Енн із Інглсайду

8

Зазвичай Волтер тішився поїздкам із татом. Він палко любив красу, а всі дороги в околицях Глена Святої Марії були дуже гарні. Дорога до Лобриджа здавалася подвійною стрічкою жовтців, що танцювали попід вітром, із зеленим вінцем папороті в тих місцях, де до неї підкрадалися звабливі тінисті гаї. Проте нині тато не був охочий до розмов і батожив Сірого Тома так, як ніколи в житті. Щойно вони дісталися Лобриджа, він відвів пані Паркер убік, хапливо сказав їй кілька слів і кинувся геть, навіть не попрощавшись із Волтером. Хлопчина знову ледь стримав сльози. Було очевидно, що ніхто його не любить. Колись мама з татом любили його, але тепер він більше їм не потрібен.

Великий неохайний дім Паркерів видався Волтерові непривітним. Проте, імовірно, тієї миті йому не сподобався б жоден чужий будинок. Пані Паркер повела його на заднє подвір’я, звідки долинали галас та крики, і відрекомендувала дітям, яких там була сила-силенна. Тоді поквапилася назад до свого шиття, лишивши подальше знайомство на їхній розсуд — безвідмовний спосіб у дев’яти випадках із десяти. Чи ж можна винуватити її в тім, що вона не розгледіла в малому Волтері Блайті того самого десятого випадку? Волтер їй подобався… її власні діти були товариські й веселі… Фред і Опал інколи були схильні поводитися з монреальською зверхністю, та вона була певна, що й ці двоє ніколи нікого не скривдять навмисне, тож усе буде пречудово. Вона так тішилася, що може допомогти «сердешній Енн Блайт», навіть коли йшлося про тимчасову опіку над одним із її дітей. Пані Паркер сподівалася, що в Інглсайді «все мине добре». Друзі й знайомі Енн тривожилися за неї більше, ніж вона сама, нагадуючи одне одному про тяжке народження Ширлі.

На заднім подвір’ї, що переходило у великий тінистий яблуневий сад, зненацька запала тиша. Волтер стояв, серйозно й сором’язливо поглядаючи на юних Паркерів та їхніх кузенів Джонсонів із Монреаля. Десятилітній Білл Паркер, рум’яний кругловидий шибеник, був «викапана мати» й здавався Волтерові надзвичайно великим і дорослим. Енді Паркеру було дев’ять, і всі лобридзькі школярі могли засвідчити, що він був «поганцем» і недарма носив прізвисько «Свинюк». Волтерові з найпершого ж погляду не сподобалися його коротко підстрижена цупка білява чуприна, пронозливе веснянкувате лице й банькаті сині очі. Фред Джонсон, одноліток Білла, теж не сподобався Волтеру, хоч був з нього доволі вродливий хлопчина з темно-рудими кучерями й чорними очима. Його дев’ятилітня сестра Опал теж мала кучері й чорні очі — насмішкуваті чорні очі. Вона стояла, обійнявшись із білявою восьмилітньою Корою Паркер, і обидві вони зиркали на Волтера погордливо. Якби не Еліс Паркер, Волтер, імовірно, розвернувся б і втік.

Еліс було сім; Еліс мала голівку в чарівних золотистих кучериках; Еліс мала сині й ніжні очі, мов фіалки в інглсайдській долині; Еліс мала рум’яні щічки з ямочками; Еліс була вбрана в жовту сукенку з рюшами, що робила її схожою на жовтець попід вітром; Еліс усміхалася так, мовби знала його все життя; Еліс була другом.

Розмову почав Фред.

— Здоров, малий, — поблажливо мовив він.

Волтер одразу відчув зверхність у його тоні й замкнувся в собі.

— Мене звуть Волтер, — виразно проказав він.

Фред озирнувся на інших із добре розіграним подивом. Зараз він покаже цьому сільському хлопчиськові!

— Він каже, що його звуть Волтер, — сказав він Біллові з комічною гримасою.

— Він каже, що його звуть Волтер, — повторив Білл, звертаючись до Опал.

— Він каже, що його звуть Волтер, — мовила Опал, звертаючись до задоволеного Енді.

— Він каже, що його звуть Волтер, — мовив Енді, звертаючись до Кори.

— Він каже, що його звуть Волтер, — підсміхнулася Кора, звертаючись до Еліс.

Еліс не сказала нічого. Вона лише захоплено поглянула на Волтера, і її погляд допоміг йому не розплакатися, коли решта хором проспівали: «Він каже, що його звуть Волтер» і зайшлися верескливим зневажливим реготом.

