Енн із Інглсайду

2

— Гарний день — мовби зумисне для нас, — проказала Діана. — Шкода лише, що це ненадовго — завтра, очевидно, буде дощ.

— Пусте. Ми вп’ємося його красою сьогодні, навіть якщо завтра сонце зникне за хмарами. Ми тішитимемося дружбі сьогодні, навіть якщо завтра нам доведеться розлучитися. Поглянь на ті довгі гряди золотаво-зелених пагорбів, на ті туманно-блакитні долини. Вони наші, Діано… і якщо отой найдальший пагорб значиться в реєстрах як власність Ебнера Слоуна, мені байдуже. Нині він наш… і дме західний вітер, що завжди навіває мені відчуття пригоди, і в нас буде чудова прогулянка.

І прогулянка справді вдалася чудова. Енн і Діана знову відвідали всі милі старі місця: Стежину Закоханих, Ліс Привидів, Господу Бездіяльності, Долину Фіалок, Березовий Шлях та Кришталеве Озеро. Усюди були певні зміни. Молоді берізки в Господі Бездіяльності, де так любили бавитися двоє малих дівчат, перетворилися на великі, сильні дерева; Березовий Шлях, яким давно ніхто не ходив, заріс папороттю; Кришталеве Озеро геть висохло, лишивши по собі хіба моховиту багнисту западину. Проте Долина Фіалок стояла бузкова від квітів, а дика яблуня, котру знайшов був Гілберт у лісі, вигналася й укрилася розсипом крихітних пуп’янків, багряних по краях.

Вони були без капелюхів. Коси Енн мерехтіли на сонці, мов полірований палісандр, і Діанині досі лишалися чорними та лискучими. Енн і Діана обмінювалися дружніми поглядами, сповненими тепла й розуміння. Інколи вони йшли мовчки. Енн завжди казала, що двоє людей, таких близьких за духом, як вона й Діана, можуть читати думки одне одного. Часом у їхній розмові зринали веселі й цікаві спогади: «А пам’ятаєш, як ти провалилася в сарайчик панянок Копп на дорозі Торі?» — «А пам’ятаєш, як ми стрибнули на тітоньку Джозефіну?» — «А пам’ятаєш наш літературний клуб?» — «А пам’ятаєш, як у день приїзду пані Морган ти пофарбувала собі ніс?» — «А пам’ятаєш, як ми перемовлялися спалахами свічок?» — «А пам’ятаєш весілля панни Лаванди, і які велетенські сині банти були в Шарлотти Четвертої?» — «А пам’ятаєш Спілку вдосконалення Ейвонлі?» їм здавалося, що вони майже чують відлуння власного сміху, що долинає до них крізь роки.

Спілка вдосконалення Ейвонлі, вочевидь, припинила своє існування. Вона розпалася невдовзі по весіллі Енн.

— Їм бракувало завзяття, — сказала Діана. — Ейвонлійська молодь уже не та, що була в наші дні.

— Не кажи так, мовби «наші дні» вже минули, Діано. Сьогодні нам п’ятнадцять років і ми рідні душі. Повітря не просто повне світла — воно саме і є світлом. Я почуваюся так, наче в мене виросли крила.

— Я теж, — підхопила Діана, забувши, що вранці ваги показали їй сто п’ятдесят п’ять фунтів. — Мені незрідка хочеться трохи побути птахою. Мабуть, це дивовижно — літати.

