Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ВОГОНЬ У НЕБІ

Поглядаючи на Торнака й Мертага, що бовваніли високо в небі, Ерагон почув, як Нархейм прошепотів «Барзул» і став проклинати Мертага за вбивство короля гномів Ротгара.

Арія тим часом узагалі потупила очі.

— Насуадо, — мовила вона, — Ваша Величносте, ви маєте зупинити загін, перш ніж він досягне табору. Ви не можете дозволити їм напасти на нас. Якщо це станеться, вони пройдуть по укріпленнях, наче хвиля під час шторму, спустошать усе довкола й опиняться аж під нашими наметами, де в нас не буде змоги успішно маневрувати.

— Спустошать? — усміхнувся Орин. — Ти не довіряєш нашим укріпленням, посланнице? Можливо, люди й гноми не такі спритні, як ельфи, але я певен, що ми запросто впораємося з цими нікчемними негідниками.

Арія спохмурніла.

— Та ні ж бо, укріплення бездоганні, Ваша Величносте. І я в них аніскілечки не сумніваюсь. Проте я майже впевнена, що вони підготували якусь пастку для Ерагона й Сапфіри. Їхня мета, — ельфійка махнула вбік Торнака й Мертага, — захопити нашого Вершника й нашого дракона, забравши їх до Урубейна. Галбаторікс нізащо б не прислав сюди так мало людей, якби не був упевнений у тому, що вони зможуть стримувати варденів достатньо довго для того, щоб Мертаг зміг здолати Ерагона. Швидше за все, він захистив їх закляттям, що допоможе їм упоратись зі своїм завданням. Я уявлення не маю, яке це закляття, але моє серце чує, що ці воїни насправді геть не такі, якими ми їх бачимо. Тож нам конче потрібно спинити їх іще до того, як вони дістануться нашого табору.

По тих словах Ерагон урешті-решт оговтався.

— Ви не маєте дозволити Торнаку літати над табором, — сказав Вершник, — адже він спопелить його всього за кілька хвилин.

Стиснувши руки на ручці сідла, Насуада, здавалось, не помічала ані Мертага з його драконом, ані ворожого загону, що був менш ніж за милю від них.

— Але чому вони не напали на нас несподівано, коли ми про них навіть не підозрювали? — спитала вона. — Навіщо вони попередили нас про наступ?

— А це тому, — озвався Нархейм, — що їм не хочеться, аби Ерагон і Сапфіра вступили в бій на землі. Мені здається, що вони хочуть, щоб Ерагон і Сапфіра зустрілися з Торнаком і Мертагом у повітрі, тимчасом як воїни атакуватимуть наші позиції тут.

— Тоді чи варто робити так, як вони сподіваються, і посилати Ерагона та Сапфіру в цю пастку? — звела брови Насуада.

— Варто, — мовила Арія, — бо в нас є перевага, про яку наші вороги не підозрюють. — Вона показала на Блодхгарма. — Цього разу Ерагон не буде битися з Мертагом сам на сам. Він матиме допомогу тринадцятьох ельфів. Гадаю, Мертаг цього геть не чекає. Отже, для того щоб зруйнувати половину Галбаторіксового плану, вам слід зупинити загін, перш ніж він дістанеться до табору. А для того, щоб геть його знищити, Ерагона й Сапфіру потрібно послати в бій разом із наймогутнішими чарівниками моєї раси.

— Ти мене переконала, — кивнула Насуада. — Однак ворожий загін уже н адто близько, щоб його могла зупинити наша піхота… Орине…

Дівчина не встигла договорти, бо король уже розвернув свого скакуна й талопом помчав до північних воріт табору. Тієї ж миті один із його придворних просурмив сигнал, який скликав королівську кінноту до бою.

Насуада тим часом звергнулась до Гарцхвога:

— Королю Орину знадобиться підтримка. Я б дуже хотіла, аби ви послали йому на підмогу свої загони.

— Леді Нічні Кроки! — гаркнув Гарцхвог, закинувши назад свою вел ичезну рогату голову. Ного голос був таким моторошним, що в Ерагона по шиї пробігли мурашки. Клацнувши щелепами, Гарцхвог вів далі: — Ми готові. — Ургали миттю зірвалися з місця і, змушуючи землю двигтіти під своїми ногами, попрямували до воріт, де на них уже чекала кіннота Орина..

Коли четверо варденів прочинили ворота, король високо здійняв свого меча, крикнув і блискавично вилетів з табору, повівши свою кінноту в бій. Навколо неї здійнялася хмара куряви, в якій зникли останні шеренги повстанців.

— Джормандере, — сказала Насуада.

— Так, моя пані.

— Збери дві сотні воїнів, озброєних мечами, і сто — списами, а потім накажи їм вирушити навздогін нашій кінноті. Коли ж битва розпочнеться, постав на відстані сімдесяти ярдів від лінії фронту півсотні лучників. Я хочу, щоб вони стерли цей загін з лиця землі! Люди Галбаторікса мають збагнути, що мене не влаштують жодні угоди й компроміси.

Джормандер мовчки вклонився.

— І скажи їм, що, хоч я й не можу приєднатися до них через свої руки, подумки я все одно весь час буду з ними.

— Слухаюсь, моя пані.

По цих словах Джормандер поспішив геть, а Нархейм смикнув свого поні й під'їхав до дівчини ближче.

— А як щодо моїх людей, Насуадо? Що нам робити?

Похмуро зиркнувши на вкриту курявою траву під своїми ногами, дівчина замислено відповіла:

— Ви можете розташуватись довкола нашого табору й допомогти нам його охороняти. Якщо ворожий загін якимось дивом прорветься, — Насуаді довелось замовкнути, оскільки їй нізащо б не вдалося перекричати гуркіт, з яким чотири сотні ургалів прожогом кинулись крізь ворота на поле бою. Дівчина продовжила тільки тоді, коли вони розчинились у куряві. — Якщо ворожий загін якимось дивом прорветься, то ваші сокири стануть у пригоді біля наших стін.

Цієї миті подув вітру приніс із собою крики вмираючих людей, жахливий скрегіт металу, брязкіт мечів об шоломи, глухі удари списів і відчайдушний регіт, що виривався з безлічі горлянок. Він видався Ерагонові божевільним.

Нархейм тим часом вдарив кулаком об стегно.

— В ім'я Морготала, — прохав він, — ми не з тих, хто звик стояти осторонь, коли йде бій! Відпустіть нас, Насуадо, і дозвольте нам зітнути для вас кількадесят голів!

— Ні! — скрикнула Насуада. — Ні, ні й ще раз ні! Я вже дала вам наказ і сподіваюся, що ви його виконаєте. Це битва для коней, людей і ургалів, а може статися, що й для драконів. Але в ній не місце для гномів. Вас розтопчуть, як дітей. — Нархейм став був щось роздратовано їй пояснювати, проте дівчина звела руку: — Я знаю, що ви чудові воїни. Навіть більше — ніхто не знає це краще за мене, адже я билася разом із вами у Фартхен Дурі. Я не хочу вас ображати, але ви надто маленькі на зріст, і мені не хотілося б ризикувати вашими воїнами в цьому бою, де визначальним може стати саме зріст, а не ваше вміння володіти зброєю. Вам краще буде зачекати тут, бо на цьому місці ви будете вищими за тих, хто спробує перелізти через насип. Отоді у вас буде нагода показати свою вправність, та й ваш зріст вам не завадить!

Нархейм, ще й досі невдоволений, буркнув їй щось у відповідь, але що саме, ніхто не розчув, бо повз них до відчинених воріт промчали загони варденів.

Тупотіння ніг і брязкіт зброї стихли аж тоді, коли люди відбігли на достатньо велику відстань від табору, але відразу ж потому пориви вітру знов донесли до них багатоголосий зловісний регіт.

За мить Ерагон відчув, як хтось щосили намагається пробитися в його свідомість. Серце юнака сповнилось болем, коли він почув: «Допоможи мені! Вони не вмирають! Чорти б їх побрали, вони не вмирають!» Потому голос урвався, й Ерагон зрозумів, що того, хто щойно кричав, уже немає серед живих.