«Як гарно бавляться дітки», — умиротворено подумала пані Паркер, не відриваючись від шиття.

— Мама каже, що ти віриш у фей, — мовив Енді, скоса зиркаючи на Волтера зухвалими очима.

Волтер несхитно втупився в нього. Він не дозволить, щоб його зганьбили в присутності Еліс.

— Феї існують, — упевнено заявив він.

— Не існують, — відповів Енді.

— Існують, — правив своєї Волтер.

— Він каже, що феї існують, — мовив Енді, звертаючись до Фреда.

— Він каже, що феї існують, — мовив Фред, звертаючись до Білла, і всі вони повторили те саме, що й попереднього разу.

Де було нестерпно для Волтера, з якого ніколи досі не кпили і який не міг байдуже цього знести. Він закусив губу, щоб не розплакатися. Він не повинен плакати в присутності Еліс.

— А як тобі сподобається, коли нащипати тебе до синців? — запитав Енді, який вирішив, що Волтер — нюня, тож збиткуватися з нього буде ще цікавіше.

— Замовкни, Свинюче, — грізно сказала Еліс… дуже грізно, хоч і дуже тихим, ніжним і лагідним голосом. У тоні її було щось таке, чим навіть Енді не насмілився легковажити.

— Я ж лише пожартував, — присоромлено забубонів він.

Це дещо змінило загальне ставлення до Волтера й діти доволі весело побавилися у квача в саду. Проте, коли всі галасливо посунули на вечерю, Волтера знов охопила пекуча туга за рідним домом. Вона завдала йому такого болю, що якоїсь жахливої миті він мало не розридався перед усіма… навіть перед Еліс, яка, проте, дружньо й лагідно штурхнула його ліктем, коли вони сідали за стіл, тож йому трохи полегшало. Утім, їсти він не міг — просто не міг. Пані Паркер, чиї виховні методи все ж часом виправдовували себе, не докоряла йому цим, утішливо виснувавши, що вранці його апетит поліпшиться, а решта були надто зайняті вечерею й розмовами, щоб звертати на нього увагу.

Волтер не розумів, чому всі в сім’ї так кричать, звертаючись одне до одного. Він не знав, що вони досі не відвикли від цього після нещодавньої смерті глухуватої й дуже вразливої старої бабці. Від галасу в нього розболілася голова. Удома зараз теж, напевне, вечеряють. Мама всміхається зі свого місця на чолі стола, тато жартує із двійнятами, Сьюзен підливає вершків у кухлик Ширлі, Нен тайкома кидає ласі шматочки Миршавкові. Навіть тітонька Мері-Марія, як частина домашнього кола, зненацька видалася Волтеру оточеною теплим затишним світлом. А хто дзвонив у дзвоник до вечері? Адже цього тижня його черга, і Джема теж не було. Ох, якби він тільки міг десь поплакати! Але в усьому Лобриджі ніби й не існувало місця, де можна було би пролити сльозу. Крім того… поряд була Еліс. Волтер єдиним духом випив цілу склянку холоднючої води й це трохи допомогло йому.

— У нашого кота бувають судоми, — зненацька мовив Енді, копаючи його ногою під столом.

— У нашого теж, — відповів Волтер. Колись у Миршавка двічі були судоми, і Волтер постановив собі не зганьбити інглсайдських котів перед лобридзькими.

— Можу закластися, що в нашого кота судоми судомніші, ніж у вашого, — глузував Енді.

— А я можу закластися, що ні, — відказав Волтер.

— Годі, не варто сваритися через котів, — урвала їх пані Паркер, якій був потрібен тихий спокійний вечір, щоб дописати статтю під назвою «Незрозумілі діти». — Біжіть надвір, побавтеся там трохи перед сном.

Перед сном! Щойно тепер Волтер збагнув, що лишиться тут на ніч… на багато ночей… на цілих два тижні ночей! То було жахливо. Волтер стиснув кулаки й вийшов у сад, де раптом уздрів Білла й Енді, які навіжено билися на моріжку, дряпаючи й товчучи один одного зі страшним вереском.

— Ти дав мені червиве яблуко, Білле Паркер! — верещав Енді. — Я покажу тобі, як давати червиві яблука! Я повідриваю тобі вуха!

Такі бійки в Паркерів були звичною справою. Пані Паркер уважала, що хлопцям корисно вряди-годи побитися: це, мовляв, вивільняє надмір енергії, що нуртує в їхніх організмах, і зміцнює їхню дружбу. Проте Волтер, що досі не бачив жодної бійки, стояв нажаханий.

