Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ДАРУНКИ ЗОЛОТА

Ерагон і Сапфіра стояли ярдів за п'ятдесят від червоного намету Насуади. Юнак тішився, що йому принаймні ближчим часом не доведеться перетинатися з Елвою, і замріяно поглядав у небо. Дракон тим часом збирався злітати на річку Джиєт, щоб скупатися в її спокійних глибоких водах. Юнакові ж треба було завершити змащування обладунків, приготуватися до Роранового весілля та ще й устигнути завітати до Джоуда, щоб підшукати собі доброго надійного меча.

«Як довго тебе не буде?» — потираючи підборіддя, спитав Ерагон у Сапфіри, що вже зібралася була летіти.

«Гадаю, кілька годин. Спочатку я хочу скупатися, а потім збираюся вполювати двох або трьох жирненьких оленів, яких я бачила на західному березі річки, коли ті спокійно ласували собі зеленою травичкою. Хоча… Як це не прикро, вардени вже встигли винищити й розлякати чимало дичини, тож, може, мені доведеться пролетіти півдюжини миль убік Хребта».

«Гаразд, але спробуй далеко не залітати, — попередив Сапфіру Вершник, — бо тебе можуть побачити солдати Імперії».

«Так я й зроблю, — кивнув дракон, — хоча… якщо натраплю на невеличкий загін ворожих солдатів… — Сапфіра ласо облизнулася, — то неодмінно спробую отримати насолоду від швидкої битви. До того ж, люди смакують мені так само, як і олені».

«Сапфіро, ти цього не зробиш!» — скрикнув Вершник.

«Може, й не зроблю… хтозна, — зблиснула вона очима. — Усе залежить від того, чи будуть вони в обладунках, чи ні. Ненавиджу гризти метал і висмоктувати м'ясо з мушель, так, ніби це гігантські равлики».

«Зрозуміло, — похнюпився Ерагон, а потім глянув на високу ельфійку зі сріблястим волоссям: — Ельфи навряд чи відпустять тебе саму. Ти дозволиш двом із них полетіти з тобою? Сумніваюся, що вони встигнуть за тобою, пересуваючись по землі».

«Ні, сьогодні я хочу полювати сама! — сказала Сапфіра, а потім змахнула крилами, здійнялася в повітря й за мить була вже високо над головою Вершника. Коли вона повернула на захід, до річки Джиєт, і була вже досить далеко, Ерагон почув її тихий голос: — А коли я повернусь, ми ж політаємо разом, малий?»

«Авжеж, повертайся швидше, і ми будемо літати вдвох, тільки ти і я», — відповів юнак дракону, поглядаючи, як він стрімголов гайнув на захід, страшенно задоволений відповіддю свого Вершника.

За мить потому до юнака підскочив гнучкий, мов лісовий кіт, Блодхгарм і став питати, куди це полетіла Сапфіра. Намагаючись не дивитися йому в очі, Ерагон усе пояснив. Ельф був дуже роздратований, але терпляче його вислухав і нічого не відповів.

— То що, — сказав Ерагон сам собі, коли Блодхгарм приєднався до своїх побратимів, — почнімо з найголовнішого.

Юнак попрямував табором, аж доки не вийшов на великий майдан, де вправлялися з різною зброєю близько тридцяти варденів. Вони були надто заклопотані, щоб помітити Ерагона, тож Вершник, полегшено зітхнувши, присів і поклав праву руку долонею догори на витоптану землю. Потому він згадав потрібні слова прадавньої мови й прошепотів: «Кулдр, різа лам ієт ун малтінає унін боллр».

Земля поруч із ним не змінилася, проте юнак відчув, як закляття полинуло її надрами на сотні ярдів у всіх напрямках. Секунд за п'ять поверхня землі завирувала, ніби вода в забутому на вогні чайнику, й набула яскравого жовтого кольору. Свого часу Оромис розповів Ерагонові, що де б він не був, у землі завжди містяться крихітні часточки тих чи інших елементів, видобути які можна тільки за допомогою магії. За мить із центру жовтої ділянки вирвався фонтан золотистого пилу й полинув прямісінько Ерагонові на долоню. Потому часточки почали з'єднуватися, і незабаром на долоні Вершника утворилося три кульки чистого золота, завбільшки з чималий горіх.

«Летта», — промовив Ерагон. Він відпустив магію, відчувши, як його миттю накрила хвиля втоми. Вона була такою потужною, що йому довелось присісти навпочіпки, щоб не впасти. Юнакові потемніло в очах, він схилив голову й вдихнув на повні груди, чекаючи, доки до нього повернуться сили, й розглядаючи на своїй долоні гладенькі, ніби дзеркало, кульки. «Яка краса, — подумав Вершник. — Якби ж то я вмів робити це ще тоді, коли ми жили в Паланкарській долині… Адже закляття забрало в мене значно менше сил, ніж тоді, коли я спускався зі Слоуном із верхівки Хелгрінда».

Поклавши золото до кишені, юнак знову подався табором у пошуках чогось їстівного — надто вже багато енергії витратив він за сьогоднішній ранок, раз у раз накладаючи закляття. Тепер треба було добряче попоїсти. Проковтнувши потрійний сніданок у наметі кухарів, Вершник попрямував на майдан, де розташувались мешканці Карвахола. Раптом за кільканадцять метрів від себе Ерагон почув брязкіт металу й вирішив глянути, звідки він долинає. Обійшовши кілька возів, якими було загороджено дорогу, юнак побачив Хорста, котрий стояв між наметами, тримаючи в руці залізяку, інший кінець якої був розпечений до вишнево-червоного кольору й лежав на поверхні масивного двохсотфутового ковадла, прилаштованого на низькому широкому пеньку. Альбрич і Бальдор, сини Хорста, закидаючи молоти високо над головою, по черзі опускали їх на червоний метал.

Удари молотів були такі гучні, що Ерагон не наважився підходити ближче. Хорст помітив його лиш тоді, коли Альбрич і Бальдор нарешті скінчили свою роботу, а він повернув брусок до горна.

— Агов, Ерагоне! — гукнув Хорст до Вершника, махнувши вільною рукою, а потім дістав із лівого муха вовняну затичку й додав: — Ось так… Тепер я знову нормально чую. Що привело тебе до нас, друже?

Доки він говорив, його сини підсипали до горна вугілля й узялися за інше ковальське знаряддя — щипці й форми, які лежали на землі. Шкіра всіх трьох чоловіків вилискувала від поту.

— Хотів подивитись, що тут за брязкіт, — відповів Ерагон. — Хоч міг би й здогадатися, що це ваших рук справа. Адже в Карвахолі більше нікому здійняти такий гуркіт.

Хорст зареготав, закинувши голову так високо, що його густа борода, схожа на лопату, якийсь час стриміла в небо.

— Дякую, Вершнику, ох і потішив же ти моє самолюбство! Але мені здається, що ти й сам здійняв би не менший гуркіт!

— Авжеж, усі ми такі. Ти, я, Роран і решта карвахольців. Алагезії напевно б чогось бракувало, якби нас не було, — відповів Ерагон, а потім тицьнув на ковальське знаряддя: — А чого це ви тут? Я гадав, ви працюєте разом з усіма ковалями.

— Ми були там, Ерагоне. Однак я переконав капітана, який відповідає за цю частину табору, дозволити мені працювати поблизу нашого намету. — Хорст нервово посмикав себе за бороду. — Через Елейн… Ти ж знаєш, що вона чекає дитину і їй зараз дуже нелегко. Та воно й не дивина, якщо згадати все, що нам довелося пережити по дорозі сюди. Я дуже хвилююсь, бо тепер… ну… — він смикнувся, ніби ведмідь, що намагався відігнати від себе надокучливих мух. — Може б, ти зайшов до неї на хвильку, коли буде нагода, й глянув, чи можна їй якось допомогти.

— Обов'язково зайду, — пообіцяв Ерагон.

Хорст зітхнув, витяг залізяку з вугілля, щоб поглянути, чи добре розпеклася сталь, проте знову повернув її у вогонь.

— Нехай іще, — гукнув він до Альбрича. — Вона майже готова. — Альбрич почав роздмухувати шкіряні міхи, а Хорст мовив до Ерагона: — Коли вардени почули, що я коваль, то були такі раді, ніби перед ними стояв іще один Вершник дракона. Адже їм дуже бракує ковалів, сам знаєш. Вони дали мені інструменти й ось це ковадло. Бо коли ми залишали Карвахол, мені було геть не по собі під того, що я не матиму змоги займатися своєю улюбленою справою. Я, звісна річ, не майстер по мечах, але й іншої роботи тут стільки, що нам з Альбричем і Бальдором вистачить її ще на добрі півстоліття. І хоч ми працюємо майже без перепочинку, це значно ліпше, ніж скніти у в'язниці Галбаторікса.

— А надто зважаючи на те, що наші кістки зараз могли обсмоктувати разаки, — додав Бальдор.

— Твоя правда, синку, — кивнув Хорст і махнув рукою, щоб вони знову бралися за молоти. Тримаючи вовняну затичку біля вуха, він пильно глянув на Ерагона: — Ти ще щось хотів, Вершнику? Бо сталь уже готова, і я більше не можу зволікати.

