Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ТІНІ МИНУЛОГО

Тієї ночі Ерагон сидів і пильно вдивлявся у язички невеликого вогнища, жуючи терпке листя кульбаби. На вечерю друзі мали корінці, насіння й пагони якихось рослин, що їх Арія назбирала на рівнині. Їжа була прісною й зовсім несмачною, але Ерагон навіть не мріяв про полювання на зайця чи птаха, щоб не розчарувати ельфійку. Окрім того, після сутички з ворожим загоном одна тільки думка про те, що доведеться знову позбавити когось життя, нехай навіть тварину, викликала у Вершника неймовірну огиду.

Година була пізня, і хоча друзі мали вставати на світанку, жоден із них не збирався лягати спати. Обхопивши ноги руками й поклавши підборіддя на коліна, Арія сиділа праворуч від Вершника. Краєчки її сукні позагорталися й нагадували пелюстки розхристаної вітром квітки. Вершник мовчки розтирав правицю лівою рукою, намагаючись позбутися болю, що засів десь глибоко у кістках. «Мені потрібен меч, — знову подумав він. — Короткий меч, щоб я міг бодай захистити свої руки, щоб не калічити їх тоді, коли завдаватиму комусь удар. А тепер, щоб захистити їх від своїх же ударів, мені доведеться вдягати рукавиці завтовшки в кілька дюймів. Але такі великі рукавиці виглядатимуть дуже кумедно. Окрім того, в них буде спекотно, та й не можу ж я все життя ходити в рукавицях. — Ерагон іще раз пильно глянув на свій кулак і поворухнув кількома пальцями. — А якщо мені доведеться битися з каблучкою Брома? Про сапфір можна не перейматися, він ніколи не розіб'ється, адже каблучку виготовили вправні майстри-ельфи. Проте з нею я можу найлегшим ударом розтрощити собі всі пальці. І розтрощити так, що годі буде й думати про зцілення. — Юнак стис пальці в кулаки й повільно покрутив ними туди-сюди, поглядаючи, як грає на них тінь, ніби зникаючи десь між кісточками. — Зрештою, я міг би вигадати закляття, що зупинятиме всі тіла, які рухатимуться на мене із небезпечною швидкістю, й не дати їм торкнутися моїх рук. Хоча… Ні… Це нікуди не годиться… А якщо це буде каменюка? Тоді моє закляття вб'є мене… Очевидно, рукавиці й магія тут не допоможуть. Як би мені хотілося мати гномівський набір Аскудгамлн, їхні „сталеві кулаки“».

Вершник посміхнувся й згадав гнома Шргнієна. Той мав чудернацький пристрій, який дозволяв йому лупцювати все що завгодно, не зважаючи на біль. У кістки всіх пальців гнома, окрім вказівних, були вживлені спеціальні металеві гнізда, куди вставлялися шипи, які гном міг викрутити будь-якої миті. Сама по собі ідея дуже подобалась Ерагонові, проте він був явно не готовий просвердлити у своїх кісточках дірки. «А окрім того, — міркував ні її, — мої кісточки значно тонші, ніж кісточки гномів, і хтозна, чи вдасться вставити в них металеві гнізда так, щоб це не зашкодило суглобам… Словом, Аскудгамлн — не вихід із ситуації…»

Низько схилившись над своїми руками, Вершник прошепотів — «Тхаефатхан», і його кулаки миттю відчули поколювання безлічі дрібних невидимих голочок, так, ніби він упав у зарості жалкої кропиви. Відчуття було таке разюче й неприємне, що йому кортіло підскочити і якнайдужче розтерти свої руки. Тим не менше, юнак усе ж таки стримався. Він сидів не поворухнувшись і спостерігав за тим, як шкіра на його кісточках спочатку набрякла, а потім обернулася на білі мозолі завтовшки в півдюйма. Вони нагадували рогові нарости, що утворюються на кінських копитах. Припинивши дію магії, юнак став задоволено розглядати свої мозолі, що височіли над кожною кісточкою, ніби мініатюрні гори. Тепер його руки поважчали й набули нової сили, проте він так само, як і раніше, вільно рухав пальцями, не відчуваючи жодних незручностей. «Може, це й огидно на вигляд, — думав він, потираючи мозолями правої руки об долоню лівої, — може, з мене й сміятимуться, але мені начхати — ці мозолі врятують мене від смерті».

Радіючи з того, що ось так, зовсім несподівано, знайшов вихід зі складної ситуації, Вершник ударив куполоподібну каменюку, яка стирчала із землі за півметра від нього. Повітря сповнив глухий звук, проте Вершник майже нічого не відчув. Удар по каменюці нагадував удар по рівній дошці, кілька разів загорнутій у товсту тканину. Набравшись сміливості, Ерагон дістав із торби золоту каблучку Брома й вдягнув її на палець, переконавшись у тому, що мозолі були значно вище, ніж коштовний подарунок Брома. Потому він ударив камінь удруге, проте удар вийшов такий самий, як і першого разу, тобто не завдав Вершникові жодної шкоди.

— Що це ти там робиш? — поцікавилась Арія, поглядаючи на нього крізь вуаль свого чорного волосся.

— Нічого, — знизав плечима юнак і витягнув перед собою руки. — Мені раптом здалося, що варто трохи змінити форму своїх кулаків перед тим, як іще раз доведеться битися з кимось голіруч.

— Тобі буде важко носити рукавички, — зиркнувши на його кісточки, мовила Арія.

— Я завжди можу їх зрізати, і все буде гаразд, — не забарився з відповіддю Ерагон.

Схвально кивнувши, ельфійка знову поринула в споглядання вогню. Ерагон тим часом приліг на землю, спершись на лікті й випроставши ноги. Він був упевнений в тому, що зможе перемогти в усіх битвах, які чекали на нього невдовзі, однак загадувати далі не наважувався. Адже якби він зараз бодай на мить замислився про те, чи вдасться йому із Сапфірою перемогти Мертага або Галбаторікса, то його серце неодмінно б узяли в крижані лещата страх і неспокій. Споглядаючи мерехтливий вогонь, Вершник намагався забути про всі свої страхи й про той тягар відповідальності, що лежав на його плечах. Плавне перетікання вогню повільно заколисувало юнака, й незабаром у його голові повільно, ніби сніжинки в зимовому небі, загойдалися уривки фраз, думок і образів. Він уже був поринув у сон, як серед хурделиці думок перед ним постало обличчя того воїна, який благав пощади. Ерагон почув його скиглення, побачив його заплакане обличчя, а потім слух юнака стрілою пройняв глухий звук, що з ним під його дужими руками Вершника хруснула шия бідолахи.

Аби позбутися цих жахливих видінь, юнак зціпив зуби й глибоко втягував крізь них повітря, відчуваючи, як усе його тіло вкривається маленькими липкими краплинками поту. Він крутився на місці й намагався відігнати від себе образ солдата, проте йому не вдавалося із цим упоратись. «Щезни! — несподівано гаркнув він, втративши рештки самовладання. — Це не моя вина. Якщо хочеш когось звинувачувати, то звинувачуй Галбаторікса. Я не збирався тебе вбивати!»

Із темряви, що огорнула мандрівників, долинуло моторошне виття вовка. Тієї ж миті з різних кінців долини відгукнулося безліч його сірих побратимів, і невдовзі весь простір навколо Арії та Ерагона сповнився тремтливо-тужливою мелодією. Виття було таким зловісним, що у Вершника аж волосся стало сторчма. Якоїсь миті це завивання злилося в один звуковий потік і стало нагадувати бойовий клич ургалів перед нападом.

Ерагон неспокійно засовався на місці.

— Заспокойся, — прошепотіла Арія. — Це вовки… І вони не зроблять нам нічого лихого, ти ж сам знаєш. Вони просто вчать своїх малят вити й ніколи не підпустять їх до істот із таким дивним запахом, як ми.

— Вовки не там, — мовив Ерагон, охопивши себе руками, а потім постукав себе по голові й додав, — вовки ось тут.

Арія з розумінням кивнула. Її різкий рух страшенно нагадував рухи птаха, і це ще раз свідчило про те, що вона не була людиною, хоч і мала людську подобу.

— Чудовиська твоєї свідомості завжди куди жахливіші за ті, які оточують тебе в реальному житті. Страх, сумніви й лють скалічили значно більше людей, ніж хижі тварини.

— І любов, — додав Ерагон.

— І любов, — погодилась ельфійка. — А ще жадоба, заздрість і безліч інших недобрих почуттів, що притаманні мислячим расам.

Ерагон раптом згадав Тенгу, який цілісінькими днями просиджував над манускриптами у зруйнованій ельфійській фортеці Едур Ітіндра, шукаючи «відповіді»… Він ледь стримався, щоб не розповісти Арії про пустельника зараз же, бо та неодмінно б стала про нього розпитувати, а в них було обмаль часу. Натомість юнак спитав сам:

— А ти хвилюєшся, коли вбиваєш?

Зелені очі Арії звузились до ледь помітних щілинок.

— Ані я, ані мій народ не їмо тварин, оскільки вважаємо, що вбивати інших істот тільки задля того, щоб утамувати свій голод, узагалі неприпустимо. І ти ще маєш нахабство питати, чи хвилююсь я, коли вбиваю? Мабуть, ти дуже мало знаєш ельфів, якщо вважаєш нас такими собі холоднокровними вбивцями.

— Ніким я вас не вважаю, — відмахнувся юнак. — Це зовсім не те, що я мав на увазі.

— Тоді говори, що ти хотів сказати, й не ображай моєї раси, якщо не хотів того робити.

Ерагон спробував усе їй пояснити, ретельно добираючи кожне слово.

— Щось подібне я спитав у Рорана, перш ніж ми напали на Хелгрінд. І мені залежить на тому, аби знати, що саме ти відчуваєш, коли береш на душу чиюсь смерть? — говорив Вершник, похмуро поглядаючи на вогонь. — Ти бачиш воїнів, яких убила? Ти бачиш їх, ніби живих, ти відчуваєш на собі їхні погляди?

Арія міцніше охопила коліна й задумливо дивилась на вогняні язички. Один із метеликів, що підлетів до багаття надто близько, обпалив собі крильця й упав у вогонь. «Флауга», — прошепотіла ельфійка, легенько змахнувши рукою, й решта метеликів пурхнули в темряву подалі від вогнища. Потім вона гірко зітхнула й, не відриваючи очей від палаючого гілля, тихо мовила:

— За дев'ять місяців потому, як я стала єдиним послом своєї матері, я поїхала разом з варденами до столиці Сурди, що на той час іще не була новою країною. Невдовзі після того, як ми полишили Беорські гори, наш загін перестріла ватага мандрівних ургалів. Ми вирішили не діставати своїх мечів і продовжити подорож, проте ургали хотіли нас випробувати, щоб завоювати славу й показати всім племенам, які вони вправні воїни. Наш загін на чолі з ватажком варденів Велдоном був чисельнішим за зграю ургалів, тому ми легко їх розбили. Під час цього бою я вперше відібрала життя. Кілька тижнів поспіль я весь час думала про це й урешті-решт збагнула, що коли не перестану себе картати, то неодмінно збожеволію. Багато хто не може витримати цього — страх і розпач затуманюють їхній розум, і на них уже не можна покластися. Тим часом дехто, навпаки, стає черствим, маючи тверду каменюку в грудях замість серця, і втрачає здатність відрізняти хороше від поганого.

— Але як тобі вдалося змиритися із цим?

— Я довго думала, чому саме мені довелося вперше в житті вбити, і зрозуміла, що мала для цього цілком справедливі підстави. А потім я намагалася переконати себе, що наша справа надто важлива, аби я переймалася тим, що забираю в когось життя… А щоразу, коли в моїй уяві зринають обличчя вбитих мною воїнів, я починаю думати про сади Тіальдар Холу.

— Допомагає?

— Можна й так сказати, — відкинувши волосся з обличчя й заправивши його за своє кругле вухо, мовила ельфійка. — Від отрути насилля рятує тільки душевний спокій. Ніде правди діти, ці ліки не так уже й легко знайти, проте вони того варті. — Трохи помовчавши, вона додала: — Часом допомагає також дихання.

— Яке ще дихання?

— Повільне, розмірене дихання, так, ніби ти медитуєш. Це один із найдієвіших засобів, що дає змогу заспокоїтись.

Ерагон вирішив скористатися її порадою і почав старанно вдихати й видихати, слідкуючи за тим, аби дотримуватись ритму й видихати з легень усе повітря. За кілька хвилин каменюка всередині його душі трохи пом'якшала, а обличчя воїнів, яких він убив, не були вже аж такими реальними.

Повітря вкотре сповнилось вовчим виттям, однак тепер воно не здавалося Вершникові настільки моторошним, як спершу.

— Дякую, — з полегшенням сказав він.

Арія легенько кивнула йому у відповідь.

Десь на чверть години запанувала цілковита тиша, аж доки Ерагон не розбив її, видихнувши із себе одне-єдине слово — «ургали».

— Як ти ставишся до того, що Насуада дозволила їм приєднатися до варденів?

Арія підняла гілочку біля своєї ноги й, покрутивши її кінчиками пальців, так пильно на неї глянула, що юнакові на мить здалося, ніби вона шукає відповіді саме в ній, у цій гілочці.

— Це був дуже сміливий крок, і я стала поважати Насуаду ще більше. Вона завжди робить так, щоб варденам велося якомога краще, і байдуже, яку доведеться сплатити ціну.

— Але ж ти сама бачила, скількох варденів обурило те, що вона пристала на пропозицію Нар Гарцхвога й погодилась на їхню підтримку.

— Не переживай, після випробування довгими ножами вардени поважають її ще більше, аніж до того, як вона приєднала до їхнього війська загони ургалів. Насуада діє дуже розумно, коли йдеться про збереження своїх позицій, — відповіла Арія, кинувши гілочку у вогонь. — Я не відчуваю до ургалів ані любові, ані ненависті. На відміну від разаків, вони добрі, просто надто вже люблять воювати. А це суттєва різниця, хоча родинам, чоловіки яких загинули від їхніх мечів, навряд чи це поясниш. Тож ми, ельфи, не проти мати справу з ургалами, хоч дуже часто це не закінчувалось для нас добром.

Ерагон не став розпитувати в ельфійки про ургалів, бо під час навчання Оромис змусив його прочитати безліч манускриптів, у яких ішлося про них. Найкраще юнак пам'ятав трактат «Подорож Гнаевалдрскалд», з якого він дізнався про те, що вся культура ургалів ґрунтувалася на подвигах і битвах. Чоловіки-ургали могли підвищити свій статус тільки тоді, коли нападали на якесь селище, байдуже, було це селище ургалів, людей, ельфів чи гномів, або ж у битвах зі своїми ворогами, безстрашно зазираючи в очі смерті. А коли ургалам приходив час обирати самицю, їхні жінки навіть не дивились на тих, хто переміг менше трьох супротивників. Отож, кожне покоління ургалів не мало іншого вибору, як кидати виклик своїм одноліткам, своїм старшим братам по крові й вештатись країною, шукаючи собі суперників, у бою з якими можна було довести свою мужність. Ця традиція була такою старою й непорушною, що ніхто навіть не намагався її змінити. «Принаймні вони не зраджують свою кров, — зітхнув Ерагон, — тимчасом як багатьом людям доводиться про це тільки мріяти».

— А як вийшло, що Смерк спромігся захопити тебе, Гленвінга і Фаоліна за допомогою ургалів? Хіба в тебе не було охоронних заклять, які мали захищати від фізичних нападів?

— Їхні стріли були зачаровані.

— Отакої, невже ургали теж чарівники?

— Ні… — примруживши очі, зітхнула Арія й скрушно похитала головою. — Це була якась темна магія, винахід Смерка. Він вихвалявся нею, коли я була в Джиліді.

— Не розумію, як тобі вдалося так довго опиратися. Я ж бо бачив, що він з тобою зробив.

— Це… це було нелегко. Я спокійно витримала тортури, яким він мене піддавав, щоб перевірити мою відданість і переконатися, що я справді гідна символу яве. Часом я навіть раділа з того, що витримую його найжорстокіші випробування.

— Але ельфи усе одно відчувають біль. Я схиляюся перед тобою, адже навіть найсильніші чоловіки твоєї раси не змогли б так довго приховувати від нього справжнє місцезнаходження Елесмери.

— Не тільки місцезнаходження Елесмери, — гордо мовила Арія, — але й те, куди я сховала яйце Сапфіри, і свої знання прадавньої мови, що могли неабияк допомогти Галбаторіксу.

На деякий час розмова урвалась, проте невдовзі Ерагон знову спитав:

— Ти часто думаєш про те, що тобі довелось пережити в Джиліді? — Ельфійка нічого не відповіла, тож юнак додав: — Адже ти ніколи про це не говориш, хоч залюбки розповідаєш про своє ув'язнення. Мені цікаво знати, що ти відчуваєш зараз, коли все це вже позаду?

— Біль на те й біль, — відповіла Арія, — щоб його відчувати, а не говорити про нього.

— Згоден, але якщо весь час тримати свій біль всередині себе, він може завдати тобі ще більшої шкоди, аніж тоді, коли ти бодай спробуєш вихлюпнути його назовні.

— А чого ти вирішив, що я нікому про це не розповідала?

— Справді? А кому?

— Хіба це так важливо?.. Аджихадові, своїй матері та другові в Елесмері.

— Може, я й помиляюся, — відповів на те Вершник, — але мені здається, що де б ти не була, ти завжди сама по собі й нікого не підпускаєш аж надто близько до себе, навіть своїх братів по крові.

Обличчя Арії не змінилося, тож Ерагон якусь мить сумнівався, що вона бодай щось йому відповість, проте ельфійка важко зітхнула й усе ж таки мовила:

— Так було не завжди.

Ерагон завмер, боячись, що будь-який його рух може відбити в Арії охоту говорити далі.

— Колись у мене був той, з ким можна було говорити про все на світі, той, хто розумів, ким я була й звідки прийшла. Але якось… Словом, він був старший за мене, проте наші душі поріднилися. Нам обом було цікаво побачити світ, який починався за межами наших лісів, ми дуже хотіли там побувати й воювати проти Галбаторікса. Уяви, як ми могли сидіти в Ду Вальденвардені, набувати нових знань, вчитися володіти магією, знаючи, що вбивця драконів збирається поневолити нашу расу. Він зрозумів це пізніше за мене. Минуло кілька десятиліть, перш ніж я отримала свою посаду й Хелфрінгові пощастило викрасти яйце Сапфіри. Тоді він сказав, що ладен супроводжувати мене скрізь, куди б мене не послала Ісланзаді, — із цими словами ельфійка голосно ковтнула слину й схвильовано шморкнула носиком. — Я була проти, але королеві сподобалась його їдея, тому її годі було відмовити.

Вклавши у свій голос усю обережність, на яку лиш був здатен, Ерагон поцікавився:

— Це був Фаолін?

— Так, — мовила Арія, глибоко зітхнувши, ніби признавалася в якомусь тяжкому гріхові.

— Ти кохала його?

Закинувши голову назад, Арія дивилася кудись угору. Вогнище кидало золотаві відблиски на її довгу шию, а на блідому обличчі ельфійки відбивалося тонке, ледь помітне мерехтіння небес.

— Ти питаєш про це через те, що по-дружньому мені співчуваєш, чи маєш на те якісь власні причини? — мовила вона й спробувала засміятись, але звук, що злетів з її вуст, більше нагадував крапання води на каміння. — Не зважай, це все нічне повітря. Саме воно зруйнувало мою сором'язливість і дозволило розповісти тобі про все найтяжче, що мені довелося пережити.

— Байдуже.

— Де там, не байдуже, бо я вже шкодую про це. Чи кохала я Фаоліна? А що воно таке, це кохання? Ми мандрували разом понад двадцять років, залишаючись безсмертними й споглядаючи, як помирають наші супутники, які належали до смертних рас. Ми були друзями і…

Вершник відчув, як десь глибоко в його нутрі народжуються ревнощі. Він намагався подолати й убити в собі це неприємне відчуття, проте воно весь час нагадувало про себе легким болем, так, ніби йому в душу вп'ялася скалка.

— Понад двадцять років, — повторила Арія, продовжуючи споглядати зірки й легенько похитуючись з боку на бік. Ерагонові часом здавалося, що вона геть його не помічає. — А потім Смерк забрав його в мене за одну мить. Фаолін і Гленвінг були першими ельфами, що за ціле століття померли на полі бою. І коли я побачила, як Фаолін упав, я збагнула, що справжній біль, який завдає війна, то не біль власних ран, а біль, який крає серце тоді, як ти бачиш, що кохана людина падає, вражена ворожою зброєю. Будучи з варденами, я безліч разів бачила, як люди, що я їх дуже поважала, помирали від мечів, стріл, отрути, магії або й просто від старості, та жодного разу втрата не була такою болючою, як тоді… Я теж хочу померти, — подумала тоді я, — бо яка б небезпека мені не загрожувала, поруч завжди було мужнє плече Фаоліна. То навіщо мені тепер жити, якщо він помер?

Вершник побачив, як із кутиків її очей по щоках і волоссю потекли сльози. У світлі зірок вони були схожі на маленькі струмочки срібного скла. Сила її почуттів була така вражаюча, що Ерагон на мить аж злякався. Він зовсім не думав, що його цікавість може так її розхвилювати.

— А потім Джилід, — продовжувала Арія. — Це були найдовші в моєму житті дні. Фаолін покинув мене, і я не знала, чи було яйце Сапфіри в безпеці, чи воно потрапило в пазурі Галбаторікса. Смерк… Смерк тим часом віддався духам крові та помсти й катував мене всіма відомими способами. Щовечора він зцілював мої рани, щоб наступного ранку я могла спробувати нових, іще жахливіших тортур. Якби він дав мені бодай день перепочинку, я б змогла обдурити варту, як це зробив ти, й уникнути тих ліків, якими вони мене напихали, щоб я не могла скористатися магією. Проте він давав мені на перепочинок всього кілька годин. Він майже не спав і весь час був поруч зі мною. Кожна секунда його катувань видавалася годиною, кожна година — тижнем, а кожен день — вічністю. Він був дуже обережний і не давав мені збожеволіти, бо це б украй розлютило Галбаторікса. Але якби ти тільки знав, скільки разів я була близькою до божевілля! Я стала чути спів птахів там, де птахів не було, я стала бачити речі, яких не існувало. Одного разу, коли я була в камері, її сповнило золотаве світло, й мені стало дуже тепло. Піднявши голову, я побачила, що лежу на гілці, високо на дереві в центрі Елесмери. Сонце вже майже спустилось за обрій, і все місто сяяло так, ніби опинилося в обіймах вогню. Десь унизу співали Атхалвард, і все було таким спокійним, таким мирним… таким гарним, що я б воліла залишитись там назавжди. Але вже за мить світло зникло і я знову опинилась у камері на своєму металевому ліжку… Я вже майже забула, але якось до моєї камери заходив солдат, який залишив там білу троянду. Це був єдиний прояв добра, що його я відчула в Джиліді. Тієї ночі квітка проросла й обернулася на велетенський кущ троянд, що поліз стіною вгору, пробив кам'яну стелю й відкрив мені шлях до волі. Він ріс доти, доки не торкнувся своїм листям місяця, й урешті-решт став схожий на вежу, здершись на яку, я опинилася б на свободі. Проте я була така безсила, що не могла звестися з підлоги, а коли на мить заплющила очі, трояндовий кущ зник… Уяви, що зі мною коїлось, коли ти бачив мене в снах, а я відчувала твою присутність. Тепер ти можеш зрозуміти, чому я ставилась до твоєї присутності в моїх думках, як до ще однієї ілюзії? — Вона спробувала посміхнутись, але на її обличчі був такий вираз, ніби її думки були зараз десь далеко-далеко. — А потім прийшов ти, Ерагоне. Ти й Сапфіра. Невдовзі потому, як надія залишила мене і я ледь-ледь не віддала Галбаторіксу Урубейн, по мене прийшов Вершник, Вершник і дракон!

— І син Морзана, — прошепотів юнак, — обидва сини Морзана.

— Часом мені кортить, аби ти ще й ще раз переповів мені історію мого порятунку, бо все це було таким неймовірним, що мені часом і досі здається, ніби це — всього лиш мої божевільні вигадки.

— Але навіщо тобі знову чути про всі ці страшні, сповнені болю пригоди, якщо ти на свободі? — знизав плечима Ерагон.

— Ото ж бо, — відповіла вона й витерла з очей манжетом лівого рукава кілька сльозинок. — Коли я отямилась у Фартхен Дурі, в мене було надто багато справ, аби копирсатися у своєму минулому. Проте невтішні події знову й знову лізуть мені в голову, і я згадую те, про що хотіла б забути назавжди. Часом мені здається, що я розучилась радіти життю. — Ельфійка стала на коліна й поклала руки на землю так, ніби була готова зірватись на ноги й бігти світ за очі. — Ельфи не схильні виявляти свою дружбу, а крім того, я звикла від народження бути одиначкою. Але якби ти знав мене до Джиліда, якби ти знав мене такою, якою я була раніше, то напевно б не думав, що я черства й холодна. Я вміла веселитися, співати й танцювати, незважаючи на те, що доля завжди мала для мене про запас якісь неприємні сюрпризи.

Ерагон поклав їй на плече праву руку.

— В історіях про героїв минулих часів, — сказав він, — ніколи не йдеться про ту ціну, яку слід заплатити, щоб перемогти всіх чудовиськ, які можуть оселитися в нашій душі. Продовжуй думати про сади Тіальдар Холу, і я певен, що все буде гаразд.

Арія не прибрала його руки, бо відчувала, що це був дружній жест. Юнакові страшенно хотілося її обняти, проте він ніколи б не зробив цього без її волі, оскільки цінував довіру ельфійки понад усе на світі, якщо не брати до уваги його дружби із Сапфірою. І він готовий був кинутись голіруч на цілий загон ворогів, аби тільки не дати ельфійці бодай на мить опинитись у небезпеці.

Урешті-решт, Арія легенько звільнилась від його руки. Ерагон розгублено роззирнувся навсібіч і, міркуючи, що б його таке зробити, аби хоч трохи розвеселити Арію, ледь чутно прошепотів собі під носа: «Ловісса». За допомогою магії юнак занурив пальці в землю й миттю знайшов те, що було йому потрібно: тонке-тонке кружальце, удвічі менше за ніготь на його мізинці.

Затамувавши подих, він поклав його на праву долоню, якраз посередині гедвей ігназія, так обережно, як тільки міг. Потім юнак кілька разів повторив закляття, якого колись навчив його Оромис, аби переконатися, чи нічого бува не наплутав, і дзвінко та мелодійно, неначе справжній ельф, почав наспівувати:

Ерагон знов і знов повторював ці чотири рядки, спрямовуючи їхню магічну енергію на коричневу пелюсточку, що була в нього на руці. Аж раптом пелюсточка затремтіла, а потім набрякла й випнулась, набуваючи круглої форми. З нижнього боку пелюсточки з'явилися два вусики, що почали розгортатися, лоскочучи Ерагонові зап'ястки, тимчасом як згори з'явилося стебло, котре вже невдовзі стало заввишки з цілий фут. За якусь мить кінчик стебла розділився на п'ять сегментів, що обернулися на довгі, воскового кольору пелюстки лілії. А сама квітка була блідо-блакитною й мала форму дзвіночка.

Коли квітка набула своїх звичайних розмірів, Ерагон припинив дію магії й став зачудовано розглядати свій витвір. Ельфійська раса вміла виспівувати квіти ще змалечку, проте сам Вершник робив це всього кілька разів за життя, тому не був певен, що все вийшло саме так, як належить. Магічне закляття було доволі потужним, адже юнак буквально за кілька хвилин створив лілію, яка б у природі мала рости принаймні рік. У голові йому неприємно загуло, проте він залишився дуже вдоволений і, посміхнувшись, подав квітку Арії:

— Це не біла троянда, однак… — Вершник ніяково знизав плечима.

— Не варто було витрачати сили, — мовила ельфійка. — Але мені дуже приємно, що ти зробив це для мене. — Арія провела кінчиками пальців по зовнішньому боці квітки й піднесла її до носа, щоб насолодитись запахом. Невеличкі зморщечки на її обличчі миттю розгладились, і вона кілька хвилин вдихала неземний аромат лілії. Потому ельфійка вирила в землі невеличку ямку, ще раз провела пальцями по пелюстках і, не зводячи з квітки очей, сказала:

— Дякую. Обидві наші раси звикли дарувати квіти, проте ми, ельфи, більш помірковані, ніж люди. І це стосується всього хорошого на світі: життя, краси, народження, дружби — розумієш? Я кажу це для того, щоб ти знав, як багато це для мене важить. Ти, мабуть, не підозрював, але…

— Я знав…

Арія зиркнула на нього з дуже серйозним виразом, ніби намагалася збагнути, про що саме він зараз говорить.

— Вибач мені, схоже, я вдруге забуваю, якими глибокими є твої знання. Відтепер це не повториться.

Наостанок вона вимовила слова подяки прадавньою мовою. Ерагон і собі, не зволікаючи, перейшов на прадавню мову, щоб сказати їй, що він дуже радий і що йому дуже приємно, оскільки його скромний дарунок припав їй до душі. Невдовзі потому Ерагон увесь аж здригнувся, бо в нього голосно забурчало в животі, хоч вони з Арією й попоїли менше, ніж годину тому.

Помітивши це, Арія лагідно мовила:

— Ти витратив надто багато сил, тож якщо в тебе лишалась енергія в Арен, скористайся нею, аби хоч трішки підживитися.

Ерагон не відразу збагнув, що Арен — це назва Бромової каблучки, оскільки чув її тільки одного разу від Ісланзаді, того дня, коли прибув до Елесмери. «Тепер це моя каблучка, — сказав він сам собі. — І мені слід відучитися думати, ніби вона Бромова». Юнак зацікавлено глянув на великий сапфір, що сяяв на його пальці в золотій оправі.

— Аріє, але ж я не знаю, чи є в Арен енергія. Сам я ніколи нічого туди не вкладав, і жодного разу не перевіряв, чи робив це Бром.

По цих словах Вершник спробував проникнути до сапфіра й невдовзі відчув, що в ньому вирує ціле розбурхане море. Камінь увесь аж тремтів від надміру енергії, і якусь мить Ерагонові здавалося, що він може не витримати й розлетітися під її гігантським тиском на мільярди крихітних скалочок. Вершник узяв із Арена достатню кількість енергії, аби залікувати свої рани й утамувати голод, з подивом помітивши, що в сапфірі її майже не поменшало.

Урвавши зв'язок із каменем і відчуваючи в усьому тілі приємне пульсування сили, Вершник засміявся й розповів про свою несподівану знахідку Арії.

— Схоже, Бром відкладав кожну крихітку енергії, яку міг заощадити, перебуваючи в Карвахолі, усі ті довгі роки… Ти навіть не уявляєш, яка сила ховається в цій каблучці. За допомогою цієї енергії я міг би зруйнувати цілий замок одним-єдиним закляттям.

— Він знав, що це буде потрібно для того, щоб новий Вершник почувався в безпеці, коли вилупиться Сапфіра, — мовила на те Арія. — Я чула, що Бром дуже часто захищав себе Ареном, б'ючись зі своїми найзатятішими ворогами, тож тепер, знаючи, що каблучка перейшла до тебе, вони навряд чи наважаться стати тобі поперек дороги. Я б на твоєму місці берегла цю енергію для найважливішого в житті бою. Берегла б і весь час накопичувала.

«Ні, — подумав чомусь Ерагон, — цього ніколи не буде. — Він покрутив каблучку на пальці, поглядаючи, як та переливається у світлі вогнища. — Відтоді, як Мертаг поцупив Зарок, оця каблучка, сідло Сапфіри й Сніговій — єдине, що в мене залишилось від Брома. І хоч гноми й забрали Сніговія з Фартхен Дура, мені дуже рідко доводиться бувати разом із ним. Тож Арен — одна-єдина згадка про старенького… Мій єдиний спадок від нього. Як би мені хотілося, щоб він і досі був живий! Я ж не встиг поговорити з ним ані про Оромиса, ані про Мертага, ані про свого батька… Господи, я ж узагалі майже ні про що не встиг із ним поговорити… А що б він сказав про мої почуття до Арії? — посміхнувся сам до себе Ерагон. — Я майже впевнений, що він назвав би мене закоханим йолопом і весь час би сварив, що я витрачаю енергію на марну справу. І мав би рацію, хоча… що я можу вдіяти, адже це єдина жінка, поряд з якою мені хочеться бути».

У багатті тріснула волога гілочка, й у небеса здійнявся невеличкий сніп іскор. Ерагон поглядав на них напівзаплющеними очима й думав про те, що від сьогодні Арія стала трохи ближчою йому, коли розказала про свій біль. А потім неспокійні думки юнака заполонив образ Сапфіри, і він став розмірковувати про те, що непокоїло його ще з часу останньої битви на Палаючій рівнині.

— Слухай, Аріє, а чоловіки-дракони дорослішають швидше за жінок-драконів?

— Ні. А чому це тебе так хвилює?

— Через Торнака. Йому лише кілька місяців, а він уже завбільшки із Сапфіру, і це дуже мене непокоїть.

Зірвавши суху травинку, Арія стала малювати на землі вигадливі ельфійські руни — Лідуен Кваедхі.

— Швидше за все, Галбаторіксу вдалося прискорити його ріст, щоб Торнак міг бути гідним суперником Сапфіри.

— Але ж… це небезпечно, хіба не так? Оромис весь час повторював, що може дати мені знання й енергію, проте я володів би ними не так вправно, як тоді, коли б набув їх самотужки, природним шляхом, тяжко працюючи над собою. Адже ті зміни, що сталися з моїм тілом під час Агаеті Блодхрен, ще й досі мене дивують.

Арія кивнула, продовжуючи вимальовувати на землі магічні руни.

— Усе можна виправити за допомогою певних заклять, але це дуже довгий і дуже складний процес. Тож якщо ти хочеш стати справжнім майстром, то маєш звикнути до думки, що всього слід досягати самотужки. І те, що Галбаторікс зробив із Торнаком за допомогою магії, може зіграти з ним злий жарт, адже тепер він має тіло дорослого дракона, проте в душі все ще залишається дитиною.

— А ти часом не знаєш, — погладжуючи мозолі на кісточках кулака, спитав Вершник, — чому Мертаг такий сильний… значно сильніший за мене?

— Якби я це знала, то для мене б не було загадкою й те, як Галбаторікс став таким могутнім. Але мені це невідомо.

«А от Оромисові відомо, — подумав Ерагон. — Принаймні ельф натякав на це, проте в нього ще не було нагоди поділитися таємницею зі мною і Сапфірою. Щойно ми повернемося до Ду Вельденвардена, слід неодмінно поговорити про це зі старшим Вершником. Він обов'язково має все нам розповісти! Адже саме через те, що ми не знаємо його таємниці, Мертаг переміг нас, і ми могли легко стати в'язнями Галбаторікса». Ерагон хотів був розповісти про це Арії, та вчасно прикусив язика, розуміючи, що якби в тому була потреба, ельф і сам би давно вже все їй розповів.

Ельфійка тим часом закінчила писати, й Вершник, схилившись до землі, прочитав одне-єдине речення: «Пливучи океаном часу, самотній Бог мандрує від одного узбережжя до іншого під проводом небесних зірок».

— Що це означає?

— Якби ж то я знала, — відповіла Арія й витерла рядки одним помахом руки.

— А чому так сталося, — спитав Вершник, промовляючи слова дуже повільно, немовби намагаючись дати лад власним думкам, — що ніхто не називає драконів клятвопорушників на ймення? Ми кажемо «дракон Морзана» або «дракон Кіаланді», але ми ніколи не називаємо імен цих драконів. Адже вони були не менш поважними за своїх Вершників, а я, здається, жодного разу не бачив їхніх імен навіть у тих манускриптах, що їх давав мені Оромис… Хоч вони мусили там бути, і я більш ніж упевнений, що були, проте не залишили в моїй пам'яті жодних слідів.

Арія хотіла була щось відповісти, але Ерагон необачно її урвав, не давши вимовити жодного слова:

— Я вперше радий, що Сапфіри зараз немає поруч із нами. Мені дуже ніяково, що я не помічав цього раніше. Навіть ти, Аріє, і Оромис, і кожен ельф, із яким я мав справу, не називали їх на ймення, так, ніби вони якісь тупі тварини, що не заслуговують на таку високу честь. Невже ви робите це навмисно, через те, що вони ваші вороги?

— А хіба про це не йшлося в жодному з твоїх уроків? — щиро здивувалась Арія.

— Можливо, Глаедр щось таке й казав про це Сапфірі, — мовив він, — але я не певен, бо в той час був у полоні Танку Змії та Журавля, тож не дуже пам'ятаю, що саме робила Сапфіра. Мені взагалі дуже важко було почути те, про що Сапфіра говорила з Глаедром, адже під час їхнього навчання мене весь час відволікав Оромис, намагаючись розтовкмачити мені все нові й нові премудрості військової справи та магії. А крім того, збагнути Глаедра було не завжди легко, адже він говорив не словами, а спілкувався із Сапфірою за допомогою образів і відчуттів…

— То ти взагалі не пригадуєш нічого з того, про що він розповідав?

Ерагон якусь мить вагався:

— Пригадую тільки те, що йшлося про ім'я, яке насправді не є іменем, але не більше.

— Те, про що він говорив, — сказала Арія, — було Ду Намар Аурбода, Вигнанням Імен.

— Вигнанням Імен?

Торкнувшись травинкою землі, Арія знову почала щось малювати.

— Це була одна з найвизначніших подій, що сталися під час боротьби між Вершниками й клятвопорушниками. Коли дракони зрозуміли, що тринадцятеро з них стали зрадниками й допомагають Галбаторіксу винищувати їхню расу, їхній люті не було меж. Вони зібрали докупи всі свої сили й за допомогою таємної магії позбавили тринадцятьох зрадників імен.

Від цієї новини в Ерагона аж мороз по шкірі пішов.

— Не розумію, як це?

— Хіба я не казала, що магія була таємною? Ми знаємо тільки те, що після того, як закляття почало діяти, ніхто не може назвати тринадцятьох драконів-зрадників на ймення. Ті, хто пам'ятав їхні імена, миттю їх забули, а коли ми намагаємось прочитати ці імена в манускриптах, то геть нічого не розуміємо й найчастіше просто їх не помічаємо. Дракони пощадили тільки Ярнунвоска, першого дракона Галбаторікса, що загинув у битві з ургалами, та Шруйкана, оскільки Галбаторікс і Морзан змусили його служити за допомогою магії.

«Як же це жахливо, втратити власне ім'я, — подумав Ерагон і здригнувся. — Якщо я щось і збагнув у ході навчання, то це лиш те, що ніколи не слід ворогувати з драконами».

— А як же їхні справжні імена? — спитав він уголос. — Вони теж їх стерли?

Арія ствердно кивнула.

— Справжні імена, імена, які вони отримали під час народження, прізвиська, родинні імена, титули. Геть усе… Таким чином усі тринадцять зрадників стали звичайнісінькими тваринами. Більше того, вони не могли сказати: «Мені це подобається», «Мені це не подобається» або ж «У мене зелена луска», — бо сказати так означає назвати себе. Вони навіть не могли назвати себе драконами. Одним словом, закляття знищило все, що робило драконів мислячими істотами, і клятвопорушники нічого не могли з цим удіяти. Їм довелося змиритися з тим, що їхні дракони втратили душі. Не всі витримали таке важке випробування. Ти, певно, чув, що п'ятеро клятвопорушників збожеволіли. — Арія уважно перечитала намальовані руни, потім невдоволено похитала головою, стерла їх і стала малювати ще раз. — І саме через Вигнання Імен люди дуже часто вважають драконів звичайними тваринами, на яких можна перелетіти з одного місця на інше, але не більше.

— Гадаю, вони швидко змінили б свою думку, якби хоч трішки поспілкувались із Сапфірою, — набурмошено сказав Ерагон.

— Навряд чи… — люб'язно посміхнувшись, відповіла Арія й закінчила виводити останній рядок рун, який Вершник тут-таки зміг прочитати: «Ошуканцем є той, хто загадує загадки, той, хто береже рівновагу, той, хто має багато облич, той, хто знаходить життя у смерті та не боїться зла, той, хто проходить крізь двері».

— Чому ти написала саме ці слова?

— Бо довго думала про те, що дуже багато речей насправді є не такими, якими здаються, — сказала ельфійка, стираючи руни із землі й здіймаючи невеличку хмаринку куряви.

— Цікаво, а хтось намагався дізнатись справжнє ім'я Галбаторікса? — спитав Ерагон. — Здається, це єдиний спосіб якнайшвидше закінчити війну. Правду кажучи, я взагалі гадаю, що тільки так ми й зможемо його перемогти.

— Виходить, раніше ти був зі мною нечесним? — спитала Арія, і її очі насторожено зблиснули.

Ерагон знічено посміхнувся:

— Звісно, ні. Це тільки слова, образ.

— Якщо це справді так, то він не дуже вдалий, цей твій образ… — мовила вона.

Ерагон якийсь час не наважувався говорити, проте врешті-решт опанував себе:

— Я знаю, що довідатись справжнє ім'я Галбаторікса буде надзвичайно важко, але якби всі ельфи й вардени, які володіють прадавньою мовою, спробували це зробити, то ми неодмінно б упорались.

Суха травинка зависла між її вказівним та великим пальцем, ніби коштовна, оздоблена маленькими часточками сонця, підвіска. Вона здригалася з кожним ударом пульсу в венах ельфійки. Спочатку Арія розірвала її довгий листочок на дві частини, а потім на чотири, й стала заплітати з них міцну шнурівку, тихо промовляючи собі під носа:

— Справжнє ім'я Галбаторікса не є великим секретом. Колись про нього дізналися троє ельфів — один із них був Вершником, а решта двоє — простими чарівниками.

— От бачиш! — вигукнув Ерагон.

Арія натомість не поділяла його захвату. Вона зірвала ще одну травинку, розірвала її листочок на рівні смужки й стала заплітати шнурівку в зворотному напрямку.

— Зрозумій, ми можемо лиш здогадуватись, чи сам Галбаторікс знає своє справжнє ім'я. Особисто я свято переконана, що він його не знає, бо як би там не було, а воно має бути таким жахливим, що коли б він його почув, то навряд би чи вижив.

— По-моєму, це добре, — знизав плечима Ерагон, — адже в справжньому імені Галбаторікса криється таємниця всіх його лихих вчинків, і нам неважко буде його знищити. Ми отримаємо над ним цілковиту владу.

— Можливо, — пальці ельфійки так швидко плели шнурівку, що їх майже не було видно. — У будь-якому разі, Галбаторікс знає, що в нього, як і в усіх істот, є справжнє ім'я і це його слабке місце. Але є один секрет. Перед тим як розпочати війну проти вершників, Галбаторікс вигадав закляття, що вб'є кожного, перш ніж він устигне скористатися його справжнім іменем. А оскільки ми не знаємо, як діє це закляття, то не можемо від нього захиститись. Тепер ти розумієш, чому ми облишили всі спроби? Оромис — один із небагатьох, хто ще й досі продовжує шукати справжнє ім'я Галбаторікса, щоправда, непрямим шляхом. — За мить ельфійка задоволено розтисла свої долоні, й Ерагон побачив на них чудовий кораблик, сплетений із зеленої та білої трави. Він був чотири дюйми завдовжки, проте майже нічим не відрізнявся від справжнього корабля. Не вірячи власним очам, Вершник здивовано розглядав лавки для гребців, крихітні перила вздовж палуби й малесенькі ілюмінатори, завбільшки з малинове зернятко. Вигнутий ніс корабля нагадував своїми обрисами дракона.

— Яке диво, — у захваті прошепотів він.

Арія тим часом нахилилась уперед і прошепотіла: «Флауга». Потому вона легенько дмухнула на корабель, той здійнявся в повітря, описав декілька кіл довкола вогнища і далі, набираючи швидкість, полинув у глибини нічного неба.

— Як довго він літатиме?

— Завжди, — сказала Арія. — Щоб триматися в повітрі, він бере енергію в рослин.

Захвату Ерагона не було меж, але він раптом подумав, що це якось сумно — мандрувати крізь вічність неба, будучи завжди самому й лише зрідка перетинаючись із перелітними птахами.

— Уяви собі, які історії розповідатимуть про нього люди, коли пройде багато років!

Арія схрестила свої довгі пальці, так, ніби боялася, що ті почнуть іще щось майструвати без її дозволу.

— У світі не так уже й мало чудес. Чим довше живеш, чим довше мандруєш, тим більше бачиш.

Ерагон якийсь час дивився на полум'я, а потім геть несподівано спитав:

— Слухай, Аріє, якщо приховувати своє справжнє ім'я аж так важливо, то, може, мені теж слід накласти на нього закляття, щоб Галбаторікс не зміг використати його проти мене?

— Можеш накласти, — сказала ельфійка, — але я гадаю, що в цьому нема особливої потреби. Справжнє ім'я не так уже й легко дізнатись, як тобі може здатися на перший погляд. Галбаторікс дуже мало про тебе знає, щоб визначити твоє справжнє ім'я. Для цього йому потрібно пробратися до твого мозку й вивчити кожну твою думку. Якщо це тебе заспокоїть, то навіть мені навряд чи вдасться це зробити.

— Невже? — не повірив Вершник. Його роздирали цілком протилежні почуття: з одного боку, він був задоволений, а з іншого — засмучений, оскільки виходило так, що якась частина його єства лишалась для Арії загадкою.

Ельфійка глянула на нього й тут-таки відвела очі.

— Справді… А ти можеш дізнатись моє ім'я?

— Ні…

Довкола панувала тиша. Сяйво зірок було блідим і холодним, а рівниною, пригинаючи до землі траву й завиваючи так сумно, ніби втратив своє кохання, пронісся вітер. Від його подуву вогнище яскраво спалахнуло й випустило в небеса цілу хмару іскор. Вершник зіщулився й підтягнув вище комір своєї сорочки. У цьому вітрі було щось таке, що видавалось йому ворожим. Мандрівники сиділи на своєму крихітному острівцеві тепла й світла, а довкола них була холодна порожня темрява.

Коли вітер трохи вщух, Арія набрала в долоні землі й стала засипати багаття. За мить Ерагон приєднався до неї, і невдовзі вогонь погас. Якийсь час Ерагонові очі не могли призвичаїтись до темряви, й він майже геть нічого не бачив, опинившись у світі тіней.

Арія стала підводитись, але несподівано застигла, так і не випроставшись, і стривожено розкинула руки, ніби намагалася втримати рівновагу. Ерагон теж щось відчув — повітря було колюче й гуло, ніби перед гуркотом грому.

— А це ще що таке? — прошепотів він.

— На нас хтось дивиться… Ерагоне, що б там не сталося, не користуйся магією, бо нас миттю вб'ють.

— Хто?

— Тс-с-с…

Вершник помацав землю поруч із собою і знайшов камінь завбільшки з кулак. Потому він підняв його із землі й кілька разів підкинув у повітря, аби визначити його вагу.

За кількадесят метрів від них виникла сяюча хмара з різнокольорових ліхтариків. Вона стала наближатися до табору, пересуваючись у повітрі низько над землею. Коли хмара була вже зовсім недалеко від друзів, Ерагон зміг краще її розгледіти — ліхтарики весь час змінювали свій розмір, то стаючи маленькими, ніби перлина, то збільшуючись до кількох футів у діаметрі. Усі вони переливались різними кольорами веселки. Навколо кожної кульки здіймався ореол невеличких блискавок, що весь час пронизували повітря, мовби намагаючись схопити щось у свої обійми. Хмара рухалася так швидко, що самі кулі годі було полічити, проте Вершникові здалося, ніби їх було близько двох дюжин.

Підлетівши впритул до табору, ліхтарики оточили його й закружляли навколо ельфійки та Вершника так швидко, що в того аж у голові запаморочилось. Невдовзі йому довелося присісти навпочіпки, спершись руками на землю, щоб не втратити рівновагу. Ерагон відчув у роті огидний металевий присмак, а також те, як його волосся почало поволі здійматися догори. З Арією, схоже, відбувалося те саме.

— Чого їм треба? — крикнув Ерагон, але ельфійка не відповіла.

Тим часом одна кулька відокремилась від стіни й зависла перед Арією, якраз на рівні її очей. Вона то зменшувалась, то збільшувалась, ніби живе серце, змінюючи свій колір від шляхетного синього до зелено-смарагдового з відтінками червоного. Одне з мацалець кульки потяглося вперед і схопило пасмо ельфійчиного волосся. Тієї ж миті повітря розітнув різкий звук, пасмо спалахнуло, ніби сонячний промінь, і раптом зникло. А відразу потому вершникові вдарив у носа неприємний сморід паленого волосся.

Проте Арія була геть спокійна, на її обличчі не здригнувся жоден м'яз, і, перш ніж Ерагон устиг її зупинити, ельфійка звела руку й поклала її на сяючу кулю. Та набула золотого та білого кольорів і стала збільшуватись. Арія заплющила очі й закинула голову назад, а на її обличчі з'явився якийсь блаженний, щасливий вираз. Губи ельфійки весь час щось промовляли, але як Ерагон не намагався бодай щось зрозуміти, у нього геть нічого не виходило. Коли Арія нарешті закінчила шепотіти, куля спалахнула криваво-червоним кольором, потім миттю стала зелено-пурпуровою, а далі яскраво заблимала іржаво-оранжевим і синім кольорами. Її світло було таке сліпуче, що Вершникові на якусь мить довелося навіть заплющити очі. Коли Ерагон знову глянув на неї, вона була вже чорного кольору, а мацальця, як і раніше, залишалися білими, тож сама куля нагадувала сонце під час затемнення.

Втративши будь-який інтерес до Арії, куля наблизилась до Ерагона, застигла перед ним і загула з такою силою, що у Вершника мимохіть почали сльозитися очі. Він відчув у роті гіркоту, і йому здалося, що його язик всуціль укритий міддю, а по шкірі пробігали невеличкі блискавки, завершуючи свій дивний танок на кінчиках юнакових пальців. Розгубившись, Вершник геть не знав, що йому робити, і якось приречено зиркнув на Арію, ніби питався в ельфійки поради. Та спокійно кивнула головою вбік кулі, й Ерагон зрозумів, що йому теж слід доторкнутися до її поверхні.

Він простягнув праву руку до порожнечі, якою здавалася куля, і на свій превеликий подив відчув опір. Поштовх нагадував потік теплої води. І що ближче Вершник підходив до кулі, то сильнішим ставав цей опір. Урешті-решт, Ерагон подолав останні кілька дюймів і торкнувся середини створіння. Між його долонею й поверхнею кулі засяяли синюваті промені. А коли вони дістались його очей, то юнак аж зашипів від болю, такими вони були яскравими. Відразу ж потому всередині кулі щось завовтузилося, так, ніби дракон мостився спати, і в розум Вершника, подолавши увесь опір, увійшла чиясь свідомість. Ерагон став просто задихатися від щастя, яке несподівано почало переповнювати все його єство. Було таке враження, наче сама куля тільки й складалася з щастя. Здавалось, що вона невимовно втішалась життям, сповнюючи щастям усіх, хто траплявся їй на шляху. Вершникові хотілося плакати від задоволення, проте він уже майже не контролював власного тіла. Створіння тримало його на місці, а мерехтливі промені продовжували сяяти з-під його долоні, доки воно проникало в його кістки та м'язи, на мить спиняючись у тих місцях, де його колись було поранено, а потім повертаючись до його розуму. Але яким би добрим і чудовим не було це створіння, його надприродна сила вселяла в Ерагона непідробний жах, і він би радо втік світ за очі, однак у нього не було такої можливості. Тож він продовжував непорушно стояти, доки істота вивчала його думки, перелітаючи від одного спогаду до іншого зі швидкістю ельфійської стріли. Юнакові було зовсім незрозуміло, як вона може так швидко вбирати в себе таку величезну кількість нової інформації.

Доки істота вивчала Ерагона, він хотів був і собі спробувати проникнути до її свідомості, проте наштовхнувся на відчайдушний спротив. Йому вдалося відчути лиш кілька розмитих думок, проте вони настільки відрізнялися від думок, які йому доводилось зустрічати у свідомості інших істот, що їх годі було збагнути.

Востаннє пройшовши тілом Вершника, створіння нарешті відступило. Контакт між ними урвався, ніби мотузка, що луснула, не витримавши надто великої напруги. Промені, які ще мить тому блукали його долонями, раптом зникли, залишивши по собі лише червоні, жовті й рожеві плями в очах.

Змінюючи кольори й зменшившись до розмірів яблука, куля повернулася до виру, що продовжував кружляти довкола ельфійки та Вершника. Гуркіт, який розтинав повітря, набув немислимої сили, й несподівано вир вибухнув у різні боки. Кульки розлетілися навсібіч, залишаючи по собі світлові доріжки, але десь за сто футів від табору знову утворили хмарку й, наштовхуючись одна на одну, ніби сліпі кошенята, помчали кудись на південь, так, ніби їх тут ніколи й не було. Вітерець став спокійним і легким.

Упавши на коліна й простягнувши руку туди, де щойно зникли кулі, Ерагон почувався геть знесиленим і розбитим, утративши відчуття щастя, яке йому щойно подарували.

— Що… — спитав він, проте закашлявся, бо в горлі йому геть пересохло, — що це було?

— Духи, — відповіла Арія й безсило опустилась на землю.

— Вони зовсім інакші, ніж ті, що вийшли зі Смерка, коли я його порішив.

— Духи можуть набувати різних форм, власне кажучи, вони стають такими, як їм заманеться.

Ерагон розгублено закліпав очима й витер пальцем кілька сльозинок, що зависли в нього на віях.

— Як можна керувати духами за допомогою магії? Це ж просто жахливо. Я б, приміром, після такого посоромився називати себе провидцем. Ха! А Тріанна ще й вихваляється цим. Я змушу її припинити це неподобство! Або вона перестане використовувати духів, або я прохатиму Насуаду, аби та вигнала її з табору варденів!

— На твоєму місці я б не поспішала.

— Невже ти думаєш, що будь-хто з чарівників має право примушувати духів підкорятися власній волі? Вони ж такі хороші… — він замовк і кілька разів струснув головою, щоб дати лад своїм думкам. — Кожен, хто чинить над ними насильство, — останній негідник.

Арія ледь помітно посміхнулась:

— Схоже, Оромис ще не говорив про це з тобою та Сапфірою.

— Якщо ти маєш на увазі духів, то він кілька разів про них згадував.

— Але… ці згадки були побіжними.

— Зрештою, так.

— Тоді ти маєш знати, що, приходячи й проникаючи в нас, духи завжди дарують відчуття щастя, проте дуже важливо не дати їм себе надурити. Адже вони не такі вже й добрі та життєрадісні, як хочуть здаватися. А те, що вони дарують нам радість, — усього-на-всього спосіб себе захистити. Духи ненавидять сидіти на одному місці й саме тому намагаються дарувати всім щастя, адже в людини, яка пізнала їхнє щастя, навряд чи виникне бажання полонити їх і зробити своїми рабами.

— Дивно якось виходить… Мені здавалось, що все якраз має бути навпаки. Адже з ними так добре, що хочеться, аби вони завжди були поруч.

Ельфійка знизала плечима:

— Духам так само важко передбачити нашу поведінку, як і нам їхню. Вони мають дуже мало спільного з іншими расами Алагезії, тому перемовини з ними навіть про якісь дріб'язкові речі можуть обернутися на дуже непросту й небезпечну справу, бо ніхто не може передбачити їхню реакцію.

— І все ж таки я не розумію, чому це мені не можна попрохати Тріанну, щоб вона більше не використовувала духів для своїх пророцтв.

— А ти бодай раз бачив, як Тріанна скликає до себе духів?

— Ні.

— Я чомусь так і думала. Тріанна провела з варденами цілих шість років, і за весь цей час вона займалась пророцтвом тільки одного разу, та й то після довгих умовлянь Аджихада. І маю сказати тобі по секрету, перш ніж узятися за цю справу, їй довелося подолати неабиякий страх. Вона вміє скликати духів, проте робить це дуже рідко й дуже обережно, оскільки це надто вже тонка й небезпечна справа.

Ерагон потер долоню великим пальцем лівої руки. Хоч і не так яскраво, як із самого початку, вона все одно продовжувала сяяти. Пошкрябавши нігтями свою гедвей ігназія, юнак схвильовано подумав: «Було б дуже некепсько, якби ця халепа перестала світитись уже за кілька годин. Яка мені радість ходити, ніби, ліхтар. По-перше, мене можуть помітити вороги, а по-друге, я виглядаю, ніби якийсь нетяма. Де ж бо таке бачили, щоб у Вершника дракона щось світилося».

Потому Ерагон спробував згадати все, що чув про духів від Брома.

— Скажи, Аріє, адже це не духи людей? І не духи ельфів. І не гномів, і не якихось інших істот. Тобто вони — не привиди, й ми не станемо ними після смерті.

— Авжеж ні. Я б залюбки тобі про все це розповіла, але це справа Оромиса, адже навчання пророцтва надто складне й тривале, а мені дуже не хочеться розповідати тобі щось таке, що може нашкодити твоїй науці. Оромис уже напевно запланував кілька уроків на цю тему. Окрім того, ти такий шибайголова, що можеш спробувати скористатися пророцтвом, володіючи лиш початковими знаннями, а це дуже небезпечно. Тому вибачай, я більше не скажу тобі про духів жодного слова.

— А коли я маю повернутись до Елесмери? — трохи ображено поцікавився Вершник. — Адже я не можу залишити варденів, доки Торнак і Мертаг живі. Я й Сапфіра будемо підтримувати Насуаду, аж доки вардени не переможуть Імперію, тому Оромисові й Глаедру було б краще приєднатися до нас. Ми б закінчили навчання, й Галбаторікс був би приречений.

— Який же ти наївний, Ерагоне, — зітхнула Арія. — Ця війна не може скінчитися так швидко. Імперія надто велика, а ми завдали їй лишень кількох незначних ударів. Буде значно краще, коли Галбаторікс ще певний час не здогадуватиметься про існування Оромиса й Глаедра. У цьому й полягає наша перевага.

— Яка ж це перевага, якщо вони не зможуть прийти нам на допомогу? — здивувався Ерагон, проте Арія нічого на це не відповіла.

Зрештою, юнак і сам відчував, що Оромисові з Глаедром краще буде залишатися в Елесмері, оскільки на те існувало кілька вагомих причин. А найвагомішою, певно, була та, що Оромис не міг накладати заклять, які потребували великої кількості енергії.

Відчувши холод, Вершник натягнув рукави на кулаки й обняв себе руками.

— А про що ти говорила з духами?

— Їм стало цікаво, чому ми користуємось магією, бо саме це привернуло їхню увагу. Я все їм пояснила, а також розповіла, що ти звільнив духів, які перебували в полоні у Смерка. Схоже, це неабияк їх потішило. — На якусь мить запанувала тиша. Потім ельфійка граційно підійшла до лілеї і знову не втрималась, щоб не провести кінчиками пальців по її стеблу. — Вона така чудова. Ніана! — мовила Арія.

За її наказом табір залило м'яке світло. Тоді Ерагон побачив, що листя й стебло лілії були з чистого золота, пелюстки — з якогось невідомого йому білого металу, а в самій серцевині виблискували рубіни й діаманти. Спантеличений Вершник провів пальцем по стеблу й, схилившись уперед, уважніше оглянув кожну деталь коштовної золотої квітки.

— Яка чудова копія! — видихнув він.

— І вона ще й досі жива.

— Та де там! — зосередившись, юнак спробував відчути слабке тепло й ледь помітний рух, притаманні кожній рослині. Йому ніяк не вірилося, що квітка залишилась живою. Але це справді було так. Ще раз торкнувшись пальцем пелюсток, Ерагон прошепотів: — Це не вкладається мені в голові, і я не можу збагнути, за допомогою яких саме заклять тобі вдалось так зробити. Адже за всіма правилами ця лілея має бути мертвою, натомість вона продовжує рости. Як же так? Гм… І де ти навчилась обертати рослини на живий метал? Хтозна, можливо, Сапфіра теж уміє так робити, та я дуже сумніваюсь, що вона мене цього навчить.

— А мене натомість хвилює інше питання, — замислено мовила Арія, — чи зможе ця квітка дати насіння й розмножуватись?

— Вона зможе розмножуватись?

— Я не дуже здивуюсь, якщо зможе. Адже навіть в Алагезії є безліч прикладів магії, що сама себе зберігає. Приміром, мандрівний кристал на острові Еоам або джерело мрій у печері Мані.

— Але якщо хтось знайде цю квітку, то відразу ж її викопає. А потім сюди налетить сила-силенна шукачів золота, тож навіть якщо вона почне розмножуватись, її тут-таки винищать.

— Думаю, винищити її буде не так уже й легко, але щоб дізнатися це, напевно, потрібен час.

Ерагон ледве стримав радісний сміх:

— Раніше я часто чув вираз — «позолотити лілію». Він означав, що люди хочуть прикрасити щось, а духи взяли й по-справжньому це зробили! Вони позолотили лілію! — юнак радісно зареготав, і його сміх полинув порожньою долиною.

— То он воно що, — мовила тремтливим голосом Арія. — Виходить, їхні наміри були шляхетними, й вони добре знають людські прислів'я!

— Не думаю… ха-ха-ха!

Ельфійка клацнула пальцями, й магічне світло згасло.

— Ми пробалакали майже всю ніч. Треба хоч трішки поспати, бо невдовзі почне розвиднюватись.

Продовжуючи хихотіти, Ерагон розпростерся на землі й миттю поринув у сон.