Фред підбурював обох своїх кузенів, Опал і Кора сміялися, та в очах Еліс бриніли сльози. Волтер не міг цього знести. Він кинувся поміж Біллом і Енді, які на мить відпустили один одного, щоб перевести подих перед наступним раундом сутички.

— Припиніть битися, — звелів Волтер. — Ви лякаєте Еліс.

Білл і Енді на мить завмерли, вражені, аж доки осягнули комічний бік ситуації: такий маленький хлопчик втручається в їхню бійку! Обидва розреготалися, а Білл ляснув його по спині.

— Для цього потрібна відвага, малий, — мовив він. — Коли продовжуватимеш так само, якось, може, станеш справжнім хлопцем. Ось тобі за це яблуко… до того ж, не червиве.

Еліс утерла сльози зі своїх ніжних рожевих щічок і поглянула на Волтера з таким захватом, що Фредові це не сподобалося. Звісно, Еліс була всього-на-всього малечею, та навіть малеча не мала права захоплено дивитися на інших хлопців, коли поряд був він, Фред Джонсон із Монреаля. Він мусив щось удіяти. Допіру Фред заходив у будинок і чув, як тітка Джен, поклавши телефонну слухавку, сказала щось дядькові Діку.

— Твоя мати страшенно хвора, — повідомив він Волтерові.

— Ні… це неправда! — вигукнув Волтер.

— Вона дуже хвора. Я сам чув, як тітка Джен казала це дядькові Діку, — насправді Фред чув, як його тітка сказала хіба: «Енн Блайт нездужає», проте вирішив дещо прикрасити дійсність. — Вона, мабуть, помре, доки ти приїдеш додому.

Волтер настрашено роззирнувся довкруж. І знов на його боці була Еліс… а решта з’юрмилися під хоругвою Фреда. Вони відчували щось незвичне в цім чорнявім вродливім хлопці… чомусь їм кортіло глузувати з нього.

— Якщо вона хвора, — відказав Волтер, — тато її вилікує.

Авжеж вилікує… мусить вилікувати!

— Боюся, це буде неможливо, — мовив Фред, скорботно кривлячись і підморгуючи Біллові.

— Для тата не існує неможливого, — наполягав відданий Волтер.

— Торік Pacс Картер поїхав до Шарлоттауна всього на день, а коли повернувся, його мати була вже мертва, — підхопив Білл.

— І похована! — мовив Енді, охочий додати драматичний штрих, байдуже, правдивий чи ні. — Pacс дуже засмутився, що пропустив похорон, бо це так цікаво.

— А я не була ще на жодному похороні, — сумовито озвалася Опал.

— Не журися, ти матимеш купу нагод, — мовив Енді. — Але, бачте, навіть тато не врятував пані Картер, а він куди кращий лікар, аніж твій батько.

— Не кращий…

— Кращий… і гарніший!

— Це неправда…

— Коли їдеш із дому, щось неодмінно стається, — мовила Опал. — Що ти відчуватимеш, коли повернешся й побачиш, що ввесь Інглсайд згорів до цурки?

— Якщо ваша мама помре, вас, дітей, певно, всіх розлучать, — прощебетала Кора. — Тоді ти, мабуть, переїдеш до нас назавжди.

— Так… переїзди, — ніжно сказала Еліс.

— Ні, його батько ж захоче лишити дітей собі, — мовив Білл. — Але він, можливо, теж помре. Я чув, як тато казав, буцім лікар Блайт скоро зведе себе в гріб. Дивіться, як він витріщився. У тебе дівчачі очиська, малий… дівчачі очиська, дівчачі очиська…

— Не треба, — сказала Опал, зненацька відчувши, що їй набридла ця розвага. — Ти його не надуриш. Він знає, що ти всього-на-всього дражнишся. Біжімо до парку, подивимося на бейсбольну гру. Волтер і Еліс нехай залишаються тут. Ми не хочемо, щоб дітлахи повсюди ходили за нами.

Волтер безжурно провів їх поглядом. Еліс теж не засмутилася, що всі пішли. Удвох вони сіли на яблуневий цурпалок й подивилися одне на одного сором’язливо, та водночас і радісно.

— Я навчу тебе грати в кульки, — сказала Еліс, — і дам на ніч мого плюшевого кенгуру.

