21

Квітень того року надійшов прекрасно й тихо — кількома днями сонця та ніжних вітрів, — проте вже невдовзі з північного сходу знов налетіла буря, укривши світ холодною білою ковдрою.

— Сніг у квітні — це гидко, — мовила Енн. — Наче ляпас замість сподіваного цілунку.

Інглсайд знову вкрився частоколом бурульок і впродовж двох нескінченних тижнів дні були сірі й вогкі, а ночі морозні. Потім сніг неохоче розтанув і, коли всі в родині почули, що у видолинку бачили першу вільшанку, Інглсайд піднісся духом і наважився повірити, що диво весни все-таки станеться.

— Мамо, сьогодні вже пахне весною! — вигукнула Нен, задоволено нюшачи свіже вологе повітря. — О, мамо, весна — така радісна пора року!

Того дня весна зробила перші несміливі кроки — немов гарненьке дитя, що тільки вчиться ходити. Зимовий візерунок полів та дерев узявся легкими відтінками зелені, а Джем знову приніс мамі перші проліски. Утім, надзвичайно огрядна дама, засапано ввіпхавшись в одне з інглсайдських м’яких крісел, зітхнула й сумовито проказала, що весни тепер не такі гарні, як за днів її далекої юності.

— Ви не думаєте, пані Мітчелл, що змінюємося ми, а не весни? — усміхнулася Енн.

— Може, воно й так. Ну, я то й напевне змінилася, кому ж знати, як не мені. Ви, мабуть, зара’ на мене глядячи, і не сказали би, що я була найгарніша дівка поміж тутешніх.

Енн мусила визнати, що таки не сказала б. У ріденькім, кошлатім, мишасто-сірім волоссі пані Мітчелл, що де-не-де вибивалося з-під крепового капелюшка з «удовиною вуаллю», знати було сивину, її оспалі блякло-сині очиці не сяяли жодною думкою, а подвійне підборіддя годилося назвати підборіддям лише з великої ласки. Утім, пані Мітчелл аж променіла самовпевненістю, бо ж ніхто в усіх Чотирьох Вітрах не мав пишнішої жалоби, ніж вона. Її широчезна чорна сукня була крепова до самих колін. У ті часи дами носили жалобу з певним відтінком мстивого задоволення.

Так чи так, Енн не мала потреби відповідати, бо ж пані Мітчелл не дала їй змоги заговорити.

— Водогін у мене несправний, взявся де протікати — ну, я на ранок і пішла до Раймонда Рассела в Глен, сказала, хай прийде та полагодить. А тоді так собі подумала — прийшла вже, то піду в Інглсайд, скажу ще пані Блайт, хай напише для Ентоні неклорог.

— Некролог? — безбарвним тоном запитала Енн.

— Еге ж. Ви знаєте — оті такі статті в газетах про небіжчиків, — мовила пані Мітчелл. — Я хочу, щоб Ентоні мав собі добрий неклорог — щось таке геть несказанне. Ви ж самі пишете, правда?

— Часом я пишу оповідання, — визнала Енн. — Проте заклопотаній матері на це лишається обмаль часу. Колись я снувала радісні мрії про славу, але тепер, пані Мітчелл, боюся, моє ім’я вже ніколи не з’явиться на сторінках літературних довідників. Та й за ціле життя я не написала жодного некролога.

— Бігме, не може ж бути, щоб їх було важко писати. Старий дядечко Чарлі Бейтс, наш сусіда, пише всім неклороги, хто з Нижнього Глена, та вони нітроха не поетичні, а я серцем хочу, щоб Ентоні мав собі вірш на згадку. Так він завжди їх любив, ті вірші! Я сама на тому тижні чула, як ви казали про першу поміч у гленському клубі й подумала так: хто вміє так жваво сказати, той напише вельми поетичний неклорог. Напишіть-но, пані Блайт, еге ж? Ентоні страх би втішився. До вас він був прихильний. Каже якось — там, де ви, там інші дами стають «вульгарні й буденні». Він часом так мудровано казав, але не хотів образити. Я прочитала силу неклорогів — у мене з ними є цілий альбом — але, думаю, всі би вони йому не сподобалися. Він їх часто брав на глум. Та вже конче треба написати. Він ось-о два місяці, як помер. А вмирав довго, проте безболісно. Так незручно, коли чоловік умирає перед весною, але я, пані Блайт, зробила для нього все, що могла. Дядечко Чарлі буде злоститися, певне, що я до чужого когось пішла по неклорог для Ентоні, але нехай. Дядечко Чарлі страх який велемовний, та з Ентоні вони не мали собі приязні, ну, і коротко, не хочу я, щоб він писав для Ентоні неклорог. Я була жінкою Ентоні — доброю й вірною жінкою тридцять п’ять літ… тридцять п’ять літ, пані Блайт, — наголосила пані Мітчелл, мовби боячись, що Енн подумає, наче то було всього тридцять чотири роки, — і вже ж таки хочу, щоб він мав по собі неклорог, який би йому сподобався. Моя доня Серафіна сказала — вона після весілля поїхала жити в Лобриджі… гарне ім’я Серафіна, правда? Я його взяла з одної могили. Ентоні не сподобалося — він хотів назвати її Джудіт, на честь його матері, але я відказала, що це ім’я надто понуре, і він поступився, ще й так ласкаво. Він ніколи не вмів сперечатися, хоча завжди кликав її Сераф. То про що це я?

