І знову Енн пощастило. Товариство підтримки місіонерських служінь доручило їй зайти до пані Черчилль по щорічний благодійний внесок. Пані Черчилль рідко відвідувала церкву й не належала до членів вищезгаданого товариства, але, будучи «великою прихильницею місій», завжди давала на них щедрі пожертви, коли хтось просив її про це. Утім, візити до неї були такою неприємною справою, що члени товариства домовилися здійснювати їх по черзі, і цього року жереб випав Енн.
Відтак одного вечора вона рушила стежкою поміж стокроток, що вела крізь духмяну свіжість пагорбів до путівця, на якому, за милю від Глена, розташувалася ферма Черчиллів. То був доволі нудний путівець, із сірою змією парканів, що видиралися на узвишшя й збігали вниз, проте назустріч Енн раз по раз виринали вогники будинків, струмок, запах скошених лук, що спускалися аж до моря, і сади. Вона зупинялася помилуватися кожним садом, який минала. Її цікавість до садівництва була незмінна. Гілберт часто казав, що Енн просто-таки мусить купити будь-яку книжку, у назві якої промайне слово «сад».
Уздовж затоки мляво плив човен, а віддалік затишно й дружньо гудів корабель. Серце Енн завжди калатало сильніше, коли вона дивилася, як судна покидають гавань. Вона добре розуміла капітана Франкліна Дрю, коли той, сходячи на борт свого корабля, вигукнув: «Боже, як мені шкода всіх, хто лишається на березі!»
Великий будинок Черчиллів із понурою чорною решіткою довкруж плаского мансардного даху виходив фасадними вікнами на гавань та гряду дюн. Господиня привітала Енн чемно, хоч і не надто приязно, і провела в розкішну хмурну вітальню з темними шпалерами на стінах, по яких там і тут висіли незліченні портрети покійних Черчиллів та Еліотів. Пані Черчилль сіла на зелений плюшевий диван, склала довгі худі руки на колінах і незмигно втупилася в Енн.
Мері Черчилль, висока сухорлява жінка із рішучим виразом обличчя, мала різко окреслене підборіддя, глибоко посаджені сині очі, як в Олдена, та широкий міцно стиснутий рот. Вона ніколи не пліткувала й не кидала слів на вітер, тож Енн нелегко було заговорити на дражливу тему в цілком безневинний спосіб. І все ж вона спромоглася на це, згадавши нового пастора з того боку затоки, що не подобався пані Черчилль.
— У ньому немає істинної духовності, — холодно мовила пані Черчилль.
— Я чула, у нього дуже мудрі проповіді, — заперечила Енн.
— Я сама вислухала одну й більше не хочу. Моя душа прагнула поживи, а їй прочитали нотацію. Він каже, що Царство Небесне можна осягнути розумом, коли насправді це не так.
— До речі, про пасторів. Новий лобридзький пастор надзвичайно талановитий. Здається, він упадає за моєю молодою подругою, Стеллою Чейз. Усі певні, що це буде ідеальна пара.
— Тобто ідеальний шлюб? — утяла пані Черчилль.
Енн відчула ворожість у її тоні; утім, думалося їй, кожен, хто втручається не у свою справу, мусить миритися з таким ставленням.
— Я думаю, вони пасуватимуть одне одному, пані Черчилль. Стелла має всі риси, потрібні дружині пастора. Я вже казала Олденові, що не слід йому зазіхати на неї.
— Чому? — не змигнувши оком, запитала пані Черчилль.
— Бачте… тобто… ну… Боюся, Олден не зможе здобути те, чого прагне. Пан Чейз не вважає, що у світі є чоловіки, гідні Стелли. Олденовим друзям було б неприємно бачити, як його відкинуть геть, мов непотріб. Для цього він надто славний юнак.
— Жодна дівчина ще не покинула мого сина, — відповіла пані Черчилль, стискаючи тонкі вуста. — Завжди було навпаки. Він збагнув їхню натуру, попри всі їхні кучері й хихотіння, попри всі їхні підступні викрутаси. Мій син може побратися з будь-якою жінкою, яку він обере, пані Блайт… із будь-якою.
— О! — мовила Енн. Тон її означав: «Авжеж, я надто добре вихована, щоб сперечатися з вами, та моєї думки ви не зміните».
Пані Черчилль усе зрозуміла. Її бліде зморшкувате обличчя взялося легким рум’янцем, коли вона вийшла з кімнати по гроші на пожертву.
— У вас тут прегарний краєвид, — мовила Енн, коли господиня провела її до дверей.
Пані Черчилль невдоволено глипнула в бік затоки.
— Якби ви знали, пані Блайт, який пронизливий східний вітер дме тут узимку, то не хвалили б краєвиду. І сьогодні тут прохолодно. Глядіть, не застудіться в цій тонкій сукні. Хоча вона дуже гарна, звісно. Ви ще достатньо молода, щоб думати про сукні й веселощі. То я вже втратила цікавість до всього земного й минущого.
