Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ЗАСІДАННЯ КЛАНУ

Підійшовши до дверей Орикової зали, Вершник подав знак вартовому, і той миттю прочинив обидві стулки.

За дверима була довга кімната з трьома круглими, оббитими червоною тканиною стільцями. Стіни прикрашало безліч гобеленів і магічних ліхтарів, а на стелі хтось із живописців Інгейтум майстерно відтворив картину однієї з найбільших битв у історії гномів.

Посеред зали, радячись із кількома воїнами та сивобородими гномами, що належали до Дургрімст Інгейтум, стояв Орик. Коли Вершник зупинився за кілька кроків від них, гном повернувся до нього й мовив із набурмосеним виразом:

— Дуже добре, що ти не спізнився! Хюндфасте, можеш повертатися до своєї казарми, нам слід поговорити один на один.

Ерагонів перекладач шанобливо схилився й зник в одній з арок, вистукуючи підборами своїх чобіт по полірованій агатовій підлозі. Коли той не міг їх почути, Вершник спитав:

— Ти що, не довіряєш йому?

Орик тільки знизав плечима:

— Я вже не знаю, кому можна довіряти, а кому — ні. У всякому разі, чим менше гномів знатимуть те, про що ми зараз говоритимемо, тим мені буде спокійніше. Нам геть непотрібно, щоб представники інших кланів дізналися про нашу розмову, бо якщо це станеться, то війни поміж кланами навряд чи вдасться уникнути. — По цих словах гноми, що стояли за Ориковою спиною, стривожено зашепотіли.

— То які у вас новини? — схвильовано поцікавився Ерагон.

Орик тим часом зробив знак, і купка гномів швиденько розступилась. За їхніми спинами Вершник побачив трьох закривавлених зв'язаних воїнів. Один із них відчайдушно застогнав, брикнув у повітрі ногами, проте йому так і не пощастило вибратись з-під своїх побратимів.

— Хто вони? — спитав Ерагон.

— Я попрохав кількох наших ковалів обстежити кинджали, з якими на вас напали вороги, — відповів Орик. — Вони сказали, що їх виготовив не хто інший, як Кієфна Довгоносий, коваль-зброяр нашого клану, що має велику славу серед нашої раси.

— Виходить, він може сказати нам, хто саме купив у нього ці кинджали, і тоді ми дізнаємось імена наших ворогів!

Дослухавши Вершника, Орик голосно зареготав:

— Навряд чи… Але ми точно знаємо, що від Кієфна ті кинджали потрапили до одного зі зброярів Далгона, а той продав їх якійсь кнурлаф…

— Кнурлаф? — перепитав Ерагон.

Орик ураз спохмурнів:

— Жінці… Жінці із сімома пальцями на кожній руці… Саме їй він продав кинджали близько двох місяців тому.

— І ти знайшов її? Адже серед вашої раси не так уже й багато жінок мають по сім пальців на руках!

— На жаль, це не таке вже й диво, — відповів Орик. — Але як би там не було, нам дуже швидко пощастило знайти цю жінку в Далгоні. Мої воїни влаштували їй допит, і вона зізналася, що належить до клану Дургрімст Награ. Так чи так, а діяла вона не за наказом своїх ватажків. Її найняв якийсь невідомий гном, що попрохав купити ці кинджали в зброяра, а потім передати їх торговцеві вином, який мав забрати зброю з Далгона. Той невідомий не сказав їй, куди саме мають потрапити кинджали, але дехто з торговців міста розповів, ніби бачив, як він повернувся до одного з міст, що належать Дургрімст Аз Свелдн рак Ангуін.

— То це були вони! — скрикнув Ерагон.

— Так… Або ж комусь дуже хотілося, щоб ми вважали, ніби це були саме вони. Тому ми стали шукати нових доказів… — В Орикових очах спалахнули блакитні іскорки, і він звів догори вказівного пальця: — І завдяки одному дуже хитрому закляттю таки віднайшли в тунелі сліди нападників, які вели до пустельної площі на дванадцятому рівні Тронжхейма. Та, в свою чергу, має вихід до допоміжної зали в південному шипі західного квадранта… Ех… — скрушно махнув рукою гном. — Усе це не так важливо, проте якось мені обов'язково треба навчити тебе орієнтуватися в Тронжхеймі, аби ти самотужки міг дістатися туди, куди тобі буде потрібно. Словом, сліди вивели нас до покинутого складу, де ми й знайшли оцих трьох, — Орик тицьнув пальцем на зв'язаних гномів. — Вони геть не чекали нашої появи, тож нам пощастило захопити їх живими, хоч вони й намагалися себе порішити. Потому ми проникли до їхніх свідомостей, хоч це було ой як нелегко, і витягли з них усю правду. — Орик знову показав на полонених: — Саме вони дали нападникам кинджали й чорний одяг, а потім нагодували й пояснили, як саме слід діяти під час замаху.

— Але хто вони такі? — скрикнув Ерагон.

— Тьху ти! — роздратовано вигукнув Орик і сплюнув на підлогу. — Вони варгрімстн, тобто збезчещені воїни, які не належать до жодного з кланів. Загалом, із цими покидьками ніхто не хоче мати справ, але час від часу їх наймають для всілякої брудної роботи. Так було й цього разу — вони отримували накази безпосередньо від Вермунда, грімстборітхн Аз Свелдн рак Ангуін.

— І в цьому немає жодних сумнівів?

Орик ствердно кивнув головою:

— Авжеж, у тому, що тебе намагались убити Аз Свелдн рак Ангуін, не лишається жодних сумнівів, Ерагоне. Щоправда, нам навряд чи пощастить дізнатися, чи були причетні до цього замаху ще й інші клани. У всякому разі, коли ми викриємо зраду Аз Свелдн рак Ангуін, то всі спільники, якщо такі є, напевно їх зречуться, і тоді я матиму шанс отримати нові голоси.

В Ерагоновій пам'яті зринуло спотворене болем обличчя Квесторка, коли той лежав на землі біля його ніг, затискаючи глибоку рану на шиї.

— То як ми покараємо Аз Свелдн рак Ангуін за цей злочин? Ми маємо вбити Вермунда?

