Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

КРИЛАТІ НОВИНИ

Після цих слів Насуада поринула в забуття, вивести з якого її вдалося лише Джормандеру. Він торсав її за плече й щось голосно говорив, однак дівчині знадобилося аж кілька хвилин для того, щоб зрозуміти, що саме він каже:

— …дивись на мене, чорт забирай! Ось так! І не здумай засинати, бо більше ніколи не прокинешся.

— Можеш мене відпустити, Джормандере, — сказала Насуада й вичавила жалюгідну посмішку. — Зі мною вже все гаразд.

— А мій дядько Ундсет був ельфом!

— Хіба?

— Ха! Ти така сама, як і твій батько, ніколи не зважаєш на небезпеки! Але знаєш, різні там племена можуть гнити у своїх кривавих звичаях, скільки їм заманеться, однак ти маєш негайно пустити до себе цілителя! Адже в такому стані ти не можеш тверезо мислити!

— Саме тому я й чекала, доки настане вечір. Бачиш, сонце вже майже сіло, і сьогодні я можу спокійно відпочити, а завтра зроблю всі справи, які вимагатимуть моєї уваги.

Фарика обережно схилилась над Насуадою з другого боку:

— Ой, пані, як же ви нас тоді налякали!

— І, правду кажучи, ще й досі продовжуєш лякати, — буркнув Джормандер.

— Мені вже справді ліпше, — Насуада рвучко звелась на стільці, незважаючи на те, що її руки пронизав пекучий біль. — Ви обоє можете бути вільні, зі мною нічого не станеться. Джормандере, пошли звістку Фадавару, що він може залишатись ватажком свого племені, якщо присягне мені на вірність як своєму воєначальникові. Фарико, прошу тебе, коли будеш повертатися, перекажи, будь ласка, знахарці Анжелі, що я на неї чекатиму. Вона люб'язно згодилась зробити мені кілька цілющих припарок.

— Я не залишу тебе саму в такому стані, — заявив Джормандер.

Фарика й собі заперечно кивнула:

— Вибачайте, моя пані, але я цілком із ним згодна. Це дуже небезпечно.

Тоді Насуада зиркнула на вхід до намету, аби переконатися, що ніхто з Нічних Яструбів не стоїть надто близько, щоб почути їхню розмову, а потім прошепотіла:

— Я не буду сама.

Джормандер здивовано звів брови, а на обличчі Фарики промайнуло занепокоєння.

— Я ніколи не буваю сама. Невже це так важко зрозуміти?

— Ти маєш іще когось, хто про тебе піклується, моя пані? — поцікавився Джормандер.

— Так, маю.

Джормандер і Фарика виглядали вкрай стурбованими.

— Насуадо, — мовив Джормандер, — твоя безпека — це моє життя, і я маю знати, хто ще тебе охороняє і з ким ти бачишся.

— Ні, — м'яко відповіла вона, однак, побачивши ображені й водночас обурені очі Джормандера, відразу ж додала: — Не думай, що я сумніваюсь у твоїй вірності, але це має бути моєю таємницею. Заради спокою власного серця я мушу мати кинджал, який ніхто більше не зможе бачити: зброю, заховану в рукаві, якщо вам так завгодно. Можете вважати це моєю примхою, проте в жодному разі не думайте, що я вами незадоволена.

— Моя пані, — Джормандер уклонився, чи не вперше дотримавшись формальностей, на яку він майже ніколи не зважав.

Насуада звела руку, дозволяючи їм піти, і Джормандер та Фарика вийшли з її червоного намету.

Єдиним звуком, який долинав до слуху Насуади наступні кілька хвилин, було хриплувате каркання ворон, що кружляли над табором варденів. Потім позаду неї почувся легкий шурхіт, що нагадував дріботіння лапок мишки, яка поспішала кудись у пошуках їжі. Розвернувшись, дівчина побачила, як зі своєї схованки обережно вислизнула Елва.

