34

Рілла сиділа на інглсайдськім ганку, поклавши одну ногу на іншу — о, які ж то в неї були пухкенькі засмаглі колінця! — і тяжко смутилася. Той, хто спитає, для чого смутитися милій крихітці, яку обожнює вся сім’я, певно, забув власне дитинство, коли турботи, що здавалися дорослим пустими й незначущими, перетворювалися на похмурі, страшні трагедії. Рілла перебувала в безодні розпуки, бо ж Сьюзен намірялася пекти свій «золотаво-срібний» торт до благодійної вечері на підтримку місцевого сиротинцю, і саме вона, Рілла, муситиме по обіді віднести його до церкви.

Не питайте, чому Рілла воліла радше померти, ніж віднести торт через усе село до пресвітеріанської церкви Глена Святої Марії. У дитячих голівках часто зринають дивні уявлення, і Рілла втовкмачила собі, що нести торт будь-куди — принизливо й соромно. Можливо, це сталося тому, що якось, коли їй було ще тільки п’ять років, вона зустріла стару Тіллі Пейк, яка несла вулицею торт, а назирці за нею бігли всі гленські хлопчиська й гулюкали їй у спину. Тіллі Пейк мешкала в рибальському селищі й була дуже брудною старою баберою.

«Тіллі-тулла,

Баба торт проковтнула,

Живіт їй роздуло»,

— гугнявили хлопчаки.

Ні, Рілла не могла опинитися на тому самому щаблі, що й Тіллі Пейк! У голові їй міцно засіла думка, буцім негоже дамі носити вулицями торти. Ось чому вона так невтішно журилася й гарненький ротик її, де бракувало одного зуба, не сяяв звичною безтурботною усмішкою. Замість наслухати думки нарцисів чи шепотітися із золотавими трояндами, Рілла сиділа згорьована. Навіть її велетенські горіхові очі, що майже заплющувались, коли вона сміялася, вже не були глибокими озерами принади, а сумовито поблякли й затуманилися. «Твоїх очей торкнулися феї», — сказала їй колись тітонька Кітті Мак-Алістер. Тато стверджував, що вона з’явилася на світ чарівницею й усміхнулася лікареві Паркеру вже через півгодини після народження. Рілла досі вміла висловлюватись очима краще, ніж язиком, бо сильно шепелявила — та згодом вона переросте цю ваду. Росла вона швидко. Торік тато робив позначку біля трояндового куща, цьогоріч — біля флокса, а наступного року робитиме біля алтеї, і тоді Рілла піде до школи. Вона була невимовно щаслива й цілком удоволена собою аж до нинішньої страшної заяви Сьюзен. Бігме, казала Рілла, звертаючи обурений погляд до неба, Сьюзен геть не має сорому. Щоправда, вона сказала «не має шорому», та ясно-синє небо дивилося на неї так, наче все розуміло.

Мама й тато зранку поїхали до Шарлоттауна, а старші діти пішли до школи, тож Рілла та Сьюзен були в Інглсайді самі. Зазвичай Рілла тішилася з такої вимушеної самотності. Вона не вміла нудитися й залюбки сиділа на ґанку чи на своїм власнім моховитім камені в Долині Райдуг, з уявними одним-двома кошенятами, і снувала фантазії про все, що бачила — про закуток галявини, який був королівством веселих метеликів, про маки, що ніби пливли вздовж саду, про пухнасту хмару, що самотою линула в небі, про великих джмелів, що гули над настурціями, про жимолость, яка майже торкалася жовтим пальцем її рудаво-каштанових кучерів, про вітер, що віяв… куди він віяв? — про Півника Робіна, що повернувся в Інглсайд і тепер бундючно походжав уздовж поруччя тераси, дивуючись, чом це Рілла не бавиться з ним. Але Рілла могла думати хіба про страхітливо неминучий факт: вона повинна віднести торт — торт! — через усе село до церкви на вечерю в підтримку незнаного їй сиротинцю. Вона ледь уявляла, що той сиротинець розташовано в Лобриджі й що там живуть бідолашні діти, які не мають ні тат, ні мам. Ріллі було їх дуже-дуже шкода. Та навіть задля найсирітнішої із сиріт вона не могла з’явитися на людях, несучи торт.