— Ваша донька сказала…

— Так, Серафіна сказала: «Мамо, робіть усе як собі знаєте, тільки хай неклорог буде добрий». Вони з батьком добре ладили, хоча він кпив із неї, бува, так само, як з мене. То ви напишете, пані Блайт?

— Я так мало знаю про вашого чоловіка, пані Мітчелл.

— То я розкажу… лиш не питайте, які на колір були в нього очі. Я й Серафіні те саме сказала, коли ми розмовляли після похорону. Вірте чи ні, пані Блайт, але я прожила з ним тридцять п’ять літ і не пам’ятаю кольору його очей. Тільки й можу згадати, що вони були лагідні й такі, наче завжди він мріяв про щось. Він так благально дивився, як щойно почав ходити за мною. Геть непросто йому було взяти мене, пані Блайт. Кілька років він лише ходив і ходив. Я мала тьму женихів і воліла перебирати. Багато в моєму житті було історій для оповідань, пані Блайт. Ох, ті дні вже давно минули. Я мала стільки женихів, що від них, бува, аж в очах ряхтіло. Та всі вони приходили й ішли, а Ентоні знай собі, лише приходив. І гарний був — такий вродливий і ставний. Приземкуватих я не люблю, а він в усьому був на голову за мене вищий — тут, пані Блайт, що правда, то не гріх. «Для дівки із Пламмерів вийти за нього буде велика удача», — так казала моя матінка. Я, бачте, із Пламмерів, пані Блайт — батько мій звався Джон Пламмер. І він, пані Блайт, казав мені надивовижу гарні компліменти. Якось мовив, що в мені знати ефірний місячний чар. Я тоді збагнула, що це щось як наче хороше, але дотепер не знаю, що то таке — «ефірний». Хотіла поглянути в словнику, та все якось було не до того. Ну, і коротко, я дала чесне слово, що стану його нареченою. Тобто… сказала, що вийду за нього. Бігме, бачили б ви мене у білій сукні, пані Блайт! Усі казали, що я була гарна, як намальована. Тонесенька, як стеблинка, золоті коси й таке свіже рум’яне личко. Страх як ми змінюємося з літами, пані Блайт. Хоча ви цього ще не зазнали. Ви ще цілком собі справна… і в коледжі розуму набралися. Ну, та всі ми не можемо бути вчені — хтось мусить і їсти варити. Така гарна сукня у вас, пані Блайт. Бачу, ви ніколи не носите чорного — і слушно робите. Скоро так чи так вам доведеться його носити, а поки не треба — то й тіштеся. То про що це я?

— Ви намагалися розповісти мені про пана Мітчелла.

— Еге ж. Ну, коротко, ми поженилися. Тоді ще ввечері була така велетенська комета — я, пам’ятаю, бачила її, як ми після бенкету їхали додому. Шкода, що ви її не бачили, пані Блайт, така вже вона була гарна. Але про це не вийде написати в неклорозі, правда?

— Це… може виявитись надто складно.

— Ну, — пані Мітчелл, зітхнувши, відмовилася від комети, — напишіть, як подужаєте. Життя в нього було не вельми цікаве. Якось він був упився — хотів лише дізнатися, як воно, та й квит… Він завжди хотів усе знати, таку мав натуру… але про це в неклорогах не пишуть. А так більше нічого цікавого з ним не було. Я не нарікаю, але, просто щоб ви знали, кажу, що він був троха ледачий і вайлуватий. Міг сидіти годину й дивитися на алтеї. Бігме, як він любив квіти! Зроду шкодував косити жовтці. І як пшениця не родила, то все йому було байдуже, коли тільки був золотушник і ті квітки, що він їх називав «прощавай-літо». І дерева — той його сад — я була казала йому, так наче на жарт, що він любить їх більше, аніж мене. І ферму — ох, як він обожнював свій клаптик землі, неначе то була жива людина. Незрідка я чула, як він казав: «Піду-но, побалакаю з моєю фермою». Коли ми постаріли, я все хотіла продати її — синів-то в нас не було — та й оселитися в Лобриджі, але він казав: «Я не можу продати ферму, як не можу продати власного серця». Кумедні ці чоловіки, еге ж? Незадовго перед смертю він був захотів вареної курятини на обід — і щоб, каже, «була така, як ти звикле вариш». Він любив мої страви, еге ж. Не зносив тільки салату з горіхами — казав, що горіхи трапляються аж непристойно часто. Але я не мала курки, щоб зарізати — вони всі так справно неслися, і когут був тільки один, тож і його я зарізати не могла. Як воно втішно — дивитися, коли когут собі так пихато вештається по дворі. Нема на світі нічого гарнішого, аніж породистий когут, еге ж, пані Блайт? То про що це я?