— Це вже мої клопоти, — мовив Орик і почухав носа. — У мене є один план, але ми маємо діяти дуже обережно. Історія гномів уже давно не знала такої зради… І хоча ти є членом мого клану, ти все одно чужинець, тож навіть приблизно не уявляєш, яким смертним гріхом є порушення закону гостинності. Становище ускладнюється ще й тим, що Вермунд наказав убити не звичайного гостя, а останнього Вершника дракона, який протистоїть Галбаторіксу. Одним словом, якщо ми не будемо діяти обережно, то можемо спровокувати війну кланів.

— Але як іще ми можемо помститися Аз Свелдн рак Ангуін? — знизав плечима Ерагон.

— Важко сказати. Проте якщо війна буде неминучою, то нам слід переконатися, що це буде війна кланів із Аз Свелдн рак Ангуін, а не просто наша із Вермундом війна. Разом ми б розбили їх за тиждень, але якщо клани поділяться на кілька груп, це лише знищить країну. Тож зараз дуже важливо переконати решту кланів, що тебе намагались убити саме представники Аз Свелдн рак Ангуін. Може статися так, що тобі доведеться дозволити їхнім чарівникам перевірити власні спогади. Інакше звідки вони знатимуть, що ми все це не вигадали задля власної вигоди?

Ерагон якийсь час вагався, адже йому зовсім не хотілося відкривати свою свідомість для чужинців, а потім показав на трьох в'язнів:

— А хіба їхніх спогадів буде не досить, аби переконати клани в тому, що Аз Свелдн рак Ангуін справді намагались мене вбити?

Орик скривився:

— Взагалі-то, саме так воно й мало б бути, але ватажки кланів наполягатимуть на тому, щоб звірити їхні спогади з твоїми. А якщо ти відмовишся, то Аз Свелдн рак Ангуін стануть переконувати всіх, що ми щось приховуємо від решти кланів, а наші звинувачення є не чим іншим, як підлим наклепом.

— Гаразд, — кивнув Ерагон. — Якщо все й справді аж так складно, то нехай уже. Але маю тебе попередити — щойно хтось із чарівників спробує торкнутися тих спогадів, які їх не обходять, я змушений буду їх убити, адже в моїй голові є такі речі, про які маю право знати лиш я.

Гном схвально закивав головою:

— Авжеж, я чудово тебе розумію і впевнений, що ватажки кланів пристануть на твої вимоги. Адже в них, так само, як і в тебе, є свої таємниці. Гадаю, вони пришлють своїх найкращих магів, хоч найменша помилка й може коштувати їм життя. Так чи так, а кожен ватажок волітиме знати правду про цей зухвалий напад.

Виструнчившись, Орик наказав забрати із зали полонених, а потім відпустив усіх своїх підлеглих, залишившись із Вершником та загоном охоронців, що налічував двадцять шість його найкращих воїнів. Потому гном вишуканим жестом узяв Ерагона за лікоть і повів його до внутрішніх кімнат своїх печер.

— Сьогодні ти маєш залишитись разом зі мною, оскільки тут Аз Свелдн рак Ангуін ніколи не наважаться на тебе напасти.

— Але якщо ти плануєш відпочити, — відповів юнак, — то мушу попередити, що сьогодні я навряд чи засну. Моя кров щ& й досі кипить після битви, а в голові стільки кепських думок, що вона нагадує смітник.

Орик кивнув:

— Як тобі буде завгодно… Можеш не лягати хоч цілу ніч. Навряд чи тобі вдасться потривожити мій сон, якщо я натягну по самісіньку шию свою вовняну шапку. Тоді я нічого не бачитиму й нічого не чутиму. Однак я б дуже просив тебе заспокоїтись. Спробуй скористатися порадами ельфів і відновити до ранку всі свої сили. Новий день уже настав, і засідання кланів розпочнеться за лічені години. А нам слід з'явитись на нього зі свіжими головами, адже від наших дій залежатиме доля моєї країни й усієї Алагезії… І не дивися на мене аж так похмуро! Ліпше думай про те, що ми переможемо і наші імена пам'ятатимуть іще довго-довго після нашої смерті! Уже бодай це має вселяти у твою душу радість. Адже боги — дивні істоти… Сьогодні ти догодив їм, а завтра вони невідомо чому можуть на тебе розгніватись… Тож єдине безсмертя, на яке ми маємо сподіватися, — вічна пам'ять, яку наші народи зберігатимуть у своїх серцях, ніколи не забуваючи про наші з тобою подвиги. Я б навіть сказав інакше: байдуже, вийдемо ми переможцями чи, навпаки, — назавжди зганьбимо свою честь… Головне, щоб нас завжди пам'ятали.

Невдовзі потому Ерагон уже лежав на невеличкому гномівському дивані, поринувши у вир своїх безладних думок, що змішалися з його передсвітанковими снами. Пройшло небагато часу, як він розплющив очі і його погляд спинився на прикрашеній мозаїкою стіні, кольорові камінці якої стали несподівано розпливатися, обернувшись на якесь дивне вікно, що крізь нього Вершник міг бачити спокійне життя Карвахола, аж доки всіх його мешканців не спостигла лиховісна кривава доля. Він чітко бачив ті епізоди, які йому самому довелось пережити, а також кілька моментів, які, напевно, створила його стомлена уява. Певної миті образи, котрі пропливали перед його очима, стали такими реальними, що Ерагон загубив межу між життям і своїм нічним маренням.

Юнакові здавалося, наче він стоїть у Хорстовій майстерні, двері якої були широко відкриті, наче рот здивованої дитини. За дверима була така густа темрява, що в юнака виникло відчуття, ніби вона ось-ось затече всередину й заллє вогнище, над яким схилився Хорст. На його обличчя падала полохлива тінь, через що він був схожий на якесь чудовисько. Рука коваля механічно рухалася спочатку вгору, потім різко падала вниз, і повітря сповнював брязкіт металу. Молот з такою силою бив по розпеченому до червоного шматку заліза, що від того на всі боки розлітались невеличкі жаринки.

Коваль зробив іще чотири удари, потім забрав залізо з ковадла й сунув його до відерця з олією. По його поверхні пробіглися сині та жовті вогники, які потім раптово згасли, зашипівши, ніби розлючені змії. Діставши шматок заліза з відерця, Хорст урешті-решт помітив Ерагона й набурмосено спитав:

— Навіщо це ти прийшов сюди, Ерагоне?

