32

— Отже, цього разу Спільнота милосердя шитиме ковдри в Інглсайді? — запитав лікар Блайт. — Ставте на стіл ваші розкішні наїдки, Сьюзен, і приготуйте кілька віників, щоб вимітати клапті розшматованих репутацій опісля зборів.

Сьюзен стримано всміхнулася, як жінка, терпляча до відсутності в чоловіків розуміння найважливіших речей, та насправді всміхатися їй не кортіло, аж доки були завершені всі приготування до вечері.

— Пиріг із курятиною, — на ходу бурмотіла вона, — картопляне пюре й горошок — це буде основна страва. Та ще й яка добра нагода витягти вашу нову мереживну скатертину, пані Блайт, дорогенька. Такої досі не було ні в кого в Глені, отож, я певна, вона справить сенсацію. Я вже уявляю лице Аннабел Клоу, коли та побачить її. А ви візьмете синьо-сріблястий кошик на квіти?

— Так, і заповню його братками й жовто-зеленою папороттю із кленового гаю. А ви, Сьюзен, поставте десь поблизу ваші чудові рожеві герані — у вітальні, якщо шитимемо там, а чи на терасі: якщо буде тепло, винесемо роботу надвір. Добре, що в нас лишилося стільки квітів. Сад ніколи ще не був такий гарний, як цього літа, правда, Сьюзен? Хоча я кажу це щоосені.

Годилося обміркувати ще безліч деталей. Кого посадовити з ким — не можна було, наприклад, садовити пані Міллісон поряд із пані Мак-Крірі. З якоїсь таємничої причини ці дві добродійки не розмовляли одна з одною ще зі шкільних років. Та й кого запросити — бо ж господиня мала право покликати кількох гостей, окрім членів Спільноти милосердя.

— Я хочу запросити пані Вест і пані Кемпбелл, — мовила Енн.

Сьюзен поглянула на неї з певним сумнівом.

— Вони нові люди тут, пані Блайт, дорогенька, — сказала вона так, як могла би сказати: «Вони крокодили».

— Колись і ми з лікарем Блайтом були тут новими людьми, — відказала Енн.

— Таж лікарів дядько мешкав тут кількадесят років! А про цих Бестів і Кемпбеллів ніхто нічого не знає. Але, звісно, це ваш дім, пані Блайт, дорогенька, і хто я така, щоб не дозволяти вам кликати тих, кого хочеться? Пригадую, колись ми шили в дружини Картера Флегга й вона запросила сторонню жінку. Та прийшла у фланелевій сукні, пані Блайт, дорогенька, — мовляв, не думала, буцім на збори Спільноти милосердя треба гарно вбиратися. Ну, бодай із пані Кемпбелл такого не буде. Вона страшенно любить гарні плаття… хоч я не можу уявити себе на службі Божій у сукні кольору блакитної гортензії.

Енн також не змогла, проте не наважилася всміхнутися.

— Як на мене, Сьюзен, та блакитна сукня пасувала до її сріблястих кіс. І, до речі, пані Кемпбелл запитувала ваш рецепт аґрусового варення. Вона їла його на святі врожаю, і їй надзвичайно засмакувало.

— Авжеж, пані Блайт, дорогенька, не кожен уміє варити аґрусове варення, — і блакитна сукня більше не викликала обурення. Відтоді пані Кемпбелл могла прийти будь-куди в костюмі жительки острова Фіджі, і Сьюзен оборонила б її від закидів.

Рік поволі старів, та осінь іще нагадувала літо, і день зборів скидався радше на червневий, ніж на вересневий. Члени Спільноти милосердя зійшлися в Інглсайд у передчутті приємної балачки й смачної вечері, та ще й охочі розглянути нові модні речі, позаяк пані Блайт недавно їздила до міста. Сьюзен, котра вже не переймалася господарськими клопотами, виступала, мов пава, проводячи дам у вітальню й переможно думаючи, що жодна з них не має на собі фартуха, обшитого п’ятидюймовим мереживом із нитки номер сто. Тиждень тому Сьюзен дістала приз за це мереживо на виставці в Шарлоттауні, де зустрілася з Ребеккою Дью, і повернулася додому найщасливішою жінкою на Острові Принца Едварда.

Сьюзен ретельно пильнувала свій вираз обличчя, проте її думки належали тільки їй, тож іноді й були приперчені дрібкою зловтіхи.

