26

Не смерть, а життя прийшло нічної моторошної години в Інглсайд. Діти вві сні відчули, що безіменна тінь відлетіла — швидко й так само тихо, як налетіла. Вони прокинулися вранці під звук сподіваного дощу, та в їхніх очах було сонячне сяйво. Сьюзен, від щастя молодша років на десять, не мусила навіть повідомляти їм радісну звістку: криза минула й мама житиме.

Була субота, і в школі був вихідний. Вони не могли бавитися надворі, хай як любили бігати під дощем. Проте ця злива виявилася для них занадто сильною, отож їм довелося лишитися вдома й нишкнути. І все ж то був найщасливіший день у їхнім житті. Тато, який не склепив повік майже тиждень, упав на ліжко в кімнаті для гостей і глибоко, міцно заснув — та спершу міжміським дзвінком приніс радісну звістку в маленький ейвонлійський дім попід зеленим дахом, де дві старі жінки здригалися від хвилювання щоразу, коли дзвонив телефон.

Сьюзен, якій останнім часом душа не лежала до приготування десертів, спекла до обіду смачний листковий пиріг з помаранчевим кремом, пообіцяла до вечері пудинг із варенням і вчинила дві порції тіста на мелясове печиво. По всьому домі лунав радісний щебет Півника Робіна. Навіть стільці були мовби готові щомиті затанцювати. Квіти в саду знову гордо підвели голівки, і пошерхла земля раділа дощу. А Нен, хай яка щаслива й утішена, готувалася пожати плоди своєї угоди з Богом.

Їй і на думку не спадало відмовитись від обіцянки, проте вона зволікала з її виконанням, надіючись поступово зібратися на відвазі. На саму думку про нічну прогулянку цвинтарем їй «кров стигла в жилах», як часто казала Емі Тейлор. Сьюзен, відчуваючи, що дівчинка, імовірно, хвора, вдалася до рицини, проте без жодних видимих результатів. Нен випила ліки слухняно, хоч і подумала при цьому, що тепер, опісля тієї давньої клятви, Сьюзен дає їй рицину частіше, аніж колись. Та хіба могла рицина дорівнятися до нічної прогулянки цвинтарем? Нен гадки не мала, як їй удасться зробити це. Але вибору не було.

Мама ще так нездужала, що дітям не дозволяли бачити її — лише вряди-годи крізь ледь прочинені двері. Вона була така бліда й змарніла. Невже це тому, що вона, Нен, не дотримала слова?

— Мусимо дати їй час, — мовила Сьюзен, та Нен було невтямки, як можна дати комусь час. Вона, як ніхто, знала, чому мама не одужує. Нен зціпила свої білосніжні зубки. Завтра знову субота, і завтра вона зробить те, що пообіцяла.

У суботу зранку дощило, тож Нен зітхнула з полегкістю. Якщо дощ триватиме до вечора, ніхто, навіть Бог, не велить їй нипати цвинтарем. Злива вщухла до обіду, та з-над затоки в село прокрався густий туман, оповивши дім пеленою свого потойбічного чару. У серці Нен зажеврів новий вогник. Імлистої ночі вона теж не зможе піти. Проте до вечері здійнявся вітер і туман, схожий на привида, розтанув.

— Сьогодні місяця не буде, — прорекла Сьюзен.

— О, Сьюзен, ви не могли б зробити місяць? — розпачливо заголосила Нен. Якщо вона мусить пройти цвинтарем уночі, місяць повинен бути!

— Господь з тобою, ласочко, ніхто не може зробити місяць, — відповіла здивована Сьюзен. — Я лиш казала, що ти не побачиш його поза хмарами. Та й що тобі з того, буде той місяць чи ні?

Цього Нен не змогла пояснити, і Сьюзен стривожилася. Щось певне мучить дитину — вона така дивна ось уже тиждень… ледве чи їсть і хнюпиться повсякчас. Боїться, що мама помре? Та чого б це? Загроза минула, пані Блайт видужує.

Так, але Нен добре знала, що мама не видужає, якщо вона порушить угоду. Коли споночіло, хмари розвіялися й виплив місяць — дивний, криваво-червоний місяць. Нен ніколи ще не бачила такого місяця. Він був такий страшний, аж їй спало на думку, чи не краще вже йти потемки.

Двійнята полягали о восьмій. Нен чекала, доки засне Ді. Проте сестрі, смутній і розчарованій, довго не спалося. Того дня її подружка, Елсі Палмер, ішла додому зі школи з іншою дівчинкою, отож Ді не хотілося більше жити. О дев’ятій Нен зважилася тихо встати й одягтися. Пальці їй тремтіли так, що вона ледь могла дати раду з ґудзиками. Потім, нечутно спустившись униз, вона шаснула геть крізь кухонні двері, доки Сьюзен ставила хліб у піч, блаженно певна того, що її домашні мирно сплять у власних ліжках — усі, крім сердешного лікаря Блайта, якого зненацька викликали в одну із прибережних хатин, де якесь немовля проковтнуло цвяшок.