Усюди довкруж них була краса. Несподівані барви спалахували в темній глибіні лісів і на звабливих витких стежинах. Крізь молоді ніжно-зелені листки пробивалося сонячне сяйво. Звідусіль долинали веселі розспіви птахів. Там і тут видолинки були, немов купелі з виливаного золота. На кожному повороті в ніс ударяв свіжий весняний запах — чи терпкий аромат папоротей, а чи соснової живиці, чи здорове пахтіння свіжозораної землі. Була там і стежина, прихована завісою з вишневого цвіту, і стара лука, уся обсаджена крихітними ялинками, що так нагадували ельфів, які присіли навпочіпки між густих трав, і вузькі «збитошні потічки»[3], і квіти огірочника під соснами, і килими з кучерявої папороті, і берізка, з якої де-не-де варвари здерли білу плівку, оголивши всі відтінки незахищеної кори. Енн так довго споглядала цю берізку, що Діана здивувалася. Вона не бачила того, що бачила Енн — невловного перетікання одного кольору в інший, від ніжного кремово-білого до рідкісних золотих тонів, що ставали дедалі густіші, аж доки сягали найтемніших глибин коричневого, мовби запевняючи, що всім березам, зовні таким холодним і витончено-білявим, властива гамма теплих відчуттів.

— У їхніх серцях одвічний вогонь землі, — прошепотіла Енн.

Аж ось, вибравшись із невеличкої долини, там і тут порослої поганками, Енн і Діана дісталися до саду Естер Грей. Він майже не змінився й був, як і раніше, повен запашних прегарних квітів. Там досі росло безліч лілей, які Діана колись називала нарцисами. Старі вишні стали кремезніші й вузлуватіші, проте були рясно всипані білим цвітом. Лишилася там і стежина, обабіч якої купчилися троянди, і стара кам’яна огорожа біліла суничним квітом, зеленіла молоденькими папоротями й де-не-де синіла квітучими фіалками. Енн і Діана повечеряли, усівшись на моховитих каменях у кутку саду, доки поза їхніми спинами кущі бузку розгортали свої фіолетові хоругви на тлі призахідного сонця. Обидві вони встигли зголодніти й обидві віддали належне власним наїдкам.

— Як смачно все на свіжому повітрі, — удоволено зітхнула Діана. — Цей твій шоколадний торт, Енн… мені бракує слів, але я мушу взяти в тебе рецепт. Фредові сподобається. Він може їсти що завгодно й не гладшати, а я щоразу присягаюся, що більше не буду їсти солодкого, бо рік за роком стаю дедалі огрядніша. Я так боюся стати, як наша двоюрідна бабця Сара, що була така гладка, аж, коли сідала, потім не могла підвестися сама. Але варто мені вздріти такий торт… і вчора в гостях… а що я могла вдіяти? Вони всі так образилися б, якби я чогось не скуштувала.

— Гарне було свято?

— Так, до певної міри. Але я сиділа за столом поруч із Фредовою кузиною Генрієттою, а вона страх як любить розповідати про всі операції, що їй зробили, і що вона під час них відчувала, і як її апендикс луснув би, якби його вчасно не видалили. «Мені наклали п’ятнадцять швів! О, Діано, який то був лютий біль!» Що ж, із нас двох принаймні вона знайшла втіху в розмові. І вона справді мучилася, то чого б не дати їй поговорити про це тепер? А Джим казав такі кумедні речі… хоч я не певна, чи сподобалося це Мері-Еліс. Іще один малесенький шматочок… більш копи лиха не буде… усього лише скіпочку. Він казав, що напередодні весілля злякався був так, аж захотів сісти на поїзд, а тоді на пароплав, щоб утекти геть. Мовляв, усі женихи почуваються достоту так само, тільки не зізнаються. Як ти гадаєш, Енн, Гілберт і Фред мали подібний страх?

— Я певна, що ні.

— Фред сказав те саме, коли я запитала в нього. За його словами, усе, чого він боявся, — це те, що я в останню мить передумаю, як то було з Розою Спенсер. Але хтозна, що чоловік уважає насправді. Хоча цим уже можна не перейматися. Як гарно ми провели цей день! Здається, що колишні щасливі дні знов повернулися до нас. Шкода, що ти мусиш їхати завтра, Енн.

— Чи можеш ти приїхати в Глен цього літа, Діано? Перш ніж… перш ніж я буду змушена відмовитися від гостей на деякий час.

