вмираю…

Через кілька хвилин князь Потьомкін помер. У цей же час у Петербурзі помер банкір Сутерланд, якому була підмішана така ж повільно діюча отрута, що і Потьомкіну.

Про смерть банкіра було повідомлено Зубову.

— От і славненько, — потер руки фаворит імператриці. — Скоро має надійти повідомлення з півдня.

Зробивши сумне обличчя, він пішов до Катерини.

Померла велика людина…

«Вдаючи вигляд лінивця, трудиться безупинно, не має столу, окрім своїх колін; іншого гребеня, крім своїх нігтів; завжди лежить, але не вдається до сну ні вдень, ні вночі; турбується перш настання небезпеки і веселиться, коли вона настала, сумує в задоволеннях; нещасний від того, що щасливий; нетерпляче бажає і скоро всім надокучає; філософ глибокодумний, майстерний міністр, тонкий політик і разом розпещена дев’ятирічна дитина; любить бога, боїться сатани, якого шанує набагато більше і сильніше, ніж самого себе; однією рукою хреститься, а другою вітає жінок; приймає незліченні нагородження й одразу їх роздає; дужче любить давати, ніж платити борги; надзвичайно багатий, але ніколи не має грошей, говорить про богослов’я з генералами, а про військові справи — з архієреями; по черзі має вигляд східного сатрапа або люб’язного придворного століття Людовика XIV і разом показує зніженого сибарита.

Яка ж його магія? Геній, потім геній — і ще геній; природний розум, чудова пам’ять, піднесеність душі, підступність без злоби, хитрість без лукавства, щаслива суміш примх, велика щедрість у роздаванні нагород, надзвичайна тонкість, дар угадувати те, чого він сам не знає, і найбільше пізнання людей; це справжній портрет Алківіада» — писав про Потьомкіна принц де Лінь, і не помилявся.

Софія не була присутня при смерті Потьомкіна. Але вона залишилася останнім коханням цієї великої людини…