У РОЗБУРХАНІЙ ЮРБІ

Було пополудні, коли мандрівники нарешті побачили на обрії табір варденів. Вони спинилися на хребті низького пагорба й захоплено розглядали величезне місто із сірих наметів, що кишіло силою-силенною люду. На заході, оточена невеличким гаєм, лежала річка Джиєт, а за півмилі на схід виднівся ще один, менший, табір. Він нагадував невеличкий острів, що плавав поблизу берегів материнського континенту, — у ньому на чолі з Нар Гарцхвогом мешкали ургали. У радіусі кількох миль довкола табору снували невеличкі загони вершників. Кілька з них були патрульними, ще кілька — загонами посланців, а решта — вивідачами, які поверталися зі своїх завдань. Невдовзі два патрулі помітили Ерагона й Арію, засурмили в сигнальні сурми й галопом помчали в їхній бік. Вершник полегшено зітхнув і радісно посміхнувся.

— Ми зробили це! — вигукнув він. — Мертаг, Торнак, сотні солдатів і чарівників Галбаторікса, разаки — ніхто не зміг нас зловити. Ха! А чи не ловко ми поглузували з короля? Він, мабуть, сказиться від люті, дізнавшись про це!

— І стане вдвічі небезпечніший, — не зовсім весело похитала головою Арія.

— Я знаю, — вигукнув юнак, посміхнувшись іще ширше. — Можливо, він стане таким скаженим, що забуде заплатити своїм військам, тож вони знімуть його строї й приєднаються до варденів.

— Ти сьогодні якийсь божевільний…

— А чом би й ні? — спитав Ерагон.

Ставши навшпиньки, він відкрив кордони своєї свідомості й гукнув так голосно, як тільки міг: «Сапфіро!» Його думка, ніби стріла, швидко помчала вперед.

Вершникові не довелось довго чекати на відповідь.

«Ерагоне!»

Вони подумки обнялись, стискаючи одне одного в теплих обіймах любові й турботи. Потому Вершник і дракон обмінялись спогадами, що накопичилися в них за весь той час, доки вони були в розлуці. Дракон миттю позбавив Ерагона болю, який терзав його з часу останньої битви, — адже він узяв на себе стільки смертей, — і життя видалось юнакові просто чудовим.

«Я дуже сумував за тобою», — сказав він.

«І я за тобою, малий». — Потому вона послала йому образ солдатів, з якими він і Арія вступили в бій. — «Варто мені тебе залишити без нагляду, — з докором мовив дракон, — як ти щоразу вскакуєш у якусь халепу. Щоразу! Я така розлючена, що ладна задушити тебе власним хвостом! Варто мені відвернутися, як ти миттю встрягнеш у бійку й б'єшся не на життя, а на смерть».

«Будь справедливою, — заперечив Ерагон, — я встрявав у такі халепи навіть тоді, коли був із тобою. Виходить, що ми вдвох притягуємо до себе різні неприємності…»

«Ні, це ти їх притягуєш, — пирхнув дракон, — бо, коли я сама, у мене все гаразд. А щойно ми разом, на нас сипляться дуелі, засідки, безсмертні вороги, огидні разаки, магія. І всі нападають на нас так, ніби ми двійко зайців, що випадково провалились до гнізда голодних ласок».

«А як щодо того часу, який ти провела у Галбаторікса? Хочеш сказати, що це не халепа?» — поцікавився Ерагон.

«Тоді я ще навіть не вилупилась, — огризнувся дракон. — А це не береться до уваги. Різниця між мною й тобою полягає в тому, що ти вскакуєш в різні халепи, а я тебе з них витягую!»

«Нехай навіть так! — почав дратуватися Ерагон. — Але ж я ще тільки вчуся! Мине кілька років, і я в усьому стану таким самим вправним, як Бром! Ти ще скажи, що я нешляхетно вчинив зі Слоуном!»

«Гм… Про це ми ще поговоримо. Але якщо ти ще бодай раз утнеш подібну дурницю, я пришпилю тебе до землі й оближу з голови до п'ят».

Від її останніх слів Ерагон аж здригнувся, бо язик Сапфіри був помережаний гачкуватими шипами, що вмить здерли б із нього шкіру.