Вертаючись додому в тьмяно-зеленавих сутінках, Енн відчувала, що цілком утішена розмовою.
— Звісно, на пані Черчилль покластися не випадає, — казала вона зграйці шпаків, що галасували на розчищеній ділянці лісу, — проте, здається, я її спантеличила. Їй вочевидь не сподобалося, що я вважаю, наче залицяння Олдена хтось може відхилити. Так чи так, а я зробила все, що від мене залежить, поговоривши з усіма, крім пана Чейза. Хтозна, як і взятися за нього, коли я з ним навіть не знайома. Цікаво, чи здогадується він, що Олден і Стелла закохані? Певно, що ні. Стелла нізащо не наважиться покликати Олдена додому. То що ж мені робити з паном Чейзом?
Було щось надзвичайне в тім, як обставини сприяли її намірам. Одного вечора панна Корнелія прийшла й запросила Енн піти разом з нею до Чейзів.
— Я йду просити в Річарда Чейза пожертву на нову грубу для церкви. Ви не погодитесь піти зі мною, рибонько, просто задля моральної підтримки? Не хочу стикатися з ним сам-на-сам.
Пан Чейз, довготелесий і носатий, стояв на ґанку свого дому, схожий на замисленого журавля. Кілька жмутків волосся були зачесані на його лису маківку, а в сірих очах вистрибували пустотливі бісики. У цю мить він думав про те, що зі старою Корнелією до нього йде, очевидячки, дружина лікаря Блайта і що фігура в неї незлецька. Що ж до кузини Корнелії, його троюрідної сестри, — вона була, як йому видавалося, надто кремезна й не розумніша за коника-стрибунця, та загалом він уважав її добрячою старою кицькою, коли тільки не гладити її проти шерсті.
Він чемно запросив їх до своєї невеличкої бібліотеки, де панна Корнелія миттю вмостилася в кріслі з явним наміром побуркотіти.
— Жахлива спека нині! Боюся, вночі буде гроза. Господи, Річарде, який величезний котисько!
До числа домашніх Річарда Чейза належав велетенський рудий кіт, який саме цієї миті вистрибнув на коліна господареві. Пан Чейз ніжно його погладив.
— Томас Піїт[11] показує всім, який має бути кіт, — мовив він. — Правда, Томасе? Поглянь на свою тітоньку Корнелію, Піїте. Бач, як люто зиркає вона на тебе очима, створеними, щоби променіти добротою й сердечністю?
— Не смійте називати мене тіткою цього чудовиська! — обурилася панна Корнелія. — Жарти жартами, але всьому є межа!
— Невже не краще бути тіткою Піїта, ніж Недді Черчилля? — сумовито запитав Річард Чейз. — Недді — ненажера й п’яниця, чи не так? Я чув, ви складаєте список його гріхів. Невже вам не приємніше було б стати тіткою такого чесного, шанованого кота як Томас, із бездоганною репутацією щодо віскі й поводження з кицюнями?
— Сердешний Нед — принаймні людська істота, — утяла панна Корнелія. — Я не люблю котів. Це єдина вада, яку я бачу в Олдені Черчиллі — він теж незбагненно відданий цим тварюкам. Бозна-звідки це в нього: ані його мати, ані батько терпіти їх не могли.
— Який він, очевидно, тямущий хлопець!
— Тямущий! Так, ваша правда — коли не зважати на цю його дивну любов до котів і схильність вірити в теорію еволюції… яку він теж успадкував не від матері.
— А знаєте, пані Еліот, — серйозно мовив Річард Чейз, — потай я теж схиляюся до теорії еволюції.
— Ви вже казали мені про це. Але воля ваша, Діку Чейз, схиляйтеся до чого хочете… як кожен типовий чоловік. Дякувати Богу, мене ніхто ніколи не переконає, що я походжу від мавпи.
— Так, гарненька ви жіночко, з вашого вигляду цього й не скажеш. Я не бачу ніякої схожості з мавпою у вашій квітучій, усміхненій, надзвичайно приємній фізіономії. І все ж ваша далека пра-прародичка стрибала з гілки на гілку, помагаючи собі хвостом. Наука доводить це, Корнеліє, вірите ви чи ні.
— Е, ні. Та я не сперечатимуся з вами ні про це, ні про будь-що інше. У мене є моя власна релігія, і в ній немає жодних предків-мавп. До речі, мушу зазначити, Річарде, що ваша донька Стелла цього літа не така бадьора, якою я хотіла б її бачити.
— Їй завжди зле в таку погоду. Вона відновить сили, коли спека послабиться.
