Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

СПАДОК

Якийсь час Ерагон так і продовжував сидіти за круглим столом. Та невдовзі він звівся й пішов на край скелі Тельнаєр. На глибині трьох тисяч футів під його ногами переливались зелені хвилі лісу. Юнак буцнув носком черевика невеличкий камінець і став дивитися, як той полетів униз, за кілька хвилин розчинившись у напівмороці, що панував під скелею, оскільки сонце було з іншого боку.

Із глибокої задуми Вершника вивело гаряче Сапфірине дихання, яке він відчув на своїй щоці. Дракон стояв праворуч від нього, тож по Ерагонові бігали сотні блакитних сонячних зайчиків, народжених лускою. Сапфіра глянула в той самий бік, куди дивився Ерагон.

«Ти не злишся на мене?» — спитала вона.

«Та ні, що вже там… Я ж чудово розумію, що ти не могла порушити клятву, яку дала прадавньою мовою… Просто мені б дуже хотілося, щоб Бром розповів усе це сам, а не приховував від мене правду».

Сапфіра схилила до юнака голову:

«І як ти тепер почуваєшся, Ерагоне?»

«Ти знаєш це не гірше від мене. Навіщо ж питати?»

«Кілька хвилин тому знала, а тепер — ні. Коли ти тут стояв, твоя свідомість стала такою глибокою, ніби озеро, в якому не видно дна. Що в тобі, малий? Гнів? Щастя? Чи в тебе взагалі не лишилося жодних почуттів?»

«В мені примирення, — відповів Вершник і повернувся до Сапфіри обличчям. — Я не можу змінити те, ким були мої батьки, я змирився з цим після битви на Палаючій рівнині. Бо те, що було, — було, і як би я не скреготав зубами, мені вже нічого не вдасться змінити. Я й досі не можу до кінця повірити, що моїм батьком був Бром».

«А чи не допоможе тобі те, що я зараз дам? Ти ж хочеш подивитись спогад, який Бром залишив спеціально для тебе?»

«Звісна річ».

«Тоді заплющ очі й дозволь мені показати, що було колись давно».

Ерагон зробив так, як прохала Сапфіра, і від неї полинув потік образів, звуків, запахів й усього іншого, що вона відчувала під час тих подій.

А потім в уяві юнака зринула лісова галявина, одна з тих, які лежали біля підніжжя західного схилу Хребта. Трава тут була густою й соковитою, а з високих, укритих мохом дерев звисали блідо-зелені парості лишаю. Через дощі, які вітер приносив із океанського узбережжя, ліси в цій місцевості були більш вологі й більш зелені, ніж у Паланкарській долині. Оскільки це був спогад Сапфіри, і вона бачила ті події на власні очі, то червоний і зелений кольори виглядали більш м'якими, тимчасом як блакитний сяяв із надзвичайною силою. Повітря сповняв запах вологи й гнилої деревини.

Посередині галявини лежало повалене дерево, на якому й сидів Бром. Каптур його плаща був відкинутий назад, тож Ерагон бачив непокриту Бромову голову. На колінах Бром тримав меча, а його поцяцькована рунами палиця стояла біля колоди. Один із пальців на його правій руці прикрашала каблучка Арен.

Якийсь час Бром сидів непорушно, а потім глянув у небо, і тінь від його гачкуватого носа впала йому на обличчя. Голос старого звучав так реально, що Ерагон здригнувся:

— Сонце завжди проходить свій шлях від обрію до обрію, а по його слідах завжди йде місяць. Так і минають дні. І їм байдуже, що кожен із них скорочує наше життя. — По цих словах Бром глянув прямісінько в Сапфірині очі, а разом із тим — і в очі Ерагона. — І ніхто з нас не втече від смерті, навіть ельфи й духи. Усе має свій кінець. Якщо ти бачиш мене, Ерагоне, то мій кінець уже настав. Я помер, і ти знаєш, що я твій батько.

Потому Бром витяг зі шкіряної торбинки, що висіла в нього на поясі, свою люльку, набив її травою кардус і м'яко прошепотів: «Брізінгр». Перш ніж вести далі, він кілька разів смачно затягнувся.