Можливо, якщо пуститься дощ, їй не велять нікуди йти? У небі не було ані хмарки, проте Рілла молитовно склала долоні з чарівними ямочками там, де починався кожен пальчик, і дуже серйозно проказала:

— Дорогий Боже, будь лашка, жроби шильний дощ. Штрашенно шильний. Або… — вона подумала про іншу рятівну можливість, — нехай Шьюжен шпалить торт, жовшім шпалить на попіл.

На жаль, до обіду торт уже був готовий — розкішний торт із начинкою та глазур’ю, улюблений Ріллин торт. «Золотаво-срібний» — це звучало так пишно, але Рілла відчувала, що більше не зможе з’їсти ні крихти такого торта.

І все ж… чи то не грім долинає з-над пагорбів поза гаванню? Можливо, Бог почув її молитву й доки їй буде час іти, ще станеться землетрус? Чи, може, їй бодай закрутить у животі? Ні. Рілла здригнулася. Це означатиме рицину. Краще вже землетрус!

За обідом ніхто не помітив, що Рілла, сидячи на своїм власнім стільці з лукавим каченям на спинці, була незвично тихенька. Егоїшти! Якби мама була вдома, вона помітила б це. Мама бачила, як їй було погано того жахливого дня, коли в «Ентерпрайз» надрукували татів портрет. Рілла гірко ридала в ліжку, і мама прийшла й з’ясувала, що, на її думку, у газетах друкують тільки портрети вбивць. Тоді мама швидко втішила її. Але ж… хіба приємно буде мамі бачити, як її донька несе торт до церкви, наче стара Тіллі Пейк?

Рілла мляво їла свою порцію, хоча Сьюзен дала їй святкову блакитну тарілочку в трояндові пуп’янки, яку витягали з буфета лише по неділях — дарунок на день народження від тітоньки Рейчел Лінд. Трояндові пуп’янки! Коли на вас чекає така ганьба! А проте… фруктові тістечка, які Сьюзен спекла на десерт, були таки дуже смачні.

— Шьюжен, а чому Нен і Ді не можуть віднешти торт пішля школи? — благально спитала Рілла.

— Ді запрошено в гості до Джессі Різ, а Нен, як не гуляти, то й п’яти болять, — мовила Сьюзен, гадаючи, що жартує. — Та й пізно вже буде. Дами з комітету просили принести частування до третьої, щоб вони встигли накрити столи й самі повечеряти вдома. І чого це ти не хочеш піти, Булочко? Тобі ж завжди було так цікаво ходити на пошту.

Рілла справді була «булочкою», проте не любила, коли її так називали.

— Я не хочу кривдити швої почуття, — стримано пояснила вона.

Сьюзен засміялася. Рілла часом казала таке, на що сміялася вся сім’я, хоч їй і невтямки було, чому так, адже вона казала все цілком серйозно. Тільки мама не сміялася ніколи — навіть тоді, коли почула, що Рілла вважає тата вбивцею.

— Це ж для вечері, де збиратимуть гроші для бідних сиріт, що не мають ні тат, ні мам, — заходилася пояснювати Сьюзен… наче малій нетямущій дитині!

— Я теж майже широта, — відказала Рілла. — У мене тільки один тато й тільки одна мама.

Та Сьюзен знову лише засміялася. Ніхто її не розуміє!

— Ти ж знаєш, ласочко, твоя мама обіцяла комітетові цей торт. Я не маю коли йти сама, а віднести його треба. Отож надінь свою картату блакитну суконьку й біжи.

— У мене лялька жахворіла, — розпачливо мовила дівчинка. — Я мушу вклашти її в ліжко й доглядати. Можливо, у неї амонія.

— Лялька дочекається твого повернення. Ти впораєшся за півгодини, — відповіла безжальна Сьюзен.