— Мені потрібен меч Вершника дракона.

— Забирайся геть, у мене нема часу на такі дурниці! Хіба ти не бачиш, що я роблю гак для Елейн? Він знадобиться їй під час битви. Ти прийшов сам?

— Не знаю…

— А де твій батько, де твоя мати?

— Не знаю…

Потому в повітрі залунав чийсь сильний незнайомий голос:

— Не хвилюйся, ковалю, він прийшов не сам. Він прийшов зі мною.

— А ти хто такий будеш? — поцікавився Хорст.

— Я його батько.

Вийшовши з темряви, на порозі майстерні спинилась велика постать, довкола якої був ореол блідого сяйва. На її широкі, ніби в ургала, плечі, низько спадав червоний каптур. У правій руці незнайомця сяяв Зарок, гострий, неначе біль, а крізь щілини шолома на Ерагона пильно поглядали блакитні очі. Їхній погляд був убивчим і, ніби стріла, пришпилив юнака до того місця, на якому він стояв. Потому незнайомець здійняв вільну руку й махнув Ерагонові.

— Мій сину, ходи за мною. Разом ми знищимо варденів, уб'ємо Галбаторікса й захопимо всю Алагезію. Віддай мені своє серце, і ми будемо непереможні. Віддай мені своє серце, сину!

Ерагон нажахано скрикнув і схопився з дивана, стиснувши кулаки й дихаючи так важко, ніби йому за кілька хвилин довелося здертись на гору заввишки в десять миль. На нього заворожено поглядали охоронці Орика, проте він був надто збентежений, аби щось їм пояснювати.

До початку засідання залишалось іще доволі багато часу, тож невдовзі Ерагон знов улігся на диван, але більше не наважувався поринути в сон, побоюючись іще раз побачити якісь жахіття.

Коли ватажки різних кланів заходили до зали засідань, Вершник уже стояв під стіною, міцно стискаючи руків'я меча, що його він позичив у Орика. Особливо пильно він стежив за Вермундом, грімстборітхн Аз Свелдн рак Ангуін. Та коли гном, чиє обличчя ховалося під червоною вуаллю, і був подивований тим, що Ерагон залишився живий і здоровий, то йому вдалося дуже вміло приховати свої емоції.

Потому юнак відчув, як Орик наступив йому на ногу. Не зводячи очей із Вермунда, Вершник схилився до гнома й став слухати, що той шепоче йому на вухо.

— Пам'ятай… ліворуч, а потім — треті двері знизу, — нагадав Орик, говорячи про ту залу, де він, без відома решти ватажків, сховав цілу сотню своїх воїнів.

Ерагон так само ледь чутно прошепотів у відповідь:

— Якщо проллється кров, то чи можу я скористатись нагодою й убити цього гада, Вермунда?

— Тільки в тому разі, якщо він спробує позбавити життя тебе або ж мене, — захихотів Орик. — Інакше решта грімстборітхн будуть ставитись до тебе з іще більшою підозрою… Гаразд, мені час іти. Молися за наш успіх! Адже ми збираємося перетнули озеро розпеченої лави, яке ще ніхто ніколи не наважувавсь перетинати.

І Ерагон справді став молитися.

Ватажки кланів тим часом усілись довкола круглого стола, а решта присутніх позаймали свої місця на стільцях, поставлених по периметру зали. Так само, як і багато хто з гномів, Вершник усівся на самісінький краєчок стільця, готовий боронитися, щойно йому загрожуватиме бодай найменша небезпека.

Першим, звівшись з-за столу, заговорив Ганел, чорноокий капелан із Дургрімст Квон. Хюндфаст хутенько підсунувся до Ерагона й зашепотів йому на вухо, перекладаючи промову поважного гнома.

— Вітаю всіх ватажків кланів. Зараз мені важко сказати, чим саме завершиться наше засідання, бо до мене дійшли дуже погані чутки. Поки що я не маю жодних підстав звинувачувати когось у злочинних діях, але оскільки сьогодні на засіданні головую я, то дозвольте мені на певний час відкласти наші найпалкіші дебати й поставити шановному панству кілька запитань.

Ватажки кланів стали збуджено перешіптуватись одне з одним, проте невдовзі зі свого місця звелася Йорун.

— Особисто я, — сказала вона, — не маю нічого проти, грімстборітхне Ганеле. Своїми дивними натяками ти дав моїй уяві неабияк розгулятися, тож я якомога швидше хотіла б почути твої запитання.

— Авжеж, я б і собі хотів їх почути, — згодився Надо.

— Ми слухаємо тебе, — згодилися Манндрат і решта ватажків, включно із самим Вермундом.

Отримавши згоду, Ганел зіперся кулаками на стіл і на мить замовк, дочекавшись, доки в залі не запанує гробова тиша. Лиш потому він мовив:

— Учора, коли ми обідали в наших їдальнях, кнурлани почули галас під південним квадрантом Тронжхейма. Кожен із них розповідає різне, але оскільки галас чули абсолютно всі, то можемо зробити висновок, що це була якась надзвичайна пригода. Ви, так само, як і я, отримали повідомлення про можливий землетрус. Та насправді сталося те, у що важко повірити…

Хюндфаст перевів подих і став перекладати далі:

— Оглянувши один із прадавніх тунелів, який вирив наш славетний пращур Корган Довгобородий, вивідачі знайшли місце, на якому, судячи з усього, відбувся бій. Підлога була залита кров'ю, стіни вкриті сажею, бо хтось із воїнів необачно розбив магічний ліхтар, а в глибині тунелю лежало сім понівечених тіл. І це жодним чином не були наслідки битви у Фартхен Дурі, адже кров ще не встигла висохнути, а тріщини на стінах утворились буквально за кілька годин до того. Вивідачі також доповіли, що в тій місцині відчувалась дія потужної магії. Ще й досі кілька наших найкращих чарівників намагаються відновити картину того, що сталося, проте в них дуже мало надії на успіх, адже ті, хто брав участь у битві, були захищені потужними закляттями. Отож, перше моє питання буде таке: чи хтось із вас часом нічого не знає про ці загадкові події?

