Iсторичнi есе. Том 2

ЖИТТЯ

Вячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 року в селі Затурцях, Володимирського повіту, на Волині, в родині шляхтича-дідича. Рід Липинських походив з Мазовії і переселився на Україну в 18 столітті. Липинські були римо-католицького віровизнання і польської національности.

Вячеслав Липинський учився в гімназії у Житомирі, Луцькому та Києві. Після військової служби при кінноті та університетських студій у Кракові (історія, аґрономія) та в Женеві (соціологія) він осів в успадкованому маєтку, Русалівських Чагарах на Уманщині Це було його основне місце проживання до 1914 року.

Ще як учень 1-ої Київської гімназії Липинський пристав до української середньошкільної громади. З того часу він почув себе національно свідомим українцем, але не поривав родинних і товариських контактів з місцевим польсько-шляхетським світом. Він бажав працювати над поворотом до українства спольонізованої правобережної шляхти. Такою була основна думка його програмової доповіді, виголошеної в 1908 році в кількох містах Правобережжя; текст доповіді появився теж брошурою п. з. “Szlachta na Ukrainie” (1909). У лютому 1909 року, з нагоди “київських контрактів”, відбувся нелеґальний з’їзд “українців польської культури”, що в ньому взяло участь коло 35 осіб. Липинський відкрив з’їзд своєю вступною промовою, аз. “Наше становище на Русі-Україні”. Внаслідок постанов з’їзду у квітні 1909 року почав виходити в Києві двотижневик, “Przegląd Krajowy”, що його фактичним редактором був Липинський. Через фінансові та політичні труднощі часопис припинив своє існування з кінцем того самого року.

Заходи щодо українізації правобережної шляхти знаходили природний ґрунт у почутті територіяльного патріотизму, здавна розвиненого серед цієї верстви. Однак для ширшого розгорнення цей рух потребував би часу. Безпосередній успіх зусиль Липинського був обмежений. З його тодішніх прихильників тривало зв’язали себе з українством тільки одиниці Богдан Ярошевський, Людвик Сідлецький (Сава Крилач), Франціска Вольська і ще кілька осіб. Особистою трагедією Липинського було те, що він не зміг навернути своїх найближчих: братів і дружини; згодом його єдина донька теж заявила себе, під впливом матері, полькою. Це привело до відчуження між Липинським і його сім’єю.

Наступні роки Липинський переважно провів у себе на селі, займаючися господарством та підготовляючи монументальний збірник “Z dziejów Ukrainy”. Книга, що більшість її статтей належала перу самого Липинського, появилася в 1912 році. Вона мала за свою центральну мету історію русько-української шляхти в 16-17 стол., а особливо участь шляхетського елементу в революції Хмельницького. Збірник був присвячений пам’яті провідних “хлопоманів” 1860-их років, Володимира Антоновича, Павлина Свєнціцького та Тадея Рильського. Цим жестом Липинський хотів продемонструвати зв’язок і переємність між двома поколіннями “українців польської культури”. Але в громадській настанові цих двох поколінь були і поважні різниці. Світогляд “хлопоманів” мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння соціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традицій шляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського. Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в своїй політичній свідомості, без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, що лицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупити своє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура, притаманні старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої української провідної верстви. Для постави двох поколінь “українців польської культури” характеристичне, що тоді як хлопомани перейшли на православіє, - не так з суто релігійних спонук, як для заманіфестування духової єдности з народом, - Липинський залишився римо-католиком.

Книга “Z dziejów Ukrainy” звернула на себе увагу наукового світу, і Липинського за його історіографічні заслуги обрано дійсним членом Наукового т-ва ім. Шевченка у Львові (березень 1914). Його наукові статті та рецензії появлялися в “Записках” НТШ, а публіцистичні статті (часто під псевдонімом В. Правобережець) - на сторінках “Літературно-наукового вісника” та київського щоденника “Рада”.

Липинський був переконаним самостійником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніпрянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української самостійницької акції. З цією думкою він взяв участь у таємній нараді політичних еміґрантів з Наддніпрянської України, - до речі, самих соціялістів (А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський), що відбулася у Львові в березні 1911 року. Вирішено започаткувати за кордонами Російської імперії політичну і пропаґандивну акцію на користь ідеї української державної незалежности. Це був зародок майбутнього Союзу визволення України, який організаційно оформився після вибуху війни, вже без участи Липинського[119].

Самого Липинського, як резервового офіцера, покликано з початком війни до служби в російській армії. В кавалерійському авангарді армії ген. Самсонова він відбув східньопруську кампанію, яка, як відомо, скінчилася розгромом російських військ. Переправляючися під час відступу верхи через річку, Липинський тяжко застудився. В нього відновилася туберкульоза легенів, що її ознаки були в Липинського вже й давніше, але яку вважали за вилікувану. Тепер, після тяжких фронтових пригод, у Липинського стався вибух крови. З того часу він уже ніколи не повертався до повного здоров’я. Однак у 1915 році його стан поправився настільки, що його переведено до військової служби в запіллі. Він стаціонував у Полтаві, де й застала його революція 1917 року.

Липинський з власної ініціятиви зукраїнізував свою військову частину; але його заходи не знайшли підтримки й санкції генерального секретаріяту військових справ при Центральній Раді, де до нього, як до поміщика й несоціяліста, поставилися з недовір’ям. Це дало привід для першого огірчення Липинського з української “революційної демократії”, яку він визнав за недозрілу до державного будівництва.