«Ну й добре, але ти маєш розуміти, що коли я стояв перед Слоуном, то й сам не знав, що вчиню за мить, — чи вб'ю його, чи відпущу. А крім того, якби я сказав тобі, що залишаюсь тільки через нього, ти б заходилася мене зупиняти…» Сказавши це, юнак почув, як його дракон роздратовано загарчав:

«Ти мав довіритись мені й зробити все правильно. Бо якщо в тебе є якісь таємниці, то які ж ми тоді в біса Вершник і дракон?»

«Хай буде по-твоєму, та мені здається, що твоє „зробити все правильно“ означало б тільки те, що ти забрала б мене з Хелгрінда примусом».

«Може, й ні», — сказала Сапфіра, набурмосившись.

Вершник натомість посміхнувся й заговорив дуже лагідно:

«У будь-якому разі ти маєш рацію. Мені треба було поділитися з тобою своїми планами, і я дуже шкодую, що не зробив цього. Від сьогодні я завжди радитимусь із тобою, перш ніж зробити якийсь важливий крок. Згода?»

«Гаразд, ти будеш радитися зі мною тоді, коли справа торкатиметься зброї, магії, короля або членів нашої родини», — мовила вона.

«Або квітів».

«Домовились. Але мені зовсім не обов'язково знати про те, що ти збираєшся з'їсти шматочок хліба із сиром посеред ночі».

«А якщо на мене чекатиме під наметом чоловік із довгим ножем?»

«Якщо ти не зможеш перемогти одного чоловіка з довгим ножем, то який ти тоді Вершник!»

«Виходить, мертвий».

«Ото ж бо й воно…»

«Але скільки б ти мені не казала, що я притягую до себе різні лиха, я цілком здатен упоратися з ними, на відміну від інших людей».

«Навіть найкращі воїни можуть зазнати поразки», — заперечив дракон.

«Ти маєш пам'ятати короля гномів Кага, якого вбив новенький мечоносець, коли той перечепився об каменюку. І головне твоє завдання — завжди бути напоготові! Не смію перечити — ти багато вмієш, але, попри всі твої знання й уміння, ти не зможеш вийти з будь-якої ситуації».

«Твоя правда. А зараз, будь ласка, давай облишимо всі ці балачки. За останні кілька днів я досхочу наслухався про долю, про місії, про справедливість та інші не зовсім веселі речі».

«Так-то воно так, але філософські розмови часом не тільки пригнічують і збивають з пантелику, а й можуть неабияк покращити настрій».

«Де ти? — роззирнувся навсібіч Вершник, шукаючи очима блакитнувату луску Сапфіри. — Я відчуваю, що ти десь зовсім поруч, але не бачу тебе».

«Прямісінько над тобою!»

Сапфіра радісно дзявкнула, ніби мале цуценя, й випірнула з-поміж хмар за кілька тисяч футів над головою Вершника, а потім притисла крила до тулуба й стала по спіралі спускатись униз. Опинившись зовсім близько від Ерагона, вона роззявила свою страшну пащеку й випустила стовп вогню, що на мить утворив вогненний ореол над головою Вершника. Юнак радісно зареготав і простягнув до дракона руки. Арія тим часом злякано припала до землі, а наполохані коні патрульних кинулися врозтіч, хоч воїни відчайдушно намагалися їх утримати.

— Я гадала, що ми ввійдемо до табору так, що нас ніхто не помітить, — ще й досі не оговтавшись, промимрила Арія, — але тепер розумію, що коли ти разом із драконом, то це майже неможливо.

«Я все чула», — захихотіла Сапфіра, а потім склала крила й урешті-решт таки приземлилась, гупнувши об землю всіма чотирма лапами. Її велетенські стегна й плечі здригнулись, ніби дракон увібрав у себе всю силу удару. Земля під Ерагоновими ногами задвигтіла, і він ледве втримав рівновагу. Склавши крила в себе на спині, Сапфіра повернула голову до Арії:

«Я вмію підкрадатися так, що мене ніхто не помітить! Але навіщо мені це зараз? Сьогодні я дракон, а не перепуджений голуб, який намагається уникнути очей сокола, що вилетів на полювання».

«А коли це ти не була драконом?» — спитав Ерагон, підбігши до неї. Легко, ніби пір'їнка, він перестрибнув з її лівої лапи на плече, а потім у западину на шиї, де зазвичай сидів під час польотів. Умостившись якнайзручніше, юнак обняв теплу Сапфірину шию й одразу ж відчув, як її м'язи напружуються з кожним новим подихом.

