Зійшовши на стежку, що вела до ПОХМУРОГО ДОМУ, Нен відчула, як по спині пробіг холодок. Чи ворухнеться кленова гілка? Ні, Нен проминула її… вона врятована! Е ні, лиха відьмо, ти мене не впіймаєш! Нен дибала глевкою ґрунтовою стежиною, проте ні бруд, ані глибокі колії не могли затьмарити її райдужних сподівань. Іще кілька кроків — і ПОХМУРИЙ ДІМ вирине їй назустріч з-поза темних мокрих дерев. Нарешті вона побачить його! Нен здригнулася… не знаючи, що так у ній озивається страх розвінчання мрії, трагедії і для юних, і для літніх людей.
Нен прослизнула між двох молодих ялин, що затуляли край стежки. Очі її були заплющені. Чи зважиться вона розплющити їх? На мить її охопив жах і схотілося позадкувати й чкурнути геть. Адже… Дама все ж була нечестива. Хтозна, що вона може заподіяти. Вона могла навіть бути чаклункою. Чом це досі на думку Нен ані разу не спало, що Нечестива Дама здатна виявитися чаклункою?
Аж ось Нен рішуче розплющила очі й вражено глянула поперед себе.
Невже це був ПОХМУРИЙ ДІМ — загадковий, статечний маєток із вежами й башточками, маєток із її мрій? Оце!
Вона уздріла великий будинок, колись білий, а тепер брудно-сірий. Там і тут на цвяхах теліпалися поламані й облущені зелені віконниці, парадні сходи були прогнилі, а деякі вікна вибиті. Так, то був лише втомлений, замучений життям старий будинок!
Нен роззирнулася, вражена. Не існувало ні водограю, ні саду — бодай того, що можна було би вважати садом. Подвір’я, огороджене хистким парканом, заросло бур’янами й високою, до коліна, травою. За парканом рила землю сухоребра свиня. Обабіч доріжки, що вела до ґанку, гойдалися під вітром лопухи. По кутках росли неохайні купи гортензій — а проте була там і зграйка войовничих тигрових лілій, і весела клумба з нагідками попід вичовганим порогом.
Нен мляво посунула до клумби. ПОХМУРИЙ ДІМ зник назавжди, та лишалася ще Дама з Таємничими Очима. Адже вона існує… мусить існувати! Що насправді сказала про неї Сьюзен колись давно?
— Господи милосердний, як ти мене налякала! — зненацька озвався шамкотливий, проте добродушний голос.
Дівчинка втупилася в постать, яка виринула з-за клумби нагідок. Хто це? Невже це..? Нен відмовлялася вірити, що це Томасіна Фер. То було б надто жахливо!
«Ох, — думала Нен, мало не плачучи від розпачу, — вона ж… вона стара!»
Так, Томасіна Фер, якщо то справді була вона — а Нен тепер знала, що це Томасіна Фер — була стара. І огрядна! Вона скидалася на перев’язану шворкою перину, з якою кощава Сьюзен завжди порівнювала тілистих сусідок. Томасіна Фер була боса, у полинялій зеленій сукні й старому чоловічому повстяному капелюсі на сивім ріденькім волоссі. Обличчя вона мала кругле, рум’яне та зморшкувате, з кирпатим носом і блякло-синіми очима, довкола яких променилися «гусячі лапки» зморщок.
О, прекрасна Нечестива Дамо з Таємничими Очима, де ти? Що з тобою сталося? Ти ж існувала!
— Хто це ти, дівчатко? — запитала Томасіна Фер.
Нен похопилася й чемно відповіла:
— Я… я Нен Блайт. Я принесла вам оце.
Томасіна радісно вхопила пакунок.
— Як добре знову мати окуляри! — проказала вона. — Без них то й не життя — навіть календаря в неділю не почитаєш. А ти одна з лікарських дітлахів? Які в тебе гарні коси! Я хотіла вас усіх побачити. Чула, що ваша мамця виховує вас в усьому як книжка пише. Тобі це подобається?