Дівчинка й надалі продовжувала рости з неприродною для дитини швидкістю. Коли Насуада побачила її вперше, а це було зовсім недавно, Елва виглядала на три або чотири роки, проте зараз вона нагадувала шестирічну дитину. Елва була вдягнена в простеньку сукенку чорного кольору з кількома пурпуровими смужками навколо шиї та плечей. Її довге й рівне волосся стало ще чорнішим, спадаючи з голівки на маленьку спинку, наче нічна пітьма. Личко дівчинки було біле, ніби кістка, бо вона рідко коли виходила на вулицю. Над її бровою, як і раніше, виблискувала срібна мітка дракона, а фіолетові оченята були сповнені відчаю й болю — такою була ціна Ерагонового благословення, що насправді виявилось прокляттям, оскільки змушувало дівчинку відчувати увесь людський біль, а також намагатися йому зарадити. Нещодавня битва ледь не вбила Елву, незважаючи навіть на те, що один із чаклунів Ду Врангр Гата, намагаючись її захистити, змусив дівчинку поринути в чарівний сон, і вона прокинулась тільки наприкінці битви. Маленька Елва почала розмовляти й цікавитися всім, що її оточувало, зовсім недавно.

— Тобі було боляче? — спитала в дівчинки Насуада.

Елва здригнулася й, провівши зворотним боком долоньки по своєму рожевому ротику, відповіла:

— Я вже звикла до болю, хоч це не так уже й легко… Знаєш, мене важко вразити, Насуадо, але ти справді дуже сильна жінка, бо витримала стільки порізів.

Попри те що Насуада не раз чула Елвин голос, він усе одно майже завжди змушував її тремтіти, бо аж ніяк не підходив дитині — то був сумний, хриплуватий голос дорослої людини, яка багато чого перетерпіла в житті. Проте, відповідаючи, Елві, Насуада намагалася на це не зважати:

— Але ти значно сильніша за мене, адже мені не довелося страждати, відчуваючи біль Фадавара. Дякую, що залишилась зі мною. Я знаю, чого це тобі коштувало, й дуже тобі вдячна.

— Вдячна? Ха! Для мене це порожнє слово, леді Нічні Кроки, — відповіла Елва, скрививши свої маленькі губки в посмішці. — От якби ти дала мені щось попоїсти. Я просто вмираю від голоду.

— Фарика залишила хліба й вина он за тими сувоями, — сказала Насуада, після чого дівчинка миттю кинулася туди й стала жадібно набивати рота хлібом. — Щойно Ерагон повернеться, тобі більше не доведеться страждати, він зніме з тебе закляття, — додала Насуада, поглядаючи на Елву.

— Може, й так, — озвалася дівчинка, проковтнувши майже половину хлібини. Якусь мить помовчавши, вона знову сказала: — Я збрехала тобі про випробування довгими ножами.

— Як?

— Я бачила, що ти програєш…

— Що?

— І якби я тобі не допомогла, ти б занепала духом іще на сьомому порізі, і зараз на твоєму місці сидів би Фадавар. Я шепотіла тобі «Витримай!», і ти наказувала собі, повторюючи це слово за мною.

Насуаду аж холодом пройняло від її слів. Якщо Елва казала правду, то це означало, що тепер вона в ще більшому боргу перед нею. Але як би там не було, Насуаді страшенно не подобалось, коли нею хтось командував, навіть якщо це й пішло їй на користь, тож вона сказала:

— Схоже, я знову маю тобі дякувати.

Елва хриплувато, зовсім не по-дитячому, захихотіла й відповіла:

— Бачу, ти не любиш дякувати, але це дрібниці. Можеш не перейматися, адже я ніколи не ображусь на тебе. Ми просто даємо одна одній користь, от і все.

Елвина відповідь збентежила Насуаду, але вже наступної миті вона з полегшенням зітхнула, почувши, як один із гномів, що охороняв її намет, вдарив сокирою об щит й оголосив:

— Знахарка Анжела просить, щоб ви її прийняли, леді Нічні Кроки!

— Нехай заходить, — озвалась Насуада, підвищивши голос.

Анжела, обвішана торбами та кошиками, тут-таки влетіла до намету. Кучеряве волосся знахарки, як завжди, нагадувало грозову хмару, а біля її ніг крутився кіт-перевертень Солембум. Помітивши Елву, він одразу ж задріботів до неї, вигнув спину й став лащитись об її ноги.

Знахарка тим часом поставила торби та кошики на землю й, розправивши плечі, трохи стривоженим голосом мовила:

— Тобі не здається, що останнім часом я тільки те й роблю, що панькаюся з тобою та Ерагоном? І все тому, що ви чомусь ще й досі не збагнули, що варто уникати всіляких небезпек, а тим паче, не пробувати порізати себе на дрібні шматочки. — Потім знахарка швидко підскочила до Насуади, розмотала один із бинтів на її правій руці й, невдоволено цмокнувши губами, продовжила: — Зазвичай цілитель питає у хворого, як той почувається, а пацієнт має прошипіти крізь стиснуті зуби: «О, вже краще»… На що цілитель відповідає: «Це добре, дуже добре. Більше посміхайтеся, і тоді ви швидше одужаєте!»