Вершник уже вкотре за останні кілька хвилин розплився в посмішці. «Ось де моє місце, — подумки мовив він, — тут, разом із тобою». Сапфіра й собі затремтіла від задоволення, замуркотівши якусь дивну чарівну мелодію, що її Вершник, на жаль, не міг пригадати.

— Мої вітання, Сапфіро, — мовила Арія й притисла руку до грудей, вітаючись по-ельфійськи.

Низько присівши й вигнувши довгу шию, Сапфіра торкнулась лоба Арії кінчиком своєї морди, майже так, як тоді, коли вона благословляла Елву у Фартхен Дурі. Потому дракон мовив: «Вітаю тебе, алфа-кону. Ласкаво просимо, і нехай у твоїх життєвих польотах тебе завжди супроводжує попутний вітер». Сапфіра говорила з Арією таким самим лагідним голосом, як і з Ерагоном, ніби вважала ельфійку частиною їхньої маленької родини.

Така поведінка неабияк здивувала Вершника. Він навіть почав був ревнувати, проте вже за мить опанував себе. Сапфіра тим часом продовжувала: «Я дуже вдячна тобі за те, що ти допомогла Ерагонові повернутися живим і здоровим. Я навіть не знаю, що б робила, якби він потрапив у полон».

— Твоя подяка є дуже великою честю для мене, — відповіла Арія й граційно вклонилась. — А якби Галбаторікс раптом захопив Ерагона, ти б урятувала його, а я б тобі допомогла навіть тоді, якби довелося вступити в бій у самому Урубейні.

«Я б залюбки тебе врятувала, мій любий Ерагоне, — мовила Сапфіра, крутнувши головою, щоб поглянути на свого Вершника, — проте я чомусь гадаю, що Імперія примусила б мене здатися. І я б неодмінно це зробила, аби тільки врятувати тебе, незважаючи на те, які б наслідки це мало для Алагезії. — Потому дракон струснув головою, пошкріб пазурами по землі й додав: — Та все це порожні балачки. Тепер ти тут, тож думати про ті небезпеки, на які ти наражався, означає — отруїти те щастя, яке ми зараз відчуваємо».

А вже наступної миті за тридцять ярдів від них зупинився патруль, що ніяк не наважувався підійти ближче, оскільки їхні коні й так були нажахані ледь не до смерті. Командир загону привітав прибульців і шанобливо поцікавився, чи можуть вони супроводжувати Ерагона, Арію та Сапфіру на прийом до Насуади. Потому один із вершників стрибнув на землю й люб'язно запропонував свого коня Арії, після чого всі вирушили на південний захід, туди, де виднілося ціле море наметів. Сапфіра крокувала зовсім поволі й тішилась із того, що може побути в компанії свого Вершника, адже щойно вони наблизяться до табору, як їх обступить гамірлива юрба, що не даватиме їм спокою аж до самої ночі.

Ерагон розпитався в Сапфіри, як поживають Роран та Катріна, а потім несподівано сказав:

«Від тебе чути запах іван-чаю. Ти, мабуть, чималенько його з'їла?»

«Авжеж! І ти помітив це тільки тому, що дуже давно не був поруч зі мною. Я пахну так, як і має пахнути дракон, і я була б вельми вдячна, якби ти більше ніколи не говорив, що в мене смердить із пащеки, якщо ти, звісно, не хочеш, аби я випадково впустила тебе вниз головою. А крім того, вам, людям, теж нічим хвалитися! Ви брудні істоти, від яких весь час тхне потом! Ось ви хто! А єдині створіння, що смердять так само, як і люди, це козли та ведмеді під час сплячки. Порівняно з вами запах дракона так само приємний, як аромат гірських квіточок».

«Не перебільшуй, — заперечив Вершник, — хоча… — завагався він, наморщивши носа, — після Агаеті Блодхрен я помітив, що люди й справді мають доволі сильний запах. Але ж ти не можеш порівнювати мене зі звичайними людьми, бо я тепер не зовсім людина».

«Може, воно й так, але покупатися тобі все одно не завадить!»