Після останніх слів Ганела Ерагон напружив ноги, готовий підскочити, якщо гноми із Аз Свелдн рак Ангуін спробують вихопити свої мечі. Але все було спокійно, тож слово попросив Орик:

— Гадаю, що мені буде під силу відповісти на ваше запитання, Ганеле. Та оскільки моя відповідь буде довга, я радив би вам поставити решту питань, перш ніж я почну говорити.

Поміж брів капелана на мить з'явилася зморшка здивування, але він тут-таки себе опанував і мовив:

— Гаразд-гаразд… Окрім сутички в тунелі Коргана, мені також доповіли про те, що в Тронжхеймі помічено рух кнурланів, які скрізь збираються у великі банди, маючи якісь таємні наміри. Мої агенти не дізналися, до яких саме кланів вони належать, але я гадаю, що будь-хто з нас може керувати цими загонами, доки ми зібралися тут, аби визначити, хто посяде місце на троні Ротгара. Отож, моє друге питання таке: хто влаштував ці лиховісні маневри? Попереджаю, якщо ніхто з вас не візьме на себе відповідальність за цих воїнів, то ми накажемо їм полишити Тронжхейм на час проведення засідань, байдуже, до якого клану вони належать. Ми також призначимо спеціального спостерігача, що буде стежити за виконанням закону й неодмінно знайде винних.

Така заява Ганелла викликала бурхливу реакцію ватажків. Вони знову стали перешіптуватися одне з одним, аж доки цей шепіт не почав потроху переходити у справжній ґвалт. Зусібіч залунали звинувачення й виправдання, а в очах ватажків зблискували іскорки роздратування. Урешті-решт розлючений Тордріс став щось горланити не менш розлюченому Галдхієму, тож Орик зрозумів, що слід брати ситуацію під свій контроль. Потому він прокашлявся й так гаркнув на всю залу, що ватажки враз примовкли й здивовано витріщились на нього.

Орик тим часом зробив вигляд, ніби нічого не сталося, і дуже спокійним голосом почав:

— Ганеле, гадаю, я зможу дати відповідь і на твоє друге питання. Принаймні почасти. Не візьмуся говорити за решту кланів, але кількасот воїнів, що пройшли маршем крізь зали прислуги, належать Дургрімст Інгейтум. Визнаю це відразу ж і добровільно.

Усі й надалі продовжували мовчали, аж доки Йорун не спитала:

— І чим же ти збираєшся виправдати свої агресивні дії, Орику, сину Тхріфка?

— Я вже попереджав, вельмишановна Йорун, що моя відповідь буде довгою, тож якщо в тебе, Ганеле, є ще якісь запитання, то я радо їх вислухаю.

Зморшка між бровами капелана стала такою глибокою, що вони ледь не з'їхались докупи. Він почухав потилицю і сказав:

— На деякий час я волів би втриматись від нових запитань, адже всі вони, по суті, стосуються двох перших. Отже, мені здається, що ти маєш зробити нам ласку й нарешті розповісти все, що тобі відомо про ці тривожні події. Проте… Стривай… Якщо я не помиляюсь, ти й сам до них причетний. Тому дозволь спитати особисто в тебе, грімстборітхне Орику. Чому ти покинув учорашнє засідання? Попереджаю тебе — навіть не думай ухилятися від відповіді, адже ти вже й так сказав, що багато чого знаєш. Гадаю, тепер ти маєш про все докладно нам прозвітувати.

Орик звівся:

— Із превеликим задоволенням.

Опустивши своє бородате підборіддя, аж доки воно не торкнулося грудей, Орик трохи помовчав, а потім нарешті став розповідати. Проте початок його розповіді був зовсім не такий, як гадав Вершник. Та й більшість ватажків, напевно, чекала від Орика зовсім інакшого початку. Замість того, щоб розповісти про замах на Ерагонове життя й пояснити, що саме через це він попрохав засідання зробити передчасну перерву, Орик нагадав усім, як колись, дуже давно, раса гномів прийшла з Хадарацької пустелі, яка тоді ще не була пустелею й зеленіла травою, до Беорських гір. Там вони викопали свої довжелезні тунелі й звели свої чудові міста. Потому Орик нагадав про довгі жорстокі вшни між кланами, а також про війну з драконами, яких гноми водночас поважали й дуже боялися. Не рминув ватажок і того, як до Алагезії прийшли ельфи, що теж розпочали війну проти драконів. Урешті-решт, вони ледь не винищили одне одного й згодилися створити загін Вершників дракона, який мав слідкувати за тим, щоб обидві раси дотримувалися миру.

— І як ми відреагували, дізнавшись про їхній намір? — спитав Орик у ватажків. — Хіба ми попрохали, щоб нас зробили однією зі сторін мирних переговорів? Хіба ми прагли отримати бодай часточку тієї влади, яку мусили б мати Вершники? Ні! Ми руками й ногами вчепились у старий спосіб життя й навіть не думали про те, щоб об'єднатися з ельфами й драконами. Ми ж бо не хотіли, аби за нами наглядав хтось із іншої раси. Аби зберегти свою владу, ми відмовились від свого майбутнього, адже я певен, що якби хтось із кнурланів став Вершником, то навряд чи Галбаторікс зараз мав би таку силу. Я зовсім не хочу применшити заслуги Ерагона, який довів своїми подвигами, що він чудовий Вершник, але ви хоч на мить спробуйте собі уявити… Що тоді б… Сапфіра могла вилупитися для когось із нашої раси. Ви тільки подумайте, як би ми тоді могли прославитись!

Натомість ми поступово стали втрачати свої позиції в Алагезії. Спочатку це не було аж таким гірким шматком, який би ми не змогли проковтнути, але всі добре пам'ятають, що сталося потім. До Алагезії прийшли ургали, потім люди… І саме їм, людям, а не нам, гномам, ельфи, виправивши свої закляття, дозволили стати Вершниками! Але ж ми теж могли ними бути! — Орик скрушно похитав головою: — Проте нам завадила це зробити наша гордість. Мовляв, навіщо ми, найстаріша раса в Алагезії, станемо прохати ельфів, аби ті змилувались і дозволили нам бути Вершниками? Ясна річ, нам не треба було пов'язувати свою долю з драконами, щоб урятувати свою расу від знищення. Тим не менше… Ми й надалі продовжували варитися у своєму казанку, влаштовуючи війни між кланами й геть не переймаючись тим, що відбувалося поза межами наших гір.