— Краще скажи мені, чи я взагалі одужаю? — поцікавилась Насуада.

— Ти б одужала дуже швидко, якби я могла скористатися магією, щоб загоїти твої рани. Але оскільки я не можу цього зробити, то зараз мені важко сказати щось напевне. Тобі доведеться якийсь час потерпіти, і було б дуже добре, якби в жодну з твоїх ран не потрапила інфекція. — На мить знахарка відірвалась від роботи, пильно глянула Насуаді в очі й спитала: — Ти хоч розумієш, що в тебе залишаться шрами?

— Залишаться, то й залишаться.

— А й справді, нехай собі залишаються, — спробувала покепкувати з неї Анжела, проте Насуада глухо застогнала й аж зіщулилась, коли та почала зашивати першу з її ран.

Упоравшись, знахарка змастила всі рани товстим шаром мазі, виготовленої з трав. Краєм ока вона спостерігала за тим, як Солембум стрибнув на стіл і всівся поруч із Елвою, а потім, сподіваючись, що ніхто того не помітить, потягнувся своєю великою волохатою лапою до тарілки Елви й швиденько поцупив звідти окрайчик хліба. За мить від нього вже не лишилось жодної крихти. Ласо облизуючись, Солембум насторожено водив китичками вух, дослухаючись до брязкоту обладунків Нічних Яструбів, які походжали довкола намету.

— Барзул, — буркнула Анжела. — Тільки чоловікам могло спасти на думку різати себе, щоб визначити, хто з них найголовніший. Йолопи!

Насуада, незважаючи на нестерпний біль, усе ж таки посміхнулась.

— Що правда, то правда! — мовила вона.

Щойно Анжела закінчила накладати останню пов'язку на зап'ясток Насуади, як гном, що стояв на вході до намету, голосно вигукнув: «Стій!» Потім пролунав брязкіт металу, й Насуада зрозуміла, що її вірні охоронці схрестили мечі, заступивши дорогу невідомому прибульцю до її намету.

Не гаючи ані хвильки на роздуми, дівчина миттю вийняла з піхов, вшитих у свій корсет, чотиридюймового ножа. Тримати його металеве руків'я було дуже важко, адже пальці Насуади стали зовсім неслухняні. Здавалось, що руки не відчувають нічого, окрім гострих пекучих смуг, що врізались у її шкіру.

Анжела й собі невідомо звідки вихопила кинджал і заступила собою Насуаду, прошепотівши якийсь рядок прадавньою мовою. Солембум тим часом зашипів і стрибнув до своєї хазяйки — його шерсть настовбурчилась, через що гігантський кіт здавався ще більшим, аніж був насправді.

І тільки Елва продовжувала безтурботно жувати собі хліб. Здавалося, що до цього переполоху їй не було жодного діла. Вона відламувала невеличкий шматочок, уважно його вивчала, тримаючи двома пальцями, ніби якусь небачену досі комаху, потім умочала хліб у кубок з вином і починала швиденько його їсти.

— Моя пані, — долинув знадвору чоловічий голос. — 3 північного сходу наближаються Ерагон і Сапфіра!

Почувши добру звістку, Насуада сховала ножа, підвелась із силою зі стільця й сказала Анжелі:

— Допоможи-но мені вдягнутись.

Знахарка тут-таки схопила Насуадину сукню, швиденько натягла її дівчині на ноги, а потім дуже обережно просунула її руки в рукави. Переконавшись, що все гаразд, Анжела й Елва хутко затягли шнурівки на її спині, й незабаром Насуада була готова до прийому.

Зиркнувши на свої руки, дівчина побачила, що її забинтовані рани прикриті рукавами сукні.

— Я маю ховати чи показувати свої рани? — поцікавилась вона.

— Та як тобі сказати, — відповіла Анжела. — З одного боку, твій народ та інші раси ще дужче стануть тебе поважати, а з другого — твої вороги, побачивши їх, знатимуть, що ти слабка й вразлива… Одним словом, це риторичне питання… Це нагадує мені ситуацію з чоловіком, який утратив великого пальця… Хтось може сказати про нього — «Він каліка», а хтось — «Він славний воїн, бо втратив тільки палець, тимчасом як міг утратити цілу руку!»

