Енн із Інглсайду

7

— Там він матиме товариство… йому не буде самотньо… наша четвірка… а ще в нас гостюють мої небіж і небога з Монреаля. Вони всі чудово поладнають.

Висока, весела й пухка пані Паркер широко всміхнулася Волтеру… що відповів на усмішку доволі стримано. Він не був певен того, чи подобається йому пані Паркер, попри її усмішки й добродушність. Вона була надто всюдисуща й галаслива. Утім, її чоловік, лікар Паркер, йому подобався. Що ж до «нашої четвірки» й небоги та небожа з Монреаля — Волтер ніколи жодного з них не бачив. Лобридж, де жили Паркери, був розташований за шість миль від Глена, і Волтер ніколи туди не їздив, хоч лікар Паркер із дружиною й лікар Блайт із дружиною часто обмінювалися візитами. Лікар Паркер і тато були добрими друзями, проте Волтер вряди-годи відчував, що мама цілком могла дати собі раду й без пані Паркер. Навіть у свої шість років Волтер, як то чітко розуміла Енн, бачив те, чого не помічали інші діти.

Волтер не був певен і того, чи хотів би поїхати в Лобридж. Іноді він любив бувати в гостях. Скажімо, поїздка в Ейвонлі — як було весело й цікаво! А ночувати в Кеннета Форда в старому Домі Мрії було ще цікавіше, хоча це й не випадало називати справжньою гостиною, бо інглсайдські дітлахи вважали Дім Мрії своїм другим домом. Але поїхати в Лобридж на цілих два тижні до чужих людей — то було геть інше. Утім, рішення здавалося остаточним, і з якоїсь незбагненної причини Волтер відчував, що тата з мамою воно тішить. Невже вони хочуть позбутися всіх своїх дітей? — подумки непокоївся він. Джема не було — позавчора його відвезли до Ейвонлі, — а ще він чув, як Сьюзен загадково натякала на те, що «коли настане час, двійнята поїдуть до пані Еліот». Який час настане? Тітонька Мері-Марія ходила понуріша, ніж зазвичай, і якось прохопилася, мовляв, «їй лише хочеться, щоб усе закінчилося добре». Що мало закінчитися? Волтер цього не знав, проте в звичному трибі інглсайдського життя йому вчувалося щось дуже дивне.

— Я привезу його завтра, — мовив Гілберт.

— Діти чекатимуть його приїзду, — відповіла пані Паркер.

— Це дуже ласкаво з вашого боку, — сказала Енн.

— Усе на краще, певна річ, — загадково підсумувала на кухні Сьюзен, звертаючись до Миршавка.

— Пані Паркер милостиво погодилася звільнити нас від тягаря в особі Волтера, Енні, — мовила тітонька Мері-Марія, коли гості поїхали. — Вона сказала, що він їй навіть подобається. У людей такі дивні смаки. Отже, тепер я бодай зо два тижні зможу заходити до ванної кімнати, не боячись наступити на дохлу рибу.

— На дохлу рибу! Тітонько, ви ж не маєте на увазі…

— Я сказала саме те, що маю на увазі, Енні. Я завжди кажу те, що думаю. На дохлу рибу! Ти колись наступала босою ногою на дохлу рибу?

— Hi-і… але як..?

— Волтер учора зловив форель і випустив її у ванну, щоб вона не заснула, пані Блайт, дорогенька, — безтурботно пояснила Сьюзен. — Якби вона там і сиділа, усе було б добре, але вона якось вискочила вночі на підлогу й здохла до ранку. Ну, та звісно, якщо дехто воліє нипати по домі босим…

— Я взяла собі за правило ніколи ні з ким не сваритися, — гордо мовила тітонька Мері-Марія, підводячись і виходячи геть із кімнати.

— Я маю непохитний намір не дати їй роздратувати мене, — відказала Сьюзен.

— Ох, Сьюзен, мене вона таки дещо дратує… хоч я не зважатиму на це, коли все вже буде позаду. І це ж, мабуть, справді гидко — наступити босою ногою на дохлу рибу.

— Хіба не краще наступати на дохлу рибу, ніж на живу, мамо? Дохла риба не сіпатиметься, — мовила Ді і, оскільки завжди слід казати правду, мусимо визнати, що господиня Інглсайду та її служниця захихотіли.

Отже, рішення ухвалили остаточно, хоча надвечір у розмові з Гілбертом Енн і висловила сумнів у тім, чи буде Волтеру добре в Лобриджі.

— Він дуже вразливий і має таку багату уяву, — невпевнено проказала вона.

— Аж надто багату, — відповів Гілберт, виснажений після того, як, за словами Сьюзен, «народив удень трьох малят». — Енн, цей хлопець боїться сам піднятися сходами в темряві. Йому не завадить кілька днів провести з дітьми Паркерів. Він повернеться додому зовсім інакший.

Енн більше не заперечувала. Певне, Гілберт слушно казав. Волтеру було самотньо без Джема, проте, зважаючи на обставини того дня, коли народився Ширлі, для Сьюзен краще було б і тепер не мати зайвих клопотів, окрім хатньої праці й терплячого ставлення до присутності тітоньки Мері-Марії, чиї два тижні розтяглися вже до чотирьох.

