Інглсайдські дітлахи гуляли разом, бавилися разом і переживали найрізноманітніші пригоди разом, але кожне з них на додачу мало ще й власний світ мрій і фантазій. Особливо це стосувалося Нен, яка з найперших літ життя снувала вигадливу п’єсу з усього, що бачила, чула й читала, і часто потай від рідних тікала з повсякденної реальності у вигадливий обшар чудес і романтики. Спершу вона уявляла танці фей та ельфів у зачаклованих долинах, і дріад у стовбурах беріз. Верба, що росла біля воріт Інглсайду, була її подругою й звіряла їй таємниці, а старий покинутий дім Бейлі понад Долиною Райдуг ураз перетворювався на руїни казкового замку. Часом по кілька тижнів Нен була принцесою, ув’язненою в недосяжній вежі над морем, або ж місяцями доглядала прокажених в Індії… чи ще в якімсь краю «за сімома горами й сімома лісами». О, як чарували дівчинку ці слова — мов неземна мелодія вітру над пагорбом.
З роками Нен почала вигадувати химерні сюжети про живих людей, а надто про сусідів, яких зустрічала на службі Божій. Нен любила роздивлятися парафіян у церкві, так дивовижно гарно вбраних — зовсім інакше, аніж по буднях.
Тихі й статечні жителі Глена Святої Марії, що розсідалися на свої лавах, були би здивовані й навіть дещо нажахані, дізнавшись, які фантазії снує про них чорнява, темноока, скромна донька Блайтів. Лагідна чорноброва Анетта Міллісон отетеріла б, якби почула, що Нен уважає її викрадачкою немовлят, котра варить їх живцем на еліксир вічної молодості. Нен так яскраво уявила цю картину, що й сама до смерті перелякалася, зустрівши Анетту Міллісон якось у сутінках на стежині, де шепотілися між собою жовтці. Вона не спромоглася відповісти на дружнє вітання Анетти, яка подумала, що Нен Блайт росте чваньковитим дівчиськом, і що її не завадить повчити добрих манер. Жінка Рода Палмера гадки не мала, що отруїла когось, а тепер сохне від мук гризького сумління. Бундючний церковний староста Гордон Мак-Алістер не знав, що того дня, коли він народився, лиха чаклунка закляла його, позбавивши здатності всміхатися. Темновусий добряк Фрейзер Палмер і припустити не міг, що, глядячи на нього, Нен Блайт міркує: «Я певна, що цей чоловік скоїв непростимий злочин. У нього вигляд людини, яка має на собі одвічний тягар чорної таємниці». Арчібальд Файф не здогадувався, що при кожній випадковій зустрічі Нен Блайт поспішно складає відповідь на будь-яку можливу його репліку, бо ж із ним годиться розмовляти тільки віршами. Пан Файф, який страхітливо боявся дітей, ніколи й не заговорював до неї, проте дівчинка розважалася, вигадуючи щось на зразок:
«Так, я цілком здорова нині,
Моє шанування вашій дружині»
а чи:
«Погода чудова, сонечко сяє,
Світ попід небом горя не знає».
Хтозна-що сказала б дружина Мортона Кірка, якби їй розповіли, що Нен Блайт нізащо не прийшла б до неї в гості, навіть якби й дістала запрошення, бо ж на порозі в Кірків був кривавий слід; а її тиха, непоказна зовиця Елізабет гадки не мала, що залишилася старою панною опісля того, як жених її помер у церкві просто перед олтарем.
Усе це було дуже весело й Нен ані разу не схибила на шляху між реальністю й вигадкою, поки в думках її не оселилася Дама з Таємничими Очима.
Дарма й питати, як ростуть фантазії. Нен і сама не могла пояснити, як це сталося. Усе почалося з ПОХМУРОГО ДОМУ. Нен саме так уявляла собі його назву — великими літерами. Вона складала химерні історії не лише про сусідів, але й про будинки; а єдиним будинком в околиці, гідним її фантазії — окрім старого дому Бейлі — був ПОХМУРИЙ ДІМ. Самого ДОМУ Нен ніколи не бачила — знала хіба, що той стоїть за лапатою ялицею на лобридзькій дорозі, покинутий «із прадавнини», за висловом Сьюзен. Дівчинці невтямки було, що таке прадавнина, та це звучало пишно — найдоречніше для похмурих будинків.
