Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ПРОЩАННЯ

Попрощавшись із Рунон, Сапфіра та Ерагон полетіли назад до свого дому на дереві. Там Ерагон швиденько зібрав речі, осідлав Сапфіру, а сам зайняв своє звичне місце в неї на плечах.

«Перш ніж ми полетимо до скелі Тельнаєр, — сказав він, — я маю зробити в Елесмері ще одну справу».

«А чи треба?» — невпевнено спитав дракон.

«Навряд чи я заспокоюсь, якщо не зроблю цього».

Сапфіра нічого на те не відповіла. Вона мовчки відштовхнулась від дерева й полетіла на захід, туди, де майже не було будівель, а потім спрямувала політ униз і м'яко приземлилась на вузьку, вкриту мохом доріжку. Довкола не було нікого. Лиш на гілці найближчого дерева сидів ельф. Ерагон і Сапфіра трохи погомоніли з ним, і той показав їм рукою на маленький будинок у стовбурі ніби похиленої сильним вітром ялини.

Зліва від будинку був м'який невисокий пагорб. З нього стікав маленький струмочок, який впадав у прозорий ставок, а той губився десь далеко-далеко в сутінковій глибіні лісу. На березі ставка росли білі орхідеї. Серед цих ніжних квітів виходив із-під землі чималий корінь. А на ньому, схрестивши ноги, сидів Слоун.

Ерагон затамував подих.

Слоун був убраний в одежу коричневого й жовтогарячого кольорів, за модою ельфів. Його голова була обв'язана тонкою чорною смужкою тканини. На колінах він тримав шматок якоїсь деревини, стругаючи її невеличким вигнутим ножем. Його обличчя вкривало густе мереживо зморщок, значно густіше, ніж колись, а на руках і ногах з'явилось кілька нових мертвотно-блідих шрамів…

«Зачекай тут», — сказав Ерагон Сапфірі й легко зісковзнув з її спини.

Він хотів непомітно підійти до Слоуна, але той раптом перестав працювати ножем і різко повернув голову:

— Іди геть!

Не знаючи, що відповісти, Ерагон мовчки застиг на місці.

Тим часом Слоун знов узявся за свою справу. Було видно, що він нервує. Знявши ще кілька стружок з деревини, Слоун постукав кінчиком ножа об корінь:

— Чорт забирай… Невже ви не можете залишити мене наодинці з моїм горем хоч на кілька годин? Я не хочу слухати ваших бардів та менестрелів… І скільки б разів ви мене не питали, я не зміню своєї думки… А тепер іди… Іди геть!

Жаль і гнів якось водночас завирували в душі Ерагона. Дивне відчуття охопило його, коли він дивився на цього чоловіка, на чиїх очах зростав і якого так часто боявся і ненавидів.

— Тобі тут добре? — спитав Ерагон прадавньою мовою, намагаючись говорити легко й невимушено.

Слоун гидливо поморщився.

— Ти ж знаєш, що я не розумію вашої мови й не хочу її знати. Її слова бринять у моїх вухах довше, ніж мають… Якщо ти не можеш говорити мовою моєї раси, тоді взагалі не говори зі мною!

Ерагон нічого не відповів. Він так і продовжував мовчки стояти на місці.

Слоун пробурчав якесь прокляття, ловко орудуючи ножем. Після кожного поруху він проводив правим великим пальцем по поверхні дерева, ніби перевіряючи те, що вирізав. Так пройшло кілька хвилин.

— Ви були праві, — нарешті сказав Слоун уже трохи м'якшим голосом, — коли мої руки чимось зайняті, думки стають наче як спокійнішими. Інколи… інколи я майже забуваю про те, що втратив… Але спогади завжди повертаються знову, і тоді мені здається, що вони мене душать… Я радий, що ви заточили мені ножа… Ніж у справжнього чоловіка завжди має бути гострий…

Ще хвильку-другу Ерагон дивився на Слоуна, а потім повернувся й пішов назад, туди, де на нього чекала Сапфіра.

