Енн із Інглсайду

33

Енн, сама у своїй спальні — бо ж Гілберта викликали до пацієнта — сіла при вікні, щоби кілька хвилин упитися ніжністю ночі й неземним чаром кімнати, залитої місячним сяйвом. «Яка дивна й геть інакша стала спальня!» — думала Енн. У цім примарнім світлі вона була далека, чужа й зовсім не товариська, замкнена в собі, мов людина, неохоча до балачок зі сторонніми.

Минув клопіткий день. Енн була втомлена, а все довкруж поринуло в благословенну тишу. Діти спали, в Інглсайді панував мирний лад. Будинок мовчав, і лише з кухні долинав ритмічний стукіт — то Сьюзен місила тісто на хліб.

Проте у відчинене вікно линули звуки ночі, кожен з яких Енн добре знала й любила. Вітру не було, і з-над гавані котився чийсь тихий сміх. У Глені хтось виспівував — чувся нав’язливий мотив старої пісні. Місячні доріжки пролягали на поверхні затоки, та Інглсайд кутався в теплу непроникну тінь. Дерева шепотіли одне одному «загадки з днів недавніх»[21], а в Долині Райдуг ухкали сови.

«Яке це було щасливе літо», — подумала Енн… і раптом з легким торком смутку згадала слова старої горянки Кітті з Верхнього Глена: літо ніколи не настане двічі.

Ніколи… Прийде інше літо, та дітлахи будуть старші й Рілла піде до школи. «І в мене не лишиться жодного маляти», — зітхнула Енн. Джему вже виповнилося дванадцять і почалися розмови про вступні іспити — Джему, який іще вчора був немовлям у старім Домі Мрії. І Волтер так швидко ріс… а нині вранці вона почула, як Нен дражнила Ді, згадуючи якогось хлопця зі школи, і Ді зашарілася й стріпнула своєю рудою голівкою. Що ж, таке життя. Радість і біль… надія й страх… і зміни. Повсякчасні зміни! І нічого не вдієш — доводиться просто відпускати колишнє й приймати в серце нове… учитися любити його, а тоді знову відпускати. Весна, чарівна й квітуча, мусить дати дорогу літу, а літо — розчинитися в осені. Народження, весілля, смерть…

Раптом Енн згадала Волтерове прохання розповісти йому, що сталося на похороні Пітера Кірка. Вона давно вже не верталася думками в той день, проте не забула його. Та й ніхто із присутніх тоді — вона достеменно знала — не міг би забути. І, сидячи в тьмянім місячнім сяйві, Енн пригадала, як то було.

Тоді добігала кінця перша осінь, яку вони провели в Інглсайді. Світ розкошував золотим тижнем бабиного літа. Кірки мешкали в Мобрей-Нерровзі, проте відвідували гленську церкву, а Гілберт був їхнім лікарем, тож вони з Енн удвох пішли на похорон.

День видався перлинно-сірий, теплий і безвітряний. Світ узявся тужливими коричнево-багряними барвами листопаду. Там і тут на схилах пагорбів сідали поодинокі сонячні промені, що вихоплювалися між хмар. Кірквінд стояв так близько до моря, що солоне дихання вітру долинало з-поза темних ближніх ялин. То був великий, пишний будинок, але фронтон його видавався Енн схожим на довге, худе, зловісне обличчя.

На голому, без жодної квітки, подвір’ї Енн зупинилася, вітаючись зі зграйкою дам. То були добрі працьовиті душі, які в кожному похороні вбачали некепську розвагу.

— Я не взяла носової хустинки, — бідкалася пані Блейк. — Що ж тепер буде, коли я заплачу?

— Чого це ти маєш плакати? — недбало пирхнула її зовиця, Камілла Блейк. Камілла не любила жінок, завжди готових пустити сльозу. — Пітер Кірк тобі не родич, та й приязні поміж вами не було.