Усі сподівання були марні. Навіть Бог розчарував її — не було жодних ознак наближення дощу. Рілла, готова щомиті заплакати, уже не могла огинатися. Вона потюпала нагору, вбрала нову серпанкову сукню з пишними рукавами й святкового капелюшка, прикрашеного стокротками. Можливо, якщо вона матиме гідний вигляд, ніхто не подумає, що вона схожа на стару Тіллі Пейк.

— Я думаю, що литше в мене чиште, та чи не були б ви лашкаві глянути пожа вухами? — поважно звернулася Рілла до Сьюзен, боячись, що та насварить її за найкращу сукню й капелюшок. Проте Сьюзен лише бігцем оглянула її вуха, вручила кошик із тортом, веліла бути чемною і, на Бога, не спинятися побазікати з кожним зустрічним котом.

Рілла скривила обурену гримаску Гогові та Магогу й рушила в путь. Сьюзен із ніжністю дивилася їй услід.

«Ох, невже це наша крихітка сама несе торт до церкви?» — подумала вона з гордістю, а втім, і з дрібкою печалі, і стала до роботи, блаженно несвідома тяжкої муки, що її завдала дитині, за яку радо віддала б життя.

Такої ганьби Рілла не відчувала відтоді, як одного дня заснула в церкві й упала з лави. Зазвичай вона любила ходити в село, де можна було побачити стільки цікавого, проте нині її не тішили ані барвисті ковдри пані Флегг, розвішані на подвір’ї, ані новий чавунний олень попід будинком Огастеса Палмера. Досі Рілла завжди мріяла, щоб такий самий олень стояв і на інглсайдськім моріжку, та що тепер був той чавунний олень? Тепле сонце рікою лилося в Глен і всі повиходили надвір. Онде двоє дівчат майнули, стиха перемовляючись. Мабуть, про неї. Ох, що ж то вони, певне, кажуть! Чоловік, який проїздив дорогою, глянув на Ріллу. «Що за гарненьке дитя, — думав він. — Невже ж це найменша донька Блайтів?» Утім, Рілла була переконана, що очі його пронизали кошик і вздріли торт. А коли назустріч їй пройшла Енні Дрю зі своїм татом, Рілла не сумнівалася, що й вона собі сміється з неї. Енні було десять років і Рілла вважала її надзвичайно «великою» дівчинкою.

Побіля хвіртки Расселів юрмилися діти. Вона мусить їх проминути! Жахливо було відчувати, як усі вони дивляться на неї й перезираються. Рілла ішла й ішла, така розпачливо нескорима, що вони вирішили збити з неї пиху. Треба провчити цю малу принду з котячим личком! Цяця — як усі інглсайдські дівчата! А все тому, що живуть у великім домі!

Міллі Флегг подріботіла за нею, удаючи її ходу й здіймаючи хмари куряви довкола них обох.

— Куди це кошик несе малечу? — гукнув Проноза Дрю.

— Варення їла, муху на пику всадила, — глузливо викрикував Білл Палмер.

— Що, язика проковтнула? — мовила Сара Воррен.

— Плюгавка! — вишкірилася Бінні Бентлі.

— Киш на той бік вулиці, бо нагодую тебе хрущами! — Сем Флегг витяг із рота моркву саме на час, потрібний, щоби проказати це.

— Глядіть, як вона шаріється, — захихотіла Мемі Тейлор.

— Б’юся об заклад, що ти несеш торт у пресвітеріанську церкву, — озвався Чарлі Воррен. — Глевкий, як усі торти Сьюзен Бейкер.

Горда Рілла не сміла заплакати — але всьому є межа! Так чи так, це був інглсайдський торт.

— Коли ти жахворієш, — погрозливо втяла вона, — я шкажу татові, щоб не давав тобі ліків.

Наступної ж миті Рілла вмовкла, нажахана. Невже це Кеннет Форд на дорозі до гавані? О ні! Так, це він!