— Хорсте, ти часом не знаєш, де Гедрік?

— Гедрік? — перепитав Хорст, наморщивши лоба. — Він має тренуватися, як і решта чоловіків, за чверть милі звідси. — Хорст показав, де саме його слід шукати, тицьнувши великим пальцем.

Ерагон подякував і пішов, почувши, як позаду нього знову залунав монотонний брязкіт, чистий, ніби удари дзвону, і різкий, як скляна голка, що на неї коваль нанизував повітря. Затуливши вуха, Вершник посміхнувся, бо був дуже вдоволений з того, що Хорст і надалі займався своєю улюбленою справою. Отже, він лишився таким самим, як і був у Карвахолі, незважаючи навіть на те, що втратив увесь свій статок і домівку. Відчуваючи завзяття й любов до життя таких людей, юнак дедалі сильніше починав вірити в те, що насамкінець усе буде добре — вардени таки переможуть Галбаторікса, а карвахольці знову повернуться до свого рідного села й заживуть, як і раніше, у мирі та злагоді.

Невдовзі Вершник дістався місцини, де воїни-карвахольці вправлялися зі своєю новою зброєю. Хорст не помилявся — Гедрік, спритно вимахуючи мечем, саме відбивався від скажених атак Фіска, Дармена й Морна. Зачекавши, доки скінчиться бій, Ерагон підійшов до однорукого ветерана, який керував усім тренувальним процесом, і попросив його на кілька хвилин відпустити Гедріка.

Той миттю підскочив до Ерагона, Він був невисокий на зріст, смаглявий і мав важкі брови. Його широкі щелепи нагадували щелепи мастифа, а руки були м'язистими й грубими через те, що він півжиття копирсався в смердючих чанах, у яких треба було вимочувати шкури. І хоч природа не наділила Гедріка належною вродою, Ерагон знав, що він є доброю й порядною людиною.

— Чим можу допомогти тобі, Убивце Тіні? — сором'язливо спитав Гедрік.

— Ти вже допоміг, і саме тому я прийшов тобі подякувати.

— Я? Як же я міг тобі допомогти, Убивце Тіні? — повільно й дуже обережно мовив чолов'яга, ніби чекаючи якоїсь пастки.

'— Невдовзі потому, як я втік із Карвахола, ти помітив, що хтось поцупив у тебе з клуні три бичачі шкури, адже так?

Гедрік переступив з ноги на ногу, трохи помовчав, а потім сказав:

— Таж я ніколи не замикав тієї клуні, сам знаєш. І їх міг поцупити хто завгодно. До того ж, порівняно з тим, що сталося пізніше, ця крадіжка геть не варта уваги. Ти, певно, не чув, але, перш ніж ми вирушили на Хребет, я знищив більшу частину своїх запасів, щоб ними не могла скористатися Імперія й трикляті разаки. Тож я все одно знищив би ті три шкури. Яке це тепер має значення? Що було, те загуло, правда?

— Може, воно й так, — мовив Ерагон. — Але я хочу тобі зізнатися, що ті шкури поцупив саме я і мені ще й досі соромно за свій учинок.

Гедрік зустрівся з Вершником очима. Він глянув на нього так, ніби той був простою людиною, — без жодного страху й послужливості.

— Я знаю, що зробив дуже негарно, проте ці шкури були мені вкрай потрібні. Без них я б навряд чи дістався до ельфів у Ду Вельденварден. Усю дорогу я намагався переконати себе, ніби позичив їх у тебе, хоч насправді розумів, що просто украв їх. Тож, пробач мене. А оскільки шкури, точніше те, що від них лишилося, ще й досі в мене, то я хочу тобі за них заплатити. — Сказавши це, Ерагон дістав із-за пояса важку золоту кульку, що зберігала тепло його тіла, і простягнув її Гедрікові.

Чоловік здивовано поглядав на блискучу металеву перлину, а його масивні щелепи стислися так, що довкола вузьких губів утворились глибокі зморшки. Потому він зважив золото на руці, попробував його на зуб, й аж тоді сказав:

— Я не можу взяти його, Ерагоне. Я був гарним кожум'якою, але шкура, яку я робив, не коштувала аж так багато. Дуже ціную твою щедрість, проте мені незручно брати від тебе такий подарунок. Я його не заслужив, тож думка про це весь час мені дошкулятиме.

Ерагон не здивувався такій відповіді.

— А якби хтось інший вирішив з тобою поторгуватися, ти б не відмовив йому? — спитав він.

— Звісно, ні.

— От і добре. Тоді ти й мені не відмовиш. Більшість людей торгується задля того, щоб знизити ціну. А я торгуватимусь задля того, щоб, навпаки, її підняти. До того ж я робитиму це так завзято, ніби намагатимусь зберегти цілу жменю монет. Ти не повіриш, але для мене ці шкури справді варті унції золота кожна. Ти в жодному разі не отримав би за них більше навіть тоді, якби приставив мені до горлянки лезо ножа.

— Гаразд, якщо вже ти так наполягаєш, — мовив Гедрік, стискаючи золоту кульку своїми грубими товстими пальцями, — то я не буду впертюхом, згоден. Нехай ніхто не каже, що Гедрік Оственссон відмовився від цілого статку тільки через те, що хотів показати, який він благородний. Дякую тобі, Убивце Тіні. — Із цими словами він загорнув кульку в клаптик вовняної тканини, щоб захистити коштовний метал від подряпин, і поклав її до мішечка, що висів у нього на поясі: — Герроу добре тебе виховав, Ерагоне. Він добре виховав вас обох — і тебе, і Рорана. Старенький міг бути різким, ніби оцет, і сухим, як зимова бруква, проте він вклав у вас всю свою душу й дуже пишався б вами, якби був живий.

Від цих слів в Ерагона защеміло серце, а на очах ледь не виступили сльози.

Гедрік хотів був повернутися до решти селян, щоб продовжити тренування, але, якусь мить повагавшись, спитав:

— Ерагоне, а як же тобі допомогли мої шкури?

— Як? — захихотів Ерагон. — Бром допоміг мені зробити з них сідло для Сапфіри. Ясна річ, відтоді, як ельфи подарували їй справжнє сідло, вона вдягає його не так уже часто, проте воно зіслужило нам добру службу під час багатьох битв, зокрема й у битві під Фартхен Дуром.

Гедрік був такий здивований, що його брови повільно поповзли вгору, а зморшки на обличчі розгладились, показавши білі смужки шкіри. За мить, ніби тріщина в сіро-синьому граніті, засяяла і його широка посмішка.

— Сідло! — видихнув він. — Це ж треба, я вичиняв шкуру для сідла Вершника! І зовсім нічого про це не знав, анічогісінько! Для Вершника, для самого Вершника! Для того, хто нарешті переможе найчорнішого тирана на землі! Якби ж то мій батько міг мене зараз бачити! — Гедрік аж підскочив на місці, станцювавши щось схоже на джигу. Продовжуючи посміхатись, він вклонився Ерагонові й пішов до селян, де відразу ж заходився розповідати свою історію всім, хто тільки міг його почути.

Намагаючись зникнути, перш ніж потрапить в оточення галасливої юрби, Ерагон швидко пірнув між наметами й поспішив подалі від тренувального майданчика. «Може, мені й треба на це трохи часу, — подумав він, — але я завжди повертаю свої борги».

Урешті-решт юнак таки дістався потрібного намету, що стояв ближче до східного краю табору, й постукав у жердину, прилаштовану між двома пологами, які відразу ж відхилилися з різким звуком. Ерагон побачив на вході Гелену, дружину Джоуда. Вона непривітно зиркнула на Вершника:

— Гадаю, ти прийшов поговорити саме з ним.

— Якщо він удома, ясна річ, — відповів Ерагон, хоч не мав жодних сумнівів, що Джоуд у наметі, оскільки дуже добре відчував його свідомість.

Якоїсь миті юнакові здалося, що Гелена скаже, ніби її чоловіка немає, але та лиш знизала плечима й, відійшовши вбік, кивнула:

— Заходь.

Опинившись усередині, Вершник побачив і самого господаря, що сидів на стільцеві перед купою пергаментів, книжок та аркушів, розкиданих на незастеленому ліжку. Із лоба Джоуда, повторюючи обриси шраму, що тягнувся вгору від лівої скроні, спадало тонке пасмо волосся.

— Ерагоне! — вигукнув той, побачивши юнака, і на його обличчі засяяла радісна посмішка. — Ласкаво просимо, ласкаво просимо! — він потис юнакові руку, а потім підсунув до нього стілець: — Сідай, а я примощуся ось тут, на краєчку ліжка. Ні-ні, навіть не думай заперечувати, адже ти наш гість. Може, чогось вип'єш або скуштуєш якого харчу? Насуада видає нам подвійний пайок, тож не думай, що, пригостивши тебе, ми помремо з голоду. Звісно, ми зараз не можемо почастувати тебе тим, чим частували колись у Тейрмі, але на війні всілякі ласощі бувають хіба що на столі в королів.

— Дякую, я не голодний, а от від чаю не відмовлюся, — сказав Ерагон.

— Гелено, — покликав дружину Джоуд, — принеси нам, будь ласкава, чаю й печива.