«Сілія Різ, як завжди, шукає, що б узяти на глум. Ну, за нашим столом вона такого не діждеться, то вже напевно. Майра Мюррей у червоній оксамитовій сукні — надто вже пишно, як на швацьке зібрання… але, мушу визнати, їй личить, і хай там що, це все-таки не фланель. Агата Дрю… окуляри, як завжди, на торочці. Сара Тейлор… це, мабуть, останні її збори — пан лікар запевняє, що серце в неї геть кепське, але ж яка сила духу! Жінка Дональда Різа, на щастя, не привела своєї Мері-Анни, та звісно, ми про неї ще почуємо, і немало. Джейн Берр із Верхнього Глена не належить до Спільноти милосердя… треба перелічити ложки після вечері. Берри всі на руку хапкі. Кендейсі Крофорд… нечасто вшановує збори своєю присутністю, але шиття — добра нагода похвалитися своїми тонкими пальцями й обручкою з діамантом. Нижня спідниця в Емми Поллок вистромилася, аякже… вродлива жінка, та геть легковажна, як усі в їхній сім’ї. Тіллі Мак-Алістер, тільки спробуй перекинути варення на скатертину, як ти зробила на зборах у Палмерів. Марта Кротерс… бодай раз повечеряє як слід. Шкода, що вона не змогла привести чоловіка — я чула, він мусить їсти ледь не самі горіхи. Пані Бакстер… кажуть, її чоловік, церковний староста, нарешті віднадив Гарольда Різа від Міни. Гарольд — безхребетний хлопчина, а такому не судилося здобути красуню. Отже, швачок достатньо, щоб шити одразу дві ковдри й засиляти нитки».

Дами взяли роботу на широку терасу й невдовзі в усіх були зайняті як руки, так і язики. Енн і Сьюзен поралися на кухні, завершуючи останні приготування до вечері, а Волтер, який того дня мав хворе горло й не пішов до школи, сидів на сходинці, невидимий поза густою пеленою виноградних пагонів. Йому подобалося наслухати захопливі, дивовижні розмови старших — розмови, які можна було обмірковувати, вплітаючи в барвисту тканину життя; розмови, що являли сторонньому вуху всі перемоги й поразки, комедії й трагедії, печалі й радості всіх родин у Чотирьох Вітрах.

Поміж усіх присутніх дам найбільше Волтерові подобалася пані Майра Мюррей, котра весело й заразливо сміялася і мала променисті зморшки в кутиках очей. Вона переповідала найпростіші історії так, що ті оживали й сповнювалися глибокого сенсу, вона несла радість усюди, куди приходила, вона була така гарна у своїй оксамитовій сукні, з виткими косами та крихітними червоними сережками у вухах. Найдужче не любив він худої, як тріска, пані Чабб — можливо, тому, що вона була якось назвала його «хворовитим дитям». Пані Мілгрейв нагадала йому розгодовану сіру квочку, а пані Клоу була достеменно схожа на ходяче барильце. Молода пані Рейсом із косами кольору меляси, була дуже вродлива — «надто вродлива, як на фермерську жінку», мовила Сьюзен, коли та віддавалася за Дейва Ренсома. Ще одна юна молодиця — пані Макдугал — скидалася на сонний білий мак. Едіт Бейлі, гленська кравчиня, з її попелясто-срібним волоссям і пустотливими чорними очима, геть не здавалася приреченою на довічне дівування. Волтер дуже любив пані Мід, найстаршу з-між швачок — вона мала мудрі лагідні очі й слухала більше, ніж говорила — і не любив Сілії Різ, що хитро поглядала довкола, так, мовби потай глузувала з кожного стрічного.

Швачки ще не взялися до справжньої розмови — вони говорили про погоду й вибирали візерунок для ковдр — отож Волтер думав про красу стиглої передвечірньої години, про ближню галявину, обсаджену стрункими гордими деревами, про світ, погідний і довірливий, що мовби лежав у золотих обіймах великої доброї Істоти. Листя, забарвлене дотиком осені, плавно спадало на землю, проте на тлі цегляних стін будинку відважно яскріли рожеві алтеї, а тополі чаклували, вимахуючи гілками понад стежкою, що вела до клуні. Волтер так натхненно впивався цією красою, аж розмова швачок устигла набрати сили, перш ніж його пробудив із заціпеніння голос пані Міллісон.

— У їхній родині кожен похорон — то сенсація. Чи можливо ж забути, що сталося на похороні Пітера Кірка?

Волтер нашорошив вуха. Це звучало цікаво, проте, на жаль, пані Міллісон не розповіла, що сталося того дня. Усі присутні, певно, чи то були на похороні, чи знали цю історію з переказів.

(«Але чому вони всі так знітилися на згадку про це?»).

— Звісно, усе, що сказала тоді Клара Вілсон — чистісінька правда, але Пітер, сердешний, уже в могилі, тож лишімо його там, — звеліла пані Чабб зі святобливим виглядом, так, мовби хтось пропонував його ексгумувати.