Насуада сиділа в сідлі з напруженим виразом обличчя.

— Хто це був?

— Ти теж чула?

— Здається, ми всі це чули, — сказала Арія.

— Думаю, це був Барден, один із чарівників, що їздять із Орином, але…

«Ерагоне!»

Доки кіннота короля Орина билася з ворожим загоном, Торнак здіймався в небо все вище й вище, і ось тепер він непорушно завис на півдорозі між солдатами й табором, а голос Мертага, посилений магією, розлягався луною по всій землі: «Ерагоне! Я бачу тебе, ти ховаєшся під спідницею в Насуади. Виходь і бийся зі мною! Це твоя доля. Чи, може, ти боїшся, Убивце Тіні?»

Ерагон не встиг нічого відповісти, бо це зробила Сапфіра. Вона задерла голову до неба й заревіла іще гучніше за громовий голос Мертага, а потім випустила язик полум'я завдовжки у двадцять футів. Коні, що були поруч із Вершником та його драконом, нажахано розбіглися в різні боки, тож на насипі залишились самі тільки ельфи.

Підійшовши до Сапфіри, Арія поклала руку на ліву ногу Ерагона й глянула на нього своїми розкосими зеленими очима:

— Прийми це від мене, Шуртугале.

Юнак відчув, як у нього перетікає потік енергії.

— Ека елрун оно, — сказав він у відповідь.

Ельфійка й собі звернулась до нього прадавньою мовою:

— Будь обережним, Ерагоне. Я б дуже не хотіла бачити, як тебе здолає Мертаг. Я… — схоже, вона збиралася сказати більше, але не наважилась, і, забравши руку з його ноги, відійшла й стала поруч із Блодхгармом.

— Вдалого польоту, Б'яртскуларе! — проспівали ельфи після того, як Сапфіра здійнялася над насипом.

Опинившись у повітрі, Вершник спочатку ввійшов до свідомості Арії, а потім поєднався через неї із Блодхгармом й одинадцятьма ельфами. Юнакові було геть не важко зосередитись на думках Арії та Сапфіри, бо він знав їх так добре, що їхні думки майже не відволікали його.

Лівою рукою Вершник ухопив щит, правою — шаблю. Він тримав її над головою, щоб випадково не зачепити Сапфіриних крил або не порізати їй плечі чи шию. «Добре, що я встиг зміцнити шаблю магією», — мовив він Сапфірі та Арії.

«Будемо сподіватись, що твої закляття діятимуть достатньо довго», — відповіла Сапфіра.

«І не забувай про те, — сказала Арія, — що ти маєш весь час бути якомога ближче до нас. Адже чим більшою ставатиме відстань між нами, тим важче нам буде підтримувати зв'язок».

Торнак не став нападати на Сапфіру згори й, відлетівши трішки вбік, дозволив їй вільно здійнятися на свою висоту. Тепер обидва дракони висіли в повітрі морда до морди на відстані п'ятдесяти ярдів, а кінчики їхніх зазублених хвостів нервово посмикувались.

«Він став більший, — зауважила Сапфіра. — відтоді як ми бились востаннє, не минуло й двох тижнів, а він виріс аж на цілих чотири фути».

Вона й справді мала рацію. Торнак став значно довший і ширший у грудях, якщо порівнювати з його розмірами під час битви над Палаючою рівниною. Він був трішки старший за щойно вилуплене дитинча, проте сягав майже таких самих розмірів, як доросла Сапфіра.

Ерагон перевів погляд із дракона на Вершника.

Мертаг був без шолома, і його довге чорне волосся нагадувало блискучу гриву. На обличчі Вершника панував такий суворий вираз, якого Ерагонові ще не доводилось бачити. Юнак добре знав, що в цьому бою йому годі чекати на пощаду. Говорячи тихіше, хоч його голос ще й досі був гучнішим, ніж зазвичай, Мертаг сказав:

— Ви із Сапфірою завдали нам чимало клопотів, Ерагоне. Знаєш, як Галбаторікс розлютився за те, що ми вас відпустили? А як він скаженів, коли ви вбили двох разаків? Його лють була такою безмежною, що спочатку він убив п'ятьох своїх слуг, а потім узявся за мене й Торнака. Нам було непереливки через тебе, але це більше ніколи не повториться. — По цих словах він здійняв руку над головою. Схоже було на те, що Торнак збирається зробити ривок уперед, а Мертаг готується завдати першого удару.

— Стій! — крикнув Ерагон. — Я знаю, як вам обом звільнитися від присяги Галбаторіксу.

На мить у Мертагових очах зблиснув вогник здивування, і він на кілька дюймів опустив Зарок. Проте вже наступної миті Вершник спохмурнів, сплюнув на землю й крикнув:

— Я тобі не вірю! Це неможливо!

— Ще й як можливо! Дозволь мені пояснити.

Здавалося, Мертаг бореться сам із собою, і Ерагон уже став думати, що він відмовиться. Тим часом Торнак, повернувши голову, зиркнув на Мертага й щось йому сказав.

— Чорти б тебе побрали, Ерагоне, — крикнув Мертаг і поклав Зарок перед собою на сідло. — Чорти б тебе побрали… ти спокусив нас своєю обіцянкою. Ми вже змирились із нашою долею, а ти знову катуєш нас промінцем надії, яку ми були втратили. Та якщо ця надія виявиться марною, брате, присягаюсь, що відріжу тобі праву руку ще до того, як ми поставимо тебе перед Галбаторіксом… Для того, що тобі доведеться робити в Урубейні, вона не знадобиться.

Ерагон хотів відповісти погрозою на погрозу, але сяк-так угамував свій гнів.

— Галбаторікс, напевно, не говорив вам, — опустивши шаблю, мовив він, — але коли я був у ельфів… «Ерагоне, більше нічого не кажи їм про нас!» — скрикнула Арія. — …я дізнався, що варто самому себе змінити, як зміниться й твоє справжнє ім'я прадавньою мовою… тобто те, ким ми є, аж ніяк не нагадує кайдани. Мертагу! Якщо ви з Торнаком зможете щось у собі змінити, то ваші присяги перестануть діяти, і Галбаторікс втратить над вами владу.

За мить Торнак підлетів до Сапфіри на кілька ярдів ближче.

— Але чому ти не казав про це раніше? — спитав Мертаг.

— Я був надто спантеличений.

Тепер обох драконів розділяло не більше ніж п'ятдесят футів. Торнак уже не шкірився, його верхня губа лише зрідка здригалася, а червоні очі були сповнені таким глибоким сумом, ніби він сподівався, що Сапфіра й Ерагон можуть знати, навіщо він з'явився на цей світ… Невже тільки заради того, щоб потрапити до Галбаторікса в полон і за його наказом позбавляти життя інших живих істот?!

Торнак наморщив свого великого носа й понюхав Сапфіру. Вона й собі його понюхала, а потім висолопила язика так, ніби хотіла скуштувати цей запах на смак. І Ерагон, і Сапфіра водночас відчули невимовний жаль до Торнака. Їм страшенно хотілось почати з ним щиру розмову, та вони все ж таки не наважились відкрити йому свою свідомість.

Перебуваючи доволі близько від Мертага, Ерагон помітив на його шиї щось, що було схоже на безліч шнурів, а ще — випнуту жилу, яка пульсувала в нього на лобі.

— Я не злий! — сказав Мертаг. — Я робив усе, що міг, залежно від обставин. І я не певен, що тобі б пощастило вижити, якби наша матінка вирішила залишити тебе в Урубейні, а мене сховати в Карвахолі.

— Може, воно й так.

— Ага! То як же мені скористатись твоєю порадою? — Мертаг грюкнув кулаком об нагрудну пластину. — Якщо я хороша людина, якщо я чинив так добре, як тільки міг, то як же мені тепер змінитись? Може, мені слід стати ще гіршим, ніж я є? Чи я маю увібрати в себе всю темряву Галбаторікса, щоб звільнитись від неї? Не думаю, що це розумне рішення. А якщо я зміню себе так, що тобі не сподобається той, ким я стану, і ти проклинатимеш мене так само, як зараз проклинаєш Галбаторікса?