— Твої порівняння якісь дуже дивні.

— Дякую.

— Випробування довгими ножами — це змагання сили, — раптом озвалась Елва. — І вардени, і сурданці добре це знають. Ти пишаєшся своєю силою, Насуадо?

— Відріжте рукава, — тут-таки наказала Насуада, проте, побачивши, що Анжела й Елва вагаються, додала: — Швидше! Від самісіньких ліктів. І не хвилюйтесь, сукню мені перешиють.

Кількома вправними рухами Анжела миттю відчикрижила рукава й кинула їх на стіл.

— Елво, — мовила Насуада, гордо підвівши голову, — коли відчуватимеш, що я можу знепритомніти, будь ласка, скажи Анжелі, щоб вона мене підхопила. То що, почнімо? — І з цими словами вони всі залишили намет. Насуада крокувала попереду, за нею йшли Елва й Анжела, а Солембум ступав своїми м'якими лапами трохи віддалік.

Охоронець-гном віддав наказ, і шестеро Нічних Яструбів оточили Насуаду та її почет: гноми й люди розташувались попереду й позаду, а велетенські ургали, у вісім футів заввишки, прикривали їх із боків. Сонце повільно наближалося до обрію, й небеса огортали своїми золотаво-пурпуровими крилами верхівки наметів табору варденів. На землю почали спускатися перші сутінки, і вартові запалили багаття та факели, що вихоплювали їхні суворі, зосереджені лиця з обіймів пітьми. На півдні в небо здіймалися хмари чорного диму, затуляючи горизонт і Палаючу рівнину, що залишилась на відстані півтори ліги позаду. На заході бовваніла лінія буків та осик, окреслюючи русло річки Джиєт, на якій стояв човен «Драконове крило», що його викрали карвахольські селяни на чолі з Джоудом та Рораном. Проте очі Насуади були спрямовані на північ, туди, де на обрії з'явились примарні обриси Сапфіри, яка вже починала знижуватись. Останні промені сонця вигравали на її лусці, огортаючи дракона блакитним ореолом, через що той нагадував безліч зірок, які падали з небес.

Картина, що постала перед Насуадою, була така чудова, що дівчина застигла на місці, мов зачарована, і дякувала долі за те, що їй пощастило побачити таку красу. «Вони в безпеці!» — подумала Насуада й полегшено зітхнула.

Воїн, який приніс звістку про прибуття Сапфіри, — худорлявий чоловік із густою неохайною бородою — вклонився й шанобливо мовив:

— Моя пані, тепер ви бачите, що я казав вам щиру правду.

— Авжеж! Напевно, у тебе дуже гострий зір, якщо ти помітив Сапфіру раніше за всіх. Як тебе звати?

— Глетчер, син Хардена, моя пані.

— Дякую тобі, Глетчере. Ти можеш повертатися на свій пост.

Ще раз шанобливо вклонившись, чоловік поспішив на край табору.

Не зводячи очей із Сапфіри, Насуада попрямувала між наметами до великої галявини, яку залишили для того, щоб Сапфіра могла злітати й приземлятися. Охорона й почет крокували поряд із нею, але Насуада майже не звертала на них уваги, так їй кортіло побачити Ерагона й Сапфіру. Усі попередні дні дівчина дуже хвилювалася за них — і як ватажок варденів, і як їхній друг.

Сапфіра летіла швидко, ніби яструб, проте її ще й досі відділяли від табору кілька миль. Тим часом довкола галявини зібралася ціла юрба воїнів: люди, гноми й навіть сірошкірі ургали, що приєдналися до повстанської армії на чолі з Нар Гарцхвогом, який височів над людьми, котрі його оточили. Неподалік стояв і король Орин, а поруч із ним його почет: Нархейм — гном-посланець, який посів місце Орика, коли той поїхав до Фартхен Дура, Джормандер, решта членів ради старійшин та Арія.