— Мері-Анна часто каже такі чудернацькі речі, — озвалася пані Різ. — Знаєте, що вона сказала, коли ми йшли на похорон Маргарет Холістер? — «Мамо, — сказала вона, — а на похороні всім даватимуть морозиво?»

Кілька дам обмінялися усмішками. Більшість із них удавали, що не почули слів пані Різ. То був єдиний спосіб збутися її теревенів про Мері-Анну, незмінних, доречних і недоречних. Коли тільки трохи її заохотити, вона могла довести слухачів до безумства. «Знаєте, що сказала Мері-Анна?» — то був утертий гленський жарт.

— До речі, про похорони, — мовила Сілія Різ. — Коли я була дівчиною, у Мобрей-Нерровзі сталося дещо вельми дивне. Стентон Лейн поїхав був до Штатів, а потім надійшла звістка, що він там помер. Його рідня телеграфувала, щоб тіло прислали додому. Та коли труна прибула, Воллес Мак-Алістер, розпорядник, велів її не відкривати. Похорон уже мав розпочатися, як відчинилися двері й зайшов сам Стентон Лейн, живий і здоровий. Ми ніколи так і не дізналися, що то за тіло було в труні.

— А що з ним зробили? — поцікавилась Агата Дрю.

— Поховали. Розпорядник сказав, що зволікати не можна. Хоча це й не випадало назвати похороном — усі так раділи з повернення Стентона. Пан Довсон навіть проспівав «Світло неждане» замість «Утіштеся во Христі», хоча більшість воліла-таки дотримати звичного ритуалу.

— Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? «Мамо, — сказала вона, — а пастори знають усе-все?»

— Пан Довсон завжди губився в скрутній ситуації, — мовила Джейн Берр. — Частина його парафії була у Верхньому Глені, і, пригадую, одного разу він уже розпустив паству, коли похопився, що дяк не зібрав пожертв. То він не вигадав нічого кращого, як кинутися з тацею межи люди надвір. Звісно, — погодилася вона, — тоді пожертви давали й ті, хто не давав ані до, ні опісля того — вони не зважилися відмовляти пастору. І все ж така поведінка не личить священикові.

— Чого я не зносила, — озвалася панна Корнелія, — то це його немилосердно довгих молитов на похоронах. Дехто часом міг навіть позаздрити небіжчикові. Але на похороні Летті Грант він перевершив сам себе. Її мати вже замалим не вмлівала, тож я штурхнула його в спину парасолькою й достеменно сказала, що він надто довго читає молитву.

— Він ховав мого бідолашного Джарвіса, — мовила пані Карр, утираючи сльози. Вона завжди плакала, згадуючи свого чоловіка, хоч від його смерті минуло вже двадцять років.

— Його брат також був пастором, — підхопила Крістіна Марш. — Він приїздив у Глен іще за мого дівоцтва. Якось у нашім клубі був концерт, і він сидів на сцені, бо теж мав виступати. Нервовий був, як і брат, ото й відсувався зі стільцем далі й далі, аж поки беркицьнувся із краю помосту на квіти, які ми поставили попід сценою. Усе, що було видно в ту мить — це його ноги над помостом. Чомусь після цього я вже не могла слухати його проповідей. У нього були такі велетенські ступні.

— Похорон Стентона Лейна, можливо, і розчарував когось, — мовила Емма Поллок, — та краще все ж поховати стороннього, аніж узагалі нікого. Пригадуєте плутанину із Кромвелями?

Дами засміялися.

— Розкажіть нам цю історію, — попросила пані Кемпбелл. — Не забувайте, пані Поллок, я чужа тут, і ваші родинні саги мені невідомі.

Емма не знала слова «саги», проте була натхненною оповідачкою.