— На похороні гоже плакати, — бундючно відказала пані Блейк. — Висловлювати співчуття, коли сусіду проводжають до місця його вічного спочинку.

— Якщо на Пітеровім похороні плакатимуть лише ті, хто мав до нього приязнь — не буде тут рясних сліз, — холодно мовила пані Родд. — Це ж правда, то чом би її не сказати? Він був злостивий старий лицемір, і я знаю це, хай як решта вдаватиме святенницьку шану. А хто це заходить у бічну хвіртку? Невже… невже Клара Вілсон?!

— Вона, — ошелешено видихнула пані Блейк.

— По смерті його першої дружини Клара сказала, що прийде сюди тільки на його похорон, і дотримала слова, — завважила Камілла Блейк. — Це сестра першої пані Кірк, — пояснила вона Енн, що зацікавлено поглянула на Клару Вілсон. Клара, тендітна жінка із чорними бровами на смутнім обличчі, минула їх, не привітавшись; її сині очі незмигно дивилися в одну точку. На чорних косах її сидів один з тих незугарних капелюшків, які тоді носили ще літні дами — мішанина пер і стеклярусу з куценькою вуалькою, що не закривала носа. Жодного слова чи погляду не звернула вона до присутніх, поки її чорна тафтяна спідниця шурхотіла висхлою травою й сходами до вхідних дверей.

— Онде Джед Клінтон на ґанку, вдягає свою похоронну фізію, — ядуче процідила Камілла. — Певен, що нам усім час іти до вітальні. Завжди він хвалиться тим, що в нього на похоронах усе йде за розкладом. Він так і не пробачив Вінні Клоу, що та зомліла до служби. Опісля, на його думку — то ще так-сяк. Ну, на цьому похороні вряд чи хтось зомліє. Олівія не з таких.

— Джед Клінтон — лобридзький розпорядник, — мовила пані Різ. — Чому вони не взяли розпорядника із Глена?

— Кого? Картера Флегга? Голубонько, таж вони з Пітером усе життя на ножах були. Картер сам хотів побратися з Емі Вілсон.

— І не лише Картер, — підхопила Камілла. — Вона була дуже гарна: чорні очі й мідно-руді коси. Хоча всі вважали, що Клара вродливіша за сестру. Дивно, що вона так і не вийшла заміж. А ось і пастор… і превелебний пан Оуен із Лобриджа з ним. Авжеж — він кузен Олівії. Добрий панотець, хіба тільки часто охкає в молитвах. Ходімо, бо Джеда ще схопить грець.

У вітальні, сідаючи на своє місце, Енн пригледілася до покійного Пітера Кірка. Він ніколи їй не подобався. «Яке жорстоке обличчя», — подумала вона, коли вперше його зустріла. Вродливе, так — проте з холодними сталево-сірими очима, уже тоді мішкуватими, і тонкими міцно стуленими вустами скнари. Пітера Кірка знали як егоїстичного й самовпевненого ділка, попри його єлейні молитви й показну святобливість. «Завжди бозна-як високо пнеться», — зронив був хтось у розмові про нього. Та загалом його побоювалися й шанували. У смерті він був так само пихатий, як у житті, і Енн здригнулася на вигляд його довжелезних пальців, переплетених на бездиханних грудях. Зненацька в уяві їй постало жіноче серце, стиснене між цих пальців, і вона глянула на Олівію Кірк, що сиділа навпроти неї. Олівія була стрункою, синьоокою, білявою й дуже вродливою жінкою. «Потвори — то не для мене», — мовив одного разу Пітер.

Лице її було спокійне та незворушне. В очах не знати було сліз, хоча Рендоми — а Олівія була з Рендомів — ніколи не вирізнялися надмірною емоційністю. Утім, сиділа вона так, як того вимагали приписи доброго тону, і найбезутішніша з удів не могла б мати на собі смутнішої жалоби.