Побачивши Насуаду, струнка ельфійка стала пробиратися до неї крізь юрбу, і навіть тоді, коли над воїнами залопотіли Сапфірині крила, вони не дивились на небо, бо їхні погляди були прикуті до Арії, яка виглядала просто вражаюче. Вона була вбрана у все чорне, а її ноги облягали високі боти. Ніби в справжнього чоловіка, на стегні ельфійки висів меч, а на спині — лук і сагайдак. Обличчя Арії було кутастим, ніби в кішки, а рухалась вона так граційно, що в її ході можна було помітити як надзвичайну силу, так і вміння вправно володіти своєю зброєю.

Насуаді завжди здавалося, що Арія трішки грубувата як для дівчини, проте вона була переконана в тому, що навіть якби Арію вбрали в якесь мішкувате дрантя, то вона все одно виглядала б куди більш владно й привабливіше, ніж багато хто з підлеглої їй знаті.

Спинившись перед Насуадою, Арія кивнула на її рани й з легкою посмішкою сказала:

— Як говорив поет Еарне: «Стати на шлях болю заради народу країни, яку ти любиш, — це найкращий учинок, що його можна колись здійснити». Я знала всіх ватажків варденів. Вони були мужніми чоловіками й жінками, та ніхто з них не міг зрівнятись із Аджихадом. Але ти перевершила навіть його.

— Твоя думка є великою честю для мене, Аріє, однак я боюся, що коли моя зірка й справді палає аж так яскраво, то вона може затьмарити зірку мого славного батька.

— Вчинки дітей — це перевірка того виховання, яке вони отримали від своїх батьків. Палай, наче сонце, Насуадо, бо чим яскравіше ти палатимеш, тим більше буде людей, які поважатимуть Аджихада за те, що він виховав тебе як справжнього воїна, і тепер ти вправно керуєш цілим військом у такому юному віці.

Насуада вдячно схилила голову, бо слова Арії припали їй до серця, а потім посміхнулась і мовила:

— Юний вік? За нашими мірками — я вже зовсім доросла жінка.

Арія здивовано глянула на неї своїми зеленими очима.

— Твоя правда. Але якщо зважати не на роки, а на мудрість, то для моїх побратимів жоден із людей, окрім Галбаторікса, не є мудрим.

— А як же я? — обурилась Анжела.

— Заспокойся, — мовила Насуада, — ти не можеш бути значно старшою за мене.

— Отакої! Ти плутаєш зовнішній вигляд із віком, а мала б куди більше розумітися на цьому, зважаючи на те, скільки часу ти спілкувалася з Арією.

Але перш ніж Насуада встигла спитати, скільки ж усе-таки років Анжелі, вона відчула, як хтось добряче смикнув її позаду за сукню. Озирнувшись, дівчина побачила стурбовану Елву, яка поманила її до себе своєю маленькою долонькою. Насуада миттю схилилась вухом до Елвиних вуст, і дівчинка прошепотіла:

— А Ерагона чомусь нема на Сапфірі!

У Насуади аж у грудях похололо. Уривчасто дихаючи, вона глянула вгору: Сапфіра кружляла прямісінько над табором на висоті близько тисячі футів, а її велетенські крила, схожі на крила кажана, здавалися чорними на тлі темного неба. Дівчина дуже добре бачила черево дракона, його білі кігті, але того, хто сидів у нього на спині, наразі було неможливо розгледіти.

— Звідки ти знаєш? — спитала вона майже пошепки.

— Я не відчуваю ані його болю, ані його страху. Там угорі Роран із якоюсь жінкою, швидше за все, з Катріною, і більше нема нікого.

Випроставшись на повен зріст, Насуада плеснула в долоні й голосно гукнула:

— Джормандере!

Той був майже за дюжину ярдів від дівчини, проте миттю кинувся до неї, розштовхуючи всіх, хто траплявся йому на шляху.

— Так, моя пані!

— Будь ласка, подбай про те, щоб усі пішли звідси ще до того, як Сапфіра сяде на землю.

— А Орин, Нархейм і Гарцхвог теж?

— Ні, — скривилась на мить дівчина, — але більше тут нікого не має бути. Мерщій!

Джормандер, не гаючи жодної хвилини, тут-таки заходився виконувати її прохання, а Арія й Анжела підійшли до Насуади. Вони були так само стурбовані, як і вона.

— Сапфіра не була б такою спокійною, — сказала Арія, — якби з Ерагоном щось сталося.

— Але де ж він тоді? — спитала Насуада. — І в яку халепу надумав ускочити?