— Та ні ж бо, ні! Тобі не треба ставати ані кращим, ані гіршим, — у відчаї сказав Ерагон. — Тобі просто слід стати інакшим. Адже у світі є багато різних людей і багато способів гідно прожити життя. Поглянь на когось, кого ти любиш, але хто обрав такий життєвий шлях, що є несхожим на твій. Поглянь на нього й стань таким, як він. Для цього потрібен якийсь час, але якщо тобі пощастить змінитися, ти зможеш покинути Галбаторікса, покинути Імперію, і ви разом із Торнаком приєднаєтесь до варденів. Ви станете вільними.

«А як щодо твоєї власної обіцянки помститися за смерть Ротгара?» — спитала Сапфіра, проте Ерагон нічого не відповів.

— Отже, ти просиш мене стати тим, ким я не є, — здавалося, Мертаг кепкує з Ерагона. — Виходить, якщо ми з Торнаком хочемо врятуватись, то нам треба знищити справжніх себе… Твої ліки гірші за наш біль.

— Я просто хочу, щоб ви дозволили собі обернутися на когось іншого, не схожого на того, ким ви зараз є. Не сперечаюсь, зробити це дуже важко, але ж люди весь час змінюються. Насамперед позбудься своєї люті, і тоді ти раз і назавжди зможеш позбутися Галбаторікса.

— Позбутися люті? — сміючись, спитав Мертаг. — Я позбудусь люті тільки тоді, коли ти забудеш про свою ненависть до Імперії, яка вбила твого дядька й знищила його ферму. Лють є нашою силою, Ерагоне, а без неї і ти, і я вмить станемо їжею для хробаків. Однак… — майже заплющивши очі, Мертаг побарабанив пальцями по гарді Зарока. — Маю визнати, що твоя думка дуже цікава. Може, ми й поміркуємо над нею разом, коли будемо в Урубейні. Ясна річ — якщо король дозволить нам залишитись наодинці. Але швидше за все, він триматиме нас окремо. На його місці я б зробив саме так.

Ерагон міцніше стис пальці навколо руків'я шаблі.

— Наскільки я розумію, ти ще й досі хочеш насильно забрати нас до столиці?

— Саме так воно й буде, мій брате, — скрививши губи в лиховісній посмішці, мовив Мертаг. — Навіть якби ми з Торнаком і справді захотіли змінитися, то навряд чи нам вдалося б зробити це аж так швидко. Та й доки ми будемо змінюватися, ми все одно залишимось під владою Галбаторікса, а він наказав якнайшвидше привести вас до нього. Ані я, ані Торнак не хочемо ще раз гнівити короля. Ми вже колись перемагали тебе, тож не буде нічого дивного, якщо ми зробимо це знову.

Крізь Сапфірині зуби вирвався язик полум'я, проте Ерагон намагався тримати себе в руках, бо якби він зараз втратив самовладання, то неодмінно пролилася б кров.

— Мертагу й Торнаку, невже ви справді не хочете зробити те, що я вам раджу? Невже у вас немає жодного бажання чинити опір Галбаторіксу? Адже ви ніколи не скинете із себе кайданів, доки самі не схочете цього зробити.

— Ти недооцінюєш Галбаторікса, Ерагоне, — відповів на те Мертаг. — Він створює рабів імен уже понад сто років, відтоді, як винайняв нашого батька. Невже ти гадаєш, ніби він не знає про те, що справжнє ім'я людини змінюється з плином життя? Я думаю, він зробив усе можливе, аби цьому запобігти. І якби наші з Торнаком справжні ймення мали змінитися саме зараз, то якесь магічне закляття неодмінно дало б знати про це Галбаторіксу й змусило б нас повернутися до нього в Урубейн.

— Але ж він зможе зробити це лиш тоді, коли знатиме ваші нові імена.

— Повір, він чудово на цьому розуміється, — сказав Мертаг і взяв із сідла меч. — Може, ми колись і скористаємося з твоєї поради, але це станеться тільки тоді, як ми все добряче вивчимо й підготуємось, аби не отримати свободу тільки задля того, щоб Галбаторікс знову її в нас забрав. — Він покрутив Зарок, і його лезо спалахнуло в променях сонця. — А зараз у нас немає вибору й нам залишається тільки одне — забрати вас із собою до Урубейна. Я не хочу з тобою битися, тому пропоную піти з нами по добрій волі.

Ерагон почав утрачати рештки самовладання:

— Та я радше вирву собі серце!

— Краще спробуй вирвати мої, — відповів Мертаг, змахнув Зароком, і повітря розітнув його дикий бойовий клич.

Немовби наслідуючи свого Вершника, Торнак і собі войовниче гаркнув, а потім двічі змахнув крилами й миттю опинився над Сапфірою. Тепер його голова була зовсім близько від Сапфіриної шиї й він міг легко її убити, один раз клацнувши своїми велетенськими щелепами.

Проте Сапфіра, ясна річ, не стала на це чекати, кинулась уперед і вже за мить опинилася під Торнаком. Потім вона здійняла праве крило, повернула голову ліворуч і відчайдушно крутонулася проти годинникової стрілки так, що її м'язистий хвіст ударив Торнака в лівий бік і розірвав йому крило в п'яти різних місцях. З-поміж пошматованої луски ворожого дракона випинались оголені кісточки, а його кров почала падати на Ерагона її Сапфіру. Одна з крапель, пекуча, ніби гаряча олія, впала Вершникові на потилицю й просочилась крізь кольчугу. Ерагон мимохіть став розтирати собі шию, намагаючись позбутися неприємного відчуття, що відволікало його від бою.

Тим часом Торнак із ревом і скигленням пролетів повз Сапфіру вниз, не в змозі більше лишатись угорі.

— Непогано! — гукнув Ерагон Сапфірі, коли та вирівнялась.

Згори Вершникові було видно, як Мертаг витяг з-за пояса якийсь маленький круглий предмет і приклав його до крила свого дракона. Юнак не відчув жодного потоку магії, проте бачив, як предмет таємниче зблиснув. Відразу ж потому порване крило Торнака затремтіло, кістки стали на місце, сухожилля й м'язи запульсували, а всі рани миттєво загоїлись.

«Як він це зробив?!» — здивовано вигукнув Ерагон.

«Мабуть, він заздалегідь вклав у той предмет закляття зцілення», — відповіла Арія.

«Було б некепсько, якби ми теж про це подумали», — озвався юнак.

Торнак тим часом перестав падати і з надзвичайною швидкістю почав здійматися до Сапфіри, випалюючи повітря стовпами тьмяного червоного полум'я. Не зволікаючи й миті, Сапфіра по спіралі кинулась на нього згори й схопила молодого дракона за горлянку. А потім вона хвицьнула його по грудях своїми пазурами й завдала Торнаку відчутного удару крильми. Її праве крило зачепило Мертага так сильно, що той ледь не випав із сідла, однак миттю оговтався й відповів дракону болючим ударом, поранивши одну з мембран його крила.

Сапфіра відчайдушно зашипіла, відштовхнула Торнака задніми лапами й випустила довгий язик полум'я, який, щоправда, не завдав йому жодної шкоди.

Ерагон відчував, як пульсують Сапфірині рани. Він час від часу зиркав на кривавий поріз, і в його голові юрмились сотні думок. Якби Вершник бився із якимось іншим чарівником, а не з Мертагом, то він би ніколи не наважився накладати закляття прямо під час бою, оскільки той чарівник неодмінно подумав би, що йому загрожує смертельна небезпека й став би відчайдушно опиратися магічному нападу.

Проте з Мертагом усе було інакше. Ерагон добре знав, що Галбаторікс наказав Мертагу не вбивати, а лиш полонити його та Сапфіру. «Отже, що б я не зробив, — розмірковував Ерагон, — він усе одно і ге буде мене вбивати. Виходить, зцілення Сапфіри є цілком безпечною справою». Потому, хоч і трохи запізно, юнак збагнув іще дещо цікаве: він міг атакувати Мертага будь-якими закляттями, а той усе одно не посмів би відповісти йому смертельним ударом. Одне-єдине, що залишалось для Вершника незбагненним, так це те, чому Мертаг, загоюючи крило Торнака, скористався зачарованим предметом, а не спробував накласти закляття.

