Енн із Інглсайду

41

— Гарно провела вечір? — запитав Гілберт відсторонено, як ніколи, допомагаючи їй сісти у вагон.

— Чудово, — сказала Енн, яка відчувала, що «провела вечір, немов на дибі».[30]

— Навіщо ти зробила цю зачіску? — так само відсторонено поцікавився Гілберт.

— Це нова мода.

— Тобі не личить. Вона, можливо, годиться для інших кіс, але не для твоїх.

— О, як прикро, що мої коси руді, — холодно мовила Енн.

Гілберт розсудливо облишив дражливу тему. Енн завжди чутливо ставилася до зауважень щодо своїх кіс. Та й він був надто втомлений для розмов. Гілберт похилив голову на спинку сидіння й заплющив очі. Уперше Енн помітила сиві іскорки на його скронях, але не зглянулася на це.

Вони мовчки йшли коротшим шляхом додому від гленської станції. У повітрі ширився аромат глиці й терпкий запах папороті. Місячне сяйво линуло на росянисті поля. Вони проминули старий покинутий дім із вибитими шибками, у яких колись витанцьовували жваві вогники. «Достоту як моє життя», — думала Енн. Тепер усе набуло для неї нового понурого значення. Блідий метелик, що пурхнув побіля них, скидався на привид утраченого кохання. Аж ось вона перечепилася через крокетні ворітця, ледь не заоравши носом у клумбу флоксів. Чому діти ніколи не прибирають іграшок із-під ніг? Завтра вона неодмінно висварить їх.

Гілберт сказав лише: «Гоп-п!» — і підхопив її. Чи був би він так само байдужий, якби то Крістіна зашпорталася, коли вони осягали значення сходу місяця?

Щойно вони увійшли в будинок, Гілберт кинувся до кабінету, а Енн мовчки рушила нагору, до спальні, залитої місячним сяйвом, срібним, холодним і непорушним. Вона підійшла до відчиненого вікна й визирнула надвір. Нині вити мав пес Картера Флегга, і він робив це захоплено й самовіддано. Листя осокорів сріблилося в місячнім сяйві. Усе довкола шепотілося — тихо й зловісно, наче дім більше не був її другом.

Енн почувалася хворою, змерзлою та спустошеною. Золото життя пожухло, наче зів’яле листя. Ніщо більше не мало значення. Усе здавалося далеким і нереальним.

Віддалік гуркотіли хвилі — море приходило на одвічну зустріч із берегом. Тепер, коли Норман Дуглас вирубав ялини на своїй ділянці, Енн могла бачити маленький білий Дім Мрії. Які щасливі були вони там із Гілбертом — коли їм вистачало того, що вони разом, у власному домі, з їхніми мріями, любов’ю та мовчанням! О, то було, мов ніжний світанок — коли Гілберт дивився на неї з усмішкою, що призначалася тільки їй, коли щодня винаходив новий спосіб сказати: «Я кохаю тебе», коли вони ділили й радість, і горе.

А тепер… він утомився від неї. Чоловіки завжди були такі… і завжди будуть. Досі вона вважала Гілберта винятком, але тепер знала правду. І як їй звикнути, як пристосувати життя до цієї правди?

«Звісно, є діти, — тоскно міркувала вона. — Я мушу жити заради них. І ніхто не знатиме… ніхто. Я не дозволю, щоб мене жаліли».

Що це? Хтось мчав нагору, перестрибуючи по три сходинки, як робив Гілберт у Домі Мрії… як він давно вже не робив. То не міг бути Гілберт… але то був він!

Він удерся в кімнату, жбурнув на стіл невеличкий пакунок, схопив Енн за стан і полинув з нею у вальсі, наче веселий школяр, доки спинився, задиханий, посеред озерця, налитого місячним сяйвом.

— Я не помилився, Енн… слава Богу, я не помилився! Пані Герроу одужає — так сказав фахівець!

— Пані Герроу? Гілберте, що ти мелеш?