— Ебнер Кромвель мешкав на одній із найбільших ферм неподалік Лобриджа й був тоді членом парламенту. Велика птиця поміж консерваторів, він знався з усіма впливовими людьми на нашім острові. За жінку собі Ебнер узяв Джулію Флегг — мати її була з Різів, а бабця з Клоу, тож вони доводилися ріднею ледь не кожній сім’ї в Чотирьох Вітрах. Аж ось одного дня у «Дейлі Ентерпрайз» з’явилося оголошення: мовляв, пан Ебнер Кромвель зненацька помер у Лобриджі й похорони відбудуться наступного дня о другій. Чомусь ніхто з його сім’ї тої газети не бачив, і телефонів до сіл тоді ще не проводили. Ебнер наступного дня поїхав у Галіфакс на партійний з’їзд. А пополудні до Кромвелів почали з’їжджатися люди — раніше прибували, щоб устигнути сісти зручненько, бо ж думали, що з такої нагоди всіх буде ціла тьма. Ебнер був надзвичайно шанований чоловік. Людей таки наїхала тьма, ви вже мені повірте. Вервечка екіпажів розтяглася на кілька миль — до третьої, хто тільки міг, прибував, щоб віддати Ебнерові останню шану. Пані Кромвель із голосу спала, доводячи всім, що її чоловік не помер. Спершу люди не вірили — аж її винуватили, що вона десь переховує тіло. Потім вона розповідала це плачучи. А коли зрештою повірили — усе одно поводилися так, наче Ебнер був мертвий. І вони столочили всі її клумби, якими вона так пишалася. Та ще й кузени сподівалися дістати в Джулії вечерю й лишитися на ніч, а вона ж і запасів не мала, бо взагалі не була далекоглядна. Коли за два дні Ебнер повернувся, Джулія була в ліжку з нервовим виснаженням, і мусила зо кілька місяців оклигувати. Вона шість тижнів нічого не їла — ну, майже нічого. Подейкували, що вона сказала, мовляв, якби Ебнер і справді помер, їй було б легше, та я ніколи не вірила в це.

— Хтозна, — мовила пані Мак-Крірі. — Люди часто кажуть страшні речі. І в горі їм важко притлумити істинні почуття. Онде й сестра Джулії, Клариса, співала в церковному хорі, мов і не було нічого, кілька днів по смерті чоловіка.

— Клариси ніщо не могло засмутити, навіть похорон, — відповіла Агата Дрю. — Вона не мала й краплі статечності. Завжди лише танцювала й співала.

— І я колись танцювала й співала… на узбережжі, де мене ніхто не бачив, — завважила Майра Мюррей.

— Та з віком ви помудрішали, — відказала Агата Дрю.

— Ні-і-і, — замислилася Майра Мюррей. — Навпаки, стала надто дурна, щоб танцювати на узбережжі.

— Спершу, — вела далі Емма, рішуче настроєна завершити оповідь, — усі подумали, що те оголошення хтось розмістив жартома, бо ж за кілька днів до того Ебнер програв на виборах. Та з’ясувалося, що то помер Емейза Кромвель — він мешкав по інший бік Лобриджа, на узліссі, і геть не мав рідні. Але нескоро ще люди простили Ебнерові те, що він так їх розчарував — якщо взагалі простили.

— Воно ж і справді незручно — їхати так далеко, під час сівби, і виявити, що все дарма, — немов обороняючись, утрутилася пані Чабб.

— Люди люблять похорони, — жваво докинула пані Різ. — Достоту як діти. Якось я взяла Мері-Анну на похорон її дядька Гордона, то їй надзвичайно сподобалася церемонія. Вона сказала: «Мамо, а дядька можна буде виконати й знов так само гарно поховати?»

На ці слова дами засміялися — усі, крім пані Бакстер, яка з непроникно суворим виразом на худім довгастім обличчі люто штрикала голкою шитво. Нічого святого не лишилося в людей у наші дні. Усі сміються з усього, проте вона, жінка церковного старости, не миритиметься із глузуванням, коли йдеться про будь-чий похорон.

— До речі, про Ебнера — чи ви пригадуєте некролог, що його рідний брат Джон написав своїй жінці? — мовила пані Мілгрейв. — «З несповідимих причин Господь забрав мою красуню дружину й лишив у живих потворну жінку мого кузена Вільяма…» Ох, ніколи я не забуду, яка з того вийшла буча!

— Як же таке потрапило в газету? — запитала пані Вест.

— Джон тоді був головним редактором «Ентерпрайз». Він обожнював свою жінку — звалася вона Берта Моріс — і не терпів дружини Вільяма Кромвеля, яка не хотіла, щоб вони побралися. Вона вважала Берту легковажною особою.

— Проте ж Берта була вродлива, — сказала Елізабет Кірк.

— Одна з найвродливіших жінок, яких я бачила, — притакнула пані Мілгрейв. — Моріси всі на вроду гарні. Але ж вередлива була — наче вітер. Ніхто не міг збагнути, як то вона таки віддалася за Джона. Кажуть, мати її змусила. Берта була закохана у Фреда Різа, та він і собі мав репутацію вітрогона. «Ліпше синиця в жмені, ніж голуб на стрісі», — повчала її пані Моріс.

— Багато разів я чула цю приказку, — відгукнулася Майра Мюррей, — та не думаю, що це правда. Синиця в жмені лише пищить, а голуб на стрісі так гарно туркоче.

Дами не знали, що сказати; утім, озвалася пані Чабб:

— Химерні у вас фантазії, Майро.

— Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? — утрутилася пані Різ. — «Мамо, — сказала вона, — а що я робитиму, коли ніхто не попросить моєї руки?»