«Можливо, він хоче зберегти свою силу. А може, просто не бажає тебе лякати. Адже Галбаторіксу напевне б не сподобалось, якби Мертаг змусив тебе панікувати через свою магію. Бо тоді б ти міг занапастити і себе, і Торнака, і Мертага. Не забувай, що король перш за все мріє про те, щоб мати вас чотирьох під своєю владою. Мати живими, а не мертвими, бо мертві ви йому непідвладні», мовила Арія.

«Скоріше за все, так воно й є», — погодився Ерагон.

Утім, коли він зібрався лікувати крило Сапфіри, Арія порадила йому не робити цього.

«Чому? Хіба ти не відчуваєш болю Сапфіри?» — спитав Вершник.

«Дозволь полікувати її мені та моїм друзям. Це спантеличить Мертага, а крім того, ти збережеш свої сили».

«Але ж ви із цим не впораєтесь».

«Ще й як упораємось, адже в нас зараз багато сили. І ще, Ерагоне, ми б просили тебе не атакувати Мертага за допомогою магії аж доти, доки він сам не спробує цього зробити. Адже він усе одно може бути сильнішим за тебе навіть тоді, коли ми віддамо тобі свою силу. Ми не знаємо, чим усе це може закінчитись, тож ліпше буде скористатися магією тільки тоді, коли вже не буде іншого виходу».

«А якщо я не зможу його здолати?»

«Тоді вся Алагезія належатиме Галбаторіксу».

Ерагон відчув, як Арія зосередилась на пораненому крилі Сапфіри. За мить рана перестала кровоточити, а краї мембрани зрослися так добре, що на ній не лишилося жодного шраму. Сапфіра знову була в повній бойовій готовності.

«Уважніше захищайся, бо це було ой як нелегко», — тихо прошепотіла Арія.

Отримавши від Сапфіри добрячого удару, Червоний дракон, схоже, вирішив, що та хоче відтіснити його на невелику висоту, де йому буде важче уникнути її нападів, тому на якийсь час відклав свою атаку й відлетів на чверть милі в західному напрямку. Проте, трохи оговтавшись і збагнувши, що його ніхто не збирається переслідувати, Торнак став здійматися вгору й уже невдовзі опинився на добру тисячу футів вище за Сапфіру.

Потому він розпростер крила й, випустивши пазурі, кинувся вниз. Із його роззявленої пащеки виривались язики полум'я, а Мертаг, гордо тримаючись у сідлі, вимахував своїм Зароком.

Сапфіра миттю збагнула, що зволікати не можна жодної секунди, тому смикнулася вбік, склала одне крило й почала спускатись униз із такою швидкістю, що в її Вершника аж у голові запаморочилось. Коли Ерагон наважився закинути голову назад, то побачив під собою землю, хоча був геть не впевнений, що все було саме так. Можливо, земля якраз була над ним… хтозна. Зрештою, йому не залишалося нічого іншого, як стиснути зуби й відчайдушно намагатися втриматись у сідлі.

У цю мить дракони вдарились одне об одного. Ерагонові здалося, ніби Сапфіра летіла поночі й ненароком з розгону наскочила на гору. Удар був такий потужний, що юнака кинуло вперед, і він так сильно вдарився головою об Сапфірин шип, що на його шоломі залишилася нічогенька вм'ятина. Вершник захитався в сідлі, а небеса й земна твердь попливли в нього перед очима. Сапфіра тим часом уся аж здригнулась, отримавши від Торнака потужного штурхана в живіт. «Шкода, я не встиг спорядити її в обладунки, подаровані гномами», — закусивши нижню губу, подумав Ерагон.

За мить Торнак завдав Сапфірі нового удару. Цього разу він хвицьнув її своїми пазурами по плечу, та Ерагон блискавично змахнув шаблею, підрубав дракону кілька лусок і пошкодив йому сухожилля. Після цього три Торнакові пальці вже не рухались. Вершник не зволікаючи рубонув іще раз, і Торнак не мав іншого вибору, як, голосно гаркнувши, відступити.

Відлетівши на відстань двадцяти футів, він витягнув шию, набрав повні легені повітря й видихнув цілу хмару вогню. І хоч Ерагон із Сапфірою були захищені спеціальним закляттям, Вершник усе одно скрутився в сідлі, намагаючись закрити руками бодай обличчя. Зрештою, вогонь не завдав їм жодної шкоди. Тоді Вершник випростався в сідлі й змахнув своєю шаблею. Сапфіра повернула ліворуч, оминаючи стовп вогню, але цього було досить, щоб Мертаг устиг загоїти пошкоджену лапу Торнака. Той знову кинувся в бій. Обидва дракони закружляли над сірими наметами в смертельному танкові. Невдовзі Сапфірі пощастило вивернутись, і вона блискавично схопила зубами рогатий гребінь, що був у Торнака на зашийку. Гострі кінчики кісток уп'ялися їй в язик, та вона, здавалося, геть на те не зважала. Торнак заскавчав і став щосили борсатись, ніби риба на гачку. Він і сяк, і так намагався звільнитися від сталевих Сапфіриних щелеп, але це було йому явно не під силу. Обидва дракони почали стрімко падати вниз, ніби два пожовклі листки, що склеїлись між собою краплями осіннього дощу.

Ерагон тим часом зробив ривок уперед і полоснув Мертага по правому плечу. Він зовсім не хотів його вбивати, а просто намагався завдати йому відчутної рани, щоб закінчити бій. Битися було значно легше, аніж тоді, над Палаючою рівниною, оскільки тепер Вершник мав дуже зручну шаблю. Правду кажучи, Ерагон сподівався, що Мертагові буде не по зубах витримати його натиск, але той раптом викинув угору щита й хутко заблокував один із його наступних ударів. Усе сталося настільки несподівано, що Ерагон на якусь мить розгубився. А на нього вже посипались блискавичні удари Зарока. Лезо меча свистіло в повітрі. Одним із цих ударів Мертаг зачепив Ерагонове плече, але й не збирався зупинятись. Продовжуючи атаку, він поранив юнака в зап'ясток, а невдовзі його меч ковзнув Ерагонові під щит і, пробивши кольчугу та сорочку, уп'явся Вершникові в кістку лівого стегна.

Біль був таким різким, ніби Ерагона з голови до ніг обдали крижаною водою. Дивно, але це тільки змусило його зібратись на силі й дало тілові неабиякий приплив енергії.

Коли Мертаг висмикнув Зарок із тіла Ерагона, той скрикнув і подався вперед. Мертаг тим часом відбив потужний удар його шаблі й вишкірився в недобрій посмішці… Та краще б він того не робив, бо вже наступної миті Ерагон смикнувся до його стегна, потім блискавично махнув шаблею в інший бік і залишив на Мертаговій щоці довгий поріз.

— Іншим разом будеш вдягати шолом, — завзято буркнув Ерагон.

До землі залишалося всього кількасот футів. Сапфірі довелось відпустити Торнака, але перш ніж дракони розійшлися, Вершники встигли обмінятися ще кількома потужними ударами.

Потому обидва дракони, обганяючи одне одного, ринули вгору до білої, неначе перлина, хмари, яка висіла над повстанським табором. Скориставшись цим невеличким затишшям, Ерагон задер кольчугу й сорочку та глянув на своє стегно. У тому місці, де в нього ввійшло лезо Зарока, зяяла рана завбільшки з кулак. Посеред неї була тонка червона смуга довжиною у два дюйми — слід від Зарока. Із понівеченого тіла жебоніла кров, через що майже вся ліва штанина Вершника прилипла до ноги. Поранення Зароком — мечем, який ніколи не зраджував його під час бою і який Вершник іще й досі по праву вважав своїм, — неабияк його стривожило. «Коли твоя власна зброя обертається проти тебе — це якось неправильно», — подумав юнак. Світ миттю перевернувся догори дриґом, а сам Вершник вирішив покласти всьому цьому божевіллю край.