— Можливо. Лізетта теж відновлювала сили наприкінці кожного літа — крім останнього, Річарде. Не забувайте про це. Стелла слабовита — так само, як її мати, — тож, певно, добре, що вона навряд чи вийде заміж.
— Чому вона навряд чи вийде заміж? Я лише цікавлюся, Корнеліє… мене надзвичайно цікавлять процеси жіночого мислення. З чого ви, із вашим розкішним нахабством, робите висновок, буцім моя дочка навряд чи вийде заміж?
— Будьмо відверті, Річарде, вона не з тих дівчат, що подобаються чоловікам. Вона хороша й мила, та чоловіків не приваблює.
— За нею впадало багато хлопців. Свого часу я витратив цілий статок на купівлю й утримання дробовиків і бульдогів.
— Вони впадали за вашими грішми. Легко ж було їх віднадити, чи не так? Єдиний залп ваших уїдливих зауважень — і вони тікали геть. Якби їм справді потрібна була Стелла, вони зважали б на це не більше, аніж на ваших уявних бульдогів. Ні, Річарде, визнайте: Стелла — не з тих дівчат, що завойовують жаданих кавалерів. Достоту як Лізетта. За нею теж ніхто не гинув, поки з’явилися ви.
— Та хіба я не вартий був того, щоб дочекатися? Авжеж, Лізетта була розумною дівчиною. Ви ж не хочете, щоб я віддав мою Стеллу першому-ліпшому, га? Мою зірку, що, попри всі ваші дошкульні образи, гідна сяяти в королівських палацах?
— У нас у Канаді королів нема, — відрубала панна Корнелія. — І я не заперечую, що Стелла — дуже миле дівча. Я лише кажу, що хлопці не помічають цього і, зважаючи на її кволе здоров’я, я певна, що це непогано. Та й для вас воно теж на краще. Ви, як дитя, не дасте собі ради без неї. Ну, пообіцяйте нам дати пожертву на грубу для церкви й ми підемо. Я знаю, ви вмираєте, так хочете швидше поринути в книжку.
— Дивовижна, прониклива жінка! Золото, а не кузина! Так, я справді вмираю. Але ніхто, крім вас, не був би такий чуйний, щоби помітити це, і такий добросердий, щоб урятувати моє життя, як годиться. То задля якої суми ви крадете в мене час?
— Можете дати п’ять доларів.
— Ніколи не сперечаюся з дамами. Нехай буде п’ять доларів. Ви вже йдете? Вона не марнує часу, ця неповторна жінка! Щойно досягне мети, вона одразу готова дати вам спокій. Тепер ніде й не зустрінеш такої кицьки. Добраніч вам, перлино поміж родичок.
За весь час візиту Енн не промовила ні слова. Та чи була в тому потреба, коли, сама того не знаючи, панна Корнелія робила все за неї, ще й так майстерно? Утім, прощаючись, пан Чейз нахилився до неї й довірливо проказав:
— У вас найгарніші гомілки, які я бачив у житті, пані Блайт, а бачив я їх свого часу немало.
— Хіба не жахливий тип? — задихано мовила панна Корнелія, ідучи стежиною разом з Енн. — Він завжди каже жінкам такі бридкі речі. Але ви не журіться, Енн, рибонько.
Енн не журилася. Чимось їй навіть сподобався Річард Чейз.
«Здається, — міркувала вона, — його не дуже втішило, що Стелла не приваблює чоловіків, хай навіть їхні предки й були мавпами. Певно, він теж захоче „всім показати“. Ну, я зробила все, що могла. Я викликала в Олдена та Стелли цікавість одне до одного, і вдвох із панною Корнелією ми змусили пані Черчилль і пана Чейза радше прагнути цього шлюбу, ніж навпаки. Тепер мені лишається хіба що тихо й спокійно дивитися, що з цього вийде».
Місяць потому Стелла Чейз прийшла в Інглсайд, де вони з Енн знову сіли поговорити на ґанку. Стелла мріяла, що колись вона буде схожа на пані Блайт із її зрілою вродою — вродою жінки, яка живе повним щасливим життям.
Прохолодний жовтаво-сірий вересневий день згас, лишивши по собі прохолодний туманний вечір. Віддалік невпинно й тихо стогнали морські хвилі.
— Море сьогодні нещасливе, — казав Волтер, коли чув цей звук.
Стелла була тихенька й неуважна. Аж ось вона випросталася і, дивлячись на розсип зір під фіолетовим шатром нічних небес, мовила:
— Пані Блайт, я хочу дещо вам сказати.
— Так, люба?
— Я заручена з Олденом Черчиллем, — розпачливо проказала Стелла. — Ми заручилися на Різдво. Ми одразу розповіли про все татові й пані Черчилль, але зберігали це в таємниці від решти — просто тому, що приємно було мати таку таємницю. Ми не хотіли відкривати її всім довкола. Та через місяць ми поберемося.