Ватажки кланів нервово засовались на своїх стільцях. Багато хто з них був дуже невдоволений критикою Орика, але дехто все ж таки мав замислений вираз обличчя, бо, схоже, його слова зачепили їх за живе.

Орик тим часом вів далі:

— Доки Вершники наглядали за Алагезією, ми процвітали так, як не процвітали ніколи за всю нашу історію. Усе було добре, але жоден гном не мав права стати Вершником.

Коли Вершники занепали, нам теж було доволі скрутно, але ми знов-таки не мали жодних шансів, щоб їх відродити. А тепер подумайте, чи личить такій потужній расі, як ми, стояти осторонь від тієї благородної сили, якою є Вершники дракона? Адже ми не країна васалів, які підкоряються батогам володарів інших земель. І нам ніхто ніколи не наказував, що та як ми маємо робити.

Схоже, остання фраза найдужче припала ватажкам до душі, бо ті схвально закивали й стали посміхатися, а Хавард навіть заплескав у долоні.

— А тепер давайте поговоримо про нагальні справи, — сказав Орик. — При владі перебуває Галбаторікс, і всі раси намагаються його скинути. Він став надзвичайно могутнім, і те, що ми й досі не є його рабами, — справжнє диво. Складається таке враження, ніби в нього просто не доходять до нас руки. Гадаю, не важко зрозуміти, що коли він усе ж таки на нас нападе, то ми не протримаємось навіть тижня. Часом мені здається, що він просто чекає, доки ми самі прийдемо до воріт його фортеці в Урубейні. А тепер згадайте, кого саме ми вважали останньою надією на перемогу, перш ніж до наших дверей не постукались Ерагон і Сапфіра, за чиєю спиною верещала добра сотня ургалів? Так-так, ми вважали останньою надією обраного Вершника, для якого вилупиться Сапфіра і який зможе скинути Галбаторікса. Хоча… Яка в нас могла бути надія? Це була лише надія на надію. Ніде правди діти, коли Ерагон уперше з'явився тут, то багато хто, навіть я сам, був спантеличений його виглядом. «Це не той хлопчина, що може бути героєм, — казали ми. — Краще б він уже був ельфом!» Але що сталося потім? Він убив Смерка й дозволив нам врятувати наше улюблене місто Тронжхейм. Його дракон Сапфіра пообіцяла повернути Зоряній Троянді її первісну красу, а під час битви на Палаючій рівнині Ерагон прогнав Мертага й Торнака. Тільки тому ми й виграли битву. А зараз він навіть схожий на ельфа, бо завдяки дивовижній магії став володіти їхньою швидкістю й силою.

Орик звів догори пальця, щоб наголосити на своїх словах:

— До того ж, король Ротгар зробив те, чого раніше не робив жоден король або грімстборітхн. Він запропонував клану Дургрімст Інгейтум всиновити Ерагона й зробити його членом нашої родини. І Вершник не обов'язково мав приставати на його пропозицію, адже він знав, що багато родин Інгейтум були проти цього, та й кнурлани теж поставилися б до цього дуже несхвально. І що ж він зробив? Маючи присягу перед Насуадою, Ерагон прийняв щедрий дар короля Ротгара, хоч добре розумів, що це тільки ускладнить йому життя.

Я на власні вуха чув слова Вершника: «Я заприсягнув на Серці Каменя не лише через те, що маю піклуватися про всі раси Алагезії… Я заприсягнув ще й тому, що Ротгар напрочуд прихильно до мене поставився, зробивши сином свого народу». Саме так останній вільний Вершник Алагезії, наша єдина надія в боротьбі з Галбаторіксом, добровільно вирішив стати кнурланом. Відтоді Ерагон діяв тільки за нашими законами й весь час намагався глибше пізнати нашу культуру. А коли Ротгар помер, зазнавши підступного удару зрадника Мертага, Вершник присягнув мені кожним каменем в Алагезії, що неодмінно помститься за смерть короля. Він завжди ставився до мене з повагою й покорою, як і належить ставитись до свого грімстборітхн, і я пишаюсь тим, що він є моїм названим братом.

Ерагон прикипів поглядом до підлоги, бо кінчики його вух і щоки запалали вогнем сором'язливості. Йому геть не хотілося, щоб Орик аж так його вихваляв, бо в майбутньому це могло тільки ускладнити його й без того непросте становище.

Орик тим часом широко розвів руки, ніби хотів обняти всіх ватажків кланів, і вигукнув:

— Усе, чого ми могли чекати від Вершника дракона, втілює Ерагон! Він є! Він могутній! І він об'єднав наш народ так, як би це не вдалося зробити жодному Вершникові! — Потому Орик склав руки за спиною й стишив свій голос майже до шепоту: — І як же ми віддячили йому за його дружнє ставлення? Кепкували, недоречно жартували, ставилися до нього з відразою… Ми дуже невдячна раса, скажу я вам, і маємо надто коротку пам'ять, бо переймаємося лише тим, що йде нам на користь. Та навіть більше: душі декого з нас є такими гнилими, що вони ладні вдатися до насильства, тільки б утамувати свою ненависть. Може, вони й досі вважають, що прагнуть добра для нашої раси, але коли це справді так, то в їхніх головах не мозок, а запліснявілий сир. Інакше, чому б вони намагалися вбити Ерагона?

Серед ватажків кланів, які уважно слухали Орика, запанувала гробова тиша. Навіть грімстборітхн Фреовін покинув свого дерев'яного ворона й витріщився на Орика, склавши руки в себе на череві та нагадуючи статуетку одного з божеств гномів.

Потому Орик розповів зібранню кланів, як семеро гномів, вбраних у чорне, напали на Ерагона та його охоронців, коли ті блукали тунелями під Тронжхеймом. Уже за мить він повідомив усім про прикрашений аметистами браслет із кінського волосу, що його Ерагон із охоронцями знайшли на одному з тіл.

— Навіть не думай зводити наклеп на мій клан! — вигукнув Вермунд, схопившись на ноги. — Таку дрібничку можна купити на будь-якому ринку нашого королівства!