Коли настав час укладатися спати, Волтер побачив, що мусить лягти сам-один у невеличкій бічній кімнаті. Дбайлива пані Паркер залишила йому свічку й теплу ковдру: липнева ніч видалася холодна, як то часом траплялося навіть улітку в приморських провінціях. Здавалося, що вночі будуть приморозки.

Утім, Волтер не міг заснути навіть із притиснутим до щоки плюшевим кенгуру Еліс. Ох, якби ж він зараз опинився вдома, у своїй власній спальні, де з більшого вікна видно було цілий Глен, а менше, з крихітним дашком, дивилося на високу сосну. Мама прийшла б і почитала йому вірші ніжним, мелодійним голосом…

— Я вже великий хлопець… я не буду плакати… не бу-у-уду… — проте сльози лилися самі собою. Чим тут могли зарадити плюшеві кенгуру? Здавалося, він поїхав із дому багато років тому.

Невдовзі з парку прибігли решта дітей і, гуртом напхавшись до спальні, повсідалися на ліжку, хрумкаючи яблуками.

— Ти нюняєш, малий, — вишкірився Енді. — Та ти ж просто дівчисько. Мамин пестунчик!

— На, вкуси, — мовив Білл, простягаючи йому надгризене яблуко. — І не журися. Я не здивуюся навіть, якщо твоя мама одужає… тільки для цього в неї повинна бути міцна конституція. Тато каже, що пані Флегг померла б іще кілька років тому, якби не її міцна конституція. А у твоєї мами вона є?

— Звісно, є, — відповів Волтер. Він гадки не мав, що таке «міцна конституція», та оскільки вона була в пані Флегг — мусила бути й у мами.

— Пані Сойєр померла минулого тижня, а мати Сема Кларка — позаминулого, — мовив Енді.

— Вони померли вночі, — озвалася Кора. — Мама каже, що майже всі люди вмирають ночами. Не хочу, щоб зі мною так було. Уявіть собі — піти на небеса в нічній сорочці!

— Діти! Діти! Мерщій спати! — гукнула пані Паркер.

Хлопці пішли, перед тим удавши, ніби душать Волтера рушником. Малий їм радше все-таки сподобався. Опал теж підвелася, і Волтер схопив її за руку.

— Опал, це ж неправда, що мама хвора? — благально зашепотів він, відчуваючи, що не може лишатися сам-на-сам зі своїми страхами.

Опал, як казала пані Паркер, була «незлостивою дівчинкою», але навіть вона не встояла перед трепетом, який охоплює того, хто приносить погані звістки.

— Вона справді хвора. Тітка Джен так сказала. Вона не хотіла, щоб я розповідала тобі, але я подумала, що ти мусиш знати. Можливо, у неї рак.

— Невже всі мусять померти, Опал? — то була нова й страшна думка для Волтера, що ніколи доти не замислювався про смерть.

— Звісно, дурненький. Тільки насправді люди не вмирають — вони йдуть на небеса, — спробувала втішити його Опал.

— Не всі, — лиховісно зашепотів Енді, що підслуховував із передпокою.

— А… а небеса набагато далі, ніж Шарлоттаун? — запитав Волтер.

Опал верескливо розсміялася.

— Який ти чудний! Небеса за мільйони миль звідси! Але я скажу тобі, що робити. Молися. Молитви допомагають. Колись я загубила десять центів, а помолилася — і знайшла четвертак. Отже, бачиш, я не брешу.

— Опал Джонсон, я сказала — спати! І задмухни свічку у Волтеровій кімнаті — я боюся пожеж, — гукнула зі своєї спальні пані Паркер. — Волтер давно мав би заснути.

Опал задмухнула свічку й побігла геть. Тітка Джен була добродушна, та коли вже розсердиться..! Енді пропхнув голову у двері, щоб дати Волтеру останнє напучування на добраніч.

— Можливо, ці птахи на шпалерах оживуть і повидзьобують тобі очі, — прошипів він.

Аж ось усі вони розбрелися по ліжках, думаючи, що день видався чудовий, що Волт Блайт — непоганий малий, і що їм буде вельми цікаво дражнитися з нього завтра.

«Милі маленькі душі», — сентиментально подумала пані Паркер.

Незвична тиша огорнула дім Паркерів, а за шість миль від нього, в Інглсайді, маленька Берта-Марілла Блайт кліпала, дивлячись круглими ясно-карими очима на щасливі обличчя довкола себе й на світ, у який прийшла найхолоднішої літньої ночі, що тільки переживали приморські провінції Канади за минулі вісімдесят сім років!