Ми, старі панни, могли б розказати їй, га? — мовила Сілія Різ, штурхнувши ліктем Едіт Бейлі. Сілія не любила Едіт, бо та була ще вельми приваблива й досі мала надію віддатися.

— Ну, та Гертруда Кромвель і справді була потвора, — мовила пані Клоу. — Ні форм, ні фігури не мала — пласка, як дошка; зате вправна господиня. Усі свої фіранки щомісяця прала, а Берта свої коли раз на рік випере, то вже й добре. І жалюзі в неї завжди висіли криво. Гертруда здригалася, як мусила минати її будинок. А проте Джон обожнював Берту, а Вільям ледь зносив Гертруду. Чоловіки такі дивні. Кажуть, Вільям проспав у день весілля й одягався так поспішно, що примчав до церкви в розтоптаних черевиках і різних шкарпетках.

— Це краще, ніж те, що втнув був Олівер Рендом, — захихотіла пані Карр. — Костюма собі до весілля він геть не замовив, а його давній святковий костюм був перелатаний і не годився. Тож він позичив костюм у брата — косий та куций, як на його статуру.

— Вільям і Гертруда все-таки побралися, — мовила пані Міллісон. — Не те, що її сестра Керолайн. Вони з Ронні Дрю не дійшли згоди щодо того, в якого пастора брати шлюб, то й геть не одружилися. Ронні не встиг охолонути після сварки, як уже й побрався з Едною Стоун. Керолайн прийшла до них на весілля. Голову тримала високо, хоч і бліда була, як небіжчиця.

— Вона бодай припнула язика, — докинула Сара Тейлор. — Філіппі Еббі на таке снаги не стало. Коли її покинув Джим Мобрей, вона пішла на його весілля й упродовж церемонії вголос казала найдошкульніші речі. Вони всі, звісно, належали до англіканської церкви, — підсумувала Сара Тейлор так, наче це могло пояснити будь-яку їхню витівку.

— Чи справді вона після того з’явилася на бенкеті, надівши геть усі прикраси, що Джим дарував їй під час заручин? — спитала Сілія Різ.

— Бігме, ні! Хтозна-звідки беруться такі історії. Певно, декому тільки й радості, що пліткувати. А я собі думаю, Джим іще пошкодував, що покинув Філіппу. Жінка тримала його під закаблуком… хоч варто було їй поїхати, як він улаштовував пиятики.

— Я бачила Джима Мобрея тільки раз — того вечора, коли хрущі мало не розігнали паству на ювілейній службі в Лобриджі, — сказала Крістіна Крофорд. — А що не впорали хрущі, те довершив Джим Мобрей. Вечір тоді був спекотний, тож парафіяни розчахнули всі вікна. Хрущі залітали до церкви сотнями, гули й товклися, як бараняче стадо. Вісімдесят сім дохлих хрущів вимели вранці з помосту для півчих. Дами впадали в істерику, щойно хрущі підлітали до їхніх облич. А навпроти мене, через прохід, сиділа жінка нового пастора, пані Лорінг, у великім мереживнім капелюсі з довгими перами…

— Вона завжди надто модно вбиралася, як на дружину пастора, — урвала її пані Бакстер.

— …Тут я почула Джимів шепіт: «Дивися, як я зіб’ю хруща з паніматчиного капелюха». Джим сидів точнісінько за нею. Він нахилився, ляснув хруща — але не влучив і збив капелюха з голови пані Лорінг, аж той покотився між лав просто до кафедри. Джим ледь не вмер од переляку. Пастор, уздрівши, як до нього летить жінчин капелюх, затнувся й умовк — не зміг уже пригадати, що був казав. Хор заспівав останній гімн, б’ючи хрущів. Джим поплентався до кафедри й повернув капелюх пані Лорінг — думав, вона його висварить, бо та була, як то кажуть, у гарячому купана. Але вона просто наділа капелюх на свою золотаву голівку й розсміялася. Каже: «Якби не ви, Пітер іще двадцять хвилин проповідував би й ми тут усі подуріли б від тих хрущів». Добре, звісно, що вона не сердилася, та багато хто вважав, що негоже було їй так казати про власного чоловіка.

— Таж не забувайте, як вона родилася, — мовила Марта Кротерс.

— І як же?

— Вона була Бессі Телбот, жила на західнім боці острова. Якось уночі зайнявся дім її батька й серед тої метушні, просто в саду, попід зорями, народилася Бессі.

— Як романтично, — озвалася Майра Мюррей.

— Романтично? Я сказала би — непристойно.

— Але подумайте — родитися попід зорями, — мрійливо зітхнула Майра. — Вона мала стати дочкою зірок — осяйною, відважною, щирою та вродливою, з лукавими іскорками в очах.