Повітря стояло важке від запаху квітів довкола труни — труни Пітера Кірка, який завжди вдавав, буцім їх не існує. Його масонська ложа надіслала вінок, іще один був від церкви, третій — від асоціації консерваторів. Були вінки й від ради шкільних опікунів та колегії сироварів. Його єдиний син, який віддавна вже урвав стосунки з батьком, не надіслав нічого, проте в кімнаті стояв велетенський якір з білих троянд із написом червоними пуп’янками «На спочинок у вічній гавані» від решти Кірків. Був і букет кал від самої Олівії. Камілла Блейк сіпнулася, уздрівши його, і Енн пригадала її розповідь про те, як Пітер Кірк викинув у вікно горщик із калою, що привезла із собою Олівія в день їхнього весілля. Він не збирався — так він сказав — засмічувати свій дім лабузинням.

Олівія, видавалося, прийняла це байдуже, і в Кірквінді більше ніколи не було кал. Невже ж вона..? Проте, глянувши на спокійне лице пані Кірк, Енн відкинула нице припущення. Зрештою, квіти до похорону добирає розпорядник.

Хор заспівав «Смерть, наче море вузьке, рай небесний від нас відділяє» і Енн, зустрівшись поглядом з Каміллою, відчула, що вони думають про одне: чи знайдеться місце в раю для Пітера Кірка? Енн мовби наяву чула голос Камілли: «Уявіть Пітера з німбом та арфою, коли зможете».

Превелебний пан Оуен зачитав розділ із Біблії і, безперестанку охкаючи, палко виголосив молитву про те, щоби згорьованим душам Господь дарував утіху в журбі. Гленський пастор виступив із промовою, котра багатьом із присутніх здалася вельми нещирою, зважаючи навіть на те, що він мусив сказати бодай щось добре про небіжчика. Утім, на їхню думку, назвати Пітера Кірка дбайливим батьком і чоловіком, добрим сусідою й ревним християнином означало геть хибно витлумачити ці слова. Камілла затулила обличчя хустинкою — не для того, щоби плакати; а Стівен Макдональд раз чи двічі прочистив горло. Пані Блейк, очевидно, позичила в когось хустинку й тепер сумлінно ридала в неї, проте опущені долу сині очі Олівії були сухі.

Джед Клінтон полегшено зітхнув. Усе минало бездоганно. Іще один гімн, традиційна вервечка охочих «поглянути на останки» — і він додасть новий успішний похорон до свого довгого списку.

Раптом у дальньому кутку кімнати почався рух — то Клара Вілсон пробиралася між стільців до стола позаду труни. Вона роззирнулася й оглянула всіх присутніх. Її незугарний капелюшок з’їхав набакир і важке чорне пасмо випало з-під нього на плече. Проте нікому й на думку не спало, що Клара Вілсон має недоладний вигляд. Її довгасте виснажене лице пашіло, очі палали навісним вогнем. У цю мить вона скидалася на причинну. Гіркота, наче давня невиліковна хвороба, заволоділа всім її єством.