«Навряд чи Слоун бодай трохи змінився», — скрушно сказав Вершник.

«Та смішно було й надіятись, що він стане кимось геть іншим за такий короткий час», — відповіла на те Сапфіра.

«Я на таке й не сподівався, але мав надію, що тут, в Елесмері, він навчиться бодай трохи мудрості, бодай трохи розкається у своїх злочинах».

«Якщо він сам не схоче визнати своїх помилок, Ерагоне, то ніщо на світі не примусить його це зробити. У будь-якому разі, ти зробив для нього все що міг. Тепер він повинен сам знайти спосіб примиритися зі своєю долею. А якщо не зможе, то нехай пошукає втіхи у вічній могилі».

Сапфіра піднялася з галявини біля дому Слоуна й полетіла низько над деревами на північ, до скелі Тельнаєр. Вона летіла дуже швидко. Вранішнє сонце вже встигло піднятись над обрієм, і його проміння падало на верхівки дерев, створюючи довгі темні тіні, що всі, як одна, вказували на захід, неначе пурпурові знамена.

Незабаром Сапфіра вже опускалася на галявину біля соснового будинку Оромиса, де стояли і Глаедр, і сам господар. На Глаедрові було сідло, прилаштоване між двома випнутими шипами на спині, а Оромис був одягнений у важкі дорожні балахони синього й сірого кольору, поверх яких сяяв золотистою лускою обладунок. Високий щит у формі діаманта був прилаштований у нього за спиною, старий-престарий шолом спочивав на згині лівої руки, а на поясі красувався Наеглінг — чудовий меч кольору бронзи.

Здійнявши помахом крил досить сильний вихор, Сапфіра приземлилася на галявину, вкриту соковитою травою і квітами конюшини. Від стрімкого лету дракон трохи захекався. «Ви збираєтесь летіти з нами до варденів?» — спитала Сапфіра. Кінчик її хвоста збуджено смикнувся.

— Ні, ми полетимо з вами до краю Ду Вельденвардена. А там наші дороги розійдуться, — сказав Оромис.

— Тобто ви повернетесь назад до Елесмери? — розчаровано спитав Ерагон.

— Ні, Ерагоне, — заперечно похитав головою Оромис. — Ми продовжимо шлях до Джиліда.

Сапфіра аж зашипіла від здивування.

— Чому до Джиліда?.. — спитав Ерагон, якого слова Оромиса так само спантеличили.

«Тому що Ісланзаді та її армія вже пройшли туди від Сейнона, і незабаром почнеться облога міста», — сказав Глаедр.

«Але хіба ви з Оромисом вже не хочете, як раніше, щоб Імперія нічого не знала про ваше існування?» — спитала Сапфіра.

Оромис трохи помовчав. На якусь мить він заплющив очі. Вираз його обличчя був відсторонений і загадковий:

— Час для переховування минув, Сапфіро. Ми з Глаедром навчили вас усього, чого могли навчити за такий короткий строк. Зрештою, це була всього лиш дрібочка порівняно з тим, що ви могли б отримати за старих часів. Але, зважаючи на обставини, і цього буде досить. Ми з Глаедром щасливі, що можемо хоч якось допомогти вам у боротьбі з Галбаторіском.

Так ось… Навряд чи ви аж до кінця війни повернетесь сюди для подальшого навчання. Та й другий дракон і Вершник, якого ми могли б чогось навчити, навряд чи з'явиться, доки Галбаторікс усе ще топче ряст… Отож ми й вирішили, що нам немає більше потреби сидіти тут, у Ду Вельденвардені. Для нас куди більш важливо допомогти Ісланзаді та варденам скинути Галбаторікса.

Якщо Галбаторікс дізнається, що ми все ще живі, це підірве його самовпевненість, бо він не знатиме, чи вижили також інші дракони й Вершники, коли він намагався знищити їх. А крім того, наша присутність підніме бойовий дух гномів і варденів. Можливо, вони вже не так будуть боятися Мертага й Торнака, як колись на Палаючій рівнині. А це означає, що буде більше охочих воювати на боці Насуади проти Імперії.