То було нестерпно. Кен і Волтер приятелювали, і потай у своїм шестилітнім серденьку Рілла вважала Кена найчарівнішим, найвродливішим хлопцем в усьому світі. Він нечасто звертав на неї увагу, хоч якось і пригостив шоколадною качечкою, і ще одного незабутнього дня сів поряд на моховитім камені в Долині Райдуг і розповів їй казку про трьох ведмедів та їхню хатинку в лісі. Утім, вона радо обожнювала його здаля. А тепер це дивовижне створіння побачить, як вона несе торт!

— Здоров, Булочко! Спека нині жахлива, правда? Надіюся, мені перепаде кавальчик цього торта?

Отже, він знав, що це торт! Усі знали це!

Рілла майже минула село й уважала, що найгірше позаду — коли це воно зненацька сталося. Глянувши на бічну вуличку, вона вздріла панну Еммі Паркер, учительку недільної школи. Панна Еммі була ще далеко, та дівчинка впізнала її сукню — ясно-зелену сукню з вигадливими зборками, обшиту пучечками білих квітів, «сукню з вишневих пелюсток», як називала її Рілла подумки. Учителька вбрала її на останній урок у недільній школі, і Рілла тоді подумала, що гарнішої сукні не бачила ще ніколи в житті. Панна Еммі любила гарні плаття: інколи з мереживними рюшами, а інколи — із шурхотом шовку.

Рілла обожнювала панну Еммі — вродливу й елегантну, з білою-пребілою шкірою, карими-прекарими очима й милою, сумною усмішкою… сумною, бо, як стиха повідала їй іще одна дівчинка, у панни Еммі помер був жених. Рілла тішилася, що опинилася в класі панни Еммі, а не панни Флори Флегг, бо ж та була негарна, а Рілла не могла би знести негарної вчительки.

Миті, коли вони з панною Еммі випадково стрічалися в Глені й панна Еммі всміхалася та розмовляла з нею, були найщасливіші в Ріллинім житті. Навіть коли панна Еммі просто кивала їй дорогою, це викликало незбагненний трепет, а коли вона запросила весь клас до себе додому, де навчила пускати червоні бульбашки, забарвлені суничним соком, Рілла мало не вмерла від щастя.

Проте зустріти панну Еммі, несучи торт — о, це була нездоланна ганьба, якої їй не хотілося долати. Крім того, панна Еммі готувала сценку до наступного концерту недільної школи, і Рілла плекала затаєні мрії про роль однієї з фей у багрянім плащі та гостроверхім зеленавім капелюшку. Але марно буде сподіватися на це, коли панна Еммі побачить, як її учениця несе торт!

Ні, вона не побачить! Рілла стояла на кладці понад струмком, доволі глибоким та підступним. Аж ось дівчинка вихопила з кошика торт і шпурнула у воду — там, де дві вільхи переплелися гілками над темною вирвою. Торт пролетів між гілля й глухо булькнувши, потонув. Зітхнувши з невимовним полегшенням, Рілла, урятована й вільна, розвернулася назустріч учительці, котра, як тепер було видно, несла щось, загорнуте в цупкий бурий папір.

Панна Еммі всміхнулася їй із-під зеленого капелюшка з маленьким жовтогарячим пером.

— Ох, яка ви крашива, дорога вчителько… дуже-дуже крашива! — захоплено прошепотіла Рілла.

Панна Еммі знов усміхнулася. Навіть коли ваше серце навіки розбите — а вона була переконана, що це так — завжди приємно вислухати щирий комплімент.

— Це лише новий капелюшок, маленька. Гарне пір’ячко. Бачу, — вона глянула на порожній Ріллин кошик, — ти вже віднесла свій торт до церкви. Шкода, що ти йдеш не туди, а назад. Я теж несу торт — великий, солодкий, смачний шоколадний торт.

Рілла дивилася на неї, оніміла від розпачу. Панна Еммі несла торт — виходить, нести торт — це не ганебно? А вона… ох, що вона накоїла! Кинула у воду «золотаво-срібний» торт Сьюзен і тепер не зможе дійти до церкви з панною Еммі, несучи торти разом!

