Енн із Інглсайду

10

Волтер зліз драбиною на землю й вийшов із повітки. Інглсайд лежав у дивному, позачасовому світлі перших вранішніх променів. Бліде небо над березами у видолинку мерехтіло сріблясто-рожевим сяйвом. Можливо, він зайде в дім через бічні двері — Сьюзен іноді лишала їх відчиненими для тата.

Бічні двері виявилися незамкнені. Волтер із радісним схлипом шаснув у передпокій, де було ще темно, і навшпиньки почав скрадатися сходами нагору. Зараз він ляже в ліжко… у своє власне ліжко… а якщо ніхто не повернеться, він помре й зможе піти на небеса, щоб відшукати там маму. От лише… Волтер згадав слова Опал: небеса за мільйони миль звідси. Охоплений новою хвилею відчаю, він забув про обачність і наступив на хвіст Миршавкові, який спав на сходинці. Кіт голосно нявкнув від болю, і його крик луною розлігся в будинку.

Сьюзен, яка щойно задрімала, видер зі сну різкий і жахливий звук. Вона лягла спати опівночі, знемагаючи від утоми після важкого дня, виснажена ще й скиглінням Мері-Марії Блайт, що її «колючий біль у боці» почався саме тоді, коли напруження було найбільше. Тітонька Мері-Марія звеліла, щоб їй принесли гарячу грілку, розтерли бік маззю й насамкінець — уклали її в ліжко з рушником на чолі, адже насувалася «одна з її мігреней».

О третій Сьюзен прокинулася з дуже дивним відчуттям, що комусь потрібна її допомога. Вона встала й навшпиньки рушила до дверей спальні Енн… але там було тихо. Вона чула рівне, спокійне дихання пані Блайт. Сьюзен обійшла весь дім і знову вляглася, певна, що те дивне відчуття — лише наслідок жахного сну. Проте до кінця своїх днів Сьюзен була переконана, що тієї ночі відчула те, з чого сама ж насміхалася, і що Еббі Флегг, «послідовниця» спіритизму, назвала «фізичним переживанням».

— Волтер кликав мене, і я його чула, — стверджувала вона.

Сьюзен знову встала й вийшла з кімнати, думаючи, що Інглсайд тієї ночі певне збожеволів. Вона була вбрана лише в стару фланелеву нічну сорочку, що збіглася від багаторазового прання, аж із-під неї видніли кощаві гомілки; утім, блідому, змерзлому, наляканому хлопчикові, що нестямно дивився на неї зі сходового прогону, вона здалася найпрекраснішою жінкою в усьому світі.

— Волтере Блайт!

Два кроки — і ось уже Сьюзен схопила його у свої ніжні, міцні обійми.

— Сьюзен… мама померла? — запитав Волтер.

І враз усе змінилося. Волтер лежав у ліжку, ситий, зігрітий, утішений. Сьюзен розпалила в печі, принесла йому чашку гарячого молока, скибку обсмаженого золотавого хліба й цілий таріль його улюбленого імбирного печива у формі мавп, і вкрила теплою ковдрою, поклавши в ногах ліжка грілку. Його розбите коліно вона поцілувала й змастила цілющою маззю. Було так приємно знати, що хтось дбає про тебе… що ти комусь потрібен і що тебе люблять.

— Сьюзен, а ви впевнені, що мама не померла?

— Твоя мама, ягняточко, міцно спить, здорова й щаслива.

— І вона не хвора? Опал сказала…

— Ну, знаєш, ягняточко, вчора їй було трохи зле, але все вже минулося, і цього разу їй навіть не загрожувало вмерти. Зачекай, от поспиш, а тоді й побачиш її… і ще дещо. Ох, хай я тільки їх зустріну, тих лобридзьких чортенят! Неймовірно — ти сам-один пройшов весь той шлях додому. Шість миль! І такої ночі!

— Я пережив страшні душевні муки, Сьюзен, — серйозно відказав Волтер. Але все лишилося позаду: він був у безпеці й щасливий, він був… удома… він…

Він спав.

Був майже полудень, коли він прокинувся й побачив, як сонячне сяйво сліпучим потоком ллється в його вікно, і пошкандибав до маминої спальні. Тепер його опосіли тривожні думки — а що, як він дарма втік з Лобриджа, наче останній дурень, і мама його сваритиме? Проте мама лиш обійняла його й лагідно пригорнула. Вона вже чула всю історію від Сьюзен і встигла обміркувати, що принагідно почує від неї Джен Паркер.