— Усе це так, Майстре, — Ерагон задумливо подивився на Наеглінг, — але я сподіваюсь, ви не маєте наміру вступати в битву…

— А чому б нам цього не зробити? — Оромис якось дивно похилив голову набік.

Ерагонові здалося, що він образив Оромиса й Глаедра, тому якийсь час юнак не знав, що відповісти.

— Вибачте мені, Майстре, — сказав він нарешті, — але як ви можете битися, коли не в силі накласти закляття, яке вимагає великої енергії? Як же ваші спазми, від яких ви так страждаєте? Якщо, крий боже, вони нападуть під час битви, то Ви напевно загинете…

— Ти повинен би вже знати, — на диво спокійно відповів Оромис, — що проста сила рідко коли визначає переможця в поєдинку чарівників. Зрештою, я будь-якої миті можу скористатися силою, яка є в моєму мечі. — Старий простяг долоню правої руки й поклав її на жовтий діамант, який утворював верхівку руків'я Наеглінга. — Понад сотню років ми з Глаедром зберігали кожну краплинку нашої сили в цьому діаманті, та й інші не залишались осторонь… Двічі на тиждень декілька ельфів з Елесмери відвідували мене й передавали частку своєї життєвої сили. Одним словом, енергії, яка зберігається в цьому камені, напевно вистачить навіть для того, щоб пересунути гору. Як бачиш, мені буде нескладно захистити і Глаедра, і себе від мечів, списів та стріл, або навіть від добрячого валуна, посланого метальною машиною. А щодо моїх спазмів, то я приєднав деякі охоронні закляття до каменя в Наеглінзі. Вони повинні захистити мене, якщо це станеться під час бою. Так чи так, і Глаедр, і я далеко не такі беззахисні, як декому здається…

Ерагонові стало соромно.

— Так, Майстре, — пробурмотів він, опустивши голову.

Обличчя Оромиса трохи полагіднішало.

— Мені приємно, що ти хвилюєшся за мене, Ерагоне… І ти правильно робиш… Війна — небезпечна штука. Тут навіть куди більш досконалий воїн, аніж я, може знайти собі смерть. Але ми знаємо, що робимо. Навіть якщо Глаедр і я йдемо на вірну смерть, то ми йдемо на неї охоче, бо своєю жертвою допоможемо звільнити Алагезію від тиранії Галбаторікса.

— Нехай і так, — не здававсь Ерагон. — Але якщо ви загинете, то навіть тоді, коли ми нарешті вб'ємо Галбаторікса і звільнимо останнє яйце дракона, хто буде вчити того дракона та його Вершника?

Оромис, здавалось, уже давно був готовий до цього питання. Він спокійно глянув на Ерагона й поклав йому руку на плече.

— Якщо так станеться, — за якусь мить похмуро сказав ельф, — тоді, Ерагоне, це буде твій обов'язок, твій і Сапфіри… Саме ви й навчите нового дракона та Вершника правил нашого ордену… Друже мій, а чого це ти так злякався? Ти не будеш один. Я не маю сумніву, що Ісланзаді й Насуада зроблять усе, щоб найкращі вчені обох рас були поруч із тобою…

Утім якесь дивне відчуття неспокою все ж таки не покидало Ерагона. Звісно, він дуже хотів, щоб до нього ставились, як до досвідченого Вершника, але юнак не відчував у собі сили посісти місце Оромиса. Йому здавалось, що навіть думати про таке не годиться. І ось тепер Ерагон чи не вперше в житті збагнув, що рано чи пізно він буде належати до старшого покоління, і коли він стане таким, то вже не матиме вчителя, на якого можна покластися у скрутну хвилину… У Вершника перехопило подих…

Тим часом Оромис уже прибрав руку з його плеча й кивнув на Брізінгр.