Швиденько схопивши чайник з підлоги, Гелена підійшла до бурдюка з водою й притулила носик чайника до його горлечка. Чайник миттю затремтів, оскільки вода вдарила в його дно надто сильним струменем. Тоді жінка міцніше стисла горлечко бурдюка, й вода потекла тоненькою цівкою. На обличчі Гелени лишався холодний і байдужий вираз, що зазвичай буває в людини, яка змушена займатися якоюсь неприємною справою. Вода лилась до чайника з монотонним жебонінням, і це неабияк дратувало.

На Джоудових губах з'явилась непевна посмішка. Схоже, він хотів перепросити за поведінку своєї дружини, проте передумав. Потому він опустив голову й заходився досліджувати клаптик паперу, що лежав біля його ноги, чекаючи, доки Гелена нарешті набере-таки води. А Ерагон тим часом замислено розглядав складки на стіні намету.

Надокучливе жебоніння тривало хвилин зо три, а коли чайник наповнився, Гелена повісила бурдюк на гачок, прибитий до центральної жердини намету, і прожогом вискочила назовні.

Ерагон здивовано звів брови, але Джоуд лиш розвів руками.

— Моя посада у варденів не така висока, як вона сподівалася, — пояснив він, — тому я весь час змушений слухати її докори. Гелена згодилась утекти зі мною з Тейрма, думаючи, що Насуада зробить мене своїм радником або винагородить землями й статком, гідними лорда… Або ж іще якось віддячить мені за те, що я допоміг варденам під час викрадення яйця Сапфіри. Словом, вона аж ніяк не думала бути дружиною звичайнісінького воїна, спати в наметі, готувати їжу й прати одяг… Це, ясна річ, зовсім не означає, що в неї на думці одне лиш багатство… Її можна зрозуміти, адже вона народилася в одній із найзаможніших родин Тейрма, до того ж, за багато років нашого подружнього життя я так-таки майже нічого й не досяг. Вона не звикла до такої скрути, як зараз, і їй треба якось до неї призвичаїтися. — Джоуд на хвильку замовк, а потім повів далі: — Я гадав, що наша подорож, якщо її можна так назвати, допоможе позбутися тих непорозумінь, що виникли між нами в минулі роки, але з'ясувалось, що все не так уже й просто.

— То ти вважаєш, що вардени мають приділяти тобі більше уваги? — спитав Ерагон.

— Мені навряд чи… А от Гелені… — Джоуд якусь мить вагався. — Я хочу, щоб вона почувалась щасливою. Життя дало мені безліч винагород — першу, коли мені пощастило живим і здоровим вибратись із Джиліда після того, як мене та Брома атакував Морзан зі своїм драконом. Другою винагородою було те, що я допоміг завдати неабиякого удару Галбаторіксу, повернувся до свого колишнього життя й продовжую допомагати варденам у їхній справі. Третьою — що зміг одружитися на Гелені. І врешті-решт, я був страшенно радий, коли побачив Сапфіру, яка літала над Палаючою рівниною, затягнутою димом. Оце і є мої винагороди, і я неабияк утішений, що маю їх. Однак я не знаю, що робити з Геленою. Але… схоже, я надто багато говорю… Це не твої проблеми, і тобі зовсім не обов'язково про них знати.

— Тоді скажи мені, — спитав у Джоуда Ерагон, торкнувшись одного із сувоїв кінчиком вказівного пальця, — для чого тобі так багато паперів? Ти що, став переписувачем?

— Не зовсім, — озвався Джоуд, трішки здивований запитанням Вершника. — Хоч доволі часто моя робота й справді буває нудною. Відтоді, як я знайшов потаємний хід до замку Галбаторікса в Урубейні, мені пощастило забрати деякі рідкісні книжки до своєї бібліотеки в Тейрмі, от Насуада й попрохала мене знайти такі самі лази в інших містах Імперії. Розумієш, якщо я знайду тунель, що, приміром, проходить під стінами Драс-Леони, то ми зможемо уникнути кровопролиття.

— І де ж ти його шукаєш?

— Скрізь, де тільки можу, — відповів Джоуд, відкинувши назад пасмо волосся, що спадало йому на лоб. — Перечитую підручники з історії, міфи, легенди, вірші, пісні, релігійні трактати, нотатки Вершників, чарівників, різних божевільних, невідомих правителів, мандрівників, полководців… Словом, передивляюся все, де тільки можуть зринути згадки про потаємні тунелі або ж іще якісь таємниці, якими ми могли б скористатися. Отож, мені доведеться перегорнути купу-купезну сторінок, оскільки більшість міст існують сотні років, а деякі з'явилися ще до того, як до Алагезії прийшли люди.

— А ти впевнений, що тобі вдасться бодай щось знайти?

— Ні, звісно. Адже ніколи не можна знати напевно, чи пощастить тобі розгадати таємниці минулого. Проте якщо в мене буде досить часу, я неодмінно спробую це зробити. Певен — те, що я шукаю, має існувати в кожному місті, адже вони надто старі, щоб не мати потаємних ходів, які ведуть за фортечні стіни. Та зараз мене хвилює інше питання: чи існують записи про ці ходи й чи володіємо ми цими записами. Адже люди, які знають про існування потаємних дверей, зазвичай нікому не хочуть про них розповідати й забирають цю таємницю із собою в могилу. — Джоуд згріб купу паперів, що лежала на ліжкові, підніс їх ближче до очей, а потім роздратовано пожбурив убік. — Дивина, я намагаюсь розгадати загадки, які вигадали люди, котрі зовсім не хотіли, щоб їх хтось розгадав.

Джоуд та Ерагон встигли поговорити й про інші, менш важливі справи, до того часу, як до намету нарешті повернулась Гелена. Вона принесла три кухлі гарячого чаю з червоної конюшини. Беручи кухля з її рук, Ерагон помітив, що жінка вже не була така сердита, і йому стало цікаво, чи чула вона все, що про неї говорив Джоуд. Гелена подала чоловікові його кухля, потім поставила перед гостем залізну тарілку з печивом і маленький глиняний глечик із медом. За мить, тримаючи кухля в руках і дмухаючи на свій чай, жінка відійшла на кілька футів і сперлася спиною об центральну жердину намету.

Дотримуючись правил увічливості, Джоуд зачекав, доки Ерагон першим візьме з тарілки печиво, а потім спитав:

— То чим я можу тобі допомогти, Ерагоне? Якщо я не помиляюсь, ти прийшов не просто тому, що давно мене не бачив?

Ерагон зробив кілька ковтків.

— Після битви на Палаючій рівнині, — сказав він, — я пообіцяв тобі, що розкажу, як помер Бром. Саме тому я й прийшов.

Обличчя Джоуда спохмурніло, і він важко зітхнув.

— Але якщо ти цього не хочеш, то можу й не розповідати.

Джоуд заперечно похитав головою:

— Хочу. Просто це для мене — велика несподіванка.

Джоуд не прохав Гелену вийти, тож Ерагон якусь мить вагався, чи починати йому свою розповідь, чи ні. Проте врешті-решт вирішив, що й Гелена, і будь-хто інший має право почути його історію, адже в цьому не було нічого поганого. Отож юнак став без поспіху переповідати ті пригоди, які сталися з ним і Бромом після того, як вони залишили господу Джоуда. Він докладно розповів про їхню сутичку з ургалами, про те, як вони шукали разаків у Драс-Леоні, про те, як ті влаштували їм засідку за межами міста й врешті-решт убили Брома…

Коли він розповідав про останні години свого вчителя, його душили сльози. Якоїсь миті Вершникові забракло слів, щоб змалювати запах смерті, який він відчував у сухому повітрі, й Бромову могилу з піщаника, яку Сапфіра обернула на діамантову.

— Якби я володів тоді знаннями, якими володію зараз, — зітхнув Ерагон, — я б зміг його врятувати… — не в змозі завершити фразу, юнак ковтнув сльози, хутенько витер очі й сьорбнув чаю, хоч і ловив себе на думці, що залюбки б випив зараз чогось міцнішого.

Джоуд скрушно зітхнув:

— Таким був кінець Брома. І хоч ми всі дуже сумуємо за ним, я більше ніж певен, що якби в нього була можливість обрати собі смерть, він помер би саме так, служачи варденам і захищаючи останнього Вершника дракона.

— А ти знав, що він теж був Вершником? — поцікавився Ерагон.

Джоуд ствердно кивнув:

— Вардени розповіли мені про це ще до того, як ми з ним зустрілися.

— А я думала, він належав до тих людей, які не любили про себе розповідати, — сказала Гелена.

Обоє чоловіків сумно посміхнулися.

— Саме таким він і був, — мовив Джоуд. — Правду кажучи, я був просто ошелешений, коли побачив його разом із тобою в нас на порозі. Бром завжди все вирішував сам. Ми стали близькими друзями, коли мандрували разом. І я ще й досі не можу збагнути, чому він дозволив мені повірити в те, що був мертвий упродовж… дай-но я подумаю… цілих шістнадцяти, а то й сімнадцяти років? Надто довго… До того ж, коли Бром убив Морзана в Джиліді й приніс яйце Сапфіри до варденів, вони геть нічого мені не сказали, і я продовжував вважати його небіжчиком. Уяви собі, я майже два десятки років гадав, що найважливіша пригода мого життя завершилась нічим і що ми втратили будь-які надії на те, що в нас колись буде Вершник дракона, який переможе Галбаторікса. Ти навіть уявити не можеш, як ця думка весь час мене пригнічувала.