— Ви вислухали суцільну брехню — ви, що прийшли сюди «віддати останню шану», а чи вдовольнити цікавість. Тепер я розповім вам правду про Пітера Кірка. Я — не дворушниця. Я не боялася його живого й не боюся нині, коли він помер. Ніхто ніколи не зважувався сказати йому правду у вічі, але ця правда прозвучить сьогодні — тут, на його похороні, де його щойно назвали добрим сусідою й чоловіком! Добрий чоловік! Він оженився з моєю сестрою Емі… з моєю красунею-сестрою Емі. Усі ви знаєте, яка вона була славна й весела. Він перетворив її життя на пекло. Він мучив і принижував її — і то залюбки. О, звісно, він ходив до церкви… проказував довгі молитви й незмінно сплачував рахунки. Та він був тиран і катюга, і навіть його власний пес тікав, коли чув його кроки. Я застерігала Емі — ти пошкодуєш, що віддалася за нього. Я помагала їй шити весільну сукню… та краще я пошила б їй саван! Вона була така закохана, моя сердешна дівчинка, та не прожила з ним і тижня, як довідалася, що він за один. Його мати була рабинею, і він гадав, що такою ж рабинею буде і його жінка. «Я не потерплю суперечок у домі», — сказав він їй… а вона, бідолашка, не мала на те сили волі. То він погубив її! Я розповім, що вона зносила, моя мила сестричка. Він забороняв їй геть усе — садити квіти чи мати кота… коли я подарувала їй кошеня, він утопив його. Він не давав їй витрачати ні цента зайвого. Чи ви хоч бачили її в пристойній сукні після весілля? Він лаяв її за те, що вона вбирала святкового капелюха, якщо хмарилося й міг піти дощ. Та жоден дощ не зіпсував би тих капелюхів, що мала вона, горопашна! Вона, що так любила гарні плаття! Він завжди ганив її рідних. Він ані разу в житті не сміявся — чи бодай хтось із вас чув його щирий сміх? Він усміхався — о так, усміхався спокійно й погідно, завжди, коли робив наймерзенніші речі. Він усміхався, коли казав їй того дня, як її дитя народилося мертве, що їй ліпше померти самій, якщо вона не може вродити нічого, крім падализни. Емі померла за десять років такого життя — і я раділа, що вона звільнилася від нього. Я сказала йому тоді, що прийду сюди тільки на його похорон — дехто з вас чув це на власні вуха. Я дотримала слова: прийшла й розповіла про нього правду. Бо це все правда! Ви знаєте це! — люто вказала вона пальцем на Стівена Макдональда. — Ви знаєте це! — звернулася Клара до Камілли Блейк. — Ви знаєте це! — обличчя Олівії Кірк було незворушне. — Ви знаєте це! — сердешний пастор відчув себе так, наче перст Клари Вілсон проштрикнув його наскрізь. — Я плакала на весіллі Пітера Кірка, та пообіцяла, що сміятимусь на його похороні. І зараз я це зроблю!

Вона метнулася вперед, війнувши спідницею, і схилилася над труною. Лють, що так довго ятрила її серце, знайшла собі вихід. Нарешті вона відплатила йому по заслузі. Здригаючись усім тілом від переможної радості, Клара вдивлялася в безрушне, спокійне лице небіжчика. Присутні чекали вибуху мстивого сміху, та він не пролунав. Гнівне обличчя Клари Вілсон зненацька перемінилося, скорчилося… скривилося, мов у дитини. Клара… плакала.

Сльози текли її померхлими старечими щоками, коли вона відійшла від труни й рушила до дверей. Проте Олівія Кірк зупинила її й поклала руку їй на плече. Якусь мить обидві жінки дивилися одна одній у вічі. У мовчазній кімнаті відчувалася присутність неземної сили.

— Дякую вам, Кларо Вілсон, — сказала Олівія. Лице її було так само непроникне, але Енн здригнулася, уловивши ледь чутну нотку в її спокійнім, стриманім тоні. Безодня немовби розверзлася перед нею. Клара Вілсон, можливо, і ненавиділа Пітера Кірка, живого й мертвого, та Енн відчувала, що ця ненависть — ніщо в порівнянні з ненавистю Олівії Кірк.

Клара вийшла з вітальні, плачучи, попри сердитого Джеда, який мав давати раду зіпсованій церемонії. Пастор, що хотів був оголосити останній гімн, «Спочилий у Бозі», махнув рукою й промимрив коротке благословення. Джед не запросив охочих, як звикле, «поглянути на останки». Він відчував, що може хіба опустити віко труни і якнайшвидше забрати Пітера Кірка з-перед чужих очей.

На ґанку Енн полегшено зітхнула. Як добре було вийти на прохолодне свіже повітря після мертвотного, солодкавого духу кімнати, де гнів двох жінок був і їхньою мукою.