Коли Джормандер і його помічники заходилися розганяти юрбу до своїх наметів, вимахуючи довгими палицями, галявину сповнив гамір, оскільки дехто з воїнів не хотів повертати назад. Подекуди навіть почались бійки, проте помічники Джормандера швидко вгамували винуватців і повернули їх до табору. До слова, ургали, на превеликий подив Джормандера, покинули галявину вже після першого слова свого ватажка, Гарцхвога, який залишився з Насуадою, королем Орином та гномом Нархеймом.

Коли височезний ургал підійшов до Насуади, вона відчула, як під її ногами здригнулась земля. Гарцхвог тим часом звів своє кістляве підборіддя, відкашлявся, згідно з традицією його раси, і спокійно мовив:

— Що сталося, леді Нічні Кроки? — Його мова була спотворена страшенним акцентом і формою щелеп, через які він кепсько вимовляв більшість слів, тож Насуада не одразу зрозуміла його питання.

— Чорт забирай, я теж хотів би почути пояснення, — озвався Орин, чиє обличчя почервоніло від роздратування.

— І я так само, — підтакнув Нархейм.

Насуада обвела їх схвильованим поглядом і тут-таки подумала, що це, певно, перша мить за останні кілька тисяч років, коли представники стількох рас Алагезії зібрались разом на мирну розмову. Бракувало лише разаків, але ніхто б із присутніх, будучи при здоровому глузді, ніколи б не наважився запросити цих зловісних потвор на їхню секретну нараду. Трохи помовчавши, дівчина показала рукою на Сапфіру й сказала:

— На всі питання відповість вона.

Щойно останній із глядачів залишив галявину, на ній враз здійнялася курява, оскільки Сапфіра зробила кілька потужних змахів, аби сповільнити свій політ перед приземленням. Невдовзі всі її чотири лапи торкнулися землі, й довкола розлігся глухий гул. Роран і Катріна хутко відв'язалися від сідла й злізли на землю.

Зробивши крок уперед, Насуада пильно глянула на Катріну, бо їй страх як кортіло побачити, яка жінка змогла надихнути чоловіка на такі безумні подвиги. Молода обраниця Рорана мала бліде, виснажене обличчя, волосся кольору міді й таку бруднючу та подерту сукню, що цієї миті не можна було напевне сказати, як та виглядала від самого початку. Але навіть не зважаючи на той жахливий слід, що залишило на Катріні тривале ув'язнення, Насуада збагнула, що дівчина була досить привабливою, хоч про неї, напевно, й не складали віршів поети-співці. Тим не менше, її погляд приховував у собі якусь незбагненну силу, й Насуада майже не сумнівалася, що якби Роран потрапив до ворожого полону, то Катріна теж змогла б підняти селян Карвахола й повести їх далеко на південь, до Сурди, воювати на Палаючій рівнині, а потім поспішити до Хелгрінда, щоб урятувати свого коханого. Навіть помітивши Гарцхвога, Катріна не виказала свого хвилювання й спокійно стояла поруч із Рораном.

Роран вклонився Насуаді й королю Орину.

— Моя пані, — мовив він, страшенно збліднувши, — ваша величносте, дозвольте вас познайомити, це — моя наречена Катріна.

Катріна тут-таки присіла перед ним у низькому реверансі.

— Ласкаво просимо до варденів, Катріно, — мовила Насуада. — Ми багато чули про тебе від Рорана, а пісні про його любов до тебе вже виспівує весь табір.

— Дуже просимо, — додав від себе Орин, — справді, дуже просимо.

Насуада помітила, що король дивився тільки на Катріну, як, зрештою, й усі присутні чоловіки разом із гномами. Розглядаючи їхні заворожені обличчя, дівчина була впевнена, що їхні побратими дізнаються про чари Катріни ще до початку ночі. Адже зважаючи на те, що зробив заради неї Роран, для решти воїнів вона була не просто привабливою жінкою, а справжньою красунею. І якщо такий лицар, як Роран, стільки витримав заради неї, то вона була того варта.

Катріна зашарілася й, посміхнувшись, мовила:

— Дякую.

Вираз її обличчя був водночас збентежений і гордий, наче вона тільки зараз збагнула, який герой її Роран і як їй пощастило, що він зволив завоювати саме її серце серед безлічі жіночих сердець Алагезії. Він цілком належав їй і був її найбільшим скарбом.