— Мамо, ви не помрете? І ви так само любите мене, правда?

— Синку, я й не збиралася помирати, і я так люблю тебе — аж до болю. Подумати лиш — сам пройшов уночі весь шлях із Лобриджа додому!

— І на голодний шлунок! — здригнулася Сьюзен. — Диво, що він досі живий. Не минули ще дні чудес, можете бути певні.

— Мужній хлопчина! — усміхнувся тато, який саме в цю мить зайшов до кімнати із Ширлі на плечі й погладив Волтера по голові. Волтер упіймав його руку й міцно стис. Ні в кого в усьому світі немає такого тата! Але ніхто не повинен знати, як страшно було йому вночі.

— І я більше не мушу їхати з дому, так, мамо?

— Ні, доки ти сам не захочеш.

— Я ніколи… — почав був Волтер, але замовк. Хай там що, а він був би не проти ще раз побачити Еліс.

— Подивись-но, ягняточко, — мовила Сьюзен, вводячи в кімнату рум’яну молоду жінку в білім фартуху та чіпці й із кошичком у руках.

Волтер поглянув. Дитятко! Пухкеньке, кругленьке дитятко з шовковистими, ледь вологими кучериками й крихітними витонченими рученятами.

— Хіба не красуня? — з гордістю мовила Сьюзен. — Погляньте, які війки — ніколи не бачила таких довгих у немовляти. А її вушка! Я завжди найперше дивлюся, які в кого вуха.

Волтер завагався.

— Вона дуже гарна, Сьюзен… погляньте, які в неї круглі пальчики на ногах… та чи не надто вона маленька?

— Вісім фунтів[6] — це не маленька, ягняточко, — засміялася Сьюзен. — І вона така тямуща! Заледве годину прожила на світі, а вже підняла голівку й подивилася на пана лікаря. Скільки живу, ще такого не бачила.

— У неї будуть руді коси, — вдоволено мовив лікар Блайт, — гарні золотаво-руді коси, як у мами.

— І карі очі, як у тата, — сказала, усміхаючись, пані Блайт.

— Чого б комусь із нас не бути білявим? — замріяно відповів Волтер, думаючи про Еліс.

— Білявим! Як Дрю! — мовила Сьюзен із щонайглибшим презирством у голосі.

— Вона така гарненька, коли спить, — туркотіла нянька. — Я ще ніколи не бачила, щоб дитятко так мружилося, коли засинає.

— Вона диво, Гілберте. Усі наші малята були милі, але вона — наймиліша з усіх.

— Боже правий, — пирхнула тітонька Мері-Марія, — скільки тих дітей уже було на світі, Енні.

— Нашої дівчинки ніколи ще не було на світі, — з гордістю відказав Волтер. — Сьюзен, можна мені поцілувати її… лише один раз… будь ласка?

— Можна, — кивнула Сьюзен, люто дивлячись услід тітоньці Мері-Марії. — А я спечу до обіду вишневий пиріг. Мері-Марія Блайт тут учора спекла один… бачили б ви його, пані Блайт, дорогенька! Курям на сміх! Я спробую з’їсти його сама, бо жаль викидати, але такого пирога я не подам панові лікарю, доки маю сили й здоров’я, можете бути певні.

— Але ж ви знаєте, Сьюзен, не всі вміють пекти так, як ви, — мовила Енн.

— Мамо, — сказав Волтер, коли задоволена Сьюзен пішла, — я думаю, що ми — чудова сім’я, а ви згодні?

«Чудова сім’я», — думала щаслива Енн, лежачи в ліжку й уклавши поряд малесеньку донечку. Скоро вона знов буде з ними, легконога, як колись, — любитиме їх, навчатиме й утішатиме. Вони приходитимуть до неї з їхніми маленькими радощами й печалями, щойно розквітлими надіями й досі не знаними страхами, з маленькими нездоланними труднощами й розчаруваннями, що здаються такими гіркими. Вона візьме в руки всі нитки інглсайдського побуту й ткатиме з них гобелен живої краси. І тітонька Мері-Марія не матиме приводу заявити, як вона це зробила днями: «Ти страхітливо змарнів, Гілберте. Невже ніхто в цій сім’ї не дбає про тебе?»

А тим часом унизу та ж таки тітонька Мері-Марія, журливо похитуючи головою, казала: «Усі новонароджені кривоногі, але, Сьюзен, ця дитина кривонога аж надміру. Ну, та не можна казати цього бідолашній Енні. Глядіть, не прохопіться їй, Сьюзен».

Цього разу навіть Сьюзен заціпило.