— Подобається… що? — О, нечестива прекрасна Дамо, ти не читала календаря по неділях! І ти ніколи не сказала би «ваша мамця»!
— Ну, що тебе виховують як книжка пише.
— Мені подобається, як мене виховують, — мовила Нен, марно силкуючись усміхнутися.
— Мамця твоя — добра жінка. І гарна. Я, коли вздріла її на похороні Ліббі Тейлор, думала собі, що вона геть іще молода — така щаслива закохана. Коли твоя мамця десь приходить, усі так і пожвавлюються, мовби чекають, що зара’ щось буде. І нові моди їй личать. Ми всі для них надто гладкі. Зайди-но, посидь зі мною. Добре мати гостю. Воно тут самотньо часом. На телефон і грошей катма… Квіти — і то собі товариство. Ти десь бачила ліпші нагідки? І кота я маю.
Нен хотілося втекти світ за очі, хоч вона й не могла скривдити господиню відмовою. Томасіна — нижня спідниця її витикалася з-під подолу — провела її зогнилими сходами до кімнати, що слугувала кухнею й вітальнею водночас. Кімната була бездоганно чиста; де-не-де в горщиках яскріли квіти. Із печі линув затишний аромат свіжого хліба.
— Сідай, — привітно мовила Томасіна, посуваючи дівчинці крісло-гойдалку зі строкатою подушкою. — Заберу-но я звідси горщик із калою. Тепер зажди, зуби поставлю. Кумедна я без них, еге? Але вони страшно тиснуть. Ну от, а з ними я й говорю ясніше.
Назустріч їм із химерним нявкотом вийшов плямистий кіт. І це замість омріяних хортів!
— Мій кіт справно ловить щурів, — мовила Томасіна. — Ними тут аж кишить. Та хоч дах не протікає — і добре. А з родичами жити остогидло. Сама собі й кроку не могла ступити. Мене за Боже пошиття не мали. Найгірша була Джимова жінка. Усе нарікала, мовляв, я до місяця шкірюся. А коли так, то й що? Хіба його це кривдить? «Е ні, — кажу, — не буду я вам більше подушечкою для шпильок». Ото приїхала й живу тут сама, і житиму, доки ноги носять. Ну, чим тебе пригостити? Може, хлібом із цибулею?
— Ні… ні, дякую.
— Воно помічне від нежитю. Я теж застуджена — чуєш оно, як хриплю? Та як лягатиму, перев’яжу собі горло червоною шматою із фланелі зі скипидаром і гусячим жиром — найліпше буде.
Червона фланель і гусячий жир! Та ще й скипидар!
— Ну, як не хочеш хліба… не хочеш, ні? — подивлюся, що в мене там за печиво.
Печиво у формі качок та півників було дивовижно смачне й просто-таки тануло в роті. Пані Фер усміхалася до Нен своїми променистими очима.
— То що, сподобаюсь я тобі, га? Люблю, коли подобаюся дітлахам.
— Мабуть, — пробелькотіла Нен, яка тієї миті ненавиділа сердешну Томасіну так, як можна ненавидіти лиш того, хто руйнує наші ілюзії.
— У мене в самої є малі внуки на Заході.
Онуки!
— Осьде в мене їхні фотографії. Хороші дітки, еге? А ондо на стіні горопашний татусь. Двадцять літ уже буде, як він помер.
«Горопашний татусь» являв собою великий пастельний портрет бородатого чоловіка з ріденькими кучерями довкруж лисої маківки.
О, зневажений принце!
— Добрий був чоловік, хоча й полисів уже до тридцятки, — ніжно мовила пані Фер. — Ох, падоньку, скільки ж то женихів ходило за мною колись! Тепер я стара, та замолоду вже й повеселилася! Скільки хлопців находило по неділях! Кожен хотів пересидіти решту. А я пишалася, як королева. Татусь теж ходив був, іще від початку, та я й не знала, що сказати йому. Мені тоді подобалися зухи. Був такий Ендрю Меткоф — я вже ледве з ним не втекла, хоч і знала, що то не на щастя. Ніколи не тікай із женихом. Кепська то справа, хай хто тобі що інше каже.