Джоуд потер рукою лоба.

— І коли я відчинив двері й зрозумів, хто переді мною стоїть, то спершу подумав, що по мене прийшли привиди минулого. А потім Бром пояснив мені, що весь час переховувався, щоб дочекатись тієї миті, коли з'явиться новий Вершник дракона й він зможе його тренувати. Правда, це пояснення здалося мені звичайнісінькою відмовкою. Тож я ще й досі до кінця не розумію, чому він зник із життя всіх, кого знав і любив? Чого він боявся? Що він захищав?

Провівши пальцем по ручці кухля, Джоуд на хвильку замовк, а потім знову продовжив:

— Я не можу сказати напевно, та мені здається, що, б'ючись із Морзаном у Джиліді, Бром дізнався про щось надзвичайно важливе… Таке важливе, що це знання змусило його облишити все, чим він займався у Своєму житті. Ясна річ, це тільки здогад, але мені ще й досі цікаво, чому він не поділився своїм знанням ані зі мною, а ні з жодною іншою живою душею. Розлука тривала стільки років… І, побачивши Брома знову, я так сподівався іще бодай раз вирушити разом із ним у якусь мандрівку… Проте в долі були інші наміри. Розумієш, я втратив його вдруге за якихось кілька тижнів після того, як дізнався, що він живий. — Пройшовши повз Ерагона, Гелена спинилася біля Джоуда й поклала руку йому на плече. Той посміхнувся й притулився щокою до її тонкого зап'ястка. — Я радий, що ви із Сапфірою спорудили Бромові таку могилу, якій позаздрив би сам король гномів. Він заслуговував на це… і навіть більше. Адже він стільки зробив для Алагезії. Проте… Варто буде людям знайти його могилу, як вони розіб'ють її на безліч дрібних діамантів.

— Вони дуже про це пошкодують, — буркнув Ерагон, вирішивши, що при першій-ліпшій нагоді повернеться до Бромової могили й накладе на неї захисні закляття, які б уберегли її від мародерів. — До того ж, швидше за все, вони будуть надто поглинені збиранням золотих лілей, щоб потурбувати Брома.

— Що-що?

— Та так, нічого… Дурниці.

Чоловіки продовжили пити чай, а Гелена мовчки їла печиво. Урешті-решт незручну мовчанку порушив Ерагон:

— Ти зустрічався з Морзаном, Джоуде, адже так?

— Мою зустріч із ним важко назвати дружніми посиденьками, але я все ж таки його бачив.

— І який він був?

— Як людина? Мені важко сказати, хоч я й чув безліч розповідей про його злодіяння. Щоразу, коли я та Бром траплялися йому на шляху, він намагався нас убити, точніше кажучи, спочатку довго катувати, а вже потім убити. Сам розумієш, у нас не було жодних підстав плекати до нього дружніх почуттів. — Ерагон так уважно слухав Джоуда, що навіть не відреагував на його жарт, тому Джоуд усівся зручніше й повів далі: — Морзан був неперевершеним воїном, і ми згаяли чимало часу, тікаючи від нього та від його дракона. До речі, можеш мені повірити: коли за тобою женеться розлючений дракон, то це не так уже й весело…

— А як він виглядав?

— Схоже, він тебе чимось дуже зацікавив.

Ерагон розгублено закліпав очима, проте швидко знайшов, що відповісти:

— Авжеж, зацікавив. Адже він останній із клятвопорушників, а Бром був тим, хто його вбив. До того ж, Морзанів син став моїм смертельним ворогом.

— Дай мені трішки подумати… — мовив Джоуд. — Він був високий, у нього були широкі плечі, чорне волосся, схоже на перо ворона, а ще він мав очі різного кольору. Одне — блакитне, а інше — чорне. Бороди в нього не було, а ще йому бракувало кінчика пальця, але я геть на пам'ятаю, якого саме. Його врода була вражаюча. А коли він починав говорити, то ставав іще більш привабливий. Проте в голосі вчувалася вся його гордість і жорстокість. Морзан завжди тримав свої обладунки в бездоганному стані, начищеними до блиску — байдуже, була це кольчуга чи нагрудні пластини. Здавалось, він геть не переймався тим, що через це його можуть помітити вороги. І мені здається, він справді цього не боявся. Морзан мав іще одну особливість — коли він сміявся, його обличчя набувало такого виразу, ніби йому було дуже боляче.

— А як щодо його супутниці, жінки на ім'я Селена? Ти також її зустрічав?

Джоуд посміхнувся:

— Якби я з нею зустрівся, то зараз уже напевно б не сидів поруч із тобою. Морзан був безстрашним воїном, великим чарівником і зрадником, проте ця жінка вселяла в людей не менший жах, аніж він сам. Вона виконувала його найогидніші, найпотаємніші й найскладніші завдання, за які ніхто не наважувався взятись. Ця жінка була його Чорною Рукою, і її поява завжди означала неминучу смерть, катування, зраду або ж іще якісь жахіття.

Коли Ерагон почув, як Джоуд говорить про його матір, йому стало геть зле.

— Вона була нещадною й ніколи не знала ані жалю, ані співчуття. Подейкують, що коли Селена попрохала Морзана, щоб той узяв її на службу, то він улаштував їй випробування: спочатку він навчив її вимовляти прадавньою мовою слово «зцілися», аби вона стала чарівницею й воїном, а потім поставив проти неї дванадцять найкращих воїнів.

— І як же вона їх перемогла?

— Вона позбавила їх страху, ненависті й усіх почуттів, які змушують людей убивати. А потім, доки вони стояли й посміхалися одне одному, ніби пришелепкуваті вівці, поперерізала їм горлянки… Тобі зле, Ерагоне? Ти такий блідий, наче мрець…

— Та ні ж бо, зі мною все гаразд. А що ти ще пам'ятаєш?

Джоуд замислено постукав пальцями по ручці кухля.

— Узагалі, я дуже мало знаю про Селену. Вона завжди була загадкою, і ніхто, крім самого Морзана, не знав її справжнього імені. Воно стало відоме лиш за кілька місяців до його смерті. Для всіх людей вона була Чорною Рукою. До речі, загін, що носить це ім'я, існує ще й досі. Це купка вивідачів, убивць і чарівників, які виконують найпідліші накази Галбаторікса. Гадаю, таким чином він намагається зберегти про неї пам'ять. Серед варденів її справжнє ім'я знало всього кілька людей, та й то — більшість із них уже давно зогнили в землі. Наскільки мені відомо, саме Бром розгадав її таємницю. Перш ніж я вирушив до варденів, щоб розповісти їм про потаємний хід до замку Ілірея, який ельфи збудували тисячу років тому і який захопив Галбаторікс, звівши чорну фортецю, котра зараз височить над Урубейном, Бром дуже довго нишпорив маєтком Морзана, сподіваючись знайти бодай одне з його слабких місць… Наскільки я знаю, йому пощастило дослідити маєток Морзана, перевдягнувшись в одного з його слуг. Саме тоді він і дізнався про те, що цей негідник зробив із Селеною. Одначе ми так і не довідались, чому вона завжди залишалася з Морзаном. Може, вона кохала його. Та в будь-якому разі, Селена зберігала йому вірність аж до самісінької смерті. Невдовзі потому, як Бром убив Морзана, до варденів дійшла чутка, ніби вона померла від якоїсь тяжкої недуги. Але мені здається, що вона, як приручений сокіл, так любила свого хазяїна, що просто не змогла жити без нього.

«Вона не була аж такою вже вірною, — подумав Ерагон. — Адже зрадила Морзана, приховавши від нього моє народження, хоч це й коштувало їй життя. Якби ж то їй пощастило врятувати ще й Мертага».

Правду кажучи, розповідь Джоуда вжахнула Вершника, хоч він і далі незламно вірив у те, що від самого початку його матінка була доброю, і тільки потім Морзан зробив із неї нещадне чудовисько. Його серце розривалось від болю, коли він думав про те, що його батьки були злими людьми.

— Вона любила його, — сказав Ерагон, поринувши в споглядання темних плям на дні кухля. — І швидше за все, спочатку вона любила його не так, як було далі. Мертаг — її син.

Джоуд здивовано звів брови:

— Справді? Сподіваюся, ти дізнався про це від самого Мертага?

Ерагон ствердно кивнув.

— То он воно що… — протяг Джоуд. — Це дає відповідь на безліч питань, які мене завжди непокоїли. Мати Мертага… Дивно лиш те, що Бром сам не розкрив цієї таємниці.

— Морзан зробив усе можливе, аби приховати існування Мертага навіть від решти клятвопорушників.

— Я добре знаю історію цих негідників — вони були такими жадібними до влади, що, швидше за все, Морзан просто намагався врятувати Мертагові життя… На жаль…

Після цих слів запанувала тиша, схожа на маленьке звірятко, що було готове будь-якої миті дременути навтьоки. Вершник так і продовжував зосереджено розглядати кухоль. У його голові юрмилась купа-купезна питань, але він знав, що Джоуд не зможе на них відповісти, та й навряд чи хтось інший міг би це зробити. «Чому Бром переховувався в Карвахолі? — розмірковував юнак. — Щоб наглядати за мною, сином свого смертельного ворога? І чи не було це злим жартом, коли він віддав мені Зарок, меч мого батька? І чому Бром не розповів мені правди про батьків?» Ерагон мимохіть так міцно стис кухоль, що той не витримав і хруснув.