Волтер лежав у ліжку без сну й намагався, давши волю фантазії, позбутися настирливої думки про те, що завтра він мусить поїхати з дому. Волтер мав напрочуд розвинену уяву. Для нього вона була, мов великий білий кінь із гарної картинки, що висіла на стіні в його кімнаті, верхи на якім він міг летіти вперед і назад у часі та просторі. Світ огортала ніч — високий темний ангел із крилами, немов у кажана; ангел, що жив у лісі Ендрю Тейлора на південному пагорбі. Інколи Волтер радо вітав його… інколи ж уявляв таким справжнім, що починав боятися. Волтер драматизував та оживляв усе у своїм невеличкім світі — Вітер, що розповідав йому надвечірні казки… Мороз, що побивав квіти в саду… Росу, що випадала так сріблясто й тихо… Місяць, який — він був упевнений — можна впіймати, якщо видертися на самісіньку верхівку найдальшого темно-бузкового пагорба… Туман, що надходив із-над моря… і саме велике Море, мінливе й незмінне… і загадковий, темний Приплив. Для Волтера то все були живі істоти. Сам Інглсайд, видолинок та кленовий гай, болото й узбережжя населяли ельфи, водяники, дріади, русалки й гобліни. Чорний гіпсовий кіт на камінній полиці в бібліотеці був зачаклований. Ночами він оживав і, зростаючи до велетенських розмірів, нечутно скрадався кімнатами. Волтер сховався під ковдрою й затремтів. Він завжди лякав сам себе власними фантазіями.

Можливо, тітонька Мері-Марія правду сказала, що він «надто тривожний і неспокійний», хоча Сьюзен ніколи не могла їй цього пробачити. Можливо, тітонька Кітті Мак-Грегор із Верхнього Глена, яку вважали «провидицею», теж мала слушність, коли одного разу, поглянувши у Волтерові димчасто-сірі очі за пеленою довгих вій, сказала, що в нього «стара душа в юному тілі». Можливо, стара душа знала багато такого, що не завжди міг збагнути юний розум.

Уранці Волтерові сказали, що по обіді тато відвезе його в Лобридж. Хлопчик не відповів, та наприкінці обіду йому стиснуло горло й він швидко опустив голову, щоб ніхто не помітив непроханих сліз, — утім, недостатньо швидко.

— Невже ти нюнятимеш, Волтере? — запитала тітонька Мері-Марія, так, мовби шестилітній хлопчина осоромився б навіки, якби заплакав. — Коли я й зневажаю когось, то це тонкосльозих пестунчиків. І ти не доїв м’яса.

— Я з’їв усе, крім жиру, — мовив Волтер, відважно кліпаючи, щоб не дати волі сльозам, проте досі не насмілюючись підвести голову. — Я не люблю жиру.

— Коли я була мала, — відказала тітонька Мері-Марія, — мені не дозволяли щось любити чи не любити. Ну, та я надіюся, пані Паркер виб’є з тебе всі ці дурощі. Вона була з Вінтерів, здається… чи з Кларків… ні, певно, з Кемпбеллів. Але Вінтери й Кемпбелли одним миром мазані — вони не потерплять розбещеності.

— Будь ласка, тітонько Мері-Маріє, не лякайте Волтера перед поїздкою в Лобридж, — озвалася Енн і в очах її спалахнула іскорка гніву.

— Вибач, Енні, — смиренно відповіла тітонька Мері-Марія. — Авжеж, мені слід було пам’ятати, що я не маю права нічого вчити твоїх дітей.

— Хай вона згине, — буркнула Сьюзен, виходячи з їдальні по «королівський пудинг» — улюблений Волтерів десерт.

Енн відчула себе винною. Гілберт поглянув на неї докірливо, немовби натякаючи, що вона мусила б чемніше розмовляти із самотньою старою жінкою.

Сам Гілберт почувався кепсько. Усі знали, що того літа він мав надзвичайно багато роботи, та й присутність тітоньки Мері-Марії, імовірно, стала для нього тяжчим випробуванням, аніж він згоден був визнати. Енн постановила собі восени, коли тільки не станеться ніяких прикрощів, неодмінно відправити його на місяць у Нову Шотландію, постріляти бекасів.

— Як вам подобається чай? — звернулася Енн до тітоньки Мері-Марії, і в голосі її знати було каяття.

Тітонька Мері-Марія стисла вуста.

— Заслабкий. Та це байдуже. Кого обходить, чи смакуватиме немічній старій чашка чаю? Утім, декому приємне моє товариство.

Хай який був зв’язок між останніми двома реченнями, Енн відчувала, що в цю мить не має сил давати йому раду. Вона дуже зблідла.

— Я, мабуть, піду до себе й ляжу, — кволо проказала вона, підводячись із-за стола. — Гілберте, я думаю… ти не затримуйся в Лобриджі… і, певне, зателефонуй панні Карсон.

Вона поцілувала Волтера на прощання недбало й квапливо — схоже було, що взагалі про нього не думала. Волтер щосили хотів не заплакати. Тітонька Мері-Марія поцілувала його в чоло, на якім від її цілунку залишився бридкий мокрий слід, і сказала:

— Будь чемний за столом у Лобриджі, Волтере. Не запихайся їжею, бо тоді прийде Чорний Чоловік із великим чорним мішком, куди він кидає всіх неслухняних дітей.

На щастя для тітоньки Мері-Марії, Гілберт не чув її слів, бо в цю мить надворі запрягав Сірого Тома. Вони з Енн завжди наголошували на тім, щоб не лякати дітей такими безглуздими вигадками, і не дозволяли цього іншим. Утім, Сьюзен, збираючи тарілки, чула все до останнього слова, і тітонька Мері-Марія так і не довідалася, яка близька вона була до того, щоб у голову їй пожбурили соусником з усім його вмістом.