Учителька рушила далі, а Рілла повернулася додому зі своєю страхітливою таємницею. Маленька грішниця ховалася в Долині Райдуг аж до вечері, під час якої знову ніхто не помітив, яка вона мовчазна. Їй лячно було, що Сьюзен питатиме, кому вона віддала торт, але ніхто нічого не сказав. Опісля вечері старші діти бавилися в Долині Райдуг, та Рілла сиділа на ґанку сама, доки сонце сіло й небо взялося останнім його золотавим відблиском, а в гленських вікнах спалахнули вогники. Рілла завжди любила дивитися, як вони розквітають там і тут, але нині ніщо її не цікавило. Ніколи ще їй не було так гризько на серці. Густішали сутінки й Ріллі ставало дедалі гірше. Із кухні долинув спокусливий аромат булочок із кленовим сиропом — то Сьюзен стала до печі, діждавши вечірньої прохолоди — та навіть булочки, як і все в цьому світі, сьогодні були марницею. Зневірена, дівчинка попленталася нагору й уклалася під новою гарненькою ковдрою в рожеві квітки, яку ще донедавна так любила. Проте спати вона не могла — її діймав привид утопленого торта. Мама пообіцяла цей торт комітету — о, що тепер скажуть дами? А то був би найгарніший торт на прийнятті! Вітер у видолинку співав тужливої пісні — він докоряв їй! «Дурна… дурна… дурна…» — повторював він знову й знову.

— Чому ти не спиш, моя ласочко? — мовила Сьюзен, що принесла їй булочку із кленовим сиропом.

— О, Шьюжен, я… прошто втомилашя бути тобою.

Сьюзен стривожилася. Так, пригадала вона, дитя й за столом було наче втомлене.

«А пана лікаря, як завжди, немає. Дружини шевців довіку ходять босоніж, а діти лікарів умирають», — подумала добра служниця, а вголос відповіла:

— Зміряю-но я тобі температуру, пташатко.

— Ні-ні, Шьюжен. Прошто… я жробила щошь дуже кепшьке. Диявол підбурив мене… ні, Шьюжен! Ні, то не він! Я шама жробила тше, я… кинула торт у штрумок.

— Господи милосердний! — сторопіла Сьюзен. — Нащо ж ти це зробила?

— Що зробила? — пролунав голос мами, яка саме приїхала з міста. Сьюзен, удячна долі, що пані Блайт сама дасть раду дитячим знегодам, пішла, а Рілла, плачучи, розповіла всю історію.

— Доню, я не розумію. Чому ти думала, що це так жахливо — віднести торт до церкви?

— Я думала, що я — як штара Тіллі Пейк. І я жганьбила ваш! Мамо, проштіть мені… і я жавжди буду чемна… і шкажу комітету, що ви шпекли для них торт, але я…

— Не хвилюйся, маленька. Я певна, що в них було багато різних тортів, як завжди — отож вони й не помітять, що ми нічого не принесли. Ми просто збережемо це в таємниці. Але надалі затямте, Берто-Марілло Блайт, що ні Сьюзен, ні мама ніколи не попросять вас зробити щось негідне чи ганебне.

Життя знову було миле. Тато прийшов і сказав: «Добраніч, кицюню», а Сьюзен зазирнула й повідомила, що завтра на обід приготує курку.

— І багато шоушу, так, Шьюжен?

— Ціла миска.

— А можна мені яйтше на шніданок, Шьюжен? Я жнаю, що не жашлужила…

— Хоч два, якщо забажаєш, ласочко. А тепер з’їж свою булочку й спи.

Рілла з’їла булочку, але, перш ніж заснути, вилізла з ліжка, уклякла й замислено-серйозно проказала:

— Дорогий Боже, прошу Тебе, жроби мене жавжди чемною й допоможи виконувати вше, що мені велітимуть. І благошлови милу панну Еммі й бідних маленьких ширіт.

Загрузка...