Звук був такий несподіваний, що всі троє здригнулись.

— Я допоможу тобі, — скрикнула Гелена й кинулась до Вершника, щоб витерти йому сорочку ганчіркою. Ерагон зніяковіло став вибачатися, проте Джоуд і Гелена в один голос заспокоювали його й просили, аби він не переймався такими дрібницями.

Доки Гелена збирала уламки кухля, Джоуд заходився копирсатися у своїх книжках і сувоях.

— Я ж геть забув… — примовляв він. — У мене є те, що може стати тобі в пригоді. Ось вона, знайшов… — із радісним вигуком він випростався й помахав книжкою, яку тут-таки простягнув Ерагонові.

Це була «Доміа абр Вірда», або ж «Вищість долі», — повна історія Алагезії, яку написав колись монах Геслант. Уперше Ерагон побачив цю книгу в бібліотеці Джоуда в Тейрмі й, правду кажучи, зовсім не сподівався, що в нього коли-небудь іще буде нагода потримати її в руках.

Юнак із насолодою провів рукою по чорній тисненій шкірі старовинної обкладинки, а потім розгорнув книжку й пробіг очима по акуратних рядочках рун, виведених червоним чорнилом. Він був явно спантеличений тим, які колосальні знання зараз тримає в руках.

— Ти хочеш, аби я її взяв? — тихо спитав Вершник.

— Так, хочу, — кивнув Джоуд, відходячи від ліжка, з-під якого Гелена діставала шматочок розбитого кухля. — І гадаю, ти неодмінно знайдеш у ній щось корисне для себе. Ерагоне, ти причетний до великих подій історії, і на тебе чекає ще безліч труднощів, які сягають своїм корінням сивої давнини. На твоєму місці я б звернув найпильнішу увагу на ті уроки, які нам дає історія, бо вони можуть допомогти розв'язати безліч наших проблем. Знання минулого часто допомагало мені в моєму житті — воно додавало мені сміливості й допомагало обрати вірний шлях.

Ерагонові дуже кортіло прийняти подарунок Джоуда, проте він вагався.

— Бром казав, що «Доміа абр Вірда» була для тебе найдорожчою в житті річчю. До того ж, як твоя робота просуватиметься далі без цієї рідкісної книги? Хіба вона не потрібна для твого дослідження?

— «Доміа абр Вірда» справді дуже цінна й рідкісна книга, — мовив на те Джоуд, — але тільки в Імперії, де Галбаторікс спалює кожен її примірник та ще й вішає тих, хто ними володів. А тут, у таборі, я вже знайшов цілих шість таких книжок — і мені їх дістали слуги з двору короля Орина, який навряд чи можна назвати видатним осередком освіти. Однак я віддаю її тобі не просто так. Я точно знаю, що тобі вона знадобиться куди більше, ніж мені. Адже книжки мають бути там, де з них є користь, а не лежати без діла, всотуючи в себе пил на забутій поличці. Хіба ти не згоден зі мною?

— Згоден, — сказав Ерагон, закривши «Доміа абр Вірда» й ще раз провівши пальцями по вигадливих візерунках, витиснених на шкіряній обкладинці. — Дякую тобі. Я берегтиму її, доки вона буде в моїх руках. — Джоуд схилив голову й сперся спиною на стіну намету. Вигляд у нього був вельми задоволений.

Юнак тим часом глянув на зворотний бік обкладинки й швидко пробіг очима по напису.

— А що ти знаєш про монаха Гесланта?

— Знаю те, що він був членом однієї маленької таємної секти, яка називалась «Аркаена» й виникла поблизу Куаста. Їхній орден існує вже п'ять століть поспіль, а його адепти вважають геть усі знання священними. — На Джоудовому обличчі з'явилося щось, що нагадувало таємничу посмішку. — Усе своє життя ченці «Аркаена» присвячують збиранню й зберіганню будь-якої інформації, аби бути готовими до страшної катастрофи, що має знищити Алагезію. Принаймні вони в це свято вірять.

— Дивна якась релігія, — знизав плечима Ерагон.

— А мені здається, що кожна релігія буде дивною для того, хто стоїть осторонь від неї, — відповів на це Джоуд.

Юнак хвильку помовчав.

— У мене теж є подарунок для тебе, Джоуде, — нарешті сказав він. — Хоча ні, напевно, це буде подарунок для Гелени. — Жінка схилила голову й здивовано глянула на Ерагона. — Твоя родина була родиною торговців, чи не так? — Гелена ствердно кивнула головою. — А ти добре знала про ваші сімейні справи?

Розмова набирала цікавого повороту, тож в очах у жінки спалахнули жваві вогники.

— Якби я не вийшла заміж за нього, — вона повела плечем убік Джоуда, — то успадкувала б сімейну справу після смерті мого батька. Адже я була єдиною дитиною в родині, і він навчив мене всього, що знав сам.

Саме це Ерагон і сподівався почути.

— То ти казав, що цілком задоволений своїм статусом серед варденів? — спитав він у Джоуда.

— Авжеж, — кивнув той.

— Я все чудово розумію. Ти сильно ризикував, допомагаючи мені й Бромові, а ще дужче ризикував тоді, коли допомагав Рорану й усім карвахольцям.

— Пірати Паланкар… — почав був Джоуд, проте Ерагон лиш посміхнувся й вів далі:

— І якби ти не допоміг їм, то Імперія напевне захопила б їх у полон. Через бунт ти втратив усе, що в тебе було в Тейрмі.

— А ми б і так усе втратили, — скрушно зітхнув Джоуд, — Я збанкрутував, а Близнюки видали мене Імперії. Отож те, коли лорд Рістхарт кине мене до в'язниці, було тільки питанням часу.

— Може, воно й так, але ти все одно допоміг Роранові. І ніхто не зможе звинуватити тебе н тому, що ти сам намагався врятуватись! Ти пожертвував спокійним життям у Тейрмі задля того, щоб викрасти «Крило дракона» й разом із Рораном та карвахольцями вирушити до варденів. І я завжди буду вдячний тобі за це. Тож прийміть невеличку частинку моєї вдячності…

По тих словах Вершник дістав із-за пояса одну з трьох золотих кульок і подарував її Гелені. Жінка взяла її так обережно, ніби це було пташеня вільшанки, й уважно стала розглядати. Джоуд і собі витяг шию й намагався розгледіти, що ж воно таке подарував його дружині Вершник.

— Звісно, це важко назвати багатством, але якщо ви розумно ним скористаєтесь, то зможете швидко стати на ноги. Насуада затіяла справу з мереживом і довела мені те, що можна отримувати некепські прибутки навіть під час війни.

— О так, — закивала головою Гелена. — Це добрий час для торговця.

— Минулої ночі під час вечері Насуада сказала мені, що в гномів нібито закінчується медовуха, і в них є достатня кількість грошей, аби купити стільки барилець, скільки їм заманеться, навіть якщо ціна буде в тисячу разів вища за ту, що вони сплачували до початку війни. Я тільки натякнув, а ви вже самі вирішуйте, як і з ким вам торгувати.

І щойно Ерагон вимовив останнє слово, як Гелена кинулась до нього, щоб обняти. Утім вона швидко зніяковіла й відступила на кілька кроків назад.

— Дякую тобі, Ерагоне! Дуже дякую! — сказала жінка, піднісши золоту кульку поближче до очей. — Я знаю, що з нею робити, і в мене неодмінно все вийде. Завдяки цьому золоту я матиму ще більший статок, ніж мій батько. — Жінка примружила очі й стисла кульку в кулаці. — І можеш мені повірити — все буде саме так, як я сказала. Я впораюсь!

— Я дуже сподіватимусь на те, що ви досягнете успіху й ваш успіх піде на користь не тільки вам, а й нашій спільній справі, — вклонившись, відповів їй Ерагон.

Жінка присіла в реверансі, й Ерагон помітив, як у неї на шиї випнулись жилки. Витримавши невеличку паузу, вона ледь помітно кивнула головою й мовила:

— Ти дуже щедрий, Убивце Тіні. Я ще раз красно дякую тобі.

— Я теж, — пробуркотів Джоуд, зводячись із ліжка. — Не думаю, що ми заслуговуємо на це… — Гелена кинула на нього сердитий погляд, та він не звернув на неї уваги, — але ми все одно дуже раді.

Хвильку помовчавши, Ерагон посміхнувся.

— На тебе, Джоуде, — сказав він, — також чекає подарунок, проте не від мене, а від Сапфіри. Вона згодна, щоб ти літав на ній, коли у вас обох випаде вільна хвилина. — Правду кажучи, юнакові дуже не хотілося ділити Сапфіру з Джоудом, і він точно знав, що дракон образиться, коли дізнається, що юнак дозволив літати на ньому старенькому, навіть не порадившись із нею. Тим не менше, він не міг вчинити якось інакше, бо йому було дуже незручно, що Джоуд залишився без подарунка.