На мить Насуада відчула себе страшенно самотньою. «Як би мені хотілося, щоб у мене було те саме, що й у них», — подумала дівчина. Проте статус та обов'язки Насуади не дозволяли їй плекати жіночих мрій про романтику, весілля й купу діточок. Одне-єдине, на що вона могла сподіватися, так це шлюб із кимось, хто міг би покращити долю варденів. Часом Насуада думала, що може вийти заміж за Орина, однак їй не вистачало духу натякнути на це королеві гномів. Урешті-решт, Насуада поки що не скаржилась на власну долю, тому без жодних заздрощів просто раділа за Рорана й Катріну. Зараз вона переймалася лиш одним — війною проти Галбаторікса, і їй було не до таких дурниць, як весілля. Адже одружується майже кожен, але не кожен може розпочати нову еру.

«Здається, я аж надто збентежена, — подумала Насуада. — Через це випробування довгими ножами мої думки зараз нагадують бджолиний рій». Дівчина зібралась на силі, глянула на Сапфіру й відкрила невеличку шпаринку в своєму захисті, аби мати змогу поговорити з драконом.

— Де він? — спитала Насуада.

Сапфіра зашурхотіла лускою, зробила крок уперед і вигнула свою шию так, щоб її голова опинилась якраз навпроти Насуади, Арії та Анжели. У лівому оці дракона мерехтіли блакитні вогники. Сапфіра двічі втягнула повітря, а потім висолопила свого довгого червоного язика. Її гаряче дихання було таким міцним, що підняло мереживний комірець на сукні Насуади.

У дівчини аж подих перехопило, коли думки Сапфіри увірвалися до її свідомості. Дракон був не схожий на жодну з живих істот, з якими Насуаді досі доводилось обмінюватись думками. У ній вчувалася велич віків, щось чуже, люте й водночас ніжне. А крім того, дівчина ще й досі не могла подолати якогось підсвідомого страху, бо хоч Сапфіра й була драконом Ерагона, який служив на боці варденів, проте їй нічого не важило миттю проковтнути Насуаду чи будь-яку іншу людину, так принаймні дівчині здавалося.

«Я відчуваю кров, — мовила Сапфіра. — Хто тебе поранив, Насуадо? Скажи мені, хто, і я розірву його на шматки, а його голову покладу до твоїх ніг!»

— Не треба нікого розривати. Принаймні зараз. Ніж, що мене поранив, тримала моя рука. Проте байдуже, скажи, ліпше, де твій Вершник.

«Ерагон, — відповіла Сапфіра, — вирішив залишитись в Імперії».

Кілька секунд Насуада не могла вимовити бодай слово. Вона зовсім не розуміла, що відбувається, і зовсім не хотіла вірити драконові. Всі, хто були поруч із Насуадою, теж виглядали спантеличеними, бо, швидше за все, так само почули Сапфірину звістку.

— Але як… як ти могла дозволити йому залишитись? — спитала дівчина.

Перш ніж відповісти, Сапфіра невдоволено гмукнула й випустила з ніздрів хмаринки диму.

«Ерагон зробив свій вибір, і він був для нього важливіший за ті наслідки, які цей вчинок міг мати для нього або для Алагезії, — мовила вона. — Урешті-решт, мені нічого не важило схопити його за шкірку, ніби дурне цуценя, і нікуди не пустити, проте я гадаю, що він усе зробив правильно, і пишаюся ним. Не хвилюйтесь, він зможе про себе подбати, і зараз із ним усе гаразд, бо якби його поранили, я б уже давно це відчула».

Вислухавши дракона, Арія з недовірою спитала:

— Але чому він так учинив, Сапфіро?

«Мені доведеться довго пояснювати, ліпше буде, якщо я вам усе це покажу. Ви дозволите?»

Усі присутні перезирнулись і кивнули на знак згоди.

Наступної ж миті ріка Сапфіриних спогадів розлилась у свідомості Насуади. Вона побачила похмурий Хелгрінд, що виднівся десь далеко внизу, за шаром хмар, і почула, як Ерагон, Роран та Сапфіра сперечались, з якого боку їм краще нападати. Потім перед її внутрішнім зором постало лігво разаків і картина відчайдушної битви Сапфіри з летрблаками. Незважаючи на те, що Насуада народилася в Імперії, вона зовсім нічого про неї не пам'ятала, і це був чи не перший раз, коли дівчина змогла побачити землі Галбаторікса на власні очі.