— Вона така й була, — мовила Марта. — Хтозна, зорі тому виною чи ні. Тяжко їй довелося в Лобриджі, де всі вважали, що паніматка мусить бути благодушна й манірна. Один церковний староста вздрів, як вона танцювала біля колиски свого немовляти, і заявив, буцім не слід їй тішитися з того, що має сина, доки вона не знатиме, чи був він обраний Богом.

— До речі, про немовлят. Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? «Мамо, — сказала вона, — а королеви мають дітей?»

— Той староста, певно, був Александр Вілсон, — припустила пані Мілгрейв. — Страшний буркотун — я чула, він своїм рідним слова мовити за столом не давав. А щодо сміху, то в його домі ніхто й хихикнути не міг.

— Уявіть собі — дім, де ніхто не сміється, — здригнулася Майра. — Це ж… це блюзнірство!

— Александр був гнівливий — міг із дружиною по кілька днів не розмовляти, — вела далі пані Мілгрейв. — Вона тоді бодай відпочивала.

— Принаймні Александр був чесний і бережливий господар, — сухо проказала пані Клоу. Александр Вілсон доводився їй п’ятиюрідним братом, а Вілсони ревно дбали про честь родини. — По смерті він залишив сорок тисяч доларів.

— Шкода, що він таки мусив лишити їх, — мовила Сілія Різ.

— Його брат Джефрі не залишив по собі ані цента, — відповіла пані Клоу. — Правду кажучи, він у родині був таким собі злидарем. Зате тільки й знав, що сміятися. Тринькав усі заробітки, дружив з кожним стрічним і вмер на порожню кишеню. Що він узяв від життя з усіма своїми веселощами та сміхом?

— Може, і небагато, — притакнула Майра. — Але подумайте, скільки він дав життю. Він завжди ділився — турботою, приязню, усмішками, навіть грішми. Він був багатий друзями, а Александр одвіку не мав жодного приятеля.

— Джефові друзі не поховали його, — утяла пані Мілгрейв. — Це зробив Александр, і поставив йому дуже добрий надгробок, за цілих сто доларів.

— Та коли Джеф попросив у нього позику в сотню доларів на операцію, що могла б урятувати йому життя, хіба ж Александр не відмовив? — заперечила Сілія Різ.

— Ну-ну, ми стали геть безжальні, — примирливо озвалася пані Карр. — Зрештою, світ — не клумба зі стокротками й незабудками, і кожен має свої вади.

— Нині женяться Дороті Кларк та Лем Андерсон, — мовила пані Міллісон, воліючи дібрати веселішу тему для розмови. — А ще ж і року не минуло, як він обіцяв застрелитися, коли не здобуде Джейн Еліот.

— Юнаки незрідка дивне кажуть, — відповіла пані Чабб. — А Дороті й Лем нікому не розповідали — зо три тижні тому стало відомо, що вони заручені. Минулого тижня я розмовляла з його матір’ю, то вона й словом не прохопилася, що весілля вже так невдовзі. Жінка, здатна бути таким сфінксом, не викликає в мене дружніх почуттів.

Мене дивує, що Дороті Кларк віддається за нього, — сказала Агата Дрю. — Навесні я гадала, що вона вийде за Френка Клоу.

Я чула, буцім Дороті запевняла, що із Френка партія краща, та їй нестерпна була сама думка про те, щоби вранці бачити, як із-під ковдри витикається цей ніс.

Пані Бакстер нервово сіпнулася й не засміялася разом із усіма.

— Негоже розмовляти про ці речі в товаристві такої юної дівчини як Едіт, — мовила Сілія, глузливо зиркнувши на швачок.

— Ада Кларк уже заручена? — поцікавилася Емма Поллок.

— Ні, — відказала пані Міллісон. — Лише сподівається. Та вона змусить його освідчитися. Дівчата в їхній родині вміють собі женихів добирати. Її сестра Поліна вийшла за найбагатшого фермера в околиці.

— Поліна — вродливе дівча, та голова в неї дурницями забита, — мовила пані Мілгрейв. — Інколи я собі думаю, що вона вже й не порозумніє.

— Порозумніє, — запевнила Майра Мюррей. — Коли в неї знайдуться діти, вона набереться мудрості в них, як то було з вами й зі мною.

— Де будуть мешкати Лем і Дороті? — спитала пані Мід.

— Лем купив ферму у Верхньому Глені. Старий дім Кері… ви знаєте — той, де Роджерова жінка вбила свого чоловіка.

— Убила чоловіка!

— О, я не кажу, що він не заслужив на це… проте всі були певні, що вона зайшла надто далеко. Так — городня отрута в чай… чи то в суп. Усі це знали, та змовчали. Котушку, будь ласка, Сіліє.