— Хіба я не казав тобі? Звісно, казав… але ні, то була така болюча тема, що я просто не міг… Усі ці два тижні я до смерті боявся, не міг думати ні про що інше. Пані Герроу з Лобриджа лікувалася в Паркера, він запросив мене для консультації. Я поставив інакший діагноз, ніж він — ми ледь не посварилися. Я певен був… я знав, що маю слушність, казав, що є шанси. Ми відправили її до Монреаля. Паркер запевняв, що живою вона не вернеться… її чоловік присягався мене застрелити, щойно побачить. Вона поїхала, а я місця собі не знаходив — раптом я все ж помилився й дарма її мучив? Але ні, сьогодні надійшов лист — вони підтвердили мій діагноз, прооперували її… вона житиме! О, моя дівчинко, я можу перескочити місяць! Я помолодшав на двадцять років!

Енн мала заплакати чи засміятися… і вона засміялася. Як то було чудово — знати, що можеш сміятися, хочеш сміятися! Зненацька все стало правильно й зрозуміло.

— Це, певне, тому ти забув, що сьогодні річниця нашого шлюбу? — ущипливо запитала вона.

Гілберт відпустив її лише на мить, потрібну, щоби вхопити зі столу пакунок.

— Я не забув. Два тижні тому я замовив оце поштою в Торонто — а надійшло воно щойно сьогодні. Мені було так соромно вранці, коли я не мав для тебе дарунка, що я не згадував про річницю — думав, що ти забула, надіявся, що забула. А зараз, коли ми повернулися, у кабінеті лежав дарунок і лист від Паркера. Дивися — тобі подобається?

То був маленький діамантовий кулон, що іскрився, немов живий, навіть у місячнім сяйві.

— Гілберте… а я…

— Приміряй. Шкода, що він не надійшов уранці. Тоді ти мала б собі прикрасу на вечір замість того старого сердечка. Хоча воно так зворушливо вмостилося у твоїй милій ямці попід шиєю. Але чому ти не вбрала зеленої сукні, Енн? Мені вона сподобалася — нагадала те плаття із трояндовими пуп’янками, яке ти носила в Редмонді.

(«То він помітив сукню! І досі пам’ятає ту, стару, якою так захоплювався колись!»)

Енн почувалася, наче відпущена птаха, вона знову летіла. Гілберт обіймав її, вони дивилися одне на одного в місячнім сяйві.

— Ти справді кохаєш мене, Гілберте? Я для тебе — не просто звичка? Ти так давно не казав, що кохаєш мене…

— Моя рідна, рідна й кохана! Я думав, що ти знаєш це без слів. Я не міг би жити без тебе. Ти завжди даєш мені сили. У Біблії є вірш про тебе: «Вона чинить для нього добро, а не зло, по всі дні свого життя[31]».

Життя, що кілька хвилин тому здавалося порожнім і сірим, було рожеве й золоте, і яскріло всіма барвами веселки. На мить забутий кулон упав на підлогу. Він був дуже гарний — проте лишалося ще стільки цінніших і більших чудес — довіра, мир у душі й натхненна, радісна праця, сміх і щастя… і давня спокійна певність незмінної любові.

— О, Гілберте, якби ця мить тривала довіку!

— У нас іще буде багато чудових митей. Настав нам час провести другий медовий місяць. У лютому в Лондоні відбудеться великий медичний конгрес. Енн, ми поїдемо на нього, а потім трішки помандруємо старою Європою. Побудемо тільки закоханими — це буде однаково, що знову побратися. Останнім часом ти сама не своя. («То він помітив!») Ти втомилася, тобі потрібен відпочинок. («Тобі теж, коханий. Я була безсоромно сліпа!») Я не хочу, щоб мене винуватили, буцім дружини лікарів умирають замолоду. Тож ми влаштуємо собі відпустку й повернемося додому бадьорими й свіжими, із цілковито відновленим почуттям гумору. Ну, приміряй кулон і лягаймо. Я до смерті хочу спати, уже кілька тижнів не міг виспатися — двійнята і ця тривога за пані Герроу…

— Про що це ви із Крістіною так довго щебетали в саду? — спитала Енн, поважно крутячись перед дзеркалом із діамантом на шиї.