— Увесь ліс аж здригнуся, — сказав він, — коли ти, Сапфіро, розбудила дерево Меноа. Ледь не половина всіх ельфів у Елесмері прохала Глаедра й мене чимдуж бігти їм на допомогу. Більше того, я змушений був від вашого імені звернутись до Джильдериєна Мудрого, щоб він не карав вас за те, що ви вдалися до таких грубих методів.

«Я не хочу вибачатися, — відповіла на те Сапфіра. — Тоді ми просто не мали часу на всілякі реверанси…»

— Та справа не в цьому, — з розумінням продовжив Оромис. — Я аж ніяк не звинувачую тебе, Сапфіро. Я тільки хотів сказати, що ви маєте передбачати наслідки своїх дій.

Після цих слів він попрохав Ерагона показати йому свій новий меч і став пильно-пильно його роздивлятись.

— Рунон перевершила саму себе, — задоволено сказав Оромис за кілька хвилин. — Навряд чи у світі є багато зброї, годної зрівнятися із цим мечем. Тобі, Ерагоне, дуже пощастило… — На мить він замовк, бо якраз прочитав руну на лезі: — Брізінгр… напрочуд гарне ім'я для меча Вершника дракона.

— Так, — сказав Ерагон. — Але не знати чому, щоразу, як тільки я вимовляю його ім'я, лезо охоплює… — він завагався і замість того, щоб сказати «вогонь», тобто «брізінгр», сказав: — полум'я.

Брови Оромиса здивовано поповзли вгору.

— Справді? А що сказала з цього приводу Рунон? — спитав старий, повертаючи Брізінгр Ерагонові.

Вершник у кількох словах переповів йому припущення ельфійки.

— Цікаво… — тільки й мовив Оромис і задумливо подивився кудись убік обрію. За мить він струснув головою, наче відганяючи сумні думки. Тепер його обличчя стало ще більш серйозним: — Ось що я хотів іще сказати… — почав він, помітно хвилюючись. — Ми з Глаедром можемо за себе постояти, але ти, Ерагоне, правильно говорив: нам є чого боятися… У Глаедра — свої рани, у мене — мої… Недаром мене називають Скорботним Мудрецем… Це нічого б не важило, якби нашими ворогами були прості смертні. Навіть тепер ми легко можемо змагатися з якою сотнею чи навіть тисячею. Та, на жаль, наш ворог — найнебезпечніше створіння, яке тільки бачила ця земля. І хоч як мені не хочеться визнавати, але Глаедр і я — каліки, і є багато шансів, що ми не виживемо в майбутніх боях… Ми обоє прожили довге життя, і сум віків давить на нас… А от ви — молоді, свіжі, сповнені надії… Я вірю, що ваші шанси перемогти Галбаторікса куди більші, ніж будь-чиї.

Оромис сумно глянув на Глаедра:

— Одне слово, щоб зробити вас іще сильнішими та на випадок нашої можливої смерті, Глаедр із мого благословіння вирішив…

«Я вирішив, — продовжив Глаедр, — віддати вам моє серце сердець, тобі, Сапфіро, Блискуча Луско, і тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.»

Сапфіра та Ерагон не знали, що й казати. Досить довго вони дивилися на величного золотого дракона. Нарешті Сапфіра знайшлася на слово:

«Майстре, — сказала вона, — ваша честь більша за слова, але… ви впевнені, що хочете довірити своє серце нам?»

«Так, — відповів Глаедр і опустив свою величезну голову ближче до Ерагона. — Я впевнений, і на те є багато причин… Принаймні якщо ви матимете моє серце, то зможете спілкуватися з Оромисом і зі мною будь-де, і тоді я допомагатиму вам своєю силою, коли в тому буде потреба. А раптом Оромис і я загинемо в битві, тоді наші знання і досвід, а також моя сила залишаться з вами. Я довго про це думав і певен, що роблю правильно.»