Нен вийшла надвір та почимчикувала Долиною Райдуг і трав’янистим схилом угору. Вона вибрала цей, коротший шлях до цвинтаря, бо знала, що поява однієї з двійнят Блайтів о цій порі на головній сільській вулиці викличе подив, і хтось напевне відведе її додому. Яка холодна вереснева ніч! Нен не подумала про це й не вбрала жакета. Долина Райдуг уночі була вже не тією дружнім видолинком, який вона звикла бачити вдень. Місяць зіщулився до прийнятного розміру й спав із червоного відтінку, та під дотиком його променів усе довкруж відкидало химерні тіні. Нен завжди лякалася тіней. Що це, там, у темряві — чиєсь лаписько чи зів’яла папороть над струмком?

Нен гордо піднесла голівку, виставивши підборіддя вперед.

— Я не боюся, — відважно мовила вона вголос. — Це просто щось дивне крутиться в животі. Я — героїня.

Із цією втішною думкою Нен дійшла до середини схилу. Тоді над світом промайнула дивна тінь — на місяць набігла хмара — і Нен пригадала Чорного Птаха. Якось Емі Тейлор розповіла їй моторошну історію про Великого Чорного Птаха, котрий шугає ночами й забирає людей. Невже це тінь Птаха майнула над нею? Таж мама казала їй, що ніякого Чорного Птаха немає.

— Ні, мама не сказала б мені неправди… тільки не вона, — пробурмотіла Нен і попленталася до паркана. За ним була дорога, а по той бік — цвинтар. Нен зупинилася й віддихалася.

Ще одна хмара огорнула місяць. Усе довкруж було непевне, тьмяне й мовби зовсім чуже.

— Який велетенський світ! — здригнулася Нен, вилазячи на паркан. Якби ж то їй опинитися в Інглсайді! Проте… — Бог дивиться на мене, — проказала відчайдушна семилітка й видерлася нагору.

Вона впала по той бік огорожі, розбивши коліно й порвавши сукню. Коли Нен звелася на рівні ноги, невидимий у темряві дерев’яний кілок проштрикнув їй туфельку наскрізь і поранив ступню. Та попри це, вона пошкандибала через дорогу до цвинтарної хвіртки.

Старий гленський цвинтар лежав у тіні ялин, що росли на східному його боці. Обабіч нього розташувалися методистська церква й темний, порожній і мовчазний дім пресвітеріанського пастора. Аж ось із-за хмари визирнув місяць — і цвинтар заполонили тіні. Мінливі й полохкі, вони танцювали довкола, погрожуючи вхопити кожного, хто опиниться поміж них. Викинута газета із шурхотом пролетіла дорогою, мовби стара чаклунка в несамовитім танку, і, хоча Нен знала, що то газета, шурхіт спідниць чаклунки був одним із виявів цієї моторошної ночі. Ш-ш-ш, ш-ш-ш, — перемовлялися дерева попід вітром. Довгий листок верби, що росла біля самої огорожі, раптом ковзнув Нен по щоці — неначе дотиком руки ельфа. На мить її серце завмерло… та все ж вона поклала долоню на засув хвіртки.

А що, як довга рука сягне по неї з могили й затягне під землю?!

Нен відсахнулася. Вона вже знала, що, попри всяку угоду, ніколи не зможе пройти цвинтарем уночі. Аж тут, зовсім поряд із нею, розлігся нелюдський стогін. Насправді то була хіба стара корова пані Бейкер, що звично паслася побіля стежки й у цю мить визирнула з-поміж зграйки молодих сосонок. Проте Нен, не чекаючи, щоби поглянути, хто це, у нападі нездоланного жаху майнула схилом униз і далі — вулицею просто до Інглсайду. Біля воріт вона з розгону вскочила в «калапуцю», як називала всю придорожню багнюку маленька Рілла. Але то був рідний дім, і мерехтливе жовте сяйво линуло з його дружніх вікон! Зо півхвилини відсапавшись, Нен почвалала до кухні й постала там перед Сьюзен — мокра, брудна і з закривавленими ногами.

— Господи милосердний! — отетеріла Сьюзен.

— Сьюзен, я не змогла пройти цвинтарем, не змогла! — задихано прошепотіла Нен.

Спершу Сьюзен ні про що не розпитувала. Вона вхопила змерзлу, безумну від розпачу Нен, стягла з неї мокрі туфельки та панчохи, перевдягла в нічну сорочку й відвела до ліжка. Потім метнулася вниз, на кухню, де зготувала «перекуску». Хай що накоїла дитина, гріх укладати її спати надголодь.

Нен поїла й випила склянку теплого молока. Як добре було знов опинитися у світлій затишній кімнаті, у безпечному, чистому ліжку! Та про свою пригоду вона нічого не розповіла.

— Це моя й Богова таємниця, Сьюзен.

Сьюзен пішла спати, заявивши, що буде щаслива, коли пані Блайт одужає й сама даватиме раду з дітьми.

— Годі мені їх збагнути, — кволо зітхнула вона.