Гілберт позіхнув.

— Не пам’ятаю. Крістіна просто базікала. Та ось один факт, який вона повідомила: блоха може скочити на відстань, у двісті разів більшу за неї саму. Ти знала це, Енн?

(«Вони розмовляли про бліх, доки я навісніла від ревнощів! Яка ж я була дурна!»)

— Чого це ви заговорили про бліх?

— Я вже й не пригадую. Можливо, після доберман-пінчерів…

— Доберман-пінчерів? А що це таке?

— Нова порода собак. Здається, Крістіна добре тямить у цьому. Але мене так мучила думка про пані Герроу, що я й не зважав на її оповіді. Вона щось казала, я пам’ятаю, про комплекси та пригнічення — модні теорії з нової психології, — про мистецтво, подагру, політику й жаб.

— Про жаб!

— Якісь досліди, що проводить один науковець із Вінніпега. Крістіна ніколи не була цікавою співрозмовницею, а тепер стала геть нудна. І злостива! Замолоду вона не була така жовчна.

— Хіба вона сказала щось лихе? — удавано безневинно мовила Енн.

— Ти не помітила? Ні, звісно, ні — тобі самій не властиві ці почуття. Ну, але то пусте. Як мене дратував її сміх! І вона погладшала. Добре, що ти зовсім не гладшаєш, моя дівчинко.

— Не можу сказати, що вона дуже погладшала, — милостиво проказала Енн. — І вона, безперечно, дуже вродлива жінка.

— Така собі. Лице обважніло… ви з нею ровесниці, але вона виглядає старшою років на десять.

— А ти казав їй про вічну юність!

Гілберт провинно всміхнувся.

— Я мусив сказати щось про людське око. Цивілізація не існуватиме без дрібки лицемірства. Хоча Крістіна, звісно, добра давня приятелька, хай і не належить до племені, що знає Йосипа. Вона не винна, що в ній не лишилося іскри. А це що?

— Мій дарунок тобі до річниці весілля. Але ти заплатиш цент за нього — я не ризикуватиму. Як я вимучилася нині! Мене точили ревнощі до Крістіни.

Гілберт поглянув на неї, щиро здивований. Він гадки не мав, що Енн може його ревнувати.

— Моя дівчинко, я й не знав, що ти на це здатна.

— О, так. Багато років тому я ревнувала до Рубі Джилліс — через ваші листи.

— Я листувався з Рубі Джилліс? Не пам’ятаю. Ох, бідолашна Рубі! Та як щодо Роя Гарднера? Чия б казала, а чия б мовчала.

— Рой Гарднер? Філіппа недавно писала мені, що зустріла його, і він став вельми огрядний. Гілберте, можливо, лікар Мюррей і видатний фахівець у своїй галузі, та він скидається на жердину, а лікар Фаулер — на пончик. Ти мав такий імпозантний вигляд на їхньому тлі.

— Дякую… дякую. Це й має стверджувати дружина. Я відповім тобі компліментом на комплімент. Ти була нині прегарна — хоч і наділа ту сукню. Ніжний рум’янець на щоках, а очі… ох-х-х, як добре! Найкраще, коли змучишся — лягти до ліжка. Є ще один вірш у Біблії — дивно, як учиш ті вірші в недільній школі й запам’ятовуєш на все життя! «У спокої я ляжу, і засну[32]». У спокої… засну… добраніч…

Гілберт заснув ледь не перш, ніж промовив останнє слово. Милий утомлений Гілберт! Мовчи, телефоне! Жодному з немовлят вона не дозволить потурбувати його.