Почувши таке, старенький ледь не просльозився. Він схопив Ерагона за руку й, гарячково її тиснучи, сказав:

— Мені важко уявити якоїсь більшої честі для себе! Дякую тобі, друже! Ти навіть не підозрюєш, як багато для нас зробив.

Ерагонові вже час було йти, тож він вибачився і став потроху задкувати до виходу, парируючи кожне «дякуємо» господарів своїм чемним «нема за що».

Коли юнак урешті-решт опинився на вулиці, він іще раз уважно оглянув «Доміа абр Вірда», а потім перевів очі на сонце. До повернення Сапфіри залишалось не так уже й багато часу, проте його було цілком достатньо, щоб залагодити ще о/дну важливу справу. Та спершу Вершник вирішив забігти до свого намету й сховати там «Доміа абр Вірда», аби часом її не пошкодити, вештаючись табором.

«У мене є книжка», — задоволено подумав юнак і, притуливши її до грудей, хотів був іти, як раптом до нього підскочив Блодхгарм разом з іншими ельфами.

Мені потрібен меч!

Надійно сховавши «Доміа абр Вірда» у своєму наметі, Ерагон тут-таки вирушив до арсеналу варденів — великого відкритого павільйону, де зберігалося безліч списів, мечів, луків і арбалетів. Тут також була купа дерев'яних ящиків, завалених щитами й обладунками. Дорожчі кольчуги, захисні сорочки, шапки й штани висіли на збитих докупи дерев'яних дошках, а на одній зі стін, сяючи, ніби поліроване скло, висіло кілька сотень шоломів. Поміж ящиками за невеличкими робочими столами сиділи майстри, що виготовляли нові стріли, а також лагодили ті, чиє оперення пошкодилось під час битви на Палаючій рівнині. Павільйоном весь час сновигали люди: дехто приносив зброю та обладунки, що потребували ремонту, дехто ніс готову зброю в різні кінці табору, а новобранці зачаровано роззиралися навсібіч, не знаючи, на чому спинити око. Серед усієї цієї метушні повагом походжав чоловік, що його якраз і сподівався побачити Ерагон. Це був Фредрик — неперевершений зброяр варденів.

Коли Ерагон у супроводі Блодхгарма увійшов до павільйону, всі змовкли, проте за мить знову взялися до своєї справи, хоч Вершникові й здалося, що після його появи гамір трішки вщух. Фредрик привітав гостей помахом руки й поспішив їм назустріч. Він був убраний у свій незмінний костюм зі шкури вола, що смердів не менше, аніж сама тварина, будучи живою й не надто переймаючись власною чистотою. На його широкій спині висів великий дворучний меч, руків'я якого визирало з-за правого плеча зброяра.

— Убивце Тіні! — вигукнув він. — Чим можу служити тобі в цей чудовий день?

— Мені потрібен меч, друже.

У кудлатій бороді Фредрика миттю засяяла посмішка.

— Я ледь не луснув з цікавості, гадаючи, чи прийдеш ти до мене? Бо коли ти вирушив до Хелгрінда без меча, то я вже був подумав, що ти знаєш якусь бойову магію, здатну замінити справжню зброю.

— На жаль, іще не знаю.

— Але мене це не засмучує, адже гарний меч потрібен кожному воїну, байдуже, володіє той магією чи ні… Бо врешті-решт усе закінчується поєдинком, у якому може виручити тільки сталевий друг. І я більш ніж певен, що війна з Імперією закінчиться аж тоді, коли якийсь сміливець встромить отому триклятому Галбаторіксу меч у самісіньке серце! Б'юсь об заклад на свою річну платню: навіть у такого великого мага, як Галбаторікс, який здатен випатрати будь-кого з нас, ніби рибину, помахом одного пальця, обов'язково має бути меч! Адже ніщо не може зрівнятися з тим, коли ти відчуваєш в руці міць доброї сталі. Не змовкаючи, Фредрик провів Вершника й ельфа до кількох мечів, що зберігались окремо від решти.

— Якого меча ти хочеш? — поцікавився він. — Якщо мені не зраджує пам'ять, то твій Зарок був одноручним і мав лезо завширшки у два великі пальці… Маю на увазі свої великі пальці… А його форма була зручною для того, щоб одночасно різати й колоти, чи не так? — Ерагон ствердно кивнув головою, і майстер-зброяр, крекнувши, заходився по черзі витягати мечі й вимахувати ними в повітрі. Потому він з невдоволеним виразом повертав їх на місце. — Ельфійські мечі зазвичай тонші й легші за ті, що робимо ми та гноми, бо вони виплавляють сталь за допомогою якогось закляття. І якби ми робили свої мечі такими ж тоненькими, то вони б не протримались у бою жодної хвилини. Може, вони б і не зламалися, але напевно зігнулися б і вищербились так, що ними й сиру не наріжеш. — Фредрик зиркнув на ельфа: — Я ж правду кажу, ельфе?

— Авжеж, людино, — відповів Блодхгарм своїм мелодійним голосом.

Фредрик задоволено кивнув і став оглядати лезо наступного меча, проте вже за мить роздратовано пожбурив його на місце.

— Маю тебе попередити, Убивце Тіні, що будь-який із цих мечів буде важчим за той, що його ти мав раніше. Гадаю, це не є аж така велика проблема, проте кожен зайвий грам, на жаль, уповільнює швидкість удару.

— Дякую за попередження, — відповів Ерагон.

— Та я хвилююсь не тільки за тебе, — пояснив Фредрик. — Я тут для того, щоб урятувати якомога більше варденів від смерті й допомогти їм убити якнайбільше солдатів триклятого ГалбаторіКса. Це гарна робота, і я її люблю. — Оглянувши всю купу, він перейшов до наступної, що лежала під горою прямокутних щитів. — Знайти підходящий меч не так-то вже й просто. Він має бути продовженням твоєї руки, так, ніби виріс із твого власного тіла. Тоді тобі не доведеться думати, як саме слід завдати удару. Ти будеш рухатись, підкоряючись інстинкту, так само, як це робить чапля, завдаючи удару дзьобом, або як дракон, четвертуючи когось своїми пазурами. Ідеальний меч — це частина твого тіла: він зробить усе, що ти схочеш.

— Ти говориш, як поет.

Фредрик, схоже, трохи зніяковів, проте знизав плечима й вів далі:

— Я обираю зброю для чоловіків, що мають вийти на поле бою, ні мало ні багато, а двадцять шість років. Усе це стало частиною мене самого, і щоразу, коли я це роблю, від мене залежить людське життя. Вручивши комусь із них алебарду, я думаю про те, чи вижив би він, отримавши замість неї булаву. — Фредрик трішки помовчав, тримаючи один із мечів у руці, а потім глянув на Ерагона: — Ти хочеш битися зі щитом чи без нього?

— Ясна річ, зі щитом, — відповів Ерагон. — І хоч я не завжди можу носити його із собою, мені дуже важко уявити якийсь надійніший захист від ворожого меча.

Фредрик постукав кісточками пальців по руків'ю меча, а потім посмикав себе за кінчик бороди.

— Гм-м… Гадаю, що найзручніше тобі буде битися з не дуже довгим мечем, адже тоді можна скористатися будь-яким щитом, починаючи з маленького й закінчуючи великим. Це має бути меч середнього розміру, яким легко орудувати однією рукою. Водночас він мусить мати елегантний вигляд, аби з ним було не соромно з'являтися на всілякі церемонії. Та найголовніше полягає в тому, що він має бути міцний… Такий міцний, щоб ним можна було відбитися від цілого загону ургалів, — мовив Фредрик і тут-таки скривився. — Дарма Насуада уклала угоду з цими чудовиськами. Навряд чи ця угода довго протриває. Надто вже по-різному дивимось ми на цей світ. — Зброяр похитав головою. — Шкода, що тобі потрібен всього лиш один меч. Чи, може, я помиляюсь?

— Ні-ні. Ми із Сапфірою надто багато мандруємо, щоб тягати за собою півдюжини мечів.

— Авжеж, ти маєш рацію. До того ж, такому воїну, як ти, потрібен тільки один меч. Я називаю це «прокляттям іменного меча».

— Що саме ти маєш на увазі?

— Кожен великий воїн, — відповів Фредрик, — молодіє мечем, що зазвичай має ім'я. Він або сам його називає, або ж його якось нарікають співці-поети, коли воїн виходить переможцем із битви. А вже потому він просто зобов'язаний ним битися. Адже саме цього від нього всі й чекають. Якщо він битиметься без меча, то товариші по зброї обов'язково спитають, де він, і можуть навіть образитись, подумавши, що воїн-герой соромиться свого успіху. А крім того, їм буде дуже прикро, що нін відмовляється від привітання, яке вони для нього приготували. Може, ти й не повіриш, але благородний ворог не почне бою, аж доки воїн не візьме свого славетного меча. Коли ти переможеш Мертага, вардени відразу ж захочуть дати твоєму мечу ймення й відтоді сподіватимуться завжди бачити його в тебе на стегні. — Розповідаючи, зброяр підійшов до третьої купи. — Я ніколи не думав, що матиму нагоду обирати зброю для самого Вершника! Це, певно, найвизначніша подія за той час, що я працюю у варденів.