— Але якщо Оромис загине, — сказав Ерагон тихим голосом, — невже ти справді захочеш жити без нього в образі Елдунарі?

Глаедр пильно глянув своїми надзвичайними очима на Вершника. «Я не хочу розлучатися з Оромисом, — сказав він після тривалої мовчанки, — але що б там не сталося, я буду робити все можливе, щоб скинути Галбаторікса з його трону. Це наша єдина мета, і навіть смерть не зможе змінити її. Я знаю, ти й думати не хочеш про втрату Сапфіри… Це природно. Але ми з Оромисом мали довгі століття для того, аби збагнути, що наша розлука неминуча… Чи будемо ми обережні, чи ні, за якийсь час один із нас неодмінно помре. Звісно, це не надто втішна думка, але що поробиш… Так влаштований світ.»

— Я теж не хочу вдавати, що радо думаю про це, — мовив Оромис, — але мета життя полягає не в тому, щоб робити щось таке, чого ми хочемо. Мета життя — робити те, що має бути зроблене. Цього вимагає від нас доля.

«А тепер, — сказав Глаедр, — я питаю тебе, Сапфіро, Блискуча Луско, і тебе, Ерагоне, Убивце Тіні, чи приймаєте ви мій дар?»

«Приймаю», — відповіла Сапфіра.

«Приймаю», — трохи повагавшись, луною озвався Ерагон.

Після цих слів Глаедр підвів голову. М'язи на його череві запульсували, кілька разів стиснулись, і горло йому почало судомити, так, неначе там щось застрягло. Розчепіривши лапи, золотий дракон витягнув шию прямо перед собою, а кожна зв'язка й сухожилля на його тілі напнулися під обладунком осяйної луски. Горло Глаедра стискалося й розтискалося все швидше й швидше. Нарешті він опустив голову так близько до Ерагона, що Вершник ледь не заплющив очі й спробував затамувати подих. А коли Глаедр роззявив пащу, Ерагон побачив, як десь глибоко-глибоко, між складками пульсуючої криваво-червоної плоті, зринуло золотисте світло. За мить щось кругле, приблизно фут у діаметрі, ковзнуло по червоному язику Глаедра й випало з його рота так швидко, що Ерагон ледь устиг його впіймати…

Вершник тримав у руках слизький, укритий слиною Елдунарі. Ерагонові забило памороки. Він аж хитнувся назад, бо раптом відчув кожну думку, кожне почуття Глаедра — все-все. Це було так приголомшливо, як наче він тримав у своїх руках самісіньке єство Глаедра.

Глаедр теж здригнувся, струснув головою, немов його хто вкусив, і миттю захистив свій розум від Ерагона, хоч той усе ще міг відчувати мерехтіння його рухливих думок, а також плин почуттів.

Елдунарі нагадувало якусь велетенську золоту прикрасу. Його поверхня була тепла й помережана сотнями гострих граней, які дещо різнились за розміром і відбивали світло під різними кутами. А центр Елдунарі випромінював блякле світло, подібне до світла лампи під абажуром. Це світло розмірено пульсувало. На першим погляд, воно здалося Вершникові спокійним, та що довше він вдивлявся в нього, то більше бачив усередині: там були і маленькі вихорки, і цілі потоки, які то згорталися, то розгорталися у всіх можливих напрямках, і темнуваті плями, котрі ледь-ледь рухались, і жмутки яскравих спалахів, не більших за кінчик голки, які сяяли всього мить, а потім згасали на золотистому полі. Воно було живе.

— Ось, — сказав Оромис і подав Ерагонові міцний полотняний мішок.

На превелику радість Ерагона, його зв'язок із Глаедром зник, тільки-но він поклав Елдунарі в мішок, а його руки більше не торкалися каменя. Ще й досі збентежений, Ерагон притис загорнутий у тканину Елдунарі до грудей. Потрібен був час, щоб звикнути до того, що твої руки тримають єство золотого дракона.

— Дякую вам, Майстре, — тільки й спромігся сказати Ерагон, схиливши голову вбік Глаедра.