— Та я ні в чому вас поки що й не звинувачую, — спокійно мовив Орик і схилив голову вбік Вермунда. Невдовзі він продовжив розповідати зібранню, як його підлеглі доповіли йому, що кинджали, з якими нападали вбивці, було виготовлено ковалем Кієфною, і що гном, котрий купив зброю, відвіз її з Далгона до міста, яким керує Аз Свелдн рак Ангуін.

Вермунд загарчав і вдруге зірвався на ноги.

— Але ж ті кинджали, — крикнув він, — могли не дістатися до нашого міста, а навіть якщо й дісталися, то чому винними маємо бути саме ми? Адже в стінах Брег Холда залишається безліч кнурланів інших кланів. Твої факти пустопорожні й геть нічого не значать! Будь обережний зі словами, грімстборітхне Орику, бо ти не маєш підстав висувати звинувачення моєму кланові.

— Я думав так само, як і ти, грімстборітхне Вермунде, — кивнув Орик. — Та минулої ночі мої чарівники пішли за слідами вбивць, а ті вивели їх на дванадцятий рівень Тронжхейма. Саме там ми й захопили трьох кнурланів, які переховувались на покинутому складі. Тоді наші маги вдерлися до свідомості двох із них і спочатку дізнались, що саме вони озброїли вбивць для нападу, — лиховісно зашепотів Орик. — Але це ще не все, бо нам пощастило дізнатися ім'я їхнього володаря, і ним був не хто інший, як ти, грімстборітхне Вермунде! Я називаю тебе вбивцею й клятвопорушником! Я називаю тебе ворогом Дургрімст Інгейтум і зрадником свого роду, адже саме ти і твій клан намагались убити Ерагона!

По цих словах зібрання ватажків обернулось на галасливу юрбу, в якій зберігали спокій лиш Орик і Вермунд. Ерагон тим часом вийняв на півдюйма з піхов меча, аби йому ніщо не завадило якомога швидше до кінця оголити свою зброю, коли б Вермунд або хтось із його гномів надумав напасти. Вермунд і Орик натомість так і продовжували стояти непорушно, прикипівши одне до одного поглядами й, здавалось, геть не звертаючи уваги на галас, який панував довкола.

Ганелу не відразу вдалося відновити спокій, але коли він усе ж таки це зробив, то голос його залунав тремтливо й схвильовано:

— Грімстборітхне Вермунде, ти можеш спростувати ці звинувачення?

Той відповів напрочуд спокійно:

— Я заперечую їх кожною кісточкою свого тіла й вимагаю, щоб нас розсудили спостерігачі за законом.

Почувши таку відповідь, Ганел повернувся до Орика:

— То покажи свої докази, грімстборітхне Орику, аби ми переконались у тому, що Вермунд винен у скоєнні злочину. Якщо мені не зраджує пам'ять, то на нашому засіданні присутні аж п'ять спостерігачів за законом. — Капелан широким жестом показав на п'ятьох сивобородих гномів, що стояли під стіною. — Отже, вони спостерігатимуть за тим, щоб ми не переступали межі закону, ведучи це розслідування. Ви згодні?

— Нехай буде так, сказав Ундин.

— Згода, — кивнула Хадфала, а за нею й решта ватажків, не беручи до уваги Вермунда.

Спочатку Орик виклав на стіл аметистовий браслет. Ватажок кожного клану попрохав свого мага уважно його оглянути, і всі зійшлися на тому, що цей доказ не був надто переконливим.

Потому Орик попрохав свого помічника, аби той приніс дзеркало на бронзовій підставці. Один із чарівників наклав на його блискучу поверхню закляття, і в дзеркалі з'явилося зображення маленької кімнатки, заваленої книжками. За мить до неї забіг захеканий гном і швиденько вклонився всьому зібранню. Він назвався Ріммаром і присягнув прадавньою мовою, що говоритиме тільки правду, а потім розказав, як він та його помічники досліджували кинджали, що ними були озброєні кривдники Ерагона.

Коли ватажки кланів закінчили допитувати Ріммара, Орик наказав привести трьох гномів, яких захопили воїни Дургрімст Інгейтум. Ганел, на правах голови засідання, попрохав їх присягнути прадавньою мовою, що вони говоритимуть правду й тільки правду, але ті відповіли йому брудною лайкою. Робити було нічого, тож чарівники всіх кланів об'єднали свої зусилля й проникли до свідомості в'язнів, знайшовши там саме ті спогади, які цікавили зібрання. Уважно вивчивши їх, усі без винятку маги ствердно закивали головами, мовляв, те, що розповідав Орик, є чистою правдою.

Урешті-решт той покликав дати свідчення Ерагона. Прямуючи до стола під пильними поглядами тринадцятьох ватажків, Вершник неабияк нервувався, тож навіть став вивчати кольорові візерунки на одній із мармурових колон, аби не звертати уваги на свій неспокій. Він повторив клятву правди, яку дав йому один із гномів-чарівників, а потім розповів ватажкам кланів про те, як саме на нього та його охоронців було вчинено напад. Після цього юнакові довелось відповісти на добру сотню запитань, і врешті-решт він дозволив двом чарівникам, яких Ганел обрав навмання, перевірити свої спогади про цей прикрий інцидент. Коли Вершник відкрив бар'єри своєї свідомості, то обидва чарівники виглядали вкрай збентежено, через що йому, навпаки, стало трішки спокійніше. «Це добре, — думав він. — Адже якщо вони мене бояться, то навряд чи стануть блукати там, де їм не слід».

На превеликий подив Ерагона, перевірка минула цілком безболісно, і чарівники підтвердили ватажкам, що він говорив правду.

Тоді Ганел звівся зі стільця і мовив до своїх спостерігачів за законом:

— Чи задоволені ви тими доказами, що їх нам надали грімстборітхн Орик і Ерагон, Убивця Тіні?

П'ятеро сивобородих гномів уклонилися, а найповажніший із них відповів:

— Авжеж, задоволені, грімстборітхне Ганеле.

Ганел прокашлявся й заговорив дуже впевненим тоном:

— Грімстборітхне Вермунде, на вашій совісті смерть Квесторка, сина Баудена, а ще замах на життя нашого гостя. Вчинивши так, ви зганьбили всю нашу расу. Вам є що сказати на своє виправдання?