Коли загін перейшов долину, довкола нього почало збиратися море людей, утворивши хоч і геть необов'язковий, проте врочистий почет. Ерагон був трохи приголомшений — вир незахищених думок та емоцій, щасливі посмішки, коні, що ставали дибки, — усе це виводило його з рівноваги, до якої він так звик, мандруючи пустельними рівнинами Алагезії. Юнак спробував поринути в себе, і вже за мить галас юрби нагадував йому тихий плюскіт спокійних морських хвиль, що розбивалися об прибережне каміння. Проте яким би сильним не був його захист, він усе одно відчував наближення дванадцяти ельфів, що бігли вервечкою з іншого кінця табору, швидкі й худорляві, ніби жовтоокі гірські коти. Ерагон широко розправив плечі й поправив руками волосся, щоб мати пристойний вигляд, якщо це, ясна річ, було можливо після такої довгої й виснажливої подорожі. Потому він вибудував потужний бар'єр довкола своєї свідомості, аби ніхто, крім Сапфіри, не зміг почути його думок. Він чудово розумів, що ельфи приєдналися до варденів, щоб захищати його й Сапфіру, але, незважаючи на це, вони все ж таки залишалися слугами королеви Ісланзаді. З одного боку, юнак майже не сумнівався в тому, що вони не стануть підслуховувати його розмови з драконом, а з іншого — йому геть не хотілося, щоб королева ельфів знала про секрети варденів більше, ніж треба, або ж узагалі керувала ним. Якби в Ісланзаді була нагода, вона б залюбки посварила Вершника з Насуадою, і він це чудово розумів. Адже ельфи не так уже й довіряли людям, тож Ісланзаді напевно хотілося мати Ерагона й Сапфіру під своїм прямим командуванням. Та як би там не було, Вершника не дуже тішили такі перспективи — маючи справу з багатьма владиками, він найменше довіряв саме Ісланзаді, надто вже вона була пихата й непередбачувана.

Невдовзі дванадцятеро ельфів зупинилися перед Сапфірою, вклонившись і приклавши руки до грудей так, як це робила Арія. Потому вони по черзі назвали свої імена, додаючи до них перший рядок традиційного ельфійського привітання, а Ерагон люб'язно відповів їм їхньою мовою. Після ритуалу привітання головний ельф — високий красень із блискучою синьо-чорною шерстю, що вкривала майже все його тіло, — розповів Вершникові й дракону про те, для чого їх прислала королева Ісланзаді, й спитав, чи можуть вони приступити до виконання своєї почесної місії.

— Звісно, — кивнув Ерагон.

«Авжеж», — і собі погодилась Сапфіра.

По цих словах Ерагон підійшов ближче до ватажка ельфів і поцікавився:

— Блодхгарме-водрх, чи не мав я честі бачити вас на Агаеті Блодхрен? — юнак раптом пригадав, що під час свята він бачив ельфа з такою самою шерстю.

Блодхгарм люб'язно посміхнувся, оголивши ікла дикого звіра.

— Гадаю, — відповів він, — ви бачили мою двоюрідну сестру Ліоту. Ми дуже схожі, навіть попри те, що її шерсть плямиста й коричнева, а моя — темно-синя.

— Та ні ж бо, я можу заприсягнутися, що це були саме ви.

— Шкода, але на ту пору в мене були дуже важливі справи, тож я не мав нагоди відвідати це чудесне свято. Можливо, мені пощастить зробити це наступного разу, через сто років.

«Від нього дуже приємно пахне, чи не так?» — подумки спитала Сапфіра в Ерагона.

Ерагон втягнув носом повітря, проте нічого особливого не відчув.

«Жодних ароматів. Як би я не принюхувався — геть нічого не відчуваю».

«Дива та й годі, — Сапфіра передала йому запахи, й Вершник миттю збагнув, що вона має на увазі. Мускус оточував Блодхгарма, ніби густа й п'янка хмара. Це був теплий запах, у якому змішалися дим та аромат розчавлених ягід ялівцю. — Схоже, у нього закохалися всі жінки варденів. Вони скрадаються за ним, куди б він не пішов, але втрачають дар мови, коли його погляд звернений до них».

«Швидше за все, цей запах можуть відчувати тільки жінки. — Вершник уважно глянув на Арію. — Бачиш, на неї він, здається, не діє».

«Арія має захист проти магічного впливу».

«Я дуже на це сподіваюся… Гадаєш, ми маємо зупинити Блодхгарма? Адже те, що він робить, підло й ницо. Хіба він не може завоювати серця жінок якимось іншим чином, як справжній чоловік?»