Ідучи лобридзькою дорогою в гості до своєї приятельки Дори Клоу, Нен завжди навіжено бігла попри бічну стежину, що вела до ПОХМУРОГО ДОМУ. То була довга темна стежка, що звивалася між густих трав і високих, аж до пояса, папоротей, обабіч якої громадилися старі вузлуваті дерева. Висхла кленова гілка лежала біля перехняблених воріт, наче мертва рука, готова вхопити її, і щоразу, тікаючи геть, Нен зітхала із превеликим полегшенням.
Якось, на свій подив, Нен почула, що така собі Томасіна Фер оселилася в ПОХМУРОМУ ДОМІ, або ж, як неромантично означила його Сьюзен, у старім домі Мак-Алістерів.
— Певно, їй там буде самотньо, — сказала мама. — Він так далеко від села…
— Їй то байдуже, — мовила Сьюзен. — Вона ніколи ніде не ходить, навіть до церкви. Багато вже літ… хоча, подейкують, вечорами любить блукати в саду. Бачте, до чого вона дожила — Томасіна, грайлива красуня. Скільки сердець вона була розбила! А тепер… Це засторога, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні.
Сьюзен не пояснила, для кого була ця засторога, та й ніхто в Інглсайді більше не виявляв цікавості до Томасіни Фер. Утім, Нен, яка вже дещо переситилася колишніми фантазіями й прагнула чогось нового, ухопилася за образ Томасіни Фер у ПОХМУРІМ ДОМІ. Поволі, день у день, ніч у ніч — адже вночі так легко вірилося в усе — вона снувала легенду про Томасіну, аж поки та, засяявши свіжими барвами, стала улюбленою з усіх дотеперішніх мрій малої вигадниці — звабливий, реальний привид Дами з Таємничими Очима. О, ці великі оксамитові чорні очі… запалі очі… страдницькі очі… сповнені жалю за незліченними розбитими серцями… Нечестиві очі… бо ж усякий, хто розбиває серця й не ходить до церкви — нечестивець. Але нечестивці такі цікаві — достоту як Дама, що здобуває самотність у непроглядному лісі як покуту за свої гріхи.
Може, вона принцеса? Ні, принцес немає на Острові Принца Едварда. Проте вона, безсумнівно, висока, струнка, недосяжна, прекрасна й холодна, як справжня принцеса, і вниз по плечах її до самої землі зміяться дві смоляно-чорні коси. Обличчя тонке й виразне, мов витесане зі слонової кості, ніс гарний, грецький, як у маминої Артеміди зі срібним луком, і білі красиві руки — вона заламує їх вечорами в саду, чекаючи на свого принца, якого зневажила, а потім, надто пізно, покохала — о, ви розумієте, як створюється легенда? — і трава шурхотить від доторку її довжелезних чорних спідниць. Вона носить золотий пасок та великі сережки з перлів і мусить жити самотнім таємним життям, доки принц нарешті визволить її. Тоді вона розкається в колишній своїй жорсткості й нечестивості, подасть йому прекрасні руки й схилить горду голову. Вони сядуть удвох при водограї — бо ж у похмурім обійсті з’явився вже й водограй — складуть свої довічні обітниці й вона подасться з ним «за частокіл багряних дальніх гір», як у тім вірші, що мама читала колись двійнятам зі збірки Теннісона, давнього й безцінного татового дарунка. Хоча, звісно, казковий принц підносив своїй Дамі з Таємничими Очима лише коштовності.
У ПОХМУРІМ ДОМІ, безсумнівно, стоять найвишуканіші меблі, кімнати й сходи в ньому всуціль загадкові, а сама Дама з Таємничими Очима спить на перламутровім ліжку під червіньковим оксамитовим балдахіном. Її повсюди супроводив хорт… пара хортів… ціла зграя хортів… і вона завжди наслухала, наслухала, наслухала далекий звук чарівної арфи, проте не могла його почути, доки була нечестива, доки принц її не повернувся й не пробачив їй — от воно як.