Останній Сапфірин спогад був про її суперечку з Ерагоном. Дракон намагався його приховати, проте біль, який завдала йому несподівана розлука зі своїм Вершником, був настільки свіжий, що в куточках Насуадиних очей з'явилися сльози, які вона поспішила витерти бинтами, перш ніж хтось устиг їх помітити. І хоча все було як на долоні, дівчина відчувала, що є якась таємниця і що Вершник не міг залишитися на ворожій території тільки через те, що йому кортіло вбити останнього разака та якнайкраще дослідити Хелгрінд.

Насуада поринула в невеселі роздуми. «Може, в Ерагона й вітер у голові, — розмірковувала вона, — але він не настільки дурний, аби наражати на небезпеку всю їхню справу тільки через те, що йому заманулось зазирнути до кількох печер і втамувати спрагу своєї помсти. Щось тут не так… — Насуада хотіла було натиснути на Сапфіру, аби та розповіла їй усю правду, проте вчасно схаменулась, розуміючи, що дракон ніколи того не зробить, якщо сам не схоче. — Можливо, Сапфіра збирається поговорити про це зі мною наодинці», — подумала дівчина й трішки заспокоїлась.

— Чорт забирай! — вигукнув король Орин. — Невже Ерагон не міг обрати більш підходящого часу, щоб розгулювати самому по ворожих землях? На біса йому один-однісінький разак, якщо за кілька миль від нас стоїть уся армія Галбаторікса?.. Ми повинні якнайшвидше його повернути.

Анжела захихотіла, бо Орин і сам не відав, що каже. Продовжуючи в'язати шкарпетку за допомогою п'яти кістяних спиць, що вистукували одна об одну із якимось дивним, заворожуючим ритмом, вона мовила:

— І як ви хочете це зробити? Адже Ерагон мандруватиме вдень, а Сапфірі небажано здійматися в небо при світлі сонця, бо її легко можуть помітити й одразу ж доповісти про це Галбаторіксу.

— Це зрозуміло, але ж він — наш Вершник! І ми не можемо сидіти склавши руки, доки він залишається на землях наших ворогів.

— Я теж такої думки, — мовив Нархейм. — Ерагон на ворожій території, і ми маємо зробити все, щоб він повернувся живим і здоровим. Грімстборіт Ротгар прийняв Ерагона до власної родини й клану, а його клан — це мій клан, тож наші обов'язки й наша кров наказують нам витягти Ерагона з халепи.

Арія сіла навпочіпки й стала швидко й вправно перешнуровувати свої боти, часом допомагаючи собі зубами. Упоравшись, вона задумливо глянула на дракона.

— Сапфіро, а де саме був Ерагон, коли ти востаннє торкалася його розуму? — спитала вона.

«Біля входу до Хелгрінда».

— А ти хоч приблизно уявляєш, якою дорогою він хотів повертати назад?

«Тоді він іще й сам цього не знав».

Звівшись на повен зріст, войовнича ельфійка скрушно похитала головою:

— Тоді мені доведеться шукати його скрізь, де тільки буде можна.

Прудко, ніби молодий олень, вона перестрибнула галявину, прошмигнула між кількома наметами й побігла на північ із такою вражаючою легкістю, ніби то була не вона, а сам вітер.

— Аріє, зупинись! — крикнула Насуада, але вона навряд чи її вже чула. Дівчина дивилася ельфійці вслід, і її душа сповнювалася безмежним відчаєм. «Серце нашої армії, — думала вона, — кришиться, ніби старезний камінь».

Тим часом, брязнувши своїми важкими обладунками, до Насуади підскочив Гарцхвог:

— Хочете, я побіжу разом з нею, леді Нічні Кроки? Звісно, я не вмію бігати так само швидко, як ельфи, зате можу бігти дуже довго.

— Ні-ні, не треба. Адже Арію принаймні здалеку можна сплутати з людиною, а от якщо хтось із фермерів побачить вас, то миттю скаже про це солдатам, і вони стануть на вас полювати.

— Я звик, що на мене полюють.

— Я вірю вам, але в самісінькому центрі Імперії, де перебувають сотні людей Галбаторікса, це буде дуже й дуже нерозумно. На жаль, Арії доведеться покластись на власні сили, і я молитимусь, щоб їй якнайшвидше вдалось відшукати Ерагона й живого-здорового повернути до нашого табору, бо без нього ми приречені.