— Не буду… я ніколи…
— Кінець-кінцем оддалася я за татуся. Терпець у нього де й дівся — він дав мені двадцять чотири години, сказати «так» або «ні». Мій батько хотів був, щоб я нарешті уговталася. Він так лютував, коли Джим Х’юїт утопився через мене. Ми з татусем були дуже щасливі, як пригледілись одне до одного. Татусь казав, що я — добра жінка, бо мало думаю. Він певен був, що жінки не для того існують, щоб думати. Казав, що вони від того марніють і спадають із природи. Йому в животі крутило від печеної квасолі, та ще в нього часто бували простріли, але я його всякий раз лікувала своїм трав’яним бальзамом. Був один фахівець там, у місті — казав, що може зцілити його назовсім, але татусь уважав, що ті вже як злапають чоловіка, так і в гріб заженуть. Сумно мені за ним, коли льоху годую. Як він любив свинину! Щораз тепер, як їм бекон, то й згадую татуся. А той портрет, проти нього — це королева Вікторія. Дивлюсь я на неї й кажу: «Скинула б ти, голубонько, усі свої діаманти й мережива — тоді я була б чи не гарніша за тебе».
Проводжаючи Нен, Томасіна тицьнула їй у руки пакунок м’ятних льодяників, рожеву скляну вазочку у формі туфельки й банку агрусового джему.
— Це твоїй мамці. Я завжди вправно варила аґрусовий джем. Мушу зайти якось до вас в Інглсайд — уздріти цих ваших порцелянових песиків. Перекажи Сьюзен Бейкер подяку від мене за гичку ріпи, що вона дала мені весною.
Гичка ріпи!
— Я ще на похороні Джейка Воррена хотіла була їй подякувати, але вона так скоро пішла. Я на похоронах не спішу. Тут уже зо кілька місяців не ховали нікого, а мені завжди нудно без похоронів. У Лобриджі завжди когось ховають. Як на мене, то несправедливо. Приходь до мене інколи, га? «Ліпша милість за срібло та золото[22]», — каже Святе Письмо, і я думаю, що це правда.
Вона всміхнулася малій гості — у неї була дуже добра, лагідна усмішка, крізь яку проглядали риси колишньої Томасіни. Нен і собі спромоглася на кволий усміх. Очі їй немилосердно пекли. Вона мусить забратися звідси, доки розплачеться!
«Миле, чемне дівчатко, — думала Томасіна, дивлячись у вікно вслід Нен. — Немає в неї материного хисту до балачки, та може, то й незле. Теперішні діти гадають, що всі розуми поїли, коли насправді, як одне — малі зухвальці. Глянула я на цю дівчинку й наче сама помолодшала».
Старенька зітхнула й вийшла надвір, щоб закінчити полоти нагідки та попроривати лопухи.
«Богу дякувати, спина в мене досі гнучка», — міркувала вона.
Нен повернулася в Інглсайд біднішою на одну мрію. Ані долина зі стокротками, ані мерехтлива вода не могли її звеселити. Вона хотіла додому — сховатися десь від чужих очей. Двоє дівчат проминули її сміючись. Невже з неї? О, як глузували б усі, якби знали! Мала дурненька Нен Блайт, що вигадала достеменний роман із фантазій про чарівну загадкову даму, а відшукала натомість удову «горопашного татуся» і м’ятні льодяники.
М’ятні льодяники!
Нен щосили тамувала сльози. Великим десятилітнім дівчатам негоже плакати. Проте на душі їй було гірко. Щось прекрасне та цінне зникло навіки… потаємне джерело втіхи й щастя, яке вона, очевидно, утратила назавжди. В Інглсайді ширився аромат цинамонових коржиків, та вона не пішла на кухню випрошувати їх у Сьюзен. Вечеряла дівчинка мляво, хоч у погляді Сьюзен виразно читала слово «рицина». Енн завважила, що мала прийшла зі старої ферми Мак-Алістерів незвично тихенька — і це Нен, яка зранку до ночі веселилася й наспівувала! Невже її так виснажила довга прогулянка під спекотним сонцем?