Енн не хотіла спати. Вона була надто щаслива, щоб заснути одразу. Легко й нечутно вона зібрала розкиданий одяг, сіла при дзеркалі й розчесала коси — усміхнена, кохана жінка. Потім, надівши пеньюар, прослизнула по інших бік передпокою до кімнати синів. Волтер, Джем і Ширлі міцно спали у своїх ліжках. Миршавко, що пережив не одне покоління кошенят-мартоплясів, і став повноправним членом сім’ї, скрутився клубочком у ногах Ширлі. Джем заснув над «Книгою життя капітана Джима» — вона лежала, розгорнута, біля подушки. Який довгий став Джем під ковдрою! Скоро він буде зовсім дорослий — сильний, надійний хлопчина. Волтер усміхався вві сні, як той, хто пізнав чарівну таємницю. Віконна рама в місячних променях відкидала тінь на стіну понад його узголів’ям — виразну тінь у формі хреста. Багато років потому Енн згадуватиме цю тінь як лихе знамення далекого Курселетта[33] й солдатської могили «десь у Франції»[34]. Проте нині… то була лише тінь. Висип у Ширлі минув. Гілберт мав рацію. Він завжди мав рацію.

Нен, Ді та Рілла спали в сусідній кімнаті. Ді з розсипом чарівних рудих кучерів і засмаглою ручкою попід щокою, і Нен з довжелезними віями. Очі за цими повіками з тонкими прожилками були карі, достоту як батькові. Рілла спала долілиць. Енн перевернула її, та сонні оченята не розплющилися.

Сини й доньки так швидко ростуть. Невдовзі вони будуть дорослими юнаками й дівчатами. Мине дитинство, нетерпляче й сповнене солодких мрій. Кораблі вийдуть із безпечної гавані й попливуть до незнаних портів. Хлопці оберуть собі справу всього життя, а дівчата… о, вона мріє про дні, коли інглсайдськими сходами зійдуть красуні у весільних серпанках. Та ще кілька років вона плекатиме й настановлятиме їх, і співатиме їм пісень, яких співали своїм дітям — і їй, і Гілбертові — незліченні покоління матерів.

Енн вийшла в передпокій і підступила до вікна. Підозри, образи й ревнощі зникли там само, куди відходять зів’ялі ночі. Вона була весела, щаслива й радісна.

— Блайт! Я — Блайт[35], — проказала вона, сміючись із власного маленького каламбуру.

Унизу, під вікном, була чарівна таємниця нічного саду. Дальні пагорби, запорошені місячним сяйвом, здавалися фантастичними. А через кілька місяців Енн побачить ті самі промені понад туманними пагорбами Шотландії, понад Мелроузом[36] та руїнами Кенілворта[37], понад церквою на Ейвоні, де спить вічним сном Шекспір… а можливо, і понад Колізеєм, Акрополем… понад водами смутних рік, що протікають там, де стояли колись могутні, грізні імперії.

Ніч була прохолодна. Невдовзі надійдуть морозні осінні ночі — а тоді сніг, білий, холодний, глибокий зимовий сніг і нічні хуртовини — але то байдуже. Адже їх огортатиме чарівний дух камінного вогнища — хіба Гілберт не обіцяв їй дров із духмяної яблуні? Вогонь забарвить сірі дні, що неодмінно настануть. Що будуть їм кучугури й пронизливий вітер, коли в серцях палатиме любов, а назустріч ітиме весна? І шлях осяватимуть усі маленькі радощі життя.

Енн відвернулася від вікна. У білім пеньюарі та із двома товстими довгими косами вона знов була Енн із Зелених Дахів, Енн із Редмонду, Енн із маленького Дому Мрії, і сяяла яскравим внутрішнім світлом. З-поза відчинених дверей долинали тихі дитячі подихи. Гілберт, який рідко хропів, тепер явно похропував уві сні. Енн усміхнулася. На думку їй спали слова Крістіни, бідної бездітної Крістіни, що тільки й пускала маленькі глузливі стріли.

— Яка сім’я! — переможно мовила Енн.