— Якщо ти бачиш мене, Ерагоне, то я сподіваюся, що ти в безпеці й радієш із того, що Галбаторікс мертвий. Однак ти — Вершник дракона, а Вершники дракона ніколи не спочивають, доки на цьому світі існує несправедливість… Тобто взагалі ніколи… — Бром засміявся й похитав головою, через що по його бороді, ніби по водній гладіні, пробігла хвилька. — На жаль, я не маю часу, аби розповісти тобі бодай половину того, що мені хотілося б тобі розповісти. Мабуть, я стану вдвічі старішим, перш ніж встигну закінчити. Одне слово, я сподіваюся, що Сапфіра вже розповіла тобі, як ми зустрілись із твоєю матір'ю, як Селена померла і як я опинився в Карвахолі. Звісно, мені б дуже хотілося розказувати тобі про це один на один, Ерагоне… Та, може, у нас іще й буде така нагода, хоч я й дуже в цьому сумніваюсь. Так-так… На мене безугавно тисне тягар моїх років, і я став відчувати холод у руках та ногах, чого раніше зі мною ніколи не траплялося. Гадаю, це через те, що ти маєш мене замінити. Я б хотів багато чого ще зробити… Та що б я не зробив, твої подвиги все одно затьмарять мою славу, я певен у цьому, Ерагоне. І перш ніж лягти в домовину, я б хотів бодай раз назвати тебе сином… своїм сином… Бо ти й не уявляєш, як мені кортіло сказати тобі, що я твій батько… Моя душа тішилась, коли я бачив, як ти ростеш, тимчасом як серце краялося через ту таємницю, що ховалась у ньому.

Бром знову посміхнувся:

— Мені не вдалось захистити тебе від Імперії… І якщо тобі ще й досі цікаво, хто винен у смерті Герроу, то можеш не шукати винуватця, бо він сидить перед тобою. Визнаю, це була одна з найбільших помилок у моєму житті, адже я не мав права повертатись до Карвахола. Проте я зробив це, і тепер Герроу мертвий, а ти став Вершником дракона. Тож вибач мені, якщо зможеш… І ще… Я хотів тебе попередити, синку… Бережися тієї, в яку колись закохаєшся… — Взявши до рота люльку, Бром кілька разів затягнувся травою кардус, випустивши в повітря білу, ніби крейда, хмаринку. А потім знову почав говорити:

— У моєму житті є ще безліч речей, про які я шкодую, але я ніколи не шкодуватиму про те, що ти мій син, Ерагоне. Часом ти поводишся геть безвідповідально, скажімо, як тоді, коли відпустив тих триклятих ургалів, проте не хвилюйся — у твоєму віці я був такий самий. Я пишаюся тим, що ти мій син, Ерагоне, пишаюся так, що ти навряд чи колись зможеш у це повірити. Ніколи не думав, що ти станеш Вершником, ба навіть більше: я молився, щоб ти ніколи ним не став, але тепер, коли я бачу тебе разом із Сапфірою, мені хочеться співати пісні до сонця, ніби якомусь пришелепуватому горластому півневі.

Бром тяжко зітхнув і знову затягнувся:

— Знаю, ти злий на мене, бо я довго приховував від тебе цю таємницю. Я б і сам, напевно, не був у захваті, якби опинився на твоєму місці… Але як би там не було, ми з тобою одна родина — ти і я. Я не зміг подарувати тобі батьківського тепла, проте хочу бодай трохи спокутувати свою провину, давши тобі добру пораду. Можеш мене ненавидіти, синку, але маєш запам'ятати мої слова.