«Це те саме, що вбирати на себе красивий одяг, задля того щоб привернути увагу того, кого кохаєш. Що ж тут поганого? А крім того, Блодхгарм іще жодного разу не скористався прихильністю зачарованих ним жінок. І мені здається, що цей його запах зовсім не для того, щоб зваблювати жінок твоєї раси. Швидше за все, він має на меті щось інше, тож наразі нам не варто його чіпати, мій малий друже».

«Слухай, а Насуада? Вона часом не потрапила в полон його чарів?»

«Насуада мудра й обережна. Вона попрохала Тріанну накласти на себе охоронне закляття, щоб уберегтися від впливу магії Блодхгарма».

«Ото й добре».

Коли вони нарешті дісталися до наметів, юрба була вже такою велетенською, що здавалось, ніби довкола них зібралася добра половина варденівського війська. Люди радісно гукали Ерагонові «Арджетламе!» й «Убивце Тіні!», а він вітав їх помахом руки й чув цілу зливу запитань: «Де ти так довго був, Убивце Тіні?», «Розкажи нам про свої пригоди!» Чимало з присутніх зверталися до нього на нове ймення, що звучало як «Смерть Разаків», і це так потішило юнака, що він мимохіть кілька разів подумки прошепотів ці приємні, ніби музика, слова. Людський вир закрутив Вершника й дракона — хтось благословляв його й бажав міцного здоров'я, хтось запрошував до себе на обід, а хтось пропонував йому всі свої коштовності, жалібно благаючи про допомогу: чи не зцілить він сина, який народився сліпим, чи не знищить пухлину, що прагне забрати в чоловіка дружину, чи не вилікує зламану ногу коневі. Один чоловічий голос благав полагодити зламаного меча, бо той належав іще його дідові, а хтось із жінок двічі вигукнув: «Убивце Тіні, ти часом не хочеш узяти мене заміж?»

Вершник пробирався крізь натовп в оточенні дванадцяти ельфів, які бачили й чули те, чого не міг бачити й чути він, тому юнак міг спокійно вітати доблесне військо варденів, не переймаючись своєю безпекою.

Невдовзі серед сірих наметів стали з'являтися карвахольці, й Ерагон радо тис руки друзям свого дитинства, посміхаючись і від щирого серця регочучи з жартів, що були геть незрозумілими тим, хто народився поза межами Карвахола. Серед карвахольців був і Хорст, який розчулено схопив Вершника у свої міцні ковальські обійми.

— Ласкаво просимо, Ерагоне. Ти молодчина, і ми в боргу перед тобою за те, що ти порішив чудовисько, яке вигнало нас із домівок. Ти й справді живий-здоровий, мій любий друже?

— Разакам довелося б рухатися швидше за світло, щоб зробити мені бодай одну подряпинку! — хвацько відповів Ерагон.

Потому він привітався і з синами Хорста — Альбричем і Бальдором, — далі із шевцем Лорингом та його трьома синами. За мить назустріч йому вийшли Тара і Морн, який мав у Карвахолі таверну, а ще Фіск, Фельда, Каліта, Делвін і Ленна. Вершник розплився в привітній посмішці, проте невдовзі відчув на собі чийсь колючий і злий погляд.

— Дякую тобі, Ерагоне бозна-чий сину, — роздратовано мовила Бірджит і виступила вперед, — дякую тобі за те, що ті потвори зжерли мого чоловіка, а ти їм помстився. Відтепер моє серце назавжди з тобою.

Та перш ніж Вершник устиг бодай щось відповісти жінці, розбурханий натовп відтіснив її від нього.

«Бозна-чий сину? — тяжко зітхнув про себе юнак. — Та ні ж бо, у мене є батько, і його всі ненавидять».

Його сумні думки розвіяв Роран, який нарешті пробився крізь юрбу разом із Катріною.

Брати обнялись.

— Ох і дурницю ж ти втнув, брате, коли залишився там! — скрикнув Роран. — І я б зараз мав дати тобі за це добрячого копняка! Обіцяй, що наступного разу, перш ніж тобі заманеться прогулятись на самоті, ти мене про це попередиш, інакше це може стати твоєю звичкою. Бачив би ти, якою сумною була Сапфіра, коли ми повертались назад.

— Пробач, братику, — поклавши руку на ліве плече Рорана, мовив Ерагон. — Мені дуже шкода, що я не попередив тебе заздалегідь, але ж я й сам до останньої секунди не знав, чи варто мені там залишатися.

— То навіщо ж ти залишився стирчати в тих печерах?