Протягом 1917 року в Полтаві виник гурт, що складався з місцевих дідичів, заможних селян і громадських діячів, яких об’єднувала опозиція до соціялістичного курсу Центральної Ради. Ця група зорганізувалася у червні в Українську демократично-хліборобську партію, і до її провідних членів належали М. Боярський, Л Климів, С. Шемет, В. Шкляр і В. Андрієвський. До цієї партії пристав і Липинський, що зладив для неї нарис програми, виданий окремою брошурою. Основними ідеями програми були відстоювання державної суверенности України та збереження приватної власности на землю.

Липинський, як і його партія, не брав участи в підготуванні гетьманського перевороту; але він поставився позитивно до нового режиму гетьмана Павла Скоропадського. На запрошення міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, що був його особистим приятелем, Липинський погодився взяти на себе посольство Української Держави в Австро-Угорщині. Віденське посольство, очолене Липинським, провело обмін ратифікаційними грамотами мирового Берестейського договору між Україною, з одного боку, і Німеччиною, Болгарією та Туреччиною - з другого. Але ратифікація договору з Австро-Угорщиною не відбулася, бо, внаслідок анулювання Австрією таємної умови про поділ Галичини та передачу Холмщини Україні, між Києвом і Віднем виник дипломатичний конфлікт. Затяжні переговори, що їх Липинський провадив у цій справі, перервав розпад Австро-Угорської монархії й одночасне протигетьманське повстання на Україні.

Настанова Липинського до відновлення Української Народної Республіки була від самого початку гостро критична, проте, на прохання Директорії і з почуття патріотичного обов’язку, він залишився на своєму дипломатичному посту. Але картина хаосу, що її він побачив на Україні під час подорожі до штабу головного отамана Симона Петлюри (весна 1919), і обурення з приводу польового суду над полк. Петром Болбочаном і з його розстрілу, що Липинський розцінив як узаконене політичне убивство, остаточно розхолодили його до режиму УНР. Він демісіонував з віденського посольства в червні 1919 року.

З здоровельних причин Липинський залишився в Австрії і мешкав у підгірській місцевості Райхенав. Він повернувся до наукової діяльности, перерваної війною та революцією. В 1920 році вийшла його капітальна історична монографія “Україна на переломі” - перероблене і поширене видання студії, яка первісно появилась у збірнику “Z dziejów Ukrainy”. Липинський носився з думкою про кількатомове видання своїх старих і нових, ще тільки заплянованих, історичних праць. Але цього задуму йому не вдалося здійснити, бо від 1920 року, наскільки дозволяло йому надщерблене здоров’я, він знов, з усією притаманною йому пристрасністю та енергією, взявся до політичної та публіцистичної діяльности.

За ініціятивою Липинського була створена політична організація “орденського” типу - Український союз хліборобів-державників (УСХД), до якої м. ін. увійшли князь М. Кочубей, граф А. Монтрезор, проф. Д. Дорошенко, С. Шемет, Л. Сідлецький, О. Скоропис-Йолтуховський. Липинський був автором програмового статуту та організаційного регляменту УСХД, оголошених у грудні 1920 року. Липинський також фактично очолив організацію, як голова її Ради присяжних. Ціллю, що її поставив собі УСХД, була боротьба за віднову суверенної української держави з “клясократичним” устроєм і у формі традиційного гетьманату, з поправкою на спадковість гетьманської влади. УСХД визнав легітимні права на булаву родові Скоропадських, і кол. гетьман Павло Скоропадський приступив у 1921 році до організації. Протягом наступних років Липинський виріс на безспірного лідера та ідеолога українського консервативно-монархістичного руху, який знайшов чималий відгук не тільки серед деяких кіл української політичної еміґрації в Західній Европі, але також серед частини українського громадянства на галицько-волинських землях і серед українських поселенців у Канаді та в США. Липинський керував гетьманським рухом через широко розгорнене листування. Він же редаґував ідеологічний орган свого середовища - неперіодичні збірники “Хліборобська Україна” (Відень, 1920-1925). На сторінках “Хліборобської України”, що взагалі стояла на високому публіцистичному рівні, друкувався частинами фундаментальний політичний трактат Липинського “Листи до братів-хліборобів”, який у поширеному вигляді появився теж окремою книгою (1926).

Закінчивши працю над “Листами”, що їх він уважав за свій політичний заповіт, Липинський восени 1926 року переїхав до Берліну, куди його запрошено до новозаснованого Українського наукового інституту. Рішальним мотивом для цього ризикового кроку було бажання Липинського своїм особистим авторитетом перебороти розходження, які починали позначатися в гетьманському таборі. Але цей експеримент скінчився трагічно. Присутність Липинського в Берліні тільки поглибила непорозуміння між ним і гетьманом П. Скоропадським та оточенням останнього. Одночасно, під впливом несприятливого клімату та постійних хвилювань, радикально погіршився стан здоров’я Липинського. З наказу лікарів він, тяжко хворий, повернувся до Австрії восени 1927 року.

Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Бадеґ коло Ґрацу, де він з допомогою братів купив собі в 1925 році малий будинок. Тим часом розходження з П. Скоропадським загострювалися дедалі більше. Після трилітньої шарпанини Липинський утратив надію, що вдасться оздоровити відносини в гетьманському середовищі Тому він рішився на радикальний крок: як голова ради присяжних, він проголосив УСХД розпущеним (18 вересня 1930) і опублікував у львівському щоденнику “Діло” довгу статтю, де з’ясував мотиви своєї поведінки.