Потому Бром так сильно взявся вільною рукою за свого меча, що на ній повипиналися жили. Затиснувши люльку в кутику вуст, він продовжив:

— Отож, моя порада складається з двох частин. Що б ти не робив, ти завжди маєш захищати тих, хто тобі небайдужий. Адже без них життя стає таким жалюгідним, що годі навіть уявити. Я сказав тобі зовсім просту, але правдиву річ. Це перша частина моєї поради. А тепер друга… Якщо тобі пощастило вбити Галбаторікса або ж горлянку тому зрадникові вже перерізав який інший відчайдух, то прийміть мої вітання. Але якщо Галбаторікс ще й досі живий, ти маєш розуміти, що він твій найбільший і найнебезпечніший ворог. І доки він не помре, ніхто з вас, ані ти, ані Сапфіра, не знатиме спокою. Куди б ти не втік, як би далеко не сховався, тобі, синку, все одно доведеться битися з Галбаторіксом, якщо ти, ясна річ, не збожеволієш і не приєднаєшся до лав його армії. Мені дуже шкода, Ерагоне, але це правда. Я бився з багатьма чарівниками й кількома клятвопорушниками і завжди перемагав своїх супротивників. — Зморшки на чолі Брома поглибшали. — Мені довелося відчути гіркоту поразки лиш одного разу, але це сталося через те, що я був дуже молодий. Проте як би там не було, я виходив переможцем тільки тому, що намагався перемагати супротивника не одною силою, а й розумом. Чарівник із мене геть нікудишній, та й тобі буде дуже непросто зрівнятися з Галбаторіксом, але коли справа все ж таки дійде до поєдинку магії, ти маєш знати, що розум у ньому куди важливіший за силу. Ти ніколи не переможеш іншого чарівника, намагаючись сліпо проникнути до його свідомості. Потрібно щонайперше збагнути, як саме він бачить цей світ. Тоді ти знатимеш усі його слабкі місця й саме туди завдаватимеш ударів. Адже сенс полягає не в тому, щоб винайти те закляття, яке ще ніхто не винайшов… Сенс полягає в тому, щоб віднайти те закляття, про яке твій ворог давно забув, і використати його проти нього. Ти не маєш розбивати бар'єри ворожої свідомості, ти маєш шукати шпаринки між ними, в які буде легко прошмигнути. Пам'ятай про це, синку. У Галбаторікса можуть бути безмежні сили, проте навіть він не здатен передбачити геть усього. Тож що б ти не робив, твій розум має завжди залишатися гострим. Якщо в тебе виникатиме якась проблема, то дивися на неї під різними кутами. І пам'ятай — Галбаторікс навіжений, а отже — непередбачуваний. Проте в цьому полягає і одна з його вад. У його думках неодмінно мають бути провалля. Провалля, яких немає в думках звичайної людини. І якщо тобі пощастить знайти їх, то ви із Сапфірою неодмінно його здолаєте.

Бром вийняв з рота люльку, і його обличчя стало вкрай похмурим:

— Сподіваюся, саме так ти й зробиш. Я дуже хочу, щоб ви із Сапфірою прожили довге й щасливе життя. Була б моя воля, я захистив би вас від усіх на світі небезпек, але тепер від мене вже нічого не залежить. Усе, що я можу зробити, це дати тобі пораду… синку. І знай, що б з тобою не сталося, я люблю тебе, і твоя мати теж дуже тебе любила. Нехай над твоєю головою завжди сяють зірки, Ерагоне, Сину Брома.

Після цих слів спогад розсіявся, залишивши по собі одну лиш темряву. Ерагон розплющив очі — по його щоках текли сльози. За мить він ледь помітно всміхнувся й витер очі рукавом сорочки.

«А Бром і справді боявся, що я його зненавиджу», — мовив він, шморгнувши носом.

«З тобою все буде добре?» — обережно спитала Сапфіра.

«Так, — відповів Ерагон і гордо підняв голову. — Усе буде добре. Мені можуть не подобатись деякі вчинки Брома, але я пишаюся тим, що можу назвати його батьком і носити його ім'я. Він був великою людиною… Але… Мені так боляче, що я не мав нагоди поговорити з ним як із батьком».

«Нічого… Ти можеш тішитись уже тим, що провів із ним стільки часу. Адже я не мала навіть цього — мої батько й мати померли ще до того, як я вилупилась. Я бачила їх лиш раз, коли Глаедр поділився зі мною кількома розмитими спогадами своєї юності».

Ерагон поклав руку на шию драконові, і вони ще довго стояли разом, поглядаючи на безмежний океан лісу. На галявину вони повернулись аж тоді, як їх гукнув Оромис, що вийшов зі своєї хатинки з двома мисками гарячого запашного супу.