Ватажок Аз Свелдн рак Ангуін зіперся на стіл долонями, й під його смаглявою шкірою повипиналися жили:

— Вершник дракона — кнурлан лише за законом, але в його жилах тече чужа кров, тож він не є нашим гостем, і ми можемо ставитись до нього так, як до будь-кого з наших ворогів, що належать до інших кланів.

— Нечувано! — вигукнув Орик, ледь не вибухнувши від люті. — Та він же ж…

— Притримай язика, Орику, — урвав його Ганел. — На жаль, твій лемент ніяк не допоможе нам уладнати цю складну справу. Ходи за мною! Надо і Йорун, вас я також запрошую на кілька слів.

Коли четверо гномів стали радитись зі спостерігачами за законом, Ерагон так розхвилювався, що його серце закалатало вдвічі швидше, ніж зазвичай. «Вони не дозволять Вермунду піти непокараним тільки через його вправну гру словами!» — сподівався Вершник.

Невдовзі до столу підійшла Йорун:

— Спостерігачі за законом, — мовила вона, — винесли свій вердикт. З одного боку, Ерагон є членом Дургрімст Інгейтум, проте з іншого — він обіймає дуже важливі посади за межами нашого королівства. Нагадаю, що він є Вершником дракона, офіційним посланцем варденів, що має спостерігати за коронацією нашого наступного правителя, а також дуже впливовим другом королеви Ісланзаді. З огляду на це, до нього слід ставитись із такою ж самою гостинністю, як і до будь-якого гостя-посланця, князя, монарха або ж іншої поважної особи, — жінка-гном скоса зиркнула на Ерагона. — Простіше кажучи, він наш почесний гість, і ми повинні ставитися до нього саме так! Про це має знати кожен кнурлан, який іще не з'їхав з глузду у своїх печерах.

— Він наш гість, — кивнув Надо. Його губи обернулись на білу смужку, а щоки позападали так, ніби він щойно вкусив яблуко й зрозумів, що воно ще не дозріло.

— Тепер тобі є що сказати, Вермунде? — спитав Ганел.

Звівшись зі свого стільця, гном із пурпуровою вуаллю пильно оглянув увесь стіл, спинившись поглядом на кожному з ватажків:

— Авжеж… Головне, щоб ви добре мене зрозуміли… Якщо котрийсь із кланів, керуючись цими безглуздими звинуваченнями, наважиться повернути свої сокири вбік Аз Свелдн рак Ангуін, ми вважатимемо це за прояв агресії й розпочнемо війну. — Навіть крізь вуаль було помітно, як гном посміхнувся. — Отож вирішувати вам. Ви можете розпочати криваву бійню, а можете цього й не робити. Тоді вам слід забути сьогоднішню дискусію й ліпше поговорити про те, хто посяде гранітний трон Ротгара наступним.

Ватажки кланів надовго примовкли.

Ерагонові тим часом довелось аж прикусити язика, таке в нього було непереборне бажання заскочити на стіл, схопити Вермунда за бороду й тримати його так, аж доки ватажки не дадуть згоду його повісити. Проте обіцянка, яку він дав Орикові, була сильніша за його праведний гнів. «Орик — ватажок мого клану, — заспокоював себе Ерагон, — і я маю дозволити йому відповісти так, як він вважатиме за потрібне».

Мовчанку урвав товстун Фреовін. Він ляснув своїми великими долонями по столу й вигукнув хрипким баритоном:

— Ти зганьбив нашу расу, Вермунде. Якщо ми зробимо вигляд, ніби твої злочини нічого не варті, то втратимо свою честь як кнурлани.

Перегорнувши свої пергаменти, вкриті купою рун, до розмови долучилась стара жінка-гном Хадфала:

— Не розумію, чого ти намагався досягти, убивши Ерагона? Ти б тільки прирік нас на знищення. Адже навіть якби варденам пощастило здолати Галбаторікса без Вершника, то уяви, що б із нами зробила Сапфіра? Дракон би миттю обернув Фартхен Дур на море крові!

Вермунд не відповів на те жодного слова.

Натомість залою прокотився божевільний регіт, такий несподіваний, що Ерагон спочатку аж розгубився. Орик насилу оговтався від нього й, тримаючись за живіт, вигукнув:

— Якщо ми підемо проти тебе або ж проти Аз Свелдн рак Ангуін, ти вважатимеш це проявом агресії, Вермунде? Гаразд, тоді ми не підемо проти тебе!

Вермунд спантеличено звів брови:

— І чого ж ти тоді радієш, ніби блазень?

Орик знову засміявся:

— Бо я вигадав дещо таке, про що ти навіть не здогадуєшся, Вермунде. Отож, ти хочеш, щоб ми не чіпали тебе і твій клан? Шановні панове, я пропоную зробити так, як хоче Вермунд. Якщо він діяв сам по собі, а не як грімстборітхн, то його буде покарано смертю. Давайте викреслимо Аз Свелдн рак Ангуін із наших сердець і думок, аж доки вони самі не оберуть собі нового ватажка, а потім не покаються на зібранні кланів. У вас скільки завгодно часу на роздуми, адже ми можемо чекати навіть тисячу років.

Вермундове обличчя враз поблідло й стало нагадувати сніг:

— Ви не посмієте!

Орик посміхнувся:

— Чого ж бо? Адже ми й пальцем не зачепимо тебе та твій рід. Ми просто зробимо вигляд, що вас не існує, й перестанемо торгувати з Аз Свелдн рак Ангуін. Невже ти оголосиш нам війну тільки через те, що ми нічого не робимо, Вермунде? Бо якщо зібрання підтримає мою пропозицію, то ми й справді нічого вам не зробимо. І ти ніяк не примусиш нас купувати свій мед, тканину й аметистові прикраси! Не вистачить війська! — Потому Орик розвернувся до решти ватажків і спитав: — Що скажете?

Зібрання кланів довго не вагалось — ватажки один за одним проголосували за те, щоб ігнорувати Аз Свелдн рак Ангуін.

Навіть Надо, Галдхієм і Хавард — спільники Вермунда — підтримали Орикову пропозицію. Із кожним новим голосом Вермунд робився дедалі блідіший, аж доки не став схожим на привида, вбраного в одяг, у якому він ходив за земного життя.