День сірішав і холоднішав. Сусіди розбурханими зграйками перешіптувались на подвір’ї. Удалині ще було видно Клару Вілсон, яка самотою брела додому крізь стернисті поля.

— Де ж це таке бачено! — казав ошелешений пан Нельсон.

— Жахливо… жахливо, — вторував йому староста Бакстер.

— Чому ніхто не спинив її? — запитав Генрі Різ.

— Бо всі хотіли почути, що вона скаже, — відповіла Камілла.

— То було… непоштиво, — заявив дядечко Сенді Макдугал. Дібравши належне слово, він, мовби ласуючи, повторив: — Непоштиво. Похорон має бути поштивий… хоч би там що, а поштивий.

— А кумедне все-таки життя, еге ж? — мовив Огастес Палмер.

— Пригадую, коли Емі й Пітер почали женихатися, — задумливо проказав старий пан Джеймс Портер. — Я сам собі того року впадав за своєю пані. Таке ловке дівча було тоді з Клари. І пироги з вишнями ж які!

— Язик у неї завжди був як бритва, — докинув Бойс Воррен. — Коли вона прийшла нині, я думав, станеться вибух, та й гадки не мав, що він буде такий. А Олівія! Хто міг би собі уявити? Дивні вони, ті баби.

— Ми до смерті не забудемо цього дня, — сказала Камілла. — А все ж без такого нам і життя було б нудне.

Спантеличений Джед підкликав гробарів, і труну повезли на цвинтар. Коли неквапна процесія екіпажів виїхала на стежину слідом за катафалком, у клуні тоскно завив пес. Можливо, єдина жива душа все ж оплакала Пітера Кірка.

До Енн, що чекала на Гілберта, підійшов Стівен Макдональд із Верхнього Глена — високий ставний чоловік з головою, наче в давньоримського імператора. Енн відчувала до нього незмінну дружню симпатію.

— Снігом уже пахне, — проказав він. — Мені завжди гадалося, що листопад — бездомний місяць. А вам, пані Блайт?

— Мені теж. Рік сумно озирається на свою втрачену весну.

— О, весна… весна! Я старію, пані Блайт, і, думаю, мені лише здається, наче пори року змінюють одна одну. Зима вже не та, що була колись… і літа я не впізнаю… і весни. Тепер більше немає весен. Принаймні ті, кого ми знали, не вертаються, щоб разом пережити їх. От і сердешна Клара Вілсон… що ви про це скажете?

— Ох, це дуже боляче. Така ненависть…

— Так… Бачте, Клара сама кохала Пітера… дуже кохала. Її вважали тоді найвродливішою з дівчат у Мобрей-Нерровзі — темні кучері й кремово-біле обличчя — але Емі була веселіша й жвавіша. Пітер покинув Клару й оженився з Емі. Дивні, дивні ми створіння, пані Блайт.

Розкошлані вітром ялини за Кірквіндом стрепенулися; із-над дальнього пагорба, там, де ряд осокорів пронизував сіре небо, майнула віхола. Усі квапливо рушили додому, поки не знялася хуртовина.

«Чи маю я право бути щасливою, коли іншим жінкам так тяжко ведеться в житті?» — думала Енн, їдучи до Глена з Гілбертом і згадуючи очі Олівії Кірк, що дякувала Кларі Вілсон.

Енн підвелася від вікна. Із дня похорону Пітера Кірка минуло дванадцять років. Клара Вілсон померла, а Олівія Кірк поїхала до Нової Шотландії, де вийшла заміж удруге. Вона була значно молодша за Пітера.

«Час добріший, ніж нам здається, — гадала Енн. — Не слід роками накопичувати образи й леліяти їх, наче скарб. Проте, я вважаю, Волтерові не конче знати, що сталося на похороні Пітера Кірка. Ця історія не для дітей».