Певне, усе це звучало безглуздо — фантазії завжди звучать безглуздо, закуті в холодні жорсткі слова. Десятилітня Нен ніколи не висловлювала своїх фантазій — вона просто жила ними. Дама з Таємничими Очима стала для неї так само реальна, як і життя, що буяло довкруж. Вона заволоділа Нен і вже зо два роки була часткою її самої. Незбагненним чином дівчинка повірила в її існування. Нен нізащо у світі не розповіла би цього нікому, навіть мамі. То був її власний скарб, невідчужувана таємниця, без якої вона не могла б уявляти собі дальше життя. Самотні мрії про Даму з Таємничими очима вабили її далеко більше, ніж ігри в Долині Райдуг.
Енн помітила цю схильність і стривожилася. Очевидячки, Нен почала аж надто захоплено давати волю уяві. Гілберт хотів був відвезти доньку погостювати в Ейвонлі, проте Нен уперше в житті відмовилася й ридаючи благала дозволити їй лишитися вдома. Вона була певна, що помре вдалині від неземної, печальної та прекрасної Дами з Таємничими Очима. Хоч насправді Дама ніколи й ніде не виходила. Проте ж вона могла одного разу вийти і, якщо Нен поїде, то зовсім її не побачить. А як чудово було б глянути на неї — хоч мигцем! Сама дорога, якою вона пройде, навіки лишиться романтична. І день, коли це станеться, буде не такий, як інші дні. Нен обведе його кружечком у календарі. Їй так нестримно прагнулося бодай раз побачити свою Даму. Звісно, не все, що вона уявила, існує насправді, думала Нен, проте не мала найменшого сумніву в тім, що Томасіна Фер — молода, вродлива, зіпсована й чарівна. Вона була переконана, що чула, як Сьюзен казала все це — тож, уявляючи Томасіну такою, Нен могла мріяти про неї далі.
Дівчинка ледь повірила власним вухам, коли одного ранку Сьюзен мовила:
— Тут ось пакунок, який треба віднести Томасіні Фер на стару ферму Мак-Алістерів. Твій татко вчора привіз його з міста. Підеш по обіді, моя ласочко?
Саме це вона й сказала! Нен затамувала подих. Чи піде вона? Невже мрії здійснюються отак? Вона побачить ПОХМУРИЙ ДІМ… і прекрасну Даму з Таємничими Очима. Побачить насправді… почує її голос і, можливо — о, яке блаженство! — торкнеться її витонченої білої руки. Що ж до хортів, водограю й решти, Нен знала, що все це існує тільки в її уяві, але реальність, певна річ, виявиться ще краща.
Увесь ранок Нен зиркала на годинник. Ох, як повільно спливає час… повільно ближчає жадана мить. Коли на небо впливла грозова хмара й сипонув дощ, дівчинка ледь не розплакалася.
— Чому Бог дозволив, щоб нині був дощ? — обурено шепотіла вона.
Проте злива невдовзі вщухла й із-за хмар вибилося сонце. За обідом Нен не могла їсти від хвилювання.
— Мамо, можна мені надіти жовту сукню?
— Нащо ж так виряджатися до сусідки, маленька?
До сусідки! Але, звісно, мама не розуміла… не могла зрозуміти.
— Будь ласка, мамо!
— Гаразд, — відповіла Енн. Зрештою, Нен уже невдовзі виросте із жовтої сукні — хай тим часом потішиться.
Ноги в Нен тремтіли, коли вона, узявши пакунок, вирушила в дорогу. Дівчинка пішла коротшим шляхом — крізь Долину Райдуг та схилом угору до бічних вулиць. Краплі дощу досі лежали на листі настурцій, мов велетенські перлини, повітря було свіже й духмяне, над білою конюшиною при струмку гули бджоли, понад водою шугали стрункі сині бабки — «косарики», як називала їх Сьюзен, — стокротки на луках кивали їй, закликали її, сміялися дзвінким сріблясто-золотавим сміхом. Усе було пречудово. Нен ішла до своєї Дами з Таємничими Очима. Що скаже їй омріяна Дама? І чи безпечно це — іти до неї? Що, як лишитися в неї на кілька хвилин, а насправді мине сотня років, як у тій казці, яку вони з Волтером читали минулого тижня?