«Ми будемо захищати ваше серце навіть ціною власного життя», — додала Сапфіра.

— Ні, ні! — скрикнув Оромис. — Не ціною життя! Це саме те, чого ми прагнемо уникнути. Звісно, ви повинні берегти серце Глаедра, щоб із ним не трапилось якого лиха через вашу недбалість, але в жодному разі не смієте жертвувати собою заради того, щоб захистити його чи мене, чи ще когось. Ви мусите залишитись живими за будь-яку ціну, інакше всі наші надії будуть марні. Тоді вже точно запанує темрява.

— Так, Майстре, — погодились Ерагон і Сапфіра.

«Оскільки ти поклявся на вірність Насуаді, — озвався Глаедр, — і мусиш слухатись її наказів, то, зрештою, можеш сказати їй про моє серце сердець, але тільки в крайньому разі. Заради всіх драконів, яких так мало залишилось, правда про Елдунарі нехай буде між нами».

«А я можу сказати Арії?» — спитала Сапфіра.

— А як бути з Блодхгармом та іншими ельфами, яких Ісланзаді прислала, щоб захищати мене? — спитав також Ерагон. — Я пустив їх до своєї свідомості, коли ми із Сапфірою билися востаннє з Мертагом. І вони, звісно ж, помітять твою присутність, Глаедре, якщо ти будеш допомагати нам у ході битви.

«Ти можеш розказати про Елдунарі Блодхгармові й усім його чарівникам, — відповів Глаедр, — але тільки після того, як вони поклянуться оберігати нашу таємницю».

Тим часом Оромис одягнув шолом.

— Арія — донька Ісланзаді, — сказав він, — тому я вважаю, що вона теж має право про це знати. Але так само, як і Насуаді, не кажи їй, аж поки в тому не буде крайньої потреби. Секрет, яким діляться, вже не є секретом. Я б просив тебе, Ерагоне, коли це можливо, навіть не думати про Елдунарі, щоб ніхто не зміг поцупити інформацію із твоїх спогадів.

— Гаразд, Майстре.

— А тепер нам пора летіти звідси, — сказав Оромис і натягнув на руки товсті рукавиці. — Я чув від Ісланзаді, що Насуада вже почала облогу Фейнстера, тож варденам, певно, не завадить твоя допомога.

«Так, здається, ми надто довго залишались в Елесмері», — погодилась Сапфіра.

«Може, й так, — відповів Глаедр, — але це аж ніяк не був змарнований час».

Оромис пришвидшив крок і легко застрибнув на єдину передню лапу Глаедра. Звідти він перебрався на його високу гостру спину й усівся в сідлі.

— Поки будемо летіти, — сказав Ерагонові ельф, зав'язуючи ремені навколо ніг, — можеш повторити реєстри справжніх імен, що їх ти вивчив під час свого минулого візиту.

Ерагон мовчки кивнув і пішов до Сапфіри. Він обережно заліз їй на спину, обгорнув однією з ковдр серце Глаедра й поклав його до сідельної сумки. Потім, відчуваючи позад себе пульсування енергії, що так і струменіла від Елдунарі, закріпив ноги. Можна було летіти.

Глаедр підійшов до краю скелі Тельнаєр і розправив свої велетенські крила. Земля аж здригнулась, коли золотий дракон підстрибнув угору, до вкритого хмарами неба, а повітря загуркотіло й затремтіло під його крилами. Золотий дракон поплив у небі над океаном дерев. Сапфіра й собі пішла на край урвища, кинулась із нього й, пролетівши кілька сотень футів у вільному падінні, піднялася до рівня Глаедра.

Тепер обидва дракони летіли, потужно змахуючи крилами. Вони летіли над хвилями лісу в південно-західному напрямку. Сапфіра вигнула шию і заревла. Глаедр відповів їй. Могутній рев драконів прокотився луною по гігантському склепінню неба, до смерті налякавши птахів і тварин.