Витягнувши з купи одного меча, Фредрик подав його Ерагонові. Юнак махнув мечем угору, потім униз, оглянув руків'я — воно погано лягало в його долоню. Однак зброяра це зовсім не засмутило. Здавалося, ця обставина ще більше надихнула його, ніби він отримував насолоду від того непростого завдання, яке йому поставив юнак. Він дав Ерагонові другий меч, але Вершник знову заперечно похитав головою: цього разу йому не припав до душі баланс.

— Найбільше мене непокоїть те, — мовив Фредрик, повернувшись до купи, — що твій меч має витримувати удари, які можуть знищити звичайного меча. Узагалі-то, я б радив тобі звернутись до гномів. Їхні ковалі найкращі, якщо не брати до уваги ельфів, та інколи вони перевершують навіть їх. — Потому Фредрик пильно глянув на Ерагона. — Стривай-но, здається, я не про те тебе питав! Як тебе вчили блокувати й відбиватись? Це був прийом «край на край»? Якщо мені не зраджує пам'ять, я бачив, як ти використовував його під час тренування з Арією у Фартхен Дурі.

— А до чого тут це? — набурмошено спитав Ерагон.

— Як це до чого? — голосно зареготав Фредрик. — Не хочу тебе ображати, Убивце Тіні, але якщо ти вдариш краєм меча об край меча свого супротивника, то вони обидва зламаються. Твій Зарок, ясна річ, був захищений від цього закляттям, але всі мечі, які є в мене, на жаль, звичайнісінькі, тому треба щось вигадати, коли ти не хочеш міняти їх після кожної битви.

В Ерагоновій пам'яті промайнуло зазублене лезо Мертагового меча, і він трохи роздратувався через те, що забув про це. Вершник надто звик до свого Зарока, який ніколи не тьмянів. Він знав, що для цього меча не страшні більшість заклять. Дивно, але юнак узагалі ніколи не думав про те, чи може щось статися із мечем Вершника.

— Не переймайся, я захищу меч магією. То скільки мені ще чекати? Може, до вечора?

— У мене є ще одне питання, Убивце Тіні. Твоя магія діє вічно?

Ерагон іще дужче насупився.

— Оскільки ти вже про це спитав, то я відповім тобі — ні. На мечах Вершників розуміються тільки ельфи, але вони ніколи не ділились зі мною своїми секретами. Я можу зробити лише одне: вкласти в меч якусь частину своєї енергії. Ця енергія не даватиме йому зламатися, аж доки удари її не вичерпають. Потому меч знову стане звичайнісіньким і розлетиться на друзки, коли я зійдуся із сильним ворогом.

— Якщо я правильно зрозумів твої слова, Убивце Тіні, — почухав бороду Фредрик, — виходить, що чим сильніших ударів ти завдаватимеш ворогові, тим швидше вичерпуватиметься твоє закляття. Хіба не так?

— Саме так воно й є.

— Тоді тобі все одно слід уникати ударів краєм об край, бо це вичерпає твоє закляття ще швидше.

— У мене нема часу, — втрачаючи рештки терпіння, мовив Ерагон. — Мені ніколи вчитись нових прийомів, адже Імперія може напасти на нас будь-якої миті. Я маю зосередитись на тому, що вже знаю, а не намагатися опанувати щось цілком нове.

По цих словах Фредрик радісно сплеснув у долоні.

— Стривай, стривай… здається, я маю саме те, що тобі потрібно! — Забелькотівши щось собі під носа, він підійшов до ящика зі зброєю й став завзято в ньому копирсатися. — Спочатку це… потім оце… а тоді вже буде видно. — Він витяг зі споду ящика велику чорну булаву з ребристим набалдашником і постукав по ній зігнутим пальцем.

— Нею ти зможеш ламати мечі, трощити кольчуги й пробивати шоломи. І вона завжди залишатиметься цілою, якої б сили не були твої удари, — нарешті мовив він.

— Але ж це палиця, — обурився Ерагон. — Металева палиця.

— Ну то й що? З твоєю силою ти зможеш вимахувати нею так, ніби це легесенька тростинка. Повір, із цією булавою ти будеш справжнім страховиськом на полі бою.

Та Ерагон заперечно похитав головою:

— Ні і ще раз ні! Трощити — це не для мене. Я люблю битися. До того ж, як би я вразив Смерка прямісінько в серце, коли б у мене замість меча була така палиця?

— Тоді я ще дещо для тебе маю, якщо ти, звісна річ, не наполягатимеш на традиційному лезі. — Сказавши це, Фредрик виніс із протилежного кутка павільйону зброю, яка називалась шаблею.

Вершник безліч разів бачив її у варденів, проте жодного разу так і не тримав її в руках.

Кругла блискуча головка шаблі виблискувала, ніби срібна монета. Її коротке руків'я було зроблене з дерева й обтягнуте чорною шкірою. На кривій гарді майстри-гноми викарбували загадкові руни, а на кожному боці одностороннього леза залишили по тонкому жолобу. Шість дюймів лезо було рівне, а далі шабля починала вигинатися й м'яко повертала вниз, завершуючись гострим, ніби голка, кінчиком. Ця форма зменшувала ймовірність того, що кінчик зігнеться або ж зламається, пройшовши крізь обладунок, й робила вістря шаблі схожим на кіготь. На відміну від двобічних мечів, шаблю було зроблено так, щоб її можна було тримати під прямим кутом до землі і лезом, і гардою. Однак найдивнішою частиною зброї був нижній край її леза — він мав значно темніший колір й неабияк вирізнявся на тлі дзеркальної сталі, що була згори. Перехід від нього до основної частини шаблі переливався й майорів, ніби шовковий шалик на вітрі.

— Ніколи такого не бачив, — мовив Ерагон, тицьнувши на сіре лезо. — Що це?

— Трікнздал, — відповів Фредрик. — Його винайшли гноми. Вони по-різному загартовують краї та основну частину леза: краї роблять значно твердішими за решту леза, а його середину й увігнутий бік прожарюють так, що вони стають м'якшими й мають здатність вигинатися. Таким чином шабля витримує найпотужніші удари, не розлітаючись на шматки, ніби травинка на морозі.

— Невже гноми загартовують так усі свої леза?

Фредрик заперечно похитав головою.

— Ні, тільки мечі з одним лезом, але часом і найкращі зі своїх двобічних мечів. — Трошки помовчавши, він схвильовано зазирнув Ерагонові в очі й спитав: — Ти ж розумієш, чому я обрав її для тебе, Убивце Тіні?

Збагнувши хід зброяревих думок, Ерагон ствердно кивнув. Якщо лезо шаблі буде під належним кутом до землі, а він сам навмисно не вигне зап'ясток, то будь-які удари, що перехопить його зброя, потраплятимуть на її пласку частину, а вістря завжди залишатиметься вільним для атаки. До того ж юнакові не треба було міняти техніку бою, щоб пристосуватись до нової зброї.

Вийшовши з павільйону, Вершник змахнув шаблею й опустив її на голову уявного супротивника. Потому він крутнувся, зробив випад і відбив удар невидимого списа. Проте перевірка на цьому не скінчилась — уже за мить Вершник відскочив на шість ярдів ліворуч, фантастично красивим рухом заніс шаблю за спину й перекинув її з однієї руки в іншу. Його дихання й серцебиття, як завжди, лишались спокійними. Слід сказати, що швидкість і баланс шаблі справили на Ерагона неабияке враження. Ясна річ, він почувався із нею не так упевнено, як із Зароком, проте вона все одно заслуговувала на похвалу. Фредрик і Блодхгарм тим часом стояли осторонь і уважно спостерігали за тим, як юнак вправляється.

— Ти обрав саме те, що треба, — сказав урешті-решт Ерагон, підійшовши до майстра.

Однак Фредрик помітив, що Вершник чогось не договорює:

— Але ти все одно не дуже вдоволений, Убивце Тіні.

Ерагон іще раз крутнув шаблею і, скрививши губи, мовив:

— Мені не подобається те, що вона схожа на великий ніж, яким здирають шкури. Мої вороги мене засміють.

— На твоєму місці я б цим не переймався. Побачимо, як вони будуть сміятись, коли ти зітнеш цією шаблею пару голів, — утішив його зброяр.

Трішки помовчавши, Ерагон ствердно кивнув:

— Я беру її.

— Тоді зажди ще бодай хвильку, — сказав Фредрик і зник у павільйоні. За мить він повернувся з чорними шкіряними піхвами, прикрашеними срібним візерунком. Подаючи їх Ерагонові, зброяр поцікавився: — А ти коли-небудь чув, як треба гострити мечі, Убивце Тіні? Адже тобі, напевно, не доводилось цього робити, коли в тебе був Зарок?

— Твоя правда, не доводилось, — погодився Ерагон, — зате я добре знаю, як треба точити ніж, аби він став таким гострим, щоб перерізати нитку, яка на нього падає. До того ж, якщо знадобиться, я завжди зможу відновити лезо магією.

Фредрик зойкнув і ляснув себе по стегнах з такою силою, що з його волохатих штанів здійнялась хмарка пилу.

— Та ні ж бо, ні! Гостре, як бритва, лезо мечу аж ніяк не потрібне! Скіс має бути товстим і міцним, а воїн обов'язково мусить знати, як доглядати за своєю зброєю і як її заточувати!