Коли голосування завершилось, Ганел вказав на двері й мовив:

— Іди геть, Вермунде. Сьогодні ж покинь Тронжхейм, і хай жоден із Аз Свелдн рак Ангуін не з'являється на засідання кланів, аж доки ви не виконаєте наших умов. Відтепер ми будемо уникати кожного члена Аз Свелдн рак Ангуін. І хоча твій клан може спокутати свої гріхи, ти, Вермунде, назавжди залишишся варгрімстн. Така воля зібрання кланів.

Вермунд увесь затремтів, проте залишився на місці.

— Це ви зганьбили й зрадили нашу расу, — гаркнув він. — Вершники дракона убили весь наш клан, окрім Ангуін та її охоронців. І ви хочете, щоб ми про це забули? Ви хочете, щоб ми це пробачили? Тьху! Та я плюю на могили ваших пращурів! Ми принаймні не зреклися своїх борід. І не матимемо жодних справ із цим прихвостнем ельфів! Наші загиблі пращури вимагають помсти!

Жоден із ватажків нічого не відповів Вермунду, а Ерагона охопила така лють, що він був готовий ось-ось зірватися на ноги й порубати зухвалого гнома на дрібні шматочки. Проте Орик зиркнув на Вершника через плече й заперечно похитав головою, тож юнакові довелося опанувати себе, хоч він і не розумів, чому Орик нічого не відповів на такі принизливі слова.

Вермунд тим часом відштовхнувся від столу й стис кулаки, вивергаючи на засідання кланів потоки найбруднішої лайки. Він кричав так завзято, що невдовзі став задихатись від власного безмежного гніву.

Але ватажкам, здавалося, було байдуже. Вони замислено дивилися кудись повз гнома, так, немов обмірковували подальші питання, про які їм доведеться говорити на засіданні. Вермунд натомість розлютився ще дужче й схопив Хрейдамара за кольчугу, але трійко його охоронців миттю опинилися поруч і відтягли ватажка Аз Свелдн рак Ангуін геть. Усе це вони зробили з таким виглядом, ніби Вермунда не існувало, а вони просто допомогли своєму володарю звестися на ноги, коли той послизнувся.

У Ерагона аж мороз по шкірі пішов, коли він зрозумів, що саме для гнома означає бути вигнанцем. «Я б, напевно, волів померти, опинившись на місці Вермунда», — подумав Вершник і навіть відчув якусь жалість до безталанного ватажка, проте вже наступної миті в його пам'яті зринуло спотворене болем обличчя Квесторка, й жалість миттю розсіялась.

Не замовкаючи ані на мить і розсипаючи наліво й направо прокльони, Вермунд прожогом вискочив із зали, а за ним подріботіла решта гномів його клану.

Коли двері за їхніми спинами зачинилися, напруга помітно спала. Ватажки поновили засідання й стали говорити про те, яких іще заходів слід ужити щодо Аз Свелдн рак Ангуін.

Невдовзі Орик постукав об стіл руків'ям кинджала, й усі прикипіли до нього поглядами, щоб розчути кожне слово, яке він скаже:

— Тепер, коли ми розібрались із Вермундом, я хочу, щоб зібрання розглянуло ще одне важливе питання. Адже найголовніше, задля чого ми тут зібралися, — це обрання наступного короля гномів. Кожен із нас, напевно, багато чого сказав би з цього приводу, та мені здається, що настав час облишити слова й діяти. Я закликаю зібрання вирішити, чи ми готові до фінального голосування, яке, згідно з нашими законами, має відбутися за три дні, якщо ми, звісна річ, ухвалимо сьогодні це рішення. Особисто я голосую за.

Фреовін поглянув на Хадфалу, та — на Ганела, а той у свою чергу на Манндрата, що почухав свого довгого носа й зиркнув на Надо, який глибоко сидів у власному кріслі, нервово покусуючи губи.

— Я за, — мовила Йорун.

— Я за, — сказав Ундин.

— …Я за, — кивнули Надо й решта ватажків кланів.

За кілька годин потому зібрання кланів зробило перерву на обід, тож Орик разом із Ерагоном повернулися до печер Дургрімст Інгейтум, аби й собі попоїсти. Вони всю дорогу зберігали мовчанку, аж доки не опинилися в кімнатах, які були захищені від підслуховування. Лише там Ерагон задоволено посміхнувся:

— Ти вже давно збирався позбутися Аз Свелдн рак Ангуін, чи не так?

Орик теж розплився в посмішці й поплескав себе по животу:

— Так воно й було. Адже це єдиний хід, завдяки якому нам пощастило відвернути війну кланів. Отож, якщо вона все-таки й розпочнеться, то це станеться не з нашої вини. А Вермунду, гадаю, недовго бути грімстборітхн. Більшість членів Аз Свелдн рак Ангуін справді тебе ненавидять, але вони будуть вражені тим, що Вермунд заявив, ніби діяв від імені всього клану.

— Виходить, голосування відбудеться за три дні, що б там не сталося?

Орик ствердно кивнув.

— А ти впевнений, що справді набереш потрібну кількість голосів, щоб стати новим королем? — не вгавав Ерагон.

— Аж до сьогоднішнього ранку ніхто з нас не міг заручитися належною підтримкою, — знизав плечима гном. — Але тепер симпатії багатьох ватажків мають бути на нашому боці, тож нам треба кувати залізо, доки воно гаряче. У будь-якому разі, я знову й знову вестиму переговори з ватажками кланів, намагаючись схилити їх на наш бік.

— То який у нас буде план?

— Спочатку ми відсвяткуємо нашу перемогу, — мовив Орик. — А потім добре пообідаємо й будемо робити те, що робили раніше, тобто станемо збирати нові голоси й спробуємо втримати ті, які в нас уже є. — Гном зблиснув з-під бороди своїми білими зубами: — Але перш ніж ми хильнемо меду, ти маєш зробити те, про що геть забув.

— І що ж я таке забув? — спитав Ерагон, спантеличено поглядаючи на вельми задоволеного Орика.

— Як це, що? Ти маєш покликати до Тронжхейма Сапфіру! Байдуже, стану я королем чи ні, ми все одно за три дні коронуємо нового правителя. Тож, якщо Сапфіра хоче встигнути на церемонію, їй слід поспішити.

Не відповівши гномові жодного слова, Ерагон мерщій кинувся шукати дзеркало.