— Я залюбки приїхала б, але влітку майже неможливо десь вибратися з дому. Тут завжди так багато роботи.

— Невдовзі до нас нарешті приїде Ребекка Дью, і я така рада. Але, боюся, може приїхати й тітонька Мері-Марія. Вона дала це зрозуміти в розмові з Гілбертом. Його це також анітрохи не тішить… але вона — член родини, тому наші двері завжди відкриті для неї.

— Можливо, я приїду до вас узимку. Я хочу знов погостювати в Інглсайді. У тебе чудовий дім, Енн… і чудова сім’я.

— Інглсайд справді чудовий дім і я дуже його люблю, хоча колись гадала, що він ніколи мені не сподобається. Щойно ми переїхали, я зненавиділа його — саме за численні переваги. Вони були, наче образа моєму любому Дому Мрії. Я пригадую, як жалібно казала Гілберту, коли ми їхали: «Ми були такі щасливі тут. Ми більше ніде не будемо такі щасливі». Якийсь час я впивалася своїм горем. А тоді… пустила маленькі корінці любові до Інглсайду. Я боролася із цим відчуттям… так, боролася… але зрештою мусила здатися й визнати, що полюбила його. І люблю щодалі більше з кожним роком. Він не надто старий — старі будинки сумні — і не замолодий, бо молоді будинки неотесані й зухвалі. А він саме такий, як потрібно, — до певної міри лагідний. Я люблю кожну кімнату в нім. Кожна має свою ваду, а проте й перевагу, що вирізняє її з-поміж інших, дає їй індивідуальність. Я люблю всі ті розкішні дерева довкруж галявини. Не знаю, хто посадив їх, та щоразу, піднімаючись на другий поверх, я зупиняюся між прогонами сходів — там, де таке химерне віконце з канапою попід ним — сідаю, визираю надвір і кажу: «Благослови, Господи, того, хто посадив ці дерева, ким би він не був». У нас багато дерев росте побіля дому, та ми нізащо не зрубаємо жодного з них.

— Точнісінько як Фред. Він обожнює ту велику вербу, що росте на південь від нашої ферми. Я все кажу, що вона псує вид із вікон вітальні, а Фред відповідає: «Невже ти хочеш зрубати таку красу лише тому, що вона затуляє тобі краєвид?» І дерево лишається… і воно справді гарне. Ми навіть назвали свій дім Обійстям Самотньої Верби. Мені подобається назва Інглсайд[4]. Вона така домашня й затишна.

— Те саме каже Гілберт. Ми довго вибирали ім’я для нашого дому. Перебрали багато варіантів, та всі вони не пасували йому. Проте щойно придумали «Інглсайд», як і збагнули, що це — саме те, що треба. Я рада, що в нас великий будинок — такий і потрібен для чималої сім’ї. Діти, хоч і малі, теж його люблять.

— У тебе дивовижні діти, Енн, — Діана хвацько відкраяла собі ще одну «скіпочку» торта. — Я думаю, що мої власні дуже милі, але у твоїх є щось таке… А твої двійнята! Як я тобі заздрю! Я завжди хотіла мати двійнят.

— О, двійнята — це моя доля. Вони супроводжують мене повсюди. Але я розчарована тим, що мої зовсім не подібні між собою — нітрохи. Хоча Нен дуже гарна зі своїми карими очима й каштановими косами. А Ді — улюблениця батька, бо в неї очі зелені, а коси руді й ледь виткі. Сьюзен обожнює Ширлі — я довго не могла оклигати після його народження; вона єдина гляділа його й урешті-решт звикла вважати його своїм рідним сином. Вона кличе його «смаглявим хлопчиком» і безсоромно розпещує.

— І він усе ще такий малий, що ти можеш нечутно зайти до нього й укрити, якщо він скине ковдру вві сні, — із заздрістю відказала Діана. — Моєму Джекові дев’ять і він більше не хоче, щоб я вкладала його спати. Каже, що вже великий. А я так це любила! Ох, якби ж діти не виростали так швидко.