Об’єктивна оцінка конфлікту між Липинським і Скоропадським утруднена браком повної документації. До розриву спричинився ряд моментів психологічного, тактичного та засадничого характеру. Якщо йдеться про психологічний чинник, то, всупереч поширюваним тоді і пізніше пліткам, нема ніяких підстав думати, що Липинський в останній період життя був душевно ненормальний. Його передсмертні писання раціональністю думки та речевістю арґументації не поступаються давнішим. Інша річ, що Липинський завжди відзначався палким темпераментом, ще більше завогненим невиліковною недугою. Він не мав риси, дуже корисної для політика-практика, а саме - вміння дивитися крізь пальці на людські грішки та дрібні підлоти. Особливо виводили його з рівноваги прояви крутійства, забріханости, недотриманої обіцянки. До своїх співробітників він звик ставити ригористичні етичні вимоги, - і цим часто робив собі з них таємних особистих противників. Щодо тактичних непорозумінь, то Липинський не схвалював деяких реально-політичних дій гетьмана, напр., його переговорів з угорським урядом, що в їх ході, в заміну за обіцяну угорську матеріяльну допомогу для гетьманського руху, П. Скоропадський мав скласти заяву про політичну незацікавленість в питанні Закарпаття. У свою чергу чимало гетьманців, не виключаючи щирих прихильників Липинського, були незадоволені з того, що керівник руху перебуває ізольовано десь на глибокій австрійській провінції. Сам Липинський у згаданій статті в “Ділі”, де він подав свою інтерпретацію причин конфлікту, акцентував моменти ідейно-принципового характеру. Своє розходження з П. Скоропад-ським він тлумачив протиріччям між двома глибоко відмінними та непримиренними версіями монархізму: монархією європейською, правово-конституційною, що за її зразок може служити Англія, і східньою, деспотичною або, як казав Липинський, “московською чи балканською”. Чи можна цю інтерпретацію Липинського визнати за правильну? Нема сумніву, що політичною школою, що в ній зформувався не тільки сам майбутній гетьман, але й чимало людей з його пізнішого оточення, було російське самодержавство. (Виразно зазначаю, що говорю тут не про т. зв. “національну свідомість”, але про тип політичної культури. Під цим поглядом різниця між П. Скоропадським та його соратниками і діячами української “революційної демократії”, скажімо, В. Винниченком, була мінімальна. І ті, і ті були духово дітьми російського світу, тільки в його різних відгалуженнях). Коли Скоропадський опинився в ролі монарха, нехай тільки еміґраційного, “ванзейського” (від Ваннзее, передмістя Берліну, де він проживав), стало неминучим, що він почав внутрішньо орієнтуватися на ті відносини, що були йому такі знайомі з часу його власної служби при царському дворі. В кожному разі він не міг погодитися з тими шорами, що в них хотів його убрати Липинський, і претендував на ролю не тільки символічного репрезентанта гетьманського руху, але також його практичного керівника.

Однак і на Липинського падає велика частина відповідальности за посталу ситуацію. Поперше, він не мав права не знати, з яким людським матеріялом йому доведеться працювати, і або повинен був заздалегідь враховувати це у своїх плянах, або не пориватися на безнадійне діло. Подруге, також теоретична позиція Липинського в цій справі не була послідовна й бездоганна. Правда, він завжди говорив про правову монархію європейського типу і не раз покликався на англійський “модель”. Але в “Листах до братів-хліборобів” нема ясної конституційної доктрини. Там не сказано виразно, що гетьман, як король в англійській парляментарній монархії, мав би бути зведений до суто символічної та репрезентативної ролі. Навпаки, багато місць у “Листах” свідчить про те, що він спочатку думав про сильну й авторитарну, щоправда, ніяк не деспотичну, владу гетьмана-монарха, може, ближчу до пруського, ніж до англійського зразка. Не вільно забувати, що традиції гетьманщини, як старої, так і відновленої в 1918 році, говорили на користь персональної влади гетьмана, який, немов американський президент, сполучав в одних руках функції голови держави та голови уряду. Якщо Липинський уважав за потрібне відхилитися від тієї традиції, він, очевидно, мав обов’язок у своєму трактаті це з’ясувати та підкріпити відповідними арґументами. Ми знаємо, що Липинський умів, коли думав, що це необхідно, виправляти традицію: він це зробив, напр., у питанні про спадковість гетьманської установи. Отже любов до англійського парляментаризму Липинський усвідомив собі щойно тоді, коли зустрівся з самовільними діями гетьмана, а до того часу, поки Скоропадський слухав його порад, мав на цю справу інший погляд. Тут пригадується жартівливий віршик з 1848 року про пруських юнкерів, які “хочуть абсолютного короля, як довго він виконує їхню волю” (“Unser König absolut, wenn er unseren Willen tut”). Потретє, Липинському можна поставити закид, що в цьому конфлікті він повівся інакше, ніж це випливало б з його власного вчення. В “Листах” він писав, що в гетьманській системі “поруч уряду його Світлости завжди було місце на опозицію Його Світлости”. Липинський уже не міг залишатися керівником гетьманського руху, бо не тільки його взаємини з П. Скоропадським стали до неможливого натягнені; у своєму спорі з гетьманом він не знайшов підтримки більшости членів середовища. Отже, чому ж, можна запитатися, Липинський не склав з себе відповідальности за практичний провід руху і, залишаючися далі в його рядах, не дав українському громадянству приклад того, як може виглядати льояльна опозиція та конструктивна критика? На це питання можна, мабуть, відповісти так: коли б Липинський був ще повний сил, він напевно продовжував би боротися за оздоровлення гетьманського табору зсередини. Але він знав, що жити залишилося йому вже небагато, і не хотів допустити до того, щоб по його смерті авторитетом його імени могли зловживати ті, що до їх елементарної громадської чесности він утратив довір’я і що в них він бачив уже тільки фальшівників своєї найдорожчої ідеї. Але не можна теж дивуватися з рядових гетьманців, які, не маючи глибшого вгляду в суть справи, не могли зрозуміти поведінки Липинського і пояснювали її собі або його вибуялим честолюбством, або проявом божевілля. Одним словом, типово українська трагедія.