— Бо там було дещо дуже для мене цікаве…

Роран миттю збагнув, що зараз він навряд чи доб'ється від Ерагона якоїсь більш докладної відповіді, його обличчя посуворішало, а Вершник злякався, що той почне наполягати, аби він зараз же все розповів. Натомість Роран сказав:

— Нехай буде так, адже я проста людина й мені годі збагнути, чим керується Вершник дракона, навіть якщо це мій двоюрідний брат. Найважливіше те, що ти допоміг мені врятувати Катріну й повернувся живий та здоровий, — Роран глянув спочатку на Сапфіру, а потім кинув швидкий погляд на Арію, яка стояла за кілька ярдів від Ерагона. — Господи, а де ж моя палиця? Адже я пройшов з нею цілу Алагезію, а тобі було досить кількох днів, щоб її загубити!

— Я віддав її одній людині, якій вона була потрібна значно більше, ніж мені, — відповів Ерагон.

— Та годі тобі засипати Ерагона докорами, — урвала Катріна Рорана і, якусь мить повагавшись, обняла Вершника. — Не переймайся, насправді Роран дуже радий тебе бачити, ти ж знаєш, просто йому важко добрати потрібні слова, щоб передати свої почуття.

На Рорановому обличчі з'явилась якась покірна, овеча посмішка, і він, закохано подивився на свою наречену:

— Вона, як завжди, має рацію.

Ерагон тим часом уважно глянув на Катріну. Її мідне волосся знову набуло свого неповторного блиску, і хоч дівчина ще й досі мала бліде обличчя, загалом виглядала значно краще, ніж після звільнення.

Підійшовши ближче до Вершника, так, щоб ніхто з варденів не міг почути її слів, Катріна прошепотіла йому на вухо:

— Я ніколи не думала, що буду аж так вдячна тобі, Ерагоне. Що ми будемо аж так вдячні. Відтоді, як Сапфіра принесла нас сюди, я дізналась, чим ти ризикував, щоб урятувати мене. Розумієш, якби я провела в Хелгрінді ще бодай тиждень, то напевно вмерла б або збожеволіла, а божевілля — це все одно що смерть. Ти врятував мені життя й зцілив Роранове плече, але найбільше я вдячна тобі за те, що тепер ми знову можемо бути разом!

— Мені здається, що Роран витяг би тебе з Хелгрінда навіть без мене, — відповів на те Ерагон, — Адже в нього срібний язик. Він неодмінно умовив би якогось іншого чарівника допомогти йому, приміром, знахарку Анжелу… Будь-що-будь, він би звільнив тебе.

— Знахарку Анжелу? — пирснув Роран. — Навряд чи те балакуче дівча впоралося б із разаками.

— Ти був би дуже здивований, брате… Одна річ, як вона виглядає, і зовсім інша — те, що вона вміє… — із цими словами Ерагон зробив те, чого ніколи не наважився б зробити, живучи в Паланкарській долині. Він поцілував Катріну й Рорана в чоло й урочисто промовив: — Роране, ти мій брат. А отже, Катріна — моя сестра. Тож якщо у вас будуть якісь неприємності, покличте мене, байдуже, ким ви захочете мене бачити, Ерагоном-фермером чи Ерагоном-Вершником, — я завжди прийду вам на допомогу.

— Ми обіцяємо тобі те саме, — кивнув Роран. — Тож, яке б лихо тебе не спіткало, варто лиш гукнути нас, і ми миттю прийдемо тобі на допомогу.

Вершник вдячно кивнув, проте не став пояснювати, що ті лиха, які можуть його спіткати, навряд чи будуть по зубах простим смертним. Потім він обняв Катріну та Рорана за плечі й прошепотів:

— Живіть довго, майте багато діточок і будьте завжди щасливі.

Посмішка на мить зникла з Катріниного обличчя, та Ерагон не встиг спитати, що сталося, оскільки Сапфіра потягла його до червоного намету Насуади, що був у самісінькому центрі повстанського табору.

Вони були на місці всього за кілька хвилин. Насуада чекала на прибульців перед входом до свого намету, а ліворуч від неї нетерпляче переступав з ноги на ногу король Орин. Уся повстанська шляхта розташувалась по обидва боки намету, відгородившись від натовпу вервечкою охоронців.