— Невже ви хочете сказати, пані Міллісон, що її не судили… і не покарали? — охнула пані Кемпбелл.

— Кому ж хотілося накликати халепу на власну сусідку? Та й Кері мали багато рідні у Верхньому Глені. До того ж, він геть її вимучив. Ні, звісно, ми не схвалюємо вбивств, але якщо вже хтось і заслужив на таке, то це Роджер Кері. А вона подалася до Штатів і там вийшла заміж удруге.

Багато років минуло вже, як вона вмерла. Другий чоловік пережив її. Усе це сталося, коли я була дівчиною. Тепер люди кажуть, що привид Роджера Кері й досі блукає побіля їхньої ферми.

— Таж у наші освічені дні ніхто вже не вірить у привидів, — мовила пані Бакстер.

— Чого б і не вірити? — знизала плечима Тіллі Мак-Алістер. — Привиди цікаві. Я сама знаю чоловіка, якого діймав привид — щоразу сміявся з нього… тобто шкірився, і цим страшенно дратував. Ножиці, будь ласка, пані Макдугал.

Юну молодицю довелося просити двічі — вона ще не звикла до звертання «пані Макдугал», і тепер простягала ножиці, присоромлено розчервонівшись.

— У старім домі Труексів, понад затокою, багато літ жили привиди. Раз по раз там чулися стукоти й виляски… так загадково… — сказала Крістіна Крофорд.

— У всіх Труексів були кволі шлунки, — відповіла пані Бакстер.

— Певно, як ви не вірите в привидів, то їх уже й не існує, — буркнула пані Мак-Алістер. — Але моя сестра була покоївкою в однім домі в Новій Шотландії, де повсякчас лунав дивний сміх.

— Який веселий привид, — усміхнулася Майра. — Хотіла б я мати такого.

— То, очевидячки, були сови, — скептично правила своєї пані Бакстер.

Моя мати бачила янголів при своїм смертнім ложі, — мовила Агата Дрю з виразом сумовитого тріумфу.

— Янголи — не привиди, — заперечила пані Бакстер.

— До речі, про матерів. Тіллі, як почувається ваш дядько Паркер? — утрутилася пані Чабб.

— Часом уже геть кепсько. Хтозна, що з того вийде. Ми не певні, що нам робити… тобто який гардероб шити на зиму. Але я сказала сестрі, коли ми про це розмовляли: «Так чи так нам слід пошити чорні плаття. Тоді хай що станеться — байдуже».

— А знаєте, що сказала мені Мері-Анна? «Мамо, — сказала вона, — я більше не хочу просити Бога зробити мене кучерявою. Я просила щодня, цілий тиждень, а Він нічогісінько не зробив».

— Я двадцять років просила Його про одне, — тужливо мовила пані Дункан, що за весь час не проказала ні слова й не підвела темних очей від шитва. Пані Дункан була знана як вправна швачка — можливо, тому, що ніколи не пліткувала й ретельно встромляла голку саме туди, куди слід.

Дами принишкли. Усі знали, чого вона просила, але про це не говорилося за шитвом. Пані Дункан більше нічого не сказала.

— Чи правда, що Білл Картер покинув Мей Флегг і тепер упадає за однією із сестер Макдугал? — озвалася Марта Кротерс після чемної паузи.

— Так, хоча й ніхто не знає, що сталося.

— Так сумно, коли люди розходяться через якусь дурничку, — мовила Кендейсі Крофорд. — Узяти хоч Діка Претта й Ліліан Мак-Алістер. Він щойно почав освідчуватись їй на пікніку, як раптом у нього почалася кровотеча з носа. Він мусив піти до струмка, щоб умитися, а там зустрів дівчину, котра дала йому хустинку. Дік закохався — і за два тижні вони побралися.

— А ви чули, що трапилося зі Старшим Джимом Мак-Алістером у суботу в крамниці Мілта Купера? — запитала пані Міллісон, прагнучи обговорити веселішу тему, ніж привиди й женихи-ошуканці. — Улітку він звик сидіти там на залізній грубі; але суботній вечір був холодний, тож Мілт розпалив вогонь. Джим зайшов… усівся й обпік свій…

Замість сказати, що ж він обпік, пані Міллісон мовчки поплескала відповідну частину свого тіла.

— Свій зад, — серйозно мовив Волтер, вистромивши голову з-за виноградних пагонів. Він простодушно гадав, що пані Міллісон забула потрібне слово.

Швачки нажахано вмовкли. Невже Волтер Блайт сидів там увесь час? Кожна пригадувала нинішні історії — чи не були вони аж надто негодящі для дитячих вух? Та й пані Блайт вельми прискіпливо ставилася до того, що чують її сини й доньки. Перш ніж паралізовані від ляку дами знов спромоглися заговорити, із кухні вийшла Енн і покликала всіх до столу.