— Усі мої ще достатньо малі… хоч я помітила, що Джем, опісля того, як пішов до школи, більше не хоче тримати мене за руку, ідучи вулицею поряд, — зітхнула Енн. — Але й він, і Волтер, і Ширлі донині просять мене вкладати їх у ліжка. Волтер часом робить із цього справжнісінький ритуал.

— І ти ще можеш не турбуватися, ким вони стануть. Мій Джек хоче бути солдатом. Солдатом! Уявляєш?

— Не хвилюйся, Діано. Він забуде про це, коли його захопить нова мрія. Війни — то справи минулого. Джем хоче бути мореплавцем — як капітан Джим, — а Волтер — свого роду поет. Він не схожий ні на кого з решти. Але всі вони люблять дерева й охоче бавляться у «видолинку» — це всього-на-всього маленька долина поза домом, із чарівними стежками й струмком. Звичайнісіньке місце, але для них — казкова земля. У кожного з них є свої вади, та загалом вони — непогана маленька компанія… і, на щастя, усім вистачає любові. О, як приємно мені думати, що завтра о цій порі я буду знову вдома — розповідатиму дітям казки на добраніч і вихвалятиму папороті й кальцеолярії Сьюзен. У неї дивовижно ростуть папороті. Ніхто не вміє так дбати про них, як вона. Їх я можу хвалити щиро… але кальцеолярії, Діано! Для мене то взагалі не квіти. Але я не скажу цього Сьюзен, щоб не скривдити її почуттів. Я завжди намагаюся обійти це питання в розмові, і щоразу Провидіння допомагає мені. Сьюзен — таке серденько… не уявляю, що б я робила без неї. А колись я назвала її «чужою»! Добре повертатися додому… але й тяжко їхати з Ейвонлі. Тут так хороше — з Маріллою… і з тобою. Наша дружба завжди була окрасою життя, Діано.

— Так… і ми… я не вмію так гарно сказати, як ти, Енн… але ми не зрадили нашої «врочистої клятви», правда?

— Ніколи… і ніколи не зрадимо.

І рука Енн лягла в Діанину. Вони довго сиділи так у тиші, надто солодкій, щоб порушити її розмовою. Довгі вечірні тіні падали на траву, на квіти й на соковиті зелені луки. Сонце сідало… рожево-сіре небо блідло й темніло… весняні сутінки заволоділи садом Естер Грей, яким так віддавна ніхто не гуляв. Вільшанки пронизували вечірнє повітря свистом, що нагадував звуки флейти. Понад квітучими вишнями спалахнула велика зоря.

— Перша зоря — завжди диво, — замріяно мовила Енн.

— Я могла б сидіти тут вічно, — сказала Діана. — Мені гірко думати про те, що треба йти.

— Мені також… але ми ж лише уявили, що нам по п’ятнадцять. Тим часом на нас чекають наші сімейні обов’язки. Як пахне бузок, Діано! Тобі ніколи не здавалося, що в запахові бузку є щось не зовсім… скромне? Гілберт сміється з таких моїх слів — він любить бузок; але мені його запах нагадує щось потаємне… щось надто солодке.

— Я завжди вважала, що це заважкий аромат для дому, — відповіла Діана. Узявши в руки таріль із рештками шоколадного торта, вона пожадливо оглянула їх, похитала головою й склала таріль у кошик із виразом шляхетної самопожертви на обличчі.

— Хіба не кумедно було б, Діано, якби, вертаючись додому, ми зустріли б колишніх себе на Стежині Закоханих?

Діана здригнулася.

— Ні-і-і, Енн, це було б нітрохи не кумедно. Я й не помітила, що вже так стемніло. Таке добре уявляти вдень, але…

Вони йшли додому тихо, мовчки, ніжно взявши одна одну попід руки. За їхніми спинами багряніло призахідне сонце, а в серцях не згасала давня любов.