У цю мить Енн була достеменно схожа на кам’яного боввана. Стелла досі дивилася на зорі, тож не бачила її обличчя. Трохи заспокоївшись, вона повела далі:
— Ми познайомилися в листопаді, на вечірці в Лобриджі. Ми… закохались одне в одного з першого погляду. Олден каже, що завжди мріяв про мене, завжди шукав саме таку, як я. Коли він уперше побачив мене, то подумав: «Ось моя дружина». І я… я відчула те саме. О, ми такі щасливі, пані Блайт!
Енн усе ще не проказала ні слова.
— Єдине, що затьмарює моє щастя — це ваше ставлення до нашого шлюбу. Ви не хочете його схвалити? Ви були мені доброю подругою, відколи я оселилася в Глені Святої Марії… я ставилася до вас, як до старшої сестри. І мені так боляче думати, що я віддаюся проти вашого бажання.
Голос Стелли тремтів від сліз. Енн нарешті спромоглася заговорити.
— Люба, ваше щастя — це все, чого я бажала. Мені подобається Олден… він чудовий хлопець… та його всі знали як любителя легкого флірту.
— Але насправді він не такий. Він шукав свою половинку, розумієте, пані Блайт? І не міг знайти.
— А як до цього ставиться ваш батько?
— О, тато дуже радий. Олден одразу йому сподобався. Вони годинами сперечалися про еволюцію. Тато завжди хотів видати мене заміж, щойно з’явиться гідний жених. Мені буде важко покинути тата, але він каже, що молоді пташки мають право вити власні гнізда. Тож невдовзі сюди переїде моя кузина Делія Чейз — вона вестиме татове господарство. Тато її дуже любить.
— А пані Черчилль?
— Вона теж рада. Коли Олден розповів їй про наші заручини, вона звернулася до Біблії, і перший вірш, який трапився їй на очі, був: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї»[12]. Пані Черчилль сказала, що їй цілком зрозуміло, як вона мусить чинити, тож одразу дала свою згоду. Вона має будинок у Лобриджі й хоче там оселитися.
— Добре, що вам не доведеться жити з тим зеленим плюшевим диваном, — мовила Енн.
— Із диваном? О, так, меблі дуже старомодні, правда? Та вона забере їх із собою, а Олден хоче купити нові. Тож бачите, пані Блайт — усі задоволені і, може, ви теж побажаєте нам щастя?
Енн нахилилася й поцілувала прохолодну шовковисту щічку Стелли.
— Я дуже рада за вас, люба. Хай благословить Господь ваші майбутні літа.
Коли Стелла пішла, Енн рушила до себе, щоб трохи побути на самоті. На сході з-поза кошлатих хмар виплив насмішкуватий кривобокий місяць, і далекі поля мовби кивали їй — зловтішно й лукаво.
Енн підбила підсумки минулих тижнів. Вона зіпсувала стелю в бібліотеці, знищила килим і дві сімейні реліквії; вона була певна, що зробила пані Черчилль знаряддям у своїх руках, і та вочевидь увесь цей час тайкома посміювалася з неї.
— Хто, — запитала Енн у місяця, — опинився в найдурнішому становищі — із власної вини? Я знаю, що скаже Гілберт. Стільки зусиль — і все заради того, щоб посватати хлопця й дівчину, які вже були заручені! О, я зцілилася від бажання женити людей між собою — назавжди! Віднині я й пальцем не ворухну, щоб улаштувати чужий шлюб — хай навіть через це більше ніхто в усьому світі не одружиться. Єдина втіха — Джен Прінгл пише, що виходить заміж за Льюїса Стедмена, з яким познайомилася в мене на вечірці. Тож я пожертвувала брістольськими свічниками не намарне. Хлопці… хлопці! Невже вам конче треба здіймати такий пекельний гамір?
— Ми сови, ми повинні ухкати, — долинув із кущів ображений голос Джема. Він знав, що ухкає пречудово. Він умів слідувати голосам усіх лісових створінь. Волтер ухкав не так майстерно, тож невдовзі він, знову перетворившись на маленького сумного хлопчика, прийшов до мами по розраду й утіху.
— Мамо, я думав, цвіркуни співають… а пан Картер Флегг каже, що ні… що то вони риплять задніми лапками. Це правда, мамо?
— Так… здається, так. Я достеменно не знаю, як саме в них це виходить… але так вони співають, синку.
— Мені це не подобається. Тепер мені вже ніколи не буде приємно слухати їхній спів.
— О ні, тобі буде приємно. Колись ти забудеш про їхні рипучі лапки й думатимеш тільки про чарівну музику на трав’янистих луках і пагорбах. Ну, маленький, час лягати спати.
— Мамо, ви розкажете мені казку, від якої вздовж по спині бігають мурашки? І посидите коло мене, доки я не засну?
— А для чого ще існують мами, синку?