По цих словах він дістав для Ерагона нове точило й став показувати, як саме слід готувати шаблю до бою. Вони сиділи на землі біля павільйону аж доти, доки майстер не лишився задоволеним з того, як Вершник наточує свою нову шаблю.

— Ти можеш битися в іржавих обладунках, — сказав нарешті зброяр. — Ти можеш битися в погнутому шоломі. Але якщо ти знову хочеш побачити схід сонця, то ніколи не бийся тупою шаблею. Ти можеш вижити під час бою й стомитися так, ніби здерся на одну з верхівок Беорських гір. Але якщо твоя шабля не така гостра, як тепер, тобі варто забути про втому й будь-що-будь її наточити. Ти маєш дбати про свою шаблю так само, як дбаєш про коня або ж про дракона, інакше станеш для своїх ворогів беззахисною дичиною.

Вони сиділи, купаючись у променях призахідного сонця, понад годину, аж доки майстер-зброяр не закінчив давати свої настанови. І щойно Фредрик вимовив останнє слово, як їх накрила якась велика тінь. Спочатку Ерагон занервував, проте вже за мить полегшено зітхнув, збагнувши, що це всього-на-всього приземляється Сапфіра.

«Ти чекала, — подумки гукнув Ерагон. — Ти весь цей час навмисне чекала! А могла б, між іншим, давним-давно мене звідси витягти. Натомість я був змушений слухати Фредрика, що вже дійняв мене своїми розповідями про водні та масляні точила, а також про те, чому льняна олія краще захищає метал від води, ніж топлене сало».

«Невже й справді краще?»

«Не зовсім. Єдина її перевага в тому, що вона не така смердюча. Але це не стосується справи! Чому ти змусила мене мучитись?»

Сапфіра примружила одне око. «Не перебільшуй, малий, — сказала вона. — Теж мені… знайшов муки! А от якщо ми добряче не підготуємось, то в нас є всі шанси відчути справжні страждання на власній шкурі. Я уважно слухала цього чолов'ягу в смердючому одязі й маю сказати, що його знання аж ніяк тобі не завадять».

По цих словах Сапфіра вигнула шию й лизнула кіготь на правій передній лапі.

«Що ж, може, воно й так», — погодився Ерагон.

Подякувавши Фредрику та попрощавшись із ним, юнак домовився про те, де зустрінеться з Блодхгармом, пристебнув шаблю до пояса Белотха Мудрого й миттю здерся Сапфірі на спину. Не зволікаючи жодної миті, дракон змахнув крилами й здійнявся в небо.

Його політ був настільки стрімкий, що у Вершника запаморочилось у голові, і він схопився за шип, аби не впасти. Трішки оговтавшись, юнак став спостерігати, як намети й люди поволі оберталися на маленькі цяточки. Згори табір нагадував решітку, що через гру сонця й тіні був схожий на шахівницю. Укріплення, які оточували табір, настовбурчились заточеними кілками, ніби гігантські їжаки, а в північно-західній частині, здаючись роєм бджіл, проводила навчання кіннота короля Орина.

Вершник і дракон здіймалися дедалі вище й вище.

Холодне чисте повітря, ніби джерельна вода, хлюпнуло Ерагонові в обличчя й запекло в легенях, хоч він і намагався не дихати на повні груди. Поруч із ними пропливала вервечка хмаринок, густих, ніби збиті вершки. Дракон оминув їх по спіралі й накрив своєю тінню, тим часом Вершника геть несподівано обдало вологим туманом, що сповнив його ніс і рот мільйонами найдрібніших крижаних крапельок.

Урешті-решт вони здійнялися над хмарами й побачили неподалік червоного орла, який щось насторожено крикнув у їхній бік. Сапфіра стала махати крилами повільніше, а невдовзі взагалі випрямила їх і, не втрачаючи висоти, планерувала від одного повітряного потоку до іншого.

Ерагон з острахом зиркнув униз. Тепер вони були настільки високо, що висота перестала мати будь-яке значення, а речі на землі були геть не схожими на себе. Табір варденів, скажімо, нагадував гральну дошку, вкриту сірими й зеленими прямокутниками неправильної форми. Річка Джиєт здавалася срібною стрічкою, облямованою з обох боків зеленими китичками, а над Палаючою рівниною, ніби сяючі оранжеві гори, здіймалися сірчисті хмари. Ерагонові чомусь здалося, що вони могли легко стати прихистком для якихось примарних чудовиськ, тож він швидко відвів від них погляд.

Насолоджуючись безмежною самотою, Вершник і дракон літали десь із півгодини, хоч юнак навряд чи витримав би й кілька хвилин, якби не захистив себе від холоду магічним закляттям. Нарешті вони знову були вдвох, так само, як у Паланкарській долині, перш ніж Імперія скаламутила спокійний плин їхнього життя.

Першою озвалась Сапфіра.

«Ми володарі неба», — мовила вона.

«Ми на верхівці світу», — радісно гукнув Ерагон, потягнувшись руками вгору так, ніби з його сідла можна було доторкнутися до зірок.

Нахилившись праворуч, Сапфіра на мить опинилася в струмені теплого повітря, але невдовзі знову вирівняла свій літ: «Завтра ти обвінчаєш Рорана й Катріну».

«Це так дивно. Дивно, що Роран має одружитися, й дивно, що я маю бути тим, хто очолюватиме його весільну церемонію… Гм… Роран одружується… Від однієї думки про це я сам почуваюся старшим. Адже зовсім недавно ми були звичайнісінькими хлопчаками. Час невпинно плине вперед, і його ніхто не ладен спинити. Покоління приходять і йдуть, тож незабаром настане й наша черга посилати своїх дітей на поля, щоб вони працювали й жили в мирі та злагоді».

«Але для цього нам слід пережити кілька наступних місяців».

«Твоя правда».

Від несподіваної зміни повітряного потоку Сапфіра похитнулася й різко пішла вгору, але вже за мить взяла ситуацію під контроль і, весело підморгнувши Вершникові, спитала: «Ну що, готовий?»

«Давай!» — крикнув він.

Нахилившись уперед, дракон притис крила до боків і помчав до землі швидше за стрілу. Вершник відчув невагомість і радісно зареготав, міцніше стиснувши ногами Сапфірині боки, аби раптом не випасти із сідла. Земля закружляла під ними, ніби колесо, а дракон, трохи сповільнивши свій лет, став повертати праворуч, аж доки не перевернувся догори дриґом.

«Сапфіро!» — злякано вигукнув Ерагон і штурхонув її в плече.

Із драконових ніздрів вирвалась смужка диму, він вирівнявся й став наближатися до землі трохи повільніше. Тим не менше швидкість падіння все одно залишалась такою великою, що у Вершника позакладало вуха й він мав роззявити рота. Коли ж до табору варденів було менше ніж тисяча футів, всього за кілька секунд до того, як вони мали впасти на один із наметів, утворивши на його місці криваву вирву, Сапфіра розправила крила, й різкий удар кинув Ерагона вперед, на шип, об який він ледь не виштрикнув собі око.

Зробивши три потужні змахи, Сапфіра повністю спинилася й почала поволі спускатися вниз.

«Ох і весело ж було!» — вигукнув Ерагон.

«Бачу, для тебе немає нічого більш захоплюючого, як польоти зі мною, де за найменшої помилки можна перетворитися на ладик», — мовив дракон.

«Але ж я завжди в тебе вірю й знаю, що ти ніколи не схибиш», — відповів їй Вершник.

Від такої похвали Сапфіра вся аж засяяла. А потім, прямуючи до Ерагонового намету, вона легенько штурхнула його головою в плече: «Я б уже давно мала до цього звикнути, але щоразу, виходячи з такого падіння, мої груди й крила болять так сильно, що наступного ранку я насилу можу ними поворухнути».

Юнак зі співчуттям поплескав її по зашийку й спробував заспокоїти: «Радій, завтра тобі не доведеться літати. Завтра весілля, а туди ти спокійно можеш дістатись і пішки».

Сапфіра скрушно зітхнула й урешті-решт приземлилася, здійнявши стовп куряви й ненароком зачепивши своїм хвостом один із порожніх наметів. Опинившись на землі, Ерагон залишив дракона з шістьма ельфами, а в супроводі іншої шестірки почав заглиблюватися в табір, шукаючи знахарку Гертруду. Вершник мав намір докладно розпитати в неї, як саме має відбуватися церемонія вінчання. Потім він навіть кілька разів потренувався, аби не наробити помилок під час такої важливої події в житті свого брата. Уладнавши всі справи, Ерагон повернувся до свого намету.

Там він умився, вбрався в чистий одяг і разом із Сапфірою поспішив на звану вечерю до короля Орина та його придворних. Вони пробули в короля аж до пізнього вечора, а повертаючись додому, замріяно роздивлялись зоряне небо й теревенили про те, що вже було, і про те, що ще чекало на них попереду. Ерагон весь час поглядав на Сапфіру, і його серце сповнювало таке щастя, що якоїсь миті йому здавалось, ніби воно може не витримати й зупинитися.

«На добраніч, люба Сапфіро», — мовив він, дійшовши до свого намету.

«На добраніч, малий», — пролунало у відповідь.