— Ви сказали, що ваш чоловік захотів вареної курятини на обід.

— Еге ж. І я звідтоді так карталася, що пожаліла йому курки. Інколи як серед ночі прокинуся, то про це думаю й думаю. Але я ж не знала, що він умирає, пані Блайт. Він ані разу не нарікав, лише казав, що вже скоро оклигає. І всім до останку так і цікавився. Якби ж я знала, що він умирає, я зварила б йому курку, байдуже, скільки з неї було тих яєць.

Пані Мітчелл скинула поруділі чорні мереживні мітенки й витерла очі хустинкою із чорною окрайкою зо два дюйми завширшки.

— Хай би поласував собі востаннє, — схлипнула вона. — У нього, сердешного, були до скону всі свої зуби. Ну, та зрештою, — пані Мітчелл згорнула хустину й знову наділа мітенки, — йому було шістдесят п’ять, тож він хіба трошечки не дотяг до встановленої межі. І я тепер маю новеньку табличку із труни. Ми з Мері-Мартою Пламмер були одночасно взялися збирати таблички із трун, але в неї стало їх далеко більше. Так багато рідних її померло, ще й троє власних дітей. У неї тих табличок більше, ніж у будь-кого з тутешніх. Мені з ними не таланило, але тепер і в мене їх повна камінна полиця. Ось-о тиждень як поховали мого кузена, Томаса Бейтса, і я хотіла, щоб його жінка мені віддала табличку з його труни, а вона поховала його з нею разом. Каже: збирати таблички із трун — то поганство. Ну, та вона з Гемпсонів, а Гемпсони всі були диваки. То про що це я?

Цього разу Енн не спромоглася відповісти пані Мітчелл. Таблички із трун геть ошелешили її.

— Ну, і коротко, мій бідний Ентоні вмер. «Я йду спокійно, радісно» — тільки й мовив, і всміхнувся наприкінці — кудись до стелі, а не мені й не Серафіні. Я тішуся, що він умер щасливий. Я деколи собі думала, пані Блайт, може, він був нещасливий у цьому світі — такий був помисливий і тривожний. Але в труні лежав солідно й пишно. Ми влаштували йому бучний похорон. День був такий гарний, і квітів йому принесли цілу тьму. Я троха зомліла наостанок, а загалом-то все дуже добре минуло. Ми поховали його в Нижньому Глені, хоча всі решта його рідних лежать у Лобриджі. Але він сам давно собі вибрав місце — казав, що хоче лежати побіля своєї ферми, щоб там було чутно море й вітер… там, бачте, довкруж могили на три боки ростуть дерева. І я була рада. Я собі звикле думала, що то дуже гарна місцина, і що ми посадимо герань там на його могилі. Він був добрим чоловіком і, певне, зара’ він на небесах, тож ви не тривожтеся. Я собі завжди так думала, що важко написати неклорог, як не знаєш, куди хто потрапив. То ви зробіть-но, пані Блайт, еге ж?

Енн погодилася, відчуваючи, що пані Мітчелл готова сидіти й базікати, аж поки доможеться свого. Гостя, полегшено зітхнувши, підвелася із крісла всім своїм колихким тілом.

— Піду я. Нині, певне, вилупляться індичата. Гарно було з вами побалакати — шкода, я не можу лишитися ще. Самотньо воно троха, як живеш удовою. Чоловік, може, і небагато вартий, але як не стане його — то наче троха бракує.

Енн чемно провела її стежкою до воріт. На галявині діти бігали за вільшанками й там і тут видніли паростки нарцисів.

— Гарний дім у вас, пані Блайт, дуже гарний. Я завжди наче як хотіла жити в більшому домі. Ну, та скільки нас було — ми й Серафіна; а де гроші взяти? І Ентоні чути не хотів, щоб десь переїхати. Страх як він любив той наш дім — але я таки продам його, якщо поставлю добру ціну, і оселюся в Лобриджі чи в Мобрей-Нерровзі, хай тільки вирішу, де краще доживати віку. І страховка Ентоні мені придасться. Хай що кажіть, а горе таки легше зносити на повну кишеню. Ви самі побачите, як овдовієте… хоч я сподіваюся, то ще буде не скоро. Як поживає пан лікар Блайт? Цієї зими в Глені стільки народу хворіло; він, певне, добре собі заробив. Бігме, які милі у вас діти. Троє дівчат! Милі-то вони попервах, але пождіть, ось виростуть і будете мати клопіт із женихами. Я з Серафіною великих турбот не мала — ну, та вона була спокійна, як батько… і вперта — теж як він. Закохалася в Джона Вітекера, то враз і пристала за нього віддатися, мене й слухати не захотіла. Горобина? Чом ви не посадили її коло ґанку? Вона відганяла би фей.

— Та хто ж хотів би відганяти фей, пані Мітчелл?

— Ви кажете геть як Ентоні. Я лиш пожартувала. Фей не існує, звісно… але якби існували, я чула, вони були б вельми збитошні. Бувайте здорові, пані Блайт. За тиждень я прийду по неклорог.

Загрузка...