Мама, вочевидь, тепер помре. Нен прокинулася із цією страхітною впевненістю в душі. Вона не дотримала слова й не могла сподіватися від Бога виконання своєї частини угоди. Увесь наступний тиждень Нен потерпала від гризьких мук. Її ніщо не тішило: навіть дивитися, як Сьюзен пряде на горищі, було нецікаво, хоча колись вона так це любила. Тепер вона більше не зможе сміятися — ніколи, хай що робитиме. Цуцика, натоптаного тирсою, якому Кеннет Форд відірвав вуха, і якого вона любила навіть сильніше, аніж старого ведмедя, Нен віддала Ширлі, що завжди хотів його мати, а безцінний маленький будиночок з мушель, гостинець капітана Мелачі з Вест-Індії, подарувала Ріллі, щоб перепросити Бога, хоч і боялася, що це не вдовольнить Його.

Невдовзі ж її кошеня, якого вона віддала Емі Тейлор, бо та вимагала цього, пришкандибало додому і, щойно це сталося кілька днів поспіль, Нен зрозуміла, що Бог невдоволений. Йому було потрібно, щоб вона пройшла цвинтарем уночі, а цього бідолашна згорьована Нен виконати не могла. Вона виявилась боягузливою шахрайкою. Бо тільки шахраї, як сказав одного разу Джем, можуть порушити угоду.

Енн дозволили сідати в ліжку. Вона одужувала: невдовзі знову господарюватиме в домі, читатиме книжки, легко дихатиме вві сні, їстиме все, що захоче, сидітиме при каміні, поратиметься в саду, прийматиме гостей і весело пліткуватиме з ними, вітатиме й проводжатиме дні, мовби коштовні камінці в намисті року, — невдовзі вона знову буде частиною щасливого, яскравого життя.

Нині Енн смачно пообідала: Сьюзен запекла ягнячу ногу саме так, як вона любила найдужче. Як добре знов бути голодною! Енн оглянула кімнату й усі дорогі серцю речі. Треба купити нові фіранки — щось від ясно-зеленого до золотавого, — а ці полички для рушників повісити у ванній кімнаті. Енн визирнула у вікно. Світ повнився чарами. Поміж кленів вона бачила синю смужку затоки; віти похилої берізки на галявині мовби стікали виливаним золотом. Широченні небесні сади схилилися над розбуялою врожаєм землею, що завдавала роботу осені — землею пишних барв, м’якого вечірнього світла й довгастих тіней. Півник Робін гойдався на вершечку сосни; діти, сміючись, збирали яблука в саду. Сміх повернувся в Інглсайд.

«Воістину життя — це більше, ніж „збалансовані процеси органічної хімії“», — щасливо подумала Енн.

До кімнати навшпиньки зайшла Нен; очі й носик її почервоніли від сліз.

— Мамо, я мушу сказати… я більше не можу чекати… Мамо, я обдурила Бога!

І знову Енн із трепетом відчула ніжний дотик чіпкої ручки — дитя, що шукає рятунку у своїй нездоланній маленькій біді! Вона уважно слухала, доки Нен, ридаючи, розповідала всю історію — слухала з надзвичайно серйозним обличчям. Енн завжди зберігала серйозний вираз, коли то було потрібно, хоча невдовзі вони з Гілбертом могли за боки братися від сміху. Вона розуміла, що тривога Нен — справжня й болісна, і що теологічні уявлення дівчинки вимагають найпильнішої уваги.

— Маленька, ти страшенно помиляєшся. Бог не укладає з нами угод. Він дає нам те, що потрібно — дає, не просячи взамін нічого, крім любові. Адже, коли ти просиш чогось у мене чи в тата, ми не укладаємо жодних угод, а Бог набагато добріший за нас і набагато краще знає, що треба дати.

— А Він… не змусить вас померти, мамо? За те, що я не дотримала слова?

— Авжеж ні, мила.

— Мамо, а навіть якщо я помилялася щодо Бога… може, я все одно повинна дотримати слова? Я ж пообіцяла. Тато казав, що не можна порушувати обіцянок. Може, якщо я порушу, мені тоді буде ганьба довіку?

— Доню, коли я одужаю, ми підемо з тобою разом, і я постою коло хвіртки… і, певно, тоді ти сміливо пройдеш цвинтарем уночі. Це заспокоїть твоє бідолашне сумліннячко. Але ж ти більше не укладатимеш жодних безглуздих угод із Богом?

— Не укладатиму, — пообіцяла Нен, хоча й не без нотки затаєного жалю. Нелегко було відмовитися від того, що, попри всі свої вади, радісно бентежило її. Проте очі її знову сяяли, а голос бринів колишнім грайливим лукавством. — Мамо, я піду вмиюся, а потім вернуся й поцілую вас. І принесу вам усі ротики, які знайду. Мамо, без вас було жахливо.

— О, Сьюзен, — мовила Енн, беручись до вечері, — який це світ! Прекрасний, цікавий, дивовижний світ — чи не так, Сьюзен?

— Я згодна, — притакнула Сьюзен, думаючи про цілу гору пиріжків на кухні, — що він таки досить стерпний.

Загрузка...