— Звідки такий страдницький вигляд, доню? — поцікавилася Енн мимохідь, заносячи свіжовипрані рушники до спальні двійнят, де Нен сиділа, скулившись на підвіконні, замість полювати тигрів в екваторіальних джунглях із братами й сестрою в Долині Райдуг.
Нен не хотіла розповідати нікому про свої наївні фантазії — але з мамою слова вихоплювались, наче самі собою.
— Мамо, невже все в житті — суцільне розчарування?
— Не все, маленька. Що розчарувало тебе нині?
— О, мамо, Томасіна Фер… вона… вона звичайна! І ніс у неї кирпатий!
— Доню, — спантеличено мовила Енн, — та чи не байдуже, який у неї ніс? Нащо цим перейматися?
Тоді нестримним потоком линула оповідь. Енн слухала, як завжди, із серйозним обличчям, ретельно душачи сміх. Вона пам’ятала колишнє дівча із Зелених Дахів, Ліс Привидів і двох подруг, до смерті наляканих плодами власної уяви. Вона пам’ятала власну зневіру від розвінчання дитячих мрій.
— Мила, не варто так близько брати до серця втрату власних ілюзій.
— Я нічого не можу вдіяти, — хлипала Нен. — Якби я могла прожити життя спочатку, то ніколи нічого не уявляла б. І більше не уявлятиму.
— Моя дурненька… рідна дурненька дівчинко, не кажи так. Уява — то дивовижний дар, але, як із кожним дарунком, ми повинні володіти ним і не дозволяти йому заволодіти нами. Ти надто серйозно поставилася до власних фантазій. О, це так цікаво — і мені знайомий цей захват. Але ти мусиш навчитися розмежовувати реальне й вигадане. Тоді вміння тікати, коли заманеться, до власного чарівного краю поможе тобі здолати найтяжчі миті в житті. Мені самій легше давати раду із труднощами, коли я вряди-годи попливу до Зачарованих Островів.
Нен відчувала, як самоповага повертається до неї із цими втішливими й мудрими словами. Мама не вважала її дурною. І, певне, десь на світі все-таки є чарівна Дама з Таємничими очима, навіть якщо й не мешкає в ПОХМУРОМУ ДОМІ, котрий, як тепер думала Нен, був вельми славний із його жовтогарячими нагідками, дружнім плямистим котом, геранями й портретом «горопашного татуся». Їй там навіть сподобалося, і колись, можливо, вона знов піде в гості до Томасіни Фер і скуштує її смачнючого печива. Нен більше не мала ненависті до старенької Томасіни.
— Яка ви хороша мама! — зітхнула вона, ховаючись в укритті цих незмінно ніжних обіймів.
Бузково-сірі сутінки лилися на світ із-над пагорба. Густішав оксамитово-лагідний літній вечір. Понад великою яблунею зійшла перша зоря. Коли прийшла пані Еліот і мама рушила вниз, щоб зустріти її, Нен знову була щаслива. Мама сказала, що купить їм у кімнату нові ясно-жовті шпалери й поставить кедровий комод для неї та Ді. От лише то буде не комод, а зачарована скриня зі скарбом і відімкнути її можна, лише проказавши закляття, почуте від Снігової Чаклунки — холодної, білої, пишної та вродливої. А інше закляття знатиме сірий печальний вітер, який майне попри неї, накликаючи дощ своїм тужливим плачем. Колись вони скажуть їй усі чарівні слова й вона відімкне скриню, повну смарагдів, перлів та самоцвітів. Хіба ж не розкішне слово — «самоцвіт»?
Ні, старі чари не зникли. Світ іще повнився ними.