Насуада була вбрана в зелену шовкову сукню, що сяяла на сонці, ніби пір'я колібрі, контрастуючи з її гладенькою чорною шкірою. Руки дівчини аж до самісіньких зап'ястків були обмотані білосніжними бинтами. На тлі свого почту, що стовбичив за її спиною, вона сяяла, ніби смарагд серед пожовклого осіннього листя. Випромінювати стільки сяйва й тепла могла хіба що Сапфіра.

Ерагон і Арія привіталися з Насуадою та королем Орином, а Насуада у свою чергу привітала їх від імені всіх варденів і похвалила за мужність. Дівчина закінчила свою промову словами:

— У Галбаторікса може бути Вершник і дракон, що битимуться за нього так само відчайдушно, як Ерагон і Сапфіра за нас. У нього може бути така велика армія, що вкриє половину земної кулі. Він може користуватися жахливою магією… Але, попри все це, він не зміг зупинити Ерагона й Сапфіру, які вбили його найкращих слуг і безкарно перетнули всю Імперію! Тепер ми знаємо, що армія Галбаторікса слабша за нашу, якщо він не може захистити кордони своєї держави!

Ерагон ледь помітно всміхнувся, розуміючи, що Насуада надихає своїх вірних воїнів на перемогу, змальовуючи стан речей у значно яскравіших барвах, аніж те було насправді.

Але це не було брехнею, бо Ерагон знав, що дівчина не сказала жодного неправдивого слова навіть тоді, коли мала справу з таким грізним супротивником, як рада старійшин. Вона говорила чисту правду, прикрашаючи її своїм красномовством і розуміючи, що саме це зараз потрібно її війську, аби кожен солдат був свято переконаний у своїх силах та перемозі.

Коли юбра варденів нарешті вгамувалася, Ерагона й Арію привітав король Орин. Його промова була значно спокійнішою, ніж Насуадина, хоча воїни час від часу уривали її бурхливими оплесками. Ерагон добре знав, що військо любить Орина значно менше за Насуаду, проте схиляється перед його знаннями. Але цих знань було все ж замало для того, щоб пихатий і пещений Орин міг стати справжнім лідером, який би повів за собою величезне військо, здатне перемогти Імперію.

«Якщо ми вб'ємо Талбаторікса, — сказав Ерагон Сапфірі, — Орин не зможе сісти на його трон в Урубейні. Йому буде не під силу об'єднати землі так, як Насуада об'єднала під своєю орудою варденів».

«Я згодна з тобою», — кивнула вона у відповідь.

Король вправлявся у красномовстві доволі довго, а коли він нарешті скінчив, Насуада із радісним блиском в очах прошепотіла Вершникові на вухо:

— Тепер твоя черга промовляти до війська. Воно зібралося, щоб подивитись на нового Вершника дракона.

— Моя?!

— Не соромся, всі чекають на твою промову.

Ерагон глянув на силу-силенну воїнів, і його язик зробився сухий, ніби пісок. Юнак геть розгубився й утратив дар мови, проте миттю опанував себе, розуміючи, що може осоромитись перед усіма варденами.

Десь збоку форкнув кінь, але над усім табором панувала мертва тиша. Тоді Сапфіра штовхнула Вершника мордою під лікоть і подумки йому підказала:

«Скажи, що для тебе велика честь відчувати їхню підтримку і що ти дуже радий знову опинитися в їхніх дружніх лавах».

Сором'язливо озвучивши думку Сапфіри кількома не надто доладними фразами, Ерагон почув шквал оплесків, швиденько вклонився й ступив крок назад. Потому він вичавив із себе посмішку й дивився, як воїни дружно вітають його, б'ючи своїми мечами об щити.

«Це було жахливо! — сказав він Сапфірі. — Я б із превеликим задоволенням ще раз вступив у двобій із Тінню, ніж спробував би знову промовляти до такої юрби».

«Та ну! Це ж зовсім не важко, Ерагоне!»

«Ще й як важко!»

Сапфіра здивовано пирснула, і з її ніздрів вирвалась невеличка хмаринка диму.

«Який же ти Вершник дракона, якщо боїшся говорити з людьми! Якби про це знав Галбаторікс, то напевно попрохав би тебе виступити перед своїм військом, а потім захопив би в полон, як безпомічне пташеня! Ха!»

«Не дуже-то воно й смішно», — трохи ображено буркнув Ерагон, проте Сапфіра таки не стрималась і захихотіла.

Загрузка...