— Ще десять хвилин, пані Блайт. Тоді в нас будуть готові обидві ковдри, — відповіла Елізабет Кірк.

І ковдри були готові — їх розгорнули, струснули, розгладили, ними помилувалися.

— Цікаво, хто спатиме попід ними, — замислилася Майра Мюррей.

— Можливо, юна мати пригортатиме свого первістка під однією з них, — мовила Енн.

— Чи малі діти згорнуться попід ними холодної ночі в прерії, — зненацька озвалася панна Корнелія.

— Чи змученому ревматизмом старому буде під ними тепліше й легше, — додала пані Мід.

— Надіюся, ніхто не вмре попід ними, — печально проказала пані Бакстер.

— Знаєте, що сказала мені Мері-Анна, коли я виходила з дому? — мовила пані Різ, ідучи з усіма до їдальні. — «Мамо, — сказала вона, — не забудьте з’їсти геть усе, що вам покладуть на тарілку».

Опісля чого вони сіли, і їли, і пили во славу Господа, бо ж добре попрацювали вдень; і все-таки в більшості з них було дуже мало лихого.

Потім усі верталися додому. Джейн Берр ішла до села разом із пані Міллісон.

— Треба запам’ятати всі страви — розповісти мамі, — журливо мовила Джейн, несвідома того, що в цю мить в Інглсайді Сьюзен перелічує ложки. — Вона прикута до ліжка хворобою, проте любить слухати мої перекази. Їй так засмакувала б нинішня вечеря.

— І стіл був, наче з картинки в журналі, — притакнула пані Міллісон і зітхнула: — Зготувати я й сама добряче можу, але мені не вдається прибрати їдальню хоч із якоюсь дещицею стилю. Що ж до малого Волтера — я залюбки відшмагала б його зад. Як він мене налякав!

— Певно, весь дім завалений вигадками й плітками? — уїдливо мовив Гілберт.

— Я не шила, — відповіла Енн, — тож і не чула розмови.

— Ви ніколи й не чуєте, рибонько, — запевнила панна Корнелія; вона лишилася, щоб допомогти Сьюзен перев’язати ковдри шворкою. — Коли ви шиєте, вони не базікають. Гадають, що ви не схвалюєте пліток.

— Усе залежить від того, яких, — мовила Енн.

— А втім, ніхто сьогодні не сказав нічого надто жахливого. Більшість із тих, про кого йшлося, були вже мертві… чи мали вмерти, — підсміхнулася панна Корнелія, згадуючи оповідь про невдалий похорон Ебнера Кромвеля. — От лише пані Міллісон хтозна й для чого витягла на світ Божий ту страхітливу історію Мадж Кері та її чоловіка. Я то все добре пам’ятаю. Не було жодних свідчень того, що це Мадж його вбила… окрім кота, який здох, полизькавши того супу — але ж він і доти вже тиждень був хворий. Я так собі гадаю, Роджер помер від апендициту, хоч люди тоді й не відали про таке.

— Бігме, шкода, що вони потім довідалися, — мовила Сьюзен. — Усі ложки на місці, пані Блайт, дорогенька, і скатертина чиста й неушкоджена.

— Мені час іти, — сказала панна Корнелія. — Я пришлю вам реберець наступного тижня, як Маршал заріже свиню.

Волтер із замріяним поглядом знову сидів на сходинці. Запали сутінки. Звідки вони западають? — міркував хлопець. Чи розливає їх над світом з фіолетового глека дух із крилами, немов у кажана? Сходив місяць, і три покручені вітром старезні ялини були, наче три худі горбаті чаклунки, що дибали схилом угору. А онде — чи то не крихітний фавн із кошлатими вухами скрадається потемки? Що, коли відчинити хвіртку в стіні? Може, тоді він потрапить не в добре знайомий сад, а в чарівне королівство, де зі столітніх снів виринають принцеси, де він зустріне німфу Ехо й піде за нею назирці, як давно мріяв про це? Волтер не смів заговорити. Щось прекрасне зникло б, якби він подав голос.

— Синку, — мовила мама, виходячи на терасу, — не сиди тут так довго. Тепер уже холодно. Не забувай про своє горло.

Чари здиміли від промовлених слів. Згасло неземне, химерне світло. Галявина все ще була прекрасна, та казкове видиво розвіялося. Волтер звівся на рівні ноги.

— Мамо, ви розкажете мені, що сталося на похороні Пітера Кірка?

Енн замислилася — і здригнулася.

— Не сьогодні, маленький. Можливо, потім… колись.

Загрузка...