Після розриву з гетьманом при Липинському залишився тільки малий гурт однодумців (М. Кочубей, В. Залозецький, В. Кучабський). З ними він засновує нову організацію, Братство українських клясократів-монархістів. Ідеологія братства була та сама, що і попереднього УСХД - з тією різницею, що питання вибору династії залишено відкритим; це мав щойно в майбутньому вирішити парлямент відродженої української держава Для органу братства, “Збірник хліборобської України”, що його готовано до друку, Липинський написав програмове “Вступне слово” (закінчене у квітні 1931); це був його останній твір, і він появився в друку посмертно.

Але Липинський уже догоряв. Після ґрипи в березні 1931 він мав серцевий напад. Стан його здоров’я став настільки загрозливим, що 6 червня брат і донька, викликані з Волині, перевезли його до санаторії “Вінервальд” у Перніці коло Відня. Він не втрачав повної свідомости до останнього дня. Прийнявши причастя та останнє єлеопомазання, Вячеслав Липинський помер 14 червня 1931 року. Під час своєї хвороби Липинський боявся, що його можуть у стані каталепсії поховати живцем. Тому, згідно з волею покійного, йому зроблено посмертний прокол серця. Родина перевезла його тіло на Волинь. Він похоронений у своєму рідному селі Затурцях.

ІСТОРІЯ

В центрі історичних дослідів Липинського стояла козацька революція середини 17 століття. Польська історіографія звичайно добачала у Хмельниччині тільки руїнницький бунт черні; російська історіографія - підготовку до “возз’єднання” України з Московським царством; українська народницька історіографія 19 віку -стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою. Цим трьом традиційним концепціям Липинський протиставив новий погляд на Хмельниччину як на процес будування української державности. Основна історична монографія Липинського, “Україна на переломі”, присвячена кінцевому періодові діяльности Б. Хмельницького, коли він з речника козацького автономізму в межах Речі Посполитої виріс на суверена самостійної держави Війська Запорозького.

На думку Липинського, відродження української державности в 17 віці обумовлювалося наступними чинниками: об’єднання всіх верств українського суспільства довкола козацького ядра, яке в ході визвольної війни втягнуло у свої ряди найактивніші елементи інших станів - селянства, міщанства і шляхти; численна участь у козацькій провідній верстві виходнів з старого руського шляхетства, чому свідомо сприяла політика Б. Хмельницького і що в рішальний спосіб спричинилося до укультурнення козаччини; загнуздання півкочового, добичницького низового козацтва силами козацтва осілого, городового; перемога старшинсько-дрібношляхетського козацького землеволодіння і зв’язаного з ним хуторського інтенсивного хліборобства над екстенсивним, колоніяльно-паразитарним господарством польських магнатських лятифундій; освячення визвольної війни духовним авторитетом Православної церкви.

З особливою увагою досліджував Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіяльну владу монархічного характеру, з виразним нахилом до спадковости. Проте гетьманська влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була деспотичною: її обмежували права й вольності лицарського козацького стану, який колективно брав участь в управлінні державою і члени якого користувалися особистою свободою; також міста мали своє самоврядування, а церква та духовний стан займали в державі забезпечену незалежну позицію. Таким чином суспільно-політичний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східнього деспотизму, де все населення від верхів до низів уважалося за рабів царя.

Липинський інтерпретував Переяславський договір 1654 року не як акт “возз’єднання”, але як міжнародний союз (хоч договірні сторони не були формально рівнорядні), що його гетьманський уряд заключив в ім’я українських державних інтересів, Хмельницький сподівався, що під прикриттям союзу з Московщиною вдасться остаточно оформити відрив України від Польщі і підготовити прилучення до держави Війська Запорозького тих “руських земель”, які ще перебували під польським пануванням: Галичини, Волині, Полісся, південної Білорусії. Одночасно Хмельницький рішуче придушував спроби Москви втручатись у внутрішні українські справи і намагався забезпечити собі дипломатичну свободу рухів контактами з Туреччиною та Кримом і в першу чергу - з бльоком протестантських держав: Семигородом, Прусією, Швецією. Липинський уважав гетьмана Хмельницького за основоположника модерної української закордонної політики.

Сильна сторона Липинського, як історика, лежить передусім у соціологічній аналізі; але він мав теж повне зрозуміння для творчої ролі великих одиниць. Один з провідних мотивів “України на переломі” - звеличення генія Б. Хмельницького, як вождя національної революції та державного мужа. Липинський прославляв і вірних співробітників великого гетьмана в ділі державного будівництва. Зокрема він присвятив гарну студію, включену у збірник “Z dziejów Ukrainy”, полковникові Станиславові Михайлові Кричевському, героїчному оборонцеві Києва в 1649 році.{36}

Історичні праці Липинського, блискучі з стилістичного погляду і повні оригінальних думок та сміливих узагальнень, започаткували в українській історіографії нову “державницьку школу”, що за її представників можна вважати: С. Томашівського, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, Б. Крупницького, В. Кучабського. Також на радянській Україні вплив Липинського позначився в 20-их роках у писаннях М. Слабченка, О. Оглоблина, Л. Окіншевича, М. Петровського та інших.

ДОКТРИНА

Вихідною точкою для Липинського, як політичного мислителя, були його роздуми над причинами упадку української державности 1917-20 років і над шляхами до її можливого відродження в майбутньому. Однак ці практичні питання він ставив на фундамент широкорозгорненої теоретичної доктрини, що має універсальне значення. Липинський перебував під впливом ряду сучасних західніх, головне французьких, соціологів та політичних мислителів, як Жорж Сорель, Вільфредо Парето, Ґюстав Лебон, Шарль Моррас, Роберт Міхельс. Але він використовував їхні ідеї цілком вільно, редагуючи їх у світлі східньоевропейського, зокрема українського, досвіду. Головний політичний трактат Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, не має систематичної наукової форми. Але думки, висловлені в цій книзі, укладаються в струнке історіософічне, соціологічне та політичне вчення, яке в розвитку новітньої української суспільної мислі творить унікальне явище.

У центрі теоретичних зацікавлень Липинського стояла соціологія держави та політики. На його думку, держави постають шляхом завоювання, яке може бути або “зовнішнє”, або “внутрішнє”; перше маємо в тому випадку, коли завойовники-організатори нової держави прийшли з-зовні, а друге - коли завойовники виділилися з місцевого населення. Всім державам, без уваги на форму устрою, притаманне існування влади та провідної верстви, як носія влади. Провідну верству Липинський називає також “аристократією”; це поняття він не обмежує тільки старою родовою аристократією у звичайному значенні цього слова, але поширює його на всі кожночасно панівні групи. Липинський бачить у суспільстві наявність трьох джерел влади; сила мілітарна, економічна та інтелектуальна. Цим трьом джерелам влади відповідають три основні типи соціяльної антропології; “войовники”, “продуценти” та “інтеліґенти”. А втім між цими трьома типами можливі теж комбінації, при чому Липинський був схильний приписувати особливі державнотворчі якості типові “войовників-продуцентів”. Інтеліґенція, ділянкою якої є культурна та ідеологічна творчість, на думку Липинського, мало придатна для того, щоб бути носієм державної влади, бо вона не має прямого контролю над засобами матеріяльної (військової та господарської) сили. Натомість інтеліґенція може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що вона раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі прямування.

Найориґінальнішим вкладом Липинського в політичну науку слід уважати його типологію форм державного устрою. Ця клясифікація спирається на аналізу стосунків між “провідною верствою” і “народом”. Згідно з цією схемою, існують три основні типи державного устрою; “клясократія”, “демократія”, “охлократія”. Ці типи понадчасові, себто вони виринають у різні епохи, на різних щаблях економічного розвитку і серед різних культурних кіл. З теоретичної точки погляду згадані три устроєві типи цілком рівнорядні. Проте Липинський не скривав, що його особисті симпатії лежать по боці клясократії. Для правильного розуміння концепції Липинського необхідно мати на увазі, що його термінологія не завжди покривається з загальноприйнятою. Напр., Англію звичайно розглядають як демократичну країну, але в Липинського вона служить за зразок клясократії. Під поняттям “кляси” Липинський розуміє всіх, що об’єднані виконуванням однієї спільної функції, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Напр., до “промислової кляси” належать однаково робітники, технічний персонал і “капітани індустрії”. Ясно, що в середині однієї кляси часто трапляються конфлікти між “верхами” й “низами”, як от конфлікти між великими землевласниками й селянами в середині “хліборобської кляси” або конфлікти між робітниками й підприємцями в середині “промислової кляси”. Проте Липинський уважав, що моменти, які об’єднують клясу, звичайно сильніші від тих, які її роз’єднують.

Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльности, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство клясово диференційоване, при чому органи клясового самоуправління користуються автономією у своїх власних сферах; зверхні групи всіх кляс входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень клясократичної провідної верстви становлять люди породи “войовників-продуцентів”. В минулому це були звичайно хлібороби, типу римських патриціїв, англійської джентрі чи українського городового козацтва. Але Липинський допускав, що в модерних умовах цю функцію може виконувати теж робітничо-індустріяльна аристократія, що, напр., в Англії зорганізована у професійних спілках. Клясократичний устрій допускає свободу критики та опозиції, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не приводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамах традиційного правопорядку, який виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальности. Найздібніші виходні з соціяльних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне відмолоджування. Спадкова й конституційна монархія, що символізує тяглість і понадклясовий характер державної влади, найбільше співзвучна клясократії. Проте Липинський не заперечував наявности клясократичних рис теж у деяких республіках, напр, в античному Римі або США раннього періоду.

Щодо демократії, то її характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої. Необмежений демократичний індивідуалізм підкопує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Господарська та інтелектуальна самодіяльність набирає хаотичних форм. Державна влада при демократії стає знаряддям приватних інтересів. Влада фактично спочиває в руках продуцентів-невойовників (багатіїв-плутократів), але вони залюбки вживають, як ширми, найманих професійних політиків з-поміж інтеліґенції. Роздрібнення партій позбавляє їх почуття політичної відповідальности. Історичні приклади демократії в розумінні Липинського: атенська й римська республіки доби занепаду, Франція Третьої республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина та її українські відповідники.

Врешті охлократія означає абсолютистичне панування войовників-непродуцентів, з повним придушенням свободи та самодіяльности громадянства. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи - з деклясованих, номадизуючих елементів, що постають на соціяльних периферіях індустріальної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітний військово-бюрократичний “орден”, “преторіанська ґвардія”, “яничари” чи як новітня “монопартія”; систему очолює деспотичний монарх-самодержавець або вождь-диктатор. В цьому устрої нема місця на леґальну опозицію, а громадянство перетворене на пасивну, аморфну юрбу. (Юрба по-грецьки “охлос”; охлократія -це не панування юрби, чого, на думку Липинського, ніколи не буває, а панування над юрбою). Для цієї системи характеристичний нахил до теократизму, себто до скупчення політичної й духовної влади в одних руках: голова держави є одночасно і головою церкви, а в новіші часи пророком і непомильним інтерпретатором тієї чи іншої офіційної ідеологічної доктрини. Господарське життя при охлократії завжди бюрократично реґляментоване і в більшій чи меншій мірі удержавлене. Липинський зараховував до охлократичного типу старі орієнтальні деспотії, європейський “просвічений абсолютизм” 18 стол., революційні диктатури (напр., панування якобінців у Франції), всі режими цезаристично-бонапартистського характеру і, очевидно, модерний фашизм і більшовизм. У Східній Европі головним представником охлократії була і є Росія - як у своїй царській, так і в радянській фазі.

Ці три устроєві типи чергуються за певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріяльного добробуту, клясократія вироджується в демократію, що її гробокопом стає охлократія, в боротьбі проти якої наново гартується клясократія. Проте Липинський не визнавав безумовного детермінізму в цьому історичному коловороті Приділяючи велике місце об’єктивним закономірностям суспільного ставання, він одночасно завжди підкреслював вагу свобідної волі, яка своїми рішеннями спроможна скеровувати розвиток подій у нові річища.

Липинський визнавав наявність проґресивних факторів в історії, але він рішуче відкидав ідею автоматичного проґресу: кожне поступове досягнення людства мусить бути окуплене гірким трудом та жертвами і виборене зусиллями розуму й волі. Тому і здобутки проґресу, зокрема в царині суспільної організації та державного будівництва, ніколи не є остаточні; вони повсякчасно загрожені розкладовими тенденціями, і їх треба раз у раз відстоювати та наново закріплювати. Липинський заперечував, як блюзнірську утопію, думку про “земний рай”, себто про досконалу організацію суспільства, що при ній була б забезпечена тривала соціяльна гармонія і де раз назавжди зникли б несправедливості, суперечності ідей та інтересів і міжгрупові антагонізми. Липинський не раз перестерігав, що також майбутня самостійна українська держава не може бути “земним раєм”.

Липинський багато роздумував над ролею релігії в громадському житті і над проблемою взаємин між державою та церквою. З погляду своєї клясократичної концепції він оцінював неґативно як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади (“цезаропапізм”), так і змагання духовенства до політичного проводу (клерикалізм). За своєю соціяльною природою священики творять частину інтеліґенції і тим самим поділяють недоліки, притаманні цій верстві. Найкращі взаємини між державою й церквою існують тоді, коли кожна з них автономна у своїй сфері і коли одночасно є наявною координація та взаємодопомога. Значення релігії не може бути зредуковане до утилітарних суспільних цілей; проте тільки релігія спроможна наснажувати громадянство духом самопосвяти та ідеалістичного пориву, що творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Модерні раціоналістичні, псевдонаукові підмінки релігії не можуть виконати цього завдання; тому тенденцію до повної секуляризації суспільства треба оцінювати як симптом розкладу. Релігійний мотив пронизує мислення Липинського: найвище покликання людської діяльности він бачив у тому, щоб у житті народів реалізувати, наскільки це дозволяє наша недосконала і гріховна природа, вічну Божу істину.

ПРОГРАМА

На підвалинах своєї теоретичної доктрини Липинський будує структуру конкретної української політичної програми. При цьому центральною для нього є проблема державности і влади. Згідно з його найглибшим переконанням, без власної держави Україна залишиться навіки засудженою на злиденну веґетацію на грані між національним буттям і небуттям. Звідси моральний імператив державництва. Але українці мусять пам’ятати, що власної держави їм ніхто не подарує - ні ласка сильних світу цього, ні автоматизм суспільних процесів; вона мусить бути виборена ними самими. Беручи на увагу всі зовнішні та внутрішні перешкоди, які стоять на шляху до українського державного самоздійснення, треба здавати собі справу з надзвичайної трудности цього завдання, яке вимагатиме не тільки довшого часу та затяжних підготовних заходів, але в першу чергу також переродження самого українського суспільства. Бо при своєму теперішньому стані Україна не тільки поневолена, окупована, але й “бездержавна”, себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова власне ще нема; є тільки матеріял, що з нього може постати нація. Тому державницька політична дія мусить бути цілеспрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабостей українства. Липинський дотримувався засади, що “Бог створив народи здатними до оздоровлення”. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, “організації” над “орієнтацією”.

Липинський гадав, що українську націю можна б найкраще сконсолідувати на базі “територіяльного патріотизму”, себто шляхом пробудження почуття солідарности між усіма постійними мешканцями української землі, без уваги на їх соціяльну приналежність, віровизнання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість. Прикладом для України могла б під цим поглядом служити Америка, де на ґрунті територіяльного патріотизму та об’єднуючої політичної свідомости постала одна нація з різношерстої маси іміґрантів. І Україна теж мусить стати спільною батьківщиною всіх своїх громадян, а не тільки якоїсь однієї суспільної верстви (напр., самих “робітників і селян”), не тільки вірних однієї “національної” церкви і навіть не тільки “чистокровних” і “національно свідомих” українців. Липинський уважав, що проповідь соціяльно-клясової, конфесійної чи расової нетерпимости до інших співмешканців рідної землі є явищем глибоко руїнницьким, навіть коли воно одягається в найбільш “народолюбні” і “патріотичні” шати.

Досвід історії вчить, що перемагають тільки ті революції, до яких прилучається частина “старих панів”. Тому передумовою успіху українських визвольних змагань є поворот до українства - якщо не в цілості, то принаймні у великій частині - традиційних горішніх соціяльних шарів, які до 1917 року стояли на ґрунті російської або польської національно-культурної та політично-державної свідомости. Але для такої реасиміляції необхідно, щоб внутрішня природа українського національного руху змінилася настільки, щоб він цих “старих панів” від себе не відштовхував, як це було досі, але по змозі приваблював. Носіями українського визвольного руху мусять стати не тільки, як це переважно було в 19 стол., непродукуючі та пацифістичні інтеліґенти (літератори, науковці, вчителі, журналісти тощо), але, без виключення останніх, також організатори хліборобства, індустрії та військовости, себто ті суспільні сили, що скрізь і завжди творять кістяк держави. Українство мусить знайти свій організаційний вияв не так у політичних партіях, як передусім в органічних клясових (професійних) об’єднаннях, що при їх допомозі можна буде перебороти соціяльну розпорошеність і тим самим політичну безсилість українських людей.

Кожна реальна нація мусить бути соціяльно диференційована і охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи. Народи, що не вміють витворити власних “панів”, себто власної провідної верстви, засуджені на те, щоб навіки коритися панам чужим. Ті, які хотіли б утотожнювати українство з самими тільки “народними масами” або тільки з прогресивними та соціяльно-революційними тенденціями, фактично спричиняються до того, щоб реальна українська нація ніколи не відродилася; бо вони заганяють консервативні, отже якраз найбільш освічені, політично найбільш досвідчені і до державної роботи найбільш здатні, верхні соціяльні шари місцевого грома-дянства в російський або польський табір. Всупереч поширеним серед нашої громадськости поглядам, Липинський бачив недотягнення українського національного відродження не так у недостатній свідомості мас, як радше у кволості соціяльно-політичних та інтелектуальних верхів. Тому потрібне відродження рідного консерватизму, що його хронічний недорозвій був віддавна Ахілловою п’ятою українства. Під консерватизмом не слід розуміти змагання до реставрації старих, віджилих форм суспільного устрою (напр., того соціяльного ладу, що існував на наших землях перед 1917 роком) і не прив’язання до декоративних, бутафорійних рис національної традиції (“шлики та шаровари”). Радше йдеться про утвердження в середині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, раціональної та відповідальної думки, які були б здатні стати в майбутньому носіями української державної влади, приборкуючи та скеровуючи в конструктивне річище вибухові енергії рідних бунтарів. Ці два відвічні в нашій історії типи, типи державника й бунтаря, Липинський символізує у постатях двох біблійних братів, Яфета і Хама.

Липинський надавав велетенського значення проблемі правильних форм і метод політичної організації. На його думку, ані демократична, ані охлократична система не відповідають вимогам українського державного будівництва. Безголова “революційна демократія” спроможна тільки до ролі опозиційного ферменту супроти російської або польської державної влади на Україні; зате до панування вона органічно не здатна. У свою чергу охлократична метода веде на Україні, протилежно до Росії з її азіятськими політичними традиціями, до поглиблення внутрішнього розбиття. Українські “ліві” охлократи-комуністи здатні правити своєю країною тільки як ставленники Москви; тому державність УРСР є фікцією. Але те саме стосується і “правих” охлократів-націоналістів, які своїм фанатизмом тільки примітивізують і хаотизують українське громадське життя, провокуючи братовбивчі усобиці між різними кандидатами на посаду національного вождя-диктатора. На націоналістичний рух, що в 20-их роках ставив щойно перші кроки і свого ідеолога знайшов в особі Д. Донцова, Липинський дивився як на носія примітивізації українського суспільно-політичного життя.

Правильний шлях для України - це, згідно з думкою Липинського, метода клясократії. Для цього необхідна консолідація міцних клясових - хліборобських, робітничо-промислових, інтеліґентських тощо - об’єднань на територіальній базі. Кристалізаційним пунктом для цього процесу суспільної інтеграції повинна послужити установа спадкової і правової, “трудової” монархії Липинський ніколи не славословив гетьманського режиму 1918 року. Але, зважаючи, що попри недоліки цього періоду, новітня гетьманщина була відродженням української державности в традиційній формі, він хотів прив’язати також майбутній розвиток вітчизняного монархізму й консерватизму до цієї вихідної точки. З цього випливало визнання легітимних прав роду Скоропадських. Як відомо, Липинський перед смертю ще встиг зревізувати свою програму в цьому пункті.

В питаннях зовнішньої політики Липинський дотримувався погляду, що найбільшу загрозу являє собою для України така ситуація, коли вона стає тереном суперництва російського та польського імперіялізмів, при чому ця боротьба ведеться таки українськими руками. Такий стан заіснував у другій половині 17 стол., під час т. зв. Руїни, і знову в 1920 році. Тому він відкидав, як нераціональну, “петлюрівську” концепцію української зовнішньої політики, себто ідею боротьби проти Росії в оперті на Польщу, ціною відступлення останній західньоукраїнських земель. Це неминуче веде до поглиблення внутрішньої української громадянської війни і до остаточного поділу України між Росією та Польщею, що мало місце в Андрусівському договорі 1667 і в Ризькому договорі 1921 року. Оскільки західні, галицько-волинські землі органічно найбільш “європейська” частина України, їхня політична приналежність до України є абсолютною передумовою для всякої серйозної розгри з Москвою. Липинський був переконаний, що культурно-національні (етнічні, мовні, релігійні) відмінності між українським і російським народами не настільки радикальні й непримиренні, щоб можна було змобілізувати українські маси проти Москви під гаслами націоналістичної виключности та расової зненависти. Окремішність України від Росії полягає в першу чергу в інших традиціях політично-державної організації, які в Росії є азійськими, охлократичними, а в Україні - європейськими, клясократичними. Щойно створення власної держави уможливить завершення процесу національної диференціяції українства від російщини. Майбутня самостійна Україна повинна шукати шляхів для мирних і добросусідських стосунків з побільшовицькою Росією, як, очевидно, теж з Білорусією (“союз трьох Русей”). Вільно передбачати, що побільшовицька Росія, потрясена до самих основ падінням комуністичного режиму, може бути схильна визнати в Україні рівнорядного партнера.

Історичну місію України Липинський бачив у тому, щоб на цій прекрасній і багатій землі, серед сповненого вітальних сил народу, створити органічну синтезу західніх, європейських та східніх, гелленістично-візантійських культурних первнів. Корені української духової культури, яка в усіх народів визначається передусім релігійними традиціями, є виразно східні, візантійські. (Гідне уваги, що Липинський, сам віруючий римо-католик, завжди визнавав, що в українському церковному житті примат належить з права східньому благочестю, і навіть перспективи унії він оцінював досить скептично, вважаючи її за регіональне галицьке явище). Натомість традиції українського державного устрою пов’язані з Окцидентом. Напр., не було випадком, що, не зважаючи на тісні контакти Київської Руси з Візантією, в ній ніяк не защепився візантійський цезаропапізм, який згодом знайшов такий сприятливий ґрунт у Московщині. Можна довести, що українські державні формації різних епох (Галицько-Волинське королівство, велике князівство Литовське, Гетьманшина) своїм устроєм завжди відповідали, принайменше в потенції, устроєві європейських країн того часу. Гармонійна сполука східніх і західніх культурних первнів - дуже трудне завдання, особливо коли додати до цього ще загрожене географічне положення України. Тому досі Україна ні разу не зуміла у своїй історії повністю виконати це завдання, хоч наближалася до його здійснення двічі, вперше в середньовіччі, а вдруге - в 17 столітті. Реалізацією цього свого великого післанництва Україна започаткувала б нову, кращу історичну епоху на Сході Европи і забезпечила б щасливіше, більше згідне з Божою волею життя не тільки для себе самої, але й для всіх сусідніх народів. Цю ідею Липинський називав “українським месіянізмом”.

ЛІТЕРАТУРА

М. Забаревський (псевд. Д. Дорошенко), Вячеслав Липинський і його думки про українську націю та державу (Відень, 1925; 2 вид., Авсґбурґ, 1946); В. Липинський як політик і ідеолог, збірник (Ужгород, 1931); журнал Дзвони (Львів, 1933, ч. 6), номер присвячений Липинському, важніші статті: В. Кучабський, “Значення ідей Вячеслава Липинського”, Д. Чижевський, “Вячеслав Липинський як філософ історії”, А. Андрієвський, “Правно-політичний і філософічний світогляд В. К. Липинського”, В. Заїкин, “Вячеслав Липинський як історик”, А. Струтинська, “Бібліографічний покажчик до писань В. Липинського”, Д. Дорошенко, “Пам’яті Вячеслава Липинського”, Краківські Вісті (1943, чч. 136, 139-143, 186-187); А. Монтрезор, “Вячеслав Липинський”, Державницька Думка (Філядельфія, 1951, ч. 2); В. Босий, Вячеслав Липинський, ідеолог української трудової монархії (Торонто, 1951); Я. Пеленський, “Вячеслав Липинський”, Збірник Української Літературної Газети 1956 (Мюнхен, 1957); Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України, збірник статтей (Мюнхен, 1957); J. Pelenski, “Geschichtliches Denken und politische Ideen V. Lypyns’kyjs”, Jahrbücher fur Geschichte Osteuropas (Wiesbaden, 1961, Nr. 2); Л. Білас, “В. Липинський і “територіялізм”, Сучасність (Мюнхен, чч. 2, 3, 1962); Є. Пизюр, “Вячеслав Липинський і політична думка західнього світу”, Сучасність, ч. 9, 1969.