Потрапивши в повітряний вихор, Сапфіра на мить втратила рівновагу — Ерагон аж здригнувся від болю, що пройняв увесь його бік. «Добре, що ми бились у повітрі, а не на землі, — промайнуло йому в голові, — інакше я навряд чи зміг би стояти на ногах».

«Аріє, — погукав він, — ви допоможете чи мені зцілитись самому?»

«Ми вилікуємо тебе, — відповіла Арія. — Тоді ти зможеш заскочити Мертага зненацька, бо той гадатиме, що ти ще й досі поранений».

«Тоді чекай хвильку».

«Навіщо?»

«Я маю дати тобі дозвіл. Інакше моя охоронна магія заблокує твоє закляття».

Зібравшись із думками, щоб пригадати, як саме слід давати дозвіл прадавньою мовою, Вершник урешті-решт прошепотів: «Я дозволяю Арії, дочці Ісланзаді, накласти на мене закляття».

«Як випаде вільна хвилька, нам неодмінно слід поговорити про твою охоронну магію. А що, якби ти був без пам'яті? Як би ми тоді тобі допомогли?» — озвалась Арія.

«Згоден. Після того як Мертаг знерухомив нас своєю магією на Палаючій рівнині, мені б дуже не хотілося ще раз опинитись у такій халепі».

«Не переймайся. Гадаю, вдруге він не наважиться цього зробити», — заспокоїла Ерагона Арія.

Невдовзі юнак відчув, як почала діяти магія ельфів. Поранене стегно Вершника засвербіло так, ніби його скусала добра сотня бліх. Це відчуття було таким нестерпним, що Ерагон вигнувся в сідлі, але за мить усе припинилось і юнак задоволено намацав під сорочкою здорову гладесеньку шкіру.

«Гаразд, — мовив він, розправивши плечі. — А тепер зробимо все так, щоб вони боялися наших імен!»

Біла, ніби перлина, хмара саме зависла над Вершником і драконом. Сапфіра розвернулась ліворуч, а потім, коли Торнак намагався закласти крутий віраж, пірнула прямісінько в її холодне й вогке серце. За мить дракон виринув із протилежного боку, опинившись усього за кілька футів від Торнака.

Сапфіра переможно гаркнула, кинулась на супротивника й загнала свої пазури йому глибоко в боки. А після цього вона витягла шию вперед і, роззявивши свою величезну пащеку, схопила Торнака за ліве крило, з усіх сил смикнувши його гострими, як бритва, зубами.

Торнак увесь зіщулився й дико заверещав. Ерагонові багато чого доводилось чути за своє життя, але він ще жодного разу не чув, щоб дракони видавали такі жахливі звуки.

«Я схопила його, — сказала Сапфіра. — І легко можу пообривати йому крила, та не хочу цього робити. Якщо в тебе є якийсь інший план, я б радила якомога швидше втілити його в життя, доки ми не впали».

Блідий, залитий кров'ю Мертаг тим часом спрямував на Ерагона Зарок, чиє лезо дрібно тремтіло в повітрі. Потому в думки Вершника, ніби буря, увірвався потужний промінь його свідомості. Він став хаотично нишпорити в Ерагонових спогадах, намагаючись підкорити все його єство волі Мертага.

Юнак був дуже здивований, помітивши, що Мертагова свідомість, так само, як і на Палаючій рівнині, знову починає нагадувати безладний хор голосів. Швидше за все, це був наслідок того, що його брат по крові вже давно перебував у сум'ятті, не маючи жодних шансів на те, аби здобути омріяний душевний спокій.

За мить Ерагон подумав, що було б некепсько перевірити, чи Мертаг б'ється сам, а чи він і собі вийшов на поле бою за підтримки чарівників. Доклавши надзвичайних зусиль, Вершник сяк-так звільнив свою свідомість від безлічі думок і залишив у ній один тільки образ Зарока. Потому він зосередився на мечі й зробив свою свідомість такою спокійною, що в Мертага майже не було шансів знайти тут бодай якусь зачіпку. До того ж невдовзі Торнак несподівано смикнувся під своїм Вершником, і той на долю секунди втратив зосередженість. Проте навіть цього часу було достатньо для того, щоб Ерагон устиг зробити блискавичний випад і проникнути в його свідомість.

Доки дракони наближались до землі, Вершники в цілковитій тиші зійшлися на полі бою своїх думок. Бій точився з перемінним успіхом — нікому з них так і не пощастило здолати свого супротивника. Тоді Ерагон зиркнув на землю, що була вже зовсім близько, і вирішив діяти інакше. Він опустив свою шаблю на один рівень із Мертагом і вигукнув: «Летта!»

Саме цим закляттям скористався Мертаг під час їхнього попереднього поєдинку. Це було дуже просте закляття — воно всього лиш знерухомило руки й тулуб супротивника, проте заразом мало показати, в кого з них залишалося більше енергії.

Відчувши на собі дію Ерагонової магії, Мертаг прокричав у відповідь якесь своє закляття, але юнакові так і не вдалося його розчути — воно потонуло в реві Торнака й шаленому завиванні вітру.

Тим не менше закляття подіяло, бо Ерагонове серце раптом закалатало вдвічі швидше, а його руки стали наче ватяні. Невдовзі він відчув, що запаси енергії потроху вичерпуються й що він починає втрачати свідомість. Сапфіра й ельфи зачули лихо. Вони миттю передали Вершникові енергію своїх тіл, щоб поновити силу його закляття. Для Мертага це була несподіванка. Побачивши, що Ерагон немов на світ народився, він спохмурнів, а з його обличчя відразу ж зник самовпевнений і задоволений вираз.

Якийсь час Вершники намагалися заблокувати свідомість один одного, та раптом Ерагон відчув, що енергія, яку йому передавала Арія, почала зменшуватись і ставати дедалі слабшою. За кілька секунд юнак уже знав, що двоє чарівників із загону Блодхгарма втратили свідомість. «Ні, Мертаг не може так довго протриматись», — подумав він, після чого йому знов довелося докласти чималих зусиль, щоб відновити контроль над своєю свідомістю, оскільки, на мить відволікшись, він таки дозволив Мертагові проникнути у свої думки.

Енергія, що надходила від Арії та решти ельфів, послабшала майже вдвічі. Навіть Сапфіра почала тремтіти від перевтоми. Ерагон уже ледь не втратив будь-яку надію на перемогу, коли раптом Мертаг скрикнув від болю й перестав чинити опір. Навряд чи він сподівався на такий успіх супротивника.

«То що будемо робити тепер? — спитав Ерагон в Арії та Сапфіри. — Як гадаєте, нам вдасться взяти їх у заручники?»

«Я відпускаю їх», — крикнула Сапфіра й справді відпустила Торнака, відштовхнувшись від нього лапами. Вона важко змахнула крилами — треба було втриматись у повітрі. Ерагон озирнувся через плече й побачив, як до них стрімко наближається вигоріла на сонці трава. Потім він відчув потужний удар у спину, і в нього потемніло в очах.

Прийшовши до тями, Вершник побачив за два дюйми від свого носа Сапфірину луску, що сяяла, наче зеленувата крига. Потому він відчув, як хтось настійливо пробує пробитись до його свідомості з дуже великої відстані. За якийсь час Ерагон зрозумів, що це була Арія. «Зупини своє закляття, Ерагоне! — гукала вона. — Воно нас уб'є. Зупини його! Мертаг уже надто далеко! Прокинься, Ерагоне, інакше ти назавжди провалишся в порожнечу!»

Ерагон рвучко звівся в сідлі. Сапфіра лежала на землі, оточена воїнами короля Орина. Юнак іще й досі не міг як слід збагнути, що саме з ними сталося. Арії поблизу не було. За мить Вершник відчув, як закляття, що його він наклав на Мертага, ще й досі продовжує витягувати з нього сили. Якби не допомога Сапфіри, Арії та інших ельфів, він уже напевно давно б помер…

Урешті-решт, Ерагон таки припинив дію закляття, а потім став шукати очима Торнака й Мертага.

«Вони он там», — мовила Сапфіра, повівши мордою.

Далеко на північному заході Вершник і справді побачив Торнака, що дуже низько летів над землею вгору по річці Джиєт, тікаючи до армії Галбаторікса, яка перебувала за кілька миль від них.

«Як це сталося?» — спитав Ерагон.

«Мертаг знову зцілив Торнака, і йому пощастило приземлитися на один із пагорбів. Тоді вони спустилися з нього й зуміли злетіти ще до того, як ти прийшов до тями», — відповіла Сапфіра.

А вже за кілька секунд до них долинув зміцнілий голос Мертага:

«Не думайте, що ви перемогли, Ерагоне й Сапфіро! Ми ще зустрінемось, обіцяю вам. І тоді на вас чекатиме ганебна поразка, бо ми будемо сильніші, ніж зараз!»

Ерагон стиснув щит та шаблю так сильно, що в нього аж кров заграла під нігтями.

«Як ти гадаєш, може, їх наздогнати?» — заскреготав він зубами.

«Не думаю, що це гарна ідея, — заперечно похитала головою Сапфіра, — бо ельфи не зможуть підтримувати тебе на такій великій відстані, а без їхньої допомоги ми навряд чи сьогодні перемогли б».

«А знаєш, у нас би все вийшло, — Ерагон у розпачі стукнув себе кулаком по нозі. — Який же я дурень! Я забув про Арен. Нам слід було скористатися енергією Бромової каблучки!»

«У твоїй голові було надто багато думок. Будь-хто на твоєму місці міг зробити помилку».

«Може, й так, але я все одно мав згадати про Арен. Тоді б ми неодмінно захопили Торнака й Мертага».

«А що потім? — спитала Сапфіра. — Що б ми робили з ними потім? Ти б напоїв їх зіллям, так як Смерк напоїв тебе в Джиліді? Чи просто вбив би їх?»

«Не знаю! Але ми могли б допомогти їм змінити справжні імена й знищити їхні присяги Галбаторіксу. Згодься, відпускати їх просто так дуже небезпечно».

«Звісно, — сказала Арія. — Але і ти, і Сапфіра надто втомлені. Як на мене, нехай собі Торнак і Мертаг тікають. Я не хочу, щоб ви їх переслідували. Це смертельно небезпечно. А крім того, у нас нема змоги утримувати в полоні дракона й Вершника, а вбити їх буде не так уже й легко, як тобі може здатися. Треба радіти бодай з того, що нам пощастило їх відлякати. А коли вони насміляться напасти на нас знову, ми проженемо їх іще далі».

Ерагон дивився вслід Торнакові й Мертагу, аж доки вони не розчинилися в повітрі. Потім Вершник зітхнув і погладив Сапфіру по шиї:

«Будь ласка, не дай мені зараз заснути, бо я прокинуся не раніше, як за два тижні».

«Я теж».

«Ти маєш пишатися тим, що перемогла Торнака».

«Авжеж, перемогла, — струснула головою Сапфіра. — От тільки навряд чи наше змагання було чесним. У Торнака немає мого досвіду».

«І твого таланту».

Повернувши голову, Сапфіра лизнула Ерагона в руку. У її очах зблиснули ніжні вогники.

Вершник посміхнувся у відповідь.

«Знаєш, — сказав він за якусь мить, — мене ще й досі дивує те, що Мертаг не поступався мені у швидкості. Схоже, магія Галбаторікса таки сильніша за мою».

«А чому твої охоронні закляття не змогли вберегти тебе від Зарока? Удари разаків були куди сильніші, проте не завдали тобі жодної шкоди».

«Одне з двох: або Мертаг і Галбаторікс винайшли закляття, від якого мені не під силу захиститись, або Зарок — це меч Вершника… Пригадуєш, Глаедр часто любив повторювати, що мечі, які викувала Рунон, викарбовуючи на них найрізноманітніші закляття, дуже рідко піддаються впливу магії».

Ерагон стомлено поглянув на краплі драконової крові, що лишились на лезі його шаблі.

«І коли вже ми нарешті навчимося перемагати наших ворогів самотужки? Я не зміг би вбити Смерка, якби Арія не розбила Зоряний Сапфір. А сьогодні… Сьогодні ми б ніколи не впорались із Мертагом і Торнаком, якби не допомога Арії та дванадцяти ельфів».

«Просто нам треба стати значно сильнішими».

«Звісно. Але як? І як Галбаторікс зміг накопичити таку силу? Може, він винайшов спосіб, завдяки якому підживляється енергією своїх рабів навіть тоді, коли вони перебувають за сотні миль від нього?»

По чолу Ерагона пробіг струмочок поту й скотився в куточок правого ока. Вершник витер піт долонею, кілька разів моргнув й аж тепер помітив, що навколо нього й Сапфіри зібралось чимало люду. «Що вони тут роблять?» — подумав він.

Роззирнувшись навсібіч, юнак збагнув, що Сапфіра упала зовсім недалеко від того місця, де король Орин зупинив ворожий загін. Праворуч від них у паніці й сум'ятті метушилися сотні людей, височезні ургали та нажахані коні. Час від часу крізь брязкіт мечів і стогін поранених до Ерагонового слуху долинали вибухи божевільного реготу.

«Я думаю, вони тут для того, щоб нас захищати», — відповіла Сапфіра.

«Нас! Від кого? — здивувався юнак. — Чому вони ще й досі не розправились із ворогом? Де…» — Ерагон не встиг договорити, бо до них якраз підійшли Арія, Блодхгарм та ще четверо ельфів, що ледь трималися на ногах.

— Аріє! — гукнув Ерагон до войовничої ельфійки. — Що тут сталося? Здається, нашими воїнами ніхто не командує?

Він бачив, як важко дихала Арія, і неабияк стривожився. Ельфійці знадобилась добра хвилина, аби прийти до тями. Тільки тоді вона почала говорити:

— Ці солдати виявились значно небезпечнішими, ніж нам здавалося. Ми й самі нічого не можемо зрозуміти. А з поля бою — жодних новин. Я та Ду Врангр Гата чуємо лиш бурмотіння чарівників Орина.

Сказавши це, ельфійка заходилась оглядати порізи та синці Сапфіри. Вершник хотів був у неї ще щось спитати, аж раптом почув стурбований крик короля Орина:

— Назад, назад, усі назад! Лучники, шикуйся! Чорти б його побрали… нікому не рухатись, ми його тримаємо!

Сапфіра не стала чекати далі. Вона вмить напружила лапи й перестрибнула через вершників, налякавши їхніх коней так, що ті аж поприсідали, а потім кинулась по всіяному тілами полю туди, звідки долинав голос короля Орина. Люди й ургали розліталися від неї навсібіч, ніби листя, підхоплене подувом вітру. Ельфи на якусь мить розгубились, проте швидко вихопили мечі та луки й мерщій кинулись навздогін.

Опинившись на місці, Сапфіра побачила Орина, що гордо височів на скакуні за кілька метрів від стрункої шеренги своїх воїнів. Король уважно розглядав якогось самотнього чоловіка, що стовбичив на полі бою приблизно за сорок футів від нього. Очі Орина зблискували лютими вогниками, що неабияк контрастували зі вкритими шаром пилюки обладунками. Судячи з усього, королеві неабияк дісталося: на його лівій руці зяяла кривавою плямою велика рана, а з правого стегна стирчало древко списа, завдовжки в кілька дюймів. Коли Орин побачив Сапфіру, його обличчя стало спокійнішим.

— Це добре, дуже добре, що ви тут, — сказав він тієї миті, як Сапфіра наблизилась до його коня. — Ти нам потрібна, Сапфіро, і ти, Убивце Тіні. — Якраз у цей час один із лучників вийшов на кілька дюймів із шеренги: — Назад! — загорлав Орин, змахнувши мечем. — Я відрубаю голову кожному, хто опиниться не там, де йому наказано стояти, присягаюсь короною Ангварда! — по цих словах король знову прикипів поглядом до самотнього чоловіка.

Ерагон і собі глянув у той бік. Це був середній на зріст чолов'яга. На його шиї виднілась темно-червона родимка, а з-під шолома стирчали пасма коричневого волосся. Щит у нього був потрощений на дрібні трісочки, та й мечу дісталось не менше — він був вигнутий і весь зазублений від руків'я до самісінького кінчика леза. На рукавах кольчуги з якогось дива висіли річкові водорості, а в правій нозі відчайдуха стирчала стріла, оперена білим лебединим пір'ям. Вона пройшла тіло наскрізь і пришпилила воїна до землі. Та це, здавалось, зовсім його не обходило, бо чолов'яга весь час реготав. Правда, Ерагонові здалося, що цей сміх ось-ось зірветься на крик жаху.

— Хто ти? — гукнув король Орин. Відповіді не було. Тоді король вилаявся й загукав удруге: — Негайно відповідай, інакше матимеш справу з моїми чарівниками. Хто ти — людина, тварина чи злий демон? І в якій дірі Галбаторікс знайшов тебе і твоїх побратимів? А може, ти який разак?

Почувши це питання, Ерагон увесь випрямився й напружився, так, ніби його хто штрикнув невидимою голкою.

Сміх на мить стих:

— Людина. Я людина…

— Ти не схожий на тих людей, яких я звик бачити.

— Я хотів, щоб моя родина стала заможною. Хіба в моїх словах є щось дивне, сурданцю?

— Облиш говорити загадками… Краще скажи, як ти став тим, ким є тепер, негіднику! І спробуй-но тільки мені збрехати — я заллю тобі в горлянку розплавленого свинцю, отоді й побачимо, якої ти заспіваєш.

Загадковий вояк знову зареготав:

— Ти не можеш зробити мені боляче, сурданцю. Ніхто не може. Сам король зробив так, що ми не відчуваємо болю. А наші родини житимуть у розкошах аж до кінця своїх днів. Ви можете скільки завгодно ховатися від нас, та ми ніколи не кинемо вас переслідувати… Навіть тоді, коли звичайні люди попадають від утоми. Можете з нами битись, але ми все одно будемо вас убивати, доки в нас є руки. У полон ми не беремо, тож у вас немає жодного вибору. Просто помріть і дайте спокій цій країні!

Скорчивши жахливу гримасу, солдат ухопив стрілу скаліченою рукою й вирвав її з ноги разом зі шматками кривавого м'яса, які прилипли до вістря. Він змахнув нею в повітрі й пожбурив у одного з лучників. Стріла влучила тому прямісінько в руку. Побачивши на руці вардена кривавий слід, воїн знову зареготав, на цей раз іще гучніше, ніж спочатку. А вже за мить, хвацько здійнявши меч над головою, він похилився вперед і поволік свої скалічені ноги вбік варденів.

— Стріляйте в нього! — наказав Орин.

Тятиви луків дзенькнули, ніби погано настроєні лютні, й у вояка полетіла ціла хмарка стріл. Дві з них відскочили від його обладунків, але кілька вп'ялися йому в груди. Регіт миттю обернувся на якесь верескливе хихотіння — схоже, кров стала заливати відчайдухові горло, проте він так і продовжував сунутися вперед, залишаючи на траві яскраво-червоні плями. Лучники вистрілили вдруге — стріли вп'ялися чоловікові в руки та плечі, але він не зупинявся. Третя хмарка стріл полетіла відразу ж за другою. На цей раз стріла розтрощила воїнові ліве коліно, а ще одна влучила йому прямісінько в родимку й застрягла в шиї. Він похитнувся, постояв і нарешті впав, але помирати все одно не збирався. Цей божевільний почав повзти вперед на руках, регочучи так, ніби все, що відбувалось навколо, було всього лиш якимось жартом, а не реальним життям.

Від цього видовища у Вершника аж мороз по шкірі пройшов. Тим часом король Орин іще раз брудно вилаявся. Він був украй роздратований. Зістрибнувши зі свого коня, король кинув меч і щит на землю.

— А дай-но мені, будь ласка, свою сокиру! — попрохав він одного з ургалів, які стояли неподалік.

Нажаханий сірошкірий ургал спершу трохи повагався, але потім усе ж таки віддав зброю Оринові.

Тоді король повагом підійшов до воїна, високо змахнув важкою сокирою й одним ударом відрубав йому голову.

Хихотіння нарешті стихло.

Вояк закотив очі, його губи ще кілька секунд продовжували дрібно тремтіти, а потім завмерли.

Орин підняв відрубану голову за волосся, так, щоб усім було її видно.

— Їх можна вбивати! — вигукнув він. — Треба стяти цій мерзоті голову, ото й усе! Або розтрощити їй булавою череп! Або влучити в око з безпечної відстані… Сірий Зубе, ти де? — Тієї ж миті вперед виїхав вершник-товстун. Орин кинув йому голову, а той спритно її впіймав. — Почепи оце на жердину біля північних воріт. Почепи всі їхні голови. Нехай це буде посланням Галбаторіксу! Нехай він знає, що ми не боїмось його недолугої магії. — По цих словах Орин підійшов до свого коня, повернув ургалові сокиру, а потім узяв із землі свою зброю.

За кілька ярдів від себе Ерагон помітив Гарцхвога, який стояв у натовпі ургалів. Юнак перекинувся кількома словами із Сапфірою, і та підійшла до войовничих чудовиськ поближче. Тоді Ерагон вклонився й спитав у Гарцхвога, показавши вбік понівеченого стрілами мерця:

— Вони всі були такі, як оцей?

— Так. Жоден із них не відчував болю. Ти б'єш їх і думаєш, що вони мертві, а вони завдають тобі удару в спину, — похмуро відповів Гарцхвог. — Сьогодні я втратив багато своїх воїнів. Ми билися з різними істотами, Вогнемече, та ще ніколи не мали справи з вовкулаками-реготунами. Мені здається, що в їхні душі вселились злі духи… А може, проти нас вирішили повстати самі боги…

— Годі тобі, — посміхнувсь Ерагон. — Це всього-на-всього закляття Галбаторікса, і дуже скоро ми знатимемо, як від нього вберегтися.

Вершник говорив це впевненим голосом, але думка про те, що їхні вороги перестали відчувати біль, непокоїла його так само, як і ургалів. Більше того, він добре розумів, що тепер Насуаді буде не так уже й легко підтримати бойовий дух варденів… Коли проти тебе б'ються такі супротивники, навіть найдосвідченішого воїна може опанувати страх.

Вардени й ургали тим часом заходилися збирати своїх убитих друзів, знімаючи з них обладунки. Ворожим воїнам вони відтинали голови й складали їхні тіла в купи, щоб потім спалити. Іще раз обвівши очима поле бою, Ерагон, Сапфіра її король Орин у супроводі Арії та решти ельфів нарешті рушили до табору.

По дорозі Ерагон хотів був полікувати ногу Орина, проте король чемно відмовився:

— Дякую, але в мене є власні лікарі, Убивце Тіні.

Біля північних воріт на них чекали Насуада і і Джормандер.

— Щось пішло не так, королю? — спитала дівчина в Орина.

Той замислено почухав потилицю і став пояснювати, чому перша атака на ворога закінчилась невдачею.

— Спочатку мої вершники промчали по ворожих рядах, завдаючи смертельних ударів. Під час цього нападу ми втратили тільки одного воїна. Та коли ми почали другу атаку, то з неабияким подивом побачили, що ті вороги, які давно мали бути мертвими, ще й досі тримаються на ногах. — По цих словах Орин аж здригнувся. — Тоді ми трішки розгубились, бо уявлення не мали, хто вони — якісь непереможні вояки чи взагалі не люди. Самі посудіть: як можна бути спокійним, коли бачиш, що на тебе йде ворог, у чиєму животі стирчить спис, або з наполовину відрубаним обличчям, та до того ж іще й регоче! Тому наша шеренга зламалася, й почалась справжнісінька бійня. Ургали й ваші люди, леді Насуадо, що підіспіли пізніше, були вражені не менше за нас… Мені навіть на Палаючій рівнині не доводилось такого бачити…

Ерагон помітив, як обличчя Насуади зблідло, незважаючи навіть на її темну шкіру. Дівчина глянула на Ерагона, потім на Арію.

— Але як же Галбаторіксу вдалося це зробити? — спантеличено спитала вона.

— Очевидно, він заблокував здатність людей відчувати біль, — відповіла Арія. — Проте не зовсім… Якусь частину їхньої чутливості він залишив для того, щоб воїни розуміли, де саме вони перебувають і що саме вони роблять. Це закляття вимагає не так уже й багато енергії.

— А які наші втрати? — звернулась Насуада до короля Орина.

Схоже, питання застало Орина зненацька, бо він здригнувся, а потім, притиснувши руку до своєї ноги, процідив крізь зуби:

— Десь триста воїнів… Скількох посилала ти?

— Дві сотні воїнів із мечами, сотню воїнів зі списами і п'ятдесят лучників.

— Отже… вони, плюс ургали, плюс моя кіннота… Виходить близько тисячі проти трьох сотень піших воїнів у відкритому полі. Ми знищили їх усіх… Та перемога дісталась нам дорогою ціною… — король похитав головою. — А про наші точні втрати я не візьмусь говорити, доки ми не порахуємо мертвих. Хоч уже зараз бачу, що загинуло десь три чверті твоїх воїнів із мечами, а також більшість зі списами… Відійшла в царство мертвих і якась частина лучників. Що ж до моєї кінноти, то живими залишилося зовсім небагато — можливо, п'ятдесят-сімдесят, але не більше… Серед тих, кого я сьогодні втратив, було багато моїх друзів… Крім того, загинула сотня або ж півтори сотні ургалів… Нам доведеться поховати п'ять або шість сотень наших вірних воїнів, а ті, кому пощастило вижити, мають важкі рани. Я не знаю… Не знаю… Я не… — підборіддя Орина затремтіло, він схилився набік і напевно упав би з коня, якби Арія прожогом не підскочила й не підтримала його.

Тоді Насуада клацнула пальцями й, покликавши двох варденів, наказала їм віднести короля Орина до його намету, а потім привести до нього лікарів.

— Ми знищили ворога, та, на жаль, зазнали надто великих втрат, — тихо мовила Насуада. Її серце сповнювали біль і відчай. На очах у дівчини забриніли сльози, та вже за якусь мить вона опанувала себе й випрямила спину.

— А як ваш поєдинок? — спитала вона в Ерагона й Сапфіри.

Доки Ерагон розказував про їхню сутичку з Мертагом і Торнаком, Насуада не зронила жодного слова. Тільки тоді, як він закінчив розповідь, вона сказала:

— Ми не сумнівались у тому, що ви зможете уникнути їхніх пазурів, і це неабияк нам допомогло. До того ж, ви довели, що Галбаторіксу не вдалося зробити Мертага аж таким могутнім, аби ми втратили будь-які шанси на перемогу. Якби тобі допомагали ще пара-трійко чарівників, ти б неодмінно його здолав і зробив би з ним усе що заманеться. Гадаю, після цієї поразки Галбаторікс навряд чи наважиться розпочати війну з армією королеви Ісланзаді. А якщо нам пощастить знайти для тебе іще кількох чарівників, Ерагоне, то наступного разу, коли Мертаг і Торнак знову спробують захопити тебе й Сапфіру в полон, ми покінчимо з ними раз і назавше.

— І ти не хочеш брати їх у полон? — важко зітхнувши, спитав Ерагон.

— Я багато чого хочу й не хочу, але геть не певна, що мені пощастить зробити бодай половину з того, що я замислила. Може, Мертаг і Торнак не збираються тебе вбивати, але якщо нам випаде зручна нагода, то ми прикінчимо їх без жодних вагань. Чи, може, ти думаєш інакше?

— …Ні.

— А ви втратили когось із ваших чарівників під час поєдинку? — звернулась Насуада до Арії.

— Дехто з них якийсь час був без пам'яті, але зараз із ними, здається, все гаразд.

Насуада глибоко зітхнула й глянула на північ.

— Ерагоне, — сказала вона, — будь ласка, повідом Тріанну, що я хочу, аби Ду Врангр Гата придумали, як можна повторити закляття Галбаторікса. Хоч це й огидно, але ми маємо скористатися його магією. Ясна річ, ми не станемо робити це з усіма воїнами, але нам потрібно кілька сотень добровольців, які б згодились іти в бій під дією магії, щоб не відчувати болю.

— Слухаюсь, моя пані.

— Так багато смертей… — прошепотіла Насуада, стиснувши в руках повіддя. — Ми надто довго стирчали на одному місці. Гадаю, настав час знову полоскотати нерви Імперії й примусити її захищатись. — Вона пришпорила свого коня й рушила геть від табору, сповненого запаху смерті. Її кінь пручався й гриз повіддя. — Твій двоюрідний брат, Ерагоне, — гукнула Насуада, — прохав мене, щоб я дозволила йому взяти участь у сьогоднішній битві, але я відмовила. Схоже, він розлютився, та його наречена, гадаю, була зовсім іншої думки. Зроби мені послугу, дізнайся, чи вони ще й досі хочуть зіграти весілля саме сьогодні? Мабуть, після такого кровопролиття весільний бенкет підбадьорив би варденів.

— Я скажу тобі, щойно про це знатиму.

— Дякую. Можеш бути вільний, Ерагоне.

Покинувши Насуаду, Ерагон і Сапфіра поспішили до ельфів, які втратили свідомість під час їхньої битви, і подякували їм та їхнім побратимам за допомогу. Невдовзі потому Ерагон, Арія й Блодхгарм взялися за лікування Сапфіри, загоївши їй рани та подряпини. А коли Сапфірі стало краще, Ерагон полинув думками над табором, знайшов Тріанну й переказав їй прохання Насуади. Після цього Вершник та його дракон подалися шукати Рорана. Їх супроводжували ельфи на чолі з Блодхгармом. Арія тим часом пішла в якихось своїх справах.

Їм пощастило знайти Рорана й Катріну біля Хорстового намету — молодята стояли зовсім близько одне від одного й таємниче про щось шепотілися. Помітивши Ерагона й Сапфіру, вони вмить примовкли — Катріна склала руки й почала поглядати кудись убік, а Роран стиснув свого молота, що висів у нього за поясом, і ворушив підбором чобота невеличкий камінець.

Якийсь час Ерагон чекав, сподіваючись, що ті самі пояснять причину своєї сварки, але Катріна натомість дуже уважно оглянула Вершника та Сапфіру:

— Ви поранені?

— Були… але зараз уже все гаразд.

— Це так… дивно. Я чула казки про магію в Карвахолі, та, правду кажучи, ніколи в них не вірила. Вони завжди здавались мені такими неймовірними. А тепер навколо самі чарівники… Чому Мертаг і Торнак утекли? Ви дали їм добрячої прочуханки?

— Ми справді перемогли, але, на жаль, не завдали їм великої шкоди. — Вершник трішки помовчав, а потім, коли Роран і Катріна нічого не відповіли, спитав, чи вони ще й досі хочуть гуляти весілля саме сьогодні. — Насуада вважає, що вам не варто відкладати свого вінчання… та, може, краще зачекати? Треба поховати полеглих. До того ж, у нас з'явилась купа нових клопотів. Гадаю, було б краще відгуляти ваше весілля завтра.

— Ні, — твердо сказав Роран, вдаривши носком чобота об камінь. — Імперія може напасти на нас будь-якої миті, тож завтра вже може бути пізно. Якщо… якщо я загину, перш ніж ми одружимось, то що тоді буде з Катріною й нашою… — він примовк, а його щоки почервоніли.

Катріна вже перестала супитись. Вона лагідно глянула на Рорана й узяла його за руку.

— До того ж, — сказала вона, — страви вже готові, прикраси розвішані, а на наше весілля зібрались усі друзі. Буде шкода, якщо приготування виявляться марними. — Вона посмикала Рорана за бороду, і той, посміхнувшись коханій у відповідь, обняв її рукою.

«Я не розумію й половини того, що між ними коїться», — поскаржився Ерагон Сапфірі.

— То коли почнеться ваша